Інфузія – парентеральне введення в організм великої кількості рідини, її проводять для нормалізації об'єму і складу крові, боротьби з інтоксикацією, парентерального живлення, поліпшення реологічних властивостей крові.
Інфузійні розчини вводять внутрішньовенно і внутрішньо-артеріально, украй рідко внутрішньокістково (у губчасті кістки).
Розрізняють одномоментні і довготривалі, струминні і краплинні інфузії.
Краплинні внутрішньовенні інфузії проводять зі швидкістю 60-70 крапель за 1 хв. Струминне введення лікарських засобів найчастіше застосовують у реанімації та під час проведення інтенсивної терапії.
Для інфузійної терапії застосовують системи одноразового використання. При довготривалій інфузії у вену вводять тонкий пластиковий катетер.
Інфузії проводять у периферійні або центральні вени (підключичну, верхню порожнисту та ін.).
Доступ у вену здійснюють шляхом венепункції, пункційної інтубації вени за Сельдінгером або венесекції,
Трансфузіологія – розділ медичної науки про керування функціями організму шляхом цілеспрямованої корекції морфологічного складу крові за допомогою переливання цільної крові, її компонентів і препаратів, а також кровозамінників та інших лікарських засобів. Трансфузіологія вивчає також мієлотрансплантацію (трансплантацію кісткового мозку).
Трансфузійна служба (науково-дослідні інститути, станції і відділення переливання крові) забезпечує лікувальні заклади кров'ю, її компонентами і кровозамінниками.
Донорство є головним джерелом крові, її препаратів і компонентів. Осіб, які добровільно здають свою кров для введення хворим, називають донорами. Хворих, яким уводять донорську кров, називають реципієнтами.
Безплатні донори здають кров без грошової компенсації.
Платні донори систематично здають свою кров протягом багатьох років і одержують за це грошову компенсацію.
Донорів, які регулярно здають кров у заклади служби крові, називають активними.
Донорами резерву називають осіб, які хоча б 1 раз здавали кров і згодні в разі потреби здати її знову.
Імунні донори – донори, у крові яких містяться антитіла до антигенів у достатньому титрі, їх імунізують шляхом уведення специфічних антигенів, наприклад стафілококового чи правцевого анатоксину.
Під антигенною системою розуміють сукупність антигенів крові, які визначаються алельними генами.
Антигени крові поділяють на клітинні і плазмові.
Клітинні антигени – це складні структурні компоненти мембрани клітин крові. Розрізняють 3 види клітинних антигенів: еритроцитарні, лейкоцитарні і тромбоцитарні.
Відомо близько 250 антигенів еритроцитів, які утворюють майже 20 антигенних систем (АБ0, резус-фактор Rh —Нr, Келл, Даффі, MNSs та ін.).
Чотири групи крові за системою АБ0 визначаються алельними генами, які містяться в IX хромосомі.
Антигенна система AB0 є головною серологічною системою, яка визначає сумісність чи несумісність крові, котра переливається, її складають 2 аглютиногени (А і В), які містяться в стромі еритроцитів і 2 аглютиніни (а і р), які містяться в сироватці крові. В еритроцитах і сироватці крові одного пацієнта не може бути однойменних аглютиногенів і аглютинінів. За наявності однойменних аглютиногенів і аглютинінів виникає реакція ізогемаглютинації.
Резус-фактор був відкритий у сироватці кроликів, імунізованих еритроцитами макак резус. Він зустрічається в сироватці крові 85 % людей.
Група крові – це поєднання нормальних імунологічних і генетичних ознак крові, що спадково детерміновано і є біологічною властивістю кожного індивідуума.
Залежно від наявності в еритроцитах аглютиногенів А і В, а в сироватці крові відповідних їм аглютинінів α і β виділяють 4 групи крові:
1-ша група – 0 (І) – еритроцити не містять аглютиногенів (0), у сироватці крові містяться обидва аглютиніни – α і β;
2-га група – А (II) – еритроцити містять аглютиноген А, у сироватці крові міститься аглютинін β;
3-тя група – В (III) – еритроцити містять аглютиноген В, у сироватці крові міститься аглютинін α;
4-та група – АВ (IV) – еритроцити містять аглютиногени А і В. У сироватці крові аглютинінів немає (0).
З урахуванням серологічних факторів групи крові можна позначати так: І –0αβ, II – Aβ, III – Вα, IV – АВ(0).
Аглютиноген А має різновиди А1 (виявляють у 95 % випадків) і А2 (у 5 % випадків). У зв'язку з цим розрізняють дві підгрупи в 2-й і 4-й групах: II (А1) і II (А2), IV (А1В) і (А2В). Оскільки існує два різновиди аглютиногену А, слід дуже уважно перевіряти реакцію на сумісність крові, переливаючи хворим кров II (А) групи.
Під час переливання крові відбувається реакція аглютинації між аглютиногенами еритроцитів крові донора та аглютинінами сироватки хворого (реципієнта). Аглютиніни крові донора не вступають у реакцію аглютинації з аглютиногенами еритроцитів реципієнта, оскільки кров, що переливається, значною мірою розводиться в крові реципієнта. При значних крововтратах і переливанні великої кількості крові групи 0 (І) можлива зворотна аглютинація між аглютинінами донорської крові і еритроцитами реципієнта. Тому при крововтраті слід переливати кров тільки однойменної групи.
