Зміст

Вступ...............................................................................................................3

Розділ І. Сутність підприємництва..............................................................5
1.1. Теоретичні концепції сутності підприємництва.................................5
1.2. Економічний зміст підприємництва...................................................15
1.3. Проблеми розвитку підприємництва в Україні.................................17

Розділ ІІ. Види та форми підприємництва................................................19
2.1. Виробниче підприємництво – найважливіший
вид підприємницької діяльності........................................................21
2.2. Венчурні фірми.....................................................................................25
2.3. Посередницька підприємницька діяльність та її основні форми.....25
2.4. Страхове підприємництво....................................................................27

Розділ ІІІ. Роль підприємництва у ринковій економіці............................29

Висновки.......................................................................................................33

Список використаної літератури................................................................34

Додатки


Вступ

Поняття підприємство є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарсь¬кого права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, дане поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає про¬мислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торгові та інші підприємства.
Підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.
Домінуюче місце серед суб'єктів господарського права на¬лежить такому суб'єктові, як підприємство. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у про¬дукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства або господарюючого суб'єкта є центральною частиною системи господарського права України, його пра¬вовою основою.
Порядок створення діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчими актами України.
У разі, коли цей порядок спеціальним законодавством не встановлено, підприємець  своїм статутом.
Усі основні закони та інші нормативні акти господарсько¬го законодавства приймаються, виходячи з економічного та правового становища підприємства.
Актуальність теми нашої роботи визначена в першу чергу об`єктивно важливою роллю підприємництва в сучасній соціально орієнтованій ринковій економіки, перехід до якої є головним вектором реформ в Україні. Підприємництва – це істотна складова ринкового господарства, невід`ємний елемент конкурентного механізму. Існування економічно ефективних  підприємств дає ринковій економіці гнучкість, мобілізує фінансові і виробничі ресурси населення, несе в собі могутній антимонопольний потенціал, слугує серйозним фактором структурної перебудови, вирішує проблему зайнятості та інші соціальні проблеми ринкового господарства. Ось чому становлення та розвиток підприємництва являє собою стратегічну задачу реформаційної економічної політики.
Отже об’єктом нашого дослідження є підприємництва, а предметом – особливості фінансування діяльності підприємництва . 
В роботі ставилися наступні завдання: з’ясувати основні засади функціонування підприємництва в Україні; розкрити сутність; виявити сучасні тенденції розвитку підприємств; проаналізувати їх роль у ринковій економіці держави.
При написанні даної роботи було використано цілу сукупність методів наукового дослідження,  які включали в себе як загальні (порівняльний, історичний)  так і спеціальні (метод статистичного аналізу, зведення та групування, індексний метод, а також метод відображення результатів досліджень у графічній та табличній формі).
Без підтримки держави і без власної внутрішньогрупової взаємодії малий бізнес не завжди може протистояти у конкурентній боротьбі великому капіталу, відстоювати свої економічні, політичні і соціальні інтереси.



