Етнопсихологія як галузь психологічної наукиЛітература 1. Андреева. Соціальна психологія. 2. Пірен М.У. Основи етнопсихології. – К, 1999 3. Баронін А.С. Етнопсихологія. – К .: МАУП, 1998 4. Шихерев П.Н. Сучасна соціальна психологія. – М., 1999 5. Павленко В.М., Етнопсихологія. – К.: 1999 Тема: Етнопсихологія як галузь психологічної науки. 1. Вивчення великих груп у психології 2. Поняття суспільної психології. 3. Предмет, задачі, функції та методи досліджень етнопсихології. 4. Зв’язок етнопсихології з іншими науками. 1. Етнопсихологія зародилася на межі соціальної психології і етнографії. Етнографія – вивчає великі групи. Великі групи бувають двох видів: - випадкові (стихійні),вони не тривалі у своєму існуванні, досить різнорідні /н/д. натовп, глядільна аудиторія, публіка. - Закономірно утворюванні з певним статусом у суспільстві, стійкі групи до яких відносять: нації, народності, плем’я; професійні групи, соціальні класи, вікові групи. Великі групи об’єднують особливість: - наявність специфічних регуляторів поведінки. До них відносять звичаї, традиції, обряди, які обумовлені суспільством практикою даної групи. Форми спілкування, типи контактів утворений образ життя групи і породжують появу специфічної мови. 2).Суспільна психологія – це певний рівень суспільної свідомості, яка відображає суспільне буття. Суспільна психологія виникає як результат безпосереднього суспільного досвіду великої групи. Суспільна психологія суттєво відрізняється від ідеології. Ідеологія – теоретична форма відображення соціальної дійсності опосередкована науковими дослідженнями і становить інтерпретацію його результатів. Тихонов розглядав суспільну психологію як певний стан духу, настрою відповідних форм суспільства та переважаючі настрої почуттів і розумів в даному суспільному класі, даної країни. Психології великих груп вивчається суспільною психологією на двох рівнях: - стійкому, коли говориться про психічний склад великої групи і розглядається наші характер, звички, звичаї, традиції, смаки. - динамічний, передбачає вивчення емоційної сфери, інтересів, настроїв, потреб. Суспільна психологія містить у собі риси типові для всіх представників даної групи, але це типове означення однакове. Окремі індивіди, які є носіями типового та індивідуального одночасно не можуть повністю відобразити основні характеристики, ознаки етнічної групи в цілому. Виготський з приводу цого зазначив:тільки частина психології особистості входить у психологію групи, а тому для вивчення етнічної групи необхідно користуватися специфічними методами. Етнічна психологія – між десцеплінована галузь знання, ща вивчає етнічні особливості психіки людини, національної особистості взаємин, світосприйняття, національний характер, закономірності, формування і функції національної самосвідомості, етнічних стереотипів закономірності формування суспільної і національної ................................ Сучасна етнопсихологія не є єдиним цілим за тематикою та методами дослідження. В ній прийнято виділяти такі самостійні напрямки: 1) порівняльне дослідження етнічних особливостей психофізіології, когнітивних процесів, емоцій які разом з тим є невід’ємною складовою відповідних розділів загальної та соціальної психології. 2) культурологічне дослідження, які спрямували на вивчення особливостей символічного світу, цілісних орієнтацій, нородної культури, його пов’язаний з етнографією, фольклористикою, мистецтвознавством. 3) дослідження етнічної свідомості і самосвідомості. В межах цого напрямку вивчення соціальної установки, стереотипи, міжетнічні відносини. Цей напрямок наближений до соціальної психології. 4) дослідження етнічних особливостей соціалізації дітей. Цей напрямок має безпосередній зв’язок з соціологією та дитячою психологією. Найбільше уваги у утнічній псизології природи вивчають, нації та талої характеристики, як етнічна приналежність. Етнічна приналежність – це фактор психології людини, що фіксує характеристики того мікросередовища в якому в якому формується особистість. У ході соціалізації індивід засвоює історичний досвід народу прилучає до національної п-ри, звичаїв через сім’ю і школу. 3.Предмет етнопсихології могли розглянути в межах з основних підходів: 1) нагадує хроскультурну психологію Заходу. Його прихильники вважають етнопсихологію галуззю загальної психології і користуються поняттями, методами дослідження загальної психології. При цьому вони вбачають свою мету у встановленні конкретних проявів особливості формування і формування психологічних процесів і станів у представників різних народів. 2) трактує етнологію – як галузь соціальної психології, яка вивчає процеси міжетнічної та внутріетнічної взаємодії на груповому рівні. Його відмінність від першого полягає в тому, що в центрі уваги етнічні групи, спільноти, принципи їх розвитку, психогенезу та взаємодії, а не окремі представники етнічних спільнот. 3) пов’язує етнологію з етнографією та зосереджується на особливостях культури певних народів і встановлені зв’язку її з національною психологією. Завдання етнології: - виявлення та аналіз національних особливостей представників конкретних етнічних спільностей та виявлення на цій основі специфічного розвитку етносів та формування їх психології; - вивчення специфіки мотиваційної сфери національної психології і представників етнічних спільнот з метою аналізу своєрідностей прояву, степеня покладання зусиль та інших якостей, які визначають найвищі показники ефективної діяльності людей; - дослідження національних характеристик, інтелектуально-пізнавальної активності представників конкретної національності; - аналіз та вияв закономірностей протікання національних почуттів та специфічних проявів емоційної сфери; - вивчення специфіки впливу національних установок на вольову активність, виявлення стійких вольових процесів, своєрідність вольових процесів, своєрідність вольових зусиль, які здатні проявляти дослідження комунікативної сфери; - порівняльне вивчення національної психологічних особливостей різних народів світу з метою виявлення закономірностей функціонування національної психології та складання психологічної характеристики для потреб взаємин в широкому плані; - вивчення специфічних традицій рис. Та психологічних особливостей етносів, які пов’язані із релігіями специфічного народу; - вивчення політико-правової специфіки життєдіяльності народів політичних держав; Основними функціями етнопсихології є: - гносеологічна /пізнання/ - описова - прогностична - культурологічна - комунікативна - етнополітична - виховна Етнопсихологія використовує різноманітні методичний апарат залучаючи не лише загальну психологію, методи дослідження, але й методи етнографії (аналіз продуктів діяльності), соціологічні методи, мовознавчі методи, соціально-психологічні методи. У етнопсихології розрізняють такі види досліджень: - стандартна, яке передбачає вивчення національно-психологічних особливостей представників однієї етнічної єдності. - кроскультурне, яке передбачає вивчення національно-психологічних особливостей представників кількох етнічних спільнот. Поширення у етнопсихології є системний метод; історичний метод, метод бесіди та тестування, спостереження в природній ситуації. 