.: Menu :.
Home
Реферати
Книги
Конспекти уроків
Виховні заходи
Зразки документів
Реферати партнерів
Завантаження
Завантажити
Електронні книги


????????...

 
��������...
Східна криза та російсько-турецька війна 


Східна криза та російсько-турецька війна

З м і с т

 

Вступ 3

 

1. Східна криза 1875-1879 рр.. 4

1.1. Вплив боротьби великих держав за протоки Босфор та  Дарданелли на міжнародні відносини у 1877-1878 роках 4

1.2. «Македонське питання» як складова «Східної кризи» 7

 

2. Російсько-турецька війна 1877-78 рр. 9

2.1. Початок чергової російсько-турецької війни 1877 р. Особливості її розгортання 9

2.2. Підписання Сан-Стефанського та Берлінського договорів 10

 

Висновки 12

 

Список використаної літератури: 14

 

 

Вступ

 

Східна криза 1875-1878 рр. і ставлення до неї громадськості й періодичної преси Росії та України здавна привертали увагу дослідників. Однак слід зазначити, що відношення західноукраїнської громадськості до національно-визвольної боротьби південнослов’янських народів і східної політики європейських держав у 70-х рр. ХІХ ст. залишається в українській історіографії недостатньо дослідженим.

А щодо російсько-турецької війни, то російська громадськість чинила значний тиск на царський уряд, вимагаючи активного втручання в балканські справи. Проте, відчуваючи підтримку Англії, Порта не прийняла рекомендацій європейських послів, котрі наприкінці 1876 р. на Константинопольській конференції виступили за надання автономії Болгарії, Боснії та Герцеговині.

Відмова турецького уряду дала Росії зручний привід для розгортання воєнних дій. Австро-Угорщина підтримала наміри російського двору: дві країни уклали військову конвенцію, згідно з якою Австро-Угорщина мала окупувати Боснію та Герцеговину. Союзником Росії стала Румунія, яка прагнула покінчити з формальною васальною залежністю від Порти

 

 

1. Східна криза 1875-1879 рр..

 

1.1. Вплив боротьби великих держав за протоки Босфор та  Дарданелли на міжнародні відносини у 1877-1878 роках

Боротьба за контроль над Чорноморськими протоками була одним із ключових питань у суперечностях між великими державами в період від Андріанопільського перемир’я до Берлінського конгресу 1878 року. Ця проблема була врегульована, в першу чергу, завдяки суттєвим поступкам  Росії. Петербург змушений був повністю відмовитись від спроб переглянути статус Босфору та Дарданелл на свою користь. Крім того, він так і не наважився здійснити свою погрозу, що,  у випадку введення британської ескадри до проток, російська армія захопить  ключові позиції на їх  берегах, а також окупує Константинопіль.

В період 1875-1878 років вперше  російська експансія відверто перетнулась з австро-угорськими устремліннями у згаданому напрямку. Це мало наслідком те, що Відень підтримав не свого номінального партнера по “Союзу трьох імператорів” 1873 року, a став на сторону Лондону. О.Бісмарк намагався примирити ці дві антагоністичні сторони й, таким чином, зберегти німецько-австро-російський  союз, котрий гарантував безпеку й навіть домінування Німеччини на континенті. Тому, сподівання Росії на те, що Берлін відверто підтримає Петербург, як це було під час перегляду “нейтралізації Чорного моря” у 1870-1871 роках, виявились марними.

О.Бісмарк  чітко окреслив позицію його країни із “східного питання”. Він заявив, що “для Німеччини Балкани не варті кісток одного померанського гренадера”. «Залізний канцлер» розумів, що суттєве втручання у поділ Балкан, як і іншої спадщини Османської імперії, викличе його конфлікт з трьома великими державами – Великою Британією, Росією та Австро-Угорщиною. Враховуючи те, що Німеччина перебувала у постійній конфронтації з Францією, О.Бісмарк  не міг собі такого дозволити. Саме прагнення зберегти систему рівноваги  у центрі якої була б Німеччина зумовило її відмову від активної заморської, колонізаційної політики в період правління О.Бісмарка. Якщо з часів “Славної революції”1688 року та правління Вільгельма III Оранського й до останньої третини XIXст. Велика Британія була регулятором рівноваги в Європі, то “східна криза”, події навколо боротьби за контроль над Чорноморськими протоками показали, що ця роль перейшла вже до  Німеччини.

