Наукове знання байдужне до змістів, цілям, цінностям і інтересам лю-дини. Навпроти, філософське знання – це і є знання про місце і роль людини в світі. Таке знання глибоке особистості, імперативне (тобто зобов’язує до визначеного способу життя і дії). Філософська істина об’єктивна, але пережи-вається вона кожним по-своєму, відповідно до особистого життєвого і мора-льного досвіду. Тільки так знання стає переконанням, захищати і відстоюва-ти яке людина буде до кінця, навіть ціною власного життя. В цій найголовні-шій своїй функції філософія є не що інше, як стратегія життя – навчання про тім, “яким треба бути, щоб бути людиною”.

Англійський філософ Б.Рассел визначив місце філософії в духовному житті людини як “нічийну землю” між наукою і релігією – двома основними формами освоєння їм світу. Подібно науці, філософія покладається на розум, але в той же час філософські проблеми такі, що однозначної відповіді на них одержати неможливо. Інакше кажучи, питання філософії, питання світогляду не можна дозволити вичерпно, раз і назавжди саме тому, що з кожним кро-ком історії, спочатку з нової, з більш високим рівнем суспільних відносин, в суспільному світі людини складаються інші ситуації, дозрівають інші проти-річчя. І щоб зрозуміти, осмислити, оцінити їх, потрібно напружена і невпин-на робота філософської думки, що знаходиться в деякій іншій площині, ніж думка вченого.

Філософ не задовольняється об’єктивною картиною світу. Він обов’язково “уписує” в неї людини. Відношення людини до світу – вічний предмет філософії. Разом з тим предмет філософії історично рухливий, конк-ретний, “людське” вимір світу змінюється зі зміною сутнісних сил самої лю-дини.

Таємна мета філософії (як і релігії) – вивести людини з сфери щоденно-сті, потягнути його вищими ідеалам, додати його життя істинний зміст, відк-рити шлях до самих зроблених цінностей. Але якщо релігія – це масова сві-домість, то філософія – свідомість елітарна, потребуюча не тільки таланта, але і професійної виучки.

Органічна сполука в філософії двох начал – науково-теоретичного і практично-духовного – визначає специфіку її як зовсім унікальної форми свідомості, що особливо помітно виявляє себе в її історії – в реальному про-цесі спадкування, розвитку ідейного змісту філософських навчань, що істо-рично, в часі зв’язані між собою не випадковим, а необхідним образом. Всі вони – лише грані, моменти єдиного цілого. Так само, як і в науці й в інших сферах раціональності, в філософії нове знання не відкидає, а діалектично “знімає”, переборює свій колишній рівень, тобто включає його в себе як свій окремий випадок. В історії думки, підкреслював Гегель, ми спостерігаємо прогрес: постійне сходження від абстрактного (відверненого, однобічного) знання до знання все більш і більш конкретному (повному, багатобічному). Послідовність філософських навчань – в основному і головному – така ж, як і послідовність в логічних визначеннях самої ідеї, тобто історія пізнання від-повідає об’єктивній логіці пізнаваного предмета.

Однак закону сходження, закону прогресу, як і влади часу, не підкоря-ється практично духовна (ціннісна) складова філософського знання. Вона те саме що мистецтво, до історії якого теж не можна підходити з мірками “ви-ще” – “нижче”. Учені, по образному вираженню Ньютона, стоять “на плечах” своїх попередників: всі вони своєю творчістю продовжують, розвивають од-ну загальну справу. Художники всі не “вибудовуються” в один ряд, тому що кожний з них – це особливий світ, особливий всесвіт (що не виключає насту-пності в художньому досвіді епох і поколінь. Великий художник – великий виразник свого часу, і саме в цьому творчість його має вічне, неминуще для людей значення.

