1. У  ПОШУКУ  КОНТЕКСТУ
Канонічне витлумачення роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» таке: «У романі змальовано майже столітню історію українського села, відображено різні форми протесту і боротьби селянських мас проти соціального гніту, викривається кріпосництво, жорстока ми¬колаївська солдатчина, грабіжницька реформа 1861 року, антинарод¬на суть земства, царського суду. Ідея боротьби з соціальною не¬правдою найповніше втілена в образі Чіпки Варениченка, в думках і вчинках якого показано силу і слабкість селянського протесту, не освітленого політичною свідомістю. У романі відбилися основні яко¬сті таланту Панаса Мирного – глибока народність, викривальний характер зображення дійсності, сміливе розкриття соціальних су¬перечностей і антагонізмів, велика сила типізації» [5, с.506].
_________________________________________________________________________________
5.   Сиваченко М.Є. Мирний  Панас // УРЕ /Вид. 2-е. – К., 1981. – Т. 6. – С. 506-507.
_________________________________________________________________________________

Я нав¬мисне посилаюся на довідкове, енциклопедичне видання, яке мусить подавати не суб'єктивне, авторське, а об'єктивне, загальновизнане уявлення про твір. Отже, загальновизнаним можна вважати, що в образі Чіпки втілена ідея боротьби з соціальною несправедливістю, «сила і слабкість селянського протесту, не освітленого політичною свідомістю». Перше, тобто сила, полягає в тім, що Чіпка все ж оскаржує існуючу дійсність і по-своєму заперечує її. Друге, тобто слабкість, вбачається в стихійності цього протесту, «неосвітленості політичною свідомістю», читай – керівництвом пролетаріату, очо¬леного комуністичною партією.
Радянське літературознавство, скориставшись тим, що назва ро¬ману Панаса Мирного та Івана Білика сформульована як запитання, вписало його в контекст російської «літератури запитань», пред¬ставленої творами «Хто винен?» О.Герцена, «Що робити?» М.Чернишевського, «Кому на Русі жити добре?» М.Некрасова. Ці твори російських революційних демократів у доступній цензурованій ху¬дожній формі втілювали гасло Герценового «Колокола»: «До сокири кличте Русь!» «Хто винен?» – ніхто, суспільний лад, який заслуговує на повалення і заміну його новим. «Що робити?» – революцію, піднімати народ на знищення експлуататорського ладу. «Кому на Русі жити добре?» – та нікому ж, а відтак слід знищити таке життя і встановити нові порядки. Український роман дуже легко вписувався в цей контекст. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – звичайно ж ні, ясла порожні, воли ревуть; треба наповнити їхні ясла, а для цього змінити обставини життя. Це й було зроблено в процесі соціалістичної революції,
c.62
поступову підготовку котрої в умах людей здійсню¬вала й «література запитань». Над Чіпкою ніби з'являлася тінь вождя в кепочці, щоб благословити його своєю десницею і промовити: «Правильной дорогой идете, товарищи!», от тільки не в усьому розібралися, бо не було у вас керманича та єдино правильної іде¬ології, марксизму.

Я ж наважуся твердити і довести аналізом твору протилежне: при всьому авторському співчутті до Чіпки, роман написано для того, щоб показати безперспективність життєвого шляху, на який штовхає героя виплекана ним немудра філософія; не утвердити, а заперечити сповідуваний Чіпкою стихійний соціалізм.
Чи були в історії літературознавчої думки спроби такого підходу до роману? Не в такій категоричній формі заявлені, але були. Не¬однозначність образу Чіпки намагався показати С.Єфремов. Так, погоджувався він, Чіпка втілює ідею протесту, але вона заґрунтована на «етичному нігілізмі», що позбавляє її будь-якого позитивного значення. «Чіпка гине не тільки фізично: він – а це далеко страш¬ніше – морально гине, – писав дослідник, – і питання, що ним опекла його востаннє нещасна жінка: «Так оце та правда?» – було найстрашнішим йому іспитом і найважчим судом. Нігілізм не зродив нічого і певно, що не міг Чіпка правди знайти на тому шляху, на який ступив був з своїм протестом» [3, с. 171].
_________________________________________________________________________________
3.   Єфремов С.О.  Історія українського письменства. – К., 1924. – Т. 2.
_________________________________________________________________________________

Отже, маємо два підходи до знаменитого роману. Перший: Чіпка, хоч і помиляється в деталях, але пропонує саме той шлях боротьби з соціальною несправедливістю, який стане битим шляхом для всього людства в недалекому майбутньому. Другий: Чіпка демонструє, що на цьому шляху взагалі неможливо знайти виходу, це глухий кут і рух у цьому напрямку не просто небезпечний, а призведе до загибелі цивілізації. Перший підхід інтенсивно розроблявся в радянському літературознавстві. Другий був намічений С.Єфремовим в «Історії українського письменства» та монографії «Панас Мирний» (1924), але відтоді забутий. Як зрозуміло, надалі я намагатимусь йти по шляху, наміченому С.Єфремовим.
Відокремивши роман Панаса Мирного та Івана Білика від російсь¬кої «літератури запитань», спрямованої на руйнування суспільства, чи маємо ми право відокремити цей твір від російської літератури взагалі? Очевидно, ні! Роман писався в Росії, був викликаний до життя її внутрішньою суспільною дійсністю, став «висловлюванням» (згадаймо М.М.Бахтіна) авторів з приводу певної ситуації, а відтак мусить мати споріднені явища. Вони знаходяться там, де їх ніколи не шукали дослідники російсько-українських літературних взаємин: у творчості Ф.Достоєвського. Це вже інший, не революційно-демокра¬тичний контекст. Ряд творів, де лідерствує Ф.Достоєвський, я б назвав «літературою про злочини». Вершини тут – романи Ф.До¬стоєвського «Злочин і кара» (1866), «Біси» (1872), «Брати Карамазови» (1879–1880). От у цей ряд на нашу думку, і слід вписати роман українських авторів.
За свідченням доньки, Любові Достоєвської, Федір Михайлович був «росіянином» у першому поколінні: ще його батько Михайло Андрійович залишив Україну в п'ятнадцять років, посварившись з ріднею [1, с. 9-12].
_________________________________________________________________________________
1.  Достоевский в изображении его до¬чери Л.Достоевской  // Под ред. и с предисл. А.Т.Горнфельда. – M.- Пг., 1922.
_________________________________________________________________________________

