.: Menu :.
Home
Реферати
Книги
Конспекти уроків
Виховні заходи
Зразки документів
Реферати партнерів
Завантаження
Завантажити
Електронні книги


????????...

 
��������...
Становлення Київської держави 


Становлення Київської держави

Зміст:

 

Вступ.......................................................................................................3

 

Розділ І. Становлення держави.........................................................6

1.1. Утворення держави з центром у Києві.....................................6

 

Розділ ІІ. Теорії походження Київської Русі..................................13

2.1. Теорії походження.......................................................................13

2.2. Періоди розвитку Київської держави......................................17

2.3. Значення Київської Русі.............................................................19

 

Розділ ІІІ. Князі Дір і Аскольд..........................................................20

 

Висновки...............................................................................................29

 

Список використаної літератури.....................................................32

 

 

Вступ

 

Вивчення держави слід починати з усвідомлення того важливого факту, що цей важливий суспільний інститут, не є зло нав’язане суспільству панівними верствами, що держава і право закономірно виникли в результаті тривалого історичного розвитку цивілізації. Для кожної нації чи народності поява власної держави - це свідчення і доказ переходу від первісного ладу (дикунства і варварства) до більш високого ступеню суспільного розвитку або від пригнобленого колоніального стану до справжньої самостійності і незалежності. Держава - це альтернатива руїні, анархії, безладдю. Вона разом з правом відіграє роль організатора диригента спільної діяльності людей, засобів цивілізованого розв’язання соціальних протиріч і конфліктів. Виникнення, розвиток і функціонування держави підпорядковуються як загальним закономірностям розвитку людського суспільства, так і специфічним, властивим тільки державі. В первісному суспільстві ще не існувало держави, але були наявні інші механізми, які надавали суспільству певної організованості. Відносини між людьми базувалися на системі підкорення (соціальній владі) та регулюванні їх поведінки за допомогою правил (соціальних норм). Влада в первісному суспільстві мала суспільний характер, що підтверджується її основними рисами:

1. Влада базувалась на сімейних відносинах. Основою суспільства був рід, тобто спільність людей на підставі дійсної чи передбачуваної спорідненості, спільності праці чи майна.

2. Влада була безпосередньо суспільною, базувалась на основах первинної демократії, суспільного самоврядування, спиралась на повагу, авторитет та традиції. Загальними справами племені керувала рада, що обиралась із старійшин та воєначальників.

З.Не існувало спеціального апарату для здійснення влади та органів, що здійснювали б примус від імені держави.

4. Влада була єдиною і забезпечувала взаємодопомогу та співробітництво у суспільстві, де були відсутні класові протиріччя.

Відображала і забезпечувала єдність людей, обумовлену економічною необхідністю. Історично першим типом держави була рабовласницька держава, яка виникла в результаті розпаду першої суспільно-економічної формації-первіснообщинного ладу. Ця формація була основана на первіснообщинному способі виробництва, який характеризується низьким рівнем розвитку виробничих сил, суспільною власністю на засоби виробництва і колективною працею. Первісне суспільство не знало ні приватної власності ні класових розмежувань, ні держави. Всі ці інститути виникають поступово по мірі розвитку робітничих сил і первіснообщинної надбудови, яка їм відповідає.

По даним сучасної науки, первісне суспільство в своєму розвитку пройшло слідуючи, етапи:

1) первісне стадо, або дородове суспільство;

2) родовий устрій, який ділиться на матріархат (материнська, родова община) і патріархат (патріархальна родова община);

3) сільська община. Перший період відповідає кам’яному віку (палеоліту), коли знаряддями праці були загострена палка і примітивні кам’яні знаряддя. Люди жили невеликими первісними стадами і вели бродячий спосіб життя, займаючись збиральництвом, рибальством і мисливством. Все, що вони добували, було загальною власністю стада. З переходом від стародавнього палеоліту до пізнього палеоліту (біля 40-го тисячоліття до н.е) складається родовий устрій. Цьому передувало відкрити способи штучного добування вогню і використання його в корисних властивостях, що в конечному результаті виділило людину із світу тварин; удосконалення способів виготовлення кам’яних знарядь; винахід лука і стріл, рибальського крючка і т.д. Все це дозволило перетворити мисливство і рибальство в більш стійке джерело існування. Споріднена діяльність людей сприяла виникненю і розвитку членороздільної мови. З шостого-п’ятого тисячоліття до н.е. наступає епоха нового камнью-неоліт. Вона характеризується подальшим розвитком знарядь праці: шліфуються кам’яні знаряддя, виготовляються різні знаряддя із кісток і ріг тварин. Нові знаряддя дозволили перейти від простого збиральництва до оброблення окремих сільськогосподарських культур, що призвело до зародження землеробства. Приручення тварин поклало початок скотарству. Люди поступово перейшли до осідлого способу життя. Все це призвело до виникнення більш міцного і розвинутого трудового колективу-роду, який об’єднував осіб, що походили від спільного предка і зв’язаних між собою кровною спорідненістю.

 

 

 

Розділ І. Становлення держави

 

1.1. Утворення держави з центром у Києві

 

Слов’яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропейського населення, що сформувалося у середині І тис. до н.е. Їхня історія в останні століття до нашої ери та у першій половині І тис. н.е. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов’ян з’явилися на початку нашої ери. Відтоді став можливим відносно систематичний розгляд процесу зародження у давніх сло¬в’ян класових відносин як умови становлення державності . До середини І тис. н.е. слов’яни займали обширну територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським міжріччям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним Причор¬номор’ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов’¬янських племен пов’язаний і процес їхньої диференціації. З’явили¬ся східні, західні та південні слов’яни  .