Розділ І. Сутність підприємництва

1.1. Теоретичні концепції сутності підприємництва

Становлення підприємництва як складного і багатоаспектного соціально-економічного явища пройшло тривалий історичний шлях. Протягом багатьох століть формувалися найбільш доцільні його організаційно-правові форми, тип соціально-економічних взаємозв'язків з державою, громадянами, відпрацьовувалася нормативно-правова база.
Розвиток підприємництва історично пов'язаний з еволюцією продуктивних сил. Зростання суспільних потреб вимагало переходу від найпростіших індивідуальних форм взаємодії з природою — збирання, звіроловства, бортництва до більш досконалих — цехового ремісництва, торгівлі, фабричного виробництва. Поступово дедалі більші маси людей залучалися до процесу виробництва й обміну. Найбільш яскраво підприємництво почало виявлятися у сфері торгівлі й обміну: спочатку між общинами, міськими і сільськими поселеннями, потім, у процесі поділу праці, — між виробниками різних товарів. Недарма на українських землях і в Росії підприємцями вважали "купецький стан", що поєднував прошарки торговців, промисловців, комерсантів.
З часом підприємництво довело, що воно є найбільш ефективним засобом організації виробництва, обміну й споживання, стає системоутворюючим фактором ринкової економіки, сприяє досягненню продуктивної зайнятості, зростанню добробуту населення, надає можливість певному прошарку громадян реалізувати свої господарські здібності, нахили, таланти.
У процесі еволюції підприємництва сформувалося чотири концептуальних підходи до уявлення про його сутність, які певною мірою відображають також етапність його розвитку.
Для характеристики першого підходу доцільно використати точку зору французького дослідника бізнесу Рішара Кантильона, який на початку XVIII ст. вважав, що підприємець — це людина, яка закуповує засоби виробництва, щоб виробляти і продавати продукцію з метою одержання прибутку, і несе витрати, не знаючи, за якими цінами відбудеться ЇЇ реалізація. Отже, крім здійснення підприємцем виробничої і торгової функцій, у цьому визначенні автор підкреслює таку рису підприємництва, як ризик і невизначеність, що пов'язані зокрема з неможливістю передбачити ціни при реалізації виробленої продукції. Тож у першому концептуальному підході підприємництво розглядається як явище, що, по-перше, ототожнюється із ризиком і фінансовою відповідальністю, а по-друге, характеризується наявністю у підприємця власності на засоби виробництва.
У другому підході попереднє уявлення про підприємництво доповнюється роллю організатора, яку має виконувати підприємець. Типовою для цього підходу є думка Ж.-Б. Сея, який робить акцент на організуючій функції підприємця, визначає його як людину, що здатна організувати інших, забезпечити раціональну комбінацію факторів виробництва (землі, праці, капіталу). Цей автор ставить підприємця в центр виробничого процесу, зазнає, що саме талант англійських підприємців став одним з основних факторів успіху розвитку промисловості в цій країні. На значенні управлінської праці наголошував й Адам Сміт, котрий, хоча й уявляв економіку самодостатнім механізмом, функціонування якого забезпечується дією "невидимої руки," водночас виокремлював постать управлінця.
У визначенні, яке дає наприкінці XVIII ст. Бодо, зазначені риси різних підходів інтегруються — підприємець розглядається вже як людина, що володіє підприємством і при цьому планує, організовує і контролює виробничий процес.
Розвиток підприємництва історично пов'язаний з еволюцією продуктивних сил і виробничих відносин, що відповідають рівню їх розвитку. Економічна наука, яка відображає в сукупності своїх теоретичних положень і зміни, що відбуваються в системі виробничих відносин, відповідним чином реагує на її уявлення про сутність підприємництва. Ті зміни, які мали місце у розвитку капіталістичних виробничих відносин, розширили форми підприємництва, сферу його дії. Останнє породило третій підхід до трактування суті підприємництва.
Наприкінці XIX ст. Френсіс Уокер запроваджує розмежування суб'єктів підприємництва — виокремлює тих, хто володіє капіталом і надає його виробникові, одержуючи за це відсотки, і тих, хто отримує прибуток завдяки своїм організаторським здібностям. Інші автори додають до характеристики підприємництва такі риси, як розвиток функції власності, орієнтованої на зростання капіталу і привласнення прибутку, створення й організацію роботи нового підприємства. Отже, в концепціях третього напрямку підкреслюється основна риса підприємництва — його прямий стосунок до власності. Саме ця обставина стала ядром марксистської теорії, в якій підприємець розглядається як капіталіст-експлуататор.
Таким чином, підприємець, на думку видатних теоретиків минулого, — це людина, яка на свій страх і ризик, за власні кошти організує процес виробництва з метою одержання прибутку, виявляє ініціативу. Власне така сутнісна характеристика підприємця з невеликими модифікаціями лишається незмінною до сьогодні. Проте існує думка, відповідно до якої пряме володіння підприємцем засобами виробництва певною мірою стримує його економічну активність і заважає розкриттю організаційного таланту. Але в суспільній свідомості підприємництво все одно розглядається як пряма функція власності. Переважаючою залишається думка, що дії підприємця орієнтуються на зростання капіталу, розвиток виробництва і привласнення прибутку. Головним аргументом на її користь є те, що підприємництво у відриві від власності стає підпорядкованим фактором і, по суті, являє собою управлінський процес, звичайну роботу за наймом — "найманим менеджером" або "першим менеджером" (якщо йдеться про вищі управлінські ланки).
На наш погляд, таке твердження є недостатньо коректним для сьогодення. Справа в тому, що зміст і співвідношення функцій власності і підприємництва не можна розглядати в одному усталеному, нерухомому стані, їхня взаємозалежність перебуває в постійному русі. На сучасному етапі розвитку капіталізму, основною рушійною силою якого є особистий інтерес, коли кожна людина прагне робити те, що вигідніше їй самій, відбулися помітні зміни у співвідношенні цих функцій. Навіть не володіючи засобами виробництва, підприємець в умовах інформаційно-інноваційної революції є власником свого інтелектуального капіталу, інтелектуальної власності, без якої здійснення будь-яких складних інноваційних проектів стає неможливим. У процесі поєднання цих форм власностей, з одного боку, інтелектуальної, а з іншого — матеріальної, можна очікувати значних прибутків як власником засобів виробництва, так і власником інтелектуального капіталу. Таке взаємодоповнення інтелектуальної і матеріальної форм власності і розподілу прибутку пропорційно матеріальному майну одного і талановитості, організаторським якостям іншого є характерною рисою сучасного цивілізованого ринку у стабільних і розвинених країнах.
Тому для четвертого підходу до сутності підприємництва властивий його розгляд як виду управлінсько-організаторської діяльності. Але це специфічний вид управлінської діяльності, що здійснюється на основі особливого підприємницького таланту людини, яка має здатність виявляти перспективні напрямки розвитку бізнесу в непередбачуваній ринковій ситуації, може визначати незаповнені і найбільш прибуткові ринкові "ніші", будувати ефективні підприємницькі проекти, насамперед на підставі використання нововведень. На думку частини вчених повоєнного періоду XX ст., саме прагнення до нововведень, удосконалення становить сутність підприємницької діяльності. До прихильників саме цього підходу насамперед необхідно зарахувати видатного австрійського теоретика підприємництва Й. Шумпетера, який збагатив зазначену концепцію кількома положеннями. Він наголосив на такій якості підприємництва, як новаторство, "поставив на п'єдестал" підприємця-новатора, рішуче підкреслював ідею розвитку підприємництва на основі головного джерела — нововведень, спрямованості на організацію нових підприємств, передових технологій. При цьому важлива його думка про те, що право власності на промислове підприємство або взагалі на будь-яке майно не є суттєвою ознакою підприємця. За Й. Шумпетером, ринковій економічній системі притаманний саморух завдяки безперервному процесу відтворення нових комбінацій факторів виробництва, пошук яких і стає основною функцією підприємця. Саме цим він відрізняється від інших суб'єктів господарювання, які можуть використовувати тільки наявні засоби виробництва, сталі технології, стандартні форми і методи господарської діяльності. Але при цьому підприємець як самостійний суб'єкт ринку та власник інтелектуального капіталу несе особисту відповідальність за результати діяльності на відміну від звичайного менеджера, який працює за наймом. Таких поглядів дотримувався й Ф. Хайєк. Він вважав, що економічна конкуренція спонукає підприємців до безперервного пошуку нових поєднань знань індивіда з виробничими і людськими ресурсами, які доступні у цій ринковій ситуації. Тому сутність підприємництва — пошук і вивчення нових економічних можливостей, нової економічної поведінки, а не виду діяльності.
Певне узагальнення кількох поглядів на підприємництво зробив відомий автор А. Шапіро. Він наголошує, що практично всі визначення підприємця і підприємництва мають на увазі таку поведінку, яка охоплює низку складових. Це, по-перше, елементи ініціативи; по-друге, процес організації або реорганізації соціально-економічних механізмів, що дає можливість вигідно використовувати фактори виробництва з урахуванням конкретної ситуації; по-третє, властивість і вміння брати на себе відповідальність за можливу невдачу (тобто готовність до ризику). Таку точку зору фактично також висловлюють Κ. Ρ. Макконнелл і С. Л. Брю, автори популярного підручника "Економікс", які розглядають підприємницькі властивості як певний людський ресурс і визначають чотири взаємопов'язані функції підприємця. По-перше, поєднання підприємцем з власної ініціативи в єдиний процес виробництва таких ресурсів, як земля, капітал і праця. По-друге, прийняття основних рішень у процесі ведення бізнесу і визначення курсу діяльності підприємства. По-третє, новаторство, яке полягає у започаткуванні нових товарів і послуг, нових виробничих технологій і нових форм організації бізнесу. По-четверте, вміння ризикувати власними часом, працею, діловою репутацією, а також коштами — власними, компаньйонів і акціонерів для одержання прибутку.
До того ж, підприємець — це новатор, який іде на ризик і прагне виробляти на комерційній основі нові продукти, використовувати нові виробничі технології, нові форми організації бізнесу. Саме новаторство і творчість відрізняють підприємця і бізнесмена від господарників. Як зазначається у вітчизняної літературі, бізнесмен може бути підприємцем-новатором, а може — на відміну від підприємця — бути звичайним господарником.
