ТЕМА: Дослідження виділень із статевих органів.

Актуальність теми: на сучасному етапі при катастрофічному зниженні рівня життя основної маси людей, венеричні хвороби стали соціальною проблемою. Високий рівень міграції населення та низький рівень культури, спричинили різкий ріст кількості венеричних хвороб. Все частіше зустрічаються хвороби, які не були поширені раніше в нашій країні і тому не налагоджена їх діагностика і не поставлене лікування. Дослідження виділень піхви, каналу шийки матки, сечівника, дають дані майже про всі венеричні хвороби. Лаборант повинен знати елементи норми та патології для обґрунтування результатів досліджень.


Учбові цілі:
Дидактична: дати поняття про найбільш поширені венеричні хвороби, методи їх діагностики та етичні правила поведінки з такими хворими.
Виховна: підвести учнів до думки, що венеричні хвороби є хворобами поведінки, а результати досліджень є медичною таємницею.


ПЛАН.
1.    Клінічна характеристика сифілісу, гонореї, трихоманозу, донованозу, м’якого шанкру.
2.    Дослідження виділень піхви на ступінь чистоти. Їх характеристика.
3.    Дослідження на трихомонади, гонококи. Особливості взяття матеріалу.
4.    Дослідження еякуляту, фізичні властивості.
5.    Морфологія елементів еякуляту.
6.    Дослідження секрету передміхурової залози.
7.    Діагностичне значення досліджень виділень з піхви, сечівника, каналу шийки матки, а також секрету передміхурової залози та еякуляту.

ГОНОРЕЯ – венеричне захворювання, що викликається гонококом. Передається в основному статевим шляхом. В нестатевий шлях зараження зустрічається рідко (у дітей при користуванні спільними з хворою матір’ю рушником і білизною). Збудник інфекції уражає переважно відділи сечостатевої системи, вистелені одношаровим епітелієм: слизову оболонку уретри, вивідні протоки бартолінових залоз, церві кальний канал, тіло матки, маткову трубу. Нерідко в процес утягуються парауретральні ходи, покривний епітелій яєчників, слизова оболонка прямої кишки, очеревина малого таза. Запалення слизової оболонки піхви (гонорейний кольпіт) можливо при особливих станах жіночого організму; у дитячому віці, під час вагітності й у період менопаузи. Запальний ексудат містить велику кількість фібриногену, що швидко випадає у фібрин і сприяє тим самим ограничення запального процесу з утворенням численних спайок. Поширення інфекції відбувається в основному по каналах, що преді снують. Інкубаційний період 3-4 дня. Імунітет до гонококу практично не виробляється.
Розрізняються такі форми хвороби: свіжа гонорея (гостра, під гостра, торпедна); хронічна і латентна. Торпедна (асимптотна) форма характеризується незначними клінічними проявами при виявленні в хворих збудника. Для латентної гонореї типовий такий стан, коли гонококи в мазках і посівах не виявляються, симптоми захворювання практично відсутні, а жінка є проте явним джерелом зараження.
Симптоми і діагноз гонореї. Розпізнаванню сприяє анамнез: захворювання незабаром після початку статевого життя, випадкові статеві зв’язки. При обстеженні виявляють уретрит, ендоцервіт у первинно безплідної жінки, двосторонній сальпінгоофорит, проктит. Бактеріологічна і бактеріоскопічна діагностика – мазки і посіви з уретри, церві кального каналу, піхви ( до початку застосування антибіотиків!). У хронічних стадіях показана провокація:
1)    змазування слизової оболонки уретри і цервікального каналу розчином нітрату срібла (для уретри 0,5% розчин, для шийки матки 2% розчин);
2)    в/м ведення гоновакцини (500 млн мікробних тіл);
3)    фізіотерапевтичні процедури (діатермія й ін.).
бактеріологічне і бактеріоскопічне дослідження проводять на 3-й день після провокації. Менструація є провокацією, тому можна взяти мазки і зробити посів на 2-3-й день менструації. Серологічні реакції з антитілами й антигеном великого діагностичного значення не мають. При цитобактеріологічному дослідження мазків розрізняють такі картини: К1 – у мазку велика кількість лейкоцитів, флори немає, значний внутрішньо- і зовнішньо-клітинно розташований гонокок (грам негативний); К2 – велика кількість лейкоцитів, флори нема, гонококи відсутні (мазок підозрілий на гонорею); К3 – невелика кількість лейкоцитів і різноманітної мікробної флори (мазок нехарактерний для гонореї).
