Громадсько-педагогічний рух у Росії в 60-х роках XIX ст. сприяв і розвиткові педагогічної преси. Найважливіші питання освіти, навчання і виховання висвітлювалися в педагогічних журналах: «Журнал для воспитания» (1857), «Воспитание» (1860), «Учитель» (1860), «Русский педагогический вестник» (1860), «Ясная Поляна» (1861), «Педагогический сборник» (1864) та ін.
У передовому журналі «Современник» також публікувалися статті на педагогічні теми.
Учитель літератури Василь Семенович Мова (1842–1891) довгий час працював у катеринославській Марийській жіночій гімназії. В.С. Мова-Лиманський походив з роду козацького сотника Чорноморського Стародерев'янківського куреня. Переконаний вільнодумець, знавець і популяризатор творчості Кобзаря, один з перших авторів поетичного перекладу "Слова о полку Ігоревім" рідною мовою, автор кількох оригінальних творів у поетичних збірках "Проліски", В.С. Мова-Лиманський мав товариські стосунки з багатьма прогресивними вчителями України пошевченкової доби.
Вихованець Чернігівської гімназії і Київського університету Микола Андрійович Вербицький (І843—/909) викладав словесність у Полтавській, а потім у Чернігівській гімназіях. Йому були притаманні бунтарський норов, глибоке переконання в необхідності демократичних перетворень) системі та змістові на¬родної освіти України; у практичній діяльності прагнув виховувати найсвятіші людські почуття на кращих зразках українського фольклору, на творах Тараса Григоровича Шевченка, будив серед учнівської молоді почуття гідності та гордості належати до дивного українського миролюбного, працьовитого і пісенного народу.
Окремою і самобутньою постаттю на терені української культури та просвітництва є Іван Іванович Манжура (1851 – 1893), життя і творчість якого пройшли здебільшого на Катеринославщині (нині Дніпропетровська область).
Леонід Іванович Глібов (1827–1893) – всесвітньо відомий український байкар – був також талановитим учителем. За походженням Л.І. Глібов із с. Веселий Поділ Хорольського повіту, а дитинство і юність пройшли в с. Горбах Кременчуцького повіту. Вихованець Ніжинського ліцею, учителював три роки в містечку Чорний Острів на Поділлі, а з 1858 р. – у Чернігівській гімназії.
Як типовий просвітитель-демократ, Л.І. Глібов критично ставився до тодішньої системи навчання і виховання, фізичних покарань учнів, приниження їхньої людської гідності; обстоював введення в народних школах нових, дієвих методів, нового змісту освіти, заснованого на передових досягненнях науки, підтримував і пропагував нові підручники, зокрема "Букварь южно-русскій" Т. Шевченка, "Арифметику (Щотницю)" Д. Морозова, граматики І. Деркача і Л. Ященка, наукові й педагогічні праці КЖІейковського, інших прогресивних авторів.
Л.І. Глібов, мабуть, одним із перших в Україні висловив думку про необхідність поширення через пресу педагогічного досвіду, здобутків науки і культури. Відстоював необхідність створення мережі позашкільних і позакласних закладів на зразок "кіндер-клубів", які б здійснювали художньо-естетичне та моральне виховання молодого покоління. Він підкреслював роль особистості вчителя, його благородну місію, значення співробітництва школи, сім'ї і громадськості. Свої байки Л.І. Глібов адресував дитині, зазначаючи корисність їх змісту і для дорослих.
У газеті "Черниговский листок", заснованій з ініціативи Л.І. Глібова, яка виходила в 1861–1863 рр., учитель-байкар публікує цикл статей з питань національної педагогіки, у полеміці на сторінках газети відстоює право навчати і виховувати учнівську молодь рідною мовою, утверджує перспективу української літератури і літературної мови. Як активний діяч недільної школи, Леонід Іванович виступав у "Черниговском листке" за поширення грамотності серед народу. Порушував і деякі теоретичні питання освіти, систематично висвітлював роботу цих навчальних закладів, закликав місцеву інтелігенцію всіляко їх підтримувати – матеріально і морально.
У Чернігівському архіві збереглися документальні свідчення про те, як губернатор сповіщав попечителя Київського навчального округу про неблагонадійність Л.І. Глібова і заборону вчителеві-байкарю жити в губернському місті.