А філософія? Історичне буття її двоїсте, а тому й унікально: як наука, що осягає реальні відносини в об’єктивному світі і пізнанні, вона розвиваєть-ся, її побудови минущі (що і підкреслював в своїй історико-філософській концепції Гегель). Але як ціннісно-особистісний прояв духу, як змістовно-життєва орієнтація свідомості філософське навчання прориває завісу, часу, він звертається до Вічності, а тому ні “застаріти”, ні уступити своє унікальне, не замінне нічим і ніколи місце в культурі її новим утворенням воно не може. “Нове” і “старе” – на рівних – представляють світову філософію, як рівною мірою представляють нашу земну цивілізацію Будда і Христос, Есхіл і Шек-спір, Вергілій і Данте, незалежно від століть і тисячоріч, що розділяють їх за часом.

Однак і теоретична складова філософського знання, тобто його внут-рішня лотка, успадковується набагато більш складним образом, ніж знання спеціально-наукове. Складніше тому, що філософська ідея багатозначна, во-на може бути розвита, продовжена в різні, навіть протилежні напрямки. Так, з філософії Локка (англійський філософ XVII ст.) його послідовники (співвіт-чизник Берклі і французькі просвітителі Дідро, Гольбах, Гельвецій) зробили прямо випливаючі висновки (Берклі – суб’єктивно-ідеалістичні, французькі мислителі – матеріалістичні). З філософських ідей Канта, Гегеля, Маркса ви-росла майже вся сучасна думка. Але в кожного кантіанця, гегелівця, маркси-ста (особливо в останнього) – “свій” Кант, “свій” Гегель, “свій” Маркс, своя інтерпретація попередників. До того ж жоден великий філософ не “виведе-ний” з одного, єдиного джерела. Кант спирався на Лейбніца і Юма, Маркс – на Гегеля і Фейєрбаха, Вл. Соловйов – на Платона і християнську патристи-ку (у кожнім випадку це були різні джерела, що особисто переборювалися потім в нових побудовах і шуканнях філософів). Все це малює багатомірну, аж ніяк не лінійну картину народження і долі нового філософського знання, де найважливіша, вирішальна роль належить творчому генію критики. “Ваш улюблений девіз?” – запитували в Маркса. – “Піддавай все сумніву.” Під та-кою відповіддю розписалися б багато філософів.

Особливого пояснення й уваги до себе вимагає сам факт існування і ро-звитку – в відносній самостійності стосовно світової філософії – філософії на-ціональної (філософії окремого народу). Це – ще одна відмінність філософії від науки. Немає і не може бути німецької (російської, китайської, японської) математики (фізики, хімії, біології). Не може бути національної таблиці мно-ження, таблиці тригонометричних функцій. Однак російська, німецька, фра-нцузька філософія – поняття не тільки припустимі, але і зовсім необхідні для того, щоб вести мову про реальний процес народження і життя філософських ідей в світі культури і цивілізації. Ідеї філософії (у першу чергу з боку їх со-ціального змісту і генезису) найглибшим чином виражають “душу” народу, його внутрішній духовний досвід, його таємні мрії і сподівання, осмислюючи цей досвід і тенденції, що полягають в ньому, як грані, момент загальнолюд-ського. Так, російська філософія (“російська ідея”), розвивалася в співтвор-чості, але й в визначеній “опозиції” до філософії Заходу. З глибинних надр народного духу і свідомості, з морального досвіду поколінь, із трагічного досвіду своєї історії вона зробила найглибші, проникливі висновки, сформу-лювала безкомпромісні імперативи про те, що цінність людського життя аб-солютна, що експерименти, насильство над природним ходом життя людей неприпустимі, що ніякий “прогрес” – ні науковий, ні технічний, ні соціальний – не коштує сльозинки дитини, не може і не повинний бути куплений ціною руйнування особистості. Російські філософи не прийняли ідеал споживання, ситого благополуччя, як не прийняли вони і позитивістсько-раціоналістичної моделі людини, протиставивши всьому цьому свій погляд, своє бачення реа-льності. Це була ідея цілісності, ідея всеєдності. Розум, логіка складають іс-тотну рису людського духу, але не вичерпують його. Цільне знання, як і ці-льна особистість, знаходяться сукупними зусиллями душі: емпірією, умогля-дом і вірою. “У Росію можна тільки вірити” – слова "зі знаменитого чотири-вірша Тютчева містять в собі той зміст, що вищі істини відкриваються людині безпосередньо, інтуїтивно, якщо тільки людина не байдужа до них, якщо во-на натхненна, прояснена любов’ю до своєї землі і до свого народу.

