На  столі  —   букет  квітів,   перев'язаних  чорною стрічкою, кусочок черствого хліба, вода, на партах і столі — свічки, учні одягнені в чорний одяг. На дошці написи:

Жить стало лучше,
Жить стало веселей!
(Й.В.  Сталін)
...а онде під тином
опухла дитина, голоднеє мре...
(Т.Г. Шевченко)
Вчитель. Пам'ять — нескінченна книга, в якій за¬писано все: і життя людини, і життя країни. І сьо¬годні, через років, жахливо ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на бла¬гословенній землі квітучого українського краю.
У 1932 р. погодні умови склалися сприятливі і хліб, слава Богу, вродив, українці, працьовиті лю¬ди, не полінувались зібрати його. Але становище у країні було катастрофічним. Тому партійно-дер¬жавна верхівка під керівництвом Й. Сталіна прий¬няла холоднокровне рішення: вийти з кризи шля¬хом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі.
Отож, на Україну відправлено з Москви і Ленінграда так званих десятитисячників, криміналь¬них злочинців і морально негідний елемент. Як хижі зграї, вони ходили від хати до хати і шукали хліба. Пробивали залізними щупами підлоги, печі, стіни, скопували подвір'я, сади, городи, їздили по полях і все, що знаходили, забирали, залишаючи цілі родини без шматка хліба.
За кілька місяців ці надзвичайні комісії під керівництвом Кагановича, Молотова, Постишева ви¬качали з сіл усі запаси зерна. У кожному населеному пункті були спеціальні бригади, які викликали по од¬ному господареві, вимагаючи негайно відвезти на станцію мішок зерна. Відпускали тільки після того, як селянин погоджувався. За нездачу зерна позбав¬ляли волі на 10 років. Деякі селя ни-бідняки наклада¬ли на себе руки.
То був страшний навмисний голод.
Стріла була така нищівна.
Щоби згромадити стодолу
Колгоспної катівні.
То був страшний навмисний злочин.
Такого ще земля не знала.
Закрили Україні очі.
І душу міцно зав 'язали.
Сліпу, пустили старцювати...
Луна ще досі в оболонях.
Здичавіла вкраїнська хата
На березі своїх агоній.
Глуху, заставили мовчати.
А то би світ втопивсь в Славуті.
Як божевільна їла мати
Свою дитиноньку майбутню.
Мерцями всіялося поле.
Ні хрестика і ні могили.
То був такий навмисний голод.
Чи, Боже, й Ти вже був безсилий?
(Тарас Федюк  «Навмисний голод»)
Ганебним і водночас злочинним було відверте вбивство дітей за розкрадання так званої «соціалістичної власності». Відомо, що 7 серпня 1932 р. ЦБК і РНК СРСР прийняли постанову, яку народ назвав декретом про «п'ять колосків». Судові й позасудові органи чинили безкарно глум над селя¬нами, масово забивали дітей, що голодні ходили по колгоспному полю і збирали колоски.
Так у с. Бурти Київської обл. було заарештовано двох дівчат 12 і 14 років, їх піддали жахливим торту¬рам: палили руки сірниками, кололи голками пальці, тиснули пальці дверима, виламували їм руки. Зловле¬них дітей прив'язували до коней і піддавали торту¬рам, тіла невинних жертв закопували таємно. Таких фактів досить багато.
Голод був нестерпним. Виснажені, маленькі руче¬нята у передсмертній молитві звертались до Бога, просили хліба.
Сині пальники простяг до хліба
І стиснув його, неначе скарб,
І усмішка пригасила ніби
На чолі жорстоких злиднів карб.
Впав навколішки близенько грубки
І на мить забув про дні тривог,
А з очей, з усміхненої губки
Усміхався зголоднілий Бог.
(Н. Мудрик-Мриц)
Антоніна Листопад
«Біла молитва братика»
1932... Жахливі сторінки голодомору. А чи були ті, хто виступав з протестом, заступався за голодуючих? Так, були, але про них ми знаємо мало. Серед тих правозахисників — Лука Даниленко.