Англія здобула яскраву дипломатичну перемогу. Прем’єр-міністр Б.Дізраелі, незважаючи на помітні антивоєнні настрої в його країні, тиск Росії, нерішучість потенціального союзника – Австро-Угорщини, знайшов суттєві аргументи, щоб переконати Петербург обмежити його амбіції. Британська ескадра кинула якір на рейді біля Стамбулу, ставши вагомим фактором у подальшій боротьбі на заключному етапі “східної кризи”. В той же час, російська армія, як стверджував О.Бісмарк,  не використала сприятливого моменту для захоплення стратегічних позицій у районі проток. Ця перемога лондонського кабінету зумовить його подальші дипломатичні успіхи й, зрештою, відмову Росії від значної частини своїх здобутків у війні.

Завдяки вдалій політиці в період між Андріанопільським перемир’ям та Сан-Стефанським миром, Б.Дізраелі зможе переконати британський політикум та громадськість його країни, що у відносинах з Росією необхідно дотримуватись принципу, що “рішуча політика забезпечить мир, компроміси ж, вагання матимуть наслідком війну.”

В 1875-1877 роках Лондон продовжував лінію поведінки започатковану ще статс-секретарем із закордонних справ Дж. Каннінгом у 20-х роках XIXст. Згідно з нею, провідні британські політики дотримувались думки, що коли Росія встановить свій контроль над Чорноморськими протоками вона буде домінувати у Східному Середземномор’ї та на Близькому Сході, таким чином, ставлячи під загрозу позиції Великої Британії в Єгипті. Тому, згідно з цими постулатами, необхідно було унеможливити посилення російського впливу на Босфор та Дарданелли й,  за цією логікою, зберегти Османську імперію від розпаду. Тому, не дивно, що на заключному етапі  “східної кризи” в один з найбільш кульмінаційних її моментів, а саме після підписання Андріанопільського перемир’я, 31 січня 1878 року Лондон  вдався до безпрецедентного дипломатичного тиску, підкріпленого  введенням британських броненосців до Мармурового  моря. Хоча, по великому рахунку, Велика Британія не була готовою до війни з Росією, тим паче, що її можливий союзник у цій війні Австро-Угорщина не гарантувала підтримки британського флоту своєю сухопутною армією. Однак, чудово вибудувавши для Петербургу примару нового військового конфлікту, котрий зможе повторити жахи “Кримської війни”, прем’єр-міністр Дізраелі ще, напередодні Берлінського конгресу, в травні 1878 року, змусив Росію відмовитись від значної частини здобутого під час війни з Туреччиною. Насамперед, це стосувалось  планів створення “Великої Болгарії”, котра, як передбачалось, повинна була мати вихід, як до Егейського так і до Чорного моря. Маючи такого стратегічно розташованого союзника Петербург, по-суті, контролював  би  підступи, як до Босфору так і, особливо, до Дарданелл.

На заключному етапі «східної кризи»остаточно викристувалізувався новий підхід британської еліти до концепції розуміння сутності британських національних інтересів. Їх нове розуміння було проголошене Б.Дізраелі, котрий вважав, що для Британії імперія  вже не економічна, а духовна потреба, яка є необхідною передумовою її величі. Під час загострення відносин з Росією в січні-травні 1878 року, коли його країна була на межі війни, він неодноразово оперував цими категоріями, намагаючись, таким чином, заторкнути чутливі струнки британської громадськості. Головним ворогом цих британських інтересів була саме російська експансія. Як вдало висловився Г.Кіссінджер, одна її клешня була спрямована на Константинопіль та протоки, а друга на Індію. Характерно, що згадані напрямки суперечностей помітно впливали один на одного. Адже, в період апогею британсько-російського протистояння в районі проток, російський уряд задля тиску на Велику Британію дав наказ готувати в Середній Азії 20-тисячний загін для походу на Індію. Задля цього, до Кабулу було відправлено комісію на чолі з генералом Столєтовим котра уклала з афганським еміром договір про військовий союз. Однак, після того, як Лондон та Петербург на Берлінському конгресі владнали суперечності за рахунок поступок Росії, вона залишила свого союзника еміра Шир-Алі напризволяще, не надавши обіцяної підтримки для боротьби з Великою Британією, що привело до розгрому афганської армії на початку другої англо-афганської війни (1878-1880 років).

