Літери г та ґЗміст: Вступ...............................................................................................................3 Українська мова ХVІІ-ХVІІІ ст. та правописні шукання ХІХст...............5 Дискусії навколо літер г та ґ.........................................................................7 Використана література................................................................................10 Вступ. Глаголиця була створена майже в той же час, що й кирилиця. Найбільш ймовірно, що в її основі лежав вже існуючий розподіл слов’янської мови на звуки. Можливими причинами створення глаголиці, або правильніше двох, а не одної абетки було існування двох чи кількох докирилівських слов’янських абеток. У всякому разі про існування докирилівських письмен говориться в VIII главі «Паннонського життя» Кирила: до створення кирилівської абетки слов’яни використовували для письма «риски і різи». Крім того Кирило, ще до створення азбуки, знаходив слов’янські книги і чоловіка, «глаголющого тою бесідою», котрий і навчив його читати ті книги. Найбільш імовірно, що ці книги були написані на основі грецького алфавіту, пристосованого до слов’янської мови і, можливо, доповненого новими літерами, необхідними для передачі звуків мови. Кирило ж переробив цей матеріал, створив азбуку (кирилицю), переклав ряд книг і активно сприяв просвітництву. Іншою можливою причиною створення іншої азбуки — глаголиці було переслідування німецько-католицькими монахами слов’янських книг, оскільки вони були написані літерами, схожими на грецькі, тобто візантійським письмом. Боротьба між західною і східною церквами часто приймала жорсткі форми. Щоб захистити слов’янські книги і могла бути створена глаголиця — азбука, яка дуже відрізнялася від кирилівської і не схожа на грецьку. Літери глаголиці виглядають більш штучними і не дуже зручні для написання. Це створює враження, що ця абетка розроблялася протягом короткого проміжку й не пройшла випробування часом. Кирилиця ж, навпаки, була створена повністю на основі грецького письма, яке вже пройшло через століття і прийняло зручний для написання вигляд. Можна зазначити також, що й грецький алфавіт, в свою чергу, був створений з фінікійського письма. Більша зручність кирилиці і дозволила їй з часом витіснити глаголицю. УКРАЇНСЬКА МОВА ХVІІ-ХVІІІ СТ. ТА ПРАВОПИСНІ ШУКАННЯ ХІХ СТ. На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. Тарас Шевченко До пам'яток письменства цього періоду належить ділова документація, художня література, культурно-релігійні твори, апокрифи, проповідницька проза, світська поезія та ін. Письменники-полемісти, намагаючись писати народною мовою, не завжди могли обійтися без книжних слов'янських виразів та фразеології. А ті, що хотіли писати церковнослов'янською не завжди досконало володіли нею. Отже, й виникла мова, середня між слов'янською і народною. У 1619 p. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького "Грамматики словенския правилное синтагма". Як вказують мовознавці, ця граматика була не стільки слов'янською чи церковнослов'янською, скільки близькою до спільних властивостей руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовлялися звуки у слов'янській мові, Мелегій Смотрицький передавав їх по-руськи. Проте, це була перша граматика, якою користувалися в Україні, Білорусі й Росії ще кілька століть. Склалася ситуація, коли писали по-слов'янському, а читали (вимовляли) по-руськи, тобто народною українською. Під впливом цієї граматики складалося чимало шкільних підручників, які сприяли поширенню грамотності серед простого люду. Наприклад, граматика луцького єпископа Афанасія Пузини, що була видрукувана в Крем'янці 1638 p. За граматикою Мелетія Смотрицького також укладалися й букварі ХVІІ-ХVІІІ ст. Цінним в його граматиці було спрощення надрядкових знаків, які утруднювали читання, введення літери Ґ замість африкати КГ, яка вживалася в словах кгрунт, кганок і подібне. Однак він залишив ще чимало вже "неживих" літер (Ъ, ы, ъ та ін.). Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, які вживаються для позначення на письмі 38 фонем. 21 літера позначає приголосні звуки: б, в, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ; 10 — голосні звуки, з яких а, е, и, і, о, у передають кожна по одному звуку, а літери є, ю, я позначають по одному звуку лише після м’яких приголосних (синє, люди, ряд), а на початку слова, після голосних і після апострофа ( ‘ ) — по два [ й + е ] , [ й + у ] , [ й + а ] — має, юнак, в’янути; літера ї завжди позначає два звуки [ й + і ] — їжа, з’їзд ; літера й перед о позначає приголосний [ j ] — його, а в інших позиціях — нескладовий голосний [ і ] — йду, гай; літера ь звукового значення не має, а вживається для позначення м’якості приголосного звука (кінь, льон). Літера г позначає фарингальний [ h ] (голова), а ґ — задньоязиковий проривний приголосний [ g ] (ґава, ґрунт, ґудзик). Літера щ позначає сполучення звуків [шч] — щука. Літери українського алфавіту за формою бувають великі й малі, а за різновидом — друковані й писані. Дискусії навколо літер г та ґ. Вже за часів Великого князівства Литовського виникла потреба передавати звук /g/, який щочастіше почав появлятися в чужих власних назвах. Спершу цю проблему розв'язано так, що писалося дві літери — "кг". Найдавніший випадок такого написання маємо з 1388 