Помітний слід в історії української педагогічної думки залишив Трохим Оврамович Зіньківський (1861–1891). У своїх працях "Національне питання в Росії", "Штунда", "Українська раціоналістична секта", "Молода Україна, її становище і шлях", байках, прозових творах він досліджує витоки духовності українського народу, обстоює його право на національну самобутність, самотворчість, бо вважає життя певного народу частиною життя світу. Виходячи з цієї тези, Т.О. Зіньківський звинувачує російський імперіалізм за "змоскалювання нашого народу", за яким іде "національна деморалізація". Він вважає прибічників асиміляції народів варварами, які бажають "щоб люд увесь мав одну голову, щоб її відтяти одним махом. І ось такі культурні варвари вважають головною річчю вийняти душу з народу, знищити його культуру й моральну істоту, асимілювати".
У праці "Молода Україна, її становище і шлях" (1890 р.) Т.О. Зіньківський з болем пише про втрату народом своєї інтелігенції, потоки якої "течуть у рідні моря, доповнюють здебільшого чужі води, лишаючи Україну без усякого духовного напою". У цьому е певна роль зденаціоналізованої школи, яку, на думку Зіньківського, треба вивести з-під опіки імперської держави. Програми шкіл, їх мова і наявність асигнувань мають цілком перейти до рук громадян.
Павло Арсенович Грабовський (1864–1902) у педагогічних статтях "Про розвиток шкільної освіти в Ахтирському повіті Харківської губернії", "Дещо про освіту на Україні", "Дещо у справі жіночих типів" змальовує жалюгідне становище школи, яка не була фактором освіти, а несла безпросвітну темряву та неуцтво. Його непокоїло те, що школа служила не всьому народові, а тільки панівному станові. Він вважав, що освіта має бути вільною від релігійного й шовіністичного туману. Особливо різко критикує П.А. Грабовський ставлення держави до народного вчителя, якого переслідують урядники, духовенство, представники місцевої влади. Поет змальовує образи народних вчителів, які самовіддано трудяться на ниві народної освіти. У вірші "Трудівниця" він порівнює діяльність сільської вчительки з променем, який освітлює все дитяче життя.
Вагоме місце у поезії Павла Грабовського посідають вірші, присвячені дітям. У віршах "До дітей", "До школи", "Трудівниця" та ін. він показує свою глибоку любов та повагу до маленьких громадян, закликає вчителів виховувати їх чесними, корисними для суспільства.
Леся Українка – Лариса Петрівна Косач-Квітка (1871 – 1913), як і всі українські просвітителі-гуманісти, критикує систему освіти, якою не забезпечується навчання усіх дітей трудящих. У нарисі "Школа", опублікованому в журналі "Народ" у 1895 р., вона показує запустіння початкової школи на Волині, нестерпні злидні учительки цієї школи.
Змалку Л. Українка виявила зацікавленість шкільництвом, і ще юнкою, створюючи підручник зі стародавньої історії східних народів для меншого брата, вона правильно зрозуміла мету і завдання освіти, дидактичні функції і призначення навчальних книг.
Зростаючи як поет і просвітитель, Леся Українка розкривала численні соціально-педагогічні проблеми тогочасного суспільства, протестуючи проти експлуатації дітей ("В катакомбах"), проти відсталості українських церковнопарафіяльних шкіл (нарис "Школа"), проти заборони в школах кращих підручників для учнів і книг для читання (посібника К.Д. Ушинського "Родное слово", книг для читання Й.І. Паульсона та ін.). Леся Українка високо цінувала українського вчителя, роль друкованої книги у вдосконаленні кожним власних поглядів, прагнення ніколи не зупинятися на досягнутому.
Велику роль у становленні особистості дитини вона приділяє жінці-матері. Мати повинна не тільки дати життя дитині, а й виростити її свідомим громадянином, борцем за кращу долю свого народу. У колисковій пісні пророкує цей тернистий шлях:
Сором хилитися, Долі коритися! Час твій прийде з долею битися...
Ця думка стверджується у творі "Прокляття Рахілі", в якому жінка, що втратила своїх синів, застерігає Марію від такої ж долі і її сина Ісуса. Проте Марія благословляє Ісуса на подвиг в ім'я спасіння людей.
