План
1. Заспів юного серця.
2. «Яблука доспіли».
3. Дорогою зростання.
4. Творчий злет.
5. «Шопен».
6. «Слово про рідну матір».
7. Нові поетичні верховини.
8. «Троянди і виноград».
9. «Рідна мова».
10. «Україні».
 
У Києві, поруч із Голосіївським лісопарком, на косогорі — затишний будинок, де жив і працював Максим Рильський. Нині тут літературно-меморіальний музей співця України. Нові й нові покоління приносять низький поклін і любов сердець тому, хто був «могутнім поетом... всеохоплюючим талантом, який поєднував у собі найтоншу майстерність ліричного поета з допитливим розумом дослідника, з академічною величчю вченого...» (М. Тихонов.)
ЗАСПІВ ЮНОГО СЕРЦЯ
Максим Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві у дрібнопоміщицькій родині. Батько його Тадей Рильський був етнографом і громадським діячем. Мати — проста селянка.
Дитинство майбутнього поета минуло в селі Романівці на Київщині. Максим товаришував з дітьми селян-бідняків, тому й знав злигодні їхнього життя.
У гімназію вступив одразу до третього класу. Великий вплив на формування світогляду поета мав композитор М. В. Лисенко, у якого мешкав гімназист. Микола Віталійович прищеплював йому любов до народної пісні та музики, формував художні смаки. Добрим словом згадував Рильський своїх учителів Надію Новоборську та Дмитра Ревуцького. Це вони вводили його в дивовижний світ художнього письменства. Учень ретельно студіював античну літературу та мистецтво, класичну українську та російську поезію, захоплювався Шевченком, Пушкіним, Міцкевичем. Саме їх, великих співців слов'янського світу, мав Рильський за найдорожчих своїх учителів.
Романівна з її природою та простими селянами-бідняками, прогресивні культурно-мистецькі кола Києва рано пробудили у Рильського потяг до літературної творчості. Перші віршовані рядки він написав у семилітньому віці. А перша збірка поезій «На білих островах» вийшла, коли авторові було п'ятнадцять років. У час її виходу в світ Рильський ще остаточно не сформувався як особистість. Це був період навчання і пошуків.
Ліричний герой поета-гімназиста прагне знайти правдивий шлях у житті, плекає неясні надії осягнути бажану мету. Деякі вірші позначені песимістичними настроями. Душу героя бентежить нещасливе кохання, неясність перспектив, невдоволення життям.
І все ж у ранніх поезіях Рильського бадьорий мотив переважав («Дівчина», «Як ти, весела...», «Гей, удармо в струни, браття...», «Ще не всі проспівав я пісні...»). Автор малює реалістичні картини природи. Привертає увагу вірш «Пісня», присвячений композиторові М. Лисенку. Поет співчуває женцям, які від тяжкої праці «потом вкрились», просить жайворонка розважати «людську тугу» дзвінкими піснями. Своєю творчістю митець повинен служити людям.
Закінчивши гімназію (1915), Рильський вступив до Київського університету. Навчався на медичному факультеті до 1918 року, а потім перейшов на історико-філологічний факультет університету. Але різні причини перешкодили його навчанню, і він змушений був виїхати на село. Якийсь час працював у Сквирі помічником секретаря продовольчої управи, потім учителював.
Понад півтораста віршів склали другу книжку Рильського «Під осінніми зорями» (1918). Писав їх учень старших класів гімназії, а потім студент університету. Частина поезій друкувалась у журналах та газетах. До збірки потрапило чимало віршів незрілих, наслідувальних. Та є в ній справжні поетичні шедеври, які хвилюють нас і понині:
На білу гречку впали роси, Дорога в'ється між полями...
Веселі бджоли одгули, Ти не прийдеш, не прилетиш —
Замовкло поле стоголосе І тільки дальніми піснями
В обіймах золотої мли. В моєму серці продзвениш.
Світлими почуттями живе ліричний герой мініатюри «Поле чорніє. Проходять хмари...» (1911—1918). Серце його відсвічує радістю: прийшла весна! Відчувається, що він закоханий у рідну землю, що він любить життя.
Короткі розповідці речення змінюються окликами, а потім запитаннями («Де вас подіти, зелені надії?»). Хіба ж можна байдуже споглядати весняну красу рідного краю? Тому й вириваються з грудей слова натхненної любові: «Земле! Як тепло нам із тобою!»
Природу Рильський малює за допомогою виразних тропів. Ось уособлення: «річка синіє, зітхає, сміється», «проходять хмари, гаптують небо химерною ерою». Епітет зелені до слова надії вживається в значенні молоді, як листя на дереві весною. Поезія з її прозорими тонами й барвами сповнює серце читача радістю життя.
 