В писемних джерелах початку нашої ери слов’яни згадуються під назвою "венеди". Вперше таке найменування було вжито рим¬ським письменником, ученим і державним діячем 1 ст. н.е. Плінієм Старшим. Про венедів згадував і сучасник Плінія римський історик Тацит.

Складаючи в I ст. н.е. єдиний, стійкий і один із найчисленніших в Європі етнічний масив, венеди заселяли Східну і Центральну Європу між Дніпром на сході і Одером на заході. На півночі Європи територія їх розселення досягала Лівобережжя Прип’яті, а на півдні — рубежів Лісостепу і Степу. Венеди вели осідлий спосіб життя і займалися орним землеробством. У них було розвинуте ремесло, в тому числі видобуток і обробка металів, що сприяло значному вдосконаленню знарядь землеробства. Розвиток господарства у сло¬в’ян зміцнював зв’язки між їх племенами.

Дані про слов’янські племена Східної Європи у III—V ст. н.е. містяться у писемних джерелах більш пізнього періоду. Як свідчать історики VI ст. (Прокопій Кесарійський — візантійський історик, Іордан — готський історик та ін.), анти — східна частина слов’ян-венедів — проживали між Дніпром і Дністром на схід від Дніпра. Анти знали орне землеробство, осідле скотарство, ремесло, що вже відділилося від сільського господарства, видобуток і обробку заліза, ткацтво. В антів існували внутрішня торгівля, пов’язана з розвит¬ком ремесла, і зовнішня торгівля (з Римом). Торгівля прискорювала процес диференціації суспільства, сприяла формуванню багатих соціальних верхів .

Соціальні відносини у ранніх слов’янських племен першої по-ловини І тис. н.е. були характерними і для кінцевого етапу первісно-общинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Архео-логами знайдені залишки великих поселень антів, що складалися з ряду окремих господарських будівель, ремісничих майстерень. На зміну родовій общині йшла нова, територіальна сільська община, у складі якої де-не-де зберігались як пережитки минулого древні вели¬кі патріархальні сім’ї. Мала сім’я, яка складалася з чоловіка, жінки і дітей, була складовою частиною важливої соціальної клітинки суспі-льства — сільської общини. Це було особливо характерним для південної, лісостепової зони. У сільській територіальній общині ви-ділялись окремі заможні сім’ї, які володіли певною власністю, про що, наприклад, свідчать примітивні ключі від дверних засувів, знай¬дені археологами на черняхівських поселеннях. Про майновий роз¬поділ в антів свідчать також численні схоронення монет і дорогоцін¬них речей. Верхівка прагнула до збагачення, присвоювала продукти праці членів общини у вигляді данини.

У слов’янських племен набуло розвитку рабовласництво. Ві-зантійські історики пишуть про десятки тисяч військовополонених, яких анти захоплювали з метою перетворення у рабів. Рабська праця могла використовуватись у ремісництві, землеробстві. Рабс¬тво, як і збирання данини, було початковою формою експлуатації на етапі становлення класового суспільства.

Племінна верхівка складалася з різних осіб. До неї входили перш за все вожді племен. Зарубіжні стародавні історики називають їх королями, старійшинами, "вельможами". Вони виділялися за своїм майновим станом із основної маси населення.

У період становлення класового суспільства слов’янські пле¬мена об’єднуються у союзи племен. Процес формування останніх інтенсивно відбувався у V ст. н.е. Чим сильніше йшов процес розкладу первісної родової замкнутості, тим міцнішими і довговічнішими ставали союзи племен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких у джерелах називають "рекси", "рикси" (Ардагаст, Удар, Межамір, Добригаст та ін.). їм належала вища влада. У Іордана згадується про Божа — антського вождя кінця IV ст.

Найближче оточення Божа становили 70 "вельмож" — рада племінного союзу. Можна вважати, що ім’я Божа було відоме авторові "Слово о полку Ігоревім", який згадує "часи Бусова"  . Скликалися і народні збори. Анти мали сильну військову організа¬цію. У IV ст. н.е. вони вели наполегливу боротьбу з готами. У 385 p. готський король Вінітар (Вітімар) прагнув підкорити антів, але зазнав поразки. Пізніше йому вдалося захопити у полон Божа і стратити його з синами і "вельможами". Але і на початку VI ст. анти разом з іншими слов’янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії. Ці події впливали і на соціально-економіч¬ний розвиток слов’ян. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопиченню багатств антських вождів. Посилалась їх військова і політична влада. Все це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов’янського суспільства, формувало у ньому класові відносини. З VII ст. термін "анти" вже не фігурує у писемних джерелах. Починаючи з VI—VII ст., у них поширюються такі найменування, як "слов’яни", "склавіни", "склавени".

Поява у слов’ян союзів племен свідчила про становлення у них між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управ¬ління суспільством. Тут використовувалися деякі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в інтересах пануючо¬го класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою демократією. На її стадії знаходилися і ан¬ти  . Військова демократія включала в себе якості, властиві як суспільному самоврядуванню, так і елементам державного ладу. У результаті посилення соціальної диференціації у союзах слов’янсь¬ких племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства і утворення держави. Це вимагало багато часу. Впливав і несприятливий зовні¬шньо-політичний фактор. На розвиток слов’ян певною мірою вплинуло і нашестя гуннів.

