Як пояснити й обгрунтувати саму можливість філософії в якості об’єктивного, достовірного знання? Як переконатися в тім, що положення і висновки філософії не довільні, а мають щирий зміст, виражають дійсні відносини буття і пізнання? Таке питання стає, звичайно, і перед іншими науками, але там воно зважується значно простіше. По-перше, тому, що спеціальні науки спираються на досвід – у загальновизнаному, досить визначеному його розумінні. По-друге, в результаті плюралізму філософських теорій, що допускає не один, а кілька підходів до пояснення складних явищ реальності.

Чи не спирається на досвід філософське знання? Адже досвід (у звичай-ному його розумінні) свідчить лише про одиничному і випадковому. Філософського ж судження є судження загального. Це розуміли уже Аристотель і Кант (перший – говорячи про філософію як про навчання про надчуттєве буття, другий – указуючи, що філософський розум не безпосередньо зв’язаний з чуттєвістю, а опосередковано, через розум). Філософію, як світогляд, дійсно відрізняють від “досвідченої” науки, і для цього є підстави, якщо “досвід” розуміти обмежено, або як спостереження, експеримент, спеціально організовані індивідом або групою людей (спостерігачами й експериментаторами).

Однак можливий і існує й інший рівень досвіду – досвід людства, досвід історії. Людська історія ( історія думки, історія духу особливо) є самий вищий, самий розвитий і самий складний “зріз” реальності. Світ людини – найбільш багатий діалектикою. Для філософії ж людина завжди була “мірою всіх речей” (Протагор, VI ст. до н.е.). Пізнаючи цей світ, тобто глибинні процеси, що відбуваються в людській історії, осмислюючи радикальні перевороти в духовному житті, в свідомості, філософія тим самим пізнавала загальне, тому що в вищих проявах світового розвитку здійснена дійсно загальна потенція, загальна міць універсума.

Тільки цим можна пояснити ту величезну евристичну і прогностичну силу, що закладена в філософському знанні. Філософські прозріння нерідко і набагато випереджали відкриття і висновки науки. Ідеї атомістики, наприклад, були висловлені ще древніми філософами за кілька століть до нашої ери, тоді як в природознавстві (фізику, хімії) дискусії про реальність атомів продовжувалися навіть в XIX ст. Те ж можна сказати і про інші фундаментальні ідеї (законах збереження, принципі відображення), що були висунуті в філософії значно раніш, ніж одержали визнання і підтвердження в природознавстві, в науці.

Але, мабуть, самий яскравий і повчальний для філософії приклад – відкриття і розробка Гегелем діалектики як логіки і теорії пізнання. Лабораторія творчості великого мислителя описана, розкрита їм самим в чудовому програмному добутку – “Феноменології духу” (1807 р.), де крок за кроком на очах в читача будується величний будинок діалектики як глибинної, рушійної сили світового розвитку, як джерела вічного відновлення життя, як невтомного “крота” історії. По Гегелю, індивідуальна людська свідомість є скорочений, стиснутий в часі інваріант свідомості родового, суспільного. Йому залишається лише засвоїти, “розпредметний” шлях, уже пройдений, освоєною світовою культурою. Ступіні на цьому шляху – це категорії діалектики, що укладаються в собі величезну продуктивну творчу силу саме тому, що вони не “вигадані”, а узяті з все-світньо-історичного досвіду, з життя і боротьби поколінь. Уже найближчими сучасниками і послідовниками Гегеля його діалектика була оцінена як “алгебра революції” (Герцен). Це була справедлива і образна характеристика. Революція – не тільки і навіть не стільки політична, скільки духовна, тобто радикальна перебудова в суспільній свідомості, – дала філософу ні з чим не порівнянний, найбагатший і найцінніший матеріал для роздумів, висновків і узагальнень. З цих узагальнень (центральне з них – навчання про протиріччя) був виведений категоріальний каркас діалектичної логіки, хоча й в ідеалістичному варіанті.

Що значить – в ідеалістичному варіанті? Ідеалізм є такий тип і такий спосіб філософствувати, що активну, творчу роль в світі відводить винятково духовному початку, лише за ним визнаючи здатність до саморозвитку. Ідеалізм не заперечує матерію, але розглядає її як нижчий рід буття – не як творчий, а як вторинний (створений) початок.