Лікування. При свіжій і висхідній гонореї лікування проводять в умовах стаціонару. Ліжковий режим, антибактеріальне і симптоматичне лікування. Призначають антибактеріальну терапію, при цьому курс лікування залежить від стадії і локалізації запального процесу. Курсові дози антибіотиків пр гонореї нижнього відділу сечостатевих органів повинні бути в 2 рази нижчі, ніж при висхідній гонореї (при висхідній гонореї антибактеріальну терапію проводять протягом 5-7 діб). Пеніцилін і напівсинтетичні пеніциліни призначають у таких дозах:
1)    бензилпеніцилін або калієва його сіль – разова доза від 500 000 до 2 000 000 ОД в/м, добова – від 2 000 000 до 20 000 000 ОД в/м;
2)    оксацилін по 0,5 г 4 рази на добу в/м;
3)    ампіцилін по 0,4 г 5 разів на добу в/м;
4)    ампіокс по 1 г 3-4 рази на добу в/м.
З інших антибіотиків застосовують цефалоспоріни (кефзол – 0,5 г 2-4 рази на добу в/м), тетрациклін (0,25 г 4 рази на добу внутрішньо), еритроміцин (0,5 г 3-4 рази на добу внутрішньо). Сульфаніламіди призначають при неприйнятності антибіотиків (по 1 г 5 разів на день протягом 4 днів). Вакцинотерапію проводять при хронічному плині захворювання (в/м по 200-300 млн мікробних тіл через 2-3 дня або в осередок поразки по 50-100 млн мікробних тіл – тільки в стаціонарі).
СИФІЛІС (ЛЮЕС) – хронічне венеричне захворювання, що викликається блідою трепонемою, що має течію, що рецидивує, із характерними періодами клінічних симптомів, спроможне уражати всі органи і системи, що передається переважно статевим шляхом.
Етіологія. Збудник – бліда трепонема. Джерело зараження – хвора сифілісом людина, особливо що має активні прояви свіжого сифілісу на шкірі і слизових оболонках. Найбільше заразні висипання з ерозованої (вологої, що мокне) поверхні, і у виділеннях яких утримується велика кількість збудника. Основний шлях зараження – прямий (звичайно статевий) контакт із хворим. Можливий також так названий побутовий сифіліс (зараження через предмети домашнього ужитку і т. п.). При уродженому сифілісі зараження відбувається внутрішньоутробно – через судини плаценти.
Патогенез. Бліді трепонеми поширюються в організмі по лімфатичній системі, активно розмножуються і періодично потоком крові заносяться в різні органи і тканини, що викликає ті або інші прояви захворювання. З перебігом часу число блідих трепонем в організмі хворого зменшується, проте реакція тканин на збудника стає більш бурхливою (сенсибілізація), що обумовлюють зміни клінічних симптомів на протязі хвороби. Звичайно після зараження спостерігається класичний плин сифілітичної інфекції з характерною періодизацією симптомів. Можливий також тривалий (багаторічний) безсимптомний плин із розвитком у наступному, пізніх нервових і вісцеральних форм захворювання.
Клінічна картина. У нелакованих хворих виділяють 4 періоди придбаного сифілісу: інкубаційний, первинний, вторинний і третинний.
Інкубаційний період (від зараження до появи першого клінічного симптому – твердого шанкру) триває в середньому 20-40 днів. Можливо як укорочення його (15-7 днів), так і подовження (3-5 міс.).
Первинний період (від появи твердого шанкра до виникнення першого генералізованого висипання) триває 6-8 тижнів. Типові три симптоми: твердий шанкр, регіональний лімфаденіт і регіональний лімфангіт. Твердий шанкр являє собою ерозію або виразку, що виникає на місці впровадження блідих трепонем. При статевому зараженні твердий шанкр розташовується на статевих органах (у чоловіків частіше на голівці статевого члена або крайньої плоті, у жінок – на статевих губах, шийці матки). Для твердого шандра характерні такі ознаки: невеличкі розміри (до дрібної монети), правильні округлі або овальні обриси, положисті (блюдце образні) краї, синюшно-червоне дно з малим виділенням, плотно-еластичним (хрящовинним) інфільтратом в основі. Неускладнений твердий шанкр безболісний, не супроводжується явищами гострого запалення.