Визначення групи крові за допомогою стандартних сироваток. Найчастіше застосовують методику визначення групи крові за допомогою реакції ізогемаглютинації зі стандартними сироватками І (0), II (А) і III (В) груп крові.
Стандартні сироватки готують із крові донорів відповідної групи. Сироватки випускають в ампулах з консервантом (тимолом або борною кислотою). На кожній ампулі є паспорт, де зазначені група, час приготування і термін придатності сироватки. Вона має бути прозорою, без пластівців. Титр сироватки повинен бути не нижчий від 1:32. Реакцію проводять за температури 15–25 °С у приміщенні з добрим освітленням.
Визначають групу крові так. На чистій білій невеликій тарілці проставляють зліва вгорі і справа написи: І (0), II (А) і III (В). Під кожним написом наносять відповідну краплю стандартної сироватки І (0), II (А) і III (В) груп крові.
Кров на дослідження беруть, проколовши голкою шкіру нігтьової фаланги IV пальця лівої кисті. Голки перед цим стерилізують кип'ятінням, шкіру обробляють етиловим спиртом.
За допомогою скляної стерильної палички кров наносять на тарілку поряд із сироваткою. Крові має бути менше, ніж сироватки (1/10).
Кожну краплю крові і сироватки за допомогою окремої скляної палички або одним із ріжків предметного скла змішують між собою, після чого тарілку обережно похитують протягом 5 хв, спостерігаючи за реакцією аглютинації. Потім у кожну краплю додають по 1 краплі ізотонічного розчину натрію хлориду. Можливі такі результати реакції:
1. Реакція аглютинації не відбулася. Отже, еритроцити не містять аглютиногенів і належать до І (0) групи крові.
2. Реакція аглютинації відбулась із сироваткою І та III груп
і не відбулась із сироваткою II групи. Отже, еритроцити містять
аглютиноген А і належать до II (А) групи крові.
3. Реакція аглютинації відбулась із сироваткою І та II груп
і не відбулась із сироваткою III групи. Отже, еритроцити містять аглютиноген В і належать до III (В) групи крові.
 4. Реакція аглютинації відбулася з усіма трьома групами сироваток. Отже, еритроцити містять аглютиноген А і В і належать до IV (АВ) групи крові.
Визначати групу крові слід у добре освітленій кімнаті за температури повітря 12–20 °С. За низької або дуже високої температури можлива панаглютинація, тобто аглютинація з будь-якою кров'ю (в усіх трьох краплях). У разі використання слабких сироваток можлива несправжня аглютинація (псевдоаглютинація).
На відміну від справжньої аглютинації, при псевдоаглютинації реакція нечітка, настає пізно, пластівці еритроцитів менш стійкі і розпадаються після струшування. У сумнівних випадках слід повторити визначення групи крові, суворо дотримуючись інструкції.
Визначення групи крові за допомогою цоліклонів анти-А і анти-В. Цоліклони анти-А і анти-В – розведена асцитна рідина мишей – носіїв відповідної гібридоми, в якій містяться специфічні імуноглобуліни класу М – антитіла до групоспецифічних антигенів (А або В) людини.
Цоліклони анти-А і анти-В випускають у ліофілізованій формі в ампулах, в яких окрім реагентів міститься також консервант (натрію азид) і відповідний барвник. До кожної ампули цоліклону додається ампула розчинника, який ідентичний для обох компонентів).
Цоліклони анти-А (рожевого кольору) і анти-В (синього кольору) випускають в ампулах по 20, 50, 100 і 200 доз, розчинник – в ампулах по 2, 5, 10 і 20 мл відповідно. Термін зберігання – 3 роки (у холодильниках за температури 2–8 °С). У темному місці за температури 10–25 °С і відносній вологості (65±15)% ампули можна зберігати протягом 2 років.
Техніка визначення групи крові людини така. Розкривають ампулу цоліклонів анти-А й анти-В і дві ампули з розчинником. Окремими чистими піпетками переносять розчинники у відповідні ампули. Кожну ампулу струшують кілька разів. Повне розчинення відбувається протягом 1-2 хв.
Поряд із краплями антитіл наносять по одній краплі крові, приблизно в 10 разів меншій від краплі антитіл. На пластинці скляною паличкою змішують краплі. При позитивному результаті протягом 1-2 хв відбувається аглютинація еритроцитів.
Результати реакції оцінюють так:
1. Аглютинації немає ні з цоліклоном анти-А, ні з цоліклоном анти-В. Отже, в еритроцитах немає антигенів А і В і кров належить до групи О (І).
2. Аглютинація (+) спостерігається тільки з цоліклоном анти-А. Кров належить до групи А (II).
3. Аглютинація (+) спостерігається тільки з цоліклоном анти-В. Кров належить до групи В (III).
4. Аглютинація спостерігається з цоліклонами анти-А й анти-В. Кров належить до групи АВ (IV).
Для виключення автоаглютинації, яка спостерігається в деяких випадках (при мієломній хворобі, опіках), а також під час дослідження пупкової крові немовлят у разі аглютинації еритроцитів із цоліклонами анти-А й анти-В необхідно провести контроль з ізотонічним розчином натрію хлориду.
Визначення групи крові за допомогою стандартних еритроцитів. Дослідження проводять у лабораторії.