5. Етнопсихологія пов’язана з такими науками: етнографією, етнопсихолінгвістикою – ця галузь психолінгвістики, що вивчає національна культура варіативність вмовленевих діях, операціях, цілісних актах, мовній свідомості та організації процесів мовленевого спілкування пов’язане з етнопсихологічним вивченням виховання; з українознавств; народознавством; фольклористикою. Тема: Огляд історичною розвитку етнопсихології. 1. Зародження етнопсихології в історії і філософії. 2. Етнопсихологічні ідеї у Німецькій філософії. 3. Психологія нордів та історична психологія. 4. Вплив американської етнопсихологічної школи на розвиток етнопсихології. 5. Дослідження первісних культур. 6. Мова як вияв самобутності народу. 7. Розвиток вітчизняної етнопсихології. Створення Українських мов для вільного розвитку народів за матеріалами послання президента України: Поступ в ХХI ст. Урядовий кур’єр лютий 2000р. 1. Етнопсихологічні знання містяться, хоча і у незначній кількості у працях античних філософів та істориків: Герфота, Гіппократа, Плінія, Таціта, та ін. В давній Греції в різних філософських школах було відмічено вплив оточуючого середовища на формування психологічних особливостей. Так, зокрема, Гіппократ висунув загальні положення згідно з якими всі відмінності між народами, зокрема, їх поведінка та звичаї пов’язані з природою та кліматом країни. Герфот є не лише батьком етнопсихології, але дотичний до становлення етнопсихології. Подорожуючи та знайомлячись з особливостями народів він у своїй праці “Історія” здійснив спробу пояснити особливості життя та характер різних народів, середовище, яке її оточує. при цьому він порівнював ці народи з еллінами. і в цьому був недолік роботи. Констатуючи відмінності у характері, традиціях, зовнішньому вигляді давні мислителі прагнули виділити причини цих відмінностей. Географічна причина була основною. У новий час, коли бурхливо розвивався капіталізм найпоширенішим принципом при пояснені причин відмінностей народів та племен залишився географічний детермінізм. Суть його полягає в тому, що головним фактором розвитку будь-якого суспільства є клімат та інші кліматичні умови. Ця теорія використається: 1) для пояснення того факту, чому у світі не можливо знайти два абсолютно однакові народи за етнічно-психологічними ознаками та побутом. 2) цю теорію використовують при пояснені відмінностей у розвитку інтелекту, вияву емоцій. Основоположником етнопсихології можна вважати Жн.Б. Віко. Він у трактаті про загальну природу речей розголошує проблеми формування розвитку народу. Обумовленість психологічних особливостей народу. Він встановив що кожне суспільство в історії свого розвитку проходить три епохи: - епоху богів - епоха людей Психологічні особливості людини, як представника даного народу виникли в ході історичного розвитку людини. При цьому народний дух визначає діяльність окремої людини. Подальші розробки проблем етнопсихології проводилися в межах географічного напрямку. Найяскравішим представником є Монтеск’є. Він ввів поняття “дух народу” і намагається розв’язати проблему його обумовленості географічним детермінізмом. При цьому він вважав, що клімат впливає на дух народу не безпосередньо, а опосередковано. Це означає, що залежно від кліматичних умов та ґрунту складаються традиції та звичаї, які в свою чергу впливають на життя народу, а в ході історії безпосередній вплив клімату зменшується і дія інших причин посилюється. Дотримання географічного напрямку обов’язково призводить до утвердження уявлень про незмінність етнічної психології. Насправді відбувається ряд змін у економічному, культурному житті, які ведуть за собою зміну звичаїв, традицій в житті народу, який живе на одній і тій же території. В ІІ половині ХІХ ст. у Європі виникає ряд наукових течій, які розглядають людське суспільство аналогічно до тваринного світу. Течії: - антропологічна школа в соціології; - органічна школа; - соціальний дарвінізм. Прихильники цих теорій намагалися довести, що існує прямий вплив онтологічних законів на соціальне, економічне та духовне життя народу. Суть цих теорій полягає в тому, що недооцінюючи особливості об’єктивних тенденцій на суспільні явища механічно переносилися відкриті Дарвіном біологічні закони. 2. Одним з представників німецької історичної філософії є Гердер. Він розглядав дух народу як щось безтілесне. Він не розрізняє його з поняттям душа народу, народний характер. Душу Гердер розглядав на рівні з іншими ознаками народу: мова, звичаї, традиції. Він підкреслював залежність психічних компонентів від клімату, ландшафту, але припускав також вплив способу життя, виховання, устрою та історії. Душу народу на думку Гердера можна пізнати через почуття народу, його мову, справи, тобто необхідно вивчити все життя народу. Але на перше місце він ставить усну народну творчість. Вважаючи, що світ фантазії якнайкраще відбиває душу народу. Гердер описав народи слов’ян і німців, він виділив їх основні риси. Гегель “Феноменологія духу ” використовується також поняття дух народу, який даний надприродною силою і розкривається через суспільний розвиток. Абсолютна свідомість визначає волю, інтелект конкретного індивіда. О.