Пізнання є різновидом духовного виробництва, результатом якого виступає знання в багатообразних своїх формах, про які вже йшла мова. Сукупність цих форм і є те, що перш всього мають на увазі, коли говорять про склад знання. Їх взаєморозташування і зв’язок між собою – це структура останнього як деякої цілісності.

У процесі пізнання задіяні практично всі здібності людини, серед яких такі найважливіші, як почуття (“живе споглядання”) і розум (мислення, раціональне і т.п.), що знаходяться в тісній єдності один з одним, так і з іншими людськими здібностями.

По питанню про роль, місце і співвідносини почуттєвого і раціонального в пізнавальному процесі в історії філософії існували дві прямо протилежні точки зору – сенсуалізм і раціоналізм. Сенсуалісти (від латинського sensus – почуття, відчуття) вважали, що вирішальна роль у процесі пізнання належить органам почуттів, а відчуття і інші форми живого споглядання визнавалися єдиним джерелом і засобом досягнення істини. Так, французький філософ Гельвецій думав, що “усе, що недо¬ступно почуттям, недосяжно для розуму”. Сенсуалістами були представники як матеріалізму (Гоббс, Локк, Фейєрбах і ін.), так і ідеалізму (Берклі, Юм і ін.).

Раціоналісти (від латинського ratio - розум, мислення), спираючись на-самперед на успіхи математики, прагнули довести, що загальні і необхідні істини (а вони безсумнівно існують) не доступні безпосередньо з даних почуттєвого досвіду і його узагальнення, а можуть бути почерпнуті тільки з самого мислення. Такі погляди розвивали Декарт, Лейбніц, Гегель і ін.

Хоча в рамках обох названих концепцій було висловлено чимало вірних і глибоких ідей, у цілому вони були обмежені, односторонньо. Сенсуалізм абсолютизував почуттєве пізнання, приймаючи (чи зовсім відкидаючи) роль мислення. Раціоналізм же заперечував досвідчене походження загальності і необхідності як найважливіших ознак достовірного знання і надмірно перебільшував значення мислення – аж до відриву його від реальності.

Потрібно сказати, що у філософії XX ст. поняття раціональності займає важливе місце. Так, в рамках постизитивістського напрямку у філософії науки (Поппер, Кун, Лакатос, Фейерабенд і ін.) раціональність розуміється як сукупність норм і методів, які характеризують наукове дослідження, а теорія раціональності співпадає з методологією науки.

Розвиток філософії, науки й інших форм духовної діяльності людей показує, що в дійсності будь-яке знання є єдність двох протилежних моментів, сторін – почуттєвого і раціонального. Воно неможливо ні без одного з них. Органи почуттів доставляють розуму відповідні данні, факти. Розум їх узагальнює і робить визначені висновки. Без органів почуттів немає роботи розуму, а почуттєві дані тією чи іншою мірою завжди осмислені, теоретично навантажені, регулюються розумом.

Почуттєве пізнання (чи живе споглядання) здійснюється за допомогою органів почуттів – зору, слуху, дотику і ін., що у людини є “продуктом всесвітньої історії”, а не тільки біологічної еволюції. Органи почуттів – це єдині, “ворота”, через які в нашу свідомість можуть проникати зведення про навколишній нас світ. Будучи моментом чуттєво-предметної діяльності (практики), живе споглядання здійснюється в трьох основних взаємозалежних формах. Це відчуття, сприйняття і представлення, кожна з який є суб’єктивний образ об’єктивного світу.

Відчуття представляють собою відображення в свідомості людини окремих сторін, якостей предметів, які діють на органи почуттів. Відчуття розділяються на зорові (які відіграють найбільш важливу роль), слухові, осягненні, смакові і ін. Відчуття, як правило, виступають в якості компонента більш складного образу – сприйняття.

Сприйняття – це цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності усіх своїх сторін, синтез даних окремих відчуттів.

Представлення – це узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, що впливає на органи почуттів в минулому, але не сприйнятого в даний момент. Сюди відносяться образи пам’яті (Спаська вежа Кремля), образи уяви (русалка, кентавр) і ін. У порівнянні зі сприйняттям у представленні відсутній безпосередній зв’язок з реальним об’єктом. Це звичайно розпливчастий, усереднений, нечіткий образ предмета, але уже в ньому відбувається елементарне узагальнення з виділенням деяких загальних ознак і відкиданням несуттєвих.