Стандартні еритроцити готують із крові донорів з відомою групою крові, зберігають за температури 4–8 °С протягом 2–3 днів.
Кров для дослідження беруть з вени в суху пробірку, центрифугують для відокремлення сироватки й еритроцитів.
На маркіровану тарілку піпеткою в б лунок наносять по одній великій краплі сироватки досліджуваної крові з пробірки, а поруч з ними — по одній маленькій (у 10 раз меншій) краплі стандартних еритроцитів груп 0 (І), А (II) і В (III) по 2 серії, змішують скляними паличками. Тарілку похитують, спостерігають за реакцією протягом 5 хв. У краплі, де відбулась аглютинація, додають ізотонічний розчин натрію хлориду, після чого оцінюють результати реакції (табл. 2).
Результати визначення групи крові перехресним методом вірогідні, якщо результати реакцій зі стандартними ізогемаглютинувальними сироватками і стандартними еритроцитами (відповідно до групи досліджуваної крові) збігаються.
Під час визначення групової належності за допомогою реакції аглютинації можливі помилки через низьку якість реагентів, особливості досліджуваної крові або технічні помилки.

Таблиця 2. Оцінка результатів визначення групи крові перехресним методом
Наявність аглютинації при реакції зі стандартними ізогемаглютинувальними сироватками таких груп Наявність аглютинації при реакції зі стандартними еритроцитами таких груп Група крові
0(1) А (II) В (ПІ) AB(IV) 0 (І) А (II) В (ПІ) 

– – –  – + + 0αβ (І)
+ – +  _ – + Аβ (II)
+ + –  – + – Вα (III)
+ + + – – – – АБ0 (IV)
Примітка: “+” – аглютинація є, “–” – аглютинації немає.

Стандартні ізогемаглютинувальні сироватки і стандартні еритроцити можуть мати низькі аглютинувальні властивості. Тому треба слідкувати за терміном придатності реагенту та умовами його зберігання.
Технічні помилки пов'язані з недотриманням методики та умов проведення реакції. Погане освітлення не дає можливості виявити реакцію аглютинації. Підвищення температури повітря (понад 25 °С) різко гальмує аглютинацію. За низької температури може спостерігатись аглютинація із сироватками всіх груп крові (холодова панаглютинація). Неправильне розміщення сироваток, порушення співвідношення кількості сироватки і крові, змиття сусідніх крапель можуть призвести до неправильної інтерпретації результатів реакції.
Псевдоаглютинацію можна прийняти за справжню, якщо в краплю, де відбулась аглютинація, не додати ізотонічного розчину натрію хлориду.
У 1940 р. К. Ландштейнер і О.С. Візнер виявили в еритроцитах людини новий антиген, названий ними резус-фактор (Rh).
Визначення резус-належності крові в клініці:
1. Експрес-метод зі стандартним універсальним реагентом у
пробірці без підігріву. На дно центрифужної пробірки об'ємом
не менше ніж 10 мл наносять 1 краплю стандартного універсального реагенту, який являє собою антирезусну сироватку групи АВ (IV), що містить 33 % поліглюкіну. Потім до неї додають 1 краплю досліджуваної крові. Круговими рухами похитують пробірку так, щоб її вміст розтікся по стінках. Стійкий комплекс антитіло-антиген утворюється через 3 хв. Потім додають 2–3 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і перемішують вміст пробірки.
Наявність аглютинації (великі пластівці на фоні світлої рідини) свідчить про те, що кров є резус-позитивною.
2. Експрес-метод на площині без підігріву. На білій пластинці пишуть прізвище та ініціали особи, кров якої досліджують. На лівому краю пластинки пишуть "сироватка антирезус", на правому – "контрольна сироватка". Останньою служить розведена альбуміном сироватка групи АВ (IV), яка не містить антитіл антирезус. Відповідно до напису на пластинці розміщують по 1–2 краплі реактиву "антирезус" і контрольної сироватки. До обох крапель додають досліджувані еритроцити. Кров розмішують з реактивом сухою скляною паличкою, розмазуючи на пластинці до утворення краплі діаметром 1,5 см. Пластинку похитують. Через 3–4 хв до кожної краплі додають 5–6 крапель ізотонічного розчину натрію хлориду. Пластинку знову похитують протягом 5–6 хв.
Виражена аглютинація в краплі зліва свідчить про те, що кров є резус-позитивною, а відсутність аглютинації в цій краплі про те, що вона резус-негативна. Результат вважають вірогідним лише за відсутності ознак аглютинації в правій (контрольній) краплі.
Визначення резус-належності крові в лабораторії. Застосовують реакцію з анти-D-моноклональними антитілами (реагентом анти-D супер).
На пластинці змішують велику краплю (0,1 мл) реагенту з маленькою краплею (0,01–0,05 мл) крові. Через 20–30 хв починають похитувати пластинку. Через 2–3 хв відбувається пелюсткова аглютинація. Якщо кров резус-негативна, аглютинація відсутня.
Якщо резус-фактор виявляють у донора, то в разі негативної реакції аглютинації обов'язково проводять дослідження крові з реагентом анти-С супер (методика така сама, як і з реагентом анти-D супер). За відсутності аглютинації з анти-С-моноклональними антитілами кров можна вважати резус-негативною.