Таким чином, на кожному етапі економічного розвитку залежно від рівня розвитку продуктивних сил, змісту державної економічної політики формується певне "обличчя" підприємницької діяльності, розвиваються саме ті риси, що найбільше потрібні в конкретних історичних умовах. Так, у XVII ст. особливого значення набуває підприємницький ризик, у XVIII ст. з'явилася необхідність розмежування функцій власника і підприємця. Наприкінці XIX ст. виокремлюють самостійну постать менеджера, який здійснює функції управління в інтересах фірми і отримує від цього особисту вигоду. В середині XX ст. науково-технічна революція висунула на перший план підприємця-новатора, який прагне пошуку інноваційних підходів до вирішення проблем, стає ініціатором перетворень, носієм економічного і науково-технічного прогресу.
Отже, у наведених концептуальних підходах до характеристики сутності підприємництва зауважуються його важливі сторони, а метою цієї діяльності визнається насамперед отримання підприємцем прибутку. Проте не зазначається суспільна спрямованість підприємництва. Лише окремі автори додають до характеристики підприємництва як основну мету виробництво і пропозицію ринку такого товару, який не тільки принесе підприємцю прибуток, а й викличе інтерес споживачів. У західних країнах після багатьох десятиріч еволюції, в умовах постіндустріального суспільства і соціально-орієнтованої економіки, сформувалися певні загальнолюдські цінності. Підприємництво все більше набуває соціальної спрямованості. Значною мірою завдяки цьому забезпечується добробут нації, збільшується зайнятість, відбувається самореалізація трудових здібностей підприємцем і найманим працівником. Але це не знайшло відображення у змісті нових теорій і концепцій.
У зв'язку із зазначеним ми запропонували концепцію етичного підприємництва, до основних характеристик якого ми зараховуємо багато сутнісних якостей цієї діяльності та певних обмежень. Насамперед йдеться про раціональне і гармонійне узгодження економічних інтересів власника (власників) фірми, підприємця, колективу, яким він керує, а також соціально-економічних потреб суспільства, що можуть заходити і заходять у певні суперечності. Основною суперечністю підприємництва вважаємо проблему розподілу прибутку. В марксистській політекономії ця суперечність вважається антагоністичною, але, як засвідчив розвиток західних цивілізацій, де вдалось уникнути великих соціальних вибухів, цю суперечність можна вирішити за рахунок соціалізації підприємництва.
Хоча привласнення підприємцем прибутку, безумовно, є провідним, рушійним мотивом підприємництва, збільшення прибутку повинно відбуватися адекватно рівню задоволення потреб трудового колективу і суспільства. Він має підвищуватися не за рахунок збільшення норми прибутку, а на основі збільшення масштабів підприємництва, швидкості обігу капіталу, реалізації інноваційних підходів і впровадження нових технологій. По-друге, етичне підприємництво — це плідна діяльність, що спрямовується не лише на отримання прибутку власником (співвласниками) і безпосередньо підприємцем, на задоволення позитивних потреб споживачів, а й дає відчутні матеріальні і соціальні результати, користь конкретним громадянам, всьому суспільству.
У концепції етичного підприємництва задоволення суспільних потреб і одержання прибутку підприємцем стають пріоритетними. Отже, навряд чи до етичного підприємництва можна зарахувати виробництво хоч і дозволених, але шкідливих речей і речовин (алкоголь, тютюн), а також рекламу іноземних товарів, придбання яких зрештою впливає на скорочення зайнятості в країні, виробництво і рекламу дозволеної, але низькоякісної продукції, демонстрацію фільмів і телепередач із сценами жорстокості, насилля, відвертого сексу тощо.
Етичне підприємництво не можна ототожнювати з етикою підприємництва. Остання, як правильно зауважує О. Кривцов, посилаючись на М. Вебера і Б. Франкліна, — це стала, загальновизначена у певній сфері нормативна система поведінки, насамперед почуття особистої відповідальності людини перед суспільством. Отже, етика підприємництва є передумовою етичного підприємництва, його базою.
Більш повно сутність підприємництва розкривається в його функціях. Тут ми розглядаємо функцію як форму, спосіб вияву активності, життєдіяльності підприємництва як важливої складової виробничих відносин. Функції підприємництва досить різноманітні і розкривають та уточнюють його відносні характеристики.
У сучасній науковій та навчальній літературі називають кілька основних функцій підприємництва.
Це зокрема ресурсна функція, зміст якої полягає у формуванні та найбільш ефективному використанні капіталу, трудових, матеріальних фінансових, інтелектуальних та інших формаційних ресурсів. Організаційна функція передбачає організацію маркетингу, реклами, впровадження прогресивних форм і методів організації виробництва, нових форм оплати праці та їх оптимальне поєднання з традиційними, успішне поєднання форм одиничного поділу праці, основних факторів виробництва. Новаторська функція полягає в генеруванні та активному використанні нових прогресивних ідей технічного, організаторського, управлінського характеру, здійсненні дослідно-конструкторських розробок, створенні нових товарів і наданні нових послуг.
Дія соціальної функції передбачає виготовлення таких товарів і надання послуг, які потрібні суспільству, забезпечують задоволення особистих та суспільних потреб. Особистісна функція означає самореалізацію мети кожного конкретного підприємця, його задоволення своєю діяльністю.
Досвід передових країн світу переконливо свідчить, що в сучасних умовах підприємництво — це найпрогресивніша система ведення господарства незалежно від соціально-економічного устрою суспільства. Це виявляється в такому:
• по-перше, це найбільш гнучка форма організації виробництва, яка оперативно реагує на потреби ринку, на найновіші досягнення НТП, сприяє своєчасним структурним зрушенням в економіці тощо. Наприклад, тривалий час вважалося, що досягнення НТП найповніше реалізуються у великих фірмах. Це в основному було характерно для першої половини XX ст. Сучасний розвиток передових країн переконливо доводить, що сам розвиток НТП, як і ефективна реалізація його досягнень, неможливі без широкої підприємницької діяльності, без використання найрізноманітніших форм організації виробництва;
• по-друге, підприємництво — це така форма господарювання, за якої утверджується почуття господаря кожного учасника суспільного виробництва. Тривалий час вважали, що підприємець — це капіталіст, ділок, хапуга. Разом з тим родове поняття "господар" включає в себе багато економічних суб'єктів: не тільки капіталіста, а й дрібного виробника, керівника підприємства, кооператора, орендаря, селянина-власника, кваліфікованого спеціаліста, робітника — кожну ділову людину. Без розвитку економічних умов підприємництва розмови про необхідність утвердження почуття господаря залишаються марними балачками;
• пo-трете, підприємництво щодо розуміння його як дієвої організаційно-господарської творчості, як уміння вести справу сприяє вільному розвиткові працівників, вихованню в них почуття чесності, порядності, сумлінності, впровадженню демократичних принципів суспільного й економічного життя, самоврядування тощо;
• по-четверте, розвиток підприємництва застерігає від суб'єктивізму і волюнтаризму і найповніше відповідає вимогам природно-історичного процесу суспільного розвитку. Він об'єктивно зумовлений рівнем розвитку продуктивних сил і відповідним характером відносин власності. Це виявляється зокрема в тому, що рівень усуспільнення виробництва у різних галузях неоднаковий, а це неминуче спричинює наявність різних форм власності і необхідність різноманітних методів підприємницької діяльності.
Неодмінною умовою підприємництва є відповідальність за прийняті рішення, їхні наслідки і пов'язаний із цим ризик, бо підприємницька діяльність завжди супроводжується дією факторів невизначеності і непередбачуваності. Навіть найретельніші розрахунок і прогноз не можуть усунути чинника непередбачуваності, він є постійним супутником підприємницької діяльності.
Важливою рисою підприємництва є орієнтація на досягнення комерційного успіху, прагнення до збільшення прибутку, яке має об'єктивну основу. Воно зумовлене тим, що прибуток виконує важливу функцію в ринковій економіці. Лише прибуток дає змогу підприємцеві забезпечити існування його підприємства, а також зважуватись на впровадження інновацій, що сприяють зростанню рентабельності виробництва. Тому коректно отриманий прибуток є мірилом успішної підприємницької діяльності. У зв'язку з цим доречним є висловлення американського профспілкового лідера С. Гомперса: "Неотримання прибутку є найбільшим злочином, який може здійснити підприємець".
Разом з тим орієнтуватися лише на отримання прибутку недостатньо в сучасному бізнесі. Діяльність багатьох підприємців досить часто виходить за рамки суто економічних завдань. Вони беруть участь у вирішенні соціальних проблем суспільства, жертвують кошти на розвиток культури, освіти, охорони здоров'я, збереження навколишнього середовища тощо.
Для підприємництва також характерна наявність оригінальних поглядів і підходів до прийняття рішень, що реалізуються в практичній діяльності. Вирішальну роль тут відіграє особистість підприємця. Звідси особливе значення має формування якісних характеристик самої особистості. "Бути підприємцем — означає робити не те, що роблять інші, — вважав Й. Шумпетер. — Потрібно мати особливу уяву, дар передбачення, постійно протистояти тиску рутини. Потрібно бути здатним знайти нове і використовувати його можливості. Потрібно вміти ризикувати, переборювати страх і діяти незалежно від процесів, що відбуваються, а самому ці процеси визначати".
Певна річ, розвиток підприємництва неможливий без формування мотиваційної основи. Мотивація підприємницької діяльності має величезне значення для становлення і розвитку ринкової економіки. Мало того, вона є дзеркалом панівної в суспільстві ідеології, соціально-психологічної атмосфери суспільства, його морального стану.
Для вироблення і реалізації заходів, спрямованих на сприйняття розвитку підприємницької діяльності, важливо мати уявлення про мотиваційні пріоритети підприємців.
Вирішенню цього завдання значною мірою можуть допомогти результати соціологічних досліджень, які як приклад наведено в додатку 1.
Таке дослідження дало змогу отримати відповідь на важливе питання: "Що приваблює респондентів у підприємницькій діяльності?" При цьому вони мали можливість вибрати не більше трьох варіантів відповідей.
За допомогою факторного аналізу результатів дослідження можна визначити структуру мотивів підприємницької діяльності і в такий спосіб більш обґрунтовано розробляти конкретні заходи для її розвитку.
Таким чином, підприємництво є багатогранною, новаторською діяльністю, яка базується на врахуванні економічних інтересів причетних до неї осіб, задоволенні суспільних потреб, одержанні прибутку. Як рушійна сила соціально-економічного розвитку суспільства підприємництво характеризується певними ознаками, йому належить важливе місце в економічній системі суспільства.


