Держава, будучи головним суб'єктом інновац. д-сті, створює умови для зростання науково-технічно¬го потенціалу країни, визначає пріоритети у сфері науко¬во-технічної д-сті і підтримує їх розвиток через сис¬тему фінансово-кредитних і податкових інструментів, формує організаційні механізми інформаційного та ресурс¬ного забезпечення інновац. д-сті. З цією метою створено законодавче забезпечення, яке визначає правові економічні та організаційні умови науково-технічної та інновац. д-сті, передбачає регулювання відносин між суб'єктами науково-технічної та інновац. д-сті, визначає порядок та умови надання підтримки юри¬дичним особам, які здійснюють науково-технічну і/або ін¬новаційну д-сть.
Державна інноваційна політика — сукупність форм і методів д-сті держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інновац. д-сті, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.
Метою державної інновац. політики є формування у країні таких умов для д-сті господарюючих суб'єк¬тів, за яких вони були б зацікавлені і спроможні розробля¬ти і виготовляти нові види продукції, впроваджувати су¬часні наукомісткі, екологічно чисті технології та розши¬рювати на цій основі свої ринки збуту. У Законі України «Про інноваційну д-сть» (2002 р.) вказано: «Голов¬ною метою державної інновац. політики є створення соціально-економічних, організац. і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання на¬уково-технічного потенціалу країни, забезпечення впро-вадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго-та ресурсозберігаючих технологій, в-ва та реалі¬зації нових видів конкурентоспроможної продукції». Продумана і цілеспрямована інноваційна політика держа¬ви позитивно впливає на ефективність інноваційних про¬цесів і загальну динаміку економічного розвитку. І навпа¬ки, недостатньо обґрунтовані дії і заходи держави у сфері регулювання інноваційних процесів руйнують їх мотива¬ційний механізм, гальмуючи соціально-економічне зрос¬тання і навіть перешкоджаючи йому.
Виділяють чотири типи державної інновац. полі¬тики: технологічного поштовху, ринкової орієнтації, соці¬альної орієнтації, зміни економічної структури господар¬ського механізму.
Політика технологічного поштовху. Згідно з нею го¬ловні цілі та пріоритетні напрями науково-технологічного та інновац. розвитку задає держава, на основі чого визначаються шляхи стимулювання інновац. д-сті, які мають здійснюватись через удосконалення управ¬ління в науково-технологічній та інноваційній сферах. Та¬кий варіант інновац. політики передбачає розроблен¬ня різних державних програм, великі капіталовкладення у масштабні інноваційні проекти, використання інших прямих форм державної участі в регулюванні інновацій¬них процесів.
Політика ринкової орієнтації. Передбачає провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів та визна¬ченні напрямів розвитку науки і техніки, а також обме¬ження ролі держави в стимулюванні фундаментальних досліджень. Спрямована на створення сприятливого еко¬номічного клімату та розвитку інформаційного середови¬ща для здійснення нововведень у фірмах, скорочення прямої участі держави в НДЦКР та дослідженнях ринків, а та¬кож прямих форм регулювання, які перешкоджають сти¬мулюванню ринкової ініціативи та ефективній перебудові ринку. Ця політика була пріоритетною в 70-ті роки XX ст. у США, Німеччині, Японії; на початку 80-х років поворот до неї намітився у більшості розвинутих країн, а в середині 90-х років, з початком ринкових перетворень, — і в Україні.
Політика соціальної орієнтації. Сутність її полягає у соціальному регулюванні наслідків НТП: процеси прий¬няття рішень відбуваються із залученням широкої громад¬ськості; рішення приймають за умов досягнення соціаль¬но-політичного консенсусу.
Політика, націлена на зміни економічної структу¬ри господарського механізму. Передбачає істотний вплив передових технологій на вирішення соціально-економіч¬них проблем, на зміну галузевої структури, взаємодію су¬б'єктів господар-ня, рівень життя тощо. Це потребує нових форм організації й механізмів управління розвит¬ком науки і техніки, а також їх взаємодії. На сучасному етапі лише Японія послідовно дотримується такої політи¬ки, здійснюючи її паралельно з ринковою.
Вибір типу державної інновац. політики та форму¬вання механізму, що сприяє її реалізації, залежить від стратегічних цілей держави і має здійснюватися з ураху¬ванням загальних закономірностей інноваційних процесів.
Методи державного регулювання інновац. д-сті — прямі та опосередковані способи впливу органів державного уп¬равління на поведінку суб'єктів інновац. д-сті з метою підвищення їх інтересу до створення, освоєння і поширення інно¬вацій та реалізації на цій основі інновац. моделі розвитку країни.
Інструменти (засоби) державного регулювання інновац. д-сті — акти нормативно-правового або директивного харак¬теру, які регулюють окремі аспекти інновац. д-сті.
Класифікація інструментів державної інновац. по¬літики може здійснюватися на основі підходу «попит — пропозиція». Суть його полягає в тому, що держава здій¬снює вплив через стимулювання попиту на інноваційні продукти, пропозицію таких продуктів, інструменти ство¬рення сприятливого інституційно-правового середовища для підприємців-інноваторів.
Інструменти регулювання попиту. Це укладені цен¬тральними або регіональними органами державного уп¬равління договори із суб'єктами інновац. д-сті щодо розроблення й в-ва інноваційних продуктів, технологій та послуг.
Інструменти регулювання пропозиції. Дії, спрямова¬ні на забезпечення інноваторів фінансовою та технічною допомогою, в тому числі створення інновац. інфра¬структури: надання інноваторам грантів, позик, субсидій, гарантованих кредитів, дослідницьких податкових кре¬дитів; забезпечення дослідників та інженерів відповідним обладнанням і приладами, приміщеннями та сервісом; створення державних інституцій для поєднання науки й в-ва різних форм власності, наприклад шляхом створення та сприяння розвиткові технопарків, виставок, ярмарок тощо.
Інструменти створення сприятливого середовища для інновац. процесу. До них відносять передусім подат¬кові пільги, пільгове кредитування і субсидування; страху¬вання і гарантування, надання прав на прискорену амор¬тизацію устаткування;  розвиток державою патентного права, правничих засад в-ва та споживання якіс¬ної продукції — системи стандартизації і сертифікації ви¬робництв та окремих видів продукції, регулювання моно¬польних під-в і видів д-сті, дозвіл тимчасової монополії інноватора. Це створення сприятливих умов для міжнародної комерційної д-сті. Йдеться про торго-вельні угоди, зовнішньоекономічні тарифи, режими ва¬лютного регулювання, відстоювання прав та інтересів віт¬чизняних інноваторів у міжнародній кооперації праці та захист у випадках недозволеної чи несумлінної конкурен¬ції. Це також розвиток і підтримка системи освіти в краї¬ні (повне або часткове фінансування закладів загальної освіти, університетів,  спеціальної фахової підготовки, системи безперервного навчання і перекваліфікації робо¬чої сили, курсів вузькопрофільного тренінгу та менедж¬менту), створення умов для особистісного розвитку лю¬дини, соціальне страхування, охорона здоров'я, довкілля тощо.
Застосовуючи ці інструменти, держава може уповіль¬нювати або прискорювати темпи інновац. процесу, підвищувати або знижувати ефективність інновац. д-сті. Важливо визначити оптимальне співвідношення між ними, щоб уникнути «ручного» управління інновацій¬ними процесами і сформувати ефективний економічний механізм їх стимулювання.