.: Menu :.
Home
Реферати
Книги
Конспекти уроків
Виховні заходи
Зразки документів
Реферати партнерів
Завантаження
Завантажити
Електронні книги


????????...

 
��������...
Фізико-географічна характеристика Середземного моря 


Фізико-географічна характеристика Середземного моря
ЗМІСТ

ВСТУП    3
РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНИЙ ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД СЕРЕДЗЕМНОГО МОРЯ    4
1.1 Фізико-географічне положення    4
1.2 Геологічна будова і рельєф дна    6
1.3 Гідрологічний режим    8
1.4 Кліматичні особливості    10
1.5 Ґрунтовий шар та органічний світ    12
1.6 Екологічні проблеми Середземного моря    14
РОЗДІЛ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ОДИНИЦЬ СЕРЕДЗЕМНОГО МОРЯ    17
2.1 Природні умови Адріатичного моря    17
2.2 Природні умови Іонічного моря    18
2.3 Природні умови Тірренського моря    18
2.4 Природні умови моря Альборан    20
2.5 Лігурійське море    20
РОЗДІЛ ІІІ. ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ УМОВИ ОСТРІВНОЇ ЧАСТИНИ СЕРЕДЗЕМНОГО МОРЯ    22
3.1 Географічне положення островів Середземного моря    22
3.2 Природні умови Балеарських островів    22
3.3 Природні умови острова Корсика    23
РОЗДІЛ ІV ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ УМОВИ СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я    24
4.1 Фізико-географічна характеристика Європейського Середземномор’я    24
4.2 Фізико-географічна характеристика Азійського Середземномор’я    29
ВИСНОВКИ    33





ВСТУП

Актуальність нашої роботи полягає у виявленні змін фізико-географічних процесів, що пов’язані з планетарним потеплінням клімату та зростаючим антропогенним навантаженням у Середземному морі.
Об’єкт досліджень – Середземне море.
Предмет досліджень – фізико-географічні умови Середземного моря.
Метою роботи є з’ясування закономірностей фізико-географічних процесів у межах Середземного моря.
Для виконання роботи перед нами були поставлені наступні завдання:
1)    охарактеризувати особливості фізико-географічного положення Середземного моря;
2)    виявити основні риси геологічної будови дна та побудувати орогіпсометричні профілі по визначених напрямах;
3)    проаналізувати гідрологічний режим;
4)    з’ясувати зміни кліматичних умов в межах моря та їх наслідки;
5)    виявити екологічні проблеми моря та шляхи їх вирішення.
Дослідження проводились з використанням загальнонаукових, міждисциплінарних і спеціальних методів.
Серед загальнонаукових методів використовувались традиційні – аналіз і синтез, порівняння, абстрагування і узагальнення, аналіз практичного досвіду, описовий, літературний; а також сучасні – моделювання і системний.
Серед конкретнонаукових методів, зокрема міждисциплінарних, було використано картографічний метод. В географічному дослідженні свідомо використовувались принципи, категорії і закони діалектики.







РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНИЙ ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНИЙ ОГЛЯД СЕРЕДЗЕМНОГО МОРЯ

1.1 Фізико-географічне положення
Середземне море – середземне, міжматерикове море Атлантичного океану, що з’єднується з ним на заході Гібралтарською протокою.
В Середземному морі виділяють моря: Альборан, Балеарське, Лігурійське, Тірренське, Адріатичне, Іонічне, Егейське. До басейну Середземного моря  належать Мармурове море, Чорне море, Азовське море.
Середземне море вдається в суходіл між Європою, Африкою і Азією. Моря басейну Середземного моря  омивають береги держав: Іспанії, Франції, Італії, Монако, Мальти,Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеговини, Сербії і Чорногорії, Албанії, Греції, Болгарії, Румунії, Туреччини, Кіпру, Сирії, Лівану, Ізраїлю, Єгипту, Лівії, Тунісу, Алжиру, Марокко. [5]
На північному сході протокою Дарданелли воно з’єднується з Мармуровим морем і далі протокою Босфор – з Чорним морем, на південному сході Суецьким каналом – з Червоним морем.
Площа Середземного моря - 2500 тис. км 2. Об’єм води 3839 тис. км3. Середня глибина становить 1541 м, максимальна – 5121 м. [1, 19]
Береги Середземного моря біля гірського узбережжя  переважно абразивні, вирівняні, у низького – лагунно-лиманні і дельтові; для східного узбережжя Адріатичного моря характерні берега далматинського типу.
Найбільш значні затоки: Валенсійська, Ліонська, Генуезька, Таранто, Сідра (Великий Сірт), Габес (Малий Сірт); великі острови: Балеарські, Корсика, Сардинія, Сицилія, Кріт і Кіпр. В Середземне море впадають великі річки: Ебро, Рона, Тібр, По, Ніл та ін.; загальний річний стік яких біля 430 км3.
Берегова  лінія Середземного моря сильно порізана, і багаточисельні виступи суходолу розчленовують його на багато напівізольованих акваторій, що мають власні назви.
До числа таких морів відносяться: Лігурійське, розміщене на південь від Рів’єри і на північ від Корсики; Тірренське море, розташоване між напівострівною Італією, Сицилією і Сардинією; Адріатичне море, що омиває береги Італії, Словенії, Хорватії, Боснії і Герцеговини, Сербії і Чорногорії та Албанії; Іонічне море між Грецією і південною Італією; Крітське море між островом Кріт і напівострівною Грецією; Егейське море між Туреччиною і Грецією.
У Середземному морі виділяють також ряд великих заток:
?    Аліканте – біля східного узбережжя Іспанії;
?    Ліонська – біля південного узбережжя Франції;
?    Таранто – між двома південними виступами Апеннінського п-ова;
?    Анталія і Іскендерун – біля південного узбережжя Туреччини;
?    Сідра – в центральній частині узбережжя Лівії;
?    Габес і Туніська – відповідно біля південно-східного і північно-східного берегів Туніса.
В Середземне море впадають такі великі ріки як: Ебро (в Іспанії); Рона (в Франції); Арно, Тібр і Вольтурно (в Італії). В Адріатичне море впадають ріки По і Тальяменто (в Італії) і Ізонцо (на кордоні Італії і Словенії).
До басейну Егейського моря належать ріки Вардар (в Греції і Македонії), Струма, або Стрімон, і Места, або Нестос (в Болгарії і Греції).
Величезна річка середземноморського басейну Ніл – єдина велика річка, що впадає в це море з півдня.
Сучасне Середземне море є реліктом древнього океану Тетіс, який був набагато ширшим і простягався далеко на схід. Реліктами океану Тетіс являються також Аральське, Каспійське, Чорне і Мармурове моря, що приурочені до його найбільш глибоких впадин. [22]
Вірогідно, Тетіс ніколи не був повністю оточений суходолом, і між Північною Африкою та Піренейським півостровом, в районі  Гібралтарської протоки, існував перешийок. Такий же сухопутний міст з’єднував південно-східну Європу з Малою Азією.[5]
Не виключено, що протоки Босфор, Дарданелли і Гібралтарська утворились на місці затоплених річкових долин, а багато острівних ланцюгів, особливо в Егейському морі, з’єднувались з материком.
1.2 Геологічна будова і рельєф дна
Середземне море розміщене в альпійській геосинклінальній області, що визначає значну складність рельєфу дна. Дно Середземного моря ділиться на декілька улоговин з відносно крутими материковими нахилами, глибиною 2000-4000 м (див. рис. 1-2); вздовж берегів улоговини оточені вузькою смугою шельфу, розширеною тільки між узбережжям Тунісу і Сицилією, а також в межах Адріатичного моря.[1,19]
В Середземному морі виділяють західну і східну западини. Межа між ними проводиться через Калабрійський виступ Апеннінського півострова, Сицилію і підводну банку Адвенчер (глибиною до 400 м), витягнуту майже на 150 км від Сицилії до мису Бон в Тунісі. В межах обох западин відокремлюють ще більш мілкі западини наприклад Егейська, Адріатична та ін.
Вода в західній западині більш холодніша і прісніша, ніж у східній: на заході середня температура приповерхневого шару біля 12° С в лютому і 24° С в серпні, а на сході – відповідно 17° С і 27° С.[19]
Геоморфологічно Середземне море можна розділити на три басейни: Західний — Алжиро-Прованський басейн з максимальною глибиною вище 2800 м, поєднуючий западини морів Альборан, Балеарського і Лігурійського, а також западину Тірренського моря – вище 3600 м; Центральний – вище 5100 м (Центральна улоговина і западини морів Адріатичного і Іонічного) і Східний – Левантінський, біля 4380 м (западини морів Леванта, Егейського і Мармурового).[5]
Дно деяких улоговин вкрите неоген-антропогеновими товщами (в Балеарському і Лігурійському морях міцністю до 5-7 км) осадових і вулканічних порід. Серед мессинських (верхній міоцен) відкладів Алжиро- Прованської улоговини, значна роль належить соленосній евапоритовій товщі (міцністю вище 1,5-2 км), що утворює структури, характерні для соляної тектоніки.
По схилах і в центрі Тірренської улоговини простягаєтся декілька великих розломів з приуроченими до них згаслими і діючими вулканами; деякі з них утворюють великі підводні гори (Липарські острови, вулкан Вавилова та ін.). Вулкани по окраїнах улоговин (в Тосканському архіпелазі на Понціанських островах, Везувій, а також Липарські острови) вивергають кислі і лужні лави, вулкани в центральній частині Середземного моря – більш глибокі, основні лави (базальти).[20]
Частина Центрального і Східний (Левантинський) басейни заповнені осадовими товщами, в тому числі міцними продуктами річкових виносів, особливо Нілу. На дні цих улоговин, по даним геофізичних досліджень, виділені Гелленський глибоководний жолоб і Центральний Середземноморський вал – висотою до 500-800 м.[11]
Вздовж підніжжя материкового схилу Кіренаїки простежується Лівійський жолоб, дуже чітко виражений в рельєфі і мало заповнений осадами. Улоговини Середземного моря дуже різні по часу залягання.
Значна частина Східного (Левантинського) басейну заклалась в мезозої; Алжиро-Прованського басейну – з кінця олігоцену – початку міоцену; деякі улоговини Середземного моря –  на початку – середині міоцену, пліоцену.
В кінці міоцену (мессійському віці) на більшій частині площі Середземного моря вже існували неглибокі улоговини, наприклад в Егейському морі (див. рис. 3).
Глибина Алжиро-Прованського басейну під час відкладення солей в мессинському віці була біля 1-1,5 км.
Солі накопичувались в результаті сильного випаровування і концентрації розсолу внаслідок притоку морської води в замкнуту водойму через протоку, що існувала південніше Гібралтару.
Сучасні глибини Тірренської западини утворились в результаті опускання дна на протязі пліоцену і антропогенового періоду (за останні 5 млн. років); в результаті такого ж відносно швидкого опускання виникли і деякі інші  улоговини.
Утворення улоговин Середземного моря пов’язують з розтягуванням (розходженням) материкової земної кори, або з процесами потовщення земної кори і її просіданням. В окремих ділянках улоговин продовжуються процеси геосинклінального розвитку.[10]
Дно Середземного моря в багатьох частинах перспективне для пошуків місць зародження нафти і газу, особливо в області поширення соляних куполів. В шельфових зонах запаси нафти і газу приурочені до мезозойських і палеогенових відкладів.