Вторинний період (від першого генералізованого висипання до появи третинних сифілідів – бугорків або гуму) триває 3-4 роки, характеризується хвилеподібним плином і розмаїттю клінічних симптомів. Можуть уражатися всі органи і системи, проте основні прояви подані висипанням на шкірі і слизових оболонках (сифіліди вторинного періоду). Поява сифілідів обумовлена проникненням у шкіру і слизові оболонки блідих трепонем. Перше генералізоване висипання, що йде на зміну твердому шанкру, що гоїться, буває найбільше сильним (вторинний свіжий сифіліс), його супроводжує виражений поліаденіт. Висипання тримається декілька тижнів (рідше 2-3 міс.), потім зникає на невизначений час. Повторні епізоди висипань (вторинний рецидивний сифіліс) чергуються з періодами повної відсутності проявів (вторинний латентний сифіліс). Висипання при вторинному рецидивному сифілісі менш сильні, схильні до угруповання. У першому півріччі їх супроводжує поступово розширюючийся поліаденит. Сифіліди вторинного періоду звичайно не супроводжуються суб’єктивними відчуттями. При висипаннях на голосових вузлах відзначається охриплість голосу.
У рідкісних випадках спостерігається поразка інших органів і систем.
В вторинному періоді сифілісу відзначається найбільше число діагностичних помилок. Діагноз сифілісу підтверджується різко позитивними серологічними реакціями (РВ, РІФ, РІБТ).
Третинний період сифілісу починається частіше усього на 3-4-му році хвороби і при відсутності лікування триває до кінця життя хворого. Його прояви відрізняються найбільшою вагою, призводять до незгладимого спотворювання зовнішності, інвалідизації і часто до смерті).у зв’язку з успіхами в діагностиці і терапії третинний сифіліс у даний час зустрічається рідко.
Основні особливості третинного сифілісу: хвилеподібний плин із нечастими рецидивами і багаторічними латентними станами, множинність відмежованих потужних, схильних до розпаду гранулем із тривалими термінами їх існування (місяці, роки), переважна локалізація поразок на місцях травм, мале число блідих трепонем у тканині й у зв’язку з цим незначна контагіозність третинних сифілідів, високий рівень інфекційної алергії при низькій напруженості імунітету, нерідко негативні класичні серологічні реакції на сифіліс.
У третинному періоді може спостерігатися поразка будь-якого органа, але частіше усього відбувається поразка шкіри, слизових оболонок і кісток.
Сифіліди третинного періоду подані двома елементами – бугорками і вузлами (гуммами). Бугорки звичайно у великій кількості розташовуються в товщі шкіри і мають вид напівшаровидних щільних утворень синюшно-червоного кольору, гладких, чітко відмежованих, розміром із вишневу кісточку.
Сифілітична гумма являє собою безболісний вузол у глибині підшкірної клітковини. По мірі росту він досягає розміру волоського горіха, набуває синюшно-червоного кольору, напівшаровидної форми, щільно-еластичної консистенції, а потім з’являється вираза в центрі з відділенням скудної клейкої рідини й утворенням некротичного стрижня.
Частіше усього гумми локалізуються на слизовій оболонці носа і зіва, рідше на язику.
Діагноз сифілісу ґрунтується на клінічних проявах, результатах конфронтації (обстеження гаданого джерела), обов’язковому лабораторному дослідженні (виявлення блідих трепонем, позитивні серологічні реакції). Субстратом для досліджень на бліді трепонеми служать відокремлення твердого шанкру, ерозивних і мокнучих папул і вміст пустулезних сифілідів. Реакція Вассермана (РВ) позитивна в усіх хворих у другій половині первинного періоду і протягом усього вторинного. При третинному періоді вона негативна приблизно в третини хворих. Більш точні і специфічні реакція імунофлюорисценції (РІФ), що позитивна у всіх трьох періодах, і реакція іммобілізації блідих трепонем (РІБТ), позитивна у вторинному і третинному періодах. Повторні позитивні серологічні реакції при відсутності клінічних проявів дозволяють поставити діагноз латентного сифілісу. При підозрі на третинний або уроджений сифіліс хворі підлягають ретельному обстеженню.
Лікування сифілісу проводиться відповідно до інструктивних вказівок, затвердженими МОЗ України. Застосовують антибіотики (пеніцилін, біцилін-3, біцилін-5, еритроміцин), іноді в сполученні з препаратами вісмуту (бійохінол, бісмоверол). Препарати застосовують безперервно (перманентно) або окремими курсами. Кількість і тривалість лікування, разові і курсові дози залежать від стадії сифілісу, маси тіла хворого, наявності супутніх захворювань. Застосовують також неспецифічну терапію (пірогенні речовини, вітаміни, біогенні стимулятори, імуномодулятори), особливо при вторинному рецидивному і латентному сифілісі. Лікування починають у стаціонарі.
