ЗМІСТ
ЗМІСТ    2
ВСТУП    3
РОЗДІЛ І.  ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ   ПАРАМЕТРИ   РОМАНУ   А.СВИДНИЦЬКОГО «ЛЮБОРАЦЬКІ»    8
РОЗДІЛ  ІІ. ГУМАНІСТИЧНА ПРОБЛЕМАТИКА ТВОРЧОСТІ А.СВИДНИЦЬКОГО У РОЗВИТКУ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ТА ЛІТЕРАТУРНОЇ ДУМКИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.    16
3.1. Проблема національної освіти у художньому осмисленні А.Свидницького.    17
3.2. Проблема  соціальної  емансипації  жінки  у  художній  візії А.Свидницького.    23
ВИСНОВКИ    27
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ    31

ВСТУП

Час на межі ХХ-ХХІ століть ознаменувався відродженням українського літературознавства як науки. Одне із завдань літературознавства на сучасному етапі полягає у науковому прочитанні зі світоглядних, методологічно-науковихпозицій початку ХХІ століття матеріалу, який дає відомості про Україну та українство, розкриває суть та значення цих феноменів у суспільно-політичному та культурно-естетичному вимірах.
За умов творення суверенної держави усі проблеми, які були досить гострими й раніше, постали на новому ґрунті. Новостворювана Україна мала не просто змінити конституцію, а створити нові засади свого суспільного життя. Для цього необхідне створення нової правової основи, ідеології, нової еліти, нової української системи освіти, науки, культури, на чільне місце має стати українська мова. Для цього потрібно переосмислити попередній історичний досвід і в його руслі вивчити сучасні історичні проблеми. Так, як переоцінці підлягає сфера культури загалом, переоцінці підлягає і її органічна частина – література. В цьому ключі мислимо розглянути роман А.Свидницького «Люборацькі» та його роль у процесі становлення української прози другої половини ХІХ ст.
Століття наукових студій творчості А.Свидницького не заперечує дослідження її раніше не розглядуваних питань, нових інтерпретацій, можливостей переосмислення уже вивченого. У процесі дослідження творчої спадщини А.Свидницького поряд із набутками літературознавство виробило ряд стійких стереотипів, які потребують спростування.
Актуальність дослідження передусім обумовлена тим, що на цей час спеціальне дослідження проблематики роману А.Свидницького «Люборацькі» у процесі становлення української прози другої половини ХІХ ст. відсутнє.
Останнім часом у вітчизняній науці спостерігається пожвавлене зацікавлення творчим процесом України другої половини ХІХ століття: із позицій об’єктивності та теоретико-методологічних можливостей сучасної науки переосмислюється художньо-естетична та наукова творчість, суспільно-політичний світогляд Т.Шевченка, П.Куліша, М.Драгоманова, Лесі Українки, І.Франка, Б.Грінченка, М.Грушевського та ін. Ключовим тут є питання актуальності методу, в цілому методології дослідження. Наукові напрацювання, у тому числі й літературознавчі, Т.Шевченка, П.Куліша, М.Костомарова, І.Нечуя-Левицького, М.Драгоманова, І.Франка, Лесі Українки, П.Грабовського, М.Грушевського тощо дають можливість розглянути й А.Свидницького в цілому як соціального мислителя. В основі нашого дослідження, за визначенням П.Кононенка, – “...естетична концепція, згідно з якою література досліджується і в потоці історичного буття народу та людства, а все ж, передусім, мислиться як мистецтво, специфічна форма буття і творчості, вираження й самовираження людини” [34; 6]. У передмові до “Історії української літератури” М.Грушевського учений зазначає: “Історичний момент розвою нації вимагав не спокійно-об’єктивної, а тим більше “автономної” розповіді про суто літературні реалії (твори письменників, жанри, роди і види, форми та художньо-стильові напрямки), а вогненного духовно-естетичного аналізу, який би не лише усталив художні смаки та переконання, а й розбудив дух, сумління, совість, громадянську мужність, волю поколінь, гордість за своє славетне минуле в ім’я майбутнього, зрештою – інстинкт самозбереження” [10; 18].
Пропоноване дослідження є прагненням по-новому оцінити роль  роману А.Свидницького «Люборацькі» у процесі становлення української прози, що відрізняється від тих підходів у висвітленні питання, які існують на цей час в літературознавстві. Дослідження творчості письменника з 80-х рр. ХІХ ст. по 80-ті рр. ХХ ст. пройшло ряд етапів свого розвитку. У різні часи відповідно засадничим принципам певних літературознавчих напрямів та шкіл його оцінювали по-різному. Спроба остаточного доведення оцінки творчої спадщини А.Свидницького до знаменника була зроблена радянським літературознавством (у ґрунтовній праці М.Сиваченка, у монографіях В.Герасименка та Н.Жук), однак, хибуючи ідеологічною однозначністю, воно, по суті, не вичерпало питання мистецько-ідейної самобутності письменника у формулюванні важливих світоглядних проблем. Таким чином, сучасний метод дослідження дає можливість вивчити ряд важливих світоглядних проблем, які не були досліджувані ані загалом у літературознавстві, ані у тій його частині, яка присвячена творчості А.Свидницького.
Мета нашої роботи – провести дослідження роману А.Свидницького «Люборацькі» у ракурсі його місця в розвитку української прози другої половини ХІХ ст. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:
−    довести, що роман «Люборацькі» був новаторським явищем тогочасної прози;
−    дослідити специфіку реалістичного зображення дійсності в романі А.Свидницького «Люборацькі»;
−    визначити певні закономірності у вирішенні мистецьких завдань щодо відтворення у художній творчості письменника українознавчих проблем, а також чинники, які можуть стати цьому на заваді (через призму твору А.Свидницького), окреслити внесок письменника у розвиток суспільно-політичної та культурно-естетичної думки України другої половини ХІХ ст. в контексті літературно-світоглядних шукань доби.
Запропонована робота є спробою висвітлення питання крізь нову призму бачення. Акцент робиться на дослідженні проблематики роману А.Свидницького у контексті прози другої половини ХІХ ст. Через це кожна окрема проблема може стати предметом самостійного, значно поглибленішого вивчення із доповненням теоретичної бази.
Об’єкт дослідження – сукупність важливих проблем української дійсності другої половини ХІХ ст. у романі А.Свидницького «Люборацькі».
Предмет дослідження – роман А.Свидницького «Люборацькі», який розглядається в процесі становлення української прози другої половини ХІХ століття.
Наукова новизна одержаних результатів. Як об’єкт спеціального дослідження у світлі сучасних вимог ця тема розглядається вперше.