Кант “Основними ідеями” було ствердження того, що суспільство у своєму розвитку проходить три етапи: - теологічні; - метафізичний; - позитивні. Він розглядав сім’ю як клітинку єдиного органічного суспільства. В середині ХІХ ст. спостерігається бурхливий розвиток етнографії, психології, мовознавства, що привів до відокремлення етнопсихології в самостійну науку. У Німеччині у цей час спостерігається підйом загальної німецької самосвідомості. Більшість дослідників історії психології вважають Лацаруса і Штейнталя основоположниками нової дисципліни, а саме – етнопсихології. Вони почали видавати у 1859 році журнал “Журнал психології народів і мовознавства”. Основною працею в якій Лацарус і Штейнталь пояснювали необхідність розвитку нової галузі психології і думки про народну психологію. Народом Лацарус і Штейнталь називали сукупність людей, які вважали себе єдиним народом і відносять себе до одного народу. Всі індивіди одного народу наділені одним народним духом. Народний дух Лацарус і Штейнталь розуміли як психічну подібність індивідів, які належать до одного народу, або як їх самосвідомість. Народний дух виявлявся у мові, потім у звичаях і обрядах, установках і вчинках тощо. Тому основною задачею психології народів вони вважали пізнання психології суті народного духу. ІІ завдання – є відкриття законів за якими здійснюється внутрішня діяльність народу у мистецтві, науці, житті. ІІІ завдання – є виявлення основних причин виникнення, розвитку і зникнення особливостей будь-якого народу. Ідеї про виділення психології народів, як особливої галузі психологічних знань підтримував і Вільгельм Вундт (соціолог). Йому належить десятитонна праця “Психологія народів ”. У цій праці закріплюється право на існування національної психології, як продовження та поглиблення індивідуальної психології. Вундт підкреслював, що психологія народ це наука про душу народу, яка виявляється в мові, міфах, звичаях, етиці, моралі, житті. Душа народу не існує поза індивідами, не є безтілесною, але разом з тим без індивіда ніщо. При цьому він стверджує, що спільне життя індивідів, їх взаємодія між собою повинна породжувати нові явища, зі своїми законами, які не суперечать законам індивідуальної свідомості, але й не зводяться до них. Вундт також підкреслював, що всі уявлення багатьох індивідів виявляються перш за все у мові, звичаях, а решта елементом духу. Послідовником цього напрямку був І. Шпет (Професор Московського університету) підручник “Вступ в етнопсихологію”. Шпет вважав, що предметом вивчення етнопсихології є типові колективні переживання. Він вказував, що сама по собі мова, міфи, звичаї, наука, релігія не містить нічого психологічного. Психологічним є відношення до продуктів культури, до списку культурних явищ. А це відношення виявляється у формі переживань. Тому аналізуючи продукти культури етнопсихологія виявляє типові колективні переживання. Досить актуальною є думка Шпета про те, що належність людини до народу визначається не біологічною спадковістю, а свідомим прилученням до тих культурних цінностей, святинь, які утворюють зміст історії народу. Основні положення західних етнопсихологів розвивалися представниками школи “Психологія мас”, яка виникла у ХІХ ст.. Дослідники Т. Тард, Сігеля, Лебон зробили висновок про те, що поведінка представників тієї чи іншої спільності визначається переважно наслідуванням. Характерною ознакою якого є знеособлення, переважання ролі почуттів над інтелектом. Лебон у своїй праці “Психологія народів і мас” визначив основні чинники, які зумовлюють напрямок суспільного руху. До таких чинників він відніс: - душа раси; - вплив вождів; - наслідування, навіювання; - взаємне зараження. Основною ідеєю є те, що скупчення людей, або маса впливає на поведінку окремого індивіда, але натовп неспроможний управляти собою, він потребує вождя. В межах цього напрямку працює і Е.Дюркгейн, який відшуковує закономірності суспільних явищ, відмежовуючи їх від психологічних явищ. Він визначив, що соціальні явища існують поза індивідами і відстоював ідею колективної душі. Боас, ним була створена концепція: культура і особистість. Її основними завданнями було: - вивчення індивідуальної психології; - розробка поняття “особистість” як тієї одиниці, що визначає структуру цілого; - вивчення процесу формування особистості; - особливий інтерес до сексуальної сфери. В межах цієї теорії проводилися дослідження. Бенедикт. Вона висунула ідею про фундаментальні відмінності між культурами. Вказавши, що кожна з цих культур має домінанти. Виділила: - параноїдальну культуру; - аполонічну культуру; - діонічну культуру. Поширення ідей Боаса знайшло виявлення. Кардинер, він сприяв поширенню та становленню концепції “культура і особистість”, здійснивши теоретичне узагальнення усіх польових досліджень і прийшов до висновку, що з моменту народження на дитину оточення впливає безпосередньо. Кардинер висунув ідею про існування в кожній культурі єдиного домінуючого типу, який він назвав базовою або основною особистістю. Базова особистість – це схильності, уявлення, способи зв’язку з іншими людьми, тобто все те, що робить людину сприйнятливою до певної культури і забезпечує адаптацію до неї. На зміну теорії базової особистості прийшла теорія модальної особистості. Це поняття виражає найпоширеніший тип або модуль. Використання поняття модульної особистості не передбачає, щоб всі або більшість членів спільності мали одну і туж особистісну структуру. Тобто модульна особистість наділена тими рисами, які найчастіше зустрічаються і зберігаються у дорослих членів суспільства. Дослідження первісних культур здійснювалося багатьма вченими. К. Леві-Строс, Леві-Брюль. Леві-Брюль вивчав те, що ми сьогодні називаємо ментальністю: мислительську установку, склад розуму. І використовуємо поняття колективного уявлення яке ввів Дюркгейн. Колективні уявлення передаються з покоління в покоління і нав’язують себе особистості. Тобто вони є не предметом роздуму, а предметом віри. Леві-Брюль вивчивши і систематизувавши емпіричний матеріал прийшов до висновку, що для людей з архаїчних характер не існує двох світів: фізичного і духовного. Для них існує лише містично-реальний світ до якого вони причетні. У них відсутня потреба в пізнані оточуючого світу і їх єдине прагнення – жити в тісній єдності з цим світом. Леві-Строс вивчав народи в яких його цікавили загальнолюдські риси і за зовнішньою розбіжністю. Він відшуковував універсальні структури, які лежать в основі будь-якого явища культури. Леві-Строс вважав універсальною потребою жадобу об’єктивного пізнання. Він пояснював форми без свідомих структур мислення, виділивши, що в їх основі лежать бінарні