Складаючи стрижень національної самосвідомості, національна філо-софія відкриває такі істини, виробляє такі цінності, що неможливо зрозуміти і прийняти, не беручи участь в житті і справах своїх співгромадян і співвітчи-зників. Такі імперативи і цінності не засвоюються і не передаються “книж-ним” шляхом, подібно будь-якій іншій (наприклад, науковій або науково-технічній) інформації. Всупереч представленню просвітителів, простий “екс-порт” філософських, світоглядних ідей з однієї країни (культури) в іншу, з іншим історичним досвідом і соціальним способом життя, з іншим менталіте-том і іншою психологією не можливий, такі ідеї не прищепляться, не зіллють-ся з духом народу, з масовою свідомістю, не викликають широкого інтересу, залишаючись – і то лише для любителів інтелектуалів – відверненим, нежит-тєвим знанням (як, приміром, філософія йоги для європейців XX ст.).

Можливий і інший випадок. Яскравий приклад тому – “засвоєння”, але аж ніяк не адекватне, марксизму Росією. Основна ідея Маркса – про силу ка-піталу, що цивілізує, про те, що жодна суспільно-економічна формація нс зникне доти, поки не вичерпає цілком власний резерв розвитку продуктив-них сил, – російським революційним марксизмом (більшовизмом) сприйнята і об’єктивно оцінена не була. Вона не була і не могла бути затребувана в умовах, коли широка масова свідомість (а на його основі і теоретик російсь-кого революційного марксизму – Ленін) горіло нетерпінням експропріації експропріаторів, чеканням і заклинанням світової революції. В 1917–1918 р. народна свідомість Росії впивалося “музикою революції”.

Яку ж струну російської народної свідомості так глибоко і так звучно торкнулася зовсім не російська (а власне кажучи своєму, по походженню і первісній соціальній адресі – західноєвропейська) філософія марксизму? То-ркнулася не стільки розум, скільки серця тих, хто “діалектику учив не по Ге-гелю”, а по безпосередній грізній і жорстокій реальності життя? Ця “струна” натягалася і звучала задовго до 1917 р., задовго до Леніна. Але Ленін уміло “ударив” по ній. Ленін же сформулював і “надзадачу” вирішального моменту історії: з’єднати стихійний рух з такою ідеологією, що проголошує й обгру-нтовує світову, глобальну місію пролетаріату як рятівника і визволителя людства. Те, що в Росії до початку XX ст. пролетаріат складав лише частки відсотка від загального числа самодіяльного населення, “замічене” не було. Не це було головне. “Місія пролетаріату”, “диктатура пролетаріату” – такі поняття призначалися для теорії і пропаганди. Однак масовою свідомістю вони легко і просто переводилися на свою мову: для нього, як і сотні років тому, мова йшла про особу, месіанської ролі Росії в світі, про її світове полі-тичне і духовне лідерство. Те, що російський марксизм виявився зовсім не схожий на марксизм самого Маркса, не можна назвати ні перекручуванням, ні фальсифікацією, це по-своєму нормальний і навіть неминучий, що не зале-жить від чиєї б то ні було волі процес самостійного життя ідеї – самостійної і стосовно її автора. (Ніщо подібне відбувається і з долею наукового відкрит-тя, технічного винаходу – вони викликають наслідки, яких самі дослідники і винахідники не могли заздалегідь передбачати.)