Аналізуючи важливі проблеми української нації на матеріалі творів А.Свидницького, ми уперше застосуємо при вивченні творчості письменника індуктивний метод дослідження (йтимемо від конкретного факту постановки у творі проблеми до наскрізного висвітлення даної проблеми у комплексі творчості письменника), що є новим підходом у вивченні А.Свидницького: літературознавство попередньої доби вивчення проблематики творчості митця проводило у напрямі від конкретного твору до низки конкретних проблем.
На розгляд будуть винесені ті проблеми, які раніше у творчості А.Свидницького взагалі не визначалися як предмет дослідження або розглядалися поверхово: новаторство твору А.Свидницького, як першого реалістичного роману української прози;  соціальної емансипації жінки (раніше це досліджувалось у межах вузької теми “система жіночих образів письменника”).
З огляду на це, в обіг будуть введені нові поняття, якими досі у вивченні творчості А.Свидницького не оперували: “проблема національної освіти у художньому представленні письменника”; “проблема релігійності українців у світлі творчості автора”; “проблема соціальної емансипації жінки у баченні письменника”.
У роботі будуть уперше досліджуватися специфічні зв’язки між вище заявленими на розгляд проблемами української нації другої половини ХІХ ст. та проблемою національної свободи України загалом – через призму літературного відображення цих причинно-наслідкових зумовленостей у творчості А.Свидницького. Це дасть змогу розкрити нові аспекти можливостей художньої літератури у відтворенні глибинних закономірностей протікання суспільних процесів у межах України.
Оцінюючи роман А.Свидницького, ми розглядатимемо його у контексті прози другої половини ХІХ ст. загалом, що є новим підходом у вивченні письменника, оскільки раніше його творчість вивчалася переважно у контексті лише 60-х рр. (І.Франко, О.Огоновський, С.Єфремов,  М.Сиваченко, Н.Крутікова, Н.Калениченко, Р.Міщук, Н.Жук, О.Гончар).

РОЗДІЛ І.  ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ   ПАРАМЕТРИ   РОМАНУ   А.СВИДНИЦЬКОГО «ЛЮБОРАЦЬКІ»

Потужним поштовхом до посилення соціального й національного незадоволення, а заразом – до сплеску національного руху в Україні початку другої половини ХІХ ст., стали як суспільно-політичні події Західної Європи (революції у Франції, Німеччині, Італії, Австро-Угорщині), обстановка в царській Росії (непопулярна в історії імперії Кримська війна 1853-1856 рр., яка всьому світу показала, “...що у цього могутнього зовні велета (Російської імперії) – глиняні ноги і старі обдерті рицарські обладунки...” [22; 20], революційна ситуація у 50-х рр. ХІХ ст., гостра потреба соціально-економічних реформ), так і стан розвитку суспільної, наукової, культурно-освітньої думки в Україні першої половини ХІХ ст.
Розвиток прози в українській літературі 40-60-х років базувався як на освоєнні реалістичних засад та використанні художніх здобутків оповідних жанрів народної поезії, так і на основі нових естетичних вимог часу. В цей час в українській прозі формується реалізм, який з кінця 50 – початку 60-х років починає завойовувати становище провідного літературного напряму.
Духовну атмосферу, прогресивні ідеологічно-культурні устремління в українському суспільстві 40-60-х років ХІХ ст. визначали ідеї Кирило-Мефодіївського братства, революційно-визвольний пафос поезії Шевченка, вплив ідеології та естетики російської революційної демократії, активізація видавничо-журналістської справи [7; 18]. Починаючи з другої половини 50-х років, після “похмурого десятиріччя”, у зв’язку з певною лібералізацією режиму, з поглибленням національної самосвідомості в українському суспільстві розвиток українського письменства активізується. «Коли в Росії повіяло вільнішим вітром, − писав Франко, − українське духовне життя інтенсивно появилося відразу на різних полях… виступає на сцену новий, високо оригінальний новелістичний талант Марко Вовчок» [58; Т. 41-85]. До «кращих і талановитіших епіків» після Марка Вовчка Франко відносить       А. Свидницького.
З другої половини 50-х років розпочинається період певного піднесення епічно-оповідних жанрів, які найбільше відповідали вимогам реалізму. Оновлюються, змінюються художні форми: виникають нові жанри, відбуваються зміни в системі принципів художньої зображальності. Творчість А. Свидницького є яскравим виявом формування й утвердження принципово нового типу художнього підходу до зображувальних явищ [42; 157]. Соціально-ідеологічною передумовою формування і утвердження реалізму в ХІХ ст. стало глибше розуміння законів суспільного розвитку і залежності долі людини від процесів у несправедливому суспільстві. Глибинним сенсом естетики письменників стає використання специфічних можливостей прозових жанрів художнього проникнення в суть і причини реальних процесів руйнування особистості несправедливим суспільним укладом, визрівання бунтарського протесту проти нестерпних соціальних умов.
Найголовнішими тенденціями у становленні реалізму в українській прозі були розширення самих масштабів тематики, захоплення нових масивів суспільного життя, посилення уваги до соціально-суспільної проблематики. Головний зміст творчості письменників-реалістів становить «боротьба людини з соціально-ворожими обставинами, наступ несправедливої дійсності на все найкраще в людині» [40; 65]. В «Люборацьких» А. Свидницького виступає загальна закономірність нівечення людини антигуманними суспільними умовами тієї доби. Водночас твір виражав вже усвідомлення нових завдань літературного жанру, тенденцію переходу роману від зображення особистості в її стосунках із середовищем до художнього відтворення загальних суспільних процесів. У романі художньо освоюється ціла система суспільних стосунків різних верств. «Сила реалістичного зображення надала «Люборацьким» ширшого сенсу, ніж того на який претендував автор. Ідейний зміст твору не обмежується висновком, зробленим центральним героєм: «мене вбила семінарія та…» [7; 14]. Автор з безпощадною об’єктивністю, правдивістю, різкістю оголює істотні явища всієї мерзенної дійсності, даючи читачеві можливість самому зробити широкі висновки про типовість зображених явищ для всієї суспільної системи.
А. Свидницький був добре обізнаний з життям духівництва, організацією освіти й виховання в тогочасних духовних школах та приватних пансіонах, розумів і трактував їх з позицій просвітництва, за законами естетики реалізму. Як зазначає П. П. Хропко, «життєва вірність зображених у романі картин повсякденного побуту подільського духівництва, його залежності від економічно сильної тут польської шляхти не викликає жодного сумніву» [52; 19]. Реальна дійсність зображується в романі як процес суспільного розвитку, в усій різноманітності і складності. Показується трагічний занепад двох поколінь патріархальної сім’ї Люборацьких під тиском соціально-економічних відносин. Гостро ставиться в романі проблема виховання молоді у світі соціальної несправедливості, який спотворює, калічить, руйнує особистість. В образах Антося і Масі показується, як згубне духовне і шляхетське виховання, під впливом антинародної, антипедагогічної діяльності «учителів-мучителів», богословської і шляхетської моралі виховує покручів, риси озлобленості, погорди до народу, вороже ставлення до батьків. Зображений Свидницьким у реалістично виразних картинах жахливий стан системи освіти та адміністративної організації служби духівництва віддзеркалював певною мірою порядки всієї державної системи.