«ЯБЛУКА ДОСПІЛИ...»
Про що цей твір? Про благодатну пору осіннього достигання й достатку? Так, у вірші «Яблука доспіли...» (1911—1918) поет милується садом, де гілля вгинається під вагою плодів, налитих соками, зір митця тішиться красою осінніх барв:
Гей, поля жовтіють, і синіє небо,
Плугатар у полі ледве маячить...
У вірші йдеться про красу, душевну повноту, гармонію людських почуттів, про мужність юних сердець. Ліричний герой прощається і, може, назавжди, зі своєю коханою. Щирою людяністю віє від останнього рядка, який давно став крилатим висловом: «Вміє розставатись той, хто вмів любить». Біль розлуки. Проте жодного слова докору не вимовляють вуста героя, хоч жаль стискає груди. Ці його почуття поет передає розгорнутим порівнянням: «А тепер у серці щось тремтить і грає, як тремтить на сонці гілка золота».
Тонким замислено-сердечним ліриком постає Рильський у багатьох ранніх віршах. Ліричні твори пишуться здебільшого від першої особи, ніби бід авторського Я. Проте не слід повністю ототожнювати поета і персонажа, від якого ведеться розповідь у вірші, — ліричного героя. Ліричний герой висловлює думки й почуття багатьох людей, а часом і всього суспільства. В ліричному творі, звичайно, можуть виступати й автобіографічні мотиви. Але завжди поет за допомогою художнього вимислу через своє Я типізує найістотніші життєві явища, думки та почуття людини.
 
ДОРОГОЮ ЗРОСТАННЯ
Протягом десяти років (1919—1929) М. Т. Рильський учителював у сільських школах, а потім у Києві. Читав лекції на робітничому факультеті Київського університету, деякий час викладав стилістику і практику перекладу в Українському інституті лінгвістичної освіти. Водночас Рильський активно виступав і як поет. Доробок тих літ він опублікував у багатьох своїх збірках.
Проте поезія Рильського не одразу заговорила про життя людини праці. У 20-х роках Рильський належав до невеликої групи українських поетів та літературознавців, яких було названо неокласиками (Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович та ін.). З ними Рильського єднала любов до поетичного слова, художнього образу, майстерної композиції, шанування літературних традицій, неприйняття футуризму та інших формалістичних течій.
У 1923 році Рильський писав, що в його ліриці «сучасність заговорила». Відтворюючи картини природи, поет виявляє і свою соціально-політичну позицію. У вірші «Збирають світлі, золоті меди...» все прекрасне: і тонко переданий пейзажний малюнок, і роздум-звертання до людини, що сприймається як поетичний маніфест:
Збирають світлі, золоті меди
Веселокрилі та прозорі бджоли.
Поглянь, людино, і спокійно йди
На вулиці, на площі, в гай, у поле.
Неси в щільник свій мозок, кров і плоть.
Таких, як ти, кипучі міліони...
Громадянські мотиви все частіше звучали у творах Рильського 20-х років. У поемі «Сашко» (1927—1928) Рильський вперше звернувся до образу робітника. Серце героя в бою і в праці «крицею взялось». Автор з любов'ю говорить про його велич і нездоланність: «Ніхто в борні не переборе, нікому не зламать Сашків!»
Рильський закликає митців слухати «голоси життя людського», уловлювати «нові ритми».
ТВОРЧИЙ ЗЛЕТ
Літо 1932 року промайнуло в напруженій праці над новою збіркою, що дістала назву «Знак терезів» і стала початком нового етапу в творчій біографії поета. Засудивши пасивних і байдужих, «усіх, чий девіз бокування», Рильський у вірші «Декларація обов'язків поета й громадянина» проголошує: кожен творець має розробляти нові теми, бути сьогоденним, поборником правди.
В іншому творі поет закликає:
Іди, перемагай утому,
До міліонів рук свою снагу додай,
Будь з тими, хто живе у пориві одному...
(«Серпнева синя ніч...»).
У збірці «Знак терезів» з'являються нові герої — трактористи, комбайнери, молоді будівники.
Помітним творчим здобутком поета є цикл «Портрети». Поет досяг значної реалістичної конкретності в змалюванні образів Шевченка, Франка, Бетховена. Про змужніння поетичного таланту Рильського, крім збірки «Знак терезів», свідчить велика поема «Марина» (1927—1932), в якій змальовано переконливий образ жінки-борця, жінки-месниці.
Одна за одною виходять друком книжки поета, в яких звучать ідеї любові до Батьківщини, дружби й солідарності між народами, гуманізму і натхненної праці.
Багатством тематики, глибоким ідейним змістом, різноманітністю поетичних форм відзначається творчість Рильського передвоєнного десятиріччя.
Пісню на честь рідної країни, її людей створив Рильський у циклі «Чотири вірші» (1936).
Перший вірш циклу — зачин, підступ до головних мотивів у останній поезії. Кінець літа, початок осені: серпень і вересень. У несмертельному двобої схрестилися їхні «шпаги» — жовтий промінь останнього літнього місяця з сірим дощем першого місяця осені. Такими персоніфікованими образами починається цикл. Мирний поєдинок «над медовою землею, над пожатими полями» віщує не лихо, а достаток, повносилля людського буття.
У другій і третій частинах циклу – подорожні враження ліричного героя. Своєрідним апофеозом циклу є останній вірш «Серпень з вереснем стискають...» Душа ліричного героя сповнена земних радощів. Ось він знову вийшов на полювання. Золоте надвечір'я. Неозорі простори.
Краси малюнка осінньої природи поет досягає простими засобами, створюючи звукові й зорові образи: «просвистіли ситі крижні», «гомонять... незпокіиливі шпаки»; «заліг густий туман».
«Я стою, я стис рушницю...» — ця деталь доповнює і конкретизує картину мисливського полювання. Проте ми не чуємо тут пострілів, не бачимо забитої дичини. Але поет «уполював» інше — неповторні враження, глибокі почуття. Його втішає те, що «смуглява ходить праця по оновлених полях». У вірші — цікаві епітети-неологізми: живоносне зерно, дзвінкостеблий саксаул.
Завершальним акордом — славленням природи, рідного краю, праці людей звучать рядки:
Все тобі, медова земле, Все тобі несу з любов'ю,
Все тобі, моя країно, Півдню й півночі складаю
Де смуглява ходить праця Працю рук, зусилля мозку,
По оновлених полях! Блиск очей і серця кров!
Завершальним акордом — уславленням природи, рідного краю, праці людей звучать рядки:
Все тобі, медова земле,
Все тобі, моя країно,
Де смуглява ходить праця
По оновлених полях!