 

1.2. «Македонське питання» як складова «Східної кризи»

Виникнення та формування національно-культурних прагнень македонців у XIX ст. відбулося в річищі розгортання вільнолюбних прагнень усіх балканських народів. У той період як слов'янські, так і інші етноси пов'язували мрію про звільнення від влади Порти виключно із втручанням великих держав.

Під час загострення «Східної кризи» македонці були учасниками Квітневого повстання в Болгарії 1875 р. та сприяли перемозі Росії у війні з Портою в 1877-І 878 pp. За умовами Сан-Стефанського прелімінарного мирного договору більша частина Македонії мала увійти до складу автономного Болгарського князівства. Проте згідно з рішеннями Берлінського конгресу (1878) Македонія залишилася у складі Османської імперії, яка зобов'язалася здійснити реформи. Договір перед­бачав надання місцевому населенню релігійної автономії, прийняття «Органічного статусу», за яким християни могли працювати в судових органах, та утворення Загальної ради для поліпшення системи управління територіями із слов'янським населенням.

Зміна підсумків російсько-турецької війни 1877-1878 pp. на користь західних держав перетворила «македонське питання» на одну з найпекучіших проблем «Східної кризи». Становище в краї ускладнювалося масовим переселенням сюди мусульман з Болгарії, Сербії, Боснії і Герцеговини. Усе це призвело до того, що болгарські комітети «Єдність» почали підготовку до повстання в Македонії. Антиосманське повстання в краї (Кресненсько-Розлозьке), яке спалахнуло в жовтні 1878 p., очолив Стоян Карас-тоїлов. На допомогу повстанцям прийшли збройні загони з Болгарії, а також російські та інші спов'яни-добровольці. Завдяки рішучим діям повстанців уже в листопаді султанська влада була скасована майже в усій Македонії. І лише на початку червня 1879 р. османським військам (після загибелі ватажків повсталих та кривавих боїв) вдалося придушити повстання та розгорнути жорстокі репресії проти його учасників. Понад 25 тис. македонців були вимушені шукати порятунку в Болгарії.

Болгарський уряд започаткував у Македонії освітню програму, яка передбачала створення мережі початкових шкіл та підготовку вчителів. Фінансування всіх заходів здійснювалося за державний кошт і надходило місцевим громадам або навчальним закладам через Болгарський екзархат. Однак реалізація болгарської культурно-освітньої програми в македонських землях наштовхувалась на півдні на конкуренцію з боку греків, тому найкращих результатів вдалося досягти лише на сході в Монастирійському вілаєті.

З першої половини 80-х років XIX ст. на півночі Македонії поступово зростав сербський вплив, пов'язаний з перспективами розширення Сербії за рахунок македонських земель. Створені з ініціативи Белграда товариства македонців стали здійснювати в краї сербську культурно-освітню програму, яка передбачала створення навчальних закладів, підготовку вчителів, поширення друкованих видань. У реалізації цього курсу активну участь брали сербські консульства у Скоп'є, Сересі, Монастирі та Константинопольська патріархія.

 

 

2. Російсько-турецька війна 1877-78 рр.

 

2.1. Початок чергової російсько-турецької війни 1877 р. Особливості її розгортання

27 квітня 1877р. російський імператор Олександр II підписав маніфест про оголошення війни Османській імперії. Російська армія мала діяти на двох фронтах — Балканському та Кавказькому, — але основним вважався Балканський фронт. Сюди, через територію союзної Румунії, перекинули Дунайську армію генерала М. Драгомирова.

Не маючи переваги в живій силі (185 тис. у росіян і 206-220 тис. у турків), М. Драгомиров наприкінці червня стрімко форсував Дунай поблизу Зимниці. Російські війська швидко захопили стратегічно важливі міста Систов, Тирново, а також гірські перевали Стара-Планини.