1.2. Економічний зміст підприємництва

Розпочинаючи виробничу господарську діяльність, господарюючий суб'єкт має чітко уявляти, задля чого він збирається організовувати виробництво тих чи інших матеріальних благ або надання послуг.
Сьогодні, коли суспільство рухається до ринку, кожний повинен без усякого упередження осмислити, що це таке підприємництво. Хоча підприємницька діяльність близька такому фактору, як праця, в історії ринку її виділяють в якості особливого фактору виробництва – в силу тієї особливої ролі і значимості, яку ця діяльність має для кожної людини, для окремої фірми і для ринкової економіки в цілому. Не випадково ринкову економіку визначають коротко як „економіку вільного підприємництва”.
Головна особливість сучасного підприємця – вміння відкривати нові можливості виробництва, просування товарів та послуг від виробника до споживача, володіння маркетинговою діяльністю, що дає змогу знати потреби ринку в нових виробах та модернізації існуючих відповідно до запитів споживача, а ще – ініціативність, кмітливість і вміння організувати й скоординувати роботу трудового колективу, фахівців своєї команди (апарату), спроможність чітко усвідомлювати і враховувати можливості партнерів та конкурентів, готовність взяти на себе ризик, щоб забезпечити здійснення своїх ідей, успіх і розквіт своєї справи.
Аби успішно виконувати названі функції, людина повинна володіти певними здібностями, в числі яких обов'язково повинні бути вміння приймати нестандартні рішення, розбиратися в людях, точно оцінювати їх достоїнства і недоліки. Обставини можуть розкрити підприємницький талант, а можуть і погубити його.
Підприємницька діяльність – це діяльність ініціативних, творчих, енергійних, кмітливих, цілеспрямованих, порядних людей, що реалізують важливі, складні, сміливі ідеї та рішення, беручи на себе ризик, пов'язаний з їхньою реалізацією. Підприємницька діяльність є поняттям широким, яке втілює в собі інтелектуальні якості, потрібні в управлінні, в менеджменті, бізнесі, маркетингу, комерційній діяльності, технології, товарному виробництві на рівні різноманітних інституцій багатогранної інфраструктури ринку (в банках, на біржах, в торгових домах тощо.)
Підприємництво безпосередньо пов'язане з малими підприємствами, їх розвитком і є обов'язковим компонентом ринкової економіки. В нашій країні до останнього часу ставлення до підприємницької діяльності завжди було негативним, оскільки пов'язувалося з експлуатацією, капіталізмом, нетрудовими доходами. За роки радянської влади адміністративно-командною системою у людей була знищена культура підприємництва як вид особливої господарської творчості за умов ринку і конкуренції.
В умовах ринкових відносин підприємливість є однією з ключових властивостей, що дає змогу досягти успіху навіть у неординарних, екстремальних умовах, коли потрібен швидкий пошук, прийняття і реалізація оптимальних маркетингових та комерційних рішень.
У своїй діяльності сучасний підприємець вміло організовує реалізацію всіх управлінських функцій, від яких залежить успіх не тільки його справи, а й держави, суспільства в цілому. Він ясно бачить мету своєї діяльності, чітко формує завдання, приймає рішення та досягає кінцевих результатів. Приймаючи рішення, пов'язані з ризиком (якщо не має більш ефективного способу досягнення мети), підприємець обґрунтовує правильність своїх дій.
Для запобігання й  уникнення напруженості, неминучої при реалізації рішень, пов'язаних з ризиком, в господарських організаціях формуються фонди господарського регулювання цін, освоєння виробництва, технічного переоснащення тощо. Проте ступінь підготовленості до ризику керівника-цивілізованого підприємця визначається не наявністю страхових резервів, а рисами його особистості, компетентністю, широтою знань, фаховим умінням, прагненням до лідерства. Професійно підготовлений підприємець у складних ситуаціях навіть більше схильний до ризикованих рішень, якщо він упевнений у високому професіоналізмі своїх фахівців, виконавців. Від ризику відходять керівники консервативного типу, але найбільших успіхів досягає той підприємець, який здатний іти на ризик.
Формування особистості сучасного підприємця потребує наполегливої професійної підготовки, уміння думати конкретно, широко і системно, перспективно, з урахуванням законів ринку, але головне – здатності виявити себе здібним суб'єктом ринкових відносин, що вміє використовувати світовий досвід підприємницької діяльності.
Усі ці якості, властивості, таланти не дістаються підприємцю у спадок, а досягаються в навчанні, наполегливому пошуку нових знань, умінь і рішень.

1.3. Проблеми розвитку підприємництва в Україні

У 1991 році в Україні було прийнято Закон про підприємництво, в якому визначено загальні, правові, економічні і соціальні засади підприємницької діяльності як окремих громадян, так і юридичних осіб. „Підприємництво, - зазначено в законі, - це самостійна ініціативна, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку”. Підприємництво завжди пов'язане з власною працею, використанням свого розуму, здібностей, ініціативи.
Розвиток підприємництва в Україні тільки розпочинається, тоді як у розвинутих країнах воно виконує дуже важливі функції в економічному житті суспільства.
По-перше, забезпечує необхідну мобільність матеріальних, трудових ресурсів за умов ринку, створює глибоку спеціалізацію, розгалуження і кооперування виробництва, без яких неможлива його висока ефективність.
По-друге, воно дає можливість не лише високими темпами нарощувати виробництво необхідних товарів, а й швидко окупити затрати, пов'язані з їх виробництвом завдяки застосуванню найефективнішої техніки, організації виробництва.
По-третє, мале підприємство створює конкуренцію на ринку товарів і послуг, заважає монополізації виробництва та обігу, створює те середовище для змагань між різними видами підприємств, без якого жоден ринок не може нормально функціонувати.
У книзі „Новаторство і підприємництво” Пітер Друкер показує, що успіх у підприємницькій діяльності забезпечують не талант, обдарування, а насамперед набуте у процесі систематичної роботи вміння добирати кадри, стимулювати їхню роботу, аналізувати становище на ринку, оперативно впроваджувати все нове і прогресивне. Майже зовсім не має значення, чи належить підприємець до комерційної чи некомерційної організації, сфери громадського обслуговування, чи це підприємець з якоїсь державної чи недержавної установи.
Підприємництво потребує такого управління, щоб праця над створенням продуктів, послуг, процесів, техніки і технології, які одержать своє визнання завтра, організовувалася вже сьогодні. Новаторство і підприємництво у своїй взаємодії потрібні суспільству. Це завжди крок уперед, нові прогресивні дії у створенні нової продукції, технології, техніки, послуг. Для швидкого оздоровлення і ефективного функціонування економіки країні потрібні знаючі й умілі керівники, підприємці.


