(Звучать позитивні, потім одразу ж лірична музика.)
Учитель (на фоні музики).
Шановне товариство! Ми, я і мої вихованці, про¬симо дозволу на годину вашого життя. За цей час ми разом з вами спробуємо зазирнути у світ професій. Якби ми говорили з дітьми, то, мабуть, побудували б свою роботу у пізнавальному ракурсі шляхом монологу. Але ж ми маємо справу із дорослими людьми, із вами, хто вже визначився у багатоликому світі професій. Тому наша година спілкування матиме різні моменти: і монологи, і діалоги. Давайте налаштуємося на плідну співпрацю. Домовилися? Залишай¬мо останні приготування, хвилювання, метушню, бо час пішов...
(Звук годинника (метроном).
Звучить пісня «Дивно усе в цьому світі прекрасному».)
Дивно усе в цьому світі прекрасному:
Є лиш мить, ось пора золота.
Є лише мить між минулим і майбуттям,
Сам вона зветься просто життям.
Тут живемо, тут самі обираємо
Стежку життя, по якій нам іти.
Тож пам'ятай: світ важкий, але правильний,
Свою зорю віднайдеш тільки ти.
Може, життя пролетить в невідомості.
Щастя — це що? Лиш тонесенька мить.
Все, чим живу, що ціную на світі я,   
Вміститься в мить, неповторну цю мить.
Учитель. Ця пісня ще раз нагадала нам про швидкоплинність часу. Так, життя до болю скороминуче, і тому не варто тратити його на дріб¬ниці. Але тема, якої торкнемося, варта того, щоб подарувати їй годину життя.
Посудіть самі, шановні дорослі. Щоденно до восьми годин життя ви проводите на своєму робочому місці, або ж виконуєте те, чого вимагає вами обрана професія, чи не так? Кілька годин ранкової зорі та кілька годин вечірньої неймовірної втоми припадають на активну фазу доби, а далі її продовжує пасивна — сон. Зробивши оцей найпростіший аналіз порівнян¬ня часових відрізків доби (а з них складаються тижні, місяці, роки життя), маємо добре усвідомити, наскільки важливо обрати професію до душі, щоб вона не стала тягарем, а була задоволенням. Тоді й вислів: «На роботу, як на свято», — набуде реального сенсу. Ви згодні?
Гадаю, досить прелюдії... Ви і ми, готуючись до зустрічі і цієї розмови, прагнули зрозуміти її важливість.
Звертаюся до вас, щоб ущент розвіяти ваші думки стосовно хибного шляху цієї теми. Якщо ви думаєте, що ми зараз перелічуватимемо профе¬сії, то ви глибоко помиляєтеся. Нам не вистачить години для цієї клопіткої роботи. Тому ми поговоримо лише про ті, які вважаємо ключовими, кодо¬вими, що ведуть за собою всі інші відомі і невідомі професії.
Давайте спробуємо поглянути на наше буття по-філософськи. Ми при¬ходимо у цей прекрасний світ з волі Всевишнього і бажання наших батьків. Батьківство і материнство — це у певному сенсі одна із найдавніших про¬фесій.
Ми, діти, великою мірою залежимо від того, як наші батьки ставляться до нас, до нашого виховання. Вони є нашими першими вчителями. Я під¬воджу вас, шановні дорослі, до думки про суміжність професій. Той, хто обирає долю батьківства і материнства, має усвідомити, що в житті нести¬ме важку ношу: бути наставником і вчителем життя для своїх дітей. Друга професія — та, з допомогою якої батьки дістають хліб насущний для себе і своїх дітей. І ще одна: ви маєте бути опікунами своїх батьків.
Якщо так, то логіка змушує зробити найперший висновок: найдревні-шою і найпоширенішою є професія вчителя, наставника, вихователя, опі¬куна. Це професія, у якій не мало б бути браку, бо від неї залежить наш світ, наше буття.
(Звучить пісня про вчителя.)

Учитель. Хтось може не погодитися з нами і сказати, що батькам до¬статньо любити своїх дітей і дбати про їх матеріальний достаток, а решта — справа рук учителів-фахівців. Ой, як же вони помиляються! Спробуємо до¬вести це: зачитаємо кілька поетичних рядків і вкажемо на помилки у вихо¬ванні, або на упущення, що сталися з вини батьків. Якщо ж ми не праві — переконайте нас у протилежному.
Заплющіть на мить очі й уявіть собі стареньку, змучену роками, робо¬тою, життям жінку-матір, що чекає на свого сина, який мешкає в місті.
Учень. Чи виріс, а чи хата так змаліла,
Що стріха дістає твого плеча?
Сумні над ставом верби похилились,
А мати виглядає орача.
::
Вона давно чекає його з міста...