1.3 Гідрологічний режим
Гідрологічний режим Середземного моря формується під впливом великого випаровування і загальних кліматичних умов. Переважання витрат прісної води над притоком веде до зниження рівня, що являється причиною постійного притоку поверхневих менш солоних вод із Атлантичного океану і Чорного моря. В глибинних шарах проток відбувається відтік високосолоних вод, спричинений різною густиною води на рівні порогів проток.[5]
Основний водообмін відбувається через Гібралтарську протоку (верхня течія приносить 42,32 тис. км? в рік атлантичної води, а нижня – виносить 40, 80 тис. км? середземноморської); через Дарданелли входить і витікає відповідно 350 і 180 км? води за рік (див. рис. 4).
Глибинна циркуляція Середземного моря визначається співвідношенням густини високосолоних теплих вод східної і холодних менш солоних вод північної і центральної частин моря. Теплі води з високою солоністю мають густину, лише незначно меншу, чим густина холодних вод на півночі. (див. рис. 6)
Висока солоність поверхневих вод в східній частині моря призводить до утворення проміжних вод, які опускаються в зимовий період і поширюються зі сходу на захід на глибині біля 300 м. (див. рис. 4, 6) Проміжні води, що протікають в західному напрямку опріснюються в результаті змішуванням з вище- та нижче залягаючими водами і придонною течією Гібралтарської протоки виносяться в Атлантичний океан.
Донна топографія Середземного моря досить складна, вона включає чотири величезні депрессії : Західну, Тірренську, Іонічну та Східну улоговини.
Середземноморські придонні води утворюються в двох районах. Найбільш плотні води формуються в Адріатичному морі. Ці води поширюються вздовж дна на південь, змішуючись з місцевими водами і заповнюючи придонні шари Іонічної улоговини. Із цієї улоговини води надходять в Східну улоговину. Другий район формування донних вод – Ліонська затока. Води в ньому досягають густини 29,1 і заповнюють Західну улоговину, із якої переливаються в Тірренську улоговину. [1]
Циркуляція поверхневих вод в Середземному морі  має головним чином вітрову природу; вона представлена основною, майже зональною Канарською течією, що переносить води переважно атлантичного походження вздовж Африки, від Гібралтарської протоки до берегів Лівану, системою циклонічних коловоротів у відокремлених морях і басейнах зліва від цієї течії.
Товща води до глибини  750-1000 м захоплена однонапрямленим по глибині переносом води, за винятком Левантинської проміжної протитечії, що переносить левантинські води від о. Мальта до Гібралтарської протоки вздовж Африки. Швидкості встановлених течій у відкритій частині моря 0,5-1,0 км/г, в деяких протоках – 2-4 км/г.
Середня температура води на поверхні в лютому знижується з півночі  на південь від 8-12 до 17 °С в східній  і центральній частинах і від 11 до 15 °С на заході. В серпні середня температура води змінюється від 19 до 25°С – на крайньому сході вона підвищується до 27-30 °С.[11]
Велике випаровування призводить до сильного підвищення солоності. Її значення збільшується з заходу на схід  від 36 ‰ (в районі Гібралтарської протоки)  до – 39,5 ‰. (на схід від о.Кіпр)  Густина води на поверхні змінюється від 1,023-1,027 г/см? влітку – до 1,027-1,029 г/см? взимку.
В період зимового охолодження в районах з підвищеною густотою розвивається інтенсивне конвективне перемішування, яке призводить до формування високосолоних і теплих проміжних вод в східному басейні і глибинних вод на півночі західного басейну, в Адріатичному и Егейському морях.
За придонною температурою і солоністю Середземне море є одним із самих теплих і солоних морів Світового океану. (12,6-13,4 °С і 38,4-38,7 °С   відповідно). Відносна прозорість води до 50-60 м, колір – інтенсивно синій.
В центральній і західній частинах Середземного моря виділяють чотири водні маси. Перша (поверхнева) і друга (до глибин 150 м) мають відносно низьку солоність і температуру -22°, -25° С та -14 °, -15°С відповідно.[1, 5]
Третя водна маса розміщена на глибині 150-160 м та має температуру -13.8°, -14°С, солоність 38,80-39,00‰.
Четверта глибинна водна маса характеризується температурою -13.10°,  -13.15°, солоністю 38,60-38,70 ‰..[1]
Припливи в основному півдобові, їх величина менше 1 м, але в окремих пунктах в співвідношенні з вітровими нагонами коливання рівня можуть досягати 4 м (Генуезька затока, біля північного берега о. Корсика та ін.). У вузьких протоках спостерігаються сильні припливні течії (Мессинська протока). Максимальне хвилювання відбувається зимою (висота хвиль сягає 6-8 м).