Розділ ІІ. Види та форми підприємництва

Підприємництво як економічний феномен є категорією бізнесу. У господарській практиці категорії „підприємництво" і „бізнес" часто ототожнюють. Разом з тим, це не тотожні, хоча дуже близькі за значенням поняття.
Бізнес - поняття ширше, ніж підприємництво, і охоплює всі відносини, що виникають між усіма учасниками ринкової економіки, включаючи у дію не тільки підприємців, а й споживачів, найманих працівників, державні структури.
Підприємництво - динамічний, активний елемент бізнесу, що являє собою ініціативну, самостійну діяльність, яка здійснюється на свій ризик і під свою майнову відповідальність громадянами, об'єднаннями громадян з виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг з метою одержання прибутку. Підприємництво включає в оборот свого суб'єкта-підприємця, а не всіх учасників ринку. Звідси можемо вести мову про підприємницький бізнес, поряд із споживчим і трудовим.
Вибір конкретної сфери підприємницької діяльності пов’язаний з поділом народного господарства на сфери та галузі, а також з обмеженнями держави щодо певних видів діяльності.
Двома основними сферами для заняття підприємницькою діяльністю є  матеріальне та нематеріальне  виробництво (або сфера послуг)
У сфері матеріального виробництва підприємець може орієнтуватися на побудову підприємств, які виготовлятимуть засоби виробництва (машини, верстати, будівлі, дороги тощо) або предмети споживання (одяг, продукти харчування, предмети широкого вжитку). Основними галузями народного господарства є промисловість, сільське господарство, будівництво, рибальство, лісове господарство, вантажний та пасажирський транспорт, громадське харчування тощо.
У сфері послуг надаються послуги  матеріально- виробничого та нематеріального (неречового) характеру.
До послуг матеріально- виробничого характеру належать:
1.    частина послуг транспорту, торгівлі, зв’язку;
2.    матеріальні послуги населенню (хімчистка, ремонт і обслуговування автомобілів, годинників, одягу, взуття та ін) ;
3.    готельні послуги
4.    послуги з виробництва та обігу (створення  підприємств, приватизація, аудиторські послуги)
5.    науково-дослідні та допоміжні лабораторії, агентства з прокату устаткування, проектування інтер’єрів та ін.
До послуг нематеріального (неречового) характеру відносять послуги у сфері науки, освіти, охорони здоров’я, господарського використання нерухомості, страхування, юридичні послуги та ін.
У розвинутих країнах світу у сфері послуг зайнято майже 75% працездатного населення; в Україні в ній зайнято лише до 27% працездатного населення. У сфері послуг загалом потрібна менша сума стартового капіталу для створення підприємства.
Як показав досвід формування підприємницької діяльності в Україні, найскладніша проблема для підприємців-дефіцит фінансових ресурсів для організації власної справи. Важливими перепонами є також відсутність приміщень та устаткування, нестача кваліфікованого персоналу, труднощі з придбанням необхідних сировини та матеріалів, недостатня власна кваліфікація.
Важливим елементом підприємницької ідеї є знання та вміння вибрати найоптимальнішу організаційно-правову форму підприємницької діяльності. Для цього необхідно знати основні з цих форм, їх позитивні сторони та недоліки, умови формування статутного фонду тощо. Такими організаційно-правовими формами в Україні є: організації; індивідуальне підприємство, сімейне, приватне, колективне, спільне підприємство, кооператив, орендне підприємство, селянське господарство, споживче товариство, різні види господарських товариств.
У сфері матеріального виробництва попередніми умовами правильного вибору організаційно-правової форми підприємства є проведення маркетингового дослідження
У визначенні видів підприємництва можна керуватися відповідними ознаками, які дають змогу привести всю їх різноманітність до певної системі. З урахуванням сфери функціонування підприємництво як організація корисної виробничої діяльності, спрямованої на виробництво товарів, надання послуг, виконання робіт, поділяється на такі види: виробниче, комерційне, фінансове, посередницьке, страхове (додаток 2).