Все тобі несу з любов'ю,
Півдню й півночі складаю
Працю рук, зусилля мозку,
Блиск очей і серця кров!
«ШОПЕН»
«Шопена вальс... Ну хто не грав його і хто не слухав?» — таким риторичним запитанням у вірші «Шопен» (1934) поет зацікавлює читача. І ми разом з ним входимо у чарівний світ мелодій геніального композитора, музика якого, за влучним висловом польського письменника Івашкевича, стала «осяйним мостом, що зв'язує Польщу зі світом».
Образна система вірша Рильського дає змогу передати широку гаму почуттів, переживань. Автор тонко відтворює мінливість настрою, картин: «сльози радості» змінюються на «сльози смутку». Але переважає настрій оптимістичний: іде він насамперед від щирого захоплення поета творчістю славного сина польської землі —«примхливого худорлявого музиканта», чародія музики Шопена.
Поет називає «коханок двох, однаково жорстоких», які давали натхнення композитору,— рідну поневолену батьківщину і французьку романістку Жорж Санд. Близькі стосунки, а потім розрив з письменницею в 1847 році — все це глибоким болем відгукнулося в чутливому серці митця. Краса польської народної пісні, омріяна в снах кохана Польща навіяли «той ніжний вихор звуків», ті безсмертні мелодії, які так люблять люди всієї землі, перед якими схиляє чоло український поет.
У поезії «Шопен» немає рим. Такий вірш називається білим. Найчастіше білий вірш застосовується в п'єсах, де він наближає діалог до живої розмовної мови, зберігаючи водночас властивості виразної, емоційної мови поезії. До нього вдавалися Шекспір і Шіллер, Леся Українка та Іван Кочерга. Часто білим віршем пишуть і ліричні твори («Дим», «Напис в руїні» Лесі Українки).
 
«СЛОВО ПРО РІДНУ МАТІР»
У сувору годину тяжких випробувань народився цей високопатріотичний твір. 29 листопада 1941 року до поневоленого, але нескореного народу через радіостанцію імені Тараса Шевченка посилали свій голос кращі сини України і серед них — Максим Рильський. Він прочитав щойно написаний твір «Слово про рідну матір».
За жанром — це невелика ліро-епічна поема, яка відображає події високого громадянського звучання і написана у патетичному ораторському ключі.
«Слово» складається з сімнадцяти інтонаційно розмаїтих шестирядкових строф (секстин), побудованих на двох римах абабаб. У творі б'ється пульс полум'яного патріота. Поет з любов'ю відтворює образ Вітчизни — її чарівну природу, героїчну історію, невмирущу культуру (тема).
Всіма помислами своїми поет линув до рідної України, яка знемагала у нерівній боротьбі, але не стала на коліна перед окупантами. В уяві постають картини природи України з її зеленими океанами степів, гаїв та дібров, синню чистих озер і тихоплинних рік. Ніякій силі не осквернити тієї землі, «що освятив Тарас своїми муками-ділами, що окрилив Тарас громовозвукими словами». В роки смертельної сутички з фашизмом «гаряча дума Кобзаря» надихала народи на боротьбу з ворогом.
Крім Шевченка, Україну прославили у віках й інші видатні сини й дочки. Україна — це філософ і поет, мандрівний учитель народу Григорій Сковорода, це «молоток Каменяра і струни Лисенка живії, і слави золота зоря круг Заньковецької Марії!».
Поет запитує:
Хто може випити Дніпро,
Хто властен виплескати море,
Хто наше злото-серебро
Плугами кривди переоре,
Хто серця чистого добро
Злобою чорною поборе?