Приїдь, синочку, в теплі місяці.
Я, як колись, розчиню тіста діжку
І напечу рум'яних буханців.
Приїдь, синочку, ми город посадим
І, може, тин полагодиш мені,
Бо я сама не дам усьому ради
І дні мої чомусь такі сумні.
Приїдь, синочку, вже отаву косят
ь І тепле літо ось уже мине.
Ранкова прохолода вруна росить
І серце через болі не засне.
Приїдь, синочку, картоплі копають,
Пожовклим листом осінь шелестить...
Приїдь, дитино, я тебе чекаю,
Спитай, що я роблю і що болить.
Приїдь, синочку, віхоли гудуть,
Не дуже тепло вдома, я хворію,
Сусіди в постіль воду подають...
То, може, ти приїдеш в цю неділю?
Приїдь, дитино, бо, мабуть, весна
Пройде, та вже без мене рідним краєм,
Тебе нема, чогось тебе нема...   
Чи справді хтось тебе не відпускає?   
А ти скажи, що мати тебе жде,
Одна в селі старенька проживає,
Надворі темно, віхола гуде,
А я тебе, синочку, виглядаю... (Дзвони.)
—    Я їду, мамо! Чуєш?
Я вже їду...
Я зрозумів життя земного мить.
Метуть сніги,
Твого шукають сліду.
О, мамо, рідна,
Як без тебе жить?..
Учитель. Тож любіть дітей і виховуйте їх так, щоб вони любили і по¬важали вас. Тоді не страшно буде за своє надвечір'я. Ви згодні зі мною?..
Ми, дорослі, часто нарікаємо на важкі часи. Світ узагалі непростий і час нелегкий у кожного покоління. Доля завжди посилає людині випробу¬вання. Ми вже частково торкалися думки, що батьки часто зводять процес нашого виховання лише до матеріального. У пошуках заробітку вони зму¬шені шукати роботи у світах. Ми ростемо, дорослішаємо, у нас з'являються недитячі проблеми — і нам ні з ким ними поділитися. А виховний процес зводиться до п'ятихвилинних недільних розмов по телефону...
(Звучить мелодія пісні «Дитинство», на її фоні учениця читає поезію.)
Учениця. Що наснилось тобі, Марусю?
—    Знову снилась мені матуся.
Між зелених лугів ми гуляли
І досхочу собі розмовляли.
Вітер гнав велетенські хмари,
Але поруч була моя мама,
Я нічого в житті не боюся,
Коли поруч моя матуся.
Мама слухає, я говорю,
А тоді засмутилась чомусь,
Щиро в очі мої зазирає
І чи все в порядку, питає.
Наче в мене проблем немає,
Невеличкі лише, та ще
Часом ковдра вночі сповзає,
Трішки мерзне моє тільце.
Наче все в порядку у мене,
Часом думаю, моя нене:
Я б старенький рюкзак носила,
Тільки б ти була біля мене...
Є іграшки заморські, дорогі.
Пенал і ручка, як ні в кого в класі,
Але без мами дні мої сумні,
Хіба що сни той смуток трохи скрасять...
Посміхалась ніжно матуся,
А в її голубих очах
Смуток бачила дочка і втому.
— Повертайся, матусю, додому.
Вона бачила в сні добру фею,
Та зібрала всі чари свої:
Ось проснеться Маруся — і мама
Ніжно й щиро обніме її.
Ось вона, її добра мама.
Ось долоні ніжне тепло,
Мама гладить її по голівці,
І розлуки немов не було.
Стрепенулася враз Маруся
І відкрила блакитні очі.
Ранок тихо входив у хату,
Проводжаючи тіні ночі.
Сон минув, а мені так сумно,
Я всім серцем тебе зову,
Я — маленька, я хочу мами!
Повернися не в сні, наяву!
Учитель. Матері! Не залишайте надовго дітей. Ми розуміємо, що ви робите все для нас. Але... Про ідеально виконану місію материнства — ця пісня.
(Звучить «Пісня про матір» на слова Б. Олійника.)
Учениця. Недавно почула розмову двох одинадцятикласниць. Вони — мої подруги. Ми поверталися додому після уроків і вони вели розмову про закінчення школи, випускний. Одна запитала іншу, куди та вступатиме, на що дівчина відповіла, що хоче в педагогічний, але батьки сказали, що вона піде в фінансово-економічний. Друга дівчина сказала, що вона не визна¬чилася, піде, куди скажуть батьки. Знаєте, мені стало жаль першу. Чому? У неї є мрія, є бажання, яке руйнують або, точніше, яким нехтують її батьки.