Для живого осягнення в цілому характерно відображення зовнішнього світу в наглядній формі, існування неопосередкованої (без проміжних згинів) зв’язок людини з реальною дійсністю, відображення переваги зовнішніх сторін і зв’язків, початок розуміння внутрішніх залежностей на основі першоначального узагальнення відчуваних даних. І ще раз повторимо, що не “нечистого” відчуття, вільного від залежності від впливу мислення. Значення відчуваного відображення в розвитку пізнання винятково велике, навіть якщо враховувати тенденцію значного росту ролі мислення, абстрактно-ідеалізованих об’єктів в сучасній науці.

Раціональне пізнання найбільш повне й адекватно виражено в мисленні. Мислення – що здійснюється в ході практики активний процес узагальненого й опосередкованого відображення дійсності, що забезпечує розкриття на основі почуттєвих даних її закономірних зв’язків і їхнє вираження в системі абстракції (понять, категорій і ін.). Людське мислення здійснюється в найтіснішого зв’язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як визначеній знаковій системі, що може бути природною чи штучною (мову математики, формальної логіки, хімічні формули і т.п.).

Мислення людини – не чисто природна його властивість, а вироблена в ході історії функція соціального суб’єкта, суспільства в процесі предметної діяльності і спілкування, ідеальна їхня форма Тому мислення, його форми, принципи, категорії, закони і їх послідовність внутрішніх зв’язків з історією соціального життя, обумовлені розвитком праці і практики. Саме рівень і структура останньої обумовлюють в кінцевому результаті спосіб мислення тої чи іншої епохи, своєрідність логічних “фігур” і зв’язків на кожному з її етапів. Разом з розвитком практики, її ускладненням і внутрішньою диференціацією змінюється і мислення, проходячи відповідні рівні (етапи, стани і т.п.).

Виходячи з древньої філософської традиції, що входять до античності, варто виділити два основних рівні мислення – розсуд і розум. Розсудом – вихідний рівень мислення, на якому оперування абстракціями відбувається в межах незмінної схеми, заданого шаблона, твердого стандарту. Це здатність послідовно і ясно міркувати, правильно будувати свої думки, чітко класифікувати, строго систематизувати факти. Тут свідомо відволікаються від розвитку, взаємозв’язку речей і виражають їхньому понятті, розглядаючи їх як щось стійке, незмінне. Головна функція розуму – розчленовування і числення. Мислення в цілому неможливо без розуму, він необхідний завжди, але його абсолютизація неминуче веде до метафізики. Розум – це повсякденне життєве чи мислення те, що часто називають здоровим глуздом. Логіка розуму – формальна лотка, що вивчає структуру висловленні і доказів, звертаючи основну увагу на форму “готового” знання, а не на його зміст.

Розум (діалектичне мислення – вищий рівень раціонального пізнання, для якого насамперед характерні творче оперування абстракціями і свідоме дослідження їхньої власної природи (само рефлексія). Тільки на цьому своєму рівні мислення може осягнути сутність речей, їхні закони і протиріччя, адекватно виразити логіку речей у логіку понять. Останні як і самі речі беруться в їхньому взаємозв’язку, розвитку, всебічно і конкретно. Головна задача розуму – об’єднання різноманітного аж до синтезу протилежностей і виявлення корінних причин і рушійних сил досліджуваних явищ. Логіка розуму – діалектика, представлена як вчення про формування і розвитку знань у єдності їх містимості і форми.

Процес розвитку мислення включає в себе взаємозв’язок і взаємоперехід розсуду і розуму. Найбільш характерною формою переходу першого в друге є вихід за межі складеної готової системи знання, на основі висування нових – діалектичних по своїй суті – фундаментальних ідей. Перехід розуму в розсуд зв’язаний перш за все з процедурою формалізації і переходу в відносно стійкий стан тих систем знання, які були одержані на основі розуму (діалектичного мислення).

