Реальний процес виникнення, розвитку і зміни філософські ідеї вивчає особлива наука-історія філософії. Пройшло то час, коли історія філософії була чисто описовим видом знання, коли вона лише розповідала і переказувала, популяризувала ідеї і вчення минулого. Такими, наприклад, оповідачами (і дуже цікавими) був Діоген Лаертій (III ст.), Плутарх (І-ІІ ст.), в Новий час – К. Фішер (XIX ст.). В середні століття й в Європі, і на Сході, коли серед вчених і теологів безроздільно панував культ античних класиків – Платона й Аристотеля, історико-філософська література прийняла форму коментарів до творів цих мислителів. Головна мета подібних коментарів полягала в тому, щоб “язичеські” істини древніх, дохристиянських мислителів зв’язати, співвіднести з істинами християнства (“Нового завіту”). Історичні зведення про “старі” і “нових” філософів стали неодмінним предметом вивчення на філософських і теологічних факультетах університетів Європи (з ХІ-ХІ ст.).

Але це були розрізнені зведення, не осмислені, не. систематизовані, до того ж не завжди оцінені з визначених, теоретично обгрунтованих позицій. Тим значніший теоретичний подвиг Гегеля, його знаменитих “Лекції по історії філософії”, що завершують усю грандіозну систему його філософії. Гегель був першим, хто, за словами Маркса, “вперше осяг історію філософії в цілому”. Кожному великому філософу і кожній його ідеї він знайшов своє, строго визначене місце. За кожним з ним епоха, теж діалектично співвіднесена з загальним світовим ходом історії. Філософія, за Гегелем, і є “епоха, схоплена в думці”. Історія філософії – це історія самосвідомості людської культури, тобто в кінцевому рахунку сама світова історія, але не в емпіричному, а в сутнісному, катйогоріальному вираженні. Однак при всій діалектичності міркувань Гегеля, в його поглядах на історичний процес (а виходить, і на процес історико-філософський) бере верх його фаталістичне тлумачення. Гегель недооцінює фактор невизначеності, альтернативності, багатоваріантності людської історії. Історичний розвиток він осмислює як лінійний прогрес безупинного і неухильного сходження розуму. (Фаталізм Гегеля, як ми бачимо, – оптимістичний, але від цього він не перестає бути фаталізмом.) Лінійну, безальтернативну концепцію історії німецький філософ переніс і на всі сфери духовної історії. Вона ж знайшла своє яскраве вираження в його концепції історії філософії.

Великі філософи, по Гегелю, вибудовуються в один ряд – так, як велить розроблена їм Логіка. Самому Гегелю в цьому ряді приготовлене саме почесне і вище місце: завершити й увінчати естафету поколінь мислителів і назавжди затвердити себе верховним жерцем філософського Олімпу. За цією концепцією хід і фінал історико-філософського процесу був вирішений, визначений спочатку. Але в такому випадку філософська творчість володіє лише ретроспективної силою, вона не відкриває і не творить нове, тому що нового немає – воно лише здається таким людям, а в дійсності уже заздалегідь визначено і визначено світовим духом і лише чекає того, щоб бути розгаданою, усвідомленою нашою індивідуальною свідомістю. Усе, що не укладалося в подібну схему, Гегелем з історії філософії просто виключалося. (У першу чергу виключався матеріалізм, як і сама тема дивергенції, роздвоювання, діалогу, суперечки і змагальності різних, протилежних ідей і рішень в філософії.)

У дійсності (про це вже говорилося в першому розділі) будь-який твор-чий процес завжди відкритий для майбутнього, завжди недовершений, укладає в собі не одне, а безліч можливих продовжень. Філософські катйогорії (як і філософські системи в історії думки) знаходяться не тільки в супідрядності (субординації), вибудовуючи один за одним, вони зв’язані безліччю ліній один з одним “по горизонталі”, тобто на рівних. Саме розмаїтість філософських ідей, способів їх постановки і вирішення поставили перед історико-філософською наукою задачу типологізації філософських навчань, включаючи і питання про критерії таких типологізацій. Подібні критерії можуть бути висунуті по декількох підставах.

