МЕТА. Виховувати в учнів почуття чуйності, доброти, милосердя, поваги до своїх батьків, старших людей; викликати в дітей співчутливе ставлення до знедолених, немічниз, стареньких, прагнення їм допомогти.

Запрошена бабуся Станіславської Крістіни  Сабадаш Марія Іванівна.
Учитель.
Людяність, милосердя, добро…Такі знайомі нам ці слова.Все частіше ми говоримо про них, а чи кожна душа відкрита для добра? Чомусь сьогодні наше суспільство заражене вірусом егоїзму, зла, жорстокості.Зачерствіли людські серця, заросли ряскою байдужості до чужого горя, чужої біди, яких у нашому житті дуже багато.
З давніх – давен вважалося закономірним допомогти знедоленому, поділитись шматком хліба, дати притулок прохожому, захистити старість, порятувати хворого чи каліку.
Я закликаю вас до милосердя, до доброти, до співчуття.
Учень.
Сьогодні в країні проживає 2 млн. оодиноких людей, 15 тисяч в будинках престарілих, у злиднях живе 1 млн. 150 тисяч, багато на вулицях бездомних, безпомічних. Усі вони потребують нашої уваги.
Живе одинока людина,
Чого ж ми проходимо мимо?
Живе одинока людина,
Ніким у житті не любима.

І серце у неї відкрите
Для ласки людської й привіту,
Печальним льодком оповите,
Віддалене горем від світу.

Нам легше, бо ми не самотні,
Ходімо ж до неї в світлицю,
І серце людини з безодні,
Полине над нами, як птиця.

Робить добро мене навчає мама
І чисту совість не віддать за шати.
Благословенний мамин заповіт
Ніхто в мені не зможе поламати.

Не говори про доброту,
Коли ти нею сам не сяєш
Коли у радощах витаєш,


Забувши про чужу біду.


Кажімо більше ніжних слів
Знайомим, друзям, одиноким.
Нехай комусь тепліше стане
Від зливи наших почуттів

Лікуймо наші зболені серця,
Лікуймо наші душі зачерствілі,
Несімо правди непогасний стяг,
І кривда в нашу долю не поцілить.
9-й учень.
Воскресайте, камінні душі!
Розчиняйте серце і чоло,
Щоб не сказали про вас грядущі:
їх на Землі не було!,
Учитель. Усе прекрасне в людині від променів сон¬ця і від молока матері. Та не кожному судилося відчу¬ти ласку і тепло святих материнських рук. Сирітська доля  сумна й невесела.  Все в думках і  мріях про батьків. Дитяча уява малює портрет найдорожчої лю-дини — матері.
Та не судилося відчути всім материнську ласку.
Нехай щира порада добрих людей дарує таким ди¬тям силу й наснагу, віру в життя. Нехай їм усміхнеться доля красна в житті, нехай на їхньому життєвому шляху зустрічаються лише хороші люди. А вони в нас є, повірте! Хай щастить таким дітям!
Учень. Доля немилосердно обійшлася із нашими дітьми-напівсиротами. Вони залишилися без батьків¬ського тепла й турботи, любові. Та пам'ятайте, ви не сироти, бо є ще у вас друзі, вчителі. А ви всі, діти, не забувайте своїх друзів, не залишайте їх самотніми у вихорі життя, бо навіть самотня билинка хилиться від легкого вітру, а коли її підтримують надійні тур¬ботливі руки, вона стає міцною.
Хай Господь, діти, посилає здоров'я вам і вашим рідним, щоб вони змогли вам дати путівку в життя.
Учениця. Сьогодні ми хочемо низько вклонитись бабусі однієї з наших учениць, яка взяла на себе обов'язки матері та батька, виховуючи внучку, не ви¬магаючи за це нічого від батьків.
Учень. Здоров'я Вам ще на сотню літ, щоб у вас вис¬тачало сили й достатку вивести свою кровинку в люди. Низький Вам уклін за святу материнську любов.
(Учениця з букетом квітів підходить до бабусі й цілує її).
Учениця.
Давно я у бабусі живу


І кращого місця ніде не знайду.
ДЛЯ мене бабуся — найдорожча в житті,
Вона серце і душу віддає мені.
Моя найкраща, дорога бабусю,
Спасибі, що Ви у мене є.

Не раз я Вам доземно уклонюся

І на колінах помолюся,
Щоб сам Господь продовжив Вам ще довгий вік
Аж до самих ста літ,
Щоб Ви мене ще вирядили в життя
І довели, рідненька, до пуття.