Уся строфа звучить як одне риторичне запитання. Особливої сили досягає автор, зіставляючи контрастні, навіяні народною мудрістю, поняття: злото-серебро і плуги кривди, серця чистого добро і чорна злоба. З фольклорних джерел видобуто й такі поетичні деталі:
Хто чорну витеше труну Чи совам зборкати орла?
На красний Київ наш і Канів?.. Чи правду кривді подолати?

Відповідь єдина: нікому і ніколи!
Непохитну впевненість у перемозі поет висловлює в останньому рядку поеми: «Та сонце устає — на Сході!» Як неминучий світанок після ночі, так і перемога буде нашою. Ніяка зловорожа сила не подолає народу, в якого славне минуле і героїчне сучасне. Така основна ідея поеми. Глибокий патріотичний зміст «Слова» втілений у досконалу художню форму.
Як і більшість творів Рильського, поема захоплює нас красою думки і почуття. Нас чарують мелодійні рядки і словосполучення, наприклад: «Хто золоту порве струну, коли у гуслях — дух Боянів...».
Патетичного звучання твору поет досягає підбором лексики: слов'янізмами — благословен, благовісне (сонце); короткими формами прикметників — славен, зелен, властен; тавтологічними висловами, навіяними народною поезією,— рута-м'ята, роси-сльози, злото-серебро. Він і сам творить епітети-неологізми — громовозвукі слова, ріки ясноводі. Органічно вплітає поет у мову твору деякі мотиви та образні звороти з давньоруської поеми «Слово о полку Ігоревім» (наприклад: «Лисиці брешуть на щити, та сонце устає — на Сході», віщий птах)»
Поему пронизує ліричний струмінь, вона сповнена емоцій. Величним, переможним акордом закінчується «Слово»: «Встає народ, гудуть мости, рокочуть ріки ясноводі!..». Високою майстерністю позначена звукова організація твору. У поемі точні повнозвучні рими: бездонна — Херсона — лона; благовісне — пісне — висне; благословен — клен — знамен. Мелодійної виразності мови поет досягає також за допомогою асонансів та алітерацій. Анафоричний повтор благословен, яким починаються сім строф, наголошує на щирій і ніжній любові до рідної матері-України.
НОВІ ПОЕТИЧНІ ВЕРХОВИНИ
Післявоєнна творчість Рильського плідна й багатогранна. Десятки нових книг написав поет за цей час. Найвидатніші з них: «Мости» (1948), «Братерство» (1950), «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «Зимові записи» (1964).
М. Рильський художньо осмислює проблеми праці й творчості, духовного багатства людини-трудівника, пише про красу природи і світу, звертається до теми боротьби за мир.
Тема праці привертала увагу Рильського і в довоєнні роки, і особливо після війни. Щораз нові й нові поетичні образи знаходить він у своїй мистецькій скарбниці. У вірші «Весняні води» — образ людини, яка «обертає в сад пустині і в стоколосся колос оберта...».
Образно-метафорично сказав поет про невтомну працю людей у вірші «Ранок нашої Вітчизни» (1952): «Встала робота, умилась до сонця,— і в славі йде по Вітчизні, що липень ласкаво пригрів».
Ще тільки займається світанок, а повсюди кипить робота: в небо піднявся літак, мчать вагони, полільниці-дівчата співають — «у кожної серце, як жайворон-птах». Це порівняння доповнюється узагальненням з багатим підтекстом:
Всі заспівали одної, і кожна співає своєї,
Спільна дорога у всіх, та окремий у кожної шлях.
Вірш сповнений сонячного настрою, деталі пейзажу виписані прозорими фарбами (легкі хмарки, роса на травах, сиві, рожеві, блакитні дими кучеряві, просвітлені сонцем). Запам'ятовуються метафори: «Сад потягається зо сну, пшениця у полі хвилею грає сухою і котиться в синь».
Краса природи і творча праця людини, твердить поет, можливі тільки за умов миру. Ось чому так патетично звучать рядки останньої строфи: «Геть, злочинці, з війною! Праці дорогу! У світі панує хай мир!»
У центрі тематичних обширів Рильського — людина-творець, її місце серед інших людей, серед природи, її багатий духовний світ. Однією з кращих книжок поета цього періоду в «Троянди й виноград», яка разом із збіркою «Далекі небосхили» була відзначена Ленінською премією 1960 року.
Збірка «Троянди й виноград» (1957) сприймається як натхненна пісня про красу людського буття, красу мистецтва і природи, про творчу працю. Водночас поет гнівно виступає проти такого мистецтва, поборники якого, заперечуючи реалістичну творчість, вигадують всілякі формалістичні «безглузді сплети ліній, все бездумне і пусте».
Академік О. І. Білецький назвав «Троянди й виноград» «однією з найбільш умиротворених і водночас найсвітліших і найрадісніших книг про нашу сучасність».
У збірці «Далекі небосхили» (1959) Рильський зібрав твори, присвячені темам дружби народів нашої країни, інтернаціонального єднання трудящих усього світу. Народилась вона після багатьох подорожей поета.
У циклі поезій «На братній землі» — картина життя нової Білорусії, екскурси в її героїчне минуле, теплі рядки про Янку Купалу і Якуба Коласа.
Розділ «Книга про Францію» — це лірико-публіцистичні нариси та вірші, в яких Рильський розповідає про кращих синів французького народу — героїв Паризької комуни, бійців руху Опору, про славетних письменників, геніїв культури.
 
