Поняття “техніка” в усьому розмаїтті визначень завжди спиралося на грецьке розуміння техніки як мистецтва, майстерності, уміння. В античності під технікою розумілися і внутрішня здатність людини до творчої діяльності, і закони самої цієї діяльності, і, нарешті, механізми, здатні допомогти людині здійснити акт продуктивної діяльності. Іншими словами, необхідно підкреслити зв’язок предметів діяльності і самих її суб’єктів, причому зв’язок цей не зовнішній, де знаряддям надається допоміжна роль, а на рівні сутності акта продуктивної діяльності. Логіка останньої продовжується в логіці структури і функції знаряддя.

Наступною характеристикою техніки буде її соціальна сутність. Індивідуальні знаряддя праці не можна віднести до техніки в повному змісті цього слова. Безперечно, що в епохи штучного виробництва існували, і не в малій кількості, знаряддя праці. Але вони самі були витвором мистецтва, штучними, у них відбивалася логіка творця, його індивідуальна особливість працювати. У цьому випадку соціальний характер знаряддю надавався тим, що при його створенні використовувалися знання й уміння, вироблені людством, а також таким фактором, як використання знаряддя праці для створення соціально значущого продукту.

З часу перетворення науки в безпосередню продуктивну силу людство ставить на потік виробництво знарядь праці, створюється система штучних органів діяльності суспільства. У цій системі опредмечуються колективні трудові навички, колективні знання і досвід у пізнанні і використанні сил природи. З часу машинного виробництва знарядь праці можна говорити про формування системи техніки. У той же час цю систему можна розглядати, тільки включивши в неї людину, за логікою якої може техніка діяти, і завдяки потребам якої сама техніка й існує.

Систему «людина – техніка” прийнято відносити до продуктивних сил суспільства. З того часу, як виробництво прийняло масовий характер, у дану систему приходиться додавати ще один дуже важливий компонент – природу, пізніше – все навколишнє середовище. Людина створює техніку за законами природи, використовує природний матеріал для створення продуктів праці, і, в остаточному підсумку, продукти діяльності людини самі стають елементами навколишнього середовища. В даний час останнє формується людиною цілеспрямовано за логікою її потреб. Таким чином, у сучасному розумінні техніка може бути представлена як елемент системи, що несе на собі відбиток закономірностей усієї системи.

Тепер звернемося до функціонального розгляду техніки за галузями виробництва, а далі – з погляду її активних і пасивних проявів. Пасивна техніка містить у собі виробничі приміщення, споруди, засоби зв’язку (дороги, канали, мости та ін.), засоби поширення інформації (телерадіозв’язок, комп’ютерний зв’язок і т.п.). Активна техніка включає знаряддя праці (як ручного, так і розумового), що забезпечують життєдіяльність людини (наприклад, протези), апарати керування виробничими і соціально-економічними процесами.

В історії техніки можна виділити ряд етапів. У сучасній філософській і соціологічній літературі прийнято зв’язувати перехід від одного етапу до іншого з передачею від людини до технічних знарядь визначених функцій, з новими способами з’єднання людини і технічних засобів. Розвиток техніки відбувається не тільки через передачу людиною знаряддям визначених технологічних функцій, але і шляхом перетворення процесів природи в технологічні процеси. У цій ситуації, як влучно помітив М. Хайдеггер, раніше Рейн годував людей і виступав одночасно об’єктом естетического почуття, сьогодні ж Рейн розглядається лише як виробничий об’єкт, оскільки його головними завданнями є судноплавство і постачання електроенергії.

Розвиток сучасної техніки в першу чергу залежить від розвитку науки. Технічні нововведення базуються на розвитку науково-теоретичних знань. Але тут очевидна діалектика підстави й обгрунтовання. Техніка, у свою чергу, ставить перед наукою нові завдання. Рівень розвитку сучасного суспільства визначають розвиток науки і техніки, що є показником зрілості і росту продуктивних сил. Сьогоднішній етап науково-технічного прогресу з функціонально-виробничої точки зору можна охарактеризувати в такий спосіб: наука перетворюється у ведучу сферу розвитку суспільного виробництва, відбувається якісне перетворення всіх елементів продуктивних сил – виробника, знаряддя, предмета праці; здійснюється інтенсифікація виробництва в плані використання нових, більш ефективних видів сировини і її обробки, зниження трудомісткості за рахунок автоматизації і комп’ютеризації, підвищення ролі інформації через розвиток засобів комунікації й ін.