Учитель. Часто наші можливості не збігаються із бажаннями. Іноді на заваді здійсненню мрії стоять батьки чи матеріальні обставини. Врешті, причини бувають різні, але якщо людина цілеспрямована, якщо вона має волю, бажання, Божу іскру в душі, то вона сягне вершин життєвих і про¬фесійних.
В одному з номерів жовтневого «Вільного життя» є стаття з цікавою назвою: «Закрийте очі і ввійдіть в мій світ». Тут ідеться про подружжя Ла-йоша Молнара і Тетяни Фролової. Вони обоє незрячі, але це не стало на заваді і розвитку їх таланту, і вибору професії.
Тетяна Фролова — поетеса, народилася в селі Білозірці на Лановеччині. Зараз живе у Львові, де колись навчалася у спеціальній школі для незрячих дітей, а згодом здобула фах філолога у Львівському державному універ¬ситеті. Пише чудові вірші, прозу для дітей та дорослих. Усе є в її творах: і патріотизм, і любов до дітей, і кохання, і роздуми про те, як нелегко бути сліпим. Пані Тетяна видала вже 22 збірки.
Лайош Молнар — угорець за національністю, але став справжнім укра¬їнським кобзарем. А ще він уміє грати на баяні, піаніно і лірі. Останнє — рідкість, адже лірників в Україні не так уже й багато. Лайош Молнар чудово співає у дуеті зі своєю дружиною. Він поклав на музику вірші Т.Шевченка, видав кілька нотних збірок. У репертуарі Лайоша не тільки народні, а і його власні пісні.
У подружжя двоє дітей і четверо онуків, для яких бабуся-поетеса пише чудові веселі віршики.
По-справжньому вражає їхній оптимізм, щирість, сила волі, бажання, попри всі перешкоди, бути у вирі суспільного життя, велике прагнення дати зрозуміти нам, зрячим, що світ, у якому ми живемо — прекрасний, що ми щасливі і все нам під силу.
Кажуть, якщо людина щаслива у житті, в сім'ї, в родині, то вона прагне довершеності і гармонії в роботі.

Є й інше твердження: часто люди, яким не поталанило в житті, шукають задоволення в роботі. Чи так це?
Знаєте, мабуть, і те, й інше буває... Життя і професія часто перепліта¬ються так тісно, і ми так щиро віддаємо себе обраній справі, що це стає фа¬тальністю. У сліпому професійному фанатизмі ми можемо зранити комусь душу, навіть втратити власні почуття або ж зруйнувати чиїсь почуття до себе. У періодиці є рубрика, яка має назву «Вірш із конверта». Знаєте, там іноді натрапляєш на цілий світ пізнання, цілу зливу почуттів; часто у цих листах — біль, розпач і туга за тим, що не збулося...
У поетичних рядках, які я зараз зачитаю, почуття розтоптані «гонитвою за професією».
Невідправлений лист
Тобі колись писав я перший лист
Із вічним зізнанням в любові.
На жаль, мої бажання не збулись;
Знайшла помилки ти у кожнім слові.
... Ти у житті крутилась, як могла,
І кавалерів мала ти чимало,
Кар'єри ти для себе досягла.
Я думав, що мене не пам'ятала.
Та раптом я отримав довгий лист.
Ти взнала, що тепер я одинокий.
Мені ти нагадала, як колись
В очах твоїх я загубив неспокій.
Ти пишеш: чоловік твій охолов,
Ти маєш все... Не маєш лиш кохання.
Та тільки зрозумій — свою любов
Я поховав недавно... Як останню.
Ніколи лист тобі не відішлю:
Можливо, помилки знайдеш ти знову.
Ти професійно знищила любов,
А я дружині клявся у любові.
— Ви любите стверджувати, що є робота в житті, а є робота — життя. Як це? І коли це трапляється, шановні дорослі?
Робота — життя: бути матір'ю, дружиною, другом,     ОПІКУНОМ
Робота в житті — це обрана професія, яку треба любити, і тоді все буде вдаватися.
У мене просте запитання: скажіть, будь ласка, чи стала ваша дитяча мрія реальністю? Хто впливав на ваш вибір? І чи маєте ви моральне задоволення від обраної професії? Ми дамо вам кілька хвилин на спогади, обдумування, поки наша солістка подарує нам усім пісню.
(Звучить пісня. Гості діляться спогадами, роздумами.)
Учитель (звертаючись до учнів). У кожного з вас є мрія про те, ким ви станете, коли виростете. Поділіться цією мрією зі світом і з нами.
(Учні розповідають, ким хочуть стати і чому, демонструють свої уміння.)
Учитель. На уроках трудового навчання і на інших уроках наші вчи¬телі здійснюють професійну орієнтацію. Ми даємо змогу дізнатися про величезну кількість існуючих професій. Ми не станемо перелічувати їх — у цьому немає потреби. Свій вибір ви вже зробили. А скажіть-но, шанов¬ні дорослі, якби існувала «машина часу», в якій ви змогли б перенестись у своє дитинство чи юність, чи змінили б ви обрану професію?
