.: Menu :.
Home
Реферати
Книги
Конспекти уроків
Виховні заходи
Зразки документів
Реферати партнерів
Завантаження
Завантажити
Електронні книги


загрузка...

 
��������...
ОСНОВНІ ХУДОЖНЬО-МИСТЕЦЬКІ НАПРЯМИ XIX .СТОЛІТТЯ: КЛАСИЦИЗМ, РОМАНТИЗМ, РЕАЛІЗМ 


ОСНОВНІ ХУДОЖНЬО-МИСТЕЦЬКІ НАПРЯМИ XIX .СТОЛІТТЯ: КЛАСИЦИЗМ, РОМАНТИЗМ, РЕАЛІЗМ

Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'язаний із протиборством та послідовною зміною трьох художніх на¬прямів: класицизму, романтизму, реалізму.
На рубежі XVIII та XIX ст. в європейській культурі складається новий тип класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналіс-тичним. Воно передбачало наявність чітких критеріїв ве¬личного та низького, прекрасного та потворного. В твор¬чості класицистів кінця XVIII—початку XIX ст. переважа¬ли сюжети, в яких втілювалась ідея про необхідність під¬корення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійно¬го руху. Класицизм XIX ст. не. був однорідним явищем. Наприклад, у Франції він еволюціонував від революцій-ного республіканського пафосу ранніх драм М.-Ж. Шеньє (1764—1811 рр.) та живопису Ж.-Л. Давіда (1748— 1825 рр.) до консервативного академічного жанру в добу імперії та Реставрації. Розвивався новий класицизм в Іта¬лії, Іспанії, скандінавських країнах, США, Росії. В останній він найбільш яскраво виявився в архітектурі першої третини XIX ст.
Найвизначнішим художнім' досягненням нового класи¬цизму була творчість видатних німецьких поетів Й.-В. Гете та РҐ-Ф. Шіллера (1759—1805 рр.), зокрема їх твори, пов'язані з так званим періодом веймарського класицизму («Розбійники», «Заколот Фієско». «Підступність та кохан¬ня» Шіллера; «Римські елегії», «Егмонт» Гете). В цих тво¬рах відчувається орієнтація на високі ідеали античності^ які сприяли формуванню гармонійної, вільної, гуманної особистості. Раціоналістична виразність образів та сюжету цих творів переплітається з тонким ліризмом.
Проте піднесення класицизму було короткочасним. По¬ступово він перетворювався в офіційне академічне мисте¬цтво, яке втрачало зв'язки з реальним життям. Залежність класицизму від офіційних' естетичних канонів набувала гро¬тескових форм, що вбивало живу душу мистецтва — твор¬че натхнення митця. Ось, наприклад, які настанови давав скульпторам начальник відділення витончених мистецтв міністерства внутрішніх справ Франції доби наполеонів¬ської імперії: «Риси гарного обличчя є простими, правиль¬ними і якомога менш ускладненими. Обличчя, в якому лі¬нія, що йде від лоба до кінчика носу, дуга брів та дуги, що описуються повіками очей, утворюють злам, має менше краси, ніж обличчя, в якому кожна з цих частин утворю¬ється однією лінією; потворність посилюється зі збільшен¬ням числа ліній. Тому завдання скульптора полягає в то¬му, щоб наблизити «натуру» до ідеального типу, доскона¬лим зразком якого є профіль Аполлона Бельведерського або Антіноя».
Майже водночас з новим класицизмом виник, розвинув¬ся і врешті-решт рішуче відтіснив його інший напрям — романтизм. Романтизм як система ідейно-художніх прин¬ципів, що протистояли класицизму, домінував у культур¬ному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували в цей період певне розчарування в на¬слідках антифеодальних революцій. Стан, в якому опини¬лося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагаду¬вав «царство розуму» з його ідеалами свободи, справедли¬вості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітнтелі XVIII ст. Реальність історії виявилась непідвладною «розу-у.у». повною таємниць і непередбаченостей. Невіра в соці¬альний, промисловий, науковий прогрес, який приніс лише нозі соціальні контрасти та антагонізми, призвів до духов¬ного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом. Настрої безнадії, «світової скорботи» притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768—1848рр.), Альфреда Віктора Віньї (1797—1863 рр), Альфонса Ламартіна (1790—1869 рр.), ліричній поезії Ген¬ріха Гейне (1797—1856 рр.) та ін. Тема злого та страшно¬го світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ір-раціональністю людської долі, одноманітністю повсякден¬ного життя пройшла крізь всю історію романтичної літера¬тури XIX ст., знайшовши найбільш яскраве втілення в тво¬рах видатного англійського поета Джорджа-Ноела-Гордона Байрона (1788—1824 Рр.), німецького письменника, компо¬зитора, художника Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776—1822 рр.), американського письменника Едгара Ал-лана По (1809—1849 рр.), а також російського поета Михайла Лєрмонтова (1814—1841 рр.), автора поеми «Демон», яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості проти несправедливого, антилюдяного світового устрою.