А мати здійняла свій погляд, повний мрії, До зірки, та зоря вже ледве променіла На сході заграва, мов кров'ю, червоніла.
Твори Лесі Українки відбивають світогляд українського народу і відповідно плекають його у молоді. Згідно з народними традиціями ставлення до природи поетеса обожнює її:
Натуро-матінко! Я на твоєму лоні
Дитячі радощі і горе виливала,
І матір'ю тебе я щиро звала,
З подякою складаючи дологі.
Ти іскру божую збудила в моїх грудях.
Леся Українка розглядає природу як джерело пізнання, мислення. Спостерігаючи взимку за пташкою, дитина ставить матері низку питань:
Мамо, чи кожна пташина в вирій на зиму літає?...
...Чом же вона не втіка? Нащо морозу чека?...
...Нащо ж співає? Чудна!..
Як неперевершений співець природи, поетеса прищеплює любов до довкілля, показує його безмежну красу, ніжно й образно змальовує об'єкти природи, називаючи їх "зіронька гожа", "веселоє сонечко ясне", "ясний місяченько", "ясне небо, ясне море, ясні хмарки, ясне сонце", "хвилечка перлиста", "проміння кохане", "стежечка злотиста", "сльоза промениста", "білесенькі квітки" тощо.
У багатьох своїх творах Леся Українка, звертаючись до дітей, застерігає їх від згубних дій у природі:
Крил не втинай сизокрилій голубці,
Хай вона вільно літа!
Вірші поетеси, зокрема "В дитячому крузі", є перлиною української поезії для дітей, плекають у юних читачів думку, любов до рідної домівки, краю, його природи.
Творчість Лесі Українки, незважаючи на тернистий шлях, сповнена оптимізмом, яким вона надихає юного читача.
Так! Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Леся Українка вірить у те, що її бездольна мати, Україна, завдяки звитяжній праці своїх синів і дочок буде мати кращу долю:
І, може, тоді завітає та доля жадана
До нашої рідної хати,
До тебе, моя ти Україно мила, кохана,
Моя безталанная мати!
Твори Лесі Українки – школа життя, джерело пізнання, мислення, глибокого патріотизму. Останній поетеса розглядає не в площині милування Батьківщиною та нарікання на її нещасну долю, а закликає молодь до праці, боротьби за нове життя:
...Над давнім лихом України
Жалкуєм-тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години.
Коли спадуть кайдани з нас.
...Нашо даремнії скорботи?
Назад нема нам вороття!
Берімось краще до роботи,
Змагаймось за нове життя!
Цей заклик поетеси є як ніколи актуальним у наші дні розбудови незалежної України, за її висловом "зведення своєї власної хати, на своїй землі".
Педагогічні, філософські, соціально-естетичні погляди Лесі Українки стали значним внеском у царині становлення українського шкільництва, теорії і практики навчання і виховання учнівської молоді.
Михайло Михайлович Коцюбинський (1864–1913) з власного педагогічного досвіду глибоко знав і любив дітей, стан освітньої справи. У публіцистичних статтях "Шкільні справи", які публікувалися в житомирській газеті "Волинь", письменник показував масову неграмотність населення, безправ'я народних учителів, висвітлював догматичні методи навчання, зокрема принизливе ставлення вчителів до учнів тощо.
Художні твори М. Коцюбинського про дітей і для дітей спрямовані на перегляд змісту і форм трудового виховання, перебудову сімейного виховання на засадах національної етнопедагогіки, виключаючи з нього насильство, жорстокість ("Подарунок на іменини") тощо. М. Коцюбинський гнівно викривав негідні | вчинки вчителів і нікчемних учительок, батьків, у яких рівень педагогічної культури практично дорівнює нулю. До всього іншого М.М. Коцюбинський – викривач соціальної нерівності, такої згубної для дітей і дитинства ("Ялинка", "Маленький грішник" тощо). М. Коцюбинський виступав за вивчення дитячої психології, а діти, на його глибоке переконання, повинні навчатися рідною мовою на кращих художніх творах української класики і дитячого фольклору. І реалізувати на практиці такі грандіозні завдання можуть українські учителі, свідомі національного обов'язку, високоморальні й висококваліфіковані фахівці своєї справи.