Із соціальної точки зору сучасний науково-технічний розвиток народжує потребу у високому загальноосвітньому рівні, у високому рівні фахової освіти, у необхідності координації наукових зусиль на міжнародному рівні, оскільки витрати на наукові дослідження настільки великі, що дозволити собі розкіш вести їх поодинці можуть собі деякі. Але часто такі дослідження безглузді, оскільки дуже швидко їхні результати масово тиражуються і не можуть служити для авторів довгостроковим джерелом надприбутків. Автоматизація і кібернетизація вивільняє і час працівників і саму робочу силу. З’являється новий вид виробництва - індустрія дозвілля.

Із суспільно-функціональної точки зору сучасний етап науково-технічного прогресу означає створення нового базису виробництва, нових його технологій, але в той же час головною системою виробництва, як і раніше залишається система “людина – техніка – навколишнє середовище”. Ми уже відзначили основні зміни, характерні для техніки, тепер варто сказати про зміни у всій виробничо-соціальній системі, характерної для дійсного етапу суспільного розвитку.

Тривалий час внесок техніки в цивілізацію не дискутувався. Техніка і науково-технічний прогрес були у свідомості людей безсумнівними досягненнями людського розуму. Настільки явна прагматична оцінка цих соціальних явищ як би відштовхували філософію від обговорення даних проблем, оскільки безперечне благо не повинне породжувати філософських питань. Зате художнє сприйняття техніки і науково-технічного прогресу не виглядало настільки милостивим, і тут, на наш погляд, інтуїція випередила раціональне осмислення. Які конкретні соціальні питання породили філософське осмислення цих явищ?

Ідея нескінченного прогресу в розвитку цивілізації наштовхнулася на реальні труднощі існування людини, пов’язані з вичерпанням ресурсів, впливом побічних продуктів прогресу на екологію Землі і багато чого іншого. Наукові досягнення завжди несуть на собі відбиток позитивної оцінки в силу свого походження, але вони виявляються включеними в контекст найскладніших і, найчастіше, суперечливих соціальних процесів. У такому контексті традиційне розуміння науки і техніки як безумовного блага для людства має потребу в глибокому і всебічному осмисленні.

Відомий сучасний дослідник з Дортмундського університету (ФРН) Фрідріх Рапп пропонує виділити наступні основні напрямки у вивченні філософії техніки: 1) дослідження в області історії техніки і її відносини до культури; 2) соціологічний розгляд загального характеру сучасної техніки і праці; 3) екзистенціальний підхід до аналізу праці, діяльності, соціальної і політичної активності; 4) виявлення особливостей дихотомії огранічного світу і технічного світу з позицій епистемології; 5) аналіз проблем керування в майбутньому індустріальному суспільстві і співвідношення техніки і загальнолюдських цінностей.

Можна сміливо сказати, що філософські питання піднімають сьогодні самий широкий спектор буття техніки, концентруються, в основному, на двох напрямках: техніка і практична діяльність людини, і соціальні проблеми техніки і науково-технічний прогрес. Завдання філософії техніки полягає також у тому, щоб досліджувати взаємозалежність інженерного і соціального аспектів сучасної техніки, показати її всеосяжний характер, еврістичну та прикладну її функції.

Сучасне виробництво перетворює природу в робоче місце людини, природні процеси стають керованими, нею можуть бути заздалегідь задані визначені властивості, і вони, таким чином, перетворюються в технологічні процеси. Тут таїться величезна небезпека для людства: створюючи нову систему “людина – техніка - навколишня природа”, воно скоріше керувалося волею, ніж розумом. Корені екологічних невдач лежать у ігноруванні або нерозумінні цілісного характеру біологічних систем. Редукціоністська методологія, де ефективність складних систем досліджується на підставі аналізу їх окремих частин, не спрацьовує. Не тільки природа повинна бути представлена як динамічна система, але і людина, взаємодіюча з нею через техніку, повинна бути включена у цілісність більш високого порядку.

Існування людини в органічній єдності з навколишнім середовищем мо-жна описати як саморозвиток. Людина пристосовується до навколишнього середовища, але вона змінюється в результаті її діяльності, і особливо швидко в наш час. Таким чином, сьогодення буття людини полягає в тому, що вона повинна пристосовуватися до плодів своєї діяльності, тобто реалізувати процес самоадаптації, що здобуває сьогодні домінуючий характер. Розвиваються техніка і технології впливу на навколишнє середовище, а також технології самоадаптації, тобто формується культура життя в створеному людиною середовищі. Природа не розглядається як єдине джерело розвитку, яким для людини стає його культура, що саморозвивається.