опозиції, або двійкові протиставлення, наприклад вогонь – вода, життя – смерть. Значний внесок до розвитку етнопсихології зробили значні вчені... Розвиток етнопсихологічних ідей грунтувалася на концепції: - психологія народів (В. Вухтд) - концепція колективних уявлень (Дюркниш) - концепція дологічної стадії мислення первісної людини. Елементи етнопсихології як науки про український етнос та інші етноси містяться у В. Моном. “Повч. дітям”, у драмах Прокоповича, філософських творах Сковороди. Багатим матеріалом для етнопсихології є український народний фольклор. Інтерес для етнопсихології складають твори новітньої культури. Роботи Винниченка, Липи, Петлюри ін.. сміливі ідеї про розвиток українського народу, націй, держави, українства в цілому висунули: Ростом, Антонович, Янів, Куліш. У двадцятих роках ХХ ст. проблеми етнопсихології аналіз, оцінювалися представниками школи на чолі з Виготським. У 10-20х рр. зв’язаний цілий ряд робіт. Серед них є роботи (Павловський “Граматика малорос. наречия” Сумєюв “Слобожани” розкрив своєрідно національної психології жителів Слобідської України; Костомаров дотримувався точки зору, що географічне положення такі історичні обставини зумовлюють психологію своєрідної нації та народностей). Значний внесок у розвиток української етнопсихології зробили вчені українці діаспори. Їх дослідження здійснюється в трьох напрямках: - дослідження націй, як соціо-психологічної групи (20-40х. р. Старосольський ін.); - дослідження національного характеру (40-70 рр. Куланський, Липа) - дослідження психологічних аспектів національної ідентичності (70-і рр.) У 30-х роках етнопсихологія визнана буржуазною наукою і аж до 70-х рр. ніяких дослідів з етнопсихології не проводилося. В 70-х роках почалася розробка понять етнопсихології і починається процес її відродження. У 90-х рр. було визнано предмет етнопсихології, логіку досліджень з етнопсихології, визначалось яким чином слід застосовувати теорію діяльності, концепцію єдності психології та практичної діяльності при поясненні психологічної своєрідності певного етносу, та причин відмінностей різних етносів. Тема: Психологічні основи етнічної спільності. 1. Суспільно-психологічні особливості етнічної спільності. 2. Національна свідомість. Етнічна самосвідомість. Поняття менталітету. 3. Менталітет. Його структура. Етноментальність. Фактори її розвитку. 4. Архетип як глибинний рівень національної психології. Павленко В.М., Ташін С.О. Етнопсихологія - К.,1995 Пірен М.У. Основи етнопсихології.-К.,1995 Баронін А.С. Етнопсихологія - К.,2000 1) У вітчизняній етнопсихології центральним поняттям є поняття етносу або етнічної спільності. Етнічна спільність – тип великої соціальної групи, який формується і розвивається природно-історичним шляхом і може існувати у двох видах: І Як реально ( компактна ) сукупність людей, яка завдяки відносні цілісності є самостійним суб’єктом історичного та соціального процесу; ІІ В дисперсному (розсіяному) стані вводить до чисельніших етнічних спільностей як їх структурне утворення. Визначення етносу було дано Бромлеєм. Він стверджував, що етнос – це усталена сукупність людей, що історично склалася на певній території і має спільні відносно стабільні особливості мови, культури, психіки, а також – усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших утворень(самосвідомості), зафіксоване у самоназві. Характерною рисою етносу є: - переважання, укладання ендогамних шлюбів. Етнос може існувати у 3-х формах, які виділені в межах історично-стадіальної типології етнічних спільностей і плем’я, народність, нація. Існування етносу у племені характерно для первіснообщинного ладу. Основною ознакою є те, що типом соціального зв’язку який об’єднує є принцип родинних зв’язків і відносин. Типовим для племені є: І невелика чисельність членів спільноти; ІІ низька розвинутість продуктивних сил. Племінна самосвідомість базувалася на уявлені про спільність походження усіх членів племені від одного пращура. З часом змінювалася і розширювалася. Народність – це етнічна спільнота докапіталістичних формацій, що слідували за первіснообщинним ладом. Народності об’єднувались на основі територіально-політичного строю. На відміну від племені нараховують різноманітніша. Це пов’язано із зростанням кількості членів цієї спільності. Поступово стверджують хапітоміст-формат приводить до виникнення націй. Нацією об’єднують: - територіальні; - економічні; - внутрішні; - культурно-інформаційні зв’язки; Головними ознаками етносу у різних формах його його існування є: - наявність шлюбно-сімейних зв’язків; - спільність території та політичного устрою; - мова; - екологічна єдність; Визначення етнології критерієм, який дозволяв говорити чи е етнос є етнічна самосвідомість. Серед усіх етнічних спільностей можна виділити такі основні етнічні підрозділи, тобто сукупності людей, які відзначаються найбільшою інтенсивністю етнічних властивостей і є самостійними одиницями суспільного розвитку. Підрозділи: - елементарні етнічні одиниці (мікроетнічні одиниці ) – це ті найменші складові частинки основної етнічної спільності, які є лижами поділу останнього. (нд. сім’я); - субетнічні підрозділи – це спільності в яких основні властивості виражені з меншою інтенсивністю, ніж основні етнічні спільності, мають певну специфіку і є складовими цих спільностей. Такі спільності вважались етнографічними групами (бойки, лемки, гуцули, поліщуки) - міжетнічні спільноти (макроетнічні одиниці) – це утворення, які охоплюють кіль основних етнічних підрозділів, але характеризуються меншою інтенсивністю етнічних властивостей, ніж кожен з таких підрозділів. Такі етнічні спільності мають схожі риси характери та спільно само-усвідомленість (н/д. мовні сім’ї – слов’ян). Одна і таж людина може входити одночасно у кілька етнічних спільнот різного півня. Під нацією розуміють народ, що живе спільним історичним життям, усвідомлює свою єдність. Має спільну історичну пам’ять і досвід. Спільні духовні цінності, мову, поняття та уявлення про світ. Відсутність пам’яті, перетворює націю на народність. Етнічна група – це внутрішній підрозділ етносу, що має етнічну самосвідомість. Найчастіше це поняття використовується для позначення частини етносу проливає на інші етнічні території, але має з власним етносом спільну мову, культуру, віру, відчуття тотожності з ними (н/д. проживання українців у Франції, якщо зберігається культура і мову). Національна меншина - це менша за чисельністю група, яка не займає панівного положення, члени якої громадяни цієї держави, посідають за етнічними, релігіями або мовними характеристиками такі позиції, які відрізняють їх з поміж основної частини населення, і разом з тим виявляють почуття солідарності з метою збереження своєї культури, традицій, релігії або мови. Стічний розвиток на відміну від соціального не може відбуватися неперервна, а відбуватися дискретно. Це пов’язано з внутрішніми і зовнішніми процесами які впливають на існування етносу. Виділяють такі способи існування етносу: - зародження; - розширення, спосіб при якому він намагається об’єднати інші менші етноси, які близькі за територією. Цей період характеризується зростанням самосвідомості. - зниження рівня активності або занепад. Етнос перестає поглинати сусідні етноси, менші активності для прояву національної свідомості. - перехід гомеостаз, тобто статичний стан етносу. Обмін інформацією з іншими етносами відбувається в ті мірі, яка можлива етносу. Гомеостатичний розвиток в тій групі, які перестали діяти як спільності. Етнічна свідомість – це одна з форм відображення етносу наявності інших етнічних груп та відношення до них. Виникнення етносу пов’язана зі здатністю етнічної групи виділяти себе с поміж інших етнічних груп. Етнічна сутність – це система поглядів, уявлень, ідей етнічної групи, по виникненню на основі взаємодії з іншими етнічними групами відображає значення про них, ставлення до них, а також стан та форми самовиділення своєї етнічної групи. Етнічна самосвідомість – розуміється як усвідомлення належності людей до нації, яке об’єднує представників етнічної групи різних соціальних класів під одним поняттям (німці, американці, японці). Тобто етнічна самосвідомість – це така система поглядів, уявлень, ідей етнічної групи , які відображають знання про власну етнічну групу та ставлення до цієї групи. Людина, яка визнала свою етнічну належність не змінює її протягом усього життя. Виявом етнічної самосвідомості є здатність етнічної групи до самовираження: - мова, систематично традиційна кухня, стиль. - Етнічна самосвідомість може виявлятися і як усвідомлення себе суб’єктом етнічної спільності, або говорячи про етнічну самоідентифікацію. Етнічна самосвідомість виникає тоді, коли снує протиставлення етнічної групи світу, що її оточує. Етнічна самосвідомість виникає в ситуації прилучення до культури предків. В цьому випадку спрацьовує фактор колективного, несвідомого. При народжені дитини, батьки якої належать до різних етнічних груп національна ідентифікація дитини стає маргінальною, тобто находиться на межі двох етнічних культур. Фактор походження перестає в цьому випадку бути основою для визначення етнічної належності і право вибору своєї етнічної групи переходить до маргіналу (особистість яка народжує). Маргінал – це індивід, який є носієм водночас двох культур. Етнокультурна маргінальність виявляється на двох рівнях: 1. характер наявністю об’єктивної подвоєності зовнішніх атрибутів (мова, традиції, стереотипи поведінки установи). Не супроводжуються кризою етнічної ідентичності. 2) проявляється в різноманітних формах етнопсихології двоїстості, ознакою якої є суб’єктивне переживання, протиріччя, етнокультурної належності. Відповідно виділив два типи маргінальності особистостей. Перший тип особистості характерні ознаки: - суб’єктивно простота внутрішнього світу та сприйняття зовнішнього світу як легкого. Для таких особистостей характерним є байдуже ставлення до складності етнічного життя, тому його називають байдужим до проблем міжетнічних відносин. Другий тип маргінальності особистості має такі характеристики: - суб’єктивна складність внутрішнього світу і сприйняття як важкого зовнішнього світу. Етнічна маргінальність в цьому випадку виявляється у формі етнопсихологічної двоєності яка характеризується творчими установами в розв’язанні проблем етнічна ідентичності та має творчий підхід до розв’язання проблем між етнічного спілкування. Провідна роль у визначенні особливостей етнокультурної маргінальності відіграє три чинники. Два з них діють на рівні групової свідомості і один є характеристикою життєвого світу суб’єкта. Вони визначатимуть типи етнічних установ, міжетнічних установ, тощо. Під ментальністю розуміють сукупність уявлень, поглядів, почувань, спільноти людей певної епохи, географічного регіону, соціального середовища, особливий склад суспільства, що впливає на історичний та соціальний процеси. Менталітет – це деяка інтегративна характеристика людей які живуть у конкретній культурі, що дає змогу описати своєрідність бачення людьми оточуючого світу і пояснити специфіку реагування на нього. Ментальність має три складові: - емоційну, яка включає емоційні стани і переживання. Емоційні стани передують реалізації вербального та поведінкового компонентів ментальності. Емоційні стани виступають імпульсом до систематизації знань та поведінкових готовостей. - вербальний (когнітивний). Він складається зі знань про об’єкти ситуації життєвої дійсності. Ці знання про об’єкти та ситуації життєдіяльності є результати навчання. - поведінковий (конативний) слугує імпульсам до самоактуалізації або актуалізації елементів фіксованих настанов, соціальних настанов, ціннісних орієнтацій та етнічних цінностей. Ментальність виявляється в ментальних настановах. Ментальні постанови реалізуються в діях і вчинках людини. Вчинок стосується усієї психіки і є цілісним актом самореалізації людини. Важливе значення для етнопсихології має вивчення ментального інструментарію, тобто понять етнокультури. Сюди відноситься вірування, обряди, мистецтво, мораль, магія тощо. Етнічна ментальність – цілісна система образів, уявлень, цілісно смислових утворень, правил життя, які стимулюють та регулюють найдоцільніші в даних природних та культурних умовах ти поведінки. Така ментальність створює своєрідні “етнічне поле”. Це поле сприяє відтворенню специфічно-етнічної ментальності в умовах еміграції. Менталітет формується в онтогенезі під впливом зовнішніх та внутрішніх факторів. До внутрішніх факторів ми відносимо: філогенетичну спадковість. Вона проявляється у формі природженої інтровертованості вищих психічних формацій у сприйнятті навколишньої дійсності, анархічному