Разом з тим романтикам було властиве почуття необ¬хідності радикального оновлення світу, усвідомлення при¬четності людини до потаємного багатства та безмежних можливостей світового буття. Ентузіазм, заснований на вірі у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруванню в реальній дійності, в можливостях існуючої цивілізації по-лярно протиставляється романтичний потяг до «нескінчен¬ного», до ідей абсолютних і універсальних. Романтики мріяли не про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення суперечностей буття. Розлад між ідеалом та дійсністю отримує в романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому в творчості, наприклад, поетів англійської «озерної школи» — У. Вордсворта, С.-Т. Колріджа, Т. Сауті, переважала думка про пануван¬ня в світі незрозумілих та загадкових сил, необхідність людини підкорятися долі, в творчості інших — Д. Байрона, М. Лєрмонтова переважали настрої боротьби та протесту проти світового зла.
Зображаючи повсякденне життя сучасного «цивілізова¬ного» суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули до усього незвичайного, їх приваблювала фантас¬тика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн. Романтики відкривали чи¬тачеві глибину та красу духовного світу людини, безмеж¬ність проявів людської індивідуальності. Людина для них — малий всесвіт, мікрокосм. Прагнення до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, потяг до інту¬їтивного та підсвідомого — суттєві риси романтичного сві¬тогляду. Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості. Близький до ро¬мантиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775—1854 рр.) вважав, що саме в свободі полягає весь пафос земного, вся «гострота» життя. Апологія особисто? свободи була ніби самозахистом від безжалісного руху іс¬торії. Романтики були схильні розглядати свободу як роз¬рив творчою особистістю соціальних пут, а сам романтизм спочатку виникає як бунт проти догм та ідеологічних обмежень офіційного «класичного» мистецтва. Відчуженість творчої особистості від навколишнього консервативного се¬редовища, а через це і від світу загалом — провідна світо¬глядно-естетична проблема, яку намагались вирішити ро¬мантики. Не випадково, мабуть, «Меккою» європейського •романтизму була Франція, де можна було ковтнути свіжо¬го революційного повітря ЗО—40-х років. Як Голландія у XVII ст., Франція притягала до себе емігрантів, усіх, хто тікав від реакції у себе на батьківщині. Так, з Німеччини приїздить Генріх Гейне, з Польщі — Адам Міцкевич та Фридерик Шопен.
Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми на¬ціонального духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших досяг¬нень естетики романтизму. Так, принцип історизму роман¬тики цілісно реалізували у створеному ними жанрі істо¬ричного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789—1851 рр.), англійця Вальтера Скотта (1771—1832 рр.), француза Віктора Гюго (1802—1885 рр.) становлять неперевершений здобуток сві¬тової літератури.
Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в од-ноіменних поемах Д. Байрона та В. Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже «Мазепа», яка отримала високу оцінку.
Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, націо¬нально-історичних, персональних особливостей мала в очах романтиків певний філософський зміст: вона була виявлен¬ням багатства єдиного світового цілого — універсума.
У галузі естетики романтизм протиставив класичному «наслідуванню природи» творчу активність митця, його право на перетворення навколишнього світу: художник створює свій особливий світ, більш прекрасний та правди¬вий, а тому більш реальний, ніж емпірична дійсність. Ро¬мантики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст та найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, без-межну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, ре¬гламентацію в мистецтві. Романтизм щодо цього багато в чому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на ґрунті творчого переосмислення естетичних принципів іншої культури — ренесансу. Зокрема, в творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798—1863 рр.) відчувається близька спорідненість барочному стилю Рубенса, якого він щиро шанував.
Романтичний стиль продовжував розвивати бароч¬ні особливості у вигляді стрімкого руху форм на по¬лотні, виблиску фарб та виразних мазків пензля, «відкри¬тої» форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у таємничу далечінь за межі полотна. Але це не було по¬верненням до старого стилю. Це був скоріше вияв відчу¬ження самого митця від реального життя. «Драма» барв на полотні підміняє собою драму, яку можна знайти з житті. Або ж драму шукають у сценах, пов'язаних з бурх¬ливою дією, як, скажімо, полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки та Сходу (на¬приклад, «Алжірські жінки», «Здобуття хрестоносцями Єру¬салиму», «Хіоська різня» Е. Делакруа). Романтичні образи були притаманні деяким картинам Т. Г. Шевченка, зокре¬ма його «Марії» (акварель 1840 р.) та «Катерині» (олія 1842 р.).