Як і будь-яке знання, філософське знання є єдність істини й омани. Але в філософії дані поняття наповняються своїм, особливим змістом. Цей зміст – соціально-історичний, соціально-моральний, він необхідно містить в собі оцінку не тільки нашої думки, але і зв’язаного з нею, заснованого на ній на-шої дії. Однак лише та дія (той учинок, те рішення, той намір) щира, яка від-повідає вищим цілям, вищому призначенню людини – розвитку його універ-сальних, фізичних, інтелектуальних і духовних сил. Істина, як щире життя, є проходження таким імперативам і цінностям, що не обмежують, не звужу-ють, а розширюють і розвивають сутнісні сили і творчі здібності людини. Омана зі своєї сторони, – теж не проста логічна, суб’єктивна помилка, не “недогляд” або “недолік”, тим більше, не “підступ” зловмисників, а немину-чий наслідок того, що “помиляється” сама історія.

Так, надії християн на прихід “царства божого”, як і запевнення кому-ністів про те, що “усі дороги” ведуть в наше століття до суспільства волі, рі-вності і братерства, можна “списати” в помилки, оскільки не підтвердилося ні те, ні інше! Але в цих помилках полягало і глибоко щирий зміст. Моральний імператив (ідеал, мрія), звичайно, не є ще сама реальність, але вона – це “знак” з майбутнього. Зміна моральних понять в суспільстві, “переоцінка цінностей” – самий чуйний і точний показник того, що або відбуваються гря-дуть великі, серйозні зміни в житті мільйонів і мільйонів людей. Адже ніякі ідеї не виникають “з нічого” і не падають з неба.

Суперечливе відношення суспільної моралі до самого існування прива-тної власності (то осуд її як джерела всіх лих, то виправдання – як основи і гаранта волі), що знайшло, сутнісне відтворення і відображення в філософсь-ких і соціологічних теоріях Нового часу, має глибинні корені в реальній діа-лектиці матеріального і духовного виробництва при капіталізмі. Тому кри-тика приватновласницького суспільства не могла нс виникнути разом з поя-вою самого суспільства, що позбавило більшість своїх громадян джерела са-мостійного життя й існування. Однак в істині такої критики (істині соціаліз-му) таїлася своя помилка, розглянути яку удалося не відразу, тому що це бу-ла помилка не економічного, а моральної свідомості (згодом позначилася і в сфері економіки). “Експропріація ексроприаторів”, що домагався (і подекуди домігся) соціалізм, не підняла, а навіть опустила – за вищими критеріями людяності – суспільство, в якому визискувача з ім’ям і прізвищем замінив надвизискувач – безіменна держава, що привласнила собі монопольне право на рішення долі всіх і кожного: кого страчувати, кого милувати.

Чому так відбулося? Тільки тому, що була допущена “маленька поми-лка” в соціальному проекті: для щирих, високих цілей були обрані засоби, не тільки їм не відповідні, але і прямо їм протилежні. І вибір цей був не випад-ковий. Він був породжений по мірках і поняттям того самого суспільства (з його свідомістю і з його мораллю), історичний вирок, над яким жадали здій-снити його противники. І в тім трагедія народу. Його лихо (а не провина), тому що люди, в масі своєї, дійсно є “сукупність суспільних відносин” (К.Маркс). До честі великої російської літератури і великої російської філо-софії потрібно сказати, що саме вони підняли свій голос Попередження проти “прогресу” за рахунок життя і крові “маленької” людини. Але навіть цієї ве-ликої сили виявилося недостатньо. Тільки власний (а не книжковий) досвід і тільки дуже дорогою ціною здатний виправляти помилки історії, а потім – і помилки думки. Самі ж ці помилки, вплітаючи в живу тканину суспільної свідомості, не можуть і не повинні бути просто відкинуті, зігноровані як ні-бито плід або неуцтва “недомислу” наших попередників.

Ідейні побудови філософії володіють величезною притягальною силою. Ідеї виражають потреби часу, і якщо цей час прийшло, те ніякі перешкоди і перешкоди (цензура, адміністративно-карна боротьба з інакомисленням і т.п.) не в силах стримати, зупинити натиск філософських ідей, їхній могутній вплив на розум і серце сучасників.