Східнослов’янські племена заселяли ту велику територію, на якій склалася давньоруська народність. Картину розміщення схід¬них слов’ян на Східно-Європейській рівнині зобразив давньорусь¬кий літописець кінця XI — початку XII ст. легендарний Нестор. Більшість свідчень давньоруського літопису підтверджується інши¬ми пам’ятками писемності, а також археологічними джерелами. На Правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни з центром Киє¬вом; на північ і захід від полян, між ріками Россю і Прип’ятю, — древляни з центром Іскорестенем; на північ від полян і древлян на лівобережжі Прип’яті — дреговичі, на захід від полян, за верхньою течією Південного Бугу — бужани і волиняни, а ще далі на півден¬ний захід, у басейні Дністра — уличі і тиверці; у Закарпатті — білі хорвати; на лівому березі Дніпра, у басейні рік Сули, Сейму, Десни, доходячи на сході до Північного Донця, — сіверяни; на північ від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа — радимичі; на північ від радимичів, у верхів’ї Волги, Дніпра і Двіни — кривичі з центром у Смоленську; в басейні Західної Двіни по річці Полоті — полоча¬ни; у районі озера Ільмень — словени; на самому сході регіону розміщення східних слов’ян — в’ятичі, які займали басейн верхньої і середньої течії Оки і Москви-ріки .

Археологічні розкопки досить повно свідчать про рівень еко-номічного розвитку східних слов’ян в VII—VIII ст. Основу їхнього господарства становило орне землеробство. Примітивні форми зе-млеробства (підсіки, перелоги) поступово витіснялися. На земле-робській основі розвивалося і скотарство, яке давало тяглову силу продукти харчування. Ці зміни у господарському житті свідчили іро величезний прогрес. Продуктивність праці значно зростала. Стала можливою індивідуалізація виробництва, колективна праця переставала бути необхідною. Підготовлялися умови для переходу ло феодальних відносин.

На новій, більш високій, ніж у минулий період, виробничій основі йшов процес відокремлення ремісництва від землеробства. Розвиток ремісництва створював передумови для виникнення і зростання міст як центрів ремісництва і торгівлі.

VII—VIII ст. є часом розвитку інтенсивних зовнішніх еконо¬мічних зв’язків східних слов’ян.

Розвиток виробництва у праукраїнців зумовив зростання продуктивності праці, удосконален¬ня землеробських знарядь. Відпала потреба у спільному обробітку землі. Земля та все виро¬щене на ній переходило у власність окремих родин. Сім'ї, що жили на спільній території, об'єднувалися в сусідську територіальну громаду. Поміж членів громади по¬силювалося майнове розшарування.  Родоплемінна знать, старійшини, воєначальники зосереджували у своїх руках ба-гатства. Праукраїнці того часу мали своєрідний суспільний устрій,  що дістав назву військової демократії.  Поступово племінна верхівка перетворювалася на землевласників, а вільні общинники поповнювали категорії залежного населення.

З розкладом родоплемінного ладу замість племінних союзів поступово утворювалися нові територіальні об'єднання — князівства, які очолювали князі. Центрами їх стали «горо¬ди»: у полян, наприклад, - Київ, у сіверян - Чернігів. Для утримання влади, захисту своїх земель та завоювання нових територій князі формували військові загони - дружини.

Процес об'єднання князівств у єдину державу прискорюва¬ло ускладнення зовнішньополітичної ситуації, зумовлене Великим переселенням народів. Через причорноморські й приазовські степи хвилями накочувалися кочовики, великого лиха завдавали авари, хозари, з півночі слов'янам загрожува¬ли нормани.

Найбільшим було державне об'єднання, до якого входили поляни, деревляни й сіверяни. Літописець називає його Русь¬кою землею. Історичним її ядром стало Середнє Подніпров'я. Сучасники - арабські й візантійські автори називали перше державне об'єднання східних слов'ян Руссю, а народ, що населяв його, - русами. Оскільки центром цієї держави був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київська Русь.

Походження назви «Русь» - одне з найдискусійніших питань історичної науки. Досить поширеною є точка зору, за якою Русь VI-VII ст. ототожнюється з об'єднанням кількох союзів племен - полян, сіверян, уличів. Воно займало територію між Десною та Россю й Тясмином, Горинню та Сеймом і Сулою. Тут розта¬шовані кілька річок з однокорінними назвами - Рось, Росава, Росавиця, - що, можливо, й покладено в основу назви «Русь».

Інша версія свідчить на користь іраномовного походження назви. Можливо, «Русь» походить з сарматської мови (rhos — світло). Таку назву могло мати одне з сарматських племен, яке згодом було асимільовано антами, від яких уже й була сприй¬нята назва праукраїнцями.

Деякі дослідники вважають, що назва «Русь» має північне походження. Вони виводять її від фінської назви шведської території ruotsi, a саму Русь розташували на території, опано¬ваній новгородськими словенами.

 

 

Розділ ІІ. Теорії походження Київської Русі

 

2.1. Теорії походження

Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Дав¬ньоруської держави — Київської Русі. Існує декілька теорій.

1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській Академії наук.

«Норманісти» наголошують, що східні слов'яни були нездат¬ні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської дер¬жави. Слово «Русь» походить від фінської назви шведів «Ruotsi».

2. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різно¬видом хазарів. Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там вод¬ночас правили два царі — цар по крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.

3. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від іранського і означає — світлий та належить іраномовним ме¬шканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я.

4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї дер¬жави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існува¬ла майнова диференціація, відбувалося захоплення старійши¬нами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис «Повість врем'яних літ», який розпові¬дає про правління князя-слов'янина Кия (кін V — поч.УІ ст.) та хроніка «Бертинські аннали».

Перші три концепції, хоч і мають під собою певну факти¬чну основу (варязьке походження багатьох руських князів, правління двох князів одночасно, різні варіанти походження слова «Русь» тощо), але ігнорують повністю ту обставину, що державність — це результат тривалого соціально-економічно¬го і політичного розвитку, її не можна принести ззовні. Тому чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь утво¬рилася на власній основі внаслідок тривалого процесу первіс¬нообщинного ладу та формування класового суспільства у схі¬дних слов'ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів племен у «княжіння» дер¬жавного типу.