Форми мислення (логічні форми) – способи відображення дійсності за допомогою взаємозалежних абстракцій, серед яких вихідними є поняття, су-дження й умовиводи. На їхній основі будуються більш складні форми раціонального пізнання, такі, як гіпотеза, теорія й ін., що будуть розглянуті нижче.

Поняття – форма мислення, що відбиває загальні закономірні зв’язки, істотні сторони, ознаки явищ, що закріплюються в їхніх визначеннях (дефініціях). Наприклад, у визначенні “людина є тварина, що робить знаряддя праці” виражена такий істотна ознака людини, що відрізняє його від всіх інших представників тваринного світу, виступає фундаментальним законом існування і розвитку людини як родової істоти. Поняття повинні бути гнучкі і рухливі, взаємозалежні, єдині в протилежностях, щоб вірно відбити реальну діалектику (розвиток) об’єктивного світу. Найбільш загальні поняття – це філософські категорії (якість, кількість, матерія, протиріччя й ін.). Поняття виражаються в мовній формі – у виді окремих слів (“атом”, “водень”, і ін.) чи у виді словосполучень, що позначають класи об’єктів – (“економічні відносини”, “елементарні частки” і ін.)

Судження – форма мислення, відбиваючого ся предмета, явища, процеси дійсності, їх якості, зв’язки з відношенням. Це мислене відображення, звичайно виражається розповідним реченням, може бути або істинним (“Париж стоїть на Сені”), або хибним (“Ростов – столиця Росії”).

У формі судження відбиваються будь-які властивості й ознаки предмета, а не тільки істотні і загальні (як у понятті). Наприклад, у судженні “золото має жовтий колір” відбивається не істотний, а другорядна ознака золота.

Поняття і судження є “цеглинками” для побудови умовиводів, що явля-ють собою моменти руху від одних понять до інших, виражають процес одержання нових результатів у пізнанні. Умовивід – форма мислення, за допомогою якої з раніше встановленого знання (звичайно з одного чи декількох суджень) виводиться нове знання (також звичайно у виді судження). Класичний приклад умовиводу:

1. Усі люди смертні (посилка).

2. Сократ – людина (обгунтованні знання).

3. Отже, Сократ смертний (вивідне знання, назване  висновком чи наслід-ком).

Важливою умовою досягнення істинного вивідного знання являється не тільки істинність посилок (аргументів), але і дотримання правил виводу, не допущення порушення закону і принципів логіки – не тільки формальні, а й діалектичній. Найбільш загальним діленням умовиводів є їх ділення на два взаємозв’язаних види: індуктивний рух від думки одиночного, часто до загального від менш загального до більш загального, і дедуктивні, де має місце оборотній процес (як в прикладі).

Варто мати про вид, що раціональне (мислення) взаємозалежно не тільки з почуттєвим, але і з іншими – зовніраціоальними – формами пізнання. Велике значення в процесі пізнання мають такі фактори, як уява, фантазія, емоції і ін. Серед них особливо важливу роль грає інтуїція (раптове осяяння) – здатність прямого, безпосереднього досягнення істини без попередніх логічних міркуванні і без доказів.

В історії філософії на важливу роль інтуїції (хоча і  по-різному розумі-ють) у процесі пізнання вказували багато мислителів. Так, Декарт вважав, що для реалізації пра¬вил його раціоналістичного методу необхідна інтуїція, за допомогою якої вбачаються перші початки (принципи), і дедукція, що дозволяє одержати наслідок з цих початків.

Єдиним достовірним засобом пізнання рахували інтуїцію прихильники такої філософської течії XX ст., як інтуїтивізм. А.Бергсон, протиставляє інтелекту інтуїції, назвав останнім підлим філософським методом, в процесі застосування якого проходять неопосередковане злиття об’єкта з суб’єктом. Зв’язуючи інтуїцію з інкстинтом, він відмічав, що вона характерна для художньої моделі пізнання, тоді як в науці править інтелект, логіка, аналіз. Якщо в феноменології Гуссерля інтуїція є перш за все “ідеація”, неопосередковане бачення загального, то у Фрейда – це скритий, без свідомий першопринцип творчості.