Творчі зусилля А. Свидницького та інших тогочасних прозаїків зосереджуються на змалюванні людини не на фоні суспільних процесів, а як втілення підвладних закономірностям цих процесів сил, як виразника, суб’єкта пануючих у тогочасному суспільстві відносин. Багатопланова художня система роману «Люборацькі» охоплює всю різноманітність суспільної структури класу духівництва, виходить за межі цього станового середовища у розкритті суспільних взаємозв’язків [19; 115]. Художньо осмислюються людські біди й вади як наслідок духовного й матеріального пригнічення та нівечення людини системою суспільного укладу, антигуманними умовами.
Жанр «Люборацьких» визначається автором як «сімейна хроніка», однак у структурі роману істотно виділяється проблема негативної ролі певного типу духовної освіти та й загалом проблема освіти і виховання молоді. Порушуються також питання соціально-громадських пошуків різночинця, долі «голодного духовенства», суспільної ролі жінки.
Новаторський характер роману Свидницького виявляється й у свідомому наголошенні письменником причинової залежності характерів від суспільних обставин, у розкритті соціальних джерел, суспільних умов формування людської особистості, в конкретизації й деталізації середовища саме як ґрунту для розвитку тих чи інших якостей персонажів, в особливій увазі до оточення героїв, різко й виразно окреслюється середовище саме як зосередження соціального зла, розкривається процес духовного каліцтва молоді, вирощування тим середовищем робусинських, петропавловських і нівечення, спотворення та знищення кращого в людині [55; 176]. Композиція твору, його фабула, система персонажів, поетика свідомо підпорядковані вираженнню ідеї про згубну дію на особистість світу реакції, соціальної несправедливості, умов феодально-буржуазної дійсності. В загострено зображених індивідуалізовано-конкретних явищах насильницького спотворення й ламання натур молоді відтворено типові закономірності тогочасних стосунків людина − суспільство, свідомо втілено принцип залежності індивіда від об’єктивних обставин. Посилюється вага обставин у художній структурі реалістичного твору, поглиблюється ризкриття їх ролі в формуванні характерів персонажів.
Свидницький виявив себе майстром реалістичної типізації, конкретизації, деталізації обставин, тих соціальних умов, які визначали долю героїв. Дія відбувається в умовах затхлої провінції, нерозвиненості суспільного життя , де особливо відчутним був тиск духовенства, де гасли, гинули ті слабкі, невиразні ще, не оперті на теорію пориви одинаків-різночинців.
Письменник намагався встановити й осмислити причину руйнування, загибелі особистості під тиском суспільних обставин. Переконливо показано, що патріархально-примітивні умови життя не давали життєвих орієнтирів і морально здорових, народно-етичних принципів життєвої поведінки, які б допомогли молоді вистояти під тиском умов, зберегти краще, людяне у своїх характерах. Антося не задовольняє «благополуччя» існування батьків, в нього проривається індивідуальний протест, бунт проти несправедливостей семінарії: щоденні тілесні катування учнів, деспотизм старших бурсаків, обдирання і підлабузництво, начіплювання на шию «ноти» тим, хто «мужичив». Однак, і у своєму середовищі він не знаходить підтримки наставника. Художньо виразно зображена соціально-етична позиція клану духовенства і приреченість особистості із добрими задатками, розумовими здібностями й талантом: «Що то за хлопець ріс! Вже було вмів на криласі читати, міг за дяка бути, хоч мав літ одинадцять» [52; 32] Не зміг і не міг Антосьо знайти тут місця і можливості для реалізації своїх сил і здібностей, не знайшов він і способу вирватись із лабет станової наперед визначеності його життєвого шляху. «…Ми раби, в ярмі ходимо і не знаєм, що й без ярма можна… Чому я не родивсь чим другим, а поповичем» [52; 211]. Окремі тимчасові просвітлення в житті Антося настають тоді, коли він дотикається до життя простого народу, селянських дітей і це додає йому духовних сил. Проте Антосьо не може справитися з дикою силою − аморальним і жорстоким чоловіком своєї сестри Тимохою Петропавловським. Справилась з ним лише людська громада. Показується конфлікт героя з обставинами, спроби його вплинути на умови життя. Одинак-мрійник упав під тиском несприятливих умов. «З подальшим збагаченням реалістичного принципу причиново-наслідкової залежності характерів та обставин у літературі виробляється розуміння зображуваної людини не лише як продукту середовища, а й як його суб’єкта»[7; 248].
У «Люборацьких» широке місце займає нарисово-документальний елемент, з великою достовірністю описується ряд явищ, місцевостей постатей, часом письменник переходить на нарисовий опис укладу соціального побуту. Однак «провідним художнім принципом стає не списування з натури, а емпіричне перетворення, концентрація; не розповідь про окремі цікаві випадки і вчинки, а добір і узагальнення найбільш істотних суспільних закономірностей, процесів і взаємин» [26; 284]. Орієнтація на дійсність стає одним із факторів спрямованості письменника до художнього пізнання передусім живого сьогодення, сучасної реальності. Слідування реалістичному принципу об’єктивного зображення дійсності дало можливість А. Свидницькому з усією щирістю й відвертістю розкрити зсередини корені суті духовенства.
Роман А. Свидницького став значним кроком української прози в поглибленні аналітичного психологізму. Особлива заслуга Свидницького «як реаліста − в художньому вираженні складності й суперечливості психології особистості. В художньому психологізмі автора чітко виявляється дія принципу динамічного, функціонального аналізу особистості» [63; 43]. Розкриттю динаміки внутрішнього світу героя, психологічної зумовленості його вчинків, поведінки в «Люборацьких» приділяється особлива увага. Тут Свидницький виступає новатором. Він «першим в українській прозі створив психологічний портрет, випередивши пошуки прозаїків на цьому шляху» [50; 21]. Письменник збагачує реалізм української прози, зокрема принцип художнього психологізму, «зображенням душевного життя в його суперечностях» [59; 21], значно ускладнює психологічну характеристику своїх героїв, створює, наприклад, наділений суперечливими рисами образ Антося Люборацького.