Виразником національно-демократичної педагогіки початку XX ст. був Степан Васильович Васильченко (Панасенко) (1879–1932). Талановитий педагог і письменник, він у своїй творчості фокусував актуальні проблеми тогочасного шкільництва та педагогічної думки. У педагогічних працях "Народна школа і рідна мова на Україні", "Записки учителя", "Записки із життя сільських учителів" та ін., а також у своїх художніх творах "Над Россю", "З самого початку", "Божественна Галя", "Гріх", "Вечеря", в автобіографічному нарисі "Мій шлях" та багатьох інших С.В. Васильченко правдиво змальовує школу та її тогочасні проблеми. Педагог висміює русифікаторську політику царизму, стоїть за навчання дітей рідною мовою. Для цього він акцентує увагу на необхідності складання навчальних посібників рідною мовою, маючи за взірець відомі підручники К.Д. Ушинського, Б.Д. Грінченка.
У багатьох творах С. Васильченко порушував проблему народного вчителя. Він правдиво висвітлює різні сторони діяльності вчителів, показує залежність їхньої долі від злиднів, знущань чинів з "ґудзиками та кокардами", а також сільського начальства: учитель-трудівник постійно зазнає на собі їхнього свавілля, він завжди "загнаний, з вимученим обличчям, хворобливим блиском в очах, завжди мовчазний, завжди покірний".
Протестом проти переслідувань учителів, проти перебування їх у стані недоїдання та голоду прозвучало звернення просвітителя до можновладців: "Скиньте з нас" сумні шати, дайте нам працювати просто й чесно, дайте нам людського життя, бо ми не хочемо бути каліками".
Васильченко у багатьох своїх творах виявив себе глибоким знавцем психології дітей і підлітків. Він показує, що селянські діти – розумні, кмітливі, працьовиті від природи, їм потрібні ласка, уважне ставлення з боку вчителя.
Плідно працював на ниві народної освіти Тимофій Григорович Лубенець (1855–1936). Його практична діяльність як народного учителя, викладача гімназії, інспектора Київського навчального округу, директора народних училищ Київської губернії позначена піклуванням про будівництво шкіл, створенням дитячих садків, бібліотек, організацією курсів для народних учителів, шкіл для дорослих, вечірніх класів для дорослих тощо.
У центрі його практичної та науково-педагогічної діяльності є проблеми організації, теорії та методики початкового навчання. Праці Т.Г. Лубенця "Педагогічні бесіди" (1908–1913 рр.), "Про наочне викладання" (1911 р.). "Граматика", "Читанка" (1883 р.), "Зернинка" (в 4 частинах для читання, письма та практичних вправ у початкових класах), "Керівництво до "Зернинки" – методичний посібник для вчителів, "Рідна нива", "Буквар" і "Читанка" (20-ті роки XX ст.), "Завдання для самостійних письмових вправ", "Збірник арифметичних задач та методичне керівництво до нього", "Письмові самостійні роботи у початковій школі" є золотим фондом вітчизняної теорії та методики початкової освіти.
На превеликий жаль, багато навчальних книг Т.Г. Лубенця не використовувались у школі. Така доля спіткала "Граматику (український буквар)" та "Читанку", створені педагогом у 1883 р. їх заборонило Міністерство освіти з тієї причини, що навчання грамоти українською мовою не допускалося в школі. Засуджуючи таку освітню політику царизму, Т.Г. Лубенець все своє життя боровся проти насильницької русифікації української молоді, боронив право свого народу навчати дітей рідною мовою. Це дало підставу попечителю Київського навчального округу в поданні міністрові освіти назвати Т.Г. Лубенця "шкідливим для державної служби службовцем". Наслідки не примусили себе чекати – 26 червня 1913 р. Т. Лубенця звільнено з посади директора народних училищ.
Написані ним інші навчальні книги та методичні посібники багаторазово перевидавалися і довготривало використовувались у школі. Так, "Зернинка" та "Керівництво до Зернинки" перевидавалися більше 10 разів, а "Збірник арифметичних задач та методичне керівництво до нього" мали 17 перевидань.
З властивою йому принциповістю Т.Г. Лубенець виступав проти тілесних покарань учнів. У 1913 р. він виступив на І Всеросійському з'їзді з питань народної освіти з доповіддю "Витяг про покарання", в якій засудив деспотизм російської школи, обстоював гуманістичну педагогіку.