«ТРОЯНДИ Й ВИНОГРАД»
У поезії «Троянди й виноград» (1955) виступають герої, для яких праця стала не лише життєвою потребою, а й творчістю. Це дівчина-колгоспниця, машиніст і молодий агроном-селекціонер. їм усім властиве захоплення природою, красою світу, невтомність у роботі. Праця дає людям поетичне натхнення, сповнює серця відчуттям радості буття. Остання строфа — своєрідне філософське узагальнення.
Поет майстерно користується зоровими і слуховими образами. Незабутнє враження справляє гармонія чорних і червоних кольорів у рядках:
...так же хороше над чорним ґрунтом мак
Переливається, мов полум'я червонеї
Пишне квітування маку над чорною ріллею стало можливим завдяки людській праці. Тільки в праці створюється все, чим живе на світі людина. Праця не з примусу, а за покликом серця приносить моральне задоволення і щастя в житті, робить його цілеспрямованим.
Ми працю любимо, що в творчість перейшла, І музику палку, що ніжно серце тисне, У щастя людського два рівних е крила: Троянди й виноград, красиве і корисне.
Ці рядки, в яких висловлена основна думка поезії,— щастя людини в красі творчої праці,— якнайкраще характеризують духовний світ наших сучасників.
 
«РІДНА МОВА»
І в поетичних творах, і в наукових працях М. Рильський закликав бути уважними до рідної української мови. Блискучий знавець її скарбів, поет звертався до сучасників і наступних поколінь:
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.
(«Мова»)
Поет радить вчитись у народу, в якого «кожне слово — це перлина, це праця, це натхнення, це людина», частіше заглядати до словників. Він наголошує на потребі домагатися високої мовної культури: «Не тільки в художній літературі, а й у кожному слові людському увага до мови – доконечна річ для того, щоб думка знайшла свою справжню» кришталеву форму».
Вірш «Рідна мова» вперше прозвучав на IV з'їзді письменників України (1959) з уст самого автора.
У поезії — патріотичне уславлення рідної мови, в якій відобразилась вся історія народу, все його життя. Порівняння та метафори розкривають величезне значення мови для кожного народу як основи його духовного життя. В тяжких умовах гноблення за часів самодержавства трудящий народ не зрікся своєї мови. Поет вдається до художнього засобу персоніфікації: українська мова «свій дух велично-гідний, як житнє зерно, берегла». Порівнянням із житнім зерном (символом життя) підкреслюється важливість мови для життя народу.
Нам, українцям, треба любити рідну мову, леліяти її, плекати, «як парость виноградної лози», вчити своїх дітей, онуків і правнуків,— усе робити для розквіту українського слова, пісні, красного письменства...
У розквіті творчих сил поет пішов із життя 24 липня 1964 року
 
УКРАЇНІ
Україно моя! Чисті хвилі ланів,
Променисті міста, голубінь легкокрила!
Україно! Сьогодні звірів-ворогів
Ти грудьми вогняними зустріла.
Україно, живого труда сторона,
Зорі ясні, погожії, тихії води!
Україно! Ти в славній борні не одна,
В ній з тобою під стягом багряним — народи!
Не один ти стрічала погрозний погром,
Знаєш тупіт, і стукіт, і грюкіт Батиїв,—
Та з пожару щораз лазуровим вінком
Виникав твій співучий, могучий твій Київ.
Бачиш – руський з тобою, башкир і таджик,
Друзі, браття твої, громоносна лавина.
Свят союз наш, народ непоборен повік,
Нездоланна повік його сила левина.
Мати ніжна моя! Знай: по бурі тяжкій
Перемога засяє дзвінка і погідна.
Славен буде в народах священний твій бій,
Славен серп твій і меч твій, свята моя, рідна!
М.Рильський
 
 

ВІРШІ ПРИСВЯЧЕНІ М.РИЛЬСЬКОМУ А.МАЛИШКОМ

 
ПІСНЯ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО
Сиділа мати, ніби груша дика,
У сивому цвітінні, поруч з нею
Поет Максим і зіркоокий Вишня,
Обкутані піснями і привітом,
До чарочка, цибуля й чорний хліб.