Інтернаціоналізація, глобалізація громадського життя в XIX – XX ст. зблизили світові цивілізації і культури, зробили більш загальнозначущим, більш загальнолюдським зміст і зміст історичного досвіду. Світ став більш цільним і єдиної. Більш прямим і короткої став шлях трансляції, поширення філософських ідей від країни до країни, від народу до народу. Але і сьогодні доля філософських ідей багато в чому складна і неоднозначна, тому що й в наші дні ідеї випробують на собі глибокий вплив з боку соціальних, позатео-ретичних факторів (стереотип масової свідомості, національної психології, особливостей мови і культури).

Відмітною рисою філософської творчості є ще і то, що вона глибоко особистісна. Особистість, спосіб життя філософа не віддільні від його думки. Заклик В.Маяковського – “Більше поетів гарних і різних” – можна поширити і на філософів. Так само, як поезія і мистецтво, філософія не терпить стандар-ту і сумовитої одноманітності. Справжній філософ, як і справжній поет, му-зикант, художник, – унікальний. Світ, що діється ним, ніхто інший створити не може. “Феноменологію духу” за Гегеля і замість нього написати б ніхто не зміг, як ніхто б не зміг за або замість Бетховена скласти “Місячну сонату”. І саме цим нам нескінченно дорога їхнього витвору. “Але адже різні філософи учать різному. Кому ж з них вірити?” – таке питання можуть задати прихи-льники точного і однозначного знання. Однак і на нього є відповідь. “Гете і Шіллер, Сервантес і Толстой теж писали по-різному, чи заважає це нам чита-ти їх? учитися в них? любити їх?” Різноманіття, неповторність, несподіванка і навіть парадоксальність філософських ідей, концепцій, навчань – не слабість, а сила філософської творчості. Це різноманіття (плюралізм) для кожного ми-слячого людини є “запрошення” до співтворчості, “співбесіді” з великими ро-зумами, є реальна умова зробити власний вибір своєї життєвої позиції, роз-міривши його з досвідом попередників.

Філософський плюралізм не потрібно змішувати з еклектикою – безси-стемним, безпринципним змішанням різнорідних представлень і поглядів в голові однієї людини, без якої-небудь навіть спроби самостійного, критично-го відношення до них. Саме про таке – еклектичне – “многознавство” ще древні філософи говорили, що воно не є ознакою мудрості, а тому зайве. Плюралізм же, не заміряючись на власні, внутрішні переконання особистос-ті, жадає від людини лише одного: поваги і до інших думок, визнання і за іншими права на захист своїх ідей і цінностей. В цьому змісті філософський, світоглядний плюралізм – пряма протилежність ідеологічної нетерпимості, догматизму і фанатизму. Він є непорушною нормою демократичного суспі-льства. Про такий плюралізм сказав колись Вольтер: “Я не згодний з жодним Вашим словом, але готовий віддати життя за те, щоб Ви могли його вільно висловити”.

Вже антична філософія, стаючи самостійною системою знань, знаходи-ла свою внутрішню композицію, свою структуру. В стоїків (IV ст. до н.е.) ця структура прийняла наступний вид: 1) філософія починалася з логіки; 2) піс-ля логіки випливала фізика, або навчання про природу; 3) після фізики – етика (навчання про людину, про шлях його до мудрого, осмисленого жит-тя). Остання частина була головної, оскільки і логіка (навчання про пізнан-ня), і фізика (навчання про буття), при усій важливості трактованих в них проблем, лише підготовляли, випереджали основні, змістовножиттєві поло-ження і висновки філософа про призначення і долі людини, про відношення його до вічного і нескінченного світу. Запропонована стоїками схема зберег-ла своє значення і по сьогоднішній день. Хоча час вніс в неї і свої корективи. В XVII ст. (насамперед дякуючи Бекону і Декарту) в лоні загальних систем філософії заглиблену розробку і розвиток одержала теорія пізнання (гносео-логія). В розуміють того часу гносеологія була ширше логіки, тому що роз-глядала не тільки абстрактно-теоретичний, але і почуттєвий рівень пізнання (відчуття, сприйняття, представлення). Те, що античні філософи іменували фізикою, в філософії більш пізній століть одержало іншу назву – онтологія. (Слово “фізика” в зв’язку з виникненням спеціально-наукового, досвідченого знання, наповнилося іншим, сучасним змістом.)