Почесне місце в пантеоні видатних діячів кінця XIX – початку XX ст., які збагатили науково-педагогічну думку, займає Микола Федорович Сумцов (1854–1922). М. Сумцова як ученого характеризують висока ерудиція, енциклопедичність знань, динамічність думки й багатогранність наукових інтересів.
У колі науково-педагогічних інтересів ученого домінували проблеми українського шкільництва. Причинами занепаду української школи М. Сумцов з біллю називав денаціоналізацію системи освіти в Україні, відсутність підтримки школи з боку сім'ї, суспільства тощо.
У своїх працях: "Напрасная тревога" (1904 р.), "Из гимназических воспоминаний" (1905 р.), "История й зтнография Малороссии в Харьковском университете" (1906 р.), "Малорусский язык в средней школе" (1908 р.), "Вага і краса української народної поезії" (1917 р.), "Слабожанє. Історично-етнографічна розвідка" (1918 р.), "Нарис розвитку української літературної мови" (1918 р.) та ін. М.Ф. Сумцов розробляє основні положення концепції національної школи. Ними передбачалося здійснення навчання лише рідною мовою. Розвиваючи ідеї відомих лінгвістів (Ф. Боаса, Л. Вайсгербера, В. Вундта, О. Потебні), які згідно з антропологічним підходом до мови розглядали її в тісному взаємозв'язку зі свідомістю, мисленням, культурним та духовним життям людини й нації. М. Сумцов, як і інші прогресивні вчені досліджуваного періоду (Б. Грінченко, М. Грушевський, С. Русова, Я. Чепіга), зазначав, що навчання чужою мовою не відповідає розумовому складу дитини, деформує її психіку.
У своїх працях учений простежив процес виникнення та розвитку української мови, визначив чинники, що впливали на її формування, показав як співвідноситься сучасна мова з мовою давньою, з народним говором, представив і схарактеризував розмаїття жанрів усної народної творчості й довів, що мова відіграє важливу роль у житті українців, пов'язує увесь духовний організм народу, репрезентаційно відображає всі складні процеси суспільно-політичного, економічного життя, специфіку процесу історичного, культурного, етнічного становлення нації.
М.Ф. Сумцов наполягав на введенні до шкільного курсу українознавчих предметів. Він із сумом констатував, що тогочасна школа, залишаючись осторонь від національних інтересів, культури і життя народу (програми середніх навчальних закладів досліджуваного періоду не передбачали вивчення історії, географії, літератури України), неспроможна вирішувати свої основні навчально-виховні завдання: забезпечення системи знань про навколишній світ, розвиток пізнавальних інтересів учнів, виховання національної гідності, почуття поваги до рідного краю, народу.
Глибоко усвідомлюючи прогресивну роль і особливе місце науки в суспільному прогресі, М. Сумцов приділяв значну увагу питанням збереження та розвитку інтелектуального потенціалу нації. У багатьох його працях домінує ідея необхідності підпорядкування шкільної освіти високим вимогам передової науки.
Ця думка яскраво відобразилася у визначенні педагогом сутності навчання як процесу, в ході якого учні оволодівають системою необхідних наукових знань, способами наукового пізнання, формуються їхнє позитивне ставлення до розумової праці та "наукове мислення". Учений виділяв у процесі навчання освітню (забезпечення системи наукових знань), виховну (наука у поєднанні з високим рівнем викладання стає однією з основних форм виховного впливу на особистість) та розвивальну (розвиток "наукового мислення") функції.
М.Ф. Сумцов у своїх працях, присвячених проблемам дидактики, вказував на значущість наочності, міцності знань ("сумлінного ставлення до факту"), системності ("зв'язування фактів та явищ"), співпраці вчителя з учнями ("майже товариської" турботи), індивідуального підходу як необхідних вимог до процесу навчання.
Поряд з дидактичними проблемами у педагогічній спадщині М. Сумцова особливе місце знайшло відображення проблем процесу виховання. Вчений розглядав виховання як процес взає¬модії вихователя і вихованця, який здійснюєтеся упродовж тривалого часу. Беручи до уваги виховний вплив суспільства, церк¬ви на особистість, він визначну роль відводив сім'ї, школі, педагогічному колективові.