— А нум, Остапівно, почнім тії,
Про молоду журавку й чорну ниву!

І вже стелилась нива у дворі
З журавкою у гнізді весняному,
І щебетали дощики захмарні
У фіолетах сонця.
До півночі

Отак вони сиділи за столом,
Поет Максим, і Вишня, й рідна мати,
— Тріумвірат любові, й доброти,
І пісні нашої. Давно минуло,
А й зараз бачу: вечір стеле шати,
І облітає хмар червоний мак,
А Україна біля них стоїть,
На хліб та сіль запрошує до столу.
 
МОЇЙ УКРАЇНІ
Серед щасливих сестер ти щаслива,
Напоєна пахучим медом нива,
Залитий золотом розлогий лан, –
Моя Вкраїно!
Біль колишніх ран,
Підків ворожих слід на чистім лоні
Забуто, змито... Сонячно-червоні
Радянські прапори шумлять крильми,
І ми йдемо, прорвавши коло тьми,
Ходою вільною, шляхом просторим
Назустріч далям дивним, неозорим,
В одній сім'ї, як сестри і брати,
До нашої прекрасної мети.

Дуби і явори, берези й сосни,
Струмків і рік переклик стоголосий,
Поля, де колос клониться тяжкий,
Сади в плодах, мов пурпур огняний,
Заводи-велетні, де людський розум
Керує мудро, вугілля й чорнозем,
Картини й книги, статуї й доми —
Це наше все, і це відстоїм ми,
Коли захоче випробувать ворог,
Чи є у нас в порохівницях порох!
Ми ідемо, ми будемо іти,
Ми прийдемо до світлої мети!
1940  (М.Рильський)
 
 
В. СОСЮРА
(1898–1965)

 
 
ВОЛОДИМИР СОСЮРА
(1898–1965)

Він усе життя виліплював образ ліричного героя, закоханого в землю, в кольори осені і неба, з чутливою душею, у якій жили ніжність людини  і полум'я революції.
АНДРІЙ МАЛИШКО
 
План
1. Срібні дзвони його поезії.
2. «Червона зима».
3. «Вітчизні».