індивідуалізму проявляється у кордоцентричності і в тентеції переваги емоційно-почуттєвого над волею та інтелектом. Другий фактор – об’єм та глибина життєвого досвіду, розуміється індивідуально культуру, підготовленість, які є результатами навчання. Третьою внутрішньою умовою є рівень самоактуалізації як прагнення людини до повного виявлення та розвитку своїх індивідуальних можливостей. Четвертий – особливості розвитку окремих психічних процесів та психічної функції, які інтегруються у фізичному інтелектуальному, соціальному та духовному потенціалі особистості. До зовнішніх умов розвитку ментальності відносять традиції людини. Про родинне середовище, про типи стосунків дитини з батьками, сестрами, братами, які зумовлюють напрямок становища менталітету настановлення по обов’язку виявлення у специфічній поведінці. Важливою умовою привласності духовних спільностей в цьому випадку, є характер взаємодії між матір’ю або батьком та дитиною. Ці взаємини повині характеризуватись теплом, динамічним стимулюванням (заохочування до виконання дій або гальмувати, якщо дії не бажанні). Другою умовою є форми та зміст взаємодії з референтною групою. 3) важливою умовою національної культури є можливість реалізувати у референтній групі свої прагнення, розкрити свою індивідуальність отримати підтримку, уявлення про реальне життя своє місце в ньому; 4) взаємодія форми та зміст взаємодіє індивідуально з первинним контактним колективом; 5) умовою привласнення національно-культурних цінностей контактного колективу є позитивний неофіційний статус індивіда у системі неформальних стосунків; 6) зміст і форми взаємодії з педагогічним колективом навчально-виховного закладу в особі вчителя, вихователя, психолога, соціального працівника. У присвоєні цінностей навчального закладу важливу роль відіграє форма та стиль керівництва виховним процесом. 7) форми та зміст взаємодії індивіда з засобами масової комунікації. Ефективна взаємодія і успішні прив. Забезпечували за умови, коли засоби масової відкриватимуть можливість сприйняття чогось нового. Третя група факторів - вчинкова активність індивіду. Якщо індивід сам не включає у життєдіяльність та життя групи, то процес розвитку ментальності слабшає. Виявом ментальності народу є його національна ідея. Вона згуртовує народ в єдине ціле. Про національну ідею говорять тоді, коли народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв’язок, свій історичний характер, свої традиції свою долю, призначення і робить їх предметом своєї свідомості. Менталітет українського народу, його психічний склад характеризується чотирма системотворчими ознаками. Перша інтровертованість вищих психічних функцій у сприйняті навколишньої дійсності, що виявляється у зосереджені ось на фактах, проблемах внутрішньою особистістю індивідуального світу. Друга кордоцентричність виявляється в сентименталізації, чутливості, емпатії (схильних до співпереживання), любові до природи, яскравій обрядовості, естетичні, пісенному фольклорі. Третій анархічний індивідуалізм виявляється у різних формах відсередкованого прагнення до свободи, без належної стійкості витривалості, дисципліни та організації. Четверта перевага емоційного почуттєвого над волею та інтелекту. Поняття “архетип” описане Небоном і введене у психологію Карпом Юнгом визначає суть форму та спосіб зв’язку успадкованих, без свідомих прообразів, структур психіки, які передаються з покоління в покоління. Архетипи забезпечують основу поведінки, структурування особистості, розум, світу, які властиві певні групі, внутрішню єдність, взаємозв’язок культури та взаємодія розуміння. Архетипи отримували апріорні, психічні, поведінкові програми. За змістом архетип – це сукупність духовно-культурних символів, образів етнічного буття через які життя людини наповнюється покутями смисло-заданності і доцільності. Архетип не передається мовою, традицією, міграцією, оскільки виник раніше культури. Архетипічні образи є основою будь-якої релігії, компонентами міфології, легенд, казок, всіх часів і всіх народів. Архетипічні образи виникли у снах, мареннях екстатичних станах. Архетип прямо не пізнаваний. Переживається в колективній та індивідуальній поведінці в універсальній психологічній формі. Будь-який архитип має велику кількість репрезентацій, хоча архитип форма єдина і універсальна. Наприклад існує 10 тис. міфічних героїв і якими б вони не були, але ми можемо передбачати як буде діяти герой. Інколи архетип зустрічається в реальному житті. Тема: Соціально-психологічна властивість етнічної спільності. 1. етнічно-обумовлені властивості особистості. 2. Поняття про етноцентризм. 3. Поняття про етностереотипи. 4. Основні погляди на причини національної особливості психіки. 1) національний характер – це уявлення про самого себе. Це елемент народної самосвідомості, його суспільного етнічного “я”. Уява про національний характер колективною уявою одного народу. Дюрк Гейм вважав, що у кожному є нас є дві свідомості: Перша свідомість вміщує стани, які властиві індивіду; друга свідомість вміщує стани, які властиві групі індивідів. Таким чином, ці два стани пов’язують індивіда з суспільством, тобто в серед кожного з нас є суспільства. Риси національної психології представлені у представників нації нерівномірно. Для вивчення національного характеру доводиться відшукувати найхарактерніші якості психології, нації, аналізуючи традиції, звичаї, фольклор, вірування, історію, геополітичні та природні умови буття. Тому можна сказати що національний характер – це сукупність найстійкіших основ для даного етносу особливо сприйняття оточуючого світу, та форм реакції на цей світ. Поняття національного характеру в перше стали використовувати подорожуючи філософи, географи і етнографи. Використовують це поняття і характеристики специфічні особливостям поведінки, способу життя різни націй і народів. Специфічні риси характеру окремого етносу формує буття (спосіб життя), ландшафт, дія космічної енергії мають на увазі природу краю. Доведено що генотип індивіда як духовно так і фізично формується до сими років. Джерелами національного характеру стають: сім’я, батьківські риси, рід, природне оточення. Для національно-психологічних рис характерно консервативність, стійкість, слабка змінність. Це дозволяє розглядати національно-психологічні особливості як передумови порівняння та співставлення