Деякі філософи і соціологи (М. Хайдеггер, Ф. Рапп і ін.) пропонують розглядати сучасну техніку як новий тип трансцендентності, що створює засоби для самореалізації людини, і в той же час накладає обмеження на неї в рамках визначеної історичної ситуації. Біологічне прагнення людини до знарядної, технічної дії з’єднується з раціональними науковими методами, волею до влади. Ріст потреб, кумулятивний (накопичуючий) ефект технічного розвитку, поглиблення наукових досліджень і економічна конкуренція підсилюють цей процес. У сучасній цивілізації соціальні інститути, культура (у її іституційному вираженні), .техніка і соціальні технології являють собою елементи єдиного формоутворення, що розвивається, що через людину здобуває характер цілісності. Тому осмислювати проблеми техніки і науково-технічного прогресу можна лише з позицій методології історизму і цілісності.

5. Наука і суспільство

Знаменитий афоризм Ф. Бекона: “Знання – сила” сьогодні актуальний як ніколи. Тим більше, якщо в близькому майбутньому людство буде жити в умовах так званого інформаційного суспільства, де головним фактором суспільного розвитку стане виробництво і використання знання, науково-технічної й іншої інформації. Зростання ролі знання (а в ще більшій мірі – методів його одержання) у житті суспільства неминуче повинне супроводжуватися посиленням знання наук, що спеціально аналізують знання, пізнання і методи дослідження. Такими науками і є теорія пізнання (гносеологія, епістемологія), методологія, соціологія науки, психологія наукової творчості й ін. При аналізі науки варто уникати таких крайностей, як вузький когнітивізм і соціологізм. Характеристики наукового знання і пізнання не можуть бути почерпнуті тільки з природничонаукової їхньої моделі, що притаманна фізикалізму і натуралізму.

Будучи детермінованою в кінцевому результаті суспільною практикою і її потребами, наука разом з тим розвивається за своїми власними закономірностями. Серед них – наступність (збереження позитивного змісту старих знань і нових), чергування щодо спокійних періодів розвитку і періодів “крутого ламання” фундаментальних законів і принципів (наукові революції), складне сполучення процесів диференціації (виділення всіх нових наукових дисциплін) і інтеграції (синтез знання, об’єднання “зусиль” ряду наук і їхніх методів), поглиблення і розширення процесів математизації і комп’ютеризації, теоретизації і діалектизації сучасної науки, посилення її ролі у всіх сферах життєдіяльності людей і соціального значення і т.п.

Бурхливий розвиток науки в XX в., зміцнення її взаємозв’язків з техні-кою, із всіма іншими сферами громадського життя і т.п. породили різні, часом полярні, оцінки самої науки і її можливостей з боку філософів, соціологів, учених фахівців. Так, наприклад, М. Вебер вважав, що позитивний внесок науки в практичне й особисте життя людей полягає в тому, що вона розробляє, по-перше “техніку оволодіння життям” – як зовнішніми речами, так і вчинками людей, по-друге, методи мислення, її “робочі інструменти” і виробляє навички поводження з ними. Але, згідно Верберу, науку не слід розглядати як шлях на щастя, а тим більше – шлях до Бога, тому що вона не дає відповіді на питання: що нам робити?, як нам жити?,  чи є в цьому світі зміст і чи є зміст існувати в цьому світі? і т.ін.

Г. Башляр був переконаний у тому, що покладати на науку відповідальність за жорстокість сучасної людини – значить переносити вагу злочину з убивці на знаряддя злочину. Все це не має відношення до науки. Ми тільки відійдемо від суті проблеми, якщо будемо перекладати на науку відповідальність за перекручення людських цінностей.

Розділяючи цілком позиції раціоналізму і науковості, К. Поппер вважав дуже небезпечним для людської цивілізації “повстання проти разуму» з боку “ірраціоналістичних оракулів”. Причини настільки модного й у наші дні “інтелектуального розладу” він вбачав в ірраціоналізмі і містицизмі і відзначав, що якщо цю “інтелектуальну хворобу” не лікувати, вона може становити деяку небезпеку своїм впливом на сферу соціального життя. Крім того, що за словами Поппера, інтелектуал, на смак якого “раціоналізм надто банальний” і який захоплюється містицизмом, – не виконує свого морального обов’язку стосовно своїх близьких. Це і є наслідком “романтичної ворожості” до науки. Тим часом сучасна наука, за Поппером, підсилює наш інтелект, підкоряючи його дисципліні практичного контролю. Наукові теорії контролюються практичними висновками з них, на противагу безвідповідальності містицизму, що уникає практики, заміняючи її створенням міфів, а науку вважає чимось схожим на злочин.