Безумовно, творча природа духовного виробництва помітніше”, зовні яскравіше, більш відкрита і для погляду теоретика, і для суспільної свідомості в цілому, в порівнянні з історико-творчим характером “грубого”, неелітарного, повсякденного-звичного процесу – виробництва матеріального. Дух (думка, – свідомість) є вищий колір матерії, без чого матерія не повна, не виражена в всю міць своїх глибинних можливостей. Діалектика природи – тільки “пролог” до діалектики духу. Тому ідеалістична діалектика (діалектичний ідеалізм) в історії філософії передує діалектиці матеріалістичної (діалектичному матеріалізму). Критичне подолання ідеалізму матеріалізмом не могло бути лише внутрішньо філософською справою – вона здійснювалася як сторона і складова частина більш загального соціального руху, що виводить на авансцену історії нові сили: працюючі маси, безпосередньо зайняті матеріальним виробництвом, продуктивним працею. В той же час щирий, діалектичний матеріалізм не відкидає раціональне зерно ідеалізму, а розуміє і приймає його як найглибше самовираження думки, як вічне свідчення того, що духовні цінності неминущі, що вони вище, значніше будь-яких матеріальних благ.

Зі своєї сторони матеріалізм, корені якого ідуть в матеріально-виробничу і соціально-перетворюючу практику людини, є в кінцевому рахунку не що інше, як переконаність свідомості, що пізнає, в перерізі природної і соціальної реальності, що для матеріалістів самокоштовна, і самодостатня, ніким не створена, тобто існує вічно!

Форми матеріалізму й ідеалізму різноманітні. Так, розрізняють об’єктивний і суб’єктивний ідеалізм, метафізичний і діалектичний матеріалізм і т.д. Розглянемо якості приклада, як в рамках однієї з форм матеріалізму а саме в рамках діалектико-матеріалістичного навчання зважувалася одна з найважливіших (особливо для матеріалістів) філософських проблем – проблема матерії).

Визначення, дане В.І.Леніном, є найбільш загальновизнаним в сучасному матеріалізмі.

Матерія є філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, що дана людині в відчуттях його, що копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існує незалежно від них. Про що говорить це визначення? По-перше, про те, що головною властивістю матерії є властивість бути об’єктивною реальністю, тобто існувати поза нашою свідомістю. Цим визнається первинність матерії стосовно свідомості.

По-друге, якщо ознакою матеріальності є властивість “бути об’єктивною реальністю”, то ніякі тіла, речі, процеси, як природні, так і зроблені людиною, не можуть претендувати на своє виключне право бути матерією. Матерія існує тільки в різноманітті конкретних об’єктів. Люди відкривають всі нові і нові властивості природних тіл і процесів, роблять нескінченну безліч неіснуючих в природі речей. Це дає можливість затверджувати, що матерія невичерпна.

По-третє, матерія “копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями”. Цим визнається принципова пізнаванність матеріального світу, що означає узгодження, збіг між собою змісту законів мислення і законів об’єктивного світу. Порозумівається факт такого узгодження в такий спосіб: мислення – продукт людського мозку; але і людина, і його мозок – продукти природи, що розвиваються разом з нею. Отже, в кінцевому рахунку, мислення – продукт природи, а тому його закони збігаються з законами об’єктивного світу.

Поняття “матерія” виконує ту ж функцію, що і поняття “буття” Парменіда в античності або Бога в середньовіччя: виступає гарантом існування світу. Справа в тім, що матерії приписуються ті ж характеристики, що і Богу: вічність, незнищуваність, нестворення. Отже, вона може розглядатися як своєрідне обгрунтування існування не тільки матеріального світу, але і духовного. Матеріальний світ розвивається через взаємодію речей і прогинів. Це взаємодія (а не Бог) виступає, відповідно до матеріалізму, підставою світу.

Іншими словами, в питанні про існування тут дається перше й останнє слово тільки і виняткове самим конкретним речам. Це і є позиція науки. Наука і матеріалізм мають те саме розуміння буття: воно ототожнюється з існуванням почуттєвих речей, а функція обгрунтування цього існування приписується матерії.

Матерія невичерпна, тобто різноманіття конкретних об’єктів, в яких вона існує, нескінченно. Але нескінченний її зміст не хаотичний; він упорядкований. Спочатку, можна говорити про будівлю матерії на рівні неживої природи і живої природи.

У структуру матерії на рівні неживої природи, з погляду сучасної науки, входять елементарні частки, фізичний вакуум (особливий стан материн, де відбуваються складні процеси появи і зникнення елементарних часток)-, атоми, зірки, молекули, планети, планетні системи, галактики (сукупність взаємозалежних планетних систем і зірок), системи галактик, метагалактики (системи взаємодіючих скупчень галактик). Таємні будівлі матерії, що існують за межами елементарних часток і метагалактик, люди ще не пізнали.