Київська Русь об'єднувала фактично всіх східних слов'ян і була найбільшим державним утворенням у тогочасній Євро¬пі, її кордони простягалися від Ладоги й Білого моря до Чор¬ного та від Карпат до верхів'їв Волги. Територія становила 1,1 млн. км2, населення — приблизно 5 млн. Найбільше місто — Київ, 50 тис. мешканців. Київська Русь була державним об'єднанням більш ніж 20 різних племен і народностей. Вона утворилася як велика середньовічна держава. Поряд з нови¬ми формами суспільного життя у слов'ян зберігалося чимало пережитків: повинності селян обмежувалися сплатою дани¬ни, скликалися народні збори — віче, для захисту держави збиралося народне ополчення. Існував звичай кровної помсти за вбитих родичів.

Проте зі зміцненням слов'янської держави прискорювався процес відмирання залишків первісних форм суспільного життя, розвиток соціальних відносин. Спираючись на постій¬ні озброєні загони-дружини, князь у вирішенні питань дер¬жавного життя не зважав на віче, а скликав раду бояр. Суд став князівським. Князь та бояри захоплювали общинні зем¬лі, силоміць примушували селян-смердів не лише платити данину, а й відробляти певні дні в їх. господарствах. Крім цього, селяни мусили за наказом князя брати участь у війсь¬кових походах для завоювання нових земель і відсічі нашес¬тям кочівників зі сходу.

Київська Русь — ранньофеодальна монархічна держава. Київський великий князь зосереджував всю владу в своїх ру¬ках (судову, адміністративну, воєнну), вважався верховним власником усіх земель і уособлював державну владу. У зале¬жності від нього перебували місцеві князі й бояри, які воло¬діли князівствами і удільними вотчинами. Дрібніші феодали, що, в свою чергу, перебували у залежності, були власниками менших міст чи окремих сіл.

Нижчий щабель цієї ієрархії займали виробники-селяни, об'єднані у сільські територіальні общини. Основною катего¬рією населення були феодально залежні смерди. Смерди, ко¬трі сплачували данину, належали до общини, на яку поши¬рювалася влада феодала. Існували різні форми залежності — закупи (селяни, які потрапили у залежність через позику, коли віддавали або відробляли, то ставали вільними); рядовичі (селяни, які уклали договір і таким чином потрапили у залежність). Крім залежних смердів, існувала дворова челядь, яка працювала на феодала і мешкала у його дворі. До челяді належали раби, або холопи.

Землеробство було провідною галуззю господарювання, за-стосовувалася 2-3-пільна система. На той час існувала вируб¬на (лісові місцевості) і перелогова (степ і лісостеп) системи землеробства. Основними знаряддями праці були: плуг, боро¬ни, заступи, серпи, коси. Вирощувалися пшениця, жито, про¬со, ячмінь, овес. Крім зернових, вирощували також бобові та технічні культури.

Значного розвитку досягло скотарство, особливо у степовій смузі. Розводили велику і малу рогату худобу, свиней, коней тощо.

Важливе місце у господарстві Київської Русі займало ре¬месло. Існувало понад 60 видів ремісничих спеціальностей. Найважливішою галуззю була чорна металургія. Значного рівня досягли також інші ремесла — ювелірне, гончарство, ткацтво та деревообробне виробництво.

Не втратили свого значення промисли, особливо мисливст¬во, рибальство і бортництво.

Значного розвитку набула торгівля. Вироби ремісників об-мінювали на сіль, господарську продукцію. Була певна спеціа¬лізація деяких районів: з Прикарпаття везли сіль, з півдня — хліб, худобу, з півночі — хутро. Поступово внутрішня торгівля концентрувалася у містах. Значного розвитку досягла зовніш¬ня торгівля. Експортували хліб, худобу, сіль, хутра, вироби ремісників, Імпортували: тканину, вино, прянощі тощо. Через територію Київської Русі проходило три найважливіші торгівельні шляхи: “із варяг у греки”, “соляний”, “залозний”.

 

2.2. Періоди розвитку Київської держави

 

В історії Київської держави можна виділити такі основні періоди:

1) 882-972рр. (від початку правління князя Олега до смер¬ті князя Святослава) — період швидкого зростання Київської Русі, За цей час було створено величезне господарське й полі¬тичне об'єднання. Князь Олег підкорив древлян, сіверян, ра¬димичів. Успішно воював з Візантією, хозарами. Ігор продов¬жив політику свого попередника, підкоряючи своїй владі східнослов'янські племена (підкорив племена уличів та древ¬лян). Воював з перемінним успіхом з Візантією, печенігами, здійснив успішних похід у Закавказзя. Загинув під час збору полюддя (вбито повсталими) у Древлянській землі. Дружина Ігоря княгиня Ольга придушила древлянське повстання, провела перші державні реформи, які впорядкували систему збо¬ру і розміри данини тощо. На відміну від князя Олега й Ігоря, надавала перевагу мирним відносинам з іншими країнами, її син Святослав Ігорович, прозваний Завойовником, за своїм покликанням був більше полководцем, ніж державним дія¬чем та політиком. Він провів ряд успішних походів проти в'я¬тичів, Хозарського каганату, Волзької Болгарії, ясів і касогів. Воював він і на Балканах, проте невдало. Загинув у битві з печенігами.

2) 980-1054рр. (охоплює князювання Володимира Святос¬лавовича та Ярослава Мудрого) — доба закріплення Києвом своїх завоювань, досягнення вершини політичної могутності, стабільності, економічного та культурного розвитку. На про¬тивагу територіальному зростанню попереднього періоду, в цей час переважає внутрішній розвиток. Видатною подією цього періоду було прийняття християнства. Князь Володимир лік¬відував владу племінних князів, замінив її практикою посадження у землях Київської держави своїх синів і довірених осіб. Успішно воював проти в'ятичів, радимичів, поляків, Ві¬зантії, печенегів. Запровадив державну релігію — християнс¬тво. За часів його сина Ярослава Мудрого Київська Русь дося¬гла апогею свого розвитку, її територія простягалась від Чорного моря на півдні до Фінської затоки на півночі, від Карпат на заході до Волги на сході. Ярослав Мудрий запрова¬див систему ротації для успадкування великокняжого престо¬лу. За його княжіння видано збірник законів «Руська прав¬да»  — правовий кодекс держави. У зовнішніх стосунках надавав перевагу дипломатичним стосункам та династичним шлюбам.