1.4 Кліматичні особливості
Клімат Середземного моря визначається його положенням в субтропічному поясі і відрізняється великою специфікою, яка вирізняє його в самостійний середземноморський тип клімату, що характеризується м’якою вологою зимою і спекотним сухим літом.[8]
Взимку над морем встановлюється заглибина зниженого атмосферного тиску, що визначає нестійку погоду з частими штормами і потужними опадами; холодні північні вітри знижують температуру повітря.
Розвиваються холодні, сильні, сухі місцеві вітри північних напрямків : містраль – в районі Ліонської затоки і бора – на сході Адріатичного моря, теплий південний вітер – сірокко, сухий в південній частині Середземного моря, вологий біля узбережжя Егейського і Адріатичного морів.
Влітку велику частину Середземного моря охоплює гребінь Азорського антициклону, що визначає переважання ясної погоди з незначною хмарністю і малою кількістю опадів. В літні місяці спостерігаються сухі тумани і пилова імла, що виноситься із Африки південним вітром сірокко. В Східному басейні розвиваються стійкі північні вітри – етезії.
Середня температура повітря в січні змінюється від 14-16 °С біля південних берегів до 7-10 °С на півночі, в серпні – від 22-24 °С на півночі до 25-30°С в південних районах моря.
Найтеплішим є південно-східний район моря (біля 14 °С в лютому, 28 °С в серпні); просуваючись в північно-західному напрямку температура знижується ( до 8-10°С в лютому, 24°С в серпні). [8]
Випаровування з поверхні Середземного моря становить 1250 мм в рік (3130 км3). Відносна вологість повітря змінюється від 50-65% влітку до 65-80% взимку.
Хмарність влітку 0-3 бали, взимку біля 6 балів.
Середня річна кількість опадів 400 мм (біля 1000 км3), вона змінюється від 1100-1300 мм на північному-заході до 50-100 мм на південному-сході, мінімум – в липні-серпні, максимум – у грудні (див. рис. 5).
Характерні міражі, які часто спостерігаються в Мессінській протоці. (так звана Фата-моргана).[23]
Іспанські вчені виступили з доповіддю „Зміна клімату в іспанській частині Середземного моря”, в якій говориться про стрімкий підйом рівня Середземного моря останніми роками. Учені зазначають, що з 1970-х років температура моря піднялася на 0,12-0,5 градусів за Цельсієм, що спричиняє танення полярних льодовиків.[4]
Дослідження іспанського океанографічного інституту показало, що рівень Середземного моря піднімається ще з 1970-х років, однак, останніми роками темпи росту прискорилися. Учені попереджають, що в найближчі 50 років рівень води може збільшитися на півметра, додаючи при цьому, що навіть незначне підвищення рівня моря загрожує серйозними наслідками для прибережних районів. У доповіді також говориться, що з 1990-х років рівень моря підвищується на 2,5-10 мм за рік.


1.5 Ґрунтовий шар та органічний світ
Мул, який характерний для глибоководних районів, змінюється по мірі підвищення рельєфу піщаним мулом і біля берегів піском. В східній частині Середземного моря переважає глинистий і алевритово-глинистий мул з домішками черепашок форамініфер і птеропод. В мулі Тірренського моря міститься багато домішок вулканічного матеріалу (попіл, туф).[1]
Органічний світ Середземного моря відрізняється відносно слабким кількісним розвитком фіто- і зоопланктону, що несе за собою відносну малочисельність більш крупних тварин, що харчуються ними; в тому числі риб.
Кількість фітопланктону в поверхневих горизонтах складає всього лише 8-10 мг/м?, на глибині 1000-2000 м його в 10-20 раз менше. Значно різноманітні водорості. З них переважають перидінеї і діатомеї.
Фауна Середземного моря подібна до фауни найбільш теплих районів Атлантичного океану, однак менше розвинута у зв’язку із вузькістю материкової відмілини, малими припливно-відпливними коливаннями рівня і недостатнім вмістом поживних солей.[5, 13]
Вона характеризується значною видовою різноманітністю, однак число представників окремих видів невелике. Зустрічаються какі, один вид тюленів (білочеревий тюлень); морські черепахи. Риб 550 видів (акули, скумбрієві, оселедцеві, анчоусові, кефалі, корифенові, тунці, пеламіди, ставриди та інші.).
Біля 70 видів риб-ендеміки, в тому числі скати, види хамси, бичків, морських собачок, губана і риби-голки. З їстівних молюсків найбільше значення мають устриця, середземноморсько-чорноморська мідія, морський фінік.
З безхребетних поширені восьминоги, кальмари, сепії, краби, лангусти; багаточисельні види медуз, сіфонофор; в деяких районах, особливо в Егейському морі, проживають губки і червоний корал.[15]
Значною різноманітністю представлений світ водоростей (червоні, зелені, бурі). Поширені периденії, діатомеї, саргасові водорості та ін.
Дослідники з Університету Ессекса у Великій Британії виявили глибоководний оазис із новими мікроформами життя.
Це була межа між морською водою і розчині солі дуже солоного озера на глибині 3,3 км під поверхнею Середземного моря. Саме там дослідники помітили незвичайно високу біологічну активність. Це відкриття, як вважають учені, може істотно вплинути на розвиток біотехнологій.
Для дослідження глибин і узяття проб, дослідники застосовували високоточне устаткування. Також використовували дистанційно керовану камеру.[18]
Террі Макдженіті, головний учений з команди Університету Ессекса, говорить: „Гіперсолоне озеро, що перебуває в одному з поглиблень дна Середземного моря, сформувалося багато тисяч років тому в результаті розчинення кухонної солі. Ця сіль, внаслідок руху мас землі, опинилася у контакті з морською водою.
Через розходження в щільності й відсутності турбулентності на такій глибині, морська вода розташовується над розсолом і не змішується з ним. Саме в цій прикордонній зоні товщиною 2,5 м процвітають мікроорганізми.
Це середовище, де відбувається перехід від насиченої киснем морської води до безкисневого розчину солі”.
Макдженіті також повідомляє, що в цьому середовищі вони виявили різке збільшення мікробіологічної активності. Це здається неймовірним, тому що висока концентрація солі в тім середовищі перешкоджає виникненню більшості живих істот. Але, як з’ясувалося, багато хто з них добре пристосувалися до таких умов. Через різницю в щільності тамтешнього середовища частки органічної речовини, затримуються, а знизу до мікроорганізмів надходить газ метан, що утвориться в безкисневому розчину солі. Ці частки органічної речовини й метан є їжею для мікроорганізмів, що й сприяє їхньому росту й життєдіяльності.