Рівень живої природи включає два напіврівні: біологічну і соціальну (суспільну) життя. На біологічному рівні в структуру матерії входять нуклеїнові кислоти (ДНК і РНК присутні в клітках усіх живих організмів і виконують найважливіші функції по збереженню і передачі генетичної інформації), білки (доклітинний рівень життя), клітки й одноклітинні організми, багатоклітинні організми (рослини і тварини), популяції (сукупності об’єктів одного виду, що тривалий час займають визначений простір і відтворюють себе в потомстві; приклад популяції – зграя вовків; зграя риб, мурашник), біоценози (сукупність популяцій, що населяють дану ділянку суші, води і знаходяться в визначеному зв’язку між собою і навколишнім середовищем. Приклад біоценозу – ліс, в якому популяції живучих в ньому тварин, рослин, грибів, мікроорганізмів взаємодіють між собою, утворити цілісну рівноважну систему), біосфера (глобальна система життя, утворена в результаті взаємодії біоценозів).

На визначеному етапі розвитку в біоценозі виникають особливі популяції живих істот, що, завдяки своїй здатності до праці, переходять з біологічного рівня існування на соціальний. В рамках біосфери виникає людське суспільство. На соціальному рівні в структурі матерії можна виділити наступні елементи: родина, класи, раси, нації і т.д. Обов’язковою умовою функціонування як усього суспільства в цілому, так і окремих його елементів є духовне життя людей, їх мислення і свідомість. Тому на соціальному рівні матерії питання про первинність соціальних структур історичної свідомості не може зважуватися жорстко одно¬значно. Але більш докладно про це – в наступних главах.

Матерія має численні властивості: нестворюванність, незнищуванність, пізнаванність, невичерпність будови і т.д. Але серед них є такі, без яких вона не може існувати. Такі властивості називаються атрибутами. До них відносять рух, простір, час.

Філософське поняття руху позначає будь-які взаємодії, а також зміни стані об’єктів, що відбуваються в процесі цих взаємодій. Тому рух є зміна взагалі.

Всі речі навколишнього нас світу знаходяться в постійному русі, зміні. Є такі стани руху, що не змінюють якісних характеристик предметів. Наприклад, всі знають, що усередині предметів відбувається “скажений танець” електронів і інших елементарних часток, але при цьому зовнішній вигляд, місце розташування предметів зберігаються незмінними. Ми сприймаємо їх як знаходяться в спокої. Спокій – це стан руху, що не порушує якісної специфіки предмета, його стабільності. Існують стану руху, що приводять до зміни якісного стану предметів. Тут можливі два результати: розпад предмета на більш прості елементи (наприклад, в процесі гниття) і, навпаки, утворення нового, більш складного об’єкта.

Зміна, що супроводжується появою нових якісних станів, що являють собою розгортання можливостей, схованих в попередніх якісних станах, називається розвитком. Наприклад, в жолуді схована можливість стати дубом, і коли жолудь попадає в сприятливі для нього умови, ця можливість реалізується. Відбувається процес розвитку жолудя в дуб.

Кожному структурному рівню матерії відповідає своя форма руху матерії: механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна. Форми руху матерії взаємозалежні. Так, механічний рух обумовлений глибинним процесами взаємоперетворення елементарних часток, взаємовпливом електромагнітних і гравітаційних полів, складними переплетінням сильних і слабких взаємодій в мікросвіті.

Взаємодія форм руху матерії лежить в основі розвитку Всесвіту. Доведено, що в особливостях взаємодії елементарних часток закладена можливість появи людини. Так, елементарні взаємодії мають постійну величину, числове значення якої 1/137. Завдяки саме такому її значенню утворяться атоми, молекули, і в людині-людину-підсумок-людина. Найменша зміна цієї величини зробило б наш Всесвіт іншої. Сучасна космологія затверджує, що людина і суспільство є така структурна організація матерії і руху, що обумовлений взаємодіями в масштабі всієї Метагалактики. Тому соціальна форма руху є космічне явище.

Простір – форма буття матерії, що виражає довжина складових її об’єктів, їхня будівля з елементів і частин. Простір нашого світу має три виміри, а тому його називають тривимірним. Воно є необхідною умовою існування стійких систем, що складаються з двох тел. Якби наш простір мав б більше розмірностей, то планети не змогли б рухатися по замкнутих орбітах, а значить не було б планетних систем.