3) 1054-1240рр. (охоплює період від смерті Я. Мудрого до зруйнування Києва монголо-татарами) — період безупинних князівських чвар, зростаючої загрози нападів кочівників та економічного застою.. Він пов'язаний з періодом феодальної роздробленості Київської Русі.

Проте роздробленість не призвела до занепаду економіч¬ного та культурного життя в країні.

За період 1146-1246рр. київські князі мінялися 4? разів, повертаючись час від часу на престол. Лише Володимиру Мономаху та його сину Мстиславу вдалося на певний час припи¬нити князівські усобиці, об'єднати значну частину Русі під своєю владою, зупинити натиск половців на руські землі. Причини феодальної роздробленості:

1)  панування натурального господарства;

2) великі географічні розміри Київської держави сприяли зростанню місцевого сепаратизму, загостренню міжкнязівських відносин;

3)  ріст великого землеволодіння;

4) зростання кількості міст;

5) зміна торгівельних шляхів;

6)  міжусобиці та вторгнення кочівників;

7)  система ротації, яку запровадив Я. Мудрий»

Як результат, у середині XII ст. держава розпалася на 15 князівств. Напередодні монгольської навали їх було 60, а у XIV ст. — вже 250.

Боротьба за київський престол, постійні князівські усоби¬ці призвели до послаблення князівств. Цим скористалися сусідні народи — половці, угорці, поляки, спустошуючи своїми нападками українські землі. Але найжахливішої руйнації Русі завдали монголо-татари, навала яких значною мірою загаль¬мувала соціально-економічний, політичний розвиток. Проте вона не знищила українську державність київської доби. Спад¬коємицею Київської Русі стала Галицько-Волинська держава.

 

2.3. Значення Київської Русі

 

1. Київська держава IX — XIII ст. — це колиска української державності, одна з найбільших держав середньовічної Європи, яка відігравала важливу роль у долях держав Європи і Азії.

2.  Київська Русь стала центром православ'я на Сході Європи.

3. Давньоруська держава стала фактично щитом, який за¬хищав Європу від диких кочових орд. За цим «щитом» інші країни успішно будували свої власні держави.

4. Вийшовши на історичну арену воєнними походами, вона поступово перейшла від збройних сутичок із сусідніми краї¬нами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу. Руські князі укладали угоди з Візантією, Германською імперією, Польщею, Угорщиною, вели династи¬чну шлюбну політику.

5. Створивши власну самобутню культуру, населення Ки¬ївської Русі досить швидко опанувало найкращі здобутки куль¬тури Візантії та Західної Європи.

 

 

 

Розділ ІІІ. Князі Дір і Аскольд

 

Під 862 р. літописець згадує київських князів Діра й Аскольда. Очевидно, вони були остан¬німи зі слов'янської династії князів, початок якій поклав Кий. Правили вони, напевно, у різні часи, їхнє князювання позначилося низкою видатних подій. Дір уже володів значною територією. До його столиці приїздили купці з інших країн.

Розголосу набув морський похід руських дружин під прово¬дом Аскольда на Константинополь. Кораблі русів йшли з такою швидкістю, що вісники із захоплених ними поселень не встиг¬ли попередити Константинополь про небезпеку. На світанку 18 червня 860 р. руський флот із 200 лодій увірвався до бухти Золотий Ріг. Берегова сторожа не встигла натягти над поверхнею води велетенський ланцюг, яким завжди надійно перекривала вхід до бухти. З лодій висадилися воїни і одразу почали облогу мурів столиці Візантії. У місті виникла паніка. Імператор із військом на той час перебував у поході проти арабів. Візан¬тійський автор описав цю подію так: «На¬род вийшов з країни північної... й племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис, вони жорстокі й немилосердні, голос їхній шумить, мов море».

Руси хотіли захопити місто ураз, а коли це не вдалося, розпочали облогу і пограбу¬вали передмістя. Але переконавшись, що місто їм не здобути, зняли облогу і з вели¬кою здобиччю повернулися додому. Обло¬га Константинополя стала своєрідним пунктом відліку руської історії у грецьких хроніках. Візантія визнала східнослов'ян¬ську державу.

На думку деяких учених, за часів кня¬зювання Аскольда розпочалося поширен¬ня християнства на Русі. Але хрестилися лише дружинники князя та дехто з най¬ближчого його оточення. Князь був одним із перших християн на Русі. Але нове віросповідання зустріло запеклий опір широких мас і значної частини панівної верхівки. Наслідком такого спротиву стало насильницьке усунення Аскольда з київського столу.