Важливою новаторською особливістю прозово-епічного зображення героя А. Свидницьким було художнє осмислення доль особистостей як відображення ходу суспільного життя. У динаміці характеру Антося Люборацького відбився процес наступу обставин жорстокого за природою своєю суспільства на неординарну особистість. Різночинець-демократ прагнув відобразити тогочасні шукання такими ж різночинцями суспільних ідеалів та шляхів їх втілення. Антося і Масю Люборацьких не задовольняють обмежені, примітивні ідеали їхнього духівничого клану. Мася, хибно спрямована батьком, спантеличена чужими цінностями, потрапляє під вплив чужих, шкідливих сил, які спотворюють її моральні переконання і весь життєвий шлях, роблять з неї покруча. В Антося крізь нашарування бурсацько-семінаристського накипу пробиваються світлі ідеали, пов’язані з віяннями епохи: «От як я вийду на попа, то зараз школу заведу, учитиму дітей, стоятиму за громаду перед паном, перед судом, перед царем…» [52; 96]. Письменник не зазначає, якими суспільними обставинами зумовлені ці ідеали героя, вони виступають в романі як орієнтир поведінки для загалом чесної людини. Показується ілюзорність можливостей здійснення цих ідеалів у межах стану духівництва. Антось падає жертвою цілої системи факторів, спрямованих на пригнічення й ламання всього доброго в людині, яка прагне суспільного блага.
А. Свидницький зробив значний крок від одноплановості типологічного добору до різноплановості характеристики. Образ центрального героя − Антося Люборацького багатозначний, ускладнений, наділений суперечливими рисами. Так осягався реалістичний принцип різнобічності, багатогранності, універсалізму у характеристиці персонажів, всебічного охоплення життєвих типів, що надавало образам художньої переконливості.
Автор розсунув межі «сімейної хроніки», створив проблемний соціально-психологічний роман. Цей жанровий різновид роману вводиться в українську літературу вперше. В романі А. Свидницького поглиблюється соціально-психологічний аналіз, проводиться багатобічне вивчення, висвітлення соціальної психології та морально-етичної свідомості класу духівництва, структури його суспільних зв’язків, тенденцій його розвитку. Відчуваються спроби показати ці зв’язки і процеси включеними в контекст загального стану й тенденцій розвитку суспільства. Спираючись на глибоку обізнаність з життям духівництва, на конкретно-реальні життєві прототипи, письменник створює пластичні життєво правдиві індивідуалізовані характери найрізноманітніших представників цього класу і тих, з ким їм доводилося взаємодіяти в суспільному житті та побуті.
«Люборацькі» становлять собою зразок перебудови «сімейного» роману в умовах тенденції реалізму до масштабності зображення дійсності. І. Франко писав про роман: «…се перша широка проба української повісті на тлі сучасних суспільних відносин, і заразом − сміло можна сказати − одна з кращих спроб» [58; Т.27- 7].

РОЗДІЛ  ІІ. ГУМАНІСТИЧНА ПРОБЛЕМАТИКА ТВОРЧОСТІ А.СВИДНИЦЬКОГО У РОЗВИТКУ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ТА ЛІТЕРАТУРНОЇ ДУМКИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТ.

Через політичну невлаштованість національного життя України у суспільстві другої половини ХІХ ст. існували численні проблеми, надзвичай загострені політичною зумовленістю.
Перш ніж розпочати аналіз творчості письменника у зазначеному напрямі, варто окреслити основні поняття, якими оперуватимемо у даному розділі, – поняття проблеми, проблематики. Проблематикою називають сукупність проблем. В свою чергу проблема – це складне теоретичне або практичне питання, що потребує розв’язання, вивчення, дослідження [56; 473].
Творчість Анатолія Свидницького представляє багате розмаїття проблем, що їх автор розглядає на сторінках своїх творів. Це проблеми нової – незалежної людини, гармонійно розвиненої особистості, українського інтелігента; нової національної освіти; статусу української мови; жіночих емансипаційних тенденцій українського суспільства – які постали на ґрунті національного поневолення України як передумова заперечення імперського способу життя та створення нового, національно визначеного.
Виділення окремої проблеми із проблематики творчості А.Свидницького для спеціального аналізу є складним і суперечливим процесом, оскільки у відображенні усього розмаїття проблем українства другої половини ХІХ ст. як об’єкт дослідження маємо в цілому багатющу палітру суспільно-політичних та культурних суперечностей як цілісне явище. З цієї причини виокремлення проблеми є досить відносним, тому що при спеціальному вивченні певної проблеми неминуче відбувається її перетин із іншими проблемами творчості письменника.

3.1. Проблема національної освіти у художньому осмисленні А.Свидницького.
У своїй громадській діяльності, художній творчості та наукових напрацюваннях А.Свидницький надав значної уваги як одному з провідних націєтворчих чинників питанню освіти в Україні. Значний інтерес письменника до нього, головним чином, був зумовлений потужним сплеском українського просвітницького руху 60-х рр. ХІХ ст. – як виклику недолугій, відсталій системі імперської освіти Росії.
Історично склалося так, що Поділля, життя якого яскраво відображене у романі “Люборацькі” – творі А.Свидницького, у котрому проблема освіти в Україні є центральною, знаходилось на порубіжжі двох псевдокультур: імперсько-російської та шляхетсько-польської, відповідно і двох освітніх чужорідних систем.
На першому плані твору – сім’я Люборацьких двох поколінь, їхні родинні і суспільні стосунки. Отець Гервасій – типовий представник старосвітського духовенства. Письменник показує  обмеженого духовного, але цілком доброзичливого наставника, який у домашньому побуті майже не відрізняється від своїх парафіян. Специфічним є ставлення отця Гервасія до освіти. Піп “тих високих наук і в очі не бачив, і чути про них не чував, і слухати навіть не любив” [52; 31]. Отець Гервасій був із тих “старих” панотців, яких любили люди, і у яких “любо було в церкві постояти, набоженство послухати” [52; 31]. А “нових” попів люди недолюблювали: “Здається, оці вчені та товчені панотці повинні б лучче громаді подобатись: і більше читав, і більше вчився – хоч з книжок, та світ повинен знати, і себе спізнати...” ні за собою, ні перед собою – дарма тільки батьки кошти несуть [52; 31]. Чому ж виник такий парадокс ми дізнаємося, аналізуючи процес навчання у духовних освітніх закладах, де вчився старший син Люборацьких Антось.
Сам отець Гервасій, будучи неосвіченим, не бачить у науці нічого поганого, навпаки, з його уст злітає фраза: “На те вчаться, щоб мати добрий розум” [52; 79]. Але він не розуміє, що не кожна наука наставляє людину на добрий розум. Безумовним авторитетом для Гервасія є польський шляхтич Росолинський, вплив якого на священика двоїстий. З одного боку, піп піклується про свою паству, а з другого – намагається в усьому слідувати настановам “вченого” пана. Так, довірливий панотець, наслухавшись облесливих порад і обіцянок пана Росолинського, віддає на навчання до приватного пансіону свою дочку Масю, де та повністю ополячилася. А це стало однією з причин трагічного розколу сім’ї Люборацьких.