Достоєвський продовжив у російській літературі гоголівську школу, йому належить вислів: «Всі ми вийшли з гоголівскої «Шинелі», можливо, саме українська ментальність, українська підсвідомість спричинила до послідовного опору в творчості Достоєвського «новим людям», новій руйнівній соціалістичній ідео¬логії.
с.63
Багато дослідників його творчості звертали увагу на те, що два останніх десятиліття свого життя він працює в атмосфері майже повного нерозуміння публікою його головних ідей. Цей процес три¬вав і після його смерті. Здивовано спостерігала читацька Росія за зростанням популярності Достоєвського на Заході, що спонукало і її перегортати сторінки його романів.
Були, звичайно, і сучасники, які глибоко зрозуміли напрямок думок Достоєвського. У першу чергу до них слід віднести філософа й поета В.С. Соловйова. У «Третій промові», виголошеній у пам'ять Достоєвського, він тонко протиставляв філософські концепції Чернишевського й Достоєвського за принципом, де шукають автори шляху для поліпшення незадовільного для обох суспільного сере¬довища, «Питати просто: що робити? (»Что делать?») означає гадати, що є якесь готове діло («дело»), до якого треба тільки докласти рук, означає пропустити друге питання: а чи готові самі робителі? («де¬латели?»)» – так формулював своє розуміння проблеми В.С.Соловйов. На його думку, така постановка питання передбачає наяв¬ність певного суспільного ідеалу, що сприймається цілком незалежно від внутрішньої, духовної роботи самої людини. Досягнення цього ідеалу можливе при усуненні зовнішніх же перешкод до нього. «На питання: що робити, – провадить далі В.С.Соловйов, – отримується ясна й певна відповідь: убивати всіх супротивників майбутнього ідеального ладу, тобто всіх захисників теперішнього» [6, с. 33-34). Тут блискуче
________________________________________________________________________________
6.  Соловьев Вл. Три речи в память До¬стоевского. 1881–1883. – М., 1884.
________________________________________________________________________________
описано філософський механізм, що породжував по¬творні явища, котрі живили життєвим матеріалом «літературу про злочини». А цих явищ у Росії ставало дедалі більше, бо соціалістична ідея, пропонуючи привабливий суспільний ідеал і прості шляхи до нього, скликала в Росії під свої прапори досить поважні сили молоді.
Достоєвський був перший серед російської художньої еліти, хто почав бити на сполох, побачивши небезпеку соціалізму. Він першим назвав соціалізм «бісівщиною», розгледів небезпеку його перетво¬рення з утопії на практику, що передбачало підштовхнути історію в потрібному (так здається, що треба саме сюди) напрямі, хоча б для цього і треба було «стяти сто мільйонів голів», як пропонується в одній дискусії в «Бісах».
Основна ідея Достоєвського – спростування революцій як шляху до загибелі людини й цивілізації, захист природного ходу життя, захист його законів і правил. Сутність головної ідеї Достоєвського, писав філософ Лев Шестов, полягає в тому, що «порушення «пра¬вила» в жодному разі дозволене бути не може – навіть тоді, коли людина геть не розуміє, задля якої потреби це правило вигадано» [7, c. 80].
_________________________________________________________________________________
7.  Шестов Л. Добро в учении гр. Толстого и Ф. Нитше (Философия проповеди) // Вопр. философии. – 1990. – № 7. – С. 59-128.
_________________________________________________________________________________