Ідею всебічного гармонійного розвитку особистості М. Сумцов чітко визначив як стратегічну мету виховання.
Основними завданнями виховання М. Сумцов вважав такі: розкриття всіх природних нахилів дітей, формування, виховання у них якостей гуманізму, людяності, розвиток розумових та фізич¬них сил, прищеплення трудових навичок і любові до праці, підготовку до життя в суспільстві.
Педагог наголошував на необхідносте систематичного і ціле – спрямованого виховання "національного типу особистості" засобами народної творчості, мистецтв тощо.
М. Сумцов визначає особливе місце естетичного виховання в процесі всебічного розвитку особистості, більшість науково-педагогічних праць з означеної проблеми пронизує ідея про взаємозв'язок естетичного виховання з моральним вихованням та розумовим розвитком. Обстоюючи свою позицію, учений зазначав, що знайомство з прекрасним значно розширює діапазон емоційного сприйняття, вдосконалює здатність співчувати, тим самим сприяючи розвиткові почуттів, на тлі яких моральні якості легко зароджуються. Він підкреслював, що естетичне та розумове виховання взаємодоповнюють одне одного, а взаємодія їх зумовлює особистісний розвиток.
М. Сумцов накреслив та схарактеризував конкретні шляхи реалізації естетичного виховання: ознайомлення з різноманітними творами мистецтва (живописом, скульптурою, літературою, музикою), народними традиціями, обрядами, красою православного храму і богослужіння, з мальовничими куточками рідної природи, благородними вчинками людей тощо.
Детально розробляються педагогом і проблеми фізичного виховання, оздоровлення дітей. Отже, стрижневими ідеями педагогічних оглядів М.Ф. Сумцова є гуманізм, демократизм, утвердження високих духовних цінностей українського народу, ідеалів науки та прогресу.
Досить плідною була науково-педагогічна діяльність Олександра Федоровича Музиченка (1878–1940), який працював учителем гімназії у Києві, викладачем педагогіки Ніжинського історико-філологічного інституту. Його твори "Що таке педагогіка і чого вона навчає", "Сучасні педагогічні течії в Західній Європі і Америці" та ін., відбивають прогресивні погляди автора і сприяли поширенню демократичних педагогічних ідей у вітчизняній педагогіці.
Досить плідною була науково-педагогічна діяльність Олександра Федоровича Музиченка (1878–1940), який працював учителем гімназії у Києві, викладачем педагогіки Ніжинського історико-філологічного інституту. Його творця „Що таке педагогіка і чого вона навчає”, „Сучасні педагогічні течії в Західній Європі і Америці”  та ін., відбивають прогресивні погляди автори і сприяли поширенню демократичних ідей у вітчизняній педагогічних ідей у вітчизняній педагогіці.
Зокрема О.Ф. Музиченко засуджував наявність у системі народної освіти так званих тупикових шкіл і обстоював наступність і єдність всіх ланок системи, щоб учні могли "вільно і без перешкод переходити з нижчої школи в середню, із середньої у вищу...". Працюючи над проблемою змісту освіти, Музиченко розробляє та обґрунтовує критерії визначення змісту загальної освіти. На їх основі він пропонує до навчального плану школи включати предмети, що дають можливість учням пізнати природу, людину та ставлення людини до природи. У зв'язку з цим вчитель, на думку педагога, має володіти глибокими знаннями, новітніми теоріями навчання та виховання.
Цінні педагогічні думки висловив прогресивний педагог Олексій Павлович Флеров (1866–1954) з питань визначення мети виховання, розробки методики уроку тощо.
Царська цензура вживала всіх заходів, щоб у педагогічних журналах не публікувалися статті «вільнодумного» характеру, деякі журнали тимчасово або й зовсім закривалися, а прогресивних педагогів, активних учасників педагогічної преси царський уряд переслідував, позбавляв можливості вільно висловлювати свої думки.
Література
1. О.О. Любар, М.Г. Стельмахович, Д.Т. Федоренко, „Історія української школи і педагогіки”, Київ, „Знання”, 2003 р. С. 284-300.
2. „Історія педагогіки” за редакцією доктора педагогічних наук професора М.С. Грищенка, Київ, „Вища школа”, 1973 р., с. 189.