Вагомим внеском у скарбницю світової художньої куль¬тури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, притаман¬них народним пісням, баладам, епосу.
Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалась морально-виховна функція літератури. Зокрема, народна мораль та фольклорні сюжети становлять духовні засади безсмерт¬них казок датського письменника Ганса Крістіана Андер-сена (1805—1875 рр.), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з топким гумором та іронією.
Народна творчість була джерелом тем і образів для композиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції при¬таманні ліричним пісням австрійського композитора Фран-ца Шуберта (1797—1828 рр.) і німецького композитора Роберта Шумана (1810—1856 рр.), оперним та симфоніч¬ним творам чеського композитора Бедржиха Сметани (1824—1884 рр.), фортеп'янній музиці польського компо¬зитора Фридерика Шопена (1810—1849 рр.). В останнього картини народного побуту легко простежуються в мазур¬ках, історичні сцени — в полонезах, народні перекази — в баладах. Сонати, етюди, ноктюрни Шопена відображають всю повноту і складність внутрішнього життя людини — від ліричних роздумів до буремної пристрасті. Слід зазна¬чити, що музика займала особливе місце в мистецтві романтизму, адже, заперечуючи класичний раціоналізм, «культ розуму» в різних його проявах, романтики прагнули апелювати до людських почуттів, вплинути на які, на їх думку, можна найкраще саме за допомогою музики.
Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків, прагнення удосконалити світ. зробити його більш людяним, передбачає не стільки за¬глибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практич¬них шляхів її видозміни. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світо-відчуття, деякі визначні митці-романтики переходили на позиції реалістичного методу зображення дійсності.
Хоча історія реалізму як художнього методу розпочина¬ється ще в добу Відродження, відсутність чіткої естетичної програми довго не давала йому змоги оформитися в окре¬мий напрям культурного життя, і лише в другій половині XIX ст. він поступово завойовує міцні позиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, почасти в музиці тощо. Сам термін «реалізм» входить у науковий обіг з 60-х років XIX ст., причому довгий час він розумівся виключно як відображення наявної дійсності і не відрізнявся від нату¬ралізму. Лише поступово починає складатися погляд на реалізм (від лат. real - речовинний, дійсний) як на такий напрям художньої культури, що являє собою об'єктив¬не відображення дійсності, пов'язане з соціально-історич¬ним підходом до зображення людських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії якої зумовлені конкретними умо¬вами, тобто соціальне детерміновані. Одне з провідних завдань реалізму — виявити типовий взаємозв'язок харак¬терів та життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями якоїсь однієї пристрасті, як це було притаманне, наприклад, героям класичного мистецтва, не поодинокими романтичними бунтарями. Це були живі лю¬ди, які діяли в реальних типових обставинах, що породжу-¬вались самою дійсністю.
Реалізм виконував передусім критичну функцію віднос¬но існуючих суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. в європейській літературі оформлюється напрям критичного реалізму. Його представники намагалися до¬вести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсного гуманізму. В своїх творах вони стверджували на¬родні, демократичні духовні принципи та цінності. Провідним літературним жанром критичного реалізму стає роман, який дає можливість відтворити широку панораму суспіль¬ного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення. Зокрема, револю¬ційна героїка, пов'язана з глибоким реалізмом, притаман¬на поезії Т. Г. Шевченка.
Становлення реалізму відбувалося поступово. Спочатку реалізм був тісно пов'язаний з романтизмом. Показовими щодо цього є «Шагренева шкіра» видатного французького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850 рр.), «Парм-ський монастир» видатного французького письменника Стендаля (справжнє ім'я та прізв. — Анрі-Марі Бейль, 1783—1842 рр.)  або романи видатного англійського письменника Чарлза Діккенса (1812—1870 рр.). Разом з тим типово романтичні мотиви все більше трансформува¬лися в реалістичні, знаходячи опору в соціальному дослі¬дженні («Червоне і чорне» Ф. Стендаля», «Батько Горіо» та «Гобсек» О. де Бальзака тощо). Складний шлях до реа¬лізму пройшов славетний німецький поет Генріх Гейне (1797—1856 рр.). У його ліричній «Книзі пісень» змальо¬вані почуття типово романтичного героя, який страждає від неподіленого кохання. Для з'ясування тонких нюансів любовного почуття поет широко використовує співучі інто¬нації німецьких народних пісень. Не випадково на вірші Г. Гейне писали музику відомі композитори, зокрема ком¬позитор-романтик Роберт Шуман, автор вокального циклу «Кохання поета». Драматизм XIX ст. Г. Гейне висловив словами: «Тріщина світу пройшла крізь моє серце». В збір¬ці «Сучасні вірші» він стверджує реалізм у німецькій пое¬зії, звертаючись до реальних соціальних проблем.