«Усе це добре, – скаже допитливий читач, – але до чого тут Панас Мирний? Чи хоч відоме було цьому провінційному чиновнику, що гаяв своє життя у скарбівнях Гадяча й Полтави, саме слово «соціа¬лізм»? Спробуємо відповісти на це питання.
Час, що безпосередньо передував виникненню задуму роману і створенню його першої редакції, повісті «Чіпка», був надзвичайно важливим у житті Європи, Росії й самого Панаса Мирного.
У 1871 році зазнала поразки т.з. Паризька комуна, упевнивши світ у безперспективності революційного насилля. Це була остання, аж до кризи, пов'язаною з Першою світовою війною, соціальна революція в Європі. Але в Росії
с. 64
європейські ідеї відлунювали запізніло і в спотвореній формі. У тому ж 1871 році в країні пройшов перший політичний процес проти соціалістів, революційної терористичної організації «Народна розправа», що ставила за мету повалення існу¬ючого ладу будь-якими засобами, їхній ватажок утік до Швейцарії, і лише в 1872 році Сергія Нечаєва схоплено в цій європейській країні і передано до суду в Росію. 1872 року з'явився перший у світі переклад Марксового «Капіталу» (том перший) іноземною мовою. Це був переклад російською мовою і з'явився він цілком легально, дозволений цензурою. Упродовж 1871 року українська молодь зби¬рала кошти на поновлення українського журналу «Правда», і в квітні 1872 року він знову почав виходити. Того ж, 1872 року, народився новий український письменник – Панас Мирний. За цим підписом уперше було опубліковано в числі п'ятому «Правди» (вийшов у серпні) вірша «Україні» двадцятитрьохрічного Панаса Яковича Рудченка. Ще того ж року часопис устиг опублікувати й оповідання Панаса Мирного «Лихий попутав». На Великдень молодий письменник їздив у гості до рідні, ця поїздка лягла в основу нарису «Подоріжжя від Полтави до Гадячого», де знаходимо перший начерк тих мотивів, що розростуться в роман. 1872 року в журналі «Русскій вєстнік» був опублікований роман Ф.Достоевського «Біси», побудо¬ваний саме на матеріалах судового процесу над «Народною роз¬правою». Не могла ідея соціалізму лишиться непоміченою для Пана¬са Мирного.
І нарешті, відповідь із самого роману. Там є епізод приїзду в повіт губернського чиновника з особливих доручень, який з'явився для слідства у справі зловживань при земських виборах. Губернський чиновник знайшов спосіб порозумітися з повітовим панством. Перед його від'їздом був улаштований бенкет. На ньому чиновник виступив з промовою-тостом.
«Першим підвівся чиновник, – пишуть автори, – уставив у ліве око стекольце, підняв угору чарку, подякував панові Польському за добру учту, нагадав, що адміністрація вкупі і в «союзе с привеллигированным сословием» повинна «зорко следить» за «революци¬онными элементами», що обох їх «интересы общие», що вони по¬винні піддержувать «государственный строй», – берегти його од «напора безумных социалистических идей», котрі тепер злочинці розсі¬вають всюди... І красна, і вчена була та річ: гетьманські панки ще зроду не чули такого гарячого слова!» [4, с. 339].
______________________________________________________________________
4.  Мирний Панас.  Зібр. тв.: У 7 т. – К., 1969. – Т. 2. Далі в тексті цитуємо за цим виданням.
______________________________________________________________________

Усі ці вислови: і про «революційні елементи» і про «безумні соці¬алістичні ідеї», – стосуються Чіпки, адже це його скаргу приїхав розглядати чиновник. Автори виразно натякали на безпосередній зв'язок життєвої програми Нечипора Вареника і соціалізму, щоправ¬да представленого в його стихійному, неусвідомленому самим су¬б'єктом варіанті. А відтак, сміливо можна твердити, що головне питання для українських авторів не «Що робити?», а «Хто робителі?», місце роману – не серед творів революційної демократії, а серед «літератури про злочини». І справді роман має виразний доцентровий характер, все в ньому обертається навколо Нечипора, це він той «робитель», до якого прикута увага письменників.

2. ГЕРОЙ  І  ОБСТАВИНИ
Оцінюючи особу Василя Гнидки, що став прообразом Нечипора Вареника, в «Подоріжжі від Полтави до Гадячого», Панас Мирний називав його «безталанною дитиною свого віку, скаліченим виводком свого побиту» [4, с. 26],
с.65
тобто розглядав людину як сукупність суспільних відносин. Це відразу знімало вину з особи, адже вона перетворювалася з причини на наслідок, вона сама не винна в тому, якою є, бо такою її зробила дійсність, суспільні обставини.
Через кілька років Михайло Драгоманов у праці «Шевченко, ук¬раїнофіли й соціалізм» (1878) теж торкнеться цього цікавого питання, протиставляючи «повістярство російське 40-х років» і Шевченка. Творцям першого властиве таке: «З європейських соціалістичних думок найбільш запала їм думка Роб. Овена, що людина цілком невинна в тому, чим вона стала і що вона робить, бо вона є такою чи іншою, дякуючи тому ґрунту, на якому зросла, і тим порядкам, при яких живе» [2, с. 44]. "Шевченкові ж, – відзначав М.Драгоманов, – ся нова думка була цілком невідома. Він усе по-старому судив та карав людей" [2, с. 44-45. Виділення М.Драгоманова – І.М.].
__________________________________________________________________________________
2.  Драгоманов М.П. Шевченко, україно¬філи й соціалізм /Вид. 2-е, з передм. І.Франка. – Львів, 1906.
__________________________________________________________________________________
Панас Мирний у нарисі відступав від Шевченкової традиції, прий¬мав погляд «повістярства російського». Заґрунтована на ньому й повість «Чіпка». Саме це й викликало принципове заперечення брата Івана, майбутнього співавтора роману Івана Білика. «Но нужно же знать, – писав він у відомому листі кінця 1872 року з приводу повісті «Чіпка», – что при тех же самих условиях, под влиянием другого мировоззрения, живут люди и дают другим жить» [4, с. 375]. Запам'ятаймо це: «Під впливом іншого світогляду».
Молодший брат Панас погодився з критикою старшого брата Івана, вони почали працювати над романом удвох, унаслідок чого соціаліс¬тична концепція людини як продукту суспільних відносин захитала¬ся, а проблема «герой і обставини» набула якісно іншого виміру.
Але спочатку кілька попередніх міркувань...
Слід мати на увазі, що людині властиве самовиправдання; найваж¬че для неї визнавати свої помилки. Чому християнин мусить спові¬датися в церкві й приймати Святе Причастя, щодня молитися? – тому що це обряд очищення, визнання помилок, каяття. У природі й суспільстві немає нічого жорстко детермінованого. Людина вільна у своєму виборі, а відтак приймає на себе всю відповідальність за свої вчинки. І ніякі посилання на обставини не можуть виправдати злочин проти іншої людини, як би логічно не доводилася його необхідність. Тому й потрібна людині віра в Бога, а найвищою християнською чеснотою вважається страх Божий, бо потреба добра не може бути доведена логічно. Логічно доводиться якраз про¬тилежне. Тому чорт у християнській демонології – завжди взірець розумової сили, він спокушає людину логічними доказами відсутнос¬ті Бога й шкідливості добра. На людину покладається місія вистояти перед спокусами диявола саме завдяки вірі, а не логічного спрос¬тування й пошуку контраргументів. Отже, людина за будь-яких обста¬вин не мусить втрачати свою людську подобу й віру в Бога, у потребу добра, у непорушність заповідей Господа, тобто тих «Законів» і «Правил», за якими живе народ згідно з його звичаєвим правом.
Панас Мирний та Іван Білик проводять свого героя через серію випробувань різного характеру: одні з обставин штовхають героя до розбишацької прірви, інші – витягають з неї. Розгляньмо їх, для зручності згрупувавши попарно.