Усю Болгарію охопив патріотичний порив. Скрізь створювалися загони добровольців, чисельність яких сягнула 7,5 тис. вояків (6 батальйонів). Підрозділи болгарських патріотів уливалися до регулярної російської армії.

Її авангард під командуванням генерала Гурко зробив спробу визволити від турків Південну Болгарію, але мусив відступити до перевалу через чисельну перевагу військ Су-леймана-паші. Стратегічно важливий Шипкинський перевал належало обороняти генералові М. Столєтову, котрий командував 6-тисячним загоном російських солдатів і болгарських ополченців. Протягом 4 місяців у важких зимових умовах цей загін протистояв 20-тисячній турецькій армії, відбивши всі її атаки. Успішна оборона Шипкинського перевалу стала символом російсько-болгарської військової співдружності. Вона не дала змоги Сулейману-паші прорватися до Північної Болгарії і підтримати турецькі корпуси, що там діяли. Все це в результаті сприяло остаточному визволенню Північної Болгарії.

Найдовше (4 місяці) тут протримався турецький гарнізон фортеці Плевна. Після трьох невдалих штурмів Плевни розпочалася її тривала облога, яка завершилася в грудні 1877 р. капітуляцією гарнізону. До облоги були залучені й союзні Росії румунські війська. Відразу після падіння Плевни у війну проти Османської імперії вступили Сербія та Чорногорія, але основний тягар боїв, як і рангше, несла Росія.

У січні 1878 р. частини І. Гурко та Д. Скобелєва визволили від турків Софію. Підійшовши у важких зимових умовах до Пловдива, вони розгромили тут під час триденного бою корпус Сулеймана-паші.

Ця перемога не тільки створила можливість для російської армії розпочати визволення Південної Болгарії, а й відкривала шлях на Стамбул. Однак різкі протести Англії, що погрожувала Росії війною, примусили російське командування відмовитися від захоплення турецької столиці.

 

2.2. Підписання Сан-Стефанського та Берлінського договорів

31 січня 1878р. Порта підписала перемир'я, а 3березня у зайнятому російською армією містечку Сан-Стефано, за 12 км від Стамбула, сторони уклали мирний договір.

За Сан-Стефанським договором Болгарія відновлювала власну державність і проголошувалася автономним князівством — васалом Туреччини. її територія мала включати не тільки північні, а й південні регіони (Македонію, Східну Румелію) з виходом до Егейського моря. Створення такої великої слов'янської держави Австро-Угорщина розцінила як порушення Росією воєнної конвенції. Ні австрійців, ані англійців не влаштовувало посилення російського впливу на Балканах. Лондон та Відень вимагали оголосити Сан-Стефанський договір попереднім. Шляхом політичного тиску й демонстративних військових приготувань вони домоглися від Петербурга скликання міжнародного конгресу, який відкрився 13 червня 1878 р. в Берліні. 13 липня був підписаний Берлінський трактат.

Під натиском Англії та Австро-Угорщини, котрі погрожували Росії та її балканським союзникам новою війною, основні положення Сан-Стефанського договору зазнали суттєвих змін. Берлінський конгрес зменшив територію Болгарії, надавши автономію лише її північній частині. Вона оголошувалася князівством, глава якого призначався Портою, але його особа узгоджувалася з великими державами. Формально князь Північної Болгарії вважався васалом султана. Македонія залишалася в складі Османської імперії, а Східна Румелія дістала в ній часткову автономію. Таким чином, довільно створивши нові кордони на Балканах, Берлінський конгрес перетворив цей регіон на міну уповільненої дії.

 

Висновки

 

Отже, боротьба за Чорноморські протоки в період «східної кризи» стала каталізатором розвитку цього конфлікту. Незважаючи на її врегулювання дипломатичними засобами суперечності навколо Босфору та Дарданелл будуть на порядку денному світової політики і в подальші десятиліття.

Обґрунтовуючи законність своїх претензій на македонські землі, уряди Греції, Болгарії, Сербії посилалися на «історичне право», а також на етнічний склад населення, який завжди трактували у власних інтересах (залежно від того, де готувалися відповідні демографічно-статистичні дані). У кожному випадку «титульною» нацією в Македонії ставала та, у якій країні виходили друком матеріали про склад населення країни. Разом з тим здійснення освітніх програм цих країн у македонських землях певною мірою впливало й на процес формування місцевої інтелігенції, яка своєю діяльністю сприяла піднесенню національної самосвідомості македонців та їх самоіден-тифікації як окремої нації.