1932 рік. Молодий лейтенант Даниленко закінчив артилерійське училище і з радістю прибув до свого рідного хутора Вейхово на Сумщині. Зустрівся з рідним братом, і Давид розповів йому і про голодомор, і про спухлих людей, і про вимерлі села. І якраз тоді прибув уповноважений з району по заготівлі хліба і наказав Давиду вести до тих, хто має хліб. Давид по¬чав відмовлятися, бо у людей вже не було що брати.
Лука не витримав. Підвівся, витягнув наган і нака¬зав негайно забиратися з хутора і забути туди доро¬гу, а ні — то всіх перестріляє. Це був нечуваний ви¬падок — із зброєю в руках проти вказівок Компартії.
Поїхав Лука у літні військові табори, а слідом за ним полетів донос про випадок на хуторі. І запрацю¬вала державно-тоталітарна машина: виключення з рядів КПРС, переведення на Далекий Схід, слідчий ізолятор, військовий суд у Хабаровську, вирок — розстріл з конфіскацією майна.
А люди пухли від голоду, вимирали цілі села.
1)    Юрій Клен «Прокляті роки».
2)    «Тиждень терпів я від голоду муки...»
3)    Борис Олександрів «Це остання хлібина, остання...»
Наступила голодна зима.  Хліба не стало вже до
Нового року. Голодуючі сім'ї їли кукурудзяні качани, стебла, просяне лушпиння, стручки акації, сушену солому, трави, гнилі кавуни і буряки, а також м'ясо домашніх тварин і дохлих коней.
Ось як згадує про це Василь Барка у романі «Жов¬тий князь» — першому творі про голодомор 1933 року:
«Пес то наближався, то застигав на місці і довго, мов зачаклований, глядів на кусник їстівного в руці господині. Зрештою, той кусник спокусив пересту¬пити через поріг, в нешироко відкриті двері, що за¬чинилися враз. Андрій ударив качалкою, і приголом¬шений пес, заскавучавши, припав до землі. Дарія Олександрівна накинула йому на голову мішок. По¬чала бити костуром, що колись брав її чоловік, коли ходив вулицями, де є злі собаки. Але, раптом опри¬томнівши, пес підскочив, вирвався з мішка і почав метатися по сінях.
Оленка з самого початку затрусилася від жаху, за¬чинилася в хаті і тремтить, стоячи біля одвірка. Оче¬нята, ніби в божевільної, з переляку; їй чути поруч гурчання, гавкіт, крик, тупіт.
В сінях мати з розпукою чимдуж била пса, бачачи, що це одно зосталось, бо інакше він покусає, а не дасться в руки; ще в хату вскочить і виб'ється через вікно, зоставивши всіх голоднішими, ніж сам.
Пес осідає і тільки лізе — вже не скочить. Вос¬таннє він смикнувся і впав, тонко поскімливши. Дарія Олександрівна ножем, що приніс син, дорізала пса. Підвелась напівпритомна. Патрала і перемивала до вечора і варила псятину, що бридко несмачною виявилась! Та голод став дужчий, ніж відраза до по¬гані: всі в хаті їли її.
Голодна смерть ходила по селу. Мертві лежали в кожній хаті. Нікому було ховати, їх стягали на воза, зачіплювали гаками сільські активісти-комуністи. Але в хатах, крім мертвих, дихали ще живі. Щоб не заїжджати по них наступного дня, забирали на підво¬ду разом з мертвими.
Хлопця Василька Гончаренка ще живцем поклали на підводу. Він не знав, куди його везуть. Зрозумів тільки на цвинтарі і почав проситися:
— Дядечку, зніміть мене, хай полежу трошки на травичці.