а) Дитинство байстрюка.
З одного боку, Нечипора штовхає у прірву злодійства тяжке ди¬тинство байстрюка. На його психології і світогляді лежить відбиток покаліченої долі
с.66
матері, що опинилась замужем за «двужоном», провела життя в наймах і нестатках. У хаті їхній було чорно, «і стояла в темноті тій ще темніша доля їх – чорна, темна, страшна, з худим, з'їденим нуждою лицем, з злими од голоду очима...» [4, c. 47].
З другого боку, послав Бог малому Учительку – бабу Оришку, яка навчала його всьому доброму, розповідала, як світ побудовано, чому буває грім і блискавка, як Бог весь світ створив, і людину, і пильнує кожного.
«Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче:
– Я, бабусю, буду добрий... я злого не робитиму, то й Бог мене не поб'є... А отих дітей, що мене били та проганяли – тих Бог поб'є, бо вони злі!.. Я буду добрий, бабусю...» [4, с. 57].
Найприкметнішим епізодом для «дитячої» частини біографії Нечипора є епізод з іконою. Історія, розказана ніби мимохідь, надзви¬чайно показова і, можливо, визначальна для всього життя Нечипора і його філософії. Оришка йде полоти грядки, лишає на столі окраєць хліба, але забороняє чіпати його: «Не бери, бо Бог усе бачить». Але хлопець повиймав очі в ікони та й з'їв хліб. Отже, Бога боязко, страшно, але можна пошукати від нього захисту, знищити Бога, – а тоді роби, що хочеш.

б) Отроцтво наймита.
Тяжке отроцтво зміняє не менш тяжке дитинство, хоча в міру підростання сина мати мусила б діставати все відчутнішу допомогу від нього. Цілком очевидно в родині виникає потреба віддати сина в найми. І мати справді віддає його до Бородая. «Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує – як і що, й коли робити... Так же Чіпка нічого й знати не хоче!» [4, с. 60]. За відмову працювати хазяїн побив хлопця, Чіпка мало не спалив хазяїна... Після цього епізоду з'являється перша спроба філософії. «Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна і робітника...» [4, с. 62].
З цього зерна: не я винен, а лиха доля, – й виростає злочин, виправдання розбишацтва.
Але Бог знову посилає Нечипору порятунок – діда Уласа, пастуха громадської отари. У нього найнявся й довго служив Нечипір, бо робота була неважкою, цікавою. Дід научав підпасичів:
«То ще тільки Бог один милосердний держить нас на світі; а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому, нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену... вівця та й годі!.. А ми її ріжемо, ми їмо її, як вовки голодні... (...) А воно то все гріх! (...) Ми не тільки над скотиною знущаємося, – ми й свого брата часом черкнемо...» [4, с. 65].
Це було продовженням науки баби Оришки, і тривала вона до 17 років, аж поки не відібрала громада череду в діда Уласа. А відтак досить міцні моральні підвалини мали б бути підкладені в підмурівок Нечипорової особистості. Що ж робить Нечипора винятком з пра¬вила?

в) Як допомагає зрозуміти Чіпку доля Максима?
Нечипір виростав жвавим, спраглим до волі хлопцем. Такі натури завжди шукають особливого, свого шляху в житті. У минулому вони відчужувалися від сільської громади і йшли в козацтво, де з користю для народу могли реалізувати свої природні нахили. Але козацтво відійшло в минуле, і таким одчайдухам, як Нечипір, діватися стало нікуди і лишалися вони в селі.
с.67
Увиразнює сутність Вареника історія його тестя Максима, що за вдачею, особливо в молоді літа, дуже подібний до зятя. Це така ж бурхлива натура, внутрішня енергія котрої набагато більша за мож¬ливості реалізувати її в замкнутому просторі українського села, що живе мирною хліборобською працею. Героїчна натура шукає виходу з сірої буденщини, почасти сама й створюючи, як у епізоді з бугаєм, перешкоди для наступного їх подолання. «І хлопець видумував шкод¬ливі ігри» [4, с. 137]. Коли підріс верховодив між парубків, усіх побивав, красень був, дівчат зводив і кидав.
Але от мудрість української народної моралі: сам батько вирішив – хай іде в москалі. І Максим добровільно, з радістю погоджується, теж відчуваючи, що в селі йому – не місце. Далі можна пропустити докладний опис солдатського життя Максима в Московщині. Ска¬жемо лише, що згідно з думкою авторів, саме там став Максим не просто зайдиголовою, а професійним злодієм. Зайдиголова перебіситься й стане господарем. Злодій перетворює розбишацтво на побут, щоденне зайняття. З Максимом і перетнулися дороги Нечипора Вареника, принісши йому два випробування: одне тягло його в прірву, друге – витягало з неї. Та про це трохи згодом.