По закінченні лікування усі хворі підлягають тривалому спостереженню (від 1 року до 5 років), по завершенні якого вони проходять ретельне обстеження, а потім знімаються з обліку.
Профілактика сифілісу передбачає комплекс суспільних і індивідуальних заходів. Серед заходів суспільної профілактики основне значення мають госпіталізація усіх хворих з активними проявами хвороби, суворий контроль за хворими до зняття з обліку, активне виявлення джерел зараження, обстеження контактів, профілактичні огляди, дослідження крові вагітних і всіх хворих на реакцію Вассермана, санітарно-просвітня робота, організація пунктів індивідуальної профілактики при вендиспансерах. Заходи індивідуальної профілактики: статева помірність до вступу в шлюб, неприпустимість безладного статевого життя і позашлюбних статевих зв’язків.
Розповсюдженість венеричних хвороб носить соціальний характер і залежить від поведінки людини. В нашому регіоні найбільш поширені сифіліс, гонорея, м’який шанкр.
Сифіліс відноситься до хронічних інфекційних захворювань, збудником якого є бліда трепонема або спірохета, відкрита 3 березня 1905 року Шаудіним та Гофманом. Це ніжне спіралеподібне утворення зі звуженими кінцями, має 8-14 рівномірних, вузьких завитків. Товщина її не більше 0,25 мкм, довжина – 1-1,5 мкм. На кінцях є ніжні рухливі джгутики, що виявляються деколи і на боковій поверхні.
Особливим є її рух – кругом своєї подовжньої осі, вперед і назад, маятникоподібно, хвилеподібно –контрактний рух, що проходить по всьому тілі.
Вульгарні трепонеми відрізняються від блідої більшою товщиною, нерівномірними плоскими завитками, більш тупими кінцями, безладним рухом. Вони легко та інтенсивно забарвлюються фарбою Романовського-Гімзе в блакитний колір, тоді як бліда трепонема – блідо-рожева.
Деколи для виявлення її використовують сріблення за Морозовим, але це трудоємний метод. Трепонема забарвлюється в різні відтінки коричневого кольору і швидко знебарвлюється. Крім того трепонема досліджується в темному полі зору в живому вигляді.
Розмножується поперечним поділом і може мати багато атипових форм. Форми – результат впливу несприятливих умов. Це кулі різної величини і форми, деколи прозорі, зернисті і дуже великі. При недостатній дозі антибіотиків (суббактерицидна концентрація) виліковування не настає. Вважають, що спірохета зберігається у вигляді форм і після припинення дії антибіотика йде її реверсія. У хворого наступає рецидив. Серорезистентні форми сифілісу – це результат того, що збудник зберігається в організмі.
При зміні умов спірохета здатна утворювати цисту – клітина згортається в клубок, навкруги якого утворюється тришарова гомогенна оболонка. Перевиті форми у вигляді джгутів з перевитих одна з другою трепонем. Морфологічно вони розрізнимі, тому вважають, що це статеве розмноження трепонем.
Фільтруючі форми – це форми, яких не видно в електронному мікроскопі і які проходять крізь фільтр. Вони мають антигенну структуру: є протеїнова, полісахаридна та ліпідна фракції.
Трепонема порівняно малостійкий мікроорганізм. В вологому середовищі живе до 2-х діб, а при висиханні – гине. При температурі 40-42° С спочатку активується, а потім гине. В замороженому стані може зберігатись до 9 років.
Стійкість до дезинфікуючих засобів:
0,5% НСІ, 0,5% оцтова кислота – гине зразу,
56 етиловий спирт – втрачає рухомість,
2-3% нітрат срібла – гине зразу,
сурма 1:1000 – гине зразу,
марганець 1:1000 – ефекту не дає.
Кров є джерелом інфекції при первинному та вторинному сифілісі при наявності клінічних проявів. Цитратна кров за 4-5 діб повністю обеззаражується. Здатність до зараження залежить від рухливості збудника. Трепонема має здатність вкручуватися як штопор в хрящеву тканину і при дослідженні виявляється в еритроцитах, фагоцитозах, нервових клітинах.