К. Поппер розділяє ідею про те, що наука - не тільки (і не стільки) “зіб-рання фактів”, а “один з найбільш важливих духовних рухів” наших днів. Тому той, хто не намагається зрозуміти такий рух, виштовхує себе з цього чудового явища цивілізації.

Широкий діапазон оцінок можливостей науки і її соціальної ролі був характерний для представників російської релігійної філософії. Її основоположник В. Соловйов відзначав, що самостійна наука, постачена складними знаряддями спостереження і збагачена величезним емпіричним і історичним матеріалом, має велике значення. Наука, на його думку, є найважливіший елемент цільного знання, де вона складає органічний синтез з теологією і філософією і тільки такий синтез може містити в собі “цільну істину знання”. В. Соловйов різко критикує позитивізм, зокрема, за те, що він приписує виняткове значення позитивній науці, що “виявляє домагання на безумовне панування в області знання” і хоче бути усім.

Н. А. Бердяєв, вважаючи, що у В. Соловйова “відрижка гегельянства і схильність до гностичного раціоналізму”, оцінював науку (і раціоналізм взагалі) інакше, ніж його попередник. Зокрема, він думав, що, хоча, звичайно, “сили і значення раціоналізму заперечувати не можна”, але неприпустимо це значення абсолютизувати. Неможливо відкидати роль дискурсивного мислення, але не воно є основою знання, а інтуїція, яка “спирається на віру”.

За  Бердяєвим, науковість не є ні єдиним, ні останнім критерієм істини, хоча ніхто не сумнівається в цінності науки. Наука – лише одне з живильних джерел філософії, але від останньої не можна вимагати науковості. Філософія і не повинна бути “приживалкою” в науки, її “служницею”. Бердяєв відзначав, що неприпустимо методи математики і природознавства механічно переносити в соціальні науки, в інші області духовного життя, далекі науці, також як не можна нав’язувати науковість іншим відносинам людини до світу. Вважаючи, що крім раціонального, наукового пізнання є й інші “безмірні й безмежні області пізнання”, і що “раціональне не покриває ірраціональне”, він призивав до звільнення філософії від усяких зв’язків з наукою.

Л. Шестов виходив з того, що досвід набагато ширше, ніж науковий досвід, і що поряд з науковими завжди існували йI ненаукові способи відшукування істини, які не потрібно “зневажати сучасними методологіями”. Всі судження, на думку російського філософа, мають право на існування, а тому варто покласти кінець “дикому звичаю торувати за допомогою доказу шлях до істини”. Але як же тоді бути, тим більше, якщо ви “зберегли живі очі й гарний слух?” А от як: “Киньте інструменти і прилади, забудьте методологію і наукове донкіхотство і спробуйте довіритися собі”.

Ідеї Бердяєва та Шестова про роль науки в суспільстві у визначеній мірі розвивав сучасний американський філософ і методолог П. Фейєрабенд (хоча він і не згадує імен російських мислителів). Фейєрабенд вважав, що значення і роль розуму (раціональності) не слід занадто перебільшувати. Більше того, науку (як головного носія розуму) необхідно позбавити центрального місця в суспільстві і зрівняти її з релігією, міфом, магією й іншими духовними формоутвореннями.

Ось найбільш характерні тези Фейєрабенда по даному питанню: “якщо наука існує, розум не може бути універсальним і нерозумність виключити не-можливо; “наука не священна”, “панування науки – погроза демократії”; “не-можливо обгрунтувати перевагу науки посиланнями на її результати”; “наука завжди збагачувалася за рахунок ненаукових методів і результатів”; “наука є однією з форм ідеології і вона повинна бути відділена від держави”.

Вказуючи на слабкість законів розуму, Фейєрабенд вважав, що наука є більш розпливчастою та ірраціональною, ніж її методологічні зображення. А це означає, що спроба зробити науку більш раціональною і більш точною, знищує її. Ось чому навіть у науці розум не може і не повинний бути всевладним н повинний часом відтискуватися або усуватися на користь інших міркувань. Тим самим необхідний плідний обмін між наукою й іншими ненауковими світоглядами в інтересах усієї культури в цілому.