г) Земля і краса.
«Нема землі», – називають один з розділів автори, кладучи звідси початок шляху в прірву. Але вона, земля, й дісталася випадково. «А тут ще після смерті якогось бездітного, далекого Мотриного родича, зосталося їм днів на десять поля...» [4, с. 69]. Навіть прізвища того родича немає; аж ось з'являється Луценків небіж, і йому відсуджено Нечипорову землю. Автори ніде не торкаються питання про (скажемо сьогоднішньою мовою) правову основу цієї події. Вони викладають ситуацію не об'єктивно, а суб'єктивно, лише з погляду Нечипора. Реакцію героя можна й передбачити: він сприймає цю, можливо, й цілком справедливу акцію, але спрямовану особисто проти нього як лиху долю, а не, скажімо, Божий промисел, якому слід скоритися, негайно вчиняє проти неї бунт. Перша людина, яка співчутливо поставилася до Нечипора, був Василь Порох, людина страшенно неавторитетна: він п'яниця, не господар, пропиває гроші замість нагодувати голодних племінників, а потім виявляється, що цей пра¬возахисник – просто злодій: викрадає решту грошей з кишені кліє¬нта. От в оселі цієї скомпрометованої людини після розмови з ним до Чіпки вперше приходить його філософська концепція «правди – неправди».
«Порохові речі глибоко запали в серце... Перед очима стала вся неправда... (...) Прокинулась у Чіпчинім серці недовіра у правду; обізвалась вона у душі його тяжким сумом...» (4, с. 179). А тут ще й секретар, узявши Порохову скаргу, заявляє: «Як п'ятдесят рублів, то й діло можна поправити...» [4, с. 184].
Це цілком закріпило в Нечипорові його філософію: світ не гідний його щирого серця. І на спробу матері погамувати його й вказати: «На все Його свята воля!», він відповідає, що світ у людській владі. «Немає правди на світі... Немає між людьми.. (...) Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи – з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались... Я малим був, а все бачив... За чортеня щитали... Я чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба учила мене людей прощати, а дід любити... Дурні! Дурні! не стоять вони слова доброго...» [4, с. 191]. Показово, що саме уроки баби Оришки й діда Уласа відкидаються Нечипором у даному монолозі.
с. 68
Але поруч із цією зовнішньою обставиною, що кидає Нечипора до першого злочину, є й друга, яка його з прірви розбишацтва витягає. «Краса врятує світ», – говорив Ф.Достоєвський. Глибока таємниця «Польової царівни», початкового розділу роману, й полягає в тому, що герой, у ньому напередодні падіння проводиться через випробування красою. Тому цей розділ і висмикнуто з самої середини роману і поставлено в препозицію, щоб надати йому вирішального значення.
Відкривається розділ прекрасним описом природи, де автори де-монструють найвищий рівень майстерності маляра-пейзажиста. Тут усе, що могло бути в полі, – і пахощі квіток на межі, і повів легкого вітру, і пісня жайворонка, і сонячна хвиля на ланах... «Гарно тобі, любо, весело!» [4, с. 35], – такі почуття навіває цей пейзаж.
Але не зрівняється природа з дівочою красою – от це справжнє чудо! «Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, чудовно вилося коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадало на біле, рум'яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, – здається сам огонь говорив ними... Дві чорні брови, мов дві чорні п'явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама не¬величка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду, вона так і вабила до себе. Зелена байова керсетка, з червоними мушками, червона в букетах спідниця, на шиї дорогі коралі, хрести, золоті дукати – усе гарно пристало до хорошої дівоцької вроди» [4, с. 37].
Але це подвійне випробування красою – природи й жінки – відкидається героєм, як і уроки баби й діда, в ім'я гультяйства, пияцтва, ледарства й розбишацтва, яке прикривається немудрою філософією людської неправди, лихої долі.

