Форми існування мови і принципи їх виділенняВступ Мова - це скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчості багатьох поколінь. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Разом із тим мова – це своєрідний оберіг звичаїв і традиції, запорука інтелектуального удосконалення людини. Вона характеризується єдністю, взаємозв”язком та взаємозалежністю всіх її складових одиниць. Мова існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого є. Існує вона у вигляді різноманітних актів мовлення, що повторюються усно та фіксуються письмово. Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури. Літературна мова – варіант загальнонародної мови. Вона протиставляється діалектам, просторіччю, жаргонам. Українська літературна мова, що належить до найбільш розвинених мов світу, існує в усній та писемній формах. Щоби більш детальніше дізнатися про форми існування мови та принципи їх виділення, я й обрала тему реферату ”Форми існування мови і принципи їх виділення” Отож, об”єктом мого дослідження є мова. РОЗДІЛ І. ОСОБЛИВОСТІ УСНОГО МОВЛЕННЯ Мова і мовлення являють собою нерозривну єдність. Мовлення – це не тільки процес використання людиною засобів мови з метою спілкування, але й форма існування мови в мовленнєвій діяльності, в актах сприймання і розуміння під час слухання або читання, в актах говоріння і писання, а також результат мовленнєвої діяльності. У плані поліфункціональності літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства, виступаючи в усній та писемній формах. Літературна мова, на відміну від діалектного мовлення, діапазон функціонування якого визначається, за окремими винятками, фактично потребами побутового усного спілкування, використовується в художній і науковій літературі, всіх засобах масової інформації, театрі, системі середньої та вищої освіти, державних установах тощо. Різні форми існування літературної мови виявляються в ряді протиставлень, до яких належать, зокрема, такі: писемна – усна мовна форма, діалогічна – монологічна форма спілкування, прямий – непрямий, опосередкований контакт учасників комунікації, ситуативна закріпленість висловлювання – відсутність ситуативної закріпленості тощо. Усне мовлення є первинною формою існування мови. Українське усне літературне мовлення характеризується літературними нормами, визанченими традицією і мовною практикою сьогодення, - правилами вимови, слововживання, побудови речення. Для розмовного мовлення властиве вживання розмовнопобутових та емоційно-забарвлених слів, широке використання окличних і питальних речень. У розмовному мовленні, що супроводжується мімікою і жестами, особливо відчутна індивідуальність мовця, уміння передати методику мови, загальнонародне природне звучання рідної мови. Уснорозмовне побутове мовлення характеризується більшою вільністю у виборі мовних засобів. На відміну від усного літературного мовлення, в побутовому мовленні використовуються просторічні слова і звороти, діалектизми, незакінчені речення, повтори, непрямий порядок слів у реченні тощо. Книжне мовлення може виступати у двох формах – усній (виступ на зборах, по радіо, лекціях, доповідь тощо) і писемній (художній твір, протокол, стаття в журналі, повідомлення та ін.) Усне мовлення може бути у формі діалога або монолога. Діалогічне мовлення – це розмова двох або кілька осіб, висловлювання кожної з яких, як правило, характеризується стислістю. Монологічне мовлення – це мовлення для самого себе або для слухачів, характеризується граматичною розгорненістю і складністю. Найважливішими особливостями усної форми мовленняє: 1. Усна форма мовлення відрізняється від писемної насамперед матеріальною формою реалізації: вона витворюється мовним апаратом людини й сприймається на слух (як цілісний відрізок мовного потоку, а не як „ланцюжок” графічних знаків. 2. Усне мовлення характеризується ще й такою особливістю, як непідготовленість, спонтанність. Адже усне мовлення людини – це напівусвідомлений процес: людина дуже рідко замислюється над тим, як вона розмовляє, а починаючи говорити, не завжди думає над тим, що вона каже. Лише до участі в обговоренні певного питання на засіданнях, зборах можна спеціально підготуватися перед тим, як говорити. Мало уваги приділяється формі висловлення, зокрема пошукам нових форм. Звідси й виникає в нашому усному мовленні стільки готових синтаксичних конструкцій. Сюди належать „формули” привітання, прощання, поздоровлення, розмов про здоров”я, погоду. Ці своєрідн „штампи” настільки полегшують нам процес спілкування, що ми не помічаємо цієї „штампованості”. 3. Усне мовлення, порівняно з писемним, характеризується надлишковою інформативністю. Дійсно, додаткова інформація усного мовлення міститься в інтонації, в міміці, жестах, а головне – в обставинах живого спілкування мовців. Іноді пауза у розмові несе більше інформації, ніж усе висловлене попередньо. 