Вчитель. 1933 рік. Найчорніший час в історії України. В світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і най благородніших країн. Тривалий час 1933 рік називали одним з найсприятливіших в ра¬дянській історії.
А навесні цього ж року в Україні помирало 25 тисяч людей щодня, 1000 — щогодини, 17 — що¬хвилини.
Всього жертвами голоду за неповними даними стало від 7 до 10 млн. чоловік, з них 3 мільйони — діти.
Як сталося, що без стихій, без засухи, без іно¬земного нашестя все те могло сподіятися на нашій хліборобній Україні, яка ще недавно була житни¬цею Європи?
1-й учень.
Українська нестерпна сюїта...
А навколо — одна сон-трава —
Умирать почали у квітні,
Коли всюди — все ожива.
Ні живої води...
Ні порому.
Що єднає життя на порі,
Чи ж то легко смеркать молодому
На ранковій веселій зорі?!
Вже і проліски, і блавати...
Ще би трохи — і сад зацвів!
Як було тим очам закриватись
Під лункий солов 'їний спів ?!
... Умирать почали у квітні.
2-й учень. Розміри катастрофи впродовж деся¬тиріч уперто замовчувались. Робилося все, щоб приховати правду, щоб світова громадськість не дізналася про справжні масштаби трагедії, і наму-штрована пропаганда діяла небезуспішно: багато людей на Заході так і не могли збагнути, що воно там сталося, на тій екзотичній Україні?
Нині ми знаємо, що то було. Це був не голод, а штучно зорганізований, свідомо спрямований на вигублення українського народу — голодомор. Це була людоморська війна проти цілого народу, такого працьовитого, мирного і цілком безневин¬ного.
То був масовий сталінський геноцид, свідомо спрямований на вигублення українського народу — народу, такого ненависного диктатурі, якій всюди вчувався прихований опір.
Вирішено було голодом виморити його, вини¬щити розбратом, ворожнечею, розрушувати людську спільність фізично й духовно.
3-й учень. Вимирали ж цілі села не будь-як, а за стратегічним диявольським розрахунком, адже треба було підірвати саме коріння нації, зруйнува¬ти основи уставленої віками народної моралі, вит¬руїти в душах людяність, натомість насаджуючи всюди режим терору, сіючи страх, підозри, розпа¬люючи ненависть і жорстокість таку, що й досі суспільству дається взнаки.
Вірш
Тиждень терпів я від голоду муки,
Плакав, ходив, простягаючи руки.
Врешті й ходити уже я не зміг,
Ледве дійшов, упав на поріг.
Встав би, підвівся, та зрадили сили.
Плакали діти, баби голосили,
Федір, мій син, на лежанці лежав,
Звісно, каліка, терпів і мовчав.
Вранці на другий день зирк! Аж у руки
Хтось мені суне кавалок макухи.
Хто це? Це ти, мій сусіде Петро?
Бог хай віддячить тобі за добро!
Слина пішла. Затрусилися руки.
Боженько милий. Кавалок макухи!
Де ти ? Пішов вже. Аж нагло онук
Вихопив в мене кавалок із рук.
Хотів я схопитись, побігти, догнати.
Вирвати з рота! Навколішки стати.
Вже я підвожусь і падаю знов...
Впав непритомний ... Прокинувся — кров..
Мабуть, забився... Вже близько до краю
Крутиться все навкруги... Умираю.
В кого спитати б, чи з їв хоч онук ?
Може, і в нього хтось вирвав із рук.
4-й учень. Голодне лихоліття, що сталося 70 років тому, дослідники називають по-різному: го¬лод, великий голод, голодомор, людомор. Але це швидше емоціональні позначення, бо не відтворю¬ють історико-правового аспекту національної трагедії. Найвичерпнішою категорією для з'ясу¬вання причин та наслідків голоду є термін гено¬цид, що за нормами міжнародного права означає повне або часткове винищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи.
Доказом геноциду є свідоме створення владою таких умов життя, що призвели до масової смерті мільйонів українських селян. Зокрема, постанова Раднаркому УРСР «Про заходи підсилення хлібо¬заготівлі», яку було ухвалено 20 листопада 1932 ро¬ку, за своїм змістом нагадувала смертний вирок: «З оголошенням цієї постанови припинили видачу будь-яких натуральних авансів по всіх колгоспах, що незадовільно виконували плани хлібоза¬готівель».