2.1. Виробниче підприємництво – найважливіший вид підприємницької діяльності

Виробниче підприємництво поширюється в основному на виробництво, споживання товарів і послуг - це виробничі підприємства, фірми, установи.
Виробниче підприємництво складне і потребує часу. Тому в нашій реальній дійсності підприємці-бізнесмени створюють переважно комерційні та торгово-посередницькі підприємства.
Кожна підприємницька структура в напрямку виробничого підприємництва створюється для здійснення виробництва необхідних суспільству матеріальних благ або надання послуг. Проте для кожної підприємницької структури виробнича діяльність різна Так, для фірми, що випускає взуття, - цей технологічний процес і буде виробничим. Для салону-перукарні виробничою діяльністю буде стрижка, манікюр та інші послуги, що надаються клієнтам. Для автомобільного заводу - випуск автомобілів, магазину - продаж товарів, агрофірм - вирощування сільськогосподарських культур тощо.
Отже, матеріальні блага і прибуток як результат виробничої діяльності різні підприємницькі структури створюють по-різному. Об'єднує їх праця, оскільки процес праці є основою будь-якого виробництва Праця - завжди складна справа Отже, і виробництво у бізнесі справа непроста Разом з тим формула бізнесу проста: Г-Г'. Бізнесмен вкладає у справу гроші Г і після завершення справи отримує їх назад з приростом Г', тобто з прибутком. Формула проста, але процес складний, адже між двома Г приховано дуже багато - найскладніший життєвий процес, що включає в себе іноді працю сотень, тисяч і десятків тисяч людей.
Отже, щоб розпочати будь-яке виробництво, бізнесмен повинен мати гроші, побудувати або зняти приміщення, купити обладнання, сировину, найняти працівника Без цих попередніх витрат не можна здійснити ніяке виробництво. Проте навіть якщо ці витрати здійснені, вони не дають додаткової вартості, а лише створюють стартові умови для виробництва Тоді виникає питання: як же створити цю додаткову вартість? На рівні буденної свідомості відповідь очевидна - працею. Чи означає це, що кожна праця як процес виробництва створює додаткову вартість? Звичайно можна купити товар за нижчими цінами і продати його за вищими, тобто мати прибуток. Це вміло роблять торгові посередники, користуючись необізнаністю та неспритністю покупців, вибираючи місце і час для закупівлі та перепродажу великих партій товарів і орієнтуючись на нижчий рівень і пік попиту.
Проте, по-перше, на ринку відбувається тільки зміна форм власності (грошова форма вартості змінюється на товарну і навпаки). Сама вартість тут не виникає взагалі, а отже, не може і зростати. По-друге, нееквівалентний обмін веде лише до перерозподілу вартості - те, що один втрачає, інший - одержує. Загальна сума вартості всіх обмінюваних продуктів залишається попередньою. По-третє, якщо всі бізнесмени, продаючи товар, мають прибуток за рахунок нееквівалентного обміну, то, опиняючись у ролі покупців, залишаються у програші.
Отже, не кожна виробнича діяльність дає можливість постійно збільшувати авансову вартість, а лише та, яка здійснюється у сфері матеріального виробництва, де сам його процес є одночасно актом створення вартості і споживної вартості, при якому відбувається утворення додаткової вартості. Докладніше про це можна дізнатися з економічної теорії.
Організовуючи виробничу діяльність, кожний прагне створити більше продукції кращої якості, скоротивши при цьому витрати матеріальних, фінансових, трудових ресурсів на кожну одиницю продукції. Результатом цієї діяльності є матеріальні блага (продукт) і прибуток, що створює йому умови для розвитку виробництва і особистого добробуту. Тут суперечностей немає, оскільки підприємницькі структури, орієнтуючись на ринок, вивчаючи попит, потреби суб'єктів бізнесу, не будуть випускати нікому непотрібну продукцію. Це не підприємства, що функціонують при тоталітарному режимі, коли їм нав'язували план випуску продукції, що не користується попитом, і вона часто десятки років лежала на складах, очікуючи строку свого списання. Підприємцю нав'язати непотрібний товар неможливо.
Сьогодні підприємницькі структури, які утворюються, за недостатністю коштів і засобів виробництва для організації виробничої діяльності у сфері виробництва матеріальних благ, займаються комерційно-спекулятивною діяльністю, і це зрозуміло, оскільки відбувається процес початкового нагромадження капіталу. Разом з тим кожний підприємець прагне організувати таке власне виробництво, яке створюватиме йому вартість і споживну вартість. Тобто він вже сьогодні шукає можливість вигідного вкладення коштів у виробництво конкретної продукції, розуміючи, що виробництво матеріальних благ є основою функціонування виробництва та збільшення прибутку.
Будь-яке суспільство для забезпечення  нормального створення (достатньо комфортного) рівня своєї життєдіяльності займається безліччю видів конкретної праці. З цією метою працездатні люди створюють певні організації, тобто організаційні формування (трудові колективи), які спільно виконують ту чи іншу місію (організують програму або мету) і діють на основі певних правил і процедур. Проте мета і характер діяльності таких численних організацій різні. За цією ознакою усі організації можна поділити на дві групи: підприємницькі (комерційні), що функціонують і розвиваються за рахунок власних коштів, і непідприємницькі    (некомерційні),    існування    яких забезпечується   бюджетним   фінансуванням   держави. Організації з підприємницьким характером діяльності являють собою підприємства.
Виробництво - складний технологічний, організаційний та управлінський процес. Тут потрібні компетентні фахівці, професіонали своєї справи - виробничих питань, з питань якості продукції та постачання трудових відносин та збуту. Виробнича діяльність бізнесмена - це організація підприємницької діяльності або виробництва матеріальних благ чи послуг. Виробництво для бізнесмена - це вміння визначити мету, сформулювати завдання, довести їх до виконавця та контролювати виконання, приймати рішення, розподіляти обов'язки та відповідальність, а отже, планувати, аналізувати та управляти процесом виробництва.
Типи виробництва - класифікаційна категорія виробництва, що враховує його об'єктивно наявні конкретні властивості (широту номенклатури, регулярність, стабільність та обсяг випуску продукції).
Різновиди організаційних типів виробництва:
• Одиничне - виробництво, що характеризується широкою номенклатурою продукції і малим обсягом випуску однакових виробів, повторне виготовлення яких здійснюється через тривалі проміжки часу або зовсім не передбачається.
• Серійне - виробництво, яке має обмежену номенклатуру продукції, а виготовлення окремих виробів періодично повторюється певними партіями (серіями); загальний їх випуск може бути достатньо великим; воно буває дрібно-, середньо- і великосерійним.
• Масове - виробництво, що відрізняється вузькою номенклатурою продукції(часто воно обмежується одним типом і видом виробу), зате великим обсягом і тривалим часом її виготовлення.
• Дослідно-експериментальне - виробництво, яке виготовляє зразки або невеликі партії (серії виробів для проведення дослідних робіт, випробувань, доробки конструкції.
Універсальним показником рівня спеціалізації робочих місць є коефіцієнт закріплення операцій, який характеризує кількість технологічних операцій у розрахунку на одне робоче місце за місяць.
Основні ознаки непотокового виробництва:
• На робочих місцях обробляються різні за конструкцією і технологією виготовлення предмети праці, оскільки кількість кожного з них є невеликою та недостатньою для нормального завантаження устаткування;
• Робочі місця розміщуються однотипними технологічними групами без певного зв'язку з послідовністю виконання операцій.
• Предмети праці переміщуються у процесі обробки складними маршрутами, що збільшує перерви між операціями.
Сфери застосування - одиничне та серійне виробництво.
Потокове виробництво є високоефективним методом організації виробничого процесу.
Ознаки потокового виробництва:
• За групою робочих місць закріплюється обробка або складання виробів однієї назви (обмеженої кількості найменувань конструктивно і технологічно однорідних виробів);
• Технологічний процес має високу поопераційну диференціацію; на кожному робочому місці виконуються одна чи кілька подібних операцій;
• Предмети праці передаються з операції на операцію поштучно або невиликими транспортними партіями відповідно до ритму роботи;
• Робочі місця розміщуються послідовно за ходом технологічного процесу.

2.2. Венчурні фірми

Венчурні фірми – це невеликі інноваційні підприємства, але дуже гнучкі, ефективні суб”єкти господарювання, які створюються з метою апробації, доробки, доведення до промислової реалізації „ризикових” інновацій.
Переваги венчурного бізнесу: призводить до створення нових господарюючих одиниць; підвищує зайнятість висококваліфікованих спеціалістів, спряє технічному переоснащенню традиційних галузей економіки; стимулює діяльність великих корпорацій з удосконалення механізму управління та організації праці; показує, що орієнтація на довгострокові цілі вимагає концентрації венчурного капіталу.

2.3. Посередницька підприємницька діяльність та її основні форми

Посередники – це особи, що представляють на ринку інтереси виробників чи споживачів.
Мета посередництва – сполучення економічних інтересів виробників і споживачів, поєднання їх у єдиний ланцюг підприємницької угоди.
Існують такі методи збуту: прямий і непрямий.
Прямий збут передбачає вступ виробника продукції у безпосередні відносини з її споживачами, не звертаючись до послуг незалежних посередників.
При непрямому методі збуту виробник товарів використовує послуги різного роду посередників.
Види посередників:
Агент – це особа, яка діє від імені і в інтересах виробника або покупця. Агент не бере на себе право власності на товари. Головна його функція – сприяння процесу купівлі-прдажу.
Принципал – це особа, від імені і на користь якої діє агент. Принципалом може бути: власник товару, який доручає агенту родати його; покупець товару, який доручає агенту необжідну продукцію.
Брокер – це посередник при укладанні угод, спеціалізується з певних видів товарів та послуг, діє за дорученням і за рахунок клієнтів, одержує від них винагороду. Діяльність брокерів пов”язана з організацією брокерських  контор, бірж. Брокерська контора  - юридична особа, що займається посередництвом на біржі
Комісіонер – це посередник, який за встановлену винагороду (комісію) укладає угоди за дорученням і за рахунок комітента, але від свого імені. Правовою основою регулювання відносин між комісіонером та комітентом є договір комісії.
Комітент – сторона договору комісії, яка дає доручення комісіонеру на здійснення за винагороду однієї чи декількох угод від імені комісіонера за свй рахунок. До послуг комісіонерів звертаються при продажу непродовольчих товарів, с/г продукції.
Консигнатор – посередник,який продає товар зі свого складу на підставі договору доручення консигнанта (консигнаційної угоди).
Консигнант – це юридична чи фізична особа,яка дає доручення щодо реалізації продукції зі складських приміщень консигнатора.    Особливістю діяльності консигнатора є те, що він є власником складських приміщень і одночасно оптовиком-посередником.
Дистриб”ютор – незалежний оптовий посередник, який торгує від власного імені і має право власності на товар. Спеціалізується на придбанні товарів  у виробникві за свій рахунок та самостійно реалізує їх постійним клієнтам.
Дилер – посередник, що здійснює перепродаж товарів від свого імені і за свій рахунок. Дилер найчастіше має справу з купівлею транспортних засобів, які він купує за свій рахунок, зберігаючи марку фірми-виробника та продає товари окремим покупцям.
Торговий маклер – посередник, який сам не бере участі в укладанні угоди, а тільки вказує на можливість її укладання.
Посилторговець – оптовик-посередник,що займається  реалізацією товарів шляхом розсилання  каталогів потенційним покупцям.
Комівояжер – це збутовий посередник, який за дорученням підприємства не тільки продає, але і доставляє товар покупцю.
Аукціоніст – посередник, який організовує та проводить аукціонну торгівлю. Аукціонна торгівля – спосіб продажу товарів, які мають індивідуальні властивості, з публічного торгу у заздалегідь встановлений час та у визначеному місці.
Мерчандайзер – це посередник між дистриб”ютором та роздрібним торговцем, чкий не має права власності на товар, виступає на ринку в інтересах компанії виробника. Мерчандайзинг – це комплекс заходів, спрямованих на активізацію реклами,  привернення уваги споживачів до новинок, прискорення процесу купівлі-продажу.