Паніматка Люборацька має свій погляд на освіту дітей. Вона категорично проти їхнього навчання, і її ставлення до науки видно із слів її покійного батька, які вона цитувала на кожному кроці: “... під кінець світа має анцихрист родитись, всюди будуть школи, будуть ученики і учителі, а то не учителі будуть, а мучителі, не ученики, а мученики” [52, 32]. Автор використовує цей вислів на сторінках роману неодноразово. Повторення є одним із улюблених стилістичних прийомів А.Свидницького, і воно несе додаткове навантаження. Таким чином, слова паніматки про “учителів-мучителів и учеників-мучеників” посилюють наше враження від стану тогочасної освіти і навмисне підкреслюють справедливість нарікань попаді.
Неправильне виховання у сім’ї, відсутність особистого прикладу батьків теж стали поштовхом до деградації дітей. У старих Люборацьких було відсутнє правильне розуміння навколишнього світу, причиною чого була їхня обмеженість і неосвіченість. Суспільні умови обмежували світобачення простої людини, тим самим ставлячи її на щабель нижче від освіченого панства. Адже відірвані від науки, без елементарних основ освіти, селяни з покоління в покоління росли невігласами.
Противагою старим Люборацьким виступають їхні “освічені” діти – Антосьо і Мася, творення образів яких є новаторським в історії української літератури другої половини ХІХ століття.
Образ Антося Люборацького є композиційним центром роману. Він подається у розвитку, грані його характеру розкриваються поступово: автор зосереджується на внутрішньому світі героя, психологічно вмотивовує кожен його вчинок, вперше створивши в нашій літературі психологічний портрет героя.
У своїй творчості А.Свидницький численними деталями акцентує увагу на незадовільності освітньої системи, пануючої у Російській імперії. Дослідники творчості письменника неодноразово звертали увагу на майстерне представлення письменником у “Люборацьких” недолугості змісту такої чужоземної освіти. А.Свидницький розкриває цю проблему винятково в одному часовому зрізі – епосі 40-х рр. ХІХ ст., що дещо звужує її постановку.
Згубну роль у “вихованні” підростаючого покоління України, резюмує А.Свидницький, відігравали педагоги, які, не маючи ані необхідних для такої відповідальної справи, як виховання нового члена суспільства, знань, навичок, ані відчуваючи покликання до цієї справи, приставлялися антилюдською імперською системою до нівечення малолітніх душ і тіл. Нелюдські методи “виховуючого” впливу виведених А.Свидницьким печержинських, заторських засівали у молодого покоління ще з малолітства манкуртство та відступництво наразі з іншими численними суспільними вадами. Такі педагоги були покликані навчати не основам любові та світової гармонії, а злобі, злісній ненависті, що вже у самому навчальному закладі виявлялось у ворогуванні двох таборів – педагогів та учнів. А використовувані ними тілесні покарання передбачали не лише виховання страхом, а й виховання страху, що вимагалось імперською політикою Росії загалом. У цьому А.Свидницький цілком солідарний із ідейними постулатами багатогранної творчості Т.Шевченка, який представленням цілої галереї “педагогів” на зразок деспотичного дяка Совгиря (“Княгиня”), учителя-автомата Левицького (“Близнецы”) висловив протест проти педагогів-“спартанців”, як і в цілому проти “спартанства” державного рівня [62; Т.5-187].
В результаті подібного “педагогічного” впливу, стверджує А.Свидницький, психіка учня зазнавала порушень, і про це автор писав неодноразово. Досить показовими у цьому плані є майстерно замальований автором психічний стан Собальського, Антося (“Люборацькі”). Засобами, якими ламається молода людина не лише психічно, а й у плані вольових здатностей, пише А.Свидницький, також є примусовий характер освіти (зокрема, для дітей духівничого стану), антисанітарія учнівських жител, погане харчування, прирікання на бідність. При описі Свидницьким побуту бурси зустрічаємо гру як засіб впливу на особистість: це або розваги криміналітету (“косточки”, карти), або подібні “шедеври” власне бурсацького життя (кушка, пинфа) [52; 54,111,151]. Відсутність праці, а з нею і її виховного впливу робить людину невідповідальною, схильною до марнотратства, непристосованою до самостійного життя, аморальною.
Аналіз роману А.Свидницького дає можливість стверджувати, що авторитарно-бюрократична освіта, нав’язувана царською Росією, формує душевну нестабільність, дволикість, відриває молодь від рідного коріння. Питання русифікації українського народу через школи піднімав І.Нечуй-Левицький у образі Йвася (“Дві московки”), який, як і Антосьо, став жертвою такого навчання. До Свидницького ніхто так блискуче не показав, до якого ступеня калічить душі українських дітей чужа школа. Особливо відзначав реалізм А.Свидницького у відображенні денаціоналізуючого впливу освіти в імперії Г.Грабович [8; 160]. Дані твердження небезпідставні, бо А.Свидницький справді майстерно передає те, як російська бурса робить людину черствою, аморальною, жорстоким диктатором. Про Антося, який деякий час перебував поза домом у освітньому закладі, автор як уважний психолог пише, що він “...наче боявся, наче соромився, наче одурів”. По відношенню до рідних Антосьо почав вживати образливі слова – яскраво неукраїнського походження (“свиня”, “поросенок”, “макоеды”, “дряни”) [52; 114,123].. У людині витравлювалися її колись добрі якості, натомість насаджувалися згубні.
Як і проросійські, польсько-шляхетні заклади деформують внутрішній світ своїх учениць, виховуючи у них байдужість до найріднішого, почуття власної вищості, егоцентризм. Процес та наслідки “церемонного воспитания” автор представляє на прикладі небагатьох жіночих образів – Масі й Галі, однак це зроблено логічно й викінчено. А.Свидницькому дуже близька манера постановки проблеми жіночої освіти Т.Шевченком, який у повістях “Капитанша”, “Прогулка с удовольствием и не без морали”, “Музикант” через критику образів кузини, Софії Самійлівни викрив недолугість, потворність жіночої освіти царської Росії. У творчій спадщині І.Нечуя-Левицького відповідником образу Масі Люборацької є Маня Навроцька, яка, як і Мася, є відірваною від рідного ґрунту “наукою”, однак, на відміну від образу Свидницького, героїня Нечуя у своїй проблемності є менш психологічно викінченою.