1.6 Екологічні проблеми Середземного моря
Середземне море – найбрудніше на планеті. Таким є висновок нещодавнього звіту ООН про стан навколишнього середовища цієї акваторії. В наш час антропогенні перетворення вод Середземного моря досягнули глобальних масштабів, це негативно позначилося на гідрологічному режимі, екологічному стані, кліматичних умовах, органічному світі даної водойми.[16]
Цьому сприяли такі основні чинники:
1.    будівництво найбільшого комплексу гідротехнічних споруд в Єгипті на річці Ніл – Асуанських гребель;
2.    видобуток мінеральних ресурсів (нафти, газу, залізо-марганцевих конкрецій, магнію та ін.), що супроводжується збільшенням забруднення моря;
3.    викид в море шкідливих і небезпечних для життя і здоров’я людини речовин;
4.    зростання тоннажу флоту та обсягів перевезень;
5.    виникнення великих приморських промислових комплексів;
6.    туристсько-рекреаційне навантаження на узбережжя моря.
Мета будівництва найбільшого комплексу гідротехнічних споруд в Єгипті на річці Ніл полягала в тому, щоб запобігти повеням, забезпечити Єгипет електроенергією і створити мережу зрошувальних каналів для сільського господарства. Проте, крім очікуваних результатів проекту перегородження Ніла викликало безліч екологічних проблем.[19]
Середземноморські рибні ресурси постраждали в результаті будівництва греблі, оскільки морська екосистема сильно залежала від багатого потоку фосфатів і силікатів з Нілу.
Середземноморські улови знизилися майже наполовину після будівництва греблі. Почастішали випадки захворювання шистосомозом, оскільки велика кількість водоростей в озері Насера сприяє розмноженню равликів – переносників даного захворювання.
Через зменшення стоку Ніла, Асуанська гребля має тенденцію збільшувати солоність Середземного моря, і таким чином впливати на потік з Середземномор’я в Атлантичний океан через Гібралтарську протоку. Цей потік може простежуватися на тисячі кілометрів в Атлантиці. Існує думка, що такий вплив греблі прискорює процеси, які приведуть до наступного льодовикового періоду.
В другій половині XX ст. зросла господарська діяльність в Середземному морі. Зріс видобуток мінеральних ресурсів (нафти, газу, залізо-марганцевих конкрецій, магнію та ін.), особливо країнами Північної Африки.[18]
Найбільші  нафтопереробні підприємства Алжиру, Лівії – посідають важливе місце у забрудненні нафтопродуктами вод Середземного моря. Великим джерелом надходження нафти  в море є аварії танкерів. На протязі 70-80 років ХХст., внаслідок таких аварій виливалися десятки або й сотні тисяч тонн нафти у води Середземного моря.
Найбільшою екологічною катастрофою в Середземному морі, що сталася цього року є розлив нафти внаслідок ізраїльського повітряного нальоту на нафтосховище електростанції в Джиї, за 25 кілометрів на південь від Бейрута. У Джиї нафтові резервуари знаходяться всього за 25 метрів від морського узбережжя.
В море  вже вилилося 10-15 тис. тонн нафти. Ця найбільша екологічна катастрофа для Середземного моря матиме страшні наслідки не тільки для Лівану, але і для всіх країн Східного Середземномор’я. Нафтова пляма торкнулася вже третини ліванського узбережжя – 70 з 220 кілометрів. Якщо не вжити термінових заходів, вона може піднятися вище на північ, до берегів Кіпру, Сирії, Туреччини і Греції.
Екосистемі Середземного моря завдано непоправної шкоди, деякі її види опинилися під загрозою зникнення.
Найбільшим забруднювачем Середземного моря в районі Тель-Авіву є компанія „Шафдан”, відповідальна за каналізацію Гуш-Дані, де проживає понад 2,5 млн. осіб.
За даними незалежної екологічної організації «Залюл», компанія скидає в море кожного року 140 тонн важких металів, 130 тонн пестицидів, 5 тонн миш’яку, 1300 тонн аміаку і тонну ціаніду.[18]
Іншими чинниками, які сприяють забрудненню Середземного моря є: зростання тоннажу флоту та обсягів перевезень, виникнення великих приморських промислових комплексів та туристсько-рекреаційне навантаження на узбережжя моря.
Основними шляхами розв’язання екологічних проблем моря є перехід до матеріало- і енергозберігаючих технологій, що дасть змогу перейти до маловідхідного виробництва і зменшить забруднення водойми; раціональне природокористування; розосередження екологічно шкідливих виробництв; екологічна освіта і виховання населення.













 
РОЗДІЛ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ОДИНИЦЬ СЕРЕДЗЕМНОГО МОРЯ

2.1 Природні умови Адріатичного моря
Адріатичне море – напівзамкнуте море, частина Середземного моря між Апеннінським і Балканським півостровами.
Омиває береги Італії (більше 1000 км), Словенії (47 км), Хорватії (1777 км), Боснії і Герцеговини (20 км), Чорногорії (200 км), Албанії (472 км).В південній частині протокою Отранто з’єднується з Іонічним морем.
Площа Адріатичного моря 144 тис. км?, глибина – від 20 м в північній частині моря до 1230 м – в південно-східній.
Західні береги переважно низинні, східні – гористі. Поблизу східного узбережжя знаходяться Далматинські острови, що являються вершинами берегових хребтів Дінарського нагір’я, міжгірські долини яких були затоплені при опусканні західної частини Балканського півострова. Береги сильно порізані затоками та володіють значною кількістю зручних гаваней.
Великими затоками є: Венеціанська, Трієстська, Манфредонія. Море біля берегів глибоке, що сприяє судноплавству (див. рис. 8). Найбільш великі прибережні острови – Кірк (408 км?), Брач (396 км?), Црес (336 км?), Хвар (299 км?), Паг (287 км?) і Корчула (276 км?).
Температура води з півночі на південь змінюється від 24 до 26°С в серпні і від 7 до 13°С в лютому. Солоність води коливається від 35 до 38‰. Припливи неправильні півдобові (до 1,2 м). Літо ясне, а зима хмарна і дощова (до 70% річної кількості опадів).
Рослинний і тваринний світ Адріатичного моря доволі багатий. Нараховується більше 750 видів водоростей, що відносяться до трьох відділів (червоні, бурі  зелені).
В прибережній зоні представлено велика кількість видів черевоногих і  двостулкових молюсків з товстими, міцними черепашками, що надійно захищають їх від ударів хвиль, а також голкошкірих  і ракоподібних. На мілководді проживають мідії, морські блюдечка, морські їжаки, морські огірки, невеликі краби. В заростях водоростей плавають морські коники. На трохи більшій глибині, живуть великі ракоподібні – омари,  краби, а також восьминоги, каракатиці, морські зірки, запливають сюди вугрі і мурени.
Товща води насичена планктоном і молоддю риб. Морські простори займають зграї сардин, скумбрія, міхурна макрель і макрель-фрегат, пеламіда і тунці. Течії приносять багато, медуз і  гідроїдних поліпів. Із акул найбільше поширені карликова, колюча, голуба акули, а також морська лисиця. Дуже рідко зустрічається гігантська акула.
Із ссавців в Адріатичному морі проживають дельфіни і тюлень-монах, що знаходиться під загрозою зникнення.