Сифіліс – це захворювання, що вражає всі органи та системи. Найбільш типово проявляється на шкірі та слизових оболонках. Тому його і відносять до шкірних хвороб.
Зараження йде шляхом контакту: прямого – статевий, непрямого – поцілунок. Має місце побутовий шлях – через предмети вжитку, посуд.
Хворий заразний тоді, коли сифіліди не покриті епітелієм. Виключенням є те, що при відсутності шкірних проявів, заразною може бути сперма, материнське молоко, кров (в тому числі і менструальна). При наявності трепонем на шкірі але в недостатній кількості, зараження не буде. При порушенні рогового шару дерми, бліда трепонема швидко проникає в кров, лімфовузли, тканину ЦНС. Кров є транспортною одиницею збудника, розмноження тут не відбувається через наявність кисню (в лімфі його в 200 раз менше).
Інкубацій період – 21-24 дні, деколи подовжується до місяця, а деколи вкорочується (при наявності біполярних шанкерів). На фоні антибіотиків – до 3-6 місяців. Сам хворий не заразний, а кров – так. Твердий шанкр – первинна сифілома, реакція сповільненої дії. Його поява знаменує початок первинного сифілісу. З’являється на місці входження трепонеми. На відміну від герпесу він не болючий, гладкий, з рівними краями.
Вторинний свіжий – через 4-8 тижнів після появи шанкру і характеризується шкірними висипаннями. Після їх зникнення розвивається вторинний латентний сифіліс.
Вторинний рецидивний сифіліс характеризується появою вторинних сифілідів на статевих органах, шкірі, тільки елементи більші.
Третинний сифіліс характеризується появою гум – твердих утворень з грецький горіх, гумозних перероджень внутрішніх органів.
Основним методом діагностики є серологічні реакції – Васермана, Ріф, РІТ6 мікрореакції.
Гонорея – найбільш поширена венерична хвороба, збудником якої є гонокок, відкритий Нейсером в 1879 р. це диплокок ниркоподібної форми у вигляді кавових зерен, повернутих ввігнутими поверхнями до середини. Між ними щілина до 18 мкм. Діляться в перпендикулярних площинах, що приводить до утворення тетрад. Часто розміщуються в лейкоцитах, при цому лейкоцит гине, а гонокок знову фагоцитується (незакінчений фагоцитоз).
Гонококи вражають слизову оболонку уретри, рідше пряму кишку, ще рідше кон’юнктиву, проникає в підслизову основу і викликає запалення. По лімфатичних судинах проникає в органи і може викликати септицемію, з ураженням ендокарду: суглобів, серозних оболонок, нервів. Гонорею ділять на гостру і хронічну. Гостра проявляється на 2-3 день, досить характерною клінічною картиною (печія при сечовиділенні і т.д.). При недостатньому лікуванні симптоми згасають і на 4-6 тижнях хвороба стає хронічною – гострих симптомів уже немає, але збудник є в виділеннях із статевих органів.
Основний метод діагностики – бактеріскопічний.  У жінок беруть мазки з піхви, уретри та цервікального каналу, переносять на предметне скло. Мазки фіксують і забарвлюють по Граму. У чоловіків виділення з уретри досліджують так само. Крім того для діагностики поширеності патологічного процесу, досліджують сечу. Для цього її центрифугують, з осаду готують мазки, роблять нативний препарат та для забарвлення по Граму. Виявлення червоних (Гр-) диплококів богоподібної форми, розміщених внутрішньоклітинно є підтвердженням діагнозу.
М’який шанкр викликає стрептобацила Петерсене-Дюкрея, що передається статевим шляхом. Інкубаційний період 3-4 дні. На місці потрапляння збудника утворюються папули, що переходять в виразки з масивними слизово-гнійними виділеннями. Деколи інфекція проникає в регіонарн лімфовузли з утворенням гнійних свищів.
Лімфогранулематоз паховий – четверта венерична хвороба, зустрічається в тропічних країнах і характеризується паховим лімфаденітом з утворенням свищів, рубцьовим їх зтягненням і слоновістю аногенітальної ділянки. Збудником є хламідії і проникають при статевому контакті. Інкубаційний період – від кількох діб до кількох місяців.
Перший клінічний період характеризується появою виразки не болючої, котра заживає через кілька днів.
Другий продовжується по кілька років. При цьому пахові лімфавузли збільшуються, зпаюються, розм’якшуються з утворенням свищів.