 
Поет був ніжний, мов пісня солов'їна, і тривожний, наче грози революції. Володимир Сосюра — високий поетичний світ, де звитяжать лицарі червоної зими і пахнуть білі акації, палахкотять загравами донецькі ночі й живе любов до України. Він тонкий лірик і творець розгорнутих ліро-епічних полотен.
Син робітника і сам робітник, покликаний сурмою сімнадцятого року до лав борців, Володимир Миколайович Сосюра став одним з основоположників української пожовтневої літератури.
СРІБНІ ДЗВОНИ ЙОГО ПОЕЗІЇ
Донеччина. Селище Третя Рота (нині місто Лисичанськ) У похиленій хворостянці бідують Микола Володимирович ті Антоніна Дмитрівна Сосюри. Недавно переїхали сюди з Дебальцевого, де 6 січня 1898 року народився Володя.
Щоб якось звести кінці з кінцями, батько, виходець із селян, у поті чола працював, часто міняючи професії: він був шахтарем, будівельником, землеміром, писарем, мандрівних учителем. Гарно малював і віршував. У пошуках робот побував у Харкові, Воронежі, на Кавказі. Мати, людин; лагідної вдачі, часто співала народні пісні. Любов батьків до мелодійного слова передалась і дітям.
Володимир змалку мусив заробляти на шматок хліба в бондарному цеху содового заводу, наймитував у багатіїв. Дванадцяти літ спустився в шахту коногонити. Влітку працював узимку ходив до школи. Після двокласної сільської школи вчився у ремісничому училищі на слюсаря, а потім — у Кам'янській сільськогосподарській школі, яку змушений був покинути, бо після смерті батька (1915) на нього, старшого в сім'ї, лягли турботи про матір та сімох менших братиків і сестричок.
Володимир багато читає. Його серце окрилювали Шевченкові пісні. Захоплюється творами Франка, Лесі Українки, Пушкіна, Лермонтова, Некрасова. Пробує і свої сили в поезії — спочатку російською, а потім українською мовою.
Жовтневу революцію Сосюра зустрів радо, як весну людства. В складі робітничої дружини содового заводу виступив проти німецьких окупантів та їхніх поплічників — гайдамаків. Рядовим бійцем Червоної Армії Сосюра воює за владу Рад.
Замовкли бої. Сосюра поселився в Харкові і повністю віддався літературній роботі. Протягом 1922—1923 років демобілізований червоноармієць учиться в Комуністичному університеті імені Артема, а потім два роки — на робітфаці Харківського інституту народної освіти (університету).
Гучну славу принесли Володимирові Сосюрі перші збірки — «Поезії» (1921) та «Червона Зима» (1922). Вчорашній воїн щиро й безпосередньо, з ліричною теплотою розповідав про пережите. Героїка громадянської війни під пером Сосюри оживала не раз протягом усього творчого життя. Крім «Червоної зими», цій темі присвячені поеми «1917 рік» (1921), «Оксана» (1922), багато віршів.
Син шахтарського краю, Сосюра став натхненним співцем розкованої праці: «О моя поезія Повстання, золота поезія Труда!» — звертався він до своєї музи.
Не осмисливши до кінця суті непу, Сосюра завагався: а чи не відцвіла романтика громадянської війни, чи не «оддзвонила революція»?.. У деяких його творах цих років зазвучали мотиви розгубленості, ба навіть занепадництва. В чудовому вірші «Місто» спочатку — мальовничий пейзаж: «Од трамваїв синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги...» Але людині в ньому жити непереливки. Ось чому поет лине думкою в рідну Третю Роту, бо тут «місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої».
Невдовзі поет позбувся цих сумнівів, настрою зажури і зневіри, хоч не раз йому доводилось потерпати від тих, кого народ нарік тоді людоловами.
Кінець двадцятих і тридцяті роки в житті Сосюри були не з веселих. Критики аж із ніг збилися, вишукуючи в творах поета всілякі -ізми, звинувачували в гріхах, яких у нього ніколи не було. Від сталінських репресій гинули кращі письменники, серед яких було немало задушевних друзів Сосюри. Потерпав і він, поетична слава і совість України. Але вистояв! Ради неї жив і творив...
Тяжкий сорок перший рік. Війна. Володимир Сосюра деякий час жив і працював у столиці Башкирії — Уфі. Під час війни він опублікував кілька збірок творів. У кінці 1942 року, як військовий кореспондент газети «За честь Батьківщини», поет прибув у діючу армію, на Воронезький фронт.
Повоєнна творчість поета — це новий злет його самобутнього таланту. За збірку поезій «Щоб сади шуміли» Сосюрі була присуджена Державна премія І ступеня (1949), а за книги «Ластівки на сонці» та «Щастя сім'ї трудової» — Державна премія імені Т. Г. Шевченка (1963). У житті Сосюру бачили більше замисленим. Небагатослівний і мовчазний, він був прекрасний, коли наспівно читав вірші. Читав неголосно, щиро д задушевно, у своїй милій сосюринській манері, зачаровуючи аудиторію. Особливо любила Сосюру молодь. 1964 року Володимир Сосюра опублікував дві книжки поезій — «Осінні мелодії» та «Весни дихання». Багатий і розмаїтий духовний світ сучасника, синівська любов до Вітчизни, рідного народу, краса нев'янучої молодості, вірність кохання, картини старого й нового Донбасу, подвиги молодих захисників Батьківщини, трудове піднесення — такий зміст цих останніх прижиттєвих збірок Сосюри.
Поет був вірним сином народу. Творчої праці не кидав він і тоді, коли тяжко занедужав. 8 січня 1965 року натруджене серце Володимира Сосюри зупинилося...
«За владу Рад» (196в) — так називається посмертна збірка творів Сосюри, куди увійшли поема та вірші, частина яких друкувалася раніше в періодиці, а частина побачила світ уперше. Читаючи цю книгу, переконуєшся: співець пішов од нас у розквіті свого таланту.
Живи, моє серце, живи не для себе,
для себе ж бо їй й не жило,—