У колгоспників, які одержали хліб раніше цієї постанови, масово його вилучали. На весну 1933 року майже половина колгоспів України не розра¬хувалися з колгоспниками, тобто не видали жод¬ного грама хліба.
5-й учень. б грудня 1932 року голова РНК УРСР В. Чубар підписав постанову «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібоза¬готівлі». До таких сіл припинили будь-яке поста¬чання продовольства, а з колгоспів вивезли все на¬явне зерно. Така доля спіткала господарства 85 районів України.
Відвертому фізичному винищенню селян, а та¬кож масовому теророві проти них сприяла поста¬нова ЦБК та РНК СРСР «Про охорону майна дер¬жавних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення громадянської (соціалістичної) влас¬ності» від 7 серпня 1932 року. Судовим органам дозволялося застосувати найвищу форму «соціаль¬ного захисту» — розстріл, а як виняток — 10 років ув'язнення з конфіскацією майна. Постанова, яку народ назвав постановою про «сім колосків», виправдовувала свавілля та злочини різних упов¬новажених.
Звичайно, наведені факти далеко не вичерпу¬ють список усіх складових геноциду.
6-й учень. А після того, як на січневому (1933р.) пленумі ЦК ВКП(б) Сталін заявив на всю країну: «Ми, безперечно, добилися того, що ма-теріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік. В цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги Радянської влади», мало хто міг наважитися висловлювати іншу точку зору, хоч становище в країні було ка¬тастрофічним. Адже, починаючи з жовтня 1932 ро¬ку, надзвичайні комісії під керівництвом найближ¬чих співробітників генсека — Кагановича, Моло¬това, Постишева викачали з селян внутрішні фон¬ди — продовольчий, фуражний, насіннєвий. А представники місцевої влади організували у селян спеціальні бригади, які вели подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі. Це було карою за нібито куркульський саботаж хлібозаготівель.
Фактично   це   була  дія,   свідомо   спрямована   на фізичне винищення селянства.
7-й учень. Наприкінці зими 1933 року голод на Україні набув велетенських розмірів. Люди в се¬лах їли мишей, щурів і горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані, проте тисячі селян усе ж пробиралися туди, та, не знаходячи поря¬тунку, вмирали прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, на вулицях. До¬ведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, вби¬вали і їли один одного, викопували мертвих і та¬кож їли.
Так на Україні було зареєстровано   10 тисяч судів над людоїдами.
8-й учень.
Важко в це повірити і уявити, але коли людина довго голодує, вона ніби втрачає розум, стає звіром...
Чуєш, Йване?...
Чуєш, клине мама.
Одягнути чистеньку сорочку.
Чорний день.
Така червона пляма?
Озовись, зарубаний синочку...
Кличе світ Тебе за свідка, Йване!
Хоч одне розплющи, синку, очко.
Божевільна мама,
Біль,Благання,
Подивись, порубаний синочку!
Стративсь розум.
В ненажернім світі!
Господи, сокира на пеньочку...
1 голодні перепухяі діти.
Не вмирай, зарубаний синочку! Учитель. Не минув голод і наш край. Протягом 1932—33 років тільки у нашому місті вимерло 1,5 тис. безвинних людей. Сьогодні на наш урок пам'яті прийшли очевидці того жорстокого ли¬холіття, які пережили чорні роки голодомору.
(Виступи людей, що пережили голодомор, та прослухування магнітофонних записів спогадів).
Народ перестраждав, стерпів люту наругу своїх катів, але в його пам'яті живе й нині прокляття тих, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз'ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.
9-й учень.
Оповідання «Катеринка. Катерина»
Катю в селі називали лише Катеринкою. Така вдача була у дівчинки: з усіма привітна, кожному усміхнеться, то тут, то там чувся її дзвінкий, весе-лий голосочок.