у представників різних національностей. Разом з тим національно-психологічні особливості характеризуються різноманітністю. У кожного етносу національна специфіка психологічних процесів та станів взаємодій, взаємин, спілкувань має свої специфічні характеристики що ускладнює їх дослідження та осмислення. Таким чином національна характеристика – це спільність рис, які склалися історично у представників тієї чи іншої нації, які визначають звичну манеру їх поведінки, типовий спосіб дій, що проявляється відносно побутової сфери, оточуючого світу, праці, ставлення до своєї та інших спільностей. У представників різних етнічних спільностей риси характеру будуть виявлятися по різному. Бачення національного характеру міститься у працям мислителів та філософів різних націй та народів. Платон “Державі” стверджував оскільки характер народу формується обставинами життя, то необхідно дбати про створення найкращої форми держави. Юмм у роботі “про національний характер ” зазначав, що характер, типи, та риси народжують моральні та фізичні чинники. Характер може змінюватися під впливом системи правління та під впливом змішування з іншими народами. Гельвецій “про людину”, стверджував, що будь який народ має свій особливий спосіб бачити та відчувати, який складає його характер. Він стверджував, що характер може змінюватись або поступово або в мить залежати від миттєвих або не помітних змін, які відбуваються в громадському відношенні, або у формі правління. Гегель виступав проти ототожнення характеру ті темпераменту, вважаючи їх різними за змістом. Якщо характер має спільні, загальні риси серед етносів, то к темперамент – риса індивідуальна. Складовою характеру внутрішньою психологічною силою є воля. Вона спонукає долати внутрішні відчуття і зовнішні перешкоди на шляху до поставлення мети. Риси національного характеру передаються з покоління в покоління, чого не можна сказати про індивідуальну рису. Існує теорія успадкування рис національного характеру. Перша теорія – біологічна спадковість, стверджує, що риси національного характеру передаються членами. Теорія Карла Юнга про архитипи. Він стверджував, що колектив не без відоме містить. Третя теорія, яка розглядає процес успадкування рис національного характеру, який називається звичаєвим або традиційним. Процес засвоєння традицій і звичаїв здійснюється через механізм наслідування. Традиція є основним механізмом, стабілізації і інтеграції народів, передачі з покоління в покоління духовних цінностей, ідеалів, які лежать в основі національного характеру. Національний характер складає повільне у продовження століть. У стилічних групах часто фіксують такі системи психологічного складу, як темперамент і здібності. Ряд дослідників заперечують правомірність постановки питань про специфіку темпераменту та здібностей різних етнічних груп. Темперамент можна розглядати як вияв специфіки психологічного складу нації, але в цьому випадку мова може йти лише про специфічне порівняння переживань типів темпераментів. Здібності виявляються за допомогою різних тестів, жоден тест не може врахувати специфіку різних характерів, зокрема тих, за умов, якої він використовується тому виникає можливість завищення або заниження результатів тестових випробовувань внаслідок неадактованості тесту до специфічних умов конкретної характеристики. 2) Етноцентризм вперше був визначений як соціально-психологічне явище у 1906 р. Визначення етноцентризму було дане Сашнером. Він вважав, що етноцентризм це таке бачення речей, при якому своя група виявляється в центрі, а всі інші порівнюються з нею або орієнтуються з посиланнями на неї. На сьогодні етноцентризм розглядається як властивість сприймати і оцінювати життєві явища крізь призму традицій, цінностей власної етнічної групи, які виступають як еталон, або оптиму. Основними показниками етноцентризму є сприймання елементів своєї культури як природні, і елементи іншої культури як неприродних і не правильних. Другим показником є розгляд звичаїв своєї групи як універсальних. Третій показник: оцінка цінностей, норм, ролей і цінностей своєї групи як правильної. Четвертий показник: уявлень про те, що для людини природно співробітничати з членами своєї групи, допомагати їм, надавати перевагу своїй групі, гордитися нею і недовіряти і навіть ворогувати з членами інших груп. Етноцентризм не несе в собі ворожнечого ставлення до інших етнічних груп, і може поєднуватися з терпимими ставленнями до міжгрупових відмінностей. Хоча за певних умов, а саме вплив ідеології етноцентризму може бути перешкодою до міжгрупової взаємодії. Тому прийнято говорити про гнучкий етноцентризм і войовничий етноцентризм. Для культивації етноцентризму використовують два механізми: - етнічна установка; - етнічний стереотип. Етнічна установка – це готовність особистості до сприймання тих чи інших явищ національного життя, міжетнічних відносин та відповідно готовність діяти певним чином у конкретній ситуації. Етнічний стереотип – це відносно стійке уявлення про моральні, розумові, фізичні якості притаманні представникам різних етнічних спільностей. У структурі етноцентризму виділяють ядро, яке складається з комплексу уявлень про зовнішність представників даного народу, його історичне минуле, його особливість способу життя, трудової навички, мінливі судження стосовно моральних та комунікативних якостей етнічної суспільності. Етнічні стереотипи бувають двох видів: - автостереотипи – це думки, судження і оцінки, які стосуються власне етнічної спільності; - гетеро-стереотипи – сукупність оціночних суджень про представників інших етнічних груп. Основними властивостями етнічних стереотипів є: - емоційно-оцінюючий характер; - стійкість і ригідність (незмінність) стосовно нової інтуїції. Етнічні стереотипи узгоджені. Етнічні стереотипи дозволяють нам не лише знати про наявність тої чи іншої групи, але і виявляти ставлення. Причина національних відмінностей: - Гегель, Дюргель вважали що національні відмінності породжує народний дух, який керує вищим розумом . Монтеск’є вважав, що національні властивості породжуються географічними мовами. Неофрейдисти. Національні відмінності можуть бути далі від народних, або покірні від соціально-економічних умов. Тема: національно-культурна специфіка мовленевого спілкування. 1. Мова як засіб спілкування. Науки які вивчають національні специфіки мовленевого спілкування. 