Для визначення показань до гемотрансфузії треба знати, який вплив справляє на організм перелита кров.
Переливання крові дає такі ефекти:
замісний — нормалізується об'єм крові після крововтрати;
гемодинамічний — позитивно діє на серцево-судинну систему;
імунологічний посилює функції імунної системи реципієнта;
гемостатичний — стимулює систему гемостазу (особливо кров з малим терміном зберігання – до 3 діб);
стимулювальний – стимулює гіпоталамо-гіпофізарно-адреналову систему.
Показання до переливання крові та її компонентів можна поділити на абсолютні та відносні.
Абсолютні показання: гостра крововтрата (понад 15 % ОЦК), травматичний шок, важкі операції, які супроводжуються кровотечею).
Відносні показання: анемія, важка інтоксикація, кровотеча, яка продовжується, зниження імунологічної реактивності організму, деякі отруєння.
Протипоказання до гемотрансфузії теж поділяють на абсолютні та відносні.
Абсолютні протипоказання: гостра серцево-легенева недостатність, яка супроводжується набряком легень, інфаркт міокарда.
Відносні протипоказання: "свіжий" тромбоз, емболія, важкі розлади мозкового кровообігу, септичний ендокардит, вади серця, міокардит, міокардіосклероз із недостатністю кровообігу ІІБ–III ступеня, гіпертонічна хвороба III стадії, важкі розлади функцій печінки і нирок, дисемінований туберкульоз, ревматизм.
При масивній крововтраті та травматичному шоку абсолютних протипоказань до переливання крові немає. У таких випадках кров переливають обов'язково.
Розрізняють внутрішньовенні та внутрішньоартеріальні гемотрансфузії. Найчастіше кров уводять внутрішньовенне краплинно. Лише при масивній крововтраті і дуже низькому AT кров уводять внутрішньоартеріально.
Методи переливання крові можна розділити на дві групи:
1) автогемотрансфузія (переливання власної крові);
2) переливання донорської крові. Автогемотрансфузія здійснюється двома способами: трансфузія власної заздалегідь заготовленої крові; реінфузія крові.
У клінічній практиці найчастіше користуються консервованою кров'ю. Це донорська кров, змішана з консервувальним розчином у співвідношенні 4:1 (або заморожена). Консервувальні розчини дозволяють:
1) стабілізувати кров у рідкому стані (кров не згортається);
2) запобігти передчасному руйнуванню формених елементів крові;
3) запобігти псуванню крові.
Нині застосовують різноманітні консерванти. Вони містять стабілізатор (завдяки йому кров не згортається), речовину, що дозволяє запобігти передчасному гемолізу крові, та антибактеріальні препарати.
Одним із консервантів є глюкозоцитратний розчин. Кров, змішана з цим консервантом, може зберігатися в холодильнику за температури 4-6 °С протягом 10-14 діб.
Консервант, до складу якого входять антикоагулянтні речовини (цитрат, фосфат, глюкоза, аденін), що підтримують метаболізм в еритроцитах, дозволяє зберігати кров за температури 2-6 °С до 35 днів.
Для стабілізації крові, крім цитрату натрію, можуть бути використані катіонно-обмінна смола (зв'язується з іонами кальцію), гірудин, гепарин.
Зараз практикують консервування і зберігання крові за допомогою холоду. Заморожена кров може зберігатися впродовж 15-16 років. Для цього на станціях переливання крові організовано спеціальні відділення, так звані банки тривалого зберігання крові. Такий банк є в Київському інституті гематології і переливання крові, а також на великих станціях переливання крові.
Свіжоцитратна кров — це донорська кров, змішана з 3,5-4 % розчином цитрату натрію (1:9). У холодильнику може зберігатися протягом кількох годин.
Гепаринізована кров. Як стабілізатор і консервант до неї додають гепарин, глюкозу і левоміцетин. Така кров зберігається протягом доби, її використовують для заповнення апаратів штучного кровообігу.
Плацентарна кров. Одержують із плаценти після перев'язки пуповини із дотриманням усіх правил асептики.
Автокров – це кров, яка під час травми вилилася в порожнини плеври, перикарда або очеревини і не забруднена вмістом великих бронхів і порожнистих органів черевної порожнини. Змішана зі стабілізатором і профільтрована, вона може бути перелита цьому самому хворому.
Останніми роками проводять переливання крові, яку заздалегідь беруть у хворого. Кров цю беруть до операції (400-600 мл), консервують і переливають хворому під час операції або в післяопераційний період.
Трупна кров (посмертна, фібринолізна). Основоположником переливання фібринолізної крові в клініці є С. Юдін. Трупну кров беруть у хворих, які загинули раптово.
Штучна кров по суті є кровозамінником. Вона виконує одну з основних функцій крові – переносить кисень. Жоден інший кровозамінник не здатний виконувати цю функцію. Препарат штучної крові синтезований у Росії. Нині він застосовується як у Росії, так і в Україні.
Переливання донорської крові та її компонентів може бути прямим і непрямим. Крім того, виділяють обмінне переливання крові.
Переливання крові та її компонентів виконує лікар. Фельдшер або медична сестра під контролем лікаря виконують усі маніпуляції, пов'язані з гемотрансфузією.