А це ось декілька днів Катеринки на вулиці не видно. Вона все вдома — з мамою і молодшими сестричками. Тато номер місяць тому, і його відвезли до ями за селом. Бо мама тоді вже була слаба і не могла поховати його. У хаті всі мовчать. Від самого ранку. Немов поснули. Першою замо¬вкла мама. Молодші довго кликали її слабенькими голосами, та дарма. Ніхто не озивався, тільки Ка¬теринка чула їх, хотіла заспокоїти, але не стачило сили вимовити й слово. Скоро сестрички теж за¬тихли. Катеринка знала: померли, як і мама. Від голоду. Та страшно не було. Лише дуже хотілося їсти. Вони вже давно нічого не їли...
До хати зайшло двоє. Вони несли маму, дівча¬ток. Повернулися і за Катеринкою. Вона зібралася голосно крикнути: «Я ще жива! », та лише ворух¬нула губами.
Дядьки помітили це;
—    Дивись, жива...
—    Все одно помре, давай заберемо, щоб знову
не їздити на цей куток. Тут уже немає нікого.
Катеринку поклали зверху на купу мертвих лю¬дей і повезли вулицею. Жодна жива душа не тра¬пилась їм назустріч. А їй здавалося, що біля кож-ного подвір'я стояли по-святковому вбранні одно¬сельці і здоровкалися з нею. Тому вона з останніх сил повертала голову на всі боки і усміхалася...
Що було далі. Катеринка не пам'ятала. Вона оп-„ ритомніла, бо дуже замерзла. Щось холодне було під нею, щось холодне тиснуло зверху. Пригадала дядьків і зрозуміла: вона у ямі, куди звозили по¬мерлих, їй стало так страшно, що почала щосили пручатися, відштовхувати від себе все, щоб випо¬взти з-під чийогось захололого тіла. І таки вилізла з ями. Добре, що та не була засипана землею — не встигли це зробити дядьки, які привозили людей.
Катеринка згадала їх і злякалася ще дужче: ось зараз вони під'їдуть і знову вкинуть до ями! Ні, ні, ні! Вона поповзла. Не додому — там немає нікого. Прямувала до хати далеких родичів — може, там дадуть щось поїсти. Колись їй вистачало півгоди¬ни, щоб дійти сюди. Але то було колись. А тепер кожен метр знайомої стежки був, як кілометр. Та знову до ями вона не хотіла...
Ранком її знайшла тітка біля порогу. І хоча в хаті було п'ятеро своїх зголоднілих дітей, поряту¬вала Катеринку — нагодувала, чим змогла, виходи¬ла.
Дівчинка вижила. Тільки зовсім розучилась усміхатися. Від тоді більше ніхто не називав Кате¬ринкою, лише Катериною.
Згодом Катерина разом з іншими дітьми ходи¬ла до школи, де, окрім письма й читання, вчилася ще й усміхатися.
Було це на Сумщині, в селі Веселому. Сімдесят років тому.
10-й учень.
На могилі жертв голодомору
Час пройшов, проминули літа,
Вже зітерлись у пам 'яті нашій
Тих жахливих часів гіркота
І обличчя від голоду павших.
Сільський цвинтар, буяє бур 'ян
На занедбаній братській могилі.
Невже в головах наших туман,
І розвіять його ми не в силі?
Але пам 'ять не вмерла, жива.
Хоч всі ми й заслуговуєм докір.
Ось дідусь промовляє слова.
Все згадав, а пройшло стільки років.
Хай стоїть на могилі цій хрест,
А на душах хай крига скресає,
Хоч один відпоки на сто верст,
Хай на ньому свіча не згасає.
(В. Тютюнник «Бою духів»)
Вчитель. Кажуть, коли пізнаєш краплю, можеш довідатися про будову океану. В цьому є свій сенс. І тому я висловлю, напевне, віру кожного, говоря¬чи словами Олександра Міщенка: «Мертвим ніко¬му довіритися, крім живих, — і нам треба так жи¬ти тепер, щоб смерть наших людей була виправда¬на щасливою і вільною долею нашого народу, і тим була виправдана їх погибель!»
Запалимо свічки і хвилиною мовчання вша¬нуємо пам'ять жертв сталінського голодомору. Хай для всіх людей доброї волі ця хвилина скор¬боти стане актом поминання і перестороги. Хай подібне не повториться ніколи. Хвилина мовчання.