Своєрідно тлумачили співвідносини раціональної й ірраціональний, інтуїтивної і дискурсивної (логічної, понятної) сторін пізнання російські філософи – інтуїтивісти. Так, С. Л. Франк, указуючи на нерозривний зв’язок раціонального (як відображення “світлого”, “зримого” початку буття) з протилежним йому моментом – і раціональним, “зверхність істинного знання” віддає останньому. Він то і є той занурений погляд, який проникає транс раціональність, тобто недосягненність або не пояснення буття. Згідно Н.О.Лосскому, інтуїтивізм, утверджує, що знання є не копія, не символ і не явище дійсності в пірнаючому суб’єкті, а сама дійсність, саме життя, підвернуте лише диференціації шляхом порівняння, робить протиріччя між знанням і буттям, зовсім не порушує прав буття.

Пізнання як єдність почуттєвого і раціонального тісно зв’язано з розумінням, що є основним поняттям герменевтики – одного з найбільш впливових напрямків сучасної філософії. Її “фундаментальна істина”, “душу”, по Гадамеру, така: істину не може пізнавати і повідомляти хтось один. Необхідно всіляко підтримувати діалог, давати сказати своє слово і інакомислячому. А це значить, що без розуміння і взаєморозуміння тут не обійтися.

Проблема розуміння і її співвідносини з пізнанням обговорюються давно і сьогодні є актуальною і в багато тому дискусійному. Так, якщо в Дільтея розуміння представлене як проникнення в духовний світ автора тексту, нерозривно зв’язане з реконструкцією культурного контексту його створення, то в Хайдеггера – це специфічно людське відношення до дійсності, спосіб буття людини у світі. Згідно Гадамеру, розуміння минулої культури невіддільно від само розуміння інтерпретатора. Тому предметом розуміння є не зміст, вкладений автором у тексті, а той предметний зміст (суть діла), з осмисленням якого зв’язаний даний текст – у тому числі такий своєрідний як історія. При цьому, на думку Гадамера, усяке розуміння є проблема мовна: вона досягається (чи не досягається) у “медіумі мовності” і в доказах не бідує.

Тим самим поняття смисл є ключовим у рішенні проблеми поняття, який і є “реальним рухом в смислах”. Цей “рух” може виступати в двох ракурсах: як приєднання до смислів людської діяльності як смислоутворення. Воно зв’язано з зануренням в “світ смислів”, є пошук останніх. Зрозуміти може тільки те, що має смисл. Поняття – це завжди діалог особистостей, текстів, культур і т.п. Воно дійсно зв’язано з роз’ясненням підведенням вивчаємого явища під закон і причинність.

Найважливішою характеристикою знання є його динамиміка, тобто його ріст, зміна, розвитку і т.п. Ця ідея була висловлена вже в античній філософії, а Гегель сформував її в положенні про те, що “істинна є процес”, а не “готовий результат”. Розвиток знання – складний діалектичний процес, який має відповідну якість різних етапів. Так цей процес можна розглядати як рух від міфу до логосу, від логосу до “преднауки”, від “преднауки” до науки, від класичної науки до некласичної і дальше до постнеокласичної і т.п., від незнання до знання, від неглибокого неповного до більш глибокого і ідеальному знанню і т.д.

У сучасній філософії проблема росту, розвитку знання є центральною в пост позитивістській філософії науки, про що вже згадувалося раніше. Так, К. Поппер у своїй концепції росту знання виходив з того, що останнє є цілісність, що розвивається. Ріст знання, на його думку, це не кумулятивний (накопичувальний) процес і не проте колекціонування спостережень. Це повалення теорій, їхня заміна кращими, процес усунення помилок. Це дарвінівський добір, як окремий випадок загальносвітових еволюційних процесів. Т. Кун прагнув виявити загальний механізм розвитку науки як цілісної єдності “нормальної науки” і “не кумулятивних стрибків” (наукових революцій).

Ст. Тулмин у своєї еволюційний епистемології розглядав зміст теорій як своєрідну “популяцію понять”, а загальний механізм їхнього розвитку представив як взаємодію внутрішньо наукових і все наукових (соціальних) факторів, підкреслюючи, однак, що вирішує значення раціональних компонентів. Згідно И. Лакатосу, ріст, розвиток науки є зміна ряду безупинно зв’язаних науково-дослідницьких  програм.