Таким чином, А.Свидницькому як справжньому майстру великого епічного полотна вдалося багатогранно представити спосіб формування в підімперському українцеві почуття страху, комплексу неповноцінності, психічних проблем – продуктів хворого, відсталого, однак агресивного і активного у своєму авторитаризмі російського суспільства. У викритті “виховуючого” впливу чужорідної школи в Україні А.Свидницький став продовжувачем Шевченкового протесту “Проклятие вам, человекоубийцы – кадетские корпуса” (“Щоденник”) [62; Т.5-115]. Ще й опісля доби А.Свидницького проблема залишилася нерозв’язаною, оскільки обірваний новим наступом імперії процес українізації освіти 60-х рр. перейшов у спадок наступним поколінням. Як стверджує М.Семчишин, у плані національної дезорієнтованості проблема української освіти і в 80-х рр. ХІХ ст. зазвучала не менш гостро [53; 287].
Вирішення освітньої проблеми, на думку А.Свидницького, тісно пов’язане із вирішенням соціальної проблеми. Звернення до даного питання є слушним, оскільки, по-перше, отримати хорошу освіту міг лише той, хто мав для цього відповідні засоби, що підтверджується фактом платності освіти досліджуваного періоду, вже починаючи від ланки середньої освіти. По-друге, навіть за умови, що незаможна людина могла знайти можливість отримати належну освіту, при поверненні у старе середовище, де на перший план виступала проблема виживання, а не подальшого культурного, інтелектуального саморозвитку, де організація самоосвіти, процесу самовдосконалення є логічним і необхідним продовженням освітнього процесу, отримані знання згодом нівелювалися.
Проблема бідної, але обдарованої людини, що, відстоюючи своє право на знання і саморозвиток, приречена на постійну боротьбу за виживання, у добу другої половини ХІХ ст., окрім А.Свидницького, ставилася й іншими представниками передової суспільно-культурної думки України, які і на власному досвіді знали її гостроту: Т.Шевченком, С.Руданським, І.Франком тощо.
Отже, у своїй художній творчості, громадській діяльності, наукових напрацюваннях А.Свидницький проявив себе як видатний просвітянин 60-х рр. ХІХ ст. Яскраво відобразивши у своїй творчості контраст, який існував між імперською школою, з одного боку, та накресленими шляхами розвитку нової освітньої системи в Україні, з другого, письменник протиставив чужоземним освітнім системам (російській та польській) з їх обмеженою навчальною програмою, схоластичністю викладу матеріалу, пріоритетом фізичного впливу на учня – національну систему освіти, яка передбачала багату навчальну програму, високоякісну навчальну літературу, гуманістичну співпрацю учителя та учня, засновану на почутті любові та поваги до людини.
Роман А.Свидницького, в якому проблема виховання представлена як логічно викінчена і різнопланова, варто розглядати як один з кращих зразків національного роману виховання 40-60-х рр. ХІХ ст. – жанру, що, зрісши на ґрунті кращих традицій давньоруської “житійної” та “учительної” літератур, розвивався у контексті європейської класики.


3.2. Проблема  соціальної  емансипації  жінки  у  художній  візії А.Свидницького.
“Жіноче питання” як культурно-освітня проблема виникає у 40-х роках ХІХ ст., проте лише у 60-х набуває характеру гострої соціальної проблеми [5; 19]. Провідні мислителі другої половини ХІХ ст., до яких належить і А.Свидницького, зробили чималий вклад у представлення проблеми жінки, підняття її статусу у суспільстві, загалом у пожвавлення жіночого руху українського жіноцтва, а передусім у формування повноцінної жіночої свідомості, оскільки саме усвідомлення жінкою своєї суспільної повноцінності дало можливість заявити їй про свої права. Як писала Леся Українка, саме “...успехи женщины в науке и искусстве, завоевание ею новых областей труда, женский рабочий вопрос, пересмотр закона о разводе, периодические женские конгрессы…” примусили європейців говорити вже не про жінок, а про жінку [36; Т.8-84].
Зображаючи тип непокірної, вольової жінки у “Люборацьких”, А.Свидницький дещо також почерпнув у Г.Квітки-Основ’яненка (“Козир-дівка”), Марка Вовчка, героїні якої (“Козачка”, “Максим Гримач”, “Лимерівна”), як і героїні Т.Шевченка (“Слепая”, “Неофіти”, “Марія”), М.Костомарова (“Переяславська ніч”), деяких творів М.Олельковича (“Пожежа”), Д.Мороза (“Безталанна”), чинять протест проти неволі. Однак образ Масі у цьому плані є складнішим. Отримавши денаціоналізуюче виховання у польському пансіоні, вона, водночас втративши виховувані поневоленим українським суспільством жіночі риси, набуває інших – у її свідомості закорінюється поняття людської, жіночої гідності, непокірності долі, волі до вибору власного життя. У плані висловленого героїнею протесту проти нівелювання жіночої волі у виборі пари Мася є набагато ідейно досконалішим образом гордої жінки, аніж виведений у тому ж творі образ попівни Галі, яка побравшись із потворним і зовні, і душевно Робусинським, не має у собі тих ознак незалежної особистості. Поряд з цим воля попівни спрямовує її енергію не в найкраще русло: дівчина стає гордовитою, зверхньою до усього найріднішого, що в цілому не дає можливості трактувати образ Масі Люборацької як цілком позитивний.
Трагедія героїні А.Свидницького у тому, що, вийшовши із родини священника, маючи, теоретично, навіть станову потенційну можливість прилучитися до культурного, суспільного життя країни, за задушливих у плані постановки жіночого питання умов 40-х рр. ХІХ ст. вона не знаходить способу прилучитися до перебудови існуючих вад українського суспільства, натомість взагалі відрікається від нього, за що й накладає головою. Приклад молодої попівни – це приклад пущеної не в потрібне русло жіночої енергії, яка за умов уже кінця ХІХ ст. могла б реалізуватися у жіночому русі за соціальне розкріпачення.
Дилему недолуга жіноча освіта – руйнація жіночої сутності майстерніше проведено А.Свидницьким у його романі “Люборацькі”, де подано цілу галерею образів жінок, які, належачи до одного контингенту, в результаті впливу на окремих з них недолугої освітньої системи набувають різних соціальних характеристик. У творчості письменника загалом немає виписаного ідеалу української жінки, однак ідейна спрямованість його творів підводить до Шевченкової інтерпретації освіченої, сильної, відважної жінки як уособлення людської свободи загалом [63; Т.5-118].
Через образ Масі Люборацької письменник одним з першим звертається до зображення жінки-інтелігентки, і хоча дівчина своїм світоглядом, освітою, заняттям не рівняється до художньо викінчених образів жінок інтелігентних професій письменства кінця ХІХ ст., однак на тлі розвитку художньої літератури 60-х рр., де в основному в поле зору потрапляли жінки селянської верстви (твори Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Куліша, Марка Вовчка), зверненням до теми А.Свидницький заявив про себе як письменник-новатор. Надалі тенденція представлення у художньому творі жінок нетрадиційних для літератури станів, занять була продовжена Нечуєм-Левицьким (образ міщанки), Панасом Мирним (образ повії) тощо.