д) Toваpucmвo.
У прірву штовхає Нечипора погане товариство, їхні прізвища крас-номовні: Лушня, Матня та Пацюк. Це ходячі черева, покидьки громади, що стоять, власне, поза нею. Спритно використовують вони Нечипора, пропиваючи все його добро, а потім ведучи на шлях злодійства.
Мати прагне його спинити, але вже слово не допомагає, тоді вона скаржиться на нього у волость. Посадили Нечипора в чорну, але товариство визволило. Намовлений Лушнею, Чіпка прогнав матір з рідної хати. Це й був його перший злочин: порушення заповіді Господньої, яка вимагає шанувати батька й матір. Далі вже мо¬ральний бар'єр був знятий, і порушення заповідей «Не вкради!» і «Не вбий!» вже не приносить душевних страждань героєві. Цікаво, що повернення Нечипора до нормального життя теж починається з матері: вибачення перед нею і запросин вернутися. Але це буде потім... А поки що – перше злодійство, крадіжка в пана, при якій тяжко побито, сторожа. І послужливо підсунуте Лушнею виправ¬дання: Не красти ходили – «гуртом свого одбирати...» [4, с. 224]. А потім розбійницькі напади на оселі голови й писаря. Цікаво, що Чіпка кидається захищати учорашніх кріпаків, які всупереч закону, правлять плату за дворічну роботу, бо вони теж проголошують су¬голосне з Чіпкою гасло: «Ми не бунтуємо, добродію... Ми свого просимо...» [4, с. 242]. А далі до числа Чіпчиних друзів долучився й Максим, поставивши справу розбишацтва на професійну основу.
с.69
З другого боку, колосальне значення в романі відіграє приклад іншого товариша Нечипорового – Грицька.
«Грицько – козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли одного-таки року) громада віддала сироту далекій родичці – вдові Вовчисі» [4, с. 63].
Як бачимо, у Грицька є ще більше підстав нарікати на долю, вона в нього ще більш лиха: у Чіпки є хоча б мати, потім дармовий ґрунт. У Грицька ні матері, ні ґрунту. Але він не скаржиться на долю, а бере косу, торбину з сухарями – і йде на заробітки. Повернувся з гро¬шима, купив ґрунт, хату, став хазяїном. Хотів зовсім проскочити в багатії, вигідно одружившись, але дістав гарбуза. Закохався у «сусід¬чину наймичку», не став опиратися своїм почуттям, одружився з Христею.
Грицько весь час присутній на обрії долі Нечипора, то наближа¬ючись, то віддаляючись від нього.
Це приклад людини, яка має однакові або ще й гірші «стартові умови» з головним героєм. Але не нарікає на загальну неправду і лиху долю, а береться за працю і домагається того, що стає господарем, має родину, – а це і є ідеал селянського життя.

е) Земство і родина.
Ничипір завдяки Галі кидає розбишацтво, стає хазяїном, його обирають у земство. Але пани бояться мужицтва (й Нечипора як його представника) і усувають його із земства. Пригадалися йому старі злочини – побиття панського сторожа при першій крадіжці. Спроба знову вступити в боротьбу з панами за допомогою того ж таки скомпрометованого Пороха наперед була приречена на поразку. Для Нечипора це ще один доказ «неправди» світу, і він знову зривається в прірву злодійства.
З другого боку, руку порятунку простягає йому Галя. Хоч і виросла в розбишацькій родині, але вона ненавиділа батькову професію, ба¬чила недопустимість її, руйнівний вплив на людину. Вона зробила усе, щоб врятувати коханого, власне організовує їхній шлюб, заруча¬ється обіцянкою, що чоловік покине злодійство. Тихим янголом-спасителем хоче стати вона для товариства і особисто для Чіпки. І на якийсь час має успіх: її чоловік покинув лихе товариство, став триматися дому, де панував родинний затишок. Він почав займатися купецькою справою, і от уже достаток у домі нагромаджений не злодійством, а його працею.
Усі ці перелічені нами зовнішні обставини свідчать про те, що не були вони в Нечипора виключно несприятливими, а врівноважу¬валися й такими, що давали підстави й можливість піднятися до ідеалу селянського життя – стати господарем.
Грицько піднімається з ще глибшого дна.
Що різнить його од Нечипора? Чому один стає господарем, а другий злочинцем? Чи не час нагадати підкреслену нами в листі брата Івана фразу – «Під впливом іншого світогляду»?
У Нечипора й справді більша, ніж у Грицька, внутрішня енергія, схильність до рефлексії, філософічності. Раз відкривши для себе зручний шлях виправдання себе й засудження світу, він вже ніколи не робить спроби вирватися за межі цієї руйнівної філософії.
Лейт¬мотив багатьох його реплік і внутрішніх монологів можна звести до двох позицій:                                                                                                             с.70
1) ми не крадемо, а своє відбираємо, і
2) у світі панує «неправда», а тому не є злочином насильницьке запровадження «правди».
«Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо...» [4, с. 287], – щиро доводить він у розмові з Галею.
«Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали силою...» [4, с. 309], – з другої розмови.
«Пан з людей надрав, – суголосить з Лушнею. – У пана своє одбери...» [4, с. 353].
Це такий типовий Нечипорів вислів, що й Мотря, думаючи про сина, вживає його: «Перше «карав» тільки пана та жида, а то вже став «одбирати своє» і в свого брата – заможного козака: обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить»... [4, с. 357].
Отака програма «експропріації експропріаторів», як це потім буде сформульовано в гаслах ідеологів комуністичної партії, пропонується Чіпкою для виправдання своїх злочинів.
«Кривда кругом, скрізь неправда...» [4, с. 310], – це знову з розмов з Галею.
«Сказано: великий світ, та нема де дітися! Коли б можна, – увесь світ виполонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!..» [4, с. 384], – це з внутрішнього монологу. Чим не програма, зафіксо¬вана в комуністичному гімні «Інтернаціонал»:

Весь світ насильства ми зруйнуєм,
З корінням вирвем, а по тім
Своє, нове життя збудуєм...*.
______________________________________________________________________
* Український варіант «Інтернаціоналу» подається за виданням: Робітничі визвольні пісні. – К., 1919. – С. 3. – Автор цього перекладу невідомий. (Прим. ред.)
______________________________________________________________________

Наостанок слід зауважити, що розмови про "відбирання свого" з боку таких ледарів, як Лушня, Матня й Пацюк, а потім і Чіпка, звучать як блюзнірство, так само, як і скарги на світову кривду від тих людей, хто цю кривду лише стокротно примножує.
Отже, не обставини штовхають Нечипора Вареника на злодійство, а світогляд, філософська концепція, у котрій легко впізнаємо сфор¬мульовані на рівні селянських поглядів основні соціалистичні ідеї.