Життя людей праці було провідною темою творчості французьких митців Оноре Дом'є (1808—1879 рр.) та Гюс-тава Курбе (1819—1877 рр.). Останній застосував термін «реалізм» до особливого напряму у малярстві. «Я... цілко¬витий реаліст, тобто щирий прихильник дійсної правди», — писав він. Образ «широкоплечих атлетів з народу» був го¬ловним мотивом творчості видатного американського поета Уолта Уїтмена (1819—1892 рр.), який вбачав поезію не лише в коханні, дружбі, природі, але й в машинах, меха¬нізмах, залізницях, промислових містах та ін. У. Уїтмен мріяв про справжню рівність та свободу людей.
Найповніше принципи реалізму виявилися в творчості О. де Бальзака. Всі його твори просякнуті історизмом. Якщо героєм твору був банкір, то це був не банкір «загалом», а конкретний тип конкретної доби. Читач отримує можли¬вість відкрити для себе всі хитросплетення фінансових ма¬хінацій, структуру «ділового життя» Франції 40-х років XIX ст., або «шляху нагору» молодого честолюбця. Фор¬мулюючи ідею своєї серії романів під загальною назвою «Людська комедія», О. де Бальзак зазначав: «Складаючи опис хиб та чеснот, збираючи найяскравіші вияви пристра¬стей, зображаючи характери, вибираючи головні події з життя суспільства,.., мені, можливо, вдасться написати іс¬торію... звичаїв».
Прагнення до вироблення реалістичного світогляду, притаманне європейській людині другої половини XIX ст., знайшло своє втілення і в філософії. На хвилі наукової ре¬волюції поширюється позитивізм, який стає одним з про¬відних напрямів філософської думки. Виникнення позити¬візму пов'язане з творчістю французького мислителя Огюс-та Конта (1798—1857 рр.). Його філософія походить багато в чому від просвітницької традиції XVIII ст. Як і просвіт¬ники, О. Конт висловлює віру в безмежні можливості нау¬ки, виступає проти традиційної філософської метафізики. На його думку, наука не потребує над собою ніякої мета-фізичної надбудови. Проте він не заперечує існування тео¬рії, яка б здійснювала синтез наукового знання, і за якою можна було б зберегти назву «філософія». Але зводитись вона може лише до загальних висновків з природничих та суспільних наук. Проте ні наука, ні філософія не повинні ставити питання про причини явищ, а лише вивчати їх фактичний стан. О. Конт розвинув ідею французького мислителя та соціолога Клода Сен-Сімона (1760—1825 рр.) про три стадії інтелектуальної еволюції людства. На пер¬шій, теологічній, всі явища пояснюються, виходячи з релі¬гійних уявлень; друга, метафізична, пов'язана зі з'ясуван¬ням сутностей, причин, тут домінує філософія; на третій стадії поширюється вже науковий світогляд, виникає мож-ливість науково-раціоналістичної організації життя. Особ¬ливе місце при цьому О. Конт відводив соціології, яка, на його думку, повинна обґрунтовувати наукову політику, при¬миряти консервативні та революційні тенденції в суспіль¬стві. Він дивився на соціологію як на «позитивну мораль» людства, яка своїми принципами повинна сприяти «єднан¬ню умів» і встановленню суспільного порядку.
Інший лідер позитивізму, англійський філософ і соціо¬лог Герберт Спенсер (1820—1903 рр.), був засновником так званої органічної школи в соціології. Структуру суспільства, існуючі соціальні інституції він тлумачив за ана¬логією з живим організмом, де кожний орган виконує влас¬ну функцію. Основним законом соціального розвитку Г. Спенсер вважав закон виживання найпристосованіших суспільств. На революцію філософ дивився як на «хворобу» суспільного організму. Утилітаризм був притаманний його етико-естетичним поглядам і розповсюджувався на культу¬ру. Під останньою в широкому значенні цього слова Г. Спенсер розумів «приготування до наповненого життя». Культура «містить у собі, по-перше, таку дисципліну і таке знання, які є необхідними для дійсної самопідтримкн та утримання сім'ї... По-друге, всякий розвиток обдаровань, які сприяють утилізації людських насолод», — писав він.
Позитивізм відіграв значну роль у формуванні науково-світоглядних засад культури другої половини XIX ст. Фі¬лософія позитивізму набула поширення не лише серед при-родничників, але й серед письменників, архітекторів, ху¬дожників тощо. Зокрема, на грунті позитивізму сформував¬ся естетико-художній напрям, який дістав назву «натура¬лізм».

Search:
загрузка...

ожеледь

художня культура козацької доби реферат

Критика твору Гопсек

діалоги на вільну тему

Шлях Жульєна Сореля

художня культура козацької доби реферат

Основні типові вузли комп’ютера

особливості навчання монолог

Основні типові вузли комп’ютера

Поняття закону і хаосу та їх значення у науковому пізнанні



Украинская Баннерная Сеть
   
Created by Yura Pagor, 2007-2010