2.2 Природні умови Іонічного моря
Іонічне море – частина Середземного моря між Балканським і Апеннінським півостровами і островами Кріт і Сицилія. Через протоку Отранто з’єднується з Адріатичним морем, а через Мессинську протоку – з Тірренським морем.
За глибиною море є досить глибоким на всьому проміжку. Середні глибини становлять 1200- 2300 м. (див. рис 9). Максимальна глибина Іонічного моря становить біля 3500 м
Площа Іонічного моря – 169 тис. км?, максимальна глибина – 5121 м, що являється найбільшою глибиною Середземного моря.
В східній частині Іонічного моря розміщені Іонічні острови. До великих заток Іонічного моря відносяться Патраікос, Корінфська, Таранто.
Динаміка зміни температури води – від 14 °C в лютому до 25,5 °C в серпні. Солоність перевищує 38 ‰. Припливи півдобові (до 0,4 м)

2.3 Природні умови Тірренського моря
Тірренське море – частина Середземного моря біля західного узбережжя Італії, між Апеннінським півостровом (італійські провінції Тоскана, Лаціо, Кампанія і Калабрія) і островами Сицилія, Сардинія і Корсика.
За глибиною море є досить глибоким на всьому проміжку. Середні глибини становлять 1240-2500 м. (див. рис 10). Максимальна глибина Тірренського моря становить біля 3720 м
Температура води у Тірренському морі на поверхні влітку 22-24,5 °С; взимку 13,5-14,5 °С. Солоність 37,25-38,25‰. Поверхневі течії утворюють загальний  циклонічний кругообіг всередині якого розвивається декілька вихорів різного напрямку.
Швидкість течії до 1 км/год. На південному-сході моря знаходяться Липарські (Еолійські) острови.
Море представляє собою тектонічну улоговину, глибиною в центральній частині до 3719 м. В районі моря проходить сейсмічний розлом між Європою і Африкою, звідси – ланцюг підводних гірських вершин і діючі вулкани (Везувій, Стромболі та ін.)
Тірренське море сполучається з іншими частинами Середземного моря протоками:
?    Корсиканською  на півночі, між Італією і островом Корсика, шириною приблизно 80 км;
?    Боніфачо на заході, між Корсикою і Сардинією, шириною 11 км;
?    Сардинською на півдні, між Сардинією і Тунісом, шириною приблизно 200 км;
?    Сицилійською, між Сицилією і Тунісом, на південному-заході (160 км) і
?    Мессинською на південному-сході (3 км).
Назва моря походить від слова tyrrhenoi (tyrsenoi), яким древні греки називали вихідців із Лідії (Мала Азія), які переселились на Апеннінський півострів в район нинішньої італійської провінції Тоскана.
Як стверджував грецький історик Геродот, лідійський царь Тіррен після кількох років неврожаїв і голоду повів частину свого народу на захід в пошуках нової батьківщини.
Лідійці висадились на західному побережжі Апеннінського півострова і, заволодівши новими землями, стали називатися по імені свого проводиря – тірренами (в Древньому Римі їх називали етрусками). По імені цього народу стали називати і ту частину Середземного моря, на узбережжі якої вони жили на протязі багатьох століть. У древніх римлян це море також називалося Mare inferum – Нижнє море, на відміну від Mare superum – Верхнє море (Адріатичне море).

2.4 Природні умови моря Альборан
Море Альборан – найзахідніше море в складі Середземного моря. Воно розташовується безпосередньо перед Гібралтарською протокою і досягає в довжину біля 400 км в ширину 200 км, характерна глибинами від 1000-1500 м, максимум до 2000 м в самій східній частині.
Морфологія дна складна, виділяється декілька внутрішніх впадин і підводних хребтів. Найбільший хребет Альборан простягається с північного сходу на південний захід і виходить вище рівня моря у вигляді невеличкого вулканічного острова Альборан, що розташований в центрі басейну.
Хребет розмежовує басейн на три суббасейни: західний, південний та східний Альборан.
Море названо за назвою острова Альборан, що знаходиться в цьому морі; його назва від ісп. albor «білизна», «світанок», «початок», можливо всього в першому значенні, як колір. Але якщо припустити, що первинним була назва моря, то воно може бути поясненням як значення початку Середземного моря.

2.5 Лігурійське море
Назва походить від древнього племені лігурів, що проживали в долині ріки Рона – частина Середземного моря між островами Корсика та Ельба і узбережжям Генуезької затоки. Море омиває територію Франції, Монако та Італії.
Площа 15 тис. км2, середня глибина 1200 м, найбільша 2546 м. Припливи півдобові, їх величина 0,3 м. Температура води від 13 ?C взимку до 23,5 ?C влітку.
Солоність біля 38 ‰. Береги в основному круті і скалисті, зустрічаються  піщані пляжі. На узбережжі знаменитий курортний район Рів’єра.
 

РОЗДІЛ ІІІ. ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ УМОВИ ОСТРІВНОЇ ЧАСТИНИ СЕРЕДЗЕМНОГО МОРЯ

3.1 Географічне положення островів Середземного моря
Над загальною поверхнею дна Середземного моря місцями підіймаються значні ділянки  розчленованого рельєфу, вершини яких утворюють острови. Багато (хоча і не всі) із них мають вулканічне походження.[5]
Серед островів відмітим, наприклад, Альборан, розміщений на схід від Гібралтарської протоки, і групу Балеарських островів (Менорка, Мальорка, Івіса і Форментера) на схід від Піренейського півострова; гористі Корсику і Сардинію – на захід від Апеннінського півострова, а також ряд невеликих островів в цьому ж районі – Ельба, Понціанські, Іскья і Капрі; а на північ від Сицилії – Стромболі і Ліпарі. В межах Східно-Середземноморської улоговини знаходиться о.Мальта (на південь від Сицилії), а далі на схід – Кріт і Кіпр.
В Іонічному, Крітському і Егейському морях багаточисельні дрібні острови; серед них виділяються Іонічні – на захід від материкової Греції, Кіклади – на схід від півострова Пелопоннес і Родос – біля південно - західного берега Туреччини.

3.2 Природні умови Балеарських островів
Мальорка – найбільший із Балеарських островів, довжина берегової лінії – 554 км. На Мальорці знаходяться два гірських райони, кожний біля 70 км в довжину.[1]
Вони займають північно-західний і східний райони острова. Найвищий гірський пік Мальорки – Puig Major (1445 м) в горах Сьєрра-де-Трамунтана. Оскільки він знаходиться в охоронній військовій зоні, вибратись дозволяється лише на сусідній пік Піг Массанелья, висота якого 1352 м. На північно-східному узбережжі є дві обширних бухти: Бадія-де-Польєнса і Бадія-д’Алькудія. Північне узбережжя сильно порізане, багато крутих скелястих берегів. Центральная зона на північ від Пальми представляє собою плодючу рівнину, яка тут називається Ес Пла.
Менорка (Мінорка) – один із Балеарських островів, що розміщений в Середземному морі. Названий так, тому що він менший за розмірами, ніж сусідній острів Мальорка.[5, 19]
Фінікійці називали острів Нура, що значить «острів вогню». Населення Менорки біля 82000 людей. Географічні координати – від 39°47' до 40°00' північної широти і від 3°52' до 4°24' східної довготи. Найвища точка – гора Монте-Торо, 358 м над рівнем моря. На острові велика кількість мегалітичних пам’яток.