Третій період характеризується генітоаноректальним синдромом через рубцьові зміни лімфатичних вузлів з розвитком слоновості.
Трихоманоз – венеричне захворювання, викликане простішим з класу джгутикових – трихомонадою.
Інкубаційний період 5-55 днів. Шлях зараження – статевий.
Для цього захворювання характерні суб’єктивні відчуття: свербіння в ділянці статевих органів, гнійні виділення жовтого чи сіруватого кольору, пінисті. Захворювання протікає довго, та рецидивуюче, погано піддається лікуванню.
Основним методом діагностики є бактеріоскопічний метод, шляхом потрійного мазка. Бак петлею переносять виділення на предметне скло, накривають покривним і швидко досліджують, так як при охолодженні трихомонада втрачає рухливість. В нативному препараті рух її поштовхоподібний, вона сірого кольору, грушевидної форми.
При забарвленні по Граму ядро трихомонади має фіолетовий колір, цитоплазма оранжево червона, грушевидної або веретеноподібної форми, попереду ядра видно 4 джгутики та ундулюючу мембрану.
В останні роки зросла поширеність перинатальної патології, підвищилась смертність серед новонароджених та дітей раннього віку, збільшилась кількість дітей з вродженими вадами та аномаліями розвитку. Серед причин внутрішньоутробного інфікування, ураження дітей з перших днів життя, що призводять до малюкової смертності, важливе місце займають інфекційні хвороби з так званої ТОРСН-групи. Ця назва походить від перших літер широко розповсюджених захворювань – Т – токсоплазмоз, Кр – краснуха, ЦМВІ, ГВІ – цитомегаловірусна та герметична інфекція. До цієї групи віднесені венеричні захворювання – ХІ – хламідійна інфекція, сифіліс, вірусний гепатит В (ВГВ) і С, лістеріоз та ін.
У вагітних жінок ці інфекції в гострому періоді часто мають безсимптомний або субклінічний перебіг з нечіткою грибоподібною симптоматикою, проте ризик розвитку тяжкої патології у дитини надзвичайно високий. Хронічні форми цієї групи захворювань загострюються під впливом стресів, фізичних перевантажень вагітності, особливо патологічної білкового голодування, авітамінозу, екологічних чинників.
Особливості TORCH-інфекцій.
1.    Надзвичайно широка розповсюдженість та високий ризик зараження вагітної жінки та плода. За даними багатьох досліджень в різних країнах виявленість токсоплазмозних антитіл сягає 50-96% населення. За ВООЗ захворюваність і смертність від герпес вірусних інфекцій займають друге місце після грипу. Після епідемії краснухи у США (1964-1965 роки) близько 20 тис. дітей народилось з вродженими вадами. Серед жінок до 30 років в Україні серед причин урогенітальної патології хламідійна інфекція займає 57%.
2.    Джерелом зараження є вагітна жінка, породілля або мати. Від вагітної інфекції передається трансплацентарно-токсоплазмоз, краснуха, цитомегаловірусна інфекція або під час пологів, при урогенітальних хламідіозах, цитомегаловірусній інфекції, герметичній інфекції вірусному гепатиті В. Після пологів можлива передача інфекції при годуванні та переливанні крові.
3.    TORCH-інфекції у хворої жінки можуть бути у гострій або хронічній формах. Гостра форма різко (максимум 20-30% випадків) має типові клінічні ознаки.
4.    Здатність TORCH-інфекції вражати багато тканин та органів плода внаслідок тропності майже до усіх клітин. Найбільш інтенсивно тератогенна дія збудників проявляється у перші 4-12 тижнів життя плоду. Особливо страждають нервова система, органи зору та слуху, залози внутрішньої секреції, статеві органи. Тому глибокі ураження органів, що призводять до загибелі плода або народження дитини з багатьма дефектами, настають у перші 2 триместри вагітності. При зараженні краснухою, цитомегаловірусною інфекцією і герпетичною у I триместрі ураження плода наступає в 60-70% випадків. При токсоплазмозі – в I триместрі – 14-25% в III – до 65%, що пов’язане з легким проникненням збудника саме в ці терміни.
5.    Важливою ознакою захворювань групи TORCH є частота їх асоціації. Кожне захворювання у вигляді моно інфекції зустрічається значно рідше, ніж їх 2-3 і більше сполучень. Найчастіше спостерігаються сполучення цитомегаловірусної інфекції, токсоплазмозу та хламідійної інфекції між собою або з іншими вірусними захворюваннями.
