Звуконаслідування, вигуки, жестиПлан: Вступ...................................................................................3 Звуконаслідувальна гіпотеза.............................................4 Звукосимволічна гіпотеза..................................................5 Вигукова гіпотеза (емоційна, довільних вигуків)...........6 Гіпотеза трудових вигуків.................................................7 Гіпотеза жестів...................................................................8 Список використаної літератури.......................................9 Вступ. Проблема походження мови є дуже складною. Припущення про походження мови робляться умоглядно шляхом міркувань, бо первісна мова не має пам'яток письма. Перш ніж розглянути різні гіпотези з цієї проблеми, слід наголосити на тому, що питання походження мови треба відрізняти від питання походження конкретних мов світу. Конкретні мови, навіть дуже давні, виникли не раніше 10 тисяч років тому, тоді як людство заговорило декілька сот тисяч років тому. Коли і як з'явилася мова, якою вона була на перших етапах розвитку людства цікавить Людей із найдавніших часів, однак до наших днів немає загальноприйнятої відповіді на них. В античні часи (V—IV ст. до н.е.) проблема походження мови порушувалася в межах філософських дискусій про сутність мови. Представники посоли Платона вважали, що назви предметам даються не довільно, а відповідно до їх природи, що свідчить про природний характер мови і, відповідно, закономірну біологічну зумовленість її виникнення. Представники школи Демокріта стверджували, що назви зовсім не пов'язані з природою речей, що жоден предмет не потребує ЇЇ. Назви предметів потрібні тільки людям для передавання думки про предмети іншим і тому встановлю-ються за умовною домовленістю. Це є свідченням того, що й мова виникла свідомо, за домовленістю. У XVH—XIX ст. з'явилося кілька гіпотез походження мови— звуконаслідувальна, звукосимволічна, вигукова, соціального договору, трудових вигуків, жестів та ін. Звуконаслідувальна гіпотеза. Полягає в тому, що мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Відтворення ревіння звірів, крику птахів, шуму води, вітру зумовлювало появу перших слів, наприклад, му, гав-гав, дзінь-дзінь, бац, кап тощо, від яких потім утворилися похідні типу гавкати, гавкання, гавкіт; капати, капання, капля тощо. Інколи подібні за звучанням звуконасліду-вальні слова властиві декільком мовам: зозуля по-чеськи звучить кукачка, по-французьки куку, по-іспанськи куко, по-руминськи кук, по-болгарськи кукавіца, по-словацьки кукавіца, по-польськи кукулка, по-російськи кукушка. Проте зазвичай звуконаслідувальні слова в різних швах не збігаються. Ця гіпотеза була започаткована ще Демокрітом (460 до н.е. — ?) і Платоном (427—347 р. до н.е.) У ХІХ ст. її підтримував Вільям Уїтні (1827—1894). Прийняти таку гіпотезу неможливо, бо згідно з нею мова виникла; випадково, а не за необхідністю, тому існування суспільства для її виникнення не є обов'язковим. Слів, утворених шляхом звуконаслідування, дуже мало, причому в розвинених мовах їх значно більше, ніж у нерозвинених. І звучать вони в різних мовах, як було зазначено, неоднаково. Так, скажімо, українцям чується, що качка кричить кря-кря, англійцям — квак-квак (quack "крячати"), французам — кап-кап (сапсапег «крякати»), датчанам — paп-paп (rappe "крякати, гого-тати").А от найуживаніші слова (вода, земля, небо, голова, рука, нога, очі, жити, їсти, пити, ходити тощо) не мають нічого спільного зі звуконаслідуванням. До того ж, щоб наслідувати звуки природи, потрібно мати дуже гнучке мовлення, Що передбачає тривалий попередній розвиток. Отже, серйозно сприймати цю гіпотезу немає підстав. Тому М. Мюллер жартівливо назвав її теорією гав-гав Звукосимволічна гіпотеза. Вона є близькою до звуконаслідувальної. Деякі вчені навіть ототожнюють їх. Але оскільки в основу цієї гіпотези покладено не звуконаслідування, а звукосимволізм, що, безумовно, є іншим явищем, то цілком виправдано цю гіпотезу виокремлювати. Згідно зі звукосимволічною гіпотезою між почуттями й емоціями людини і звуками є певний прямий зв'язок. Звуками людина передає свої враження про навколишній світ. Ще давній мислитель Аврелій Августин (354—430) говорив, що слово "мед" приємне для слуху, "гострий" — неприємне. Підтримували цю гіпотезу німецькі вчені Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646—1716), В.