Для переливання крові необхідно:
визначити показання до гемотрансфузії, зібрати трансфузіо-логічний анамнез;
візуально оцінити придатність крові;
визначити групу крові, резус-фактор реципієнта;
вибрати відповідну одногрупну та однорезусну кров і візуально оцінити її придатність;
перевірити групу крові донора (із флакона) за системою АВ0;
провести пробу на індивідуальну сумісність та на сумісність за резус-фактором;
провести діагностичну пробу.
Тільки після цього проводять гемотрансфузію, заповнюють документацію.
Після гемотрансфузії необхідно спостерігати за станом пацієнта.
Оглядаючи флакон з кров'ю або його компонентами, слід звернути увагу:
на правильність паспортизації;
на термін придатності;
на герметичність упаковки;
кров повинна бути розділена на 3 шари: внизу розміщується червоний шар – еритроцити, вище – вузька сіра смужка лейкоцитів і тромбоцитів, над ними — жовта прозора плазма;
плазма повинна бути прозорою, не містити плівки і пластівців (інфікована кров), згустків; вона не повинна мати червоного забарвлення (гемоліз).
Проби на індивідуальну сумісність проводять за системою АВ0 і за резус-фактором.
Проба на індивідуальну сумісність за системою АВ0.
На білу поверхню (тарілку, пластинку) наносять велику краплю сироватки крові реципієнта і маленьку краплю крові донора з флакона, змішують їх, періодично похитуючи тарілку (пластинку).
Пробу проводять за температури 15–25 °С, результат оцінюють через 5 хв. Відсутність аглютинації еритроцитів донора свідчить про сумісність крові донора і реципієнта за системою АВ0, а її наявність – про її несумісність.
Проба на індивідуальну сумісність за резус-фактором. Її проводять у центрифужній пробірці без підігріву протягом 5 хв. На дно пробірки вносять 2 краплі сироватки реципієнта, 1 краплю донорської крові й 1 краплю 33% розчину поліглюкіну. Після цього вміст пробірки перемішують, нахиляючи пробірку та обертаючи її навколо осі протягом 5 хв. Потім додають 3–4 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і обережно перемішують, 2–3 рази нахиляючи пробірку до горизонтальної площини. Оцінюють результат проби. Аглютинація еритроцитів свідчить про несумісність крові донора і реципієнта за резус-фактором, а рівномірне забарвлення крові – про сумісність крові донора і реципієнта за резус-фактором.
Теплова проба. На чашку Петрі наносять 2 краплі сироватки хворого і маленьку краплю крові донора, перемішують скляною паличкою. Чашку поміщають у водяну баню (42–45 °С) на 10 хв. Відсутність аглютинації свідчить про біологічну сумісність крові донора і реципієнта.
Після підключення системи для переливання крові до голки, уведеної у вену хворого, слід провести пробу на біологічну сумісність крові донора і реципієнта. Для цього кров вливають тричі (по 25 мл через 3–5 хв). Відсутність реакції хворого свідчить про біологічну сумісність крові реципієнта і донора.
За відсутності ознак біологічної несумісності розпочинають краплинне переливання крові. За 30–40 хв до трансфузії флакон із кров'ю виймають із холодильника, а в екстрених ситуаціях його підігрівають до 37 °С на водяній бані. Переливання проводять за допомогою одноразової системи для переливання крові з фільтром зі швидкістю 40–60 крапель за 1 хв.
Під час гемотрансфузії медсестра або фельдшер повинні спостерігати за станом хворого. Треба контролювати пульс, AT і температуру тіла, слідкувати за кольором шкірних покривів.
Після переливання крові пацієнт повинен лежати протягом 2 год. Необхідно візуально оцінити першу порцію сечі після переливання крові. Якщо переливання проводилося під наркозом, то на операційному столі необхідно вивести сечу катетером.
Через 1 год після переливання крові тричі вимірюють температуру тіла хворого і реєструють ці дані в протоколі переливання крові.
Наступного дня (вранці) проводять загальний аналіз крові і сечі.
Після переливання крові пляшку з 10–15 мл крові хворого протягом 2 діб зберігають у холодильнику (вона може знадобитися для проведення аналізів у разі розвитку гемотрансфузійних ускладнень).
Після закінчення гемотрансфузії лікар повинен оформити протокол переливання крові.
Протокол переливання крові
Переливання крові розпочато__________________________________________
Температура тіла хворого до переливання крові __________________________
AT до переливання крові ______________________________________________
AT після переливання крові____________________________________________
Візуально кров визнана придатною______________________________________
Двома серіями стандартних сироваток визначена група крові хворого ____________ і у флаконі № __________________ заготовлена ______________
____________________________________________________________________
(Дата заготовки)
Перед переливанням проведено пробу:
1. На антигенну сумісність
Кров хворого (-ої) сумісна с кров'ю донора
У вену краплинне (струминне) перелито ____________________ мл крові
Показання: __________________________________________________________
________________________________________________________________________________________________________________________________________
2. Під час переливання крові проводили біологічну пробу.
Стан хворого (-ої) до переливання _____________________________________
після переливання ___________________________________________________
Переливання закінчено _______________________________________________
Температура тіла хворого через 1 год ___________ 2 год _________
через 3 год ____________
Реакція _____________________________________________________________
                                     Кров перелив лікар _______________________________
                                     Дата ____________________________________________

Відповідні записи медична сестра під контролем лікаря повинна зробити в "Книзі реєстрації переливання крові, її компонентів і препаратів".