Час – форма буття матерії, що виражає тривалість процесів, що протікають, послідовність зміни станів в ході зміни і розвитку матеріальних систем. Людина навчилася вимірювати час, порівнюючи різні процеси з одним, обраним за зразок (еталон).

Але людині властиво і інтуїтивне почуття часу. В нас як би вбудований “біологічний годинник”. І тут немає нічого надприродного, якщо врахувати, що людино –закономірний підсумок розвитку галактики, а тому може “почувати” її ритми. Медики відкрили, що наші внутрішні органи працюють з різним ступенем інтенсивності в рознос час доби. Між двома і чотирма годинами ночі підсилюється функціонування печінки, що очищає організм від отрути, а о четвертій годині ночі всі органи знижують свою активність. Не випадково в цей час найчастіше умирають хворі люди. Володіє своїми визначеними ритмами і людський мозок: Знання цих ритмів необхідно для гігієни розумової праці.

На початку XX ст. фізика виявила глибокий зв’язок між простором і часом. Виявилося, що час є четвертий вимір світу, а просторово-часовий зріз нашої Метагалактики характеризується формулою 3+1 (три просторових виміри і один тимчасове). Ця фундаментальна характеристика визначила матеріальне: будова метагалактики.

Сучасна наука вважає що можуть існувати світи з іншими просторово-тимчасовими параметрами. Учені припускають, що при народженні нашої метагалактики існувало десятимірний простір-час. Чотири виміри (формула 3+1) стали формами буття матерії на макроскопічному рівні, а шість – визначили структуру мікросвіту, розміри якого менше 10. Очевидно, що ця структура не має аналогів в макросвіті, в якому живе людині.

Чотирьохмірний простір-час, органічно зв’язане з матерією і рухом макросвіту. Кожному структурному рівню матерії відповідає специфічна форма простору і часу. Так, особливості біологічного простору-часу виявляються вже на рівні білкових молекул в формі асиметрії (порушення повної відповідності і розташування частин цілого щодо якогось центра) “лівого” і “правого” в угрупованнях атомів. Живі центри утворяться тільки з тих молекул, в яких мається “лівостороння” угруповання. В неживій природі немає розходження між “правим” і “лівим”. Каменю все рівно де лежати: або ліворуч праворуч. Рослина ж чітка розрізняє ці властивості простору, що особливо видно на кучерявих рослинах, що завиває “вусики” тільки праворуч або ліворуч. Має свою специфіку і тимчасову організацію живого. Рослини змінюють тривалість протікання в них біологічних і хімічних процесів в залежності від часу доби, погоди і т.д.

Свою специфіку має простір і час життя суспільства. Людство, на відміну від тварин, відразу ж почало формувати особливу просторову сферу своєї життєдіяльності: виготовляти знаряддя праці, будувати житла і цілі поселення, створювати пасовища, одомашнювати диких звірів і т.д. Поруч з незасвоєною природою з’явилася “друга”, “олюднена” природа. Якщо в неживій і біологічній формах матерії простір включає тільки зв’язок предметів, то в соціальний простір входить і відношення людини до предметів, до місця свого знаходження. Наприклад, поняття Батьківщина характеризує не тільки визначену територію, місце народження і життя людини, але і її відношення до цього місця: людина випробує почуття любові до ландшафту (це може бути ліс, гори, море, океан, поля) і тужить, якщо по якійсь причині змушена жити в іншім місці.

Час – форма буття суспільства, що виражає тривалість історичних процесів, їх зміни в ході діяльності людей. Соціальні процеси мають різну тривалість. Родоплемінні суспільства. і перші цивілізації древнього світу ідуть коренями в товщу століть, що складає кілька десятків тисяч років. Середньовічне суспільство проіснувало близько 1400 років, а сучасний спосіб життя триває усього близько 300 років. Зміна етапів розвитку суспільства характеризується прискоренням темпів соціальних змін, що знайшло своє відображення в розумінні часу. Древні цивілізації сприймали час як повторюваний цикл, в якому особливою цінністю володіло минуле, що зберігає необхідні для життя навички і знання. З появою християнства часовий цикл розгорнулася в лінію, вектор якої був спрямований в майбутнє.

Специфічне сприйняття часу сформувалося капіталістичним способом виробництва. Погоня за прибутком вимагала постійної інтенсифікації праці, ущільнення подій і процесів, що протікають в одиницю часу. Не випадково саме в цю епоху була винайдена секундна стрілка, як свідчення прискорення ритму життя. Почався “біг часу”, що перевищує рівень біологічного ритму людського тіла і фізіологічних процесів, що відбуваються в ньому. Прискорення ритму соціального життя продовжується, що негативно позначається на здоров’ї людей.