Гумбольдт, Якоб Грімм (1736—1868), Гейман Штейнталь (1823—1899), український мовознавець Олександр Потебня (1835—1891), швейцарський мовознавець Шарль Баллі (1865-1947). Лейбніц, зокрема, вважав, що йвук [1] виражає щось м'яке і вказує на швидкість: нім. leben «жити», lіeben «любити», Lauf "біг», Lowe «лев», luche «рись». За спостереженнями В. Гумбольдта, звукосполучення [1і] передає уявлення проте, що ніби ллється (Lied пісня, Liсht «світло»), а звук [w] асоціюється із неспокоєм, невідомістю (wehen «віяти», Wind «вітер», Wolke «хмара», Wunsch «бажання»). Що стосується міри вияву звукосимволізму в мові, то Леибніц зазначав, що з розвитком мови сфера його дії стає все обмеженішою. Критики цієї гіпотези як контраргумент наводять приклади, де ці "приємні звуки" служать для вираження не завжди приємних понять: лай, балда, дилда тощо. Однак дослідження 80-х років ХХст. свідчать на користь того, що власне звукосимволізм відіграв велику роль у виникненні мови. Вигукова гіпотеза (емоційна, довільних вигуків). Суть її в тому, що предмети навколишнього світу викликали в людини певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, які й стали першими словами. А отже, слово — дзеркало душевного стану людини. Скажімо, первісна людина натрапила в спеку на струмочок і від радості вигукнула "ах!". Від цього вигуку утворилися похідні — ахати, ахання, ахало, і таким чином формувалася мова. Започаткували цю теорію епікурейці Давньої Греції (IV—III ст. до н.е.), які вважали, що виникнення мов зумовлене природною потребою людини виражати звуками свій душевний стан. Пізніше цю теорію підтримав Ж.-Ж. Руссо, який констатував, що "пристрасті зумовили перші звуки голосу» і що - "мова перших людей була не мовою геометрів, як звичайно вважають, а мовою поетів". У Росії вигукову теорію відстоював Д.М. Кудрявський (1867—1920). Безумовно, не можна заперечувати значення емоцій і почуттів у розвитку мови, але прийняти вигукову гіпотезу походження мови важко, бо головну причину виникнення мови вона вбачає в індивідуальному душевному стані людини. Виникнення мови, за цією теорією, є випадковим явищем (хоча врозуміло, що жодна дитина не заговорить, поки не опиниться серед мовців). Вигуки, які виражають почуття, в різних мовах вимовляються по-різному (укр.. ну!, англ.. уай!). Та й, зрештою, не слід зводити мову лише до експресивної функції, тоді як у неї є й інші, до того ж важливіші функції. Гіпотеза трудових вигуків. Виникла в другій половині XIX ст. Висунув її Людвіг Нуаре (1829—1889), підтримував Карл Бюхер (1847—1930). За цією гіпотезою, інстинк-тивні вигуки супроводжували колективні трудові дії. Спочатку вони були мимовільними, поступово перетворилися на символи: трудових процесів. Первісна мова була набором, дієслівних коренів. Це по суті, варіант вигукової теорії. Тільки тут вигуки виступають засобом ритмізації праці. Вони нічого ще виражають, навіть емоцій. На думку О.О. Реформатського, ці вигуки не мають жодної мовної функції: ні комунікативної, ні номінативної, ні експресивної. Насправді таке розуміння мови є біологічним, бо інстинктивний вигуку хоча пов'язаний із працею, — факт біологічний, а не соціальний. Гіпотеза жестів Її відстоював російський учений Микола Якович Марр (1864—1934). За цією гіпотезою, спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова. Про можливість виникнення звукової мови на основі жестів твердили представники й інших гіпотез. Прибічник вигукової гіпотези німецький учений Вільгельм Вундт (1832—1920), зокрема, вважав, що із самого початку існувало дві мови — мова жестів і мова звуків. За допомогою звуків виражали почуття, а за допомогою жестів — уявлення про предмети. Як доказ цієї гіпотези наводять факт існування мови жестів у наш час. Справді, мову жестів використовують багато племен. Австралійське плем'я аранда, скажімо, має 450 жестів, серед яких є навіть такі, що виражають абстрактні поняття. Мовою жестів користуються, як правило, тоді, коли заборонено говорити, а також під час спілкування різномовних племен. Так, зокрема, вдови австралійського племені варра-мунга цілий рік повинні мовчати, тому змушені спілкуватися за допомогою пальців і ліктів. Серед деяких племен заборонено розмовляти юнакам: у період посвячення їх у мисливці. 5Ік бачимо, в усіх згаданих тут випадках жести застосовують як доповнення до звукової мови. Отже, жести були і є допоміжним засобом спілкування, властивим: усім народам. Щоправда, представники різних етносів вдаються до нього неоднаковою мірою. Так, скажімо, протягом годинної розмови мексиканець використовує жестикуляцію 180 раз, француз — 120, італієць—80, а фін - 1 раз. Список використаної літератури. 1. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. – К. – Одеса, 1991, - с.225-237. 2. Головин Б.Н. Введение в языкознание. – М., 1983. – с.183-186 3. Дорошенко С.І., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. – К., 1974. – с.235-262 4. Реформатский А.А. Введение в языкознание. – М., 1996. – с.457-518 5. Маслов Ю.С. Введение в языкознание. – М., 1987. – с.186-220