Переливання крові – це дуже серйозне втручання. Іноді воно може супроводжуватися важкими ускладненнями.
Усі ускладнення можна розділити на 3 основні групи:
1. ускладнення механічного характеру;
2. ускладнення реактивного характеру;
3) ускладнення, зумовлені переливанням інфікованої донорської крові.
До ускладнень механічного характеру відносять гостре розширення серця, повітряну емболію, тромбоемболію і тромбоз.
До ускладнень реактивного характеру можна віднести гарячку, алергічні реакції, синдром масивних переливань, гемотрансфузійний і цитратний шок, калієву інтоксикацію.
Посттрансфузійна гарячка зумовлена надходженням у кров пірогенних речовин – продуктів розпаду білків і мікроорганізмів.
Найчастіше гарячка виникає як наслідок взаємодії антитіл реципієнта з перелитими лейкоцитами, тромбоцитами чи імуноглобуліном.
Гарячка звичайно виникає через 1,5–2 год після переливання крові. У хворого з'являються відчуття жару, озноб, іноді головний біль, блювання. Температура тіла підвищується до 38–39 °С. Розрізняють три ступені важкості гарячкової реакції.
У разі легкої гарячкової реакції хворий відчуває загальну слабість, озноб, підвищується температура тіла (у межах 1 °С).
Гарячкова реакція середньої важкості проявляється ознобом, слабістю, головним болем, несильним болем у животі і поперековій ділянці, підвищенням температури тіла на 1,5–2 °С.
У разі важкої гарячкової реакції спостерігаються сильний озноб, головний біль, нудота, блювання, утруднене дихання, біль у поперековій ділянці, ціаноз губ, значне підвищення температури тіла (більше ніж на 2 °С).
Легка гарячкова реакція і реакція середньої важкості через кілька годин минають. Важка гарячкова реакція тривала.
Легка і середньоважка гарячкові реакції не потребують лікування. Хворого треба зігріти (вкрити ковдрою, покласти грілку до ніг, напоїти гарячим чаєм). У разі важкої гарячкової реакції необхідно зігріти хворого і ввести йому знеболювальні засоби (морфіну гідрохлорид, норфін, трамал, промедол); засоби, що нормалізують серцеву діяльність (сульфокамфокаїн, кофеїн, кордіамін), антигістамінні препарати (димедрол, діазолін, супрастин), кортикостероїди (гідрокортизон, преднізолон), антипіретичні засоби (ацетилсаліцилова кислота, аскофен, парацетамол). Внутрішньовенне краплинне вводять 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду, 500 мл 5 % розчину глюкози з аскорбіновою кислотою.
Алергічні реакції зумовлені сенсибілізацією організму до білків плазми донорської крові. Вони виникають у разі повторної трансфузії крові і плазми, уведення білкових речовин і білкових препаратів, а також при деяких захворюваннях (хронічні запальні процеси, злоякісні пухлини, хвороби крові).
Алергічна реакція може спостерігатися вже під час переливання крові або через 15–20 хв після його закінчення. До гарячкової реакції приєднуються кропив'янка, алергічний набряк, задишка тощо.
Алергічні реакції частіше мають легкий перебіг (за винятком анафілактичного шоку). Через 30–40 хв вони минають. Кропив'янка, біль у суглобах, свербіж можуть тривати 1–2 доби.
Якщо алергічна реакція з'являється ще під час переливання крові, його треба негайно припинити. Хворому внутрішньовенне вводять 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду і 5–10 мл 5 % розчину аскорбінової кислоти, діазолін, димедрол або супрастин, кортикостероїди, за показаннями -- кофеїн, сульфокамфокаїн.
Переливання великої кількості крові супроводжується синдромом масивних переливань (синдром гомологічної крові). Цей синдром розвивається внаслідок уведення в організм реципієнта консервованої донорської крові, що містить натрію і калію цитрат. Він може бути зумовлений змінами біохімічних констант і формених елементів, що відбуваються в процесі зберігання крові, імунологічною несумісністю крові донора і реципієнта за еритроцитарними, лейкоцитарними і тромбоцитарними антигенами й антитілами плазмових білків, які практично не враховуються під час підбору донорської крові.
При синдромі масивних переливань спостерігаються спазм судин, підвищення в'язкості крові реципієнта, склеювання еритроцитів, закупорка капілярів, порушення кровообігу, дрібні крововиливи в печінці і нирках, застій крові в легенях. Кров не згортається, виникає кровоточивість.
Аби запобігти цьому ускладненню, слід переливати тільки свіжу консервовану кров, а під час переливання треба внутрішньовенне вводити низькомолекулярні плазмозамінні розчини (реополіглюкін, реомакродекс, неокомпенсан та ін.).
Небезпечним ускладненням переливання крові є гемотрансфузійний шок. Він зумовлений переливанням несумісної за системою АБ0 і резус-фактором крові, чи переливанням інфікованої або зміненої крові (крові, яка була випадково заморожена і відтанула, чи крові, що нагрілася до температури понад 40 °С).