1. По-перше, вони – матеріалізм або ідеалізм? Як би не були зв’язані загальними історичними долями ці два основних напрямки в філософії, в кожного з них є ще і своя власна доля, свої джерела і традиції. І матеріалістична й ідеалістична філософія знає своїх великих творців, і то і інший напрямок представлені своїми історичними школами. Гносеологічний рубіж проходить і усередині філософського ідеалізму, розрізняючи два види ідеалістичного філософствування: ідеалізм об’єктивний і ідеалізм суб’єктивний. Перший з них миротворчу міць свідомості відносить до свідомості надлюдського, надособистністного, трансцендентного (чи божественного, що одне і те ж). Другий – до свідомості особистісного, індивідуального: лише воно визнається безумовною реальністю, тоді як увесь емпіричний світ виявляється ув’язненим в свідомість суб’єкта і без нього не існує.

2. Інша підстава типологізації філософських систем – теж гносеологічне, однак воно стосується принципових поглядів філософа на роль і значення основних форм і видів пізнання, їхнього співвідношення один з одним: пізнання почуттєвого і раціонального (розумового і розумного). Філософи, що наполягають на тім, що основну і головну роль в процесі пізнання мають відчуття (робота органів почуттів), одержали в історії філософії назва сенсуалістів (відповідний гносеологічний напрямок – сенсуалістичний). Загальним положенням філософського сенсуалізму стало визнання того, що “нічого немає в інтелекті, чого не було б раніш в почуттях. В Новий час Даний принцип особливо активно відстоював англійський філософ Дж. Локк (1632 – 1703), хоча історично ідеї сенсуалізму постали ще до Аристотеля. Протилежність сенсуалізму – раціоналізм, коли почуттєве знання раціоналістами не відкидається цілком, але розглядається як знання “темне”, недосконале, не здатне проникнути в глиб речей і осягти їхня сутність.

3. В іншому контексті поняття “раціоналізм” уживається як протилеж-ність ірраціоналізму, що обмежує або навіть цілком заперечливу роль розуму як знаряддя збагнення світу, що відводить цю роль непоясненим формам психіки: містичної інтуїції, одкровенню, надчуттєвому спогляданню і т.д. В основі ірраціоналізму лежить постулат про абсурдність, алогічність самого буття, що не піддається ні розумному обгрунтуванню, ні поясненню. Відношення до логіки, розуму – від повного їх прийняття і до повного заперечення – теж один із критеріїв, і дуже істотних, типологізації філософських вчень (особливо в філософії Нового часу).

4. Філософські побудови розрізняються і по методу. За таким критерієм як минулий, так і сучасний стан думки може бути віднесено (по перевазі) до однієї з двох концепцій: метафізичної або діалектичний. Метафізичною філософією (з часів Гегеля) стали називати ту, яка намагалася дати однозначне, завершене зображення світу в готових, сформованих поняттях. Оскільки сутність речей незмінна і вічна, вони нерухомі. Вивести їх зі стану спокою, додати їм рух може лише зовнішня сила (як це і має місце в звичайної, ньютонівській механіці). Діалектична методологія виходить із рухливості, плинності філософських понять. Така плинність, по переконанню діалектиків, адекватно відтворює рухливість, взаємоперехід самих явищ дійсності. В світі усі тече, усе змінюється, при цьому джерело руху і розвитку знаходиться не поза, а усередині, тобто в самім явищі. В світі, вважають діалектики, немає готових речей, а є процеси.

5. Можна назвати й інші критерії, або підстави, типологізації філософських навчань. Вони можуть бути атеїстичними і релігійно-ідеалістичними (критерій розрізнення-відношення до релігії), сциентичними й антисциентичними (критерій розрізнення – відношення до науки). Варто згадати ще одна підставу – світоглядне і психологічне, по якому філософські вчення чітко розрізняються на вчення оптимістичні і песимістичні: приймаючі і не приймаючі життя і реальність, що дивляться на майбутнє з надією або з розпачем.

Типологія філософських вчень (матеріалістичних і ідеалістичних, діалектичних і метафізичних і т.д.) – це типологія не по тимчасовому, а по змістовному принципі. До матеріалістичного типу ми віднесемо й античний матеріалізм, і матеріалістичні вчення сучасності; до типу раціоналістичного – раціоналізм Декарта (XVII ст.), і раціоналізм Башляра (XX ст.). Для того ж, щоб виразити історично мінливий характер самого процесу, акта філософської творчості, її обумовленість об’єктивними факторами духовного виробництва взагалі, в її зміст увели поняття “історичний тип філософствування”, маючи в виді, що історична епоха накладала глибокий відбиток на саму особистість філософа, на розуміння їм своєї ролі в суспільстві, на прихильність тим або іншим ідеалам і цінностям. Історичний тип філософствування поєднує не однодумців, а сучасників, тобто філософів різних поглядів і переконань, але що сформувалися в єдиному просторі і часі культури.