860 року сталася подія, що потрясла середньовічний світ. То був похід Русі під проводом князя Аскольда на столицю Візантійської імперії Константинополь. Нестор записав у своєму творі: "Коли почав царювати Михаїл (імператор Візантії з 842 р.), стала так прозиватися Руська земля. Дізнались ми про це тому, що за цього царя приходила Русь (війною) на Царгород, як пишеться про це в літописанні грецькому (візантійському). Ось чому з цієї пори почнемо (розповідь) і число (лік рокам) покладено". На думку літописця, експедиція Аскольда на Царгород ознаменувала початок давньоруської історії, стала ключовою подією в житті Київської держави, одним із засновників якої і був, певно, цей князь. Хто ж такий був Аскольд? Свідчення давньоруських літописів про нього неясні й часом суперечливі. У "Повісті временних літ" читаємо, що коли Рюрик вокняжився в Новгороді, "було в нього двоє мужів, не родичів його, але бояр, і відпросилися вони до Царгорода із своїм родом (тут: військовою дружиною). І вирушили Дніпром, і коли пливли, то побачили на горі невелике місто. І спитали: Чий це городок?" Тамтешні жителі відповіли: "Було троє братів - Кий, Щек і Хорив, що збудували городок цей і згинули, а ми тут сидимо, їхні нащадки, платимо данину хозарам". Аскольд і Дір залишились у цьому місті, зібрали в себе багатьох варягів і стали володіти землею полян". Пізніші літописи важають їх вихідцями з київської династії, засновником якої був Кий. Никонівський літопис XVI ст. змінив навіть форму імені Аскольда на "Осколд". На початку ХХ століття академік О.О. Шахматов стверджував, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії. У давньоруських літописах Аскольд і Дір завжди виступають і діють разом. Однак більшість істориків сумнівається в тому, чи були вони дійсно братами або просто сучасниками, й навіть у самому факті існування Діра! У порівнянні з постаттю Аскольда фігура Діра уявляється зовсім нечіткою. Найімовірніше, його ім'я було внесене до літопису набагато пізніше, тому що при описі начебто спільно здійснених цими князями походів у "Повісті временних літ" використана невідповідна граматична форма: однина замість двоїни ("йде Аскольд й Дир... й приде", а мало б бути: "идоша Аскольд й Дир... й придоша"). Мабуть, ім'я Діра було внесене до джерела згодом. М. Грушевський вважав, що Дір князював після Аскольда, а може й після Олега.Є вагомі підстави думати, що похід на Візантію 860 р., який провістив про вихід Русі на арену світової політики, був учинений лише самим Аскольдом. "Відправився Аскольд і Дір на греків і прийшов туди в 14-й рік царювання Михаїла. Цар же (імператор Візантії) був у той час у поході на агарян і дійшов уже до Чорної річки, аж коли єпарх (начальник міста) надіслав йому звістку, що Русь іде походом на Царгород... І повернувся цар. Ці ж (руси) увійшли всередину Суда і облягли Царгород двомастами кораблів" ("Повість временних літ").