Це ускладнення спричинюють руйнування еритроцитів донора, їх гемоліз і звільнення токсичних продуктів розпаду (гістаміну, брадикінінів, катехоламінів та ін.). Іноді можливий і гемоліз еритроцитів реципієнта під впливом аглютинінів крові донора. Це буває в разі трансфузії крові 0(сф) реципієнтам з іншими групами крові.
Усе це зрештою призводить до розвитку шоку, важкої інтоксикації, порушення згортання крові, гострої ниркової недостатності.
У перебігу гемотрансфузійного шоку виділяють три періоди: І – період шоку; II – період ниркової недостатності; III – одужання.
Період шоку. Може розвиватися ще під час переливання крові, після введення в кровоносне русло 20–40 мл крові. Хворий стає неспокійним, скаржиться на відчуття жару, стиснення за грудниною, головний біль і біль у поперековій ділянці, нудоту, блювання. Біль зумовлюється спазмом мозкових, мезентеріальних і ниркових судин. Пульс стає частим, AT знижується. Біль такий сильний, що хворі починають кричати. Обличчя хворого спочатку червоніє, а пізніше блідне, з'являється озноб, підвищується температура тіла. Згодом спостерігаються мимовільні сечовипускання та дефекація. Розпочинаються гемоглобінурія та гемоглобінемія. Швидко розвивається жовтяниця.
Період ниркової недостатності характеризується ознаками ураження нирок. Зменшується або взагалі припиняється виділення сечі. Розвивається уремія, яка характеризується головним болем, нудотою, блюванням, втратою апетиту, проносом, адинамією, сонливістю, ознобом, підвищенням AT. Наростають блідість і жовтяничність шкіри, пастозність і набряки. Температура тіла підвищується до 38 °С і більше. Розвивається анемія, у крові підвищується рівень сечовини, креатиніну, білірубіну, калію. У сечі виявляють білок, лейкоцити, еритроцити, циліндри.
У разі важкого перебігу гемотрансфузійного шоку хворі помирають на 3-тю – 18-ту добу після гемотрансфузії. За сприятливого його перебігу з 2–3-го тижня стан хворих починає поліпшуватися і настає період одужання.
Першою ознакою періоду одужання є відновлення діурезу. Він поступово збільшується і до 8–12-ї доби може досягнути 3–4 л на добу. Поступово поліпшується загальний стан хворого. Щоправда, після відновлення функції нирок ще тривалий час можуть спостерігатися загальна слабість, підвищена втомлюваність, залишається зниженою концентраційна здатність нирок.
Клінічні прояви гемотрансфузійного шоку при резус-несумісності мають багато спільного із шоком, що розвивається за АВ0-конфлікту, але він буває частіше після переливання крові і має не такий гострий період.
Лікування гемотрансфузійного шоку при АВ0- і резус-конфлікті однакове. Воно залежить від періоду шоку.
У разі появи перших ознак гемотрансфузійного шоку переливання крові припиняють, систему для переливання крові від'єднують і підключають систему із сольовим розчином (голку з вени не видаляють!).
Лікування гемотрансфузійного шоку. Уводять 90–120 мг преднізолону, 10 мл 2,4 % розчину еуфіліну, 100 мг лазиксу.
Слід також увести антигістамінні препарати і наркотичні альгетики. Розпочинають інфузійну терапію. Уводять реополіглюкін, поліглюкін, желатиноль.
Для одержання лужної реакції сечі вводять 4% розчин натрію гідрокарбонату. Для виведення вільного гемоглобіну переливають полііонні розчини.
Високоефективним є масивний плазмаферез.
Для запобігання внутрішньосудинній коагуляції доцільно ввести 5000 ОД гепарину, антиферментні препарати (контрикал).
Після виведення хворого із шоку і за наявності гострої ниркової недостатності проводять гемодіаліз за допомогою апарата "штучна нирка". У період одужання призначають симптоматичну терапію.
Цитратний шок розвивається в разі швидкої трансфузії великої кількості крові, стабілізованої натрію цитратом. Це частіше буває в пацієнтів з патологією печінки чи нирок. Підвищення рівня натрію цитрату в сироватці крові супроводжується зменшенням вмісту іонізованого кальцію, з яким натрію цитрат утворює комплекс, що зумовлює низку реакцій, а саме: спазм судин легень, серця, ослаблення скоротливої функції міокарда, порушення електролітного обміну (переважно іонів кальцію і калію). Все це призводить до порушення гемодинаміки і функції нервової системи. Токсичною вважається доза натрію цитрату 10 мг/кг за 1 хв, що відповідає введенню 2–3 мл консервованої крові на 1 кг маси тіла реципієнта за 1 хв.
Клінічно цитратний шок проявляється прискоренням пульсу, аритмією, зниженням AT, утрудненим диханням, судомами. Ці ознаки з'являються під час переливання крові або наприкінці його. Цитратний шок може спричинити смерть хворого (від зупинки серця).
З метою профілактики цитратного шоку рекомендується на кожні 500 мл крові вводити 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду або кальцію глюконату.
У разі розвитку цитратного шоку треба негайно припинити переливання крові, внутрішньовенне ввести 10 мл 10 % розчину кальцію хлориду або кальцію глюконату, підшкірно – кофеїн.
Третя група ускладнень зумовлена переливанням інфікованої крові. Під час трансфузії можна заразитися вірусним гепатитом, малярією, сифілісом, бруцельозом, токсоплазмозом, трипаносомозом і СНІДом.