6.    Крім безпосередньої дії збудника на плід у матері можуть розвиватись генітальні та екстрагенітальні ускладнення – ендометрит, міометрит, гіпертонія, нефрит, пієлонефрит, кольпіт, аднексит, сальпінгоофорит, носійство стафілококів, гард’нерея, дріжджів, тріхомоніаз та ін., що найчастіше спостерігаються у серопозитивних жінок – до 70%.
В мазках здорової жінки бактеріальна флора представлена грам позитивними паличками Дедерлейна. Піхва новонароджених в більшості випадків стерильна, потім з’являється бідна кокова флора і утримується до статевої зрілості. З початком статевого життя вона міняється на паличкоподібну.
В залежності від мікрофлори та клітинного складу розрізняють 4 ступені чистоти піхви:
1-    палички Дедерлейна, часто розміщені попарно. Епітеліальні клітини, лейкоцити поодинокі, рН-5,0-5,5. макроскопічно виділення напіврідкі, білуваті як добре зварений крохмаль. Така картина вмісту піхви зустрічається рідко.
2-    паличок менше, з’являється флора, епітеліальні клітини, часто лейкоцити, велика кількість слизу, рН 5,5-6. макроскопічно виділення напіврідкі, білуваті. Подібний вміст зустрічається частіше всього.
3-    незначна кількість паличок Дедерлейна, різнобарвна кокова флора, в тому числі стрепто- та стафілококи, в надлишку палички, багато лейкоцитів, епітеліальні клітини. Макроскопічно вміст піхви рідкий, жовтуватий. Така картина характерна для запальних процесів статевих органів.
4-    палички Дедерлейна відсутні, багато лейкоцитів, стафіло-, стрептококи, кишкова паличка, деколи трихомонади, гонококи, рН-7,2. макроскопічно вміст жовтий гнійний, при трихомонадному кольпіті пінистий. Ця ступінь характерна для яскраво вираженого запального процесу.
Виділяють також нульовий ступінь чистоти піхви коли мікроорганізми відсутні, є лише лейкоцити. Така картина спостерігається після лікування сульфаніламідами, антибіотиками, спринцювань.
Отже, дослідження виділень з піхви має діагностичне значення при виявленні запальних процесів матки шийки, піхви, ссвоєчасної діагностики венеричних хвороб та їх лікування.
Еякулят-секрет статевих залоз чоловіків, складається з сперматозоїдів, рідкого секрету передміхурової залози та патологічних мікроорганізмів при захворюваннях сечостатевої системи.
Сперматозоїди відкриті Гамом і Левенгуком у 80 роки XVII століття, але бурхливий розвиток сперматозоїда почався у 30-40 роки минулого  століття. Чоловіче безпліддя є причиною стерильних шлюбів у 40 випадків (15%).
Сперму доставляють в лабораторію при температурі тіла. В нормі її 3-3,5 мл і має вона 60-120 млн сперматозоїдів. Зменшення їх кількості до 10 млн – мультиспермія, констатується причиною безпліддя. При двобічній закупорці сім’явивідних шляхів кількість еякуляту не зменшується, так як збережена андрогенна функція. При аспермії, яка обумовлена атрофією яєчок, кількість еякуляту зменшується до 0,5-1 мл.
Утворення секрету передміхурової залози і насіневих пухирців регулюється андрогеном, тому зменшення кількості секрету прямо пропорційне кількості їх.
Колір еякуляту в нормі сірувато-білий з молочно-білою опалесценцією. Жовтуватий колір обумовлений наявністю флавіну. При гемоспермії сперма забарвлена кров’ю в різні відтінки червоного або коричневого кольору. При піоспермії – жовта.
Мутність залежить від вмісту сперматозоїдів – в нормі сперма мутна. Склоподібна – бідна на сперматозоїди – при азоспермії.
Запах обумовлений наявністю сперміну і нагадує запах каштану. При гнійному процесі він гнилісний, при закупорці протоків передміхурової залози – відсутній.
Консистенція рідка але на повітрі сперма желатинується. При кімнатній температурі через 20 хв. вона рідне. Якщо процес розрідження не відбувається, значить мало ферментів передміхурової залози – фібриногенази та фібринолізіну.
В’язкість визначається після гомогенізації скляною паличкою – якщо тягнеться нитка 0,1-0,5 см – в’язкість нормальна, якщо коротше 0,1 см – знижена, довше 0,5 см підвищена. Зниження в’язкості спостерігається при ураженні насіневих пухирців, збільшення – при запальних процесах в передміхуровій залозі.