Свій внесок у критику розуму внесла така сучасна суспільно-філософська течія, як постмодернізм. Його представники ставлять під сумнів науку в її подвійній функції: і як особливого “привілейованого” способу пізнання, і як ядра всієї культури. Виступаючи проти панування “самодостатнього розуму”, вони обвинувачують науку в таких гріхах, як об’єктивізм, редукціонізм, відрив суб’єкта пізнання від об’єкта, спрощене уявлення про останній, логоцентризм (що веде до ігнорування таких засобів пізнання, як уява та інтуїція) і ін. Перспектива наукового знання бачиться постмодерністами у широкому діапазоні: від переходу до нової парадигми, до нових видів наукового знання (з’єднуючих сучасну науку з її постмодерністськими альтернативами) до історичного вичерпання (смерті) науки.

Узагальнюючи окреслені вище позиції стосовно науки, її місця та ролі в суспільному житті, резюмуємо наступне.

Зростання ролі науки і наукового пізнання в сучасному світі, складності і протиріччя цього процесу породили дві протилежні позиції в його оцінці - сциєнтизм і антисциєнтизм, що склалися вже до середини XX ст. Прихильники сциєнтизму (від латинського scientia – наука) стверджують, що “наука вище усього” і її потрібно всіляко впроваджувати як еталон і абсолютну соціальну цінність в усі форми і види людської діяльності. Ототожнюючи науку з природно-математичним і технічним знанням, сциєнтизм вважає, що тільки за допомогою науки, що так розуміється, (і її однієї) можна вирішити всі суспільні проблеми. При цьому  принижуються зовсім або заперечуються соціальні науки як нібито такі, що не мають пізнавального значення і відкидається гуманістична сутність науки як такої.

У час сциєнтизму виник антисциєнтизм – філософсько-світоглядна позиція, прихильники якої критикують науку і техніку, що, на їхню думку, не в змозі забезпечити соціальний прогрес, поліпшити життя людей. Виходячи з дійсно негативних наслідків, що мають місце, НТР, антисциєнтизм у своїх крайніх формах взагалі відкидає науку і техніку, вважаючи їх силами ворожими і далекими від справжньої сутності людини, що руйнують культуру. Методологічна основа антисциєнтистських поглядів – абсолютизація негативних результатів розвитку науки і техніки (загострення екологічної ситуації, військова небезпека та ін.).

Безсумнівно, що обидві позиції у відношенні до науки містять ряд раціональних моментів, синтез яких дозволить більш точно визначити її місце і роль і в сучасному світі. При цьому однаково помилково буде непомірно абсолютизувати науку, так і недооцінювати, а тим більше цілком відкидати її. Необхідно об’єктивно, всебічно відноситися до науки, до наукового пізнання, бачити їхній гостро суперечливий процес розвитку.

Характерна риса сучасного суспільного розвитку – все більш міцніючий зв’язок і взаємодія науки, техніки і виробництва, все більш глибоке перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства. При цьому, по-перше, у наші дні наука не просто випливає за розвитком техніки, а обганяє її, стає ведучою прогресу матеріального виробництва; по-друге, якщо колись наука розвивалася як ізольований соціальний інститут, то сьогодні вона пронизує всі сфери громадського життя, тісно взаємодіє з ними; по-третє, наука  в більшому ступені орієнтується не тільки на техніку, але насамперед на саму людину, на безмежний розвиток її інтелекту, її творчих здібностей, культури мислення, на створення матеріальних і духовних передумов для її всебічного, цілісного розвитку.

В даний час спостерігається неухильний ріст інтересу до соціальних, людських, гуманістичних аспектів науки, складається особлива дисципліна – етика науки, зміцнюються уявлення про необхідність відповідності наукових концепцій красі і гармонії і т.ін. Особливо важливі моральні оцінки в умовах науково-технічного прогресу, що дозволяє заглядати і втручатися в генну будівлю людини (генна інженерія), удосконалювати біотехнологію і навіть конструювати нові форми життя. Інакше кажучи, що не тільки може сприяти удосконаленню людини, але й існуванню, що таїть у собі потенційну погрозу для людства.

Сьогодні все більш широко в науковий оборот вводиться поняття «етнос науки”, що позначає сукупність моральних імперативів, норм, прийнятих у даному науковому співтоваристві і визначальних поводження вченого. Так, сучасний англійський соціолог науки Р.Мертон вважає, що наукові норми будуються навколо чотирьох основних цінностей: універсалізму, загальності, безкорисності (незацікавленості) і організованого скептицизму.

Надзвичайно актуальними й активно обговорюваними питаннями в даний час стають такі питання, як співвідношення науки і раціональності, істини і добра, істини і краси, свободи наукового пошуку і соціальної відповідальності вченого, науки і влади, можливості і границі регулювання науки, характер наслідків (особливо негативних) суперечливого і далеко не однозначного розвитку науки, її гуманістична сутність і т.д.