Соціальний час характеризується не тільки нерівномірністю протікання, але і багаторівневою структурою. В ній можна виділити час, що визначає історію походження роду людського, час утворення націй і народностей, час розвитку і зміни цілих епох і формацій, а також час індивідуального буття людини. В свою чергу індивідуальне буття людини підрозділяється на час дитинства, отроцтва, юності, зрілості, старості. І в кожнім з цих часів свій ритм і свої цінності. Наприклад, в старості людина перестає поспішати, “утихомирює” біг часу, а також частіше, ніж в молодості, міркує про сенс життя, смерті.

Викладене вище навчання про матерію базується на ленінському її визначенні. Але в даний час деякі філософи затверджують, що це визначення містить два взаємовиключних судження: 1. Матерія незалежна від нашої свідомості. 2. Матерія є об’єктивна реальність, дана нам в відчуттях. Перше судження заперечує друге і навпаки. Теза про незалежність материн від свідомості не так просто обгрунтувати, як це здається на перший погляд. Не випадково тому ще представники російської релігійної філософії відносили перше судження до розряду знань, що неможливо ні довести, ні спростувати. Труднощі з визначенням матерії будуть сприяти розвитку матеріалістичного навчання, більш глибокому аналізу його основних понять і принципів.

Матеріалізм і ідеалізм – протилежні філософські навчання. Протягом всієї історії філософії вони вели (і продовжують вести) складну, напружену і змістовну суперечку один з одним, знаходячи в суперечливій дійсності всі нові і нові аргументи для зміцнення і захисту своїх позицій. Визначеною спробою зближення, компромісу між ними можна вважати дуалізм – філософське навчання про співіснування двох не залежних друг від друга начал: матеріального і духовного. (Типовим прикладом такого роду поглядів були філософські побудови Декарта, Канта.) Однак дуалізм не можна назвати “третьою лінією” в філософії (рівнозначної матеріалістичний і ідеалістичної). Дуалізм – лише різновид ідеалізму, оскільки, як і ідеалізм в цілому, визнає незалежність, невиводимість духу з матерії (природної і соціальної).

Коли суперечка світоглядів матеріалізму й ідеалізму утримувалася в границях теорії, від неї вигравали обидві сторони, збагачувалася філософія в цілому. Але нерідко було інакше: проти “єретиків” і інакомислячих в умовах ідеологічного і політичного протистояння висувалися аж ніяк не доводи розуму, а аргумент грубої сили – моральної, а то і фізичної розправи над ними. На жаль, подібними прикладами багате і наше століття.

У зв’язку з цим необхідно уважно і коректно звертатися і з таким поняттям, як “партійність філософії”. В умовах твердого ідеологічного, командно-адміністративного тиску, що довгі роки тоталітарна влада робила на нашу інтелігенцію, під “партійністю” стосовно філософії розумілася вимога партійно-державної монополії на світогляд, тобто право на духовне насильство над особистістю в ім’я “вищих”, а по суті – міфічних цілей. Філософам пропонувалося “розробляти” проблеми, однак висновок, що їм покладалося одержати зі свого дослідження, нав’язувався і диктувався їм заздалегідь. Бути партійним в філософії в поняттях того часу означало беззастережно підкорятися своїй партії”; (фактично – “начальству”), виконувати лише замовлення “зверху”, “обгрунтовувати” уже висунуті від імені партії гасла і декларації.

Від такого роду “партійності” варто рішуче відмовитися. Але це не виходить, що потрібно відмовитися від принципу партійності взагалі. Філософська свідомість по природі своєї партійна в тому змісті, що вона не може бути “нейтральною” стосовно добра і зла, істині й омані, не може бути байдужою до мети і ідеалу людини.

У наш час, як і в попередні століття, філософія все ще залишається елітарною формою культури. І все-таки з розвитком суспільства, з подоланням усіх форм відчуження, з ліквідацією на цій основі людини твердого поділу, що поневолює, праці, з перетворенням усього життєвого часу під час справжньої вільної життєдіяльності, а людського в систему власне творчих актів, в гармонію інтелектуальних і естетичних устремлінь особистості філософія перестає бути чисто професійним заняттям, долею і монополією деяких. Крок за кроком вона невблаганно стає серцевиною способу життя й образи думки кожної людини, члена демократичного, цивілізованого суспільства. В такому суспільстві філософія є внутрішньою, необхідною умовою розвитку всієї соціальної дійсності, усіх сфер духовного буття людини.