Жінка у творчості А.Свидницького – це не представниця окремої групи героїв, це гостра соціальна проблема, яка є надто ускладненою за умов української бездержавності. Найгостріше вона звучить у долі Орисі, яку занапастив уродженець Тули Тимоха Петропавловський. Його рабовласницьке ставлення до жінки проявилося уже у епізоді знайомства з родиною українського священика: кожну дівчину він оглядав, як на рабському торжищі, а коли йому зауважили, що без власної згоди попівна не вийде за нього заміж, його відповідь хибувала великодержавною шовіністичністю: “Еще бы на нее, какую-нибудь девчонку, обращать внимание! Ишь, мазепы, что выдумали!” [52; 139]
Через усю творчість А.Свидницького проходить мотив викриття жіночої покірності як провідної риси українського жіночого характеру поневоленої України. Попри усталений в літературі мотив співчуття знедоленій жінці (Г.Квітка-Основ’яненко, Т.Шевченко, Марко Вовчок, Ганна Барвінок, пізніше був широко представлений у творчості І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Карпенка-Карого, М.Старицького), А.Свидницький жорсткіший до покірної меншовартісності своїх героїнь: Орисю, Теклю, паніматку (“Люборацькі”), Катрусю (“Гаврусь и Катруся”), матір п’ятилітньої дівчинки (“Жебраки”) він відповідно “винагороджує” за їхню надмірну покірність – усіх їх чекає безславний кінець. Автор дає можливість резюмувати: за таких мізерних вольових зусиль, спрямованих на боротьбу за своє повноправне життя, жінка ніколи не скине з себе рабського ярма. У такій тенденції позиції А.Свидницького є ідейно близькою наукова позиція Лесі Українки, яка у статті “Новые перспективы и старые тени (“Новая женщина” западноевропейской беллетристики)” викриває тип сентиментально безособистісної, добродійно пасивної жінки – “...с очень кротким характером и овечьими привычками” [36; Т.8-77].
Автор намагається розкрити особистісні ознаки жіноцтва через свої лаконічні зауваження, мовні особливості героїнь, їхню здатність до дієвості або пасивності. Таким чином, не акцентуючи уваги на зовнішності своїх героїнь, письменник у такий спосіб висловлює ставлення до жінки як рівної з чоловіком в усьому. Ідея жіночої рівності найконцептуальніше виражена у романі “Люборацькі”, яка, проголошуючись, як і пізніше у творі О.Кониського “Семен Жук та його родичі”, із уст головного героя, засвідчила зародження в літературі певної тенденції: “Почав же Господь творіння з багна, від неживого перейшов на живе, від черв’яка до скотини, там до чоловіка, а закінчив Євою, найкращим створінням” [32; 203]. На відміну від А.Свидницького, творчої методики у представленні проблеми жінки О.Кониського, якісно нове слово сказав І.Нечуй-Левицький, який повістю “Над Чорним морем” уперше зробив відверту заяву про проблему суспільної емансипації українського жіноцтва [43; 169].
У даній позиції А.Свидницький був одним із тих, хто проклав шлях від суспільної думки минулого до періоду жіночої активності в Україні, котрий згодом переріс у цілий емансипаційний рух кінця ХІХ ст.
Творчість А.Свидницького дає багатющий матеріал також для простеження негативного впливу культу жіночності на національну свідомість українців. Письменник засвідчує високий рівень фемінізації українського суспільства, значне поширення типу фемінного чоловіка як сентиментальної, зневоленої, не здатної до радикальних дій людини.
Таким чином, роман А.Свидницького у художньому інтерпретуванні представив найрізноманітніші вади української жінки: покірність, статеву меншовартісність, недоцільне спрямування життєвої енергії. Найкардинальнішим способом розв’язання проблеми жінки, на думку письменника, була нова система жіночої освіти, боротьба жінки за свої права, а головним чином, зміна жінкою власної свідомості як способу самовдосконалення, а, отже, і самореалізації.


ВИСНОВКИ

Як представник української літературної думки, національної еліти другої половини ХІХ ст., найяскравішими представниками якої були Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Драгоманов, Б.Грінченко, І.Франко, Леся Українка, О.Кобилянська, П.Грабовський, що багатогранно і досконало представили у своїй творчості особливості суспільно-політичного, соціально-економічного, культурно-естетичного життя нації у розмаїтті його гострих проблем, у історію їх постановки за допомогою засобів художньої творчості та накреслення шляхів розв’язання своє самобутнє бачення вніс Анатолій Свидницький – один із кращих письменницьких талантів України того періоду, активний громадський діяч, педагог, науковець.
Українська проза 50-60-х років ХІХ ст. відзначалася насамперед зверненням до дійсності, формуванням нового літературного стилю − реалізму. Саме тут проявляється новаторство А.Свидницького як першого письменника-реаліста. Його «Люборацькі» відзначаються особливістю художнього проникнення в суть і причини реальних процесів руйнування долі людини несправедливим суспільним укладом, визрівання бунтарського протесту проти нестерпних соціальних умов. Реальна дійсність зображується письменником як процес суспільного розвитку, в усій  різноманітності і складності.
Свидницький першим розширив жанрові рамки української прози створивши перший соціальний роман українською мовою. До нього був створений лише історичний роман «Чорна рада». Свидницький ввійшов  в історію української літератури як перший письменник-реаліст. Роман «Люборацькі» був першим твором реалістичноі течії української літератури. Своєю «хронікою» Свидницький випередив своїх сучасників і приєднався до письменників наступного періоду.
Ключовою проблемою  другої половини ХІХ ст. А.Свидницький вважав проблему національної неволі, невирішення якої, на його думку, могло призвести до фізичного знищення українства. У розкритті суті проблеми національної неволі як проблеми асимілювання України російською, польською та єврейською націями найнебезпечнішим для України автор вважав політику денаціоналізації, проваджену в ній Російською імперією, оскільки вона породила ряд гострих політичних, соціально-економічних, культурних проблем.
Проблему індивідуальної свободи А.Свидницький концептуально представив у нерозривній єдності із проблемами суперечностей свободолюбності та безвольності української людини; інтелігентського стану українського суспільства; зумовленості особливостей людської психології умовами політичного, соціального та культурного життя країни. Засобами художньої творчості письменник довів, що за умов політичної несвободи сутність української людини зазнала значних деформацій: її породженням стала маргіналізація особи, зародження комплексу соціального вигнанця.
Основний спосіб пришвидшення розв’язання проблеми особи автор вбачав у вирішенні національної проблеми, через що зразком індивідуальної свободи українця, його особистісної цільності для нього був козак. Національна держава, на думку письменника, створює оптимальні умови для формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості – свідомого громадянина.