2. Класифікація національної культури, фольклору спілкування. 3. Рівень вияву етнічних відмінностей мовленевого спілкування. 4. Етнопсихолінгвістика. Порівняльні дослідження взаємозв’язку мови та психіки. 1) Ідея що взаємозв’язок мови та етносу вперше отримали. працях Вільгейма Гумбольта. Він висловив думку про нерозривність мови та людського способу життя, мови та світогляду. Подальші розробки цієї ідеї Гумбольта отримав в працях Потебні, який відстоював необхідність збереження розвиту національної мови як найглибшої стихії народного буття. Про національну мову як феномен характеристики не одноразово говорив Огієнко. На сьогодні існує 2796 мов і 8 тис. діалогів. Мова народжується, живе, змінюється. Мова – це знакова система будь якої фізичної природи, яка виконує пізнавальну та комунікативну функцій людського буття. Мова може бути природною – та засобом спілкування; штучна – створена для вузьких потреб (мова сигналів морзе) мова є сховищем знань придбаних протягом, історії розвитку етносу та передача соціального досвіду від покоління до покоління. Мова – це не лише засіб спілкування, але й природний резервуар і цій про світ і насамперед про власний народ. Кожна мова має свій національний дух і відображає національну діяльність. Мова є віддзеркаленням світогляду народу, його вдачі, які формуються в природних умовах. Уся специфіка народного буття відображається в умові народу. Мова є шляхом усвідомлення моральних та естетичних ідеалів. Вона фіксує історичні етапи розвитку етносу, а також особливості особистого буття індивідів. Специфіка мовленевого вивчається рядом наук : - зальна психологія розглядає співвідношення мови з психологічними і місце мови у діяльності; - соціальна психологія, її цікавить соціальна диференціація форми сприймання і спільність різних верст населення; - проксеніка вивчає просторово-часову організацію процесу спілкування, розміщення спілкуючих у просторі. У великих містах люди змушені зменшити простір; - лінгвістика вивчає особливості побудови текстів. Предмет її вивчення є мовлення, етикет здійснювальні порівняльні з стилістикою; - психолінгвістика зароджена у 1953 р. і займалась вивченням розвитку мовленням дитини у різних роках тобто здійснювала порівняльні дослідження; - етнолінгвістика, вивчає національну культурну варіативність операціях, діях та актах мовлення в мовленні свідомість та організація процесів мовленевого сприймання. - Специфіка мовленевого сприймання вивчається теорією і методами навчання іноземних мов. 2) Національно-культурні фактори сприймання: - культурна традиція вивчається у стериотипнсоті дозволі або заборонних типів сприймання, вона обумовлена мовленевим етикетом; - специфіка мови, вона вивчається у структурі текстів, у системі синонімів, які використовуються, і в яких відображається багатство сфери діяльності; - соціальної ситуації і функції сприймання вони визначаються державним устроєм да державною цінністю; - етичні особливості психіки і діяльності. - Система ставлення народу до оточуючої ситуації, вона виявляється у смислі образів та символів, які використовують при спілкуванні. 3) Рівнями етнічної відмінності спілкування: - засоби спілкування загадки і прислів’я, міміка, жести, пантоміміка. - виявлення, у гучності тембрі та темпі мислення; - ситуативно психологічна організація спілкування. Вивчення специфікою відносин між людьми. Ця спеціальність є особливістю кожного етносу; - соціально-рульовий тип – це система відносин між керівником та підлеглим, батьками та дітьми. 4) Етнопсихолінгвістика - це науковий напрямок, який виник завдяки поєднанню зусиль представників мовознавчих наук та психології. Найвагоміший внесок у становлення етнопсихолінгвістики зробили такі дисципліни: Етнолінгвістика, психолінгвістика. Етнолінгвістика як напрямок мовництва вивчити мову в її відроджені до культури, досліджує взаємодію етнокультури, етнопсихології факторів у еволюції та реалізації мовної діяльності. Психолінгвістику цікавлять проблеми вербальної поведінки людини, питання мовного спілкування, зародження та функціонування мови. Предметом психолінгвістики, є також будова та функціонування механізмів у їхньому відношенні. Цим напрямком науки здійснюють порівняльне вивчення впливу національної мови на етнічні особливості психіки. Психолінгвістика на початку свого зародження спиралась на біхевіоризм. Початково психолінгвістика вивчає процеси керування та декорування мовної інтуїції і опиралася при цьому на загально психологічну теорію необіхевіоризму. Ця теорія розглядає мовну поведінку в межах базової схеми стимул-реакція. Це призвело до уявлень про механізм нагромадження знань, речень іудейської мови, та що є неможливим, оскільки в основі мови лежить обмежена система правил, яка є основою граматики і певного обмеженого запасу граматичної конструкції. Засвоєння цієї системи правил та вихідних граматичних конструкції, або ядерних речень, дозволяє індивіду правильно вибудовувати речення та розуміти співрозмовника. Дитина отримує знання в процесі взаємодії з дорослим при маніпуляції з предметами, що дозволяє дитині відкривати відношення елементами синтаксичної структури. Точніше на засвоєння мови дитини визначний вплив мають соціальні фактори. Теорія мовленевої діяльності, що ґрунтується на основних засадах культурно-історичної теорії Виготського та теорії діяльності розглядає мовне спілкування як процес широкого не мовленевого завдання за допомогою вербальних засобів. Вона розглядає мову як процес породження продукту тексту і цікавиться динамічною організацією мовленевих операцій, дій. Згідно з теорією мовленевої діяльності джерелом формування здатності до мовного спілкування є потреба дитини у спільній діяльності з дорослими. Ця теорія дозволяє розглядати процес засвоєння мови в дитячому віці. Розглядання питання про взаємозв’язок мови та свідомості було зафіксовано деякі міжетнічні особливості у пізнавальній здібностей, які зумовлені особливістю. Було встановлено, що особливості лексики впливають на мнемічний процес людської психіки. В межах цього напрямку було встановлено вплив характеру мови, особливості граматичної будови на процеси мислення. Розглянуті факти не вичерпують проблеми взаємозв’язку мови та розумового розвитку в онтогенезі і підтверджують діяльнісну версію досліджуваного явища.