3.3 Природні умови острова Корсика
Корсика – один із маловідомих прекрасних островів Середземного моря. Це і Франція, і особлива „держава в державі”, в якій живуть не французи, а корсиканці. Греки називали її Калліста – „найкраща”. Корсика – „гора в морі”.
Острів славиться чарівними пейзажами – скелястими берегами, прекрасними пляжами. Клімат на острові типовий середземноморський, середня температура січня +12-13 °С, липня 24-26 °С.[1]
Природа острова Корсика досить різноманітна: горіхові гаї хребта Кастаньїча, високі сосни, виноградники на південно-східних рівнинах, величаві пагорби, затока Порто, острів оточений червоними гранітними скалами. Calanches de Piana, піки Bavella, гірські ріки і озера, пустелі Des Agreates, заповідник Scandola, острови Lavezzi, ліси Vizzavone і Castagniccia, мис Корсика – все це сміло можна віднести до світових скарбів.[22]


 

РОЗДІЛ ІV ФІЗИКО-ГЕОГРАФІЧНІ УМОВИ СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я

4.1 Фізико-географічна характеристика Європейського Середземномор’я
Основні риси природи Європейського Середземномор’я пов’язані з її просторовим положенням, високою розчленованістю материкового суходолу й островів з яскраво вираженими проявами карстових явищ та всебічним поширенням карстових форм рельєфу, найбільшою сейсмічністю в Європі, давнім і сучасним вулканізмом, тривалим безвідповідальним природокористуванням.
Яскраво виражений субтропічний тип клімату (середземноморський) обумовив розвиток особливого типу ґрунтів – коричневих – і специфічної середземноморської рослинності – твердолистяних вічнозелених лісів і чагарників, які тепер характеризуються чи не найвищою в Європі освоєністю і зміненістю.
Геологічна будова, і рельєф визначаються розташуванням території в межах Середземноморського геосинклінального поясу. Гірський характер території визначається переважанням елементів альпійської складчастості. Найвищою точкою Європейського Середземномор’я є г. Муласен (3482 м, хребет Сьєрра- Невада).[19, 22]
Кристалічна основа гір лише подекуди перекрита тонким шаром мезозойських і третинних вапняків або флішем. У рельєфі їм відповідають плоскогір’я та лінійно витягнуті хребти (сьєри), які оточують їх на заході та складчасто-брилові гори з численними міжгірними улоговинами на сході [3;150].
Сучасні рельєфотвірні процеси визначаються літологічним складом порід. Окрім широко розповсюдженого карсту, сильне ерозійне розчленування спостерігається в горах, які складені глинистими і флішовими відкладами. Подекуди вони служать основою для зсувів ( Північні Апенніни). Сучасний вулканізм і сильні землетруси перетворюють Європейське Середземномор’я у найбільш активний у сейсмічному відношенні регіон Європи [2].
Значна протяжність із заходу на схід (близько 4000 км) та з півночі на південь (понад 1000 км) зумовлює істотні кліматичні відмінності території. Так, для північної  частини Піренейського і Балканського півостровів характерний перехідний тип клімату від помірного до субтропічного – субсередземноморського.
Основні відмінності між регіонами з перехідним субсередземноморським і середземноморським кліматом виявляються в розподілі тепла взимку та в сезонному розподілі атмосферних опадів. При цьому вищі температури  зими і літа характерні для субтропічних широт, а навпаки – для помірних.
Максимум опадів у районах середземноморського клімату припадає на зимовий період, а в помірних широтах - на весняно-літній.[5]
Характерною особливістю для усієї території терри є те, що в напрямку на схід континентальність клімату зростає: зменшується кількість опадів, збільшується тривалість посушливого літа, знижуються зимові температури, зростає річна амплітуда середніх температур від 16,6 °С (на узбережжі Атлантики) до 22,5 °С (на схилах гір Егейського узбережжя).
Для більшості території характерні теплі зими з дощами. На всій території - підвищена хмарність, у порівнянні з літом. Літні температури високі –  24, +28 ?С на більшій частині території.
Кількість опадів зростає зі сходу на захід та з півдня на північ. Високе зволоження й відповідні умови гірського рельєфу  сприяють розвитку сучасного зледеніння в Піренеях, Андалузьких горах і за деякими даними в Апеннінах. Площа сучасного зледеніння складає 15 км? [3; 155-156].[23]
Води Європейського Середземномор’я належать басейну Атлантичного океану. Гідрологічна мережа розвинена, але не густа. Річкові долини  характеризуються поздовжнім ступінчастим профілем русел та малою протяжністю, що пов’язано із значною пересіченістю території.
Довжина найбільшого водотоку є ріка Тахо - 1010 км. Найбільшими річками Піренейського півострова є Дуеро, Гвадалквівір, Гвадіана, вони простягаються більше ніж на 900 км. А довжина великих річок Балкан, як Морави, Маріци або Тібру на Апеннінах сягає лише 500 і 400 км відповідно. Найбільша річка власне Середземноморського стоку – Ебро (928 км).
Більшість річок Середземномор’я характеризується переважно дощовим живленням. Роль льодовиків незначна.[,1 19]
Режим водотоків відзначається значним коливанням рівня води протягом року і відображає особливості клімату. Найвище підняття рівня води спостерігається навесні (повені) та восени (паводки) на півночі і взимку-навесні на півдні території. Після злив бувають катастрофічні повені (1966 рік – Флоренція). Наприкінці літа багато річок сильно міліє або пересихає. Насамперед, це річки, які не отримують живлення з гір та карстових джерел.
У гирлах багатьох річок у результаті винесення матеріалу з гір утворюються дельти, що веде до значного зменшення площі заток. За останні 600 років  виноси чотирьох річок, серед яких Альякмон і Вардар, майже повністю заповнили глибоку колись бухту Термаїкос, відрізавши багато портів, у тому числі і м. Пелла (столиця імператора Пилипа Македонського) від моря.
Крім дельт «заповнення заток» є дельти відкритого типу («висунуті»). У середньому  на 40 м ? рік висувається багато лопатева дельта р. По і на 22 м ? рік – дельта р. Тальяменто. Майже на 22 км від лінії берега виступає класична дзьобоподібна дельта річки Ебро.[1, 11, 20]
Природні водойми Середземномор’я мають різне походження. В узбережній частині представлені лагунні і лиманні озера. Ланцюги озер такого ж типу виділяються в Кадіській затоці (7 озер), затоках Балканського півострова та в межах дельт. Деякі з лагун характеризуються значною солоністю – до 40‰.
В утворенні озерних улоговин значну роль відіграє тектоніка, вулканізм, карст, іноді дюни. Великими озерами тектонічного походження є Преспа, Шкодер, Охрідське. Вулканічного генезису озера Апеннін: Больсена, Браччано, Віко та багато інших.
Усюди поширені дрібні і неглибокі карстові озера. Каскад із 16 мальовничих озер, розташованих ланцюжком у долині Корани (Динарське нагір’я, Хорватія) на ділянці завдовжки 10 км утворюють Плітвіцькі озера [157-158].
Ґрунтово-рослинний покрив Середземномор’я досить специфічний. Більше зволоження західної частини терри сприяє поширенню вічнозелених лісів із твердолистяних порід і заростей маквісу на коричневих і буро-коричневих ґрунтах.
Дещо суворіші в цьому відношенні східні райони  Середземномор’я. Вони зайняті мішаними вічнозеленими широколистяними лісами, низькостовбурними формаціями маквісу та чагарниками типу шибляк Ксерофітна фригана і кам’янисті пустища панують на островах Егейського моря.[15]
Деякі відмінності в ґрунтово-рослинному покриві існують і в межах північних та південних районів терри. На півночі субсередземноморські (теплолюбиві широколистяні) діброви у складі дуба черешчатого, кам’яного, пухнастого з південними елементами (хмелеграб, грецький горіх, каштан, платан,сосна чорна, ясен білий) взаємодіють із угрупуваннями степового і фріганоїдного складу на бурих лісових  ґрунтах.
У Європейському Середземномор’ї (типовому) переважає ксерофітна розріджена кущова і чагарникова рослинність, яка разом із залишками вічнозелених твердолистяних лісів із оливкового і рожкового дерева та вторинних лісів на коричневих і вулканічних ґрунтах нині займає до 45% території.[16]
Значне поширення гірського рельєфу сприяє формуванню висотної ярусності. Низькогір’я (до 800 м) на бурих лісових ґрунтах займають діброви із дубів скельного, черешчатого, угорського, австрійського, з домішками клена, липи, граба, місцями з тисом, падубом та каштаном.
На південних схилах до них приєднується хмелеграб, платан, чорна сосна, грецький горіх, липа срібнолистяна, мезійський бук. У середньогір’ї (800-600 м) панують букові ліси, вище яких до висоти 1800 м поширюються ялинники і яличники. У їхньому складі ялиця македонська і грецька, бук, сосна (чорна, румелійська, панцирна). Останні на висоті 2200-2300 м утворюють верхню межу лісу. Ще вище панують субальпійські фриганоїдні ксерофітні зарості дроку і яловцю червоного та червоноплодного.
Загалом, лісистість зостає з півдня (16%) – Мальта) на північний захід (51% - Іспанія), при пересічній лісистості 32% [3].
Тваринний світ Європейського Середземномор’я багатий і різноманітний. Це пояснюється сприятливими природними умовами, які забезпечували сховищами міграційні види тварин, витіснених з постійних місць мешкання різкими змінами клімату (епохи зледеніння і потепління)  та інтенсивним антропогенним освоєнням.[18]
Корінними видами тут є козероги або гірські кози, муфлони, лань, дикий лісовий кіт, пардова рись,грецька черепаха, голуба сорока, дикий кріль, турецький гекон. У лісах і кущах зустрічаються істоти африканського походження: геннета і мангуст, сарна, шакал, дикобраз, бурий ведмідь, олень благородній, ласка, лисиця, вовк, їжак, дикий кабан.
Десятками мільйонів голів представлена велика рогата худоба, кози, вівці, свині.
Ізольованість гірськими хребтами на півночі і водами морів на півдні обумовила високий ендемізм Середземномор’я. Здебільшого це дрібні гризуни, такі, як сліпці, колючі миші (о. Кріт), сірі хом’ячки ( Греція) та рептилії (18 видів ящірок роду Lacerta).
Чимало ендеміків і серед птахів: вівсянки, пересмішник, славки, чорний дрізд та інші. На водосховищі Алькантара (Піренейський півострів) знаходиться найбільша у світі колонія яструбів.
У сухих зонах субтропіків, дюнах, і кам’янистих пустищах мешкають численні гризуни, ящірки, змії, черепахи, комахи. На 5тисяч км – від Італійської Рів’єри до північно-західної Іспанії – розтягнулася найбільша у світі колонія мурашок. Вона складається з мільярдів аргентинських мурашок, які були завезені сюди в кінці 80-х років ХХ ст. з Аргентини.
Водойми і водотоки багаті на рибу: осетер, стерлядь, білуга (р. Дунай), короп, сом, форель, щука, окунь та інші [11].