Дивно, але послухало зчерствіле серце. Поки копа¬ли яму, Василько тихенько поліз між могил до поля з пшеницею, що біля цвинтаря. Там і сховався, Богу дякувати, за нього забули. А він, лежачи, м'яв колос¬ки і ловив тремтячими вустами. Там і заночував. Нас¬тупного дня лежав майже непритомний. Під вечір, коли опам'ятався, почув торохтіння підводи і з усіх сил покликав на допомогу. На щастя, то був його друг Володя. Так і врятувася хлопець від смерті.
Нестерпне горе, біль і розпука матерів, які у відчаї страчували своїх дітей. Так, за спогадами очевидців, жінка помила дітей, натопила маковинням, закрила лядку, «і до ранку всі діти померли».
А. Листопад
«Остання колискова»
Голод охоплював територію з населенням 60 млн. чоловік, а число жертв досягло 7,5 мільйона. У селах навесні 1933 р. почалося трупоїдство і людоїдство. Зареєстровано 10 тис. судів над людоїдами.
Очевидець людоїдства, Марія Миколаївна Сторчак, згадує: «Стояла серед степу голого хатка, а в ній жили три сестри — Софія, Галька і Параска. А поло¬ли ми грядки. Аж чуємо крик. Тато наш осторонь бу¬ли і подумали, що, може, на нас напали: балачки про¬котилися, що сестри ті ловлять дітей і ріжуть. Прибігли — ми на місці, полемо. Біжать далі тато, а в житі крик: дві сестри залигали третю сестру мотуз¬кою, і ніж у роті стирчить... «Вона нас хотіла заріза¬ти», — пояснювали сестри кричучи, ніби звірі, в яких намагалися здобич відняти, а ми їй це зробили,,. Сестри трупа потягли додому. Невдовзі з димаря ішов дим: Софія і Параска варили в печі Гальчине м'ясо, щоб самим не померти...» Ось що згадує Іван Марченко: «Мати зарубала свого дворічного хлопчика і вари¬ла, аби прогодувати решту дітей. Скаламутився у неї розум, кричала тільки: «Ваня, Ваня...»
А.Листопад
«Чуєш, Йванку?»
Чи   була   того   року  весна?   Чи   прилетіли   до знайомих людських осель довірливі лелеки?   Чи співали травневими ночами у вербах над річкою солов'ї? Ніхто того не пам'ятає сьогодні. Пам'ята¬ють інше...
М. Будлянський
«Весна»
Коли наступила весна, розсипалися люди на пасо¬виська. Скубли все, що починало зеленіти. Рвали кропиву, лободу, бур'яни, варили кашу з грициків, калачиків, їли цвіт акації, різні гриби, навіть отруйні, і помирали від отруєння.
Тим, хто ходив весною на роботу в колгосп, дава¬ли відсипне — 200 г муки або крупи. До цього люди додавали перетертого берестяного листя і пекли маторжаники.
І знову спогади. Навесні з Ленінграда до батьків приїхала дочка Марина з сином Петрусем. Йому бу¬ло 7 років. Коли напекли цих маторжаниів, голодна дитина простягнула ручки, аби взяти одного. За це дядько Петро дуже побив хлопця, бо голодна була його сім'я. З великого жалю і болю побігла дитина до своєї тітки аж за 20 кілометрів. За сином побігла Ма-рина та, на жаль, не застала сина живого. Тітка Ган¬на, сестра Марини, призналася, що вони з'їли Петру¬ся, а кістки закопали. Взяла бідолашна мати ті кісточ¬ки дитячі, облила слізьми гарячими, поховала їх коло груші і насипала могилку.
А.Листопад
«Гайдамацький син»
Стоїть  Гора  Зажури неподалік Лубен. А на ній Хрест — символ розп'яття українського народу. І не¬хай світло отих свічок буде нашою даниною тим, хто навічно відійшов від нас у 1932—1933 роках.
Навіть на останнім рубежі
Промінь віри в нас ще не погас.
Боже, Україну збережи,
Господи, помилуй нас!
В наших грудях кулі і ножі,
Нас розп 'ято й знищено не раз.
Боже, Україну збережи,
Господи, помилуй нас!