(Гості обговорюють ситуацію.)
Учитель. Знаєте, ми часто ставимо вчителям і батькам запитання про різні професії, іноді навіть неіснуючі, але частіше — реальні. Я вважаю, що є професія «керівник», хоча багато хто доводить, що це — посада.
Так, ця професія не занотована в переліку інших, існуючих. А як вва¬жаєте ви: письменник, композитор, художник — це професії чи світопокликання? Політик — професія чи покликання? І ще: яка, на вашу думку, найважливіша професія у світі, чому?
(Гості діляться своїми міркуваннями.)
Учитель. А знаєте, коли я запитала про це свою бабусю, то вона ска¬зала, що бачить триєдину важливість трьох головних професій, бо від них залежить життя і наша мудрість у цьому світі. Здогадуєтеся, які професії назва моя бабуся? Хлібороб, учитель і лікар.
Не знаю, чи об'єктивне бабусине твердження, чи, може, вона вважає так тому, що дідусь мій був хліборобом, бабуся — вчителькою, а мама — лікар.
У тому, що вчитель — професія важлива, вже сумніву немає. Лікар пі¬клується про основу основ — життя. А хлібороб? Як каже бабуся: «А що ми без хліборобів варті?». Навчила мене бабуся одного гарного вірша, я поділюся ним із вами.
(Звучить щебет птахів, шум вітру, на цьому фоні учитель читає по¬езію.)
Вже сивий-пресивий Максим, помираючи,
Синам, як дубам, залишив багатство...
Найстаршому — срібні карбованці — гривні,
Середньому — коні усі буйногриві,
Найменшому Йванові, майже дитині, —
Щось дуже важливе у кованій скрині.
Сини поховали багатого, мудрого батька
Та й думати стали, як жить-поживати.
—    Де золото батькове? — каже найстарший глухо.
—    У кованій скрині, — говорить похмуро другий.
—    Можливо, — це Йванко братам своїм милим,
—     — Розкриємо скриню і все те поділим?
Сокиру узяли й щосили раз по заліззю,
Ще вдруге і втретє — і от відчинилося віко.
Дивується старший: — Сама пшениця.
Всміхається другий: — Курям згодиться.
Іванові ж очі засяяли молодо:
«Ви гляньте: пшениця горить, як золото!».
Сини пом'янули Максима, а потім із хати
Пішли свої власні у світі дороги шукати.
—    Срібло моє золотом стане, — старший хвастає.
Озолочуся, — сказав середній, — гривастими.
Найменший до воликів:
— Гей, мої сиві.
І сіє пшеницю на рідній ниві.
Срібло в ціні незабаром чомусь упало;
Гривастих задарма підступний забрав баришник...
Приїхав найстарший: — Іванку, лихо!
Приїхав середній: — Іванку, горе!
І каже Іван братам на втіху:
—    Не загинемо. Золота в мене — гори.
На ниву повів: там хвиль золотих — без ліку
В комору повів: там золота повні засіки!
За стіл посадив: там золото — хліб пшеничний!
О мудрість Максима! О скарб заповітно-вічний.
(Танець із колосками. Звучить бій годинника.)
Учитель. Шановне товариство! Час години-роздуму збіг. Пора робити висновки.
Учень 1. Ми зробимо, зробимо їх. А крапки розставить життя.
(Звучить лірична музика. На її фоні по черзі на сцену виходять учні.)
Учень 2. Хтось відкриває для нас нові зорі.
Учень 3. Хтось шукає зелені закони.
Учень 4. Борознить хтось моря, океани.
Учень 5. Хтось пильнує сірі екрани.   
Учень 6. Сорти пшениці виводить учений.
Учень 7. А хтось змальовує світ наш зелений.
Учень 8. Комусь до вподоби в житті мандрувати.
Учень 9. А хтось ще не вирішив, ким йому стати.
Учень 10. Пробував те і пробував друге.
Учень 11. Допомагали друзі й подруги.
Учень 12. Батько і мати своє диктували.
Учень 13. Навіть знайомі напевне вже знали,
Що нас чекає в освітньому плані...
Учень 14. А я ніяк не визначуся:
То за гуманітарні вхоплюся,
То математика вже до вподоби,
То бактерії і мікроби.
Раптом англійська престижною стала.
Все. На більше мене не стало.
Я найбільше, друзі, боюся,
Що так ніколи й не визначуся.
Пішов за порадою до дідуся.
Дідусь посміхнувся.
Усмішка з хитриною:
— Добре б, онуку, щоб став ти Людиною!