4.2 Фізико-географічна характеристика Азійського Середземномор’я
Азійське Середземномор’я (Левант) – неширока гірська смуга, яка витягнута з півночі на південь вздовж східного узбережжя Середземного моря. На півночі вона невеликою ділянкою заходить в межі Туреччини, далі включає західну гірську окраїну Сирії, Ліван, Ізраїль і частину Йорданії.
В межах Леванта породи кристалічної основи сховані під міцними товщами крейдових і палеогенових відкладів. Ці породи були зім'яті в складки, а потім вся прибережна смуга зазнала вертикальних рухів, які набули великого розмаху і визначили особливості сучасного рельєфу Азіатського Середземномор’я. Їх відлуннями в наш час є часті землетруси.[11]
Вздовж берега Середземного моря розміщена густонаселена прибережна низовина. Ширина її на півночі і на півдні досягає 30-50 км, а в середній частині, в межах Лівану, вона місцями звужується до 1,5-3 км.
В деяких місцях відроги гір, перетинаючи низовину, підходять до самого моря, відокремлюючи бухти. В таких бухтах розміщуються порти: Хайфа – в Ізраїлі;Бейрут, Тріполі – в Лівані. Але велика частина узбережжя, особливо на півдні, прямолінійна і низовинна.
Над низовиною піднімаються гірські масиви і плато з вирівняними вершинами  і крутими схилами. Найбільшої висоти гори досягають в межах Лівану, в хребті, який теж носить назву Ліван. Гора Курнет-ес-Сауда досягає 3089 м. На північ і південь висоти знижуються до 1000 м і навіть менше.
На сході гірські масиви різко обриваються до смуги тектонічних знижень, яка проходить з півночі на південь і продовжується через затоку Акаба і Червоне море в межі Африки. Це – частина величезної системи рифтів, що перетинає сушу на протязі біля 6 тисяч км.[5]
В межах Йорданії днище рифту лежить значно нижче рівня океану і частково зайняте озерами. Рівень найбільшого з них – Мертвого моря – знаходиться на 395 м нижче рівня океану, а дно має відмітку -751 м. Вся ця частина тектонічної западини носить назву Гхор. Схили гір, що оточують западину, піднімаються над днищем гребеня.
Східніше рифту виражена ще одна смуга гірських хребтів і масивів – гори Антиліван, які на сході поступово зливаються з сусідніми плато Сирії та Йорданії. Ці гори майже скрізь поступаються Лівану, ніде не досягаючи 3000 м.[2]
Сучасні рельєфотвірні процеси Азійського Середземномор’я зумовлені процесами аридної денудації, еолового перенесення, карсту, абразії і акумуляції.
Клімат на заході – субтропічний середземноморський і тропічний континентальний та різко континентальний на внутрішніх ділянках [ 3;396]. В літню пору року в Леванті панують тропічні повітряні маси і буває сухо; взимку в зв’язку з циклонічною діяльністю випадають опади часто у вигляді тривалих дощів. Кількість їх зменшується з півночі на південь та із заходу на схід.
Більше всього вологи отримують західні схили західної смуги гір і північна частина прибережної низовини. На крайньому північному заході, на схилах Ліванських гір опадів випадає більше 1000 мм, а місцями навіть і до 2000 мм в рік. Проте прибережна низовина Ізраїлю і Йорданії отримує біля 500 мм. Кількість опадів в багатьох східних районах менше 500 мм, а на побережжі Мертвого моря не більше 200 мм в рік.[19]
На узбережжі тривалість вологого періоду більша, ніж у внутрішніх і крайніх південних районах, де опади бувають тільки зимою на протязі 2-3 місяців. На верхів’ях гір опади випадають у вигляді снігу, причому в найбільш вологому Лівані утворюється міцний сніговий покрив, що живить ріки.
На узбережжі снігу майже ніколи не буває. Навесні і восени на узбережжя дме сухий і жаркий південно-східний вітер фен, який супроводжується сонячною погодою та високою температурою.
Середня температура січня 5 ?С (в Бейруті 13 ?С); середні температури липня коливаються в межах 24 ?С, 32 ?С [23].
Більшість рік мілководні, з непостійним режимом. Часто пересихають. Максимум стоку – взимку. В окремі роки раптові зливи можуть викликати паводки і влітку. Так, найсильніші паводки за останні 100 років, які спричинили до затоплення 70 км? території, були спровоковані сильними опадами і сталися в Сирії у червні 2002 року [5].
Найбільші річки регіону протікають по западині Гхор. Серед них – річка Іордан (252) км. Вона особлива хоча б тим, що більша частина її тече по поверхні, яка розташована нижче рівня океану [19].
Впадає Іордан в Мертве море, що немає стоку в океан. Концентрація солей в цій водоймі досягає  в середньому 260‰ ( на деякій глибині вона перевищує 300‰). У водах озера є лише бактерії. Береги голі і пустельні, рослинність не розвивається через сухість і високу солоність повітря, ґрунту, тому озеро повністю виправдовує свою назву. Йордан утворює на своєму шляху пороги.
Живлячись водою прісних озер, через які протікає, річка має постійний водотік, який більш повноводний ,ніж інші річки Леванта. Річки Леванту характеризуються невеликими витратами – 50-70 м??сек.
Із західних гірських масивів в Середземне море стікає декілька невеликих рік з нерівномірним режимом. Тільки деякі великі річки, що стікають з гір, покритих на протязі кількох місяців снігом, мають постійний водотік і значну водність. Це ріки Нахр-ель-Літані, і Нахр-ель-Асі, що протікають по западинам Ель-Габ і Бекаа [10].
Ґрунти і рослинний покрив формуються в умовах великої сухості, інтенсивного фізичного вивітрювання гірських порід, великих добових амплітуд температури [3].
На узбережжі  і схилах гір, обернених на захід, ландшафт типово середземноморський , з червоноземами і коричневими ґрунтами, зарослями вічнозелених чагарників маквісу або гарігі (в залежності від кількості вологи і ґрунтових умов) або рідкими вічнозеленими лісами, що в основному складаються із дубів.
В більш вологих місцях зустрічаються зарості кипарисів, ліси із платанів, кленів та інших широколистяних порід. Проте на півдні, на прибережній рівнині і в межах гребеня Гхор, де річна сума опадів різко знижується, деревна рослинність зникає, а чагарникова приймає різко виражений ксерофітний вигляд. Там панує напівпустеля з сіроземними, сильно засоленими ґрунтами, з розрідженою рослинністю із полину, лободи, солянок [16].
Внутрішні простори терри займають сукуленти (алоє, молочаї) або подушкоподібні кущі і трави (астрагали, ожинники, рантерія та ін.) з добре розвиненою кореневою системою. Значне місце посідають ефемери і солянки. На піскових і солончакових ділянках розкидано ростуть сарсазан,содник, чаїр, верблюжа колючка, тамарикс, подекуди кущі джузгуну, ефедри. Широко поширений кущ «хада» - улюблена їжа верлюдів.
У руслах-ваді і приморських узбережжях зростають тамариски, акації, тополі, прозопіс, фінікова пальма ( у найбільш зволожених місцях – кокосова пальма) [5].
Фауна Леванту складається із представників Середземномор'я, Африки і Передьоазійських нагір'їв, які характеризуються великою витривалістю, щодо перенесення несприятливих умов (спека, безводність, одноманітна їжа та ін.)
Широко представлені дрібні гризуни (піщанки, тушканчики) і плазуни (хамелеони, агами, змії: кобра, гюрза, пустельна гадюка).
З копитних характерні антилопи, газелі, онагр (дикий осел), лось. У багатьох місцях водиться смугаста гієна, шакали. Зустрічаються дикі кішки, каракали, леопарди, лисиця-фенек, дамани, павіани, гамадрили.[13]
Орнітофауна Азіатського Середземномор’я налічує близько 4000 видів. Сотні тисяч з них двічі на рік мігрують через західне Середземномор’я. Типовими для регіону є жайворонки, сільвій, куріпки, дрофа-красавка. Зустрічається страус. З хижих водяться: орли, грифи, яструби, соколи.
Дику фауну доповнюють верблюди, коні, дрібно рогата худоба.