2.4. Страхове підприємництво

Страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі, коли відбуваються  певні події (страхові випадки),визначені договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових коштів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів.
Суб’єктами страхової угоди є страховик і страхувальник. Страховиками є юридичні особи, засновані у формі акціонерних, повних, командитних товариств, товариств з додатковою відповідальністю, а також товариств, що одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності.
Основними видами страхування є:
1.    Особисте страхування. Передбачає страхування  життя, здоров’я,  працездатності страхувальника. Страховик зобов’язується видати страхувальнику встановлену суму залежно від втрати здоров’я, обумовленої нещасним випадком.
2.    Майнове страхування. Пов’язане з володінням і користуванням майна. При страхуванні майна проводиться його оцінка і в договорі страхування встановлюється частка компенсації вартості загубленого чи знищеного майна.
3.    Страхування відповідальності. Це страхування заборгованості, тобто відповідальності боржників (наприклад ризик непогашення кредиту позичальником)
Існують дві форми страхування: добровільне і обов’язкове. Підприємництво має справу з добровільною формою страхування; обов’язковими є медичне страхування, державне особисте страхування  військовослужбовців, страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів, страхування ризикових професій та ін.
Правовою основою взаємовідносин учасників страхової угоди є договір страхування (письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов’язання у разі виникнення страхового випадку виплатити страхову суму або відшкодувати завданий збиток  у межах страхової суми.
Страховий випадок – подія, передбачена договором страхування або законодавством; яка відбулась, і з настанням якої страховик зобов’язаний здійснити виплату страхової суми (страхового відшкодування) страхувальнику.

Розділ ІІІ. Роль підприємництва у ринковій економіці

Підприємницька діяльність повільно, але неухильно гуманізується, набуває дедалі цивілізованішого вигляду, стаючи потужним фактором не тільки економічного, а й соціального і культурного прогресу суспільства; сприяє розкриттю потенціалу людської особистості, дає людині відчуття справжньої свободи, будучи водночас найкращою формою соціального захисту. Величезна роль у набутті підприємництвом зазначених рис належить державі, її політиці.
Державна макроекономічна політика має не тільки стимулювати підприємництво загалом, а й спрямовувати його на розвиток тих ознак і властивостей, які надають йому соціальну спрямованість, етичність, гуманізм. У разі несприятливого ставлення держави до цього аспекту підприємництва створюються умови для його відчуження від проблем суспільства, тінізації, криміналізації.
На макроекономічному рівні, тобто на рівні загальнодержавної організації суспільного виробництва, проблема забезпечення прибутковості господарства, досягнення переважання прибутків над витратами постає настільки ж гостро, як і в діяльності окремого приватного підприємства. Але на відміну від приватнопідприємницької сфери держава змушена миритися з наявністю вочевидь збиткових секторів. Це, по-перше, уся військово-промислова сфера, що потребує величезних витрат, але прибутків не приносить. Це значна частина соціальної сфери; утримання численної армії чиновників і керівників, галузі освіти, культури і державної пропаганди. За наявності великої кількості збиткових секторів економіки і невідновлюваних статей витрат настає хронічний дефіцит державного бюджету (перевищення витрат над доходами) і держава змушена шукати позабюджетні джерела покриття дефіциту. До таких джерел належать: пограбування сусідніх країн і народів внаслідок переможних воєн, неоплачувана праця (експлуатація рабів), розпродаж або "проїдання" державних запасів, а в пізніші часи — зовнішні і внутрішні позики, державне псування монети, не забезпечена товарним покриттям грошова емісія тощо.
Збиткова в економічному плані держава може існувати досить довго за наявності позабюджетних джерел, але все-таки їх використання має в історичній перспективі тимчасовий характер (у війнах неможливо перемагати постійно, кількість рабів згодом скорочується, державні запаси тануть, борги рано чи пізно доведеться віддавати). Коли дефіцит бюджету набуває хронічного і нездоланного характеру, а позабюджетні джерела вичерпуються, економіка країни "вилітає в трубу". Настає епоха розпаду держави. Це одна з основних причин катастрофи колись могутніх держав. Саме так припинили своє існування держава Александра Македонського, Римська імперія, халіфат Аббасидів, імперія Карла Великого. Інші фактори розпаду — політичні, військові, ідеологічні, особистісні (інтриги у вищих сферах, боротьба за владу), хоч зовні і виходять на передній план і тому більшістю сучасників розцінюються як основні причини, власне, бувають лише додатковими, тобто кожний на своїй "ділянці" закріплює загальноекономічний колапс.
Отже, приватнопідприємницька форма організації економіки виявляється надзвичайно вигідною для виживання і благополучного розвитку держави. Вона, по-перше, вилучає зі сфери державних турбот цілі галузі виробництва, що були збитковими, і робить їх прибутковими. По-друге, вона організовує їхнє функціонування на власні, тобто позабюджетні кошти. По-третє, приватне підприємництво здатне більш гнучко реагувати на потреби ринку, швидко змінювати профільну структуру виробництва, вчасно припиняти випуск зайвої, такої, що не знаходить попиту, продукції, створювати нові галузі. Держава, позбувшись вкрай обтяжливої необхідності утримувати збиткові виробництва, навпаки, починає одержувати не тільки кошти у вигляді податкових відрахувань з їхнього прибутку, а й, що ще важливіше, конкретну, потрібну країні і населенню продукцію (найчастіше і кращої якості), доведення якої до споживача також бере на себе приватник. Але це можливо лише при досить високому рівні розвитку товарно-грошових відносин і за умови зняття станових, державних і релігійних обмежень на підприємницьку діяльність.
Однак зазначене не передбачає абсолютного невтручання держави, яке видавалося за безумовне благо, в підприємницьку сферу. Такі теорії на початку капіталістичного підприємництва були досить поширені й у вітчизняній економічній літературі дістали назву фритредерства (від англ. free trade — вільна торгівля). Цілковита свобода від державного контролю оберталася, як уже зазначалося, найжорстокішою експлуатацією і, як наслідок, призводила до соціальних конфліктів, що часто загрожували самому існуванню держави. Безконтрольне приватне виробництво, орієнтоване лише на прибуток, найчастіше становило небезпеку для держави й у політичному, й у воєнно-стратегічному плані (наприклад, якщо таке виробництво орієнтоване на кредитні зв'язки і торгівлю з ворожими державами). Для держави надлишок певних виробів часто невигідний і, навпаки, іноді необхідно спонукати приватника до виробництва потрібної продукції. Нарешті, без належного державного контролю неможливо поставити надійний бар'єр шахрайським тенденціям у підприємництві, "відмиванню" через систему приватних підприємств грошей, нажитих кримінальним шляхом, тощо.
Причини, що гальмують підприємницьку активність, можуть лежати й у сфері людської психології, бути чисто емоційними. Психологічно важко (іноді просто через заздрощі) примиритися з появою багатших, ніж ти сам, і тому незалежних від твоєї волі людей. Посилює таку ворожість і усвідомлення того, що підприємець домагається багатства власними зусиллями, а не одержує його завдяки місцю в становій ієрархії або як "подарунок" верховної влади. Успіх підприємців найчастіше віддзеркалює нікчемність, ділову злиденність багатьох, причетних до державного управління людей. Це спонукає до прихованої протидії або прагнення "дозволяти" підприємницьку діяльність тільки "своїм".
Створюється парадоксальна ситуація: для успішного функціонування приватнопідприємницькій сфері потрібна повна свобода. Але разом з тим державі вкрай невигідно і навіть небезпечно надавати її всім, хто цього бажає, у повному обсязі. Тим часом підприємництво необхідне — без нього держава не справиться з утриманням збиткових галузей виробництва, не вирішить проблеми наростаючого бюджетного дефіциту.
Цей парадокс розв'язувався протягом кількох сторіч через пошук таких форм і методів управління приватною сферою економіки, які залишали б їй достатньо простору для створення й успішного функціонування і водночас забезпечували ефективний контроль, спрямовували діяльність підприємців у потрібному державі напрямку.
До таких засобів управління та контролю належать насамперед поточне законодавство про підприємницьку діяльність. Видання законів, що регламентують недержавне виробництво і сферу послуг, затвердження внутрішніх нормативних актів самих приватних підприємств (особливо якщо це робиться в демократичних процедурних рамках) перетворюється на цивілізовану і дієву форму управління приватною сферою виробництва. Ефективним засобом управління є податкове і кредитне регулювання. Збільшуючи або зменшуючи податки, процентну ставку кредитування, держава, не обмежуючи свободи приватника, отримує результативний механізм впливу на нього, управління і контролю. Держава здійснює це в руслі загальної фінансової політики, що передбачає монополію на емісійну діяльність, контроль за сукупною грошовою масою в країні, регулювання курсу іноземних валют, митні правила та ін.
І навпаки, як економічно й історично малоефективні, а в масовому сприйнятті — антидемократичні зарекомендували себе заходи безпосереднього адміністративного втручання в діяльність приватних підприємств. Настільки ж малоефективною (хоча і зручною з погляду чиновників) виявляється система надання привілеїв на заняття підприємницькою діяльністю лише особам, прямо пов'язаним із владою, що користуються негласною (як адміністративною, так і фінансовою) підтримкою держави.
Історично окреслений процес вироблення заходів регулювання здійснювався по лінії розвитку від малоефективних до більш ефективних способів. У нинішніх високорозвинених ринкових системах всуціль домінують регулятори законодавчого і фінансово-кредитного типу, що не виключає, звичайно, збереження елементів безпосереднього державного втручання. Іноді безпосереднє втручання допускається (але знов-таки, лише у рамках чинного законодавства) в екстремальних обставинах — під час війн, масштабних економічних криз тощо.