Відчайдушно сміливий похід на столицю "світової імперії" середньовіччя, вчинений мало кому тоді відомими русами, справив величезний вплив на сучасників. Подія приголомшила гордовитих візантійців, що завжди зверхньо дивились на інші країни та народи. Про несподіване вторгнення руського флоту до, здавалось би, неприступної бухти Константинополя (вхід до неї зачинявся велетенським залізним ланцюгом) розповів у двох своїх проповідях і "Окружному посланні" східним єпископам 867 р. тодішній глава візантійської церкви патріарх Фотій. Ця надзвичайна подія згадана також іншим сучасником, Нікітою Пафлагонським у 877 р.Узагальнивши свідчення відомих сучасній науці численних джерел, можна таким чином уявити похід київського флоту й суходільної раті на Константинополь. Навесні 860 р. імператор Візантії Михаїл на чолі 40-тисячного війська рушив у глиб Малоазійського півострова, щоб дати одкоша арабам. Тоді ж він послав флот до острова Кріт для приборкання піратів, що грабували й топили візантійські кораблі в Середземному морі. Для захисту столиці імператор залишив нечисленну залогу під командуванням старого адмірала Оріфи. Жменьки воїнів було явно недостатньо для захисту багатокілометрових міських мурів. Основна надія була на могутність тих гігантських мурів, що будувались упродовж кількох століть. У цей надзвичайно несприятливий для візантійського уряду й Константинополя час Аскольд і здійснив свій блискавичний удар. Чи випадково київський князь обрав момент для нападу? Ймовірніше, ні. За "Повістю временних літ" відомо, що київський князь пішов на Візантію тоді, коли імператор кинувся воювати "агарян". А за якимось певно, давнім і невідомим нікому джерелом Никонівського літопису знано, що Аскольд і Дір "чули про війну Візантії з арабами і тільки тому пішли на Царгород". Завдяки цьому багато істориків XX ст. схилялися до версії, що Аскольдові було відомо про зовнішньополітичні труднощі й слабкість війська імперії.Авторитетний дослідник літописання М. Присьолков висловив сміливу, хай і не підтверджену джерелами гіпотезу, ніби руси вступили у воєнний союз із арабами, погодивши з ними свої стратегічні плани. Моє припущення набагато скромніше: вдалий вибір часу для облоги Константинополя можна пояснити тим, що київський князь мав у тому місті своїх вивідувачів. З візантійських джерел відома точна дата нападу Аскольда: 18 червня 860 року. На світанку того дня руські лодії стрімко вдерлись до Золотого Рогу - чомусь не був напнутий захисний ланцюг,- висадили десант і розпочали облогу циклопічних мурів візантійської столиці. Незабаром потому наспіла й піша рать. Патріарх Фотій в "Окружному посланні" емоційно передав почуття й страх обложених при появі небаченого раніше грізного ворога: "Народ (руси) від країни північної..., і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море". Не варто особливо вірити словам патріарха про жорстокість і немилосердність русів - подібними стереотипними виразами візантійські оратори описували звичайно будь-якого ворога імперії. Візантійські джерела повідомляють, що імператор Михаїл залишив військо, яке продовжувало йти проти арабів, і ледве пробрався до оточеного ворогами міста. Він доклав великих зусиль, щоб налагодити оборону столиці. Становище обложених ставало важчим з кожною годиною. У своїй другій проповіді Фотій пригадував, що "місто ледве не було підняте на спис", як у давнину називали здобуття фортець приступом. І раптом, без видимих причин, після тижневої облоги руські воїни організовано, неначе за наказом, почали відходити від мурів Константинополя. Несторова "Повість" наводить барвисту легенду: "Цар (Михаїл) же з труднощами увійшов до міста і з патріархом Фотієм усю ніч молився у церкві святої Богородиці у Влахернах. І винесли вони (з церкви) з піснями славну ризу святої Богородиці, і вмочили в море її полу. Була в той час тиша, і море було спокійне, та тут раптом здійнялася буря з вітром, і великі хвилі розкидали кораблі язичників-русів, і прибило їх до берега і переламало так, що небагатьом із них пощастило уникнути цієї біди й повернутись додому". Цю легендарну історію Нестор запозичив із візантійської Хроніки Георгія Амартола, не дуже-то подбавши про її обробку. Тим часом розповідь хроніки Амартола про загибель руського флоту під час походу 860 р. зовсім не відповідає дійсності, на що вже не раз звертали увагу історики. Насамперед нічого не відомо про бурю й винищення руських лодій очевидцям і сучасникам того походу: вже згаданим Фотієві й Нікіті Пафлагонському, а також Георгію, авторові "Слова на покладення ризи Богородиці у Влахернах". Навпаки, вони (а також пізніші візантійські історики, що користувалися свідченнями очевидців) пишуть, що відхід русів від стін Константинополя був для всіх несподіванкою. Римський папа Ніколай І дорікав імператорові Михаїлу за те, що він не зумів помститися північному ворогові. У другій своїй проповіді патріарх Фотій визнав, що Візантія 860 р. не зуміла покарати "варварів"- русів. А венеціанський хроніст Іоанн Диякон навіть твердив, що ті, хто облягав візантійську столицю, повернулися додому "з тріумфом". Звідкіля ж узялася візантійська церковна легенда (відбита в Хроніці Амартола) про чудесне спасіння Константинополя влахернською Богородицею? Відповідь на це питання, здається, можна знайти у Никонівському літописі, з якого відомі не один (як з "Повісті временних літ"), а три (!) походи Аскольда на Візантію. Невдачею завершився не перший, 860 р., а, мабуть, другий - похід 866 р. Розповівши про поразку русів, це джерело веде далі: "Повернулися Аскольд і Дір від Царгорода з малою дружиною (залишками війська), і був плач великий". Можна припустити, що саме 866 р. шторм нагнав Руську ескадру у відкритому морі й розкидав легкі лодії. Натомість буря не могла завдати жодної шкоди руським воїнам, що облягали Константинополь на суходолі 860 р. Обидва різних за наслідками походи візантійська церковна традиція об'єднала в один - однозначно переможний для імператора. Є певні підстави гадати, що раптовий і організований відхід воїнів Аскольда в червні 860 р. від укріплень Константинополя стався завдяки таємним перетрактаціям поміж київським князем і візантійським імператором - настільки таємним, що навіть патріарх Фотій, котрий, поза сумнівом, мав знати про такі переговори і, мабуть, брав у них участь, не зважився згадати про них у своїх творах. Прискіпливо і неквапливо вивчивши увесь комплекс джерел, що зберегли звістки про похід 860 р., вчені-візантиністи дійшли висновку, що Аскольд і його воєначальники зрозуміли: їм не подолати могутніх фортифікацій Царгорода. А Михаїл, що залишив військо в Малій Азії, у свою чергу був безсилим відкинути ворога. У виголошеній вже по знятті облоги Константинополя своїй другій проповіді Фотій мимохідь згадав про захоплені русами "незліченні багатства". Тому можна припустити, що мирну угоду досягнуто завдяки сплаті контрибуції Русі Візантією. Никонівський літопис повідомляє, що імператор Василій І "сотворил мирное устроение" з Аскольдом. Кілька візантійських авторів, серед них Константан Багрянородний, згадують про укладення мирної угоди між Візантією й Руссю. Майже всі вони вважають хрещення князя Аскольда неодмінною умовою такої угоди. Найімовірніше, договір було підписано в Константинополі, куди близько 867 р. прибуло посольство з Києва.Русько-візантійська союзна угода 867 р. частково піддається реконструкції, виходячи з подальшого розвитку подій, а також за договором Олега з Візантією 911 р. Є підстави думати, що Візантія у 60-х рр. IX ст. зобов'язалась виплачувати Русі щорічну данину, а Русь за це - надавати військову допомогу імперії. Напевне, Аскольдова угода забезпечувала привілейоване становище руських купців у Візантії, а візантійських - у Київському князівстві. Незабаром після підписання цієї угоди руське військо, виконуючи союзницькі зобов'язання, завдало удару арабам у південному Прикаспії, поблизу м. Абесгуна,- можливо, щоб послабити тиск Арабського халіфату на імперію в Малій Азії. Отже, наддніпрянське Київське князівство за Аскольда досягло високої могутності, вагомим свідченням чого стали успішний похід русів на Костантинополь 860 р. і укладення з Візантією мирної угода, вигідної й почесної для руського князя. Однак подальша доля Аскольда вкрита серпанком таємничості. Джерела втрачають з поля зору його самого й очолюване ним князівство на два десятиліття. Літописи знову згадують про Аскольда лише у зв'язку з появою поблизу Києва його непроханого суперника - Олега, прозваного Віщим. За легендою, 882 року новгородський Олег, приставши човном до дніпровського берега, убив Аскольда і Діра, що князювали в Києві, і сів на князівський престол. За літописним переказом, зробив він це не у відкритому двобої, а підступним способом. Якщо вірити легендам, Аскольда поховали на місці загибелі, на правому березі Дніпра в урочищі, що в давнину називалося Угорським. Зараз це частина мальовничого парку, що має назву Аскольдова могила.