р.: КГИРДИВИД, азгодом такі написання находимо щораз частіше: КГВАЛТЪ, КГРУНТЪ, КГЕДЕМИНОВИЧЪ, ШВИДРИКГАИЛО та ін. (Shevelov, 1979; 623). Та з кінця XVI — початку XVII ст. така розв'язка вже не задовольняла, і наші предки почали вживати або латиничне "g", або нову літеру (взяту з тогочасного грецького письма) "ґ". її находимо в острозькій Біблії (1583), в острозькому букварі І. Федоров(ич)а (1587), а М. Смотрицький 1591 р. уживав її у своїй книжці "Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка" (Німчук, 1/91; 10). Дальше, у Клирика Острозького (1599) находим — ФЂҐОУРА, а в Памви Беринди (1627) — ҐРОНО (Shevelov, 1979: 624). Хоч диграф "кг" уживався ще до раннього XVIII ст., літера "ґ" поступово здобуває собі місце в українській графіці. Що вона ніяке нововведення, навіть у модерній українській літературній мові, можна довести її використанням у словниках Желехівського та Недільського (1882 -1886), Уманця і Спілки (1893) чи Грінченка (1907 — 1909). Деякі засади, де вживати цю літеру, можемо прочитати в "Найголовніших правилах українського правопису" (1921), і ці правила деталізовано в т. зв. харківському "Українському правописі" (1929). її усунено з української абетки 1933 p., і вона була на вигнанні в Радянській Україні до 1990 р. Отже, говорити, що "штучної" літери "ґ" наколи не було у нашому алфавіті", — означає, в кращому випадку, брак обізнання з історичними джерелами. Треба пам 'ятати, що звук /ґ/ існував в українській мові віддавна і його існування підтверджувалося навіть у таких радянських академічних виданнях, як "Курс сучасної української літературної мови" за редакцією акад. Л. А. Булаховського (1951, 1; 145-7, 193-4) та п'ятитомна граматика заредакцією акад. І. К. Білодіда "Сучасна українська літературна мова" (1968; 132,175-6) [* Щоправда, в граматиці за редакцією Булаховського цей звук позначений латиничним g, але в граматиці за редакцією Білодіда він позначений традиційним ґ]. Коли кожна інша приголосна фонема мала свою окрему літеру або позначення, комусь було зручно вилучити літеру "ґ" з української абетки 1933 р. і наказати, що і фонема /г/, і фонема /ґ/ передаватимуться тією самою літерою "г" (Москаленко, 14). Тут стільки логіки, що веліти писати фонеми /б/ та /в/ літерою "в". Толочко пише, що, впровадивши (насправді відновивши) цю літеру, "знизили її придатність не лише для російськомовних, а й для україномовних громадян України" (підкреслення моє). Навіть якщо б існували українські говірки, які зовсім не мали фонеми /г/, це ще не була б підстава, щоб усувати цю фонему з літературної мови й вимови. Але найважливіше, що в центрально-наддніпрянських і полтавських говірках фонема /ґ/ таки існує, а вони ж основа сучасної української літературної мови. (Можна згадати, що існують німецькі говірки, які зовсім не мають дзвінких приголосних. Зразок такої вимови бачимо в "Панських жартах" Франка, який саме так передає німецький штиб в українській мові німецького комісара. Та німецька літературна мова й вимова не узгляднює такі говірки й уживає дзвінкі приголосні скрізь, де треба). Але при чому тут російськомовні громадяни? Коли українець вивчає російську мову, йому доводиться опанувати вимову російського /ы/, якого немає в більшості українських говірок, ані в літературній мові. Якщо, наприклад, М. Ґорбачов опанував літературне /g/ російської мови, то чому російськомовний громадянин України не міг би його засвоїти? Літери "Ђ" та "ъ" усунено з російської мови (12, тут треба б додати "і", "?" та "v"), бо вони або втратили окреме звучання, або вповні злилися у вимові з іншими голосними. Реальна картина російської мови вповні виправдала таку реформу, але українська мова має інакшу фонематичну структуру і треба, щоб і графіка її віддзеркалювала. Ні, українська мова зовсім "не йде у зворотньому напрямку" (12), вона просто обстоює те, що їй забрано. Толочкові не подобається написання типу "Гемінгувей" (так-таки, 12). (Мені воно також не подобається, бо "у" зовсім зайве, а на місці другого "г" таки повинно бути "ґ"). Нехтування звуку /ґ/ в англійських прізвищах призвело нещодавно майже до інциденту, коли в Києві віце-президента США названо Гор, а не Ґор. Кожен, хто добре володіє англійською мовою, знає, що перше слово в добірному товаристві не вживається. Прекрасно розумію, що українська мова не може передавати всі тонкощі чужих назв, ніяка людська мова на те не здатна. Але коли вона таки має засоби, щоб передати фонеми чужих мов, то треба їх таки використовувати й не понижувати рівень своєї культури. Використана література: 1. Огієнко І. Слов'янське письмо перед Костянтином // Збірник Історико-філологічного відділу. - К., 1928. - № 76. 2. Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської старо-українщини ХІ-ХVІІІ вв. - 1924. - С. 36. 3. Кримський А. Твори.: У 5 т. - К., 1973. - Т. 3. - C. 252-282. 4. Плющ П. Історія української літературної мови. - К., 1971.- C. 148. 5. Шевчук В. Дорога в тисячу років. - К., 1990. - С. 10. 6. Житецький П. Нарис літературної історії української мови в ХVІІ ст. - Львів, 1941. - С. 3. 7. Кримський А. Нарис історії українського правопису до 1927 року // Твори: У 5 т. - К., 1973. - Т. 3. - С. 283-301. 8. Огієнко І. Українська культура. - К., 1918. - С. 244. 9. Розенталь. Д., Теленкова М. Словарь-справочник лингвистических терминов. - М., 1985. - С. 271.