У представленні проблеми освіти в Україні А.Свидницький упротилежнив чужоземні навчально-виховні системи (проросійську та пропольську ) як недолугі, деморалізуючі, схоластичні – системі вітчизняної освіти, в основі якої лежать українська ідея як ідеологічна прерогатива та засади етнопедагогіки: виховання за допомогою праці, народної обрядовості, рідної мови тощо.
В цьому А.Свидницький йшов у руслі передових освітянських тенденцій українського відродження 60-х рр. ХІХ ст. – Т.Шевченка, К.Ушинського, М.Пирогова, що надалі знайшло своє продовження у національних педагогічних та просвітницьких поглядах Б.Грінченка, С.Русової, Х.Алчевської, Лесі Українки тощо.
А.Свидницький увійшов до історії як один із кращих національно свідомих просвітителів України даного періоду, оскільки відстоював право кожного українця на високоякісну освіту, пропагував українську мову навчання, виступав проти становості у системі закладів освіти, відстоював ідею повноцінної жіночої освіти, нової системи підготовки педагогічних кадрів, ставши автором одного із найдовершеніших романів виховання 60-х років ХІХ ст. – роману “Люборацькі”.
Разом із Т.Шевченком, М.Костомаровим, В.Антоновичем, літературні та культурно-наукові напрацювання яких пізніше гідно продовжили І.Нечуй-Левицький, М.Драгоманов, М.Грушевський, – А.Свидницький викривав денаціоналізуючу суть політики російського православ’я та польського католицизму в Україні. Він критично висвітлив такі складові процесу нищення ідеологами імперської церкви національних святинь українців, як переслідування народної обрядовості, наступ на старосвітське духовенство України, грубе насаджування своїх релігійних канонів. На думку митця, нищення національної системи духовного світобачення було вагомим чинником деморалізації та криміналізації української нації.
Увібравши досвід постановки жіночого питання українською народною творчістю, художньою літературою як попередньої, так і сучасної доби, А.Свидницький представив у своїй мистецькій спадщині самобутнє бачення цієї проблеми. Проблема української жінки у його творчості постає у дилемі “жіноче рабство – жіноча свобода” і розкривається через вивчення питання невідповідності власне національного погляду на жінку імперському статусу жінки-рабині, де основними формами жіночого покріпачення виступають надто низький соціальний статус жінки, недолуга система жіночої освіти.
Автор стверджує: наслідком жіночої дискримінації є деградація жінки як особистості, що проявляється у відсутності культурно-освітніх запитів, широкому функціонуванні комплексу жінки-утриманки, моральній розбещеності. Як письменник А.Свидницький дав українській літературі образ вольової жінки – потенційної інтелігентки 40-х рр. ХІХ ст. У результаті посиленої уваги до цього образу автор розкрив його внутрішні суперечності, значною мірою зумовлені несвоєчасністю появи поодинокого феномену жіночої сили за умов глибокої національно-соціальної кризи України того періоду – з одного боку, та неготовністю як суспільства вступити у боротьбу за національне звільнення, так і жінки виступити за свої права – з другого.
Як бачимо, аналіз роману Анатолія Свидницького у ключі висвітлення ним особливостей процесу становлення української прози другої половини ХІХ ст. представив у його особі самобутнього письменника, який засобами творчості зумів майстерно відобразити комплекс важливих проблем доби у взаємообумовлюючій єдності культурологічної, педагогічної, релігієзнавчої, історичної, політологічної задач, а також шляхи їх розв’язання. Таким чином, мета роботи, що передбачала проведення дослідження роману А.Свидницького «Люборацькі» у процесі становлення української прози другої половини ХІХ ст., є досягнутою, а поставлені перед дослідженням завдання – вирішеними.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.    Возняк М. Як дійшло до першого жіночого альманаха. – Львів, 1937. – 88с.
2.    Герасименко В.Я. Анатолій Свидницький. Літературний портрет. – К.: Держ. вид-во худ. літ., 1959. – 132с.
3.    Гончар О.І. Формування реалізму в художній прозі 50-60-х років ХІХ ст. // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Наукова думка, 1991. – С.5-61.
4.    Грушевський М. Історія української літератури: У 6-ти т., 9-ти кн. / Передм. П.Кононенка. – К.: Либідь. – Т.1– 1993.
5.    Жук Н.Й. Анатолій Свидницький. Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро. – 1987. − 287 с.
6.    Зеров М. Українське письменство ХІХ ст. Від Куліша до Винни-ченка: Лекції, нариси, статті.− Дрогобич: Відродження, 2007. − 566 с.
7.    Іванова Л.Г., Іванченко Р.П. Суспільно-політичний рух 60-х рр.ХІХ ст. в Україні: до проблеми становлення ідеології/ Міжнародний інститут лінгвістики і права. − К., 2000. − 349с.
8.    Калениченко Н.Л. Соціально активна особистість в українській демократичній літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Наукова думка, 1979. – 232с.
9.    Кононенко П.П. Українська література: проблеми розвитку: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1994. – 336с.
10.    Леся Українка. Зібрання творів: У 12-ти т. – К.: Наукова думка, 1975.
11.    Міщук Р.С. Українська оповідна проза 50-60-х рр. ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1978. – 254с.
12.    Нахлік Є. К.Українська романтична проза 20-60-х років ХІХ ст.  – К.: Наукова думка, 1981. – 368с.
13.    Нечуй-Левицький І.С. Зібрання творів: У 10-ти т. – К.: Наукова думка, 1966.
14.    Приходько І.Ф. Українська ідея у творчості І.Нечуя-Левицького.—Львів: Каменяр, 1998.—70с.
15.    Свидницький А.П. Роман. Оповідання. Нариси / Передм. П.П.Хропка. – К.: Наукова думка, 1985. – 570с
16.    Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд історичного процесу. – К.: АТ “Друга рура”, МП “Фенікс”, 1993. – ХХV, 540с.
17.    Сиваченко М.Є. Анатолій Свидницький і зародження соціального роману в українській літературі. – К.: Вид-во АН УРСР, 1962. – 415с.
18.    Словник іншомовних слів. − К., 2000
19.    Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. – К.: Наукова думка, 1976-1989.
20.    Хропко П.П. Анатолій Свидницький // Анатолій Свидницький: Роман, оповідання, нариси.− К.: Наукова думка, 1985. − С. 5-26.
21.    Чижевський Д. Реалізм в українській літературі. – К.: Просвіта, 1999. – 118с.
22.    Шевченко Т.Г. Повне зібр. творів: У 10-ти т. / Ред. колегія: О.І.Білецький та інші. – К.: Вид-во АН УРСР, 1951.
23.    Шевчук В. Класик «розумного битопису» // Свидницький А. Люборацькі. Оповідання. Нариси ст. / Упорядник Раїса Мовчан. − К.: А.С.К., 2006. − С. 5- 46.