 

ДОКУМЕНТ

Літопис про княжіння Аскольда та Діра в Києві

У рік 6370[862]. Вигнали [чудь, словени, кривичі і весь] варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву».

Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів - русь, як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англами, інші - готами, - отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема, ідіть-но княжи¬ти і володіти нами».

І вибралися троє братів із родами своїми... І сів у Ладозі найстар-ший (брат) Рюрик, а другий, Синеус, - на Білім озері, а третій, Трувор, - в (городі) Ізборську. І од тих варягів дістала (свою) назву Руська земля...

І було в нього [Рюрика] два мужі, Аскольд і Дір, не його племені, а бояри. І відпросилися вони [в Рюрика піти] до Цесарограда з родом своїм, і рушили обидва по Дніпру. Ідучи повз нього, узріли вони на горі городок і запитали, кажучи: «Чий се город?» А вони, [тамтешні жителі] сказали: «Було троє братів, Кий, Щек [і] Хорив, які зробили город сей і згинули. А ми сидимо в городі їхньому і платимо данину хозарам». Аскольд, отож, і Дір зостались удвох у городі цьому.

 

 

Висновки

 

У сучасній західній історіографії зустрічаються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму, згідно з якою династія київських князів була тюрксь¬кого походження, а Давньоруська держава відповідно утворена Ха¬зарським каганатом. Цю політичну доктрину фахівці теж відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю  . "Заслугою" хазарів було лише те, що вони змушували східних слов’ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася і міцніла в боротьбі з хазарською експансією.

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східно-слов’янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, скла¬лася одна з найбільших держав середньовічної Європи — Русь. Роль її історичного ядра відіграло Середнє Подніпров’я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. У зв’язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава, Київська держава, Давня Русь.

Давньоруська держава після її утворення продовжувала розши-ряти свої території. За князя Олега (882—912 pp.) були приєднані древляни, сіверяни, радимичі. Одночасно була ліквідована залеж¬ність радимичів від хазар, яким вони платили данину. За часів Ігоря (912—945 pp.) до Давньоруської держави були приєднані угличі, тиверці, і знову ж древляни, які відділилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965—972 pp.) і Володимир (978—1015 pp.) здійснювали походи у землі в’ятичів. Таким чином, рушилися й зникали старі розмежування і складалася величезна територія Дав¬ньоруської держави. У Х ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького і Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході і південному заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю.

У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основ¬них етапи. Перший етап охоплює кінець IX і Х ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завер¬шувався процес політичної єдності Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.

Наприкінці Х — першій половині XI ст. Київська Русь всту¬пила у період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігає¬ться тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку — етап феодальної роздробленості.

До періоду феодальної роздробленості відноситься час зарод-ження української, російської та білоруської державності.

Іншої думки, правда, дотримувався видатний дореволюційний історик М.Костомаров, концепція якого будувалася на протистав¬ленні двох основ: демократичної федеративної, що втілювалася у південноруській ("малоросійській") народності, і "єдинодержав¬ної", яку уособлювала великоруська народність . Згодом теорія контрасту двох народностей була розвинута видатним істориком М.Грушевським, який часто заперечував зв’язок Київської Русі з Північно-Східною Руссю, давньоруської народності з великорусь¬кою  . Проте у М.Грушевського іноді зустрічається й інша думка. Так, він писав, що мало місце глибоке проникнення в життя Руської держави "юридичних інститутів і норм, форм суспільної і політичної організації, вироблених Київською державою"   . Слід зазначити, що прагненню висунути на перший план відмінності в розвитку Київської і Московської держав об’єктивно сприяли праці деяких представників дореволюційної російської науки, котрі про¬тиставляли розвиток Київської Русі тому, що робилося у Володи-миро-Суздальському, а пізніше — у Московському князівстві. До них належали С.Соловйов і В.Ключевський, для яких Північно-Східна Русь була колискою нових відносин в економічних, політи¬чних і суспільних сферах. Погляд на Північно-Східну Русь як на щось самобутнє, зовсім не схоже на попереднє, набув поширення Серед дореволюційних учених були і такі, що заперечували це. До них належав, наприклад, А.Пресняков.

Завершення процесів формування Давньоруської держави по-зитивно позначилося на розвиткові східнослов’янських племен.

 

 

 

 

Список використаної літератури:

 

 

1. І. О.В.СУРІЛОВ  "Теорія держави І права " 1989р.

2. П. РАБІНОВИЧ "Основи загальної теорії держави І права" М.1992р.

3. "Основи держави І права України" АН України. Інституту держави і права Ім.В.М.Конечького 1993р.

 

4. "Теорія держави І права зарубіжних країн". Під редакцією П.М.Галанзи. М.1990р.

5. М. С. Грушевський. "Звичайна схема руської' історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства". Статьи по славяноведению. Вьіп. І. Спб, 1904, стр. 298-304.

6. Леонід Залізняк, Нариси стародавньої історії України, Київ, 1994.

7. Леонід Залізняк, Походження українського народу, Київ, 1996.

8. Леонід Залізняк, Етногенез українців, білорусів та росіян. "Пам'ять століть", 1997. № 4, с. 2-13. Я.

9. Дашкевич. "Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України", Україна: наука і культура. - Київ, 1994, с. 136-140.

10. В. В. Седов. Восточньїе славяне в VI-XIII ст., Москва, 1982.

11. Н. Яковенко. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття, Київ, Генеза, 1997.

 

Search:
????????...

взірці архітектури барокко

картинки козакив

негативні і позитивні риси гобсека

урок кылькысть речовини

Характеристика образу Жульєна Сореля

Картінки Козаки

логіка наукового мислення

співвідношення між лінійною і кутовою швидкістю руху точки

правдолюбець чи кримінальний злочинець?

максим гудзь у творі



?????????? ????????? ????
   
Created by Yura Pagor, 2007-2010