Розв'язання «Східної кризи» зайшло в глухий кут. Це призвело до того, що вже з 80-х років XIX ст. територія Македонії перетворилася на арену суперництва між Болгарією, Грецією та Сербією. На його початковому етапі здебільшого переважали акції культурно-освітнього характеру. Так, уряд Болгарії діяв через екзарха БПЦ Йосипа І, який послідовно відстоював національні інтереси, наголошуючи на тому, що екзархат усе ще по-суті залишається складовою Константинопольської патріархії і як певна грецька структура сприяє розв'язанню власне «еллінських інтересів». Однак у 1883 р. екзарху вдалося домогтися визнання повної самостійності БПЦ.

Внаслідок російсько-турецької війни 1877-78 рр. Туреччина визнала незалежність Румунії, Сербії, Чорногорії та надала автономію Болгарії. Однак Берлінський трактат 1878 обмежив впливи Р. на Балканах і Близькому Сході. Зближення Австро-Угорщини і Німеччини спонукало Росію шукати союзу з Францією та Англією. За ініціативою Франції у 1891-94 були підписані договори, які сформували російсько-французький союз, що протистояв Троїстому Союзові (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія).

Підсумки конгресу викликали різке невдоволення в болгарському суспільстві й призвели до стихійних збройних виступів у південних краях, які не ввійшли до складу Болгарської держави. Однак вплинути на політичну ситуацію ці виступи вже не могли. Болгарія на Берлінському конгресі стала розмінною монетою в тонких дипломатичних іграх великих держав, кожна з яких, безумовно, захищала передусім власні інтереси. Проте, незважаючи на положення Берлінського трактату, що розчаровували, основне значення російсько- турецької війни полягало у відновленні національної державності Болгарії.

 

 

Список використаної літератури:

 

1. Барболов Г. Русско-турската освободительна война и Румния. 1877-1878. - София, 1987. - С. 158-160.

2. Вестник Европы.-1878.-Книга 2.-Февраль.-С.857-872;Книга 5.-Май.-С.363.

3. Всемирная история: В 24 т. Минск, 1996. ЛІТЕРАТУРА       Т. 17, 18, 19.

4. Горяинов С. Босфор и Дарданеллы. – СПб., 19

5. Димитров Б. Русско-турскатава война 1877-1878. Хроника. - София, 1988.

6. Жебокрицкий В. А. Болгарин во время Бал-канских войн 1912—1913 гг. Киев, 1961.

7. История Болгарин: В 2 т. Москва, 1954. Т. 1. КосевД. Краткая история Болгарин. София, 1963.

8. Косик В.И. Русская политика в Болгарин, 1879-1886. Москва, 1991. Косик В.И. Время разрьіва. Политика Рос-сии в болгарском вопросе, 1886-1894. Москва, 1993.

9. Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1987. Писарев Ю. А. Великие держави и Балканьї накануне Первой мировой войньї. Москва, 1985.

10. Освобождение Болгарии от турецкого ига. Сб. документов. - Т. 2. - М., 1964.

11. Россия и Черноморские проливы (XVIII –XXст.).-М.,1999.-С.202-204.

12. Русско-германские отношения. Секретные документы. Оттиск из первого тома исторического журнала «Красный архив за 1922 год». – М., 1922.

13. Улунян А. А. Россия и освобождение Болгарин от турецкого ига. Москва, 1994.

14. Яровий В. І. Історія західних та південних слов'ян у XX ст. Київ, 1996.

Search:
????????...

паскаль запись переменную в массив

виникнення пустель

хіба ревуть воли як ясла повні роздум хто такий Чіпка

аналогія-це

твори людська комедія бальзака

родинне дерево я

постіндустріальне – Д.Белл

кримінальна міліція.вікіпедія

Реферат клавіатура українською

твори людська комедія бальзака



?????????? ????????? ????
   
Created by Yura Pagor, 2007-2010