3. ЧИТАЙМО КНИГУ ЙОВА
Метафоричну назву роману підказав Іван Білик, і вона замінила невибагливий заголовок Панаса Мирного «Чіпка». У вже цитованому листі від кінця 1872 року майбутній співавтор виступив як досвід¬чений критик. Якщо відкинути численні приватні поради і спи¬нитися на рівні філософської інтерпретації дійсності в романі, то сутність претензій Івана Білика полягала от у чому. «Прочти еще раз Чипку (...), – писав він молодшому братові, – и ты увидишь, что жизнь, выведенная в повести, ужасна. (...) Но неужели же теперешняя жизнь не представляет ничего, кроме пьянства, глупости, зависти, разбоя, убийства?» [4, с. 374]. Ні, був переконаний Іван Білик, – людство тримається не на грішниках, а на святих. «Оно держится святыми, оно держится человеческою стороною человека, а не звер¬скою. Зверская сторона – злочинства – только есть протест против скверного устройства человеческой стороны. Хіба рика онагра серед паші? Хіба ревуть воли, як ясла повні? (Іов)» [4, с. 374. Виділення Івана Білика. – І.М.]. Так була мимохідь підказана назва майбутнього роману. Несприйняття критика викликала авторська зосередженість лише на розбишацтві як на способі розв'язання проблем дійсності, відсутність
с.71
інших сторін і граней розмаїтого життя. Чи випадково він відсилав брата Панаса до книги біблійного пророка Йова? Цілком очевидно, що ні. Це посилання продеклароване в назві, пробуджу¬вало в свідомості знайомого зі святою історією читача важливий змістовний ланцюжок асоціацій. Спробуймо реставрувати його...

За згодою Бога, аби осоромити сатану, на праведного Йова об¬рушуються раптові нещастя. Вони не пов'язані з трагічною провиною головного героя біблійної книги, тобто не випливають з його внут¬рішньої духовної організації, а є, коли можна так сказати, випробу¬ванням на міцність віри. Йов вистояв у випробуваннях, але втратив душевну рівновагу, піддався розпачу. Він сказав свої друзям, що не володіє собою, смуток його тяжчий за морський пісок, отрута стріл Всемогутнього п'є дух його, і страхи Божі шикуються в бій проти нього. Тут і промовив Йов: «Чи дикий осел над травою реве? Хіба реве віл, коли ясла повні?» (Книга Йова 6, 5).

Нібито ці слова були спрямовані на виправдання невдоволеності обставинами дійсності, але з другого боку, обумовлювалися розпачливим внутрішнім станом героя, який шукає за собою гріха, аби пояснити нещастя, але не знаходить його. Дійсність втрачає розумні пояснення, перетворюється на абсурд, людський розум неспроможний ввести дійсність в систему логічних координат. Звідси й розпач нерозуміння навко¬лишнього.

Бог, що з'явився перед Йовом та його друзями, упевнив їх, що не може людина осягнути своїм розумом велич Божої волі, а тому її покликання – покірливо сприймати все, що з нею відбувається, не звинувачуючи зовнішній світ, створений Богом, і не шукаючи в ньому причини своєї недолі. І визнав Йов помилковість своїх слів, у тому числі й цих: "Хіба реве віл, коли ясла повні?", і відмовився від них. «Я говорив, але не розумів… (Йов. 42, 3), – покаявся він перед Богом. – Тому я зрікаюсь говореного, і каюсь в поросі й попелі!» (Йов. 42, 6).
Після цього випробування Бог продовжив літа Йовові, він прожив сто сорок років, мав знову сімох синів і трьох дочок і помножив майно своє удвоє.

Наведення асоціацій з Книгою Йова сприяло осягненню філо¬софської концепції роману. Адже в біблійного пророка були значно тяжчі випробування, аніж у Нечипора, і поважніші підстави звинува¬чувати дійсність, нарікати на Бога, суспільну кривду, а ще більш підстав «відбирати своє» у тих розбійників, якими він був пограбо¬ваний. Але саме така позиція й засуджувалася Богом.
Християнський читач, добре обізнаний зі святою історією, мусив був пережити складний комплекс емоційно-інтелектуальних вражень від знайомства з романом. З одного боку, він знав, що фразою «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Йов захищав своє право оскаржувати дійсність, з другого боку, він також знав, що ця позиція зазнавала поразки, визнавалася неприйнятною для доброчесного християнина. На цьому тлі перед нами постав інший образ – головного героя Нового Заповіту Ісуса Христа, – який прийшов у цей світ, щоб вдосконалити його, врятувати людство від гріха, але робив це не вогнем і мечем, а словом і проповіддю вселюдської любові.