4. Надлишковість усного мовлення проявляється в тому, що в наших репліках під час розмови або у виступі звучить багато слів, смислове навантаження яких мінімальне. От і виходить, що слів було вжито значно більше, ніж це потрібно для висловлення думки. Наявність у мовленні багатьох повторів – це теж надлишковість. При цьому повторюються як окремі слова, так і цілі словосполучення; повторюється той самий зміст, висловлений лише дещо іншими словами, дублюються емоції – вигуком. Повторення має місце й тоді, коли певну інформацію ми повідомляємо логічними засобами (словом) і супроводжуємо емоційними засобами (жестом, мімікою, інтонацією). Якщо ж визначати найважливіші вимоги до усного мовлення культурної людини, то ними будуть ясність у формуванні думки, логічність, смислова точність, відповідність між змістом мовлення і мовними засобами, мовними засобами та обставинами мовлення, співмірність мовних засобів і стилю викладу, вдалий порядок слів, різноманітність мовних засобів, ефективність мовлення, милозвучність, красномовство ЛЕКСИЧНІ НОРМИ ОРФОЕПІЧНІ СЛОВОТВІРНІ СТИЛІСТИЧНІ РОЗДІЛ ІІ. ПИСЕМНЕ МОВЛЕННЯ ???????? Усі книги, статті, газети, журнали Одиницею писемного мовлення, тобто реальним проявом його, є текст (це „ланцюг” речень, які дають в результаті певну якісно нову цілість). Текст виразно членується на абзаци – чітко об”єднані змістом і будовою відрізків тексту. Речення всередині абзаца перебувають в досить тісних смислових і граматичних зв№язках між собою. Особливостями писемного мовлення є: 1. Писемне мовлення є вторинним стосовно до усного мовлення (воно й виникло пізніше і загалом спирається на усне мовлення як на своє джерело) 2. Писемне мовлення фіксується графічними, матеріальними знаками й сприймається зором. Це і літери українського алфавіту, цифри, наукові символи, умовні позначки, графіки, малюнки. 3. Писемне мовлення дає нам можливість фіксувати кимось висловлене, а це забезпечує збереження й відтворення чийогось мовлення у просторі і часі ( тобто значно пізніше від того, як воно було висловлене). 4. дд 5. Користуючись писемною формою мовлення людина має можливість перечитати написане, виправити, поліпшити текст. Тому й писемне мовлення відзначається більшою регламентацією мовних засобів, ніж усне. Отож, невдалий вибір слова, слово неточне, невідповідне в даному контексті, слово випадкове – не повинні мати місця в писемному тексті, де є можливість повернутися до написаного й виправити невдалі місця. 6. У зв”язку з тим, що в писемній формі мовлення відсутні такі важливі елементи усного мовлення, як інтонація, жест, міміка, безпосередня ситуація мовлення та ін., важливу роль у писемних текстах починають відігравати засоби суб”єктивно-емоційних оцінок. Вони досить яскраво проявляються у художньому стилі. 7. У писемному мовленні діють загальнообов”язкові норми графіки, орфографії, пунктуації. Набагато більше уваги та праці витрачається на спеціальну обробку тексту. Автор повинен пам”ятати, що твір, який він створює, виступає одностороннім контактом по відношенні до невизначеної аудиторії. Тому слід дбайливо, ретельно добирати мовні засоби. 8. У писемній формі особливо чітко проявляється диференціація текстів за сферами спілкування. 9. Значну роль в житті суспільства відіграє й така особливість писемної форми мовлення, як потенціально необмежена кількість відтворення й дублювання того чи іншого тексту. 10. У писемному тексті наявна ще така його особливість, здатність бути відтвореним у живій звуковій мові. Звукове відтворення тексту не завжди буває точною копією писемного тексту ВИСНОВКИ Важко переоцінити значення мови в житті народу. Мова – одне з найскладніших творінь народу: це океан, що увесь час змінюється, ніколи не перебуває у стані спокою, постійно вбирає в себе і дорогоцінності, і шумовиння. Опанувати її не так-то легко. А оволодіти нею повинен кожен член нашого суспілства. Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, неможливе виробництво, трудова діяльність, творча праця. Щоб мова якнайкраще виконувала належні їй суспільні функції, треба дбати про її правильність. Характер писемного мовлення багато в чому визначається специфічними умовами писемного спілкування і в першу чергу – відсутністю співрозмовника в момент висловлення думки. Усне мовлення в цьому плані виразно відрізняється від писемного: які б складні думки не висловлювали співрозмовники в процесі бесіди, вони завжди будуть спиратися на ситуацію, в якій відбувається ця розмова. Отже, реальна життєва ситуація є одним з найважливіших чинників, що характеризують усне мовлення. Щодо основних причин низької культури усної мови , то виділяють значний вплив суржику та недостатнє знання норм літературної вимови. Вислів древніх „Заговори, щоб я тебе побачив”,- красномовно свідчить про те, яке місце мовленню надавали елліни. Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення. Мовлення вбирає в себе конкретне говоріння, що триває в часі й виявляється у звуковій або письмовій формі.