Кожна велика епоха знає свій історичний тип філософствування (і свій характерний тип філософа). В античності склався споглядальний тип філософствування (і відповідно – споглядальний соціально-психологічний тип особистості філософа), що цілком відповідало тим умовам і передумовам, в яких здійснювався тоді процес духовного виробництва:

твердому відділенню і протиставленню розумового і фізичної праці, коли єдино гідним заняттям для громадянина поліса визнавалася тільки праця розумова (абстрактно-духовний). Безтурботність, незворушність духу, спокійне споглядання вічної істини вважалися вищими цінностями, ідеалом вільної людини. Найбільше яскраво цей тип філософствування виражений в Арістотеля (IV ст. до н.е.). Абсолютне споглядання світу, на його думку, є божественне споглядання, а Бог – абсолютний споглядальник-філософ.

Даний тип філософствування розглядає споглядання не тільки як етич-ний, але і як гносеологічний ідеал. Це значить, що суб’єктом пізнання визнавався індивід з “незіпсованої”, даної від природи чуттєвістю, здатної сприйняти і відтворити світ ідеально. Соціальна роль філософа при такому погляді на характер філософської творчості – пояснююча. Філософ приходить слідом за подіями, коли пристрасті, що породили їх, заспокоїлися. (Філософія, писав Гегелю про такий тип філософствування, подібна сові Мінерви, що вилітає в потемків).

Близьким до споглядального є умоглядний тип філософствування, орієнтований на ірраціональні і зверхраціональні джерела пізнання (інтуїцію, одкровення), що особливо характерно для релігійної і релігійно-містичної філософії (пізня античність, середньовіччя, російський релігійний ренесанс кінця XIX-початку XX ст.).

Філософствування мислителя – містика і ірраціоналіста – в психологіч-ному відношенні ближче до творчості поета, ніж до праці дослідника-гуманітарія. Свою мету зазначений тип філософствування бачить в виході за межі чуттєво-сприйманого світу, в перебуванні інтимного зв’язку між вірою і знанням, релігією і наукою. Типова риса філософствування – принципова незадоволеність минуща, вічним, спрямованість до вічного, “туга за трансцендентним” (Н. А. Бердяєв).

Марксистська філософія знаменує собою становлення і твердження соціально-перетворюючого, діяльного типу філософствування. Основоположники марксизму бачили мету і зміст своєї філософії в тім, щоб бути знаряддям зміни світу. Недооцінку даної ролі вони вважали головним пороком, недоліком колишньої філософії.

Дійсно, революційно-перетворююча сторона розвита в марксистській філософії сильніше, ніж в інших світоглядних системах. Але це не виходить, що до Маркса не було філософів, що мріяли про радикальні соціальні зміни і задовольнялися лише захистом і виправданням існуючого. Мор і Кампанелла, Дідро і Фіхте, Радищев і Чернишевський зовсім не були кабінетними мислителями, вони призивали до активної суспільної і політичної боротьби, не страшачи ні ешафота, ні в’язниці, ні посилання. Однак в філософії марксизму діяльний тип філософствування одержав якісний розвиток: нею був знайдений конкретний суб’єкт соціальної дії – народні маси, робітничий клас.

Діяльний тип філософствування пережив свій апогей в першій половині XX у”, випробуваний досвідом світових глобальних перетворень соціального життя людства (на жаль, не в всьому пішовших на користь і в благо людям). Останні десятиліття століття, що іде, переконують, діяльний тип філософствування (ширше – активно-перетворюючий імператив культури) теж минущий і має свої історичні границі.

Новітній, соціально-екологічний тип філософствування (сюди можна віднести вчення ст. І. Вернадського про ноосферу, ще більш ранні ідеї Н. Ф. Федорова про свідому регуляцію людиною природи, теоретичні висновки Римського клуба) з елітарної сфери думки проникає в широку суспільну свідомість. Сучасне людство ввійшло в такий етап історії, коли уже не зміна, а збереження світу, тобто земної цивілізації, стало найважливішою життєвою задачею всіх і кожного. Збереження світу – це не тільки виключення з життя людей воєн і відкритого кровопролиття, але і збереження природної середовища існування, екологічної рівноваги в біосфері, людського генофонду. Це вимагає корінної перебудови людського відношення до життя, а в сфері свідомості – твердження нового мислення. Соціально-екологічний тип філософствування – важливий і підбадьорюючий фактор реального дозволу вікового протиріччя між людиною і природою, що успадковує в собі велику гуманістичну силу філософії.