Висновки

Як бачимо, підприємництво спрямоване на ефективне ведення господарства, сприяє розвитку особистості людини, її здібностей і потреб, передбачає персональну економічну і адміністративну відпо¬відальність підприємця. У підприємницькій діяльності повною мірою використовуються комерційний талант людини, її честолюбство. Особливе місце у цивілізованому підприємництві у партнерських відносинах належить чесності та порядності, дотриманню слова, збе¬реженню комерційної таємниці. Етика підприємця — невід'ємна складова його особистості.

Важливою умовою формування та розвитку підприємництва в Україні є гарантії та всебічна підтримка з боку держави. Вона зако¬нодавче забезпечує гарантії для всіх підприємців незалежно від об¬раних ними форм підприємницької діяльності та власності, однакові права та можливості щодо доступу до матеріально-технічних, фінан¬сових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів, сво¬боду конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від виявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-якій сфері підприєм¬ницької діяльності.

Отже, закони України створюють умови для розвитку вільної підприємницької діяльності, яка охоплює різні сторони економічно¬го життя і виявляється як економічна категорія, метод господарю¬вання, тип економічного мислення.



Список використаної літератури:
1.    Закон України  „Про Державний бюджет України на 2001 рік” від 17 грудня 2000 р.
2.    Закон України ” Про Державний бюджет України на 2000 рік” від 17 лютого 2000р.
3.    Закон України ”Про Державний бюджет України на 2002 рік” від 20 грудня 2001р
4.    Закон України „Про Антимонопольний комітет України” від 26 листопада 1993р.
5.    Закон України „Про господарські товариства” від 19.09.1991 р.
6.    Закон України „Про підприємства в України” від 27.03.1991 р.
7.    Закон Україні  „Про підприємництво” від 01.03.1991 р.
8.    Послання Президента України до Верховної Ради України „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.”
9.    Азьмук Н.А. Управління розвитком малого підприємництва на регіональному рівні. Дис. канд. екон.наук. – К.: КНЕУ, 2003. – 212 с.
10.    Акімова І., Кузяків О. Промислові підприємства середнього розміру в Україні // Пріоритети. – 2004. - № 8 (14), січень. – С. 20-28.
11.    Блинов А. Малое предпринимательство. Организационные и правовые основы деятельности. – М.: Ось-89, 1997. – 336 с.
12.    Варналій З. Тенденції становлення малого підприємництва в Україні // Ринкові перетворення, стр. 58-64.
13.    Варналій З.С. Малий бізнес України: проблеми становлення та перспективи розвитку // Урядовий кур’єр. – 1995. - № 62-63. – Стр. 4.
14.    Державне регулювання економіки/ за ред. д-ра екон. наук, проф. І.Р. Михасюка. – К.: Атіка, 2000. – 592 с.
15.    Зінченко М.Ф. «Малий бізнес Донецьку»//Дзеркало тижня. – 2002. - № 40.–С7.
16.    Дідівська Л.І., Головко Л.С. – Державне регулювання економіки:навч. посібник. – К.: Знання-Прес, 2000. – 209 с.
17.    Донець Л.І.” Державне регулювання підприємницької діяльності”// Фінанси підприємств, 2000, № 8, С.74-80.
18.    Кузнєцова І.С. “Фінансова підтримка малого підприємництва”// Фінанси підприємств, 2001, № 6, С.72-78.
19.    Купченко І.М. “Фінансовий механізм сприяння розвиткові малого підприємництва”// Фінанси підприємств, 2003, № 8, С.35-38.
20.     Мазуренко О.К. ”Пільги в оподаткуванні – статистичний аспект”// Статистика України, 2003, №3, С. 50– 52.
21.    Масловська Л., Юр’єва Г. ”Актуальні проблеми регіональної політики сприяння розвитку малого підприємництва”// Статистика України, 2001, №3, С. 31 – 33.
22.    Орленко О.І., Клочко Ю.О. Аналіз бар’єрів для малого і середнього бізнесу в Україні. - К.: Звіт на замовлення проекту Н΄ЮБІЗНЕТ,1998. – 64 с.
23.    Орленко О.І., Клочко Ю.О. Бар’єри на шляху розвитку  малого підприємництва в Україні//Підприємництво в Україні, №1, 1998.- С.35-53.
24.    Павлюк К.В. “Ефективність надання податкових пільг”// Фінанси підприємств, 2002, № 5, С.63-69.
25.    Повідомлення Державного комітету статистики України: Соціально-економічне становище України за 1999 р.// Статистика України, 2000, №1, С. 62-72.  
26.    Повідомлення Державного комітету статистики України: Соціально-економічне становище України за 2000 р.// Статистика України, 2001, №1, С. 91-111.  
27.    Покропивний С.М., Колот М.В.-  Підприємництво: стратегія, організація, ефективність. – К.: КНЕУ. – 1998 – ст. 196.
28.    Розвиток підприємництва в Україні. – К: Норма – друк, 2003. 248 с.
29.    Скрипник А.В.- Державне регулювання економіки (курс лекцій). – К.:ЦУЛ, 2000. – 296 с.   
30.    Фінанси підприємств: Підручник / Керівник авт. кол. і наук. ред. проф. А. М. Поддєрьогін. 3-тє вид., перероб. та доп. - К.: КНЕУ, 2000. - 460 с.