4. ARGUMENTOM AD HOMINEM
Найважливіше філософське питання, яке постає при аналізі ро¬ману, таке: визнаючи Нечипора Вареника продуктом епохи, чи підтримують автори його спосіб вдосконалення світу, винищення в ньому «кривди» і насадження «правди»?                                                                                                                    с.72
Часткову відповідь ми вже дали, показавши скомпрометованість самого поняття «правди» в концепції Нечипора й недостатність зовнішніх підстав для кривавого «бунтарства».
Але щоб поставити остаточну крапку, слід розглянути проблему авторитетності персонажів і в першу чергу головного героя в романі.
Для художньої літератури виключного значення набуває argumentum ad hominem (аргументація до людини), на відміну від науки, де переважає argumentum ad rera (аргументація до справи). Для першого типу аргументації – ми розглянемо лише його – істотного значення набуває характер персонажа-мовця, ситуація і обставини конкрет¬ного висловлювання, його, героя, моральні, інтелектуальні, психічні, соціальні ознаки. У читача в процесі сприймання літературного твору складається певне ставлення до персонажів, ніби до навколишніх знайомих людей. Це ставлення й формується характером героїв, їх поведінкою в певних ситуаціях, вибором того, чи іншого вчинку тощо. Читацьке ставлення вирішальним чином впливає і на сприй¬няття філософської концепції, представленої даним персонажем. Іншими словами, авторитетний у читацькій уяві герой викликає симпатії й прихильність до репрезентованої ним філософської сис¬теми. Неавторитетний, скомпрометований герой спростовує пред¬ставлену у його поглядах ідеологічну конструкцію.
Про скомпрометованість трійці Нечипорових друзів уже йшлося, як і про неавторитетність Пороха. Але слід мати на увазі, що дружба з такими людьми найбільше компрометує самого Чіпку як головного героя, адже, по суті, він лише використовує ідеї, послужливо підсуну¬ті для самовиправдання його негативним оточенням.
Водночас Нечипір оточений і авторитетними персонажами, які тягнуть його з прірви розбишацтва на Божу дорогу. Такою є його матір Мотря – взірець працелюбності й покори. Такою є його кохана, а згодом і дружина Галя – взірець краси, джерело розради. Таким є його товариш Грицько – приклад досягнення селянського ідеалу через наполегливу працю й терпіння.
Вони не просто негативно ставляться до Нечипорового ремесла, але в силу своїх можливостей бунтуються проти нього. Так слід розуміти переселення Мотрі в підсусідки до чужих людей, аби лише не бути свідком п'яних бешкетів у власній хаті і не благословляти своєю присутністю те, що зовсім неприйнятне для її натури. І коли до неї звертається по допомогу єдина вціліла з Хоменкової родини дівчинка, то Мотря й хвилини не вагається, рішення в неї готове, продиктоване її народною мораллю, за законами якої вона жила цілий вік. «Я знаю, хто ті розбишаки... – говорить вона дівчинці. – Мовчи!.. То мій син клятий!.. Цить... а то як почує – не животіти тоді ні тобі, ні мені...» [4, c. 366]. Вона вже знову, вдруге, відділила себе від сина й зрозуміла, що він не спиниться й перед найтяжчим злочином матеревбивства.
Галя, побачивши зв'язаного чоловіка і «об'юшену кров'ю дівчину», – «Так оце та правда?! Оце вона!!! – скрикнула не своїм голосом – і несамовито залилась божевільним сміхом» [4, с. 367]. «Правда» – це головне, опорне слово у виправдальній філософії Нечипора. У вустах Галі перед смертю – дізнаємося, що вона з розпачу повісилась, – це слово звучить з особливою силою, бо те жахливе розбишацтво, до якого він вдається, не є ніякою правдою. Відбувається остаточне зруйнування Чіпчиної ідеологічної системи, і стає зрозуміло, що вона
с.73
була лише щитом для приховування власного ледарства, розпусти, прагнення жити чужим коштом.
Відкидають Чіпчину «правду» й Грицько з Христею. А разом з ними – і все село. Коли після суду вели арештантів на Сибір, і спинилися вони в Пісках, Чіпка «як той сич насуплений, стояв (...) нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, – тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний по¬гляд... Не знайшлося душі, щоб підійшла до його – попрощалася...» (4, с. 369].
Автори роману непомильно відчули, що чужа філософія «правди» та «виполонення» світу, аби виростити новий, пропагована Нечипором, українському ідеалові суспільного життя, неприйнятна во¬на для українського народу, несумісна з його моральним світом.
Кінцівка роману цілком заперечувала концепцію розбишацтва, ви¬словлену в нарисі «Подоріжжя від Полтави до Гадячого», де воно романтизувалося. У ньому Панас Мирний героїзував Василя Гнидку, писав, що «народна фантазія почина обвивати хоч грізним, а все ж поетичним словом свого лютого ворога. І хто знає, хто поручиться, що років через 20-30 Гнидка-розбишака не займе рядом місця з яким-небудь Гаркушею, Засориним і іншими розбишаками післягайдамадької пори, котрі уславилися по всій Україні, яко боронителі убогих і безталанних од заздрості і пригніту багатих і щасливих?» [4, с. 27].
Така можливість для Вареника в романі не передбачалася, як не справдилося в дійсному житті здогадне припущення автора нарису – бо народна свідомість чутливо розрізнила Гнидку-розбишаку і «боронителів убогих» Гаркушу, Засорина, Кармелюка...
Осуд Нечипора, як знищеної самим у собі особистості, «пропащої сили», викриття й заперечення його філософії розбишацької «прав¬ди» – цілком очевидні в романі. А те, що Нечипір є «продукт епохи», ніскільки не виправдовує його, бо про своє право бути «продуктами епохи» голосно заявляють і Мотря, і Галя, і Грицько з Христею. Отже, справа не в епосі, а в тій внутрішній моральній опорі, яка або є, або її немає в певної особи, у тій концепції дійсності, яку сповідує конкретна людина.
Панас Мирний та Іван Білик показали ту прірву, у яку затягує людину філософія вседозволеності, «віднімання свого», винищення світу в ім'я побудови на порожньому місці нового, створеного за умоглядними, утопічними теоріями.
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – це роман-перестрога, роман-передбачення того, до чого можуть довести у майбутньому людину і світ утопічні соціалістичні теорії.


***********