писав він у вірші «Люблю України коханої небо», яким відкривається збірка.
«ЧЕРВОНА ЗИМА»
Володимир Сосюра сідав до письмового столу після напружених пошуків, творчих роздумів. І тоді все відчуте й обдумане швидко виливалось у поетичні рядки. Так, весною 1921 року в холодному номері харківського готелю за вечір і ніч народилася поема. «Я пригадав свої перші трудові кроки, друзів своїх... Туга і радість злилися в мені в золотий спомин душі, що вилився в пісню і став «Червоною зимою», — писав пізніше Сосюра.
У центрі твору — образ ліричного героя, вчорашнього робітника, який із зброєю в руках став на захист революційних завоювань, хвилююча розповідь учасника громадянської війни про побачене і пережите на фронтових шляхах. Герой поеми постає як уособлення сподівань і прагнень трудового народу. Його доля схожа на долю тисяч юнаків Донбасу: до революції тяжко працював; бідував. Уже в першому розділі — спогаді героя про дитинство і юність — перед нами постає людина, яка любить і дим заводу, і шахти на горі, і Третю Роту, де «музика у садку та потяг в сім годин». Юнакові дорога й рідна, до болю мила земля Донеччини. Відчувається, що не підрядчик содового заводу Сущенко Ц господар.» д, він, робітник, син трудового народу. Так, малюючи, передісторію героя, автор розкриває ті причини, які закономірно привели його до лав повстанців і зробили витязем революції,
У згуртованості робітників-повстанців, у їхніх спільних зусиллях — запорука всіх перемог над «бандами злотопогонними». Про почуття колективізму, яке живе в душі героя, сказано в різних частинах поеми: «Біля вагонів ми співаєм «Чумака»; «Вкраїну з краю в край проходили з боями»; «Прискорено йдемо за днем золотокрилим». І нарешті зворушливе визнання: «я» моє злилось з народу «ми» святим». Міцний духом і дужий тілом, він упевнено почуває себе в здружених лавах братів по класу. Але герой не губиться серед велелюддя, а виступає зі своїм чітко окресленим характером. Ліричний герой — частка згуртованого колективу, людина діяльна, впевнена в безсмертній величі трудового народу.
«Червона зима» — поема-спогад. Сосюра пізніше сам зазначав: «Вона виникла з ліричної повені, що залила мою душу». Це зумовило і особливості композиції твору, який складається з дев'яти невеликих розділів. У них скупими, але виразними засобами поет малює правдиві картини бурхливої доби. Щиро закоханий у життя, довколишній світ він сприймає насамперед серцем. Тому-то за жанром «Червона зима» — ліро-епічна поема.
У першому розділі відтворено світ дитинства і юності героя.
Про визрівання революційних переконань героя говориться в п'ятій строфі. Думка поетова підкреслена синтаксичною анафорою і все мені.
Поет уміє кількома словами відтворити психологічний стан героя і революційних мас. Так, у другому розділі Сосюра малює картину проводів на фронт. Лаконічно звучить рядок: «Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди...»
І ми вже маємо уявлення про час та місце дії, відчуваємо тривогу неминучої розлуки з рідними, близькими. В серці юнака злилися воєдино радість і печаль, передчуття чогось невідомого і тверда впевненість у остаточній перемозі. Йому приємно відчувати згуртованість і солідарність братів. Ці почуття героя відтворено яскравими метафорами:
І радість лоскотно бентежить наші груди...
Шикують злидні нас, юнак до юнака.
Вдаючись до еліпсису, поет відтворює рух військового ешелону («Рубіжне... знову путь... Володине... Кабаннє...»). Солдатські будні постають у звичайних реалістичних деталях: Сходили на базар, помилися у бані, — я вірші став писать під вечір золотий...» Тривожне передчуття, раптові постріли у тьмі. Ліричний герой знову йде у бій «за владу робітничу».
Своєрідним логічним центром поеми є четвертий розділ, в якому поет малює звитяжну боротьбу революційного народу, проводить ідею єдності трудящих, ідеї справедливості й свободи. Розмах боротьби поет передає за допомогою гіперболи («Вкраїну з краю в край проходили з боями»), яку доповнює образ молодого грому, що прокочується над лавами борців за владу Рад.
Ліричною теплотою овіяна розповідь про короткочасну гостину героя в рідному краї. Радість зустрічі з односельцями затьмарюється усвідомленням того, що «багато з нас додому не прийшло». Біль утрат на фронтах, смерть рідного брата засмутили героя. Але він, змужнілий і загартований, не розгублюється, не втрачає надій на краще майбутнє. Герой знову повертається до червоного війська.
Одгули гармати. Зима «згорнула... холодні сиві рядна».
Метафоричні образи «дня золотокрилого», розквітлої весни («навколо все в цвіту») і, нарешті, «сяйливого мосту в Майбутність неоглядну» надають поемі бадьорого звучання.
«Червона зима» зажила великої слави одразу, як тільки була надрукована. Вона стала класичним твором української дожовтневої поезії.
 
ВІТЧИЗНІ
Ні зради яд, ні танки, ні гармати
не допоможуть ворогу в бою,
коли на нас він рушить, щоб зламати
Вітчизну сонячну мою.

Йому назустріч грізні бомбовози
з ясних висот загибель понесуть,
за кров дітей, за вдів невтішні сльози,
щоб він звільнив до щастя людям путь.

І на землі не буде більше ката,
неправди слуг, і тюрем, і ярем,
і стане світ, немов зоря крилата,
що розцвіла велично над Кремлем.

Розквітне світ, як ти, моя Вітчизно,
що ми знесли до зір на крилах бур,
і всі краї не будуть жити різно,
щоб стать навік єдиними, як мур.

Світи нам, день, безсмертними огнями,
шуміть, сади, роди зерно, земля!
Хай вічно світить сонце над полями,
як сонце те, що світить із Кремля.

1938    (В. Сосюра)