Реакція в нормі 7,0-7,6. визначається універсальним індикаторним папером. Лужна реакція спостерігається при гіпоспермії, кисла – при атрофії епітелію канальців яєчок.
Плазма насіневої рідини складається з секрету передміхурової залози, рН якої складає 6,6-6,8. В кислому середовищі сперматозоїди гинуть.
Отриманий еякулят поміщають в термостатах при температурі 37° С. Це дозволяє зберегти рухливість сперматозоїдів. Мікроскопічне дослідження проводять після розрідження але не пізніше 1 години. Краплю сперми переносять на предметне скло і покривають покровним. Досліджують при робочому збільшенні – окуляр 10, об’єктив – 40. при цьому описують клітинні та неклітинні елементи, визначають кінезісграму (рухливість).
Сперматозоїд – довга клітина 58-67 мкм зі джгутиками. Має головку, шийку та хвіст. Головка грушоподібної форми, загострена, більшу її частину займає ядро, шийка – найбільш тонка частина, хвіст – тонкий, 50-60 мкм. При різних захворюваннях може спостерігатись аглютинація – склеювання сперматозоїдів. Її позначають +.
Клітини Сертоллі – підтримуючі клітини звивистих насіневих канальців – невеликі, витягнутої грушоподібної форми із світлим ядром. Зустрічаються в еякуляті у 5% випадків.
Сперматогонії – початкові клітини сперматогенезу, в нормі не зустрічаються – мілкі клітини з маленькими гіперхромними ядрами, світлою мілко зернистою цитоплазмою, при діленні перетворюються в сперматиди.
Сперматиди – мілкі клітини або витягнутої форми з великим гіперхромним ядром, блідою базофільною цитоплазмою, нерідко вакуолізованою. Ці клітини в нормі складають 0,5-2% еякуляту. Велика кількість спостерігається при секреторному безплідді. З сперматид формуються сперматозоїди.
Еритроцити можуть бути поодинокі і не відрізняються від клітин іншої локалізації.
Лейкоцити в нормі також поодинокі. При піоспермії їх підраховують в камері Горяєва. Збільшення їх може бути обумовлене попаданням з уретри тому важливе дослідження також і сечі.
Клітини епітелію в нормі представлені невеликою кількістю циліндричного епітелію уретри та поодинокими клітинами протоку додатку яєчка. Вони полігональні з круглими гіперхромними ядрами.
При неспецифічному уретриті знаходять багато клітин з лад’єподібної ямки сечовивідного каналу – багатошаровий, плоский, роговіючий. Велику кількість клітин в стані жирового переродження знаходять при запальних процесах.
Сперматофаги – великі клітини з часто вакуолізованою цитоплазмою, одним або кількома ядрами. В цитоплазмі часто знаходять головки фагоцитованих сперматозоїдів. Ці клітини знаходять при застої сперми різного генезу та запальних процесах з бактеріями внутрішньоклітинно.
Лецетинові зерна – мілкі білуваті утворення округлої форми. В нормальній спермі знаходяться в значній кількості, при запальних зменшуються до повного зникнення.
Кристали Беттхера – безбарвні, подовжені, схожі на кристали Шарко-Лейдена і є продуктами кристалізації сперміну – секрету передміхурової залози. Чим більше виражена гіпоспермія тим їх більше, особливо це характерно для простатиту.
Амілоїдні тільця – конкременти – овальної або округлої форми з концентричною окресленістю, в центрі мілко зернисті, жовті. З’явялються при застої – аденома, запалення передміхурової залози.
Слиз в нормі відсутній, при запальних процесах спричинює підвищену густину сперми і сповільнює рух сперматозоїдів.
Епітелій передміхурової залози – мілкі, або білуваті клітини, дещо подовжені з овальними ядрами, котрі як правило, мають поодинокі краплі жиру.
Секрет передміхурової залози отримують шляхом її масажу – 0,1-4 мл, рН 6,0-6,4. При мікроскопії знаходять лейкоцити (0-1 – в п з в нормі), еритроцити, епітеліоцити, амілоїдні конкременти, ліпоїдні зерна, кристали, елементи злоякісних утворень.
Дослідження секрету передміхурової залози має діагностичне значення при запальних процесах, котрі при відсутності лікування можуть переходити в злоякісні процеси, при діагностиці пухлинних клітин.