Істотну перебудову, переосмислення структури філософського знання здійснив основоположник класичної німецької філософії І. Кант. В одному з підсумкових своїх творів – “Критиці здатності судження” – це говорить про три частини філософії, співвідносячи їх із трьома “здібностями душі”, розу-міючи під останніми пізнавальну, практичну (бажання, воля) і естетичну зда-тність, властиву людині від народження. Іншими словами, Кант розуміє фі-лософію як навчання про єдність істини, добра і краси, що значно розширює її вузьке-раціоналістичне трактування як тільки або теорію методологію нау-кового знання, що висловлювалася спочатку просвітителями, потім позитиві-стами.

Гегель будує свою систему в виді “Енциклопедії філософських наук” Як і стоїки, і Кант, Гегель теж називає три частини філософського знання, поз-начені їм в строгій послідовності: 1) логіка, 2) філософія природи і 3) філо-софія духу. (До останньої він відносить комплекс філософських наук про державу і право, про всесвітню історію, про мистецтво, релігію і саму філо-софію).

Як бачимо, логіка, методологія пізнання давно складають теоретичне ядро філософії. Однак структура сучасної філософії тільки до свого ядра не зводиться. Соціальна філософія (або філософія історії), філософські питання природознавства (філософія науки), етика, естетика, філософська культуро-логія, історія філософії – коло філософських дисциплін може бути і розши-рений. Але або скасовує багатокомпонентна структура філософського знання його цілісність? Ні, не скасовує, тому що філософські дисципліни – ні механі-чні частини цілого, які можна відокремити від нього і розглядати поза зв’язком з іншими його частинами. Тут більш підходить інший образ: доро-гоцінний кристал і його грані. З поворотом кристала висвітлюються все нові і нові його грані, хоча сам кристал залишається все тим же.

Так, естетика (всупереч досить розповсюдженій думці про неї) не є “ча-стиною” філософії, оскільки уся філософія естетична. (Вищий акт розуму, як писав Гегель, був акт естетичний. Особливо глибоко і повно естетична при-рода філософської свідомості і творчості виявила себе в античній культурі, що підтверджується і таким фундаментальним дослідженням, як “Історія ан-тичної естетики” А. Ф. Лосєва. Також і моральний зміст, етичний аспект фі-лософії: він проникає філософську свідомість цілком. Ні одна проблема не є філософською, якщо вона в той же час (якщо не безпосередньо, те в кінцево-му рахунку) не виявляється етичною.

Про таку філософську дисципліну, як історія філософії, мова йтиме в другому розділі. Але уже зараз, в контексті питання про структуру філософ-ського знання, варто вказати на те, що в філософії теорія й історія зв’язані між собою значно глибшим і більш сутнісним, необхідним чином, ніж в будь-якій іншій області людської творчості. Математик, фізик, тим більше люди практичних професій (лікар, інженер, юрист, учитель) на своєму робочому місці діють операційно, вони можуть і не знати, не віддавати собі свідомого звіту про історію, що передувала їхній діяльності й уможливила її. Вирішу-ючи конструкторську задачу, інженер-конструктор користується готовими формулами і схемами, як і лікар – сучасними йому засобами діагностики і лі-кування, майже нічого не зберегли від далекого минулого медицини. В цьо-му відношенні філософія виявляє собою повну протилежність всім іншим формам і сферам людської активності. Вона можлива лише в постійному процесі самоспрямованості, самоспогаду. І те й інше відбувається як акт реф-лексії, тобто усвідомлено. А це значить, що сучасний філософ, як би оригіна-льний він мислить не тільки від свого імені, але і від імені філософів минулих століть, від імені філософії в цілому. Від чого історія філософії не “частина” її, а основа, її суть, її самосвідомість.