Під час зберігання крові з еритроцитів у плазму просочується калій, що в разі швидкого введення великої кількості крові може призвести до калієвої інтоксикації. Це шкідливо впливає на міокард. Таке ускладнення часто буває у хворих з патологією нирок, а також при травматичному токсикозі.
Під час інфузійно-трансфузійної терапії нині застосовують не цільну донорську кров, а її компоненти і препарати в поєднанні з кровозамінними розчинами і засобами для парентерального живлення.
На станціях переливання крові з цільної крові одержують такі компоненти крові: різні види еритроцитарної маси (еритроцити, еритроцитарну масу, еритроцитарну суспензію, відмиту еритроцитарну масу, розморожену і відмиту еритроцитарну масу), тромбоцитарну масу, нативну плазму, свіжозаморожену плазму, імунну і гіперімунну плазму, концентрат тромбоцитів, грануло-цитарну масу, плазму концентровану, лейкоцитарну масу.
З плазми донорів готують препарати крові; альбумін, протеїн, імунні препарати (гамма-глобуліни), кріопреципітат, очищені концентрати VII і IX факторів згортання крові, протромбіновий комплекс, засоби місцевого гемостазу (фібринна губка і плівка, фібриноген, тромбін), фібринолізин.
 
Таблиця 3. Кровозамінники
Протишокові кровозамінники Дезгнтоксикаційні розчини Засоби для парентерального живлення
1. Похідні декстрану: поліглюкін, реополіглюкін, інтрадекс, реоглюман, макродекс, реомакродекс, стабізол, хемодекс С,
лонгастерил-40

2. Препарати желатину: желатиноль, геможель, гемофузин, плазможель

3. Препарати, які містять крохмаль: волекам, рефортан®, амінопектин, 6 % плазмостерил. 1. Препарати полівінілпіролідону: перистон-Н, неокомпенсан, плазмол, колідон.

2. Розчин полівінілового спирту (полідез).

3. Препарати декстрази:
5% і 10% розчини глюкози

4. Препарати полівідену: полівідон, ентеродез.

5. Препарати кристал оїдного типу: ізотонічний розчин натрію хлориду, розчин Зінгера–Локка, розчин Гартмана, лактасіль, сольові розчини (ацесіль, хлосіль, трисіль, дисіль, манітол) 1 . Препарати для білкового живлення: гідролізат казеїну, гідролізат казеїну освітлений, амінон, амінотроф, амінозол, інфузамін, поліамін, гідрамін, аміностерил, вамін, фреамін

2. Препарати для енергетичного живлення:
а) вуглеводи:
5 % і 10 % розчини глюкози, глюкостерил, ксиліт, сорбіт, маніт;

б) жирові емульсії:
інфузоліпол, ліпідин-2, ліпофундин, емульсан, інтролі-під, веноліпід, ліпомул, фатген.

Сучасні кровозамінні розчини широко застосовують у клінічній практиці. Використання кровозамінників колоїдного типу покладено в основу методу керованої інфузійної гемодилюції.
Кристалоїдні розчини призначаються для поповнення об'єму міжклітинної рідини, відновлення електролітного складу й осмотичного тиску, поліпшення реологічних властивостей крові.
Парентеральне живлення є складовою частиною комплексного лікування хворих у тих випадках, коли повне або часткове природне харчування неможливе.
Розробляються кровозамінники, які мають функцію транспорту кисню (розчин гемоглобіну, перфторан та ін.).
Парентеральне живлення застосовується в практиці інтенсивної терапії, як особливий вид замісної терапії, коли комплекс живильних речовин уводять в організм, обминаючи травний канал. Розрізняють повне парентеральне живлення, коли вводять всі необхідні компоненти для поповнення енергетичних і пластичних затрат і підтримання необхідного рівня обмінних процесів, і неповне, коли парентеральне вводять деякі інгредієнти на фоні ентерального харчування.
Добова потреба в білках у дорослих становить 0,7–1,0 г/кг, у дітей – 2,5 г/кг. Після важких операцій вона зростає до 1,5-2 г/кг.
Кількість препарату (V) розраховують за формулою:
V = (М • В/А • 6,25) • 100 %,
де М – маса тіла хворого (кг); В – середня добова потреба в білках (г/кг); А – кількість загального азоту (г) у 100 мл препарату; 6,25 – коефіцієнт перерахунку азоту в білок.
Уведення засобів парентерального живлення слід розпочинати з розчину глюкози з інсуліном. Після інфузії 200–300 мл розчину глюкози підключають амінокислотний препарат або білковий гідролізат в одноразову систему шляхом проколу гумової трубки перед канюлею, що з'єднує систему з катетером, встановленим у центральну вену. Далі амінокислотну суміш або білковий гідролізат уводять разом з розчином глюкози. Амінокислоти, гідролізати і розчин глюкози доцільно вводити зі швидкістю не більше ніж 40 крапель за 1 хв. Жирові емульсії дозволяється переливати разом з розчинами амінокислот і гідролізатами, їх забороняється вводити одночасно з розчинами електролітів. На кожні 500 мл жирової емульсії вводять 5000 ОД гепарину.
Медична сестра повинна володіти методикою проведення парентерального живлення, слідкувати за швидкістю інфузії і про всі порушення стану хворого доповідати лікарю.