Учитель. Старість — не радість. Ніхто її не жде, а вона сама приходить, непомітно підкрадається до кожної людини. І ви, діти, повинні шанувати старень¬ких, бо й самі колись будете такими.
Старість — уперта бестія, що покриває зморшка¬ми обличчя і руки, чіпляє на плечі горб. А в очах — безнадія, розпач.
Сьогодні у нас на уроці присутні люди старшого покоління — досвідчені, мудрі, добрі. Старість підкралась до них. А були вони такі, як ми, як ви. У цих людях — вся наша історія, адже вони стільки всього пережили.
(Слово надається ветерану війни та праці Кордиш Євгенії Василівні)
Учитель. Дуже прикро, що в наш час будинки для престарілих переповнені старенькими, що ви¬ховали своїх дітей, а на старість їм стали непо¬трібні. Поважайте своїх батьків, зігрівайте їх своєю любов'ю так, як вони зігрівали ваше ніжне дитинство. Бо хто батьків цурається, того Бог ка¬рає. У Святому Письмі ми знаходимо чимало місць, де батьки просять у Бога здоров'я' для своїх дітей.



Прикро, що нема звертань дітей до Бога, аби беріг їх батьків. За пошану до своїх батьків Біблія обіцяє дов¬гий вік.
(Учень розповідає легенду про те, як син наказав відвезти стареньку матір та вкинути у шахту).
1-ша учениця.
Виглядала мати із вікна.
Виглядала мати на дорогу.
Другий поверх. Мовчазна стіна
Не розділить радість чи тривогу.

Старість подивляється на шлях, —
Бо оце й зосталось тільки й світу...
Привезли сюди на «Жигулях»
Позавчора рідні її діти.
Тут, мовляв, їй буде веселіш,
(От сиди, стара, і веселися),
Від думок полиново гіркіш, —
Рідні діти матері зреклися.

Хворе серце плаче по ночах,
Та не шле прокльон до їх порогу.

Озовись надією в очах,
Гомінка напружена дорого!
.

Не сумуйте, старенькі!
Сині весни пройшли, промайнули.
Наче коні, промчали літа.
Не помітили їх, не збагнули,
Як настала пора золота.
Учитель. Діти! Певно, кожен із нас хоче, щоб до нього ставились із добротою, любов'ю. То й ви з лю¬бов'ю та добром ідіть до людей.
Учень.
Не забудь ні старця, ні дитину,
Поділись останнім сухарем.
Тільки раз ми на землі живем, —
У могилу не бери провину.

Зло нічого не дає, крім зла.
Вмій прощати, як прощає мати.
За добро добром спіши віддати, — Мудрість завше доброю була.

Витри піт солоний із чола
І трудись, забувши про утому,
Бо людина ціниться по тому,
Що вона зробила, що могла.
Учениця.
Мамо люба, глянь, як сяють
Ясно зорі золоті.
Кажуть люди —' то не зорі.
Душі сяють то святі.
Кажуть: хто у нас на світі
Вік свій праведно прожив,
Хто умів людей любити,
Зла ніколи не робив.
Того Бог послав на небо
Ясно зіркою сіять...

Правда, мамо, то все душі,
А не зорі там горять?

Так навчи ж мене, голубко,
Щоб і я так прожила,
Щоб добро робити вміла,
А робить не вміла зла.
Учитель. Усі ми — люди. Тож будьмо добрими,людяними,  милосердними,  нехай не черствіють наші душі в щоденних клопотах. Бережімо ж свої серця від усього злого. Володимир Мономах у своєму

повчанні дітям» закликав:
—    не забувайте убогих, подавайте сиротам, захистіть вдову;
—    не майте гордощів у своєму серці, шануйте  старших.
Учениця. Сьогодні дзвони б'ють на сполох, закли¬каючи нас до милосердя, доброти. Бо тільки доброта  й милосердя роблять нас

справжніми людьми. Хай наші серця завжди відгукуються на них і відкрива¬ються до добра.
Учень. Помолимось за тих, хто в розлуці помре, відірваний від рідних хат, хто без мами плаче і не спить. Помолимось за тих, кого залишили мами, по¬молимось за одиноких і сиріт. Над ними, Господи, в небесній тверді відкрий свої долоні милосердні.
Учитель. Діти! Життя таке коротке. Намагайтесь його прожити гідно, з честю. Нехай у кожній душі запанує любов і радість, добро і світло! Тільки люди¬на наділена високими благородними рисами.