ВИСНОВКИ

На основі проведених нами досліджень можна зробити висновки:
1. Середземне море – середземне, міжматерикове море Атлантичного океану, що з’єднується з ним на заході Гібралтарською протокою. Берегова  лінія моря сильно порізана. В Середземному морі виділяють моря: Альборан, Балеарське, Лігурійське, Тірренське, Адріатичне, Іонічне, Егейське.
На північному сході протокою Дарданелли море з’єднується із Мармуровим морем і далі протокою Босфор – з Чорним морем, на південному сході Суецьким каналом – із Червоним морем. Площа Середземного моря – 2500 тис. км 2. Середня глибина становить 1541 м, максимальна – 5121 м.
У Середземному морі виділяють також ряд великих заток: Аліканте, Ліонська, Таранто, Анталія, Іскендерун, Сідра, Габес і Туніська.
    2. Середземне море розміщене в альпійській геосинклінальній області, що визначає значну складність рельєфу дна. Дно Середземного моря поділяється на кілька улоговин з відносно крутими материковими нахилами, глибиною 2000-4000 м: Західна, Тірренська, Іонічна і Східна улоговини. Дно деяких улоговин вкрите неоген-антропогеновими товщами (в Балеарському і Лігурійському морях потужністю до 5-7 км) осадових і вулканічних порід.
Утворення улоговин Середземного моря пов’язують з розтягуванням (розходженням) материкової земної кори, або з процесами потовщення земної кори і її просіданням. В окремих ділянках улоговин продовжуються процеси геосинклінального розвитку.
Дно Середземного моря в багатьох частинах перспективне для пошуків місць зародження нафти і газу, особливо в області поширення соляних куполів.
    Нами побудовано ряд орогіпсометричних профілів:
1.    Орогіпсометричний профіль дна Середземного моря по 18? сх. д.;
2.    Орогіпсометричний профіль дна Середземного моря по 35? пн. ш.;
3.    Орогіпсометричний профіль дна Егейського моря по 25? сх. д.;
4.    Орогіпсометричний профіль дна Адріатичного моря по 42? пн. ш.;
5.    Орогіпсометричний профіль дна Іонічного моря по 38? пн. ш.;
6.    Орогіпсометричний профіль дна Тірренського моря по 40? пн. ш.
3. Гідрологічний режим Середземного моря формується під впливом великого випаровування і загальних кліматичних умов. Переважання витрат прісної води над притоком веде до зниження рівня, що являється причиною постійного притоку поверхневих менш солоних вод із Атлантичного океану і Чорного моря.
В глибинних шарах проток відбувається відтік високосолоних вод, спричинений різною густиною води на рівні порогів проток. Основний водообмін відбувається через Гібралтарську протоку (верхня течія приносить 42,32 тис. км? в рік атлантичної води, а нижня – виносить 40,80 тис. км? середземноморської); через Дарданелли входить і витікає відповідно 350 і 180 км? води за рік.
Висока солоність поверхневих вод в східній частині моря призводить до утворення проміжних вод, які опускаються в зимовий період і поширюються зі сходу на захід на глибині біля 300 м.
За придонною температурою і солоністю Середземне море є одним із самих теплих і солоних морів Світового океану. (12,6-13,4 °С і 38,4-38,7  С відповідно). Відносна прозорість води до 50-60 м.
В центральній і західній частинах Середземного моря виділяють чотири водні маси. Припливи в основному півдобові, їх величина менше 1 м, але в окремих пунктах в співвідношенні з вітровими нагонами коливання рівня можуть досягати 4 м (Генуезька затока, біля північного берега о. Корсика). У вузьких протоках спостерігаються сильні припливні течії (Мессинська протока).
Нами підготовлено серію карт:
?    Циркуляція поверхневих вод і розподіл солоності в Середземному морі.
?    Глибоководні улоговини Середземного моря та рух придонних вод.
4. Клімат Середземного моря характеризується м’якою вологою зимою і спекотним сухим літом.
Взимку над морем встановлюється область зниженого атмосферного тиску, що визначає нестійку погоду з частими штормами і потужними опадами; холодні північні вітри знижують температуру повітря. Влітку велику частину моря охоплює гребінь Азорського антициклону, що визначає переважання ясної погоди з незначною хмарністю і малою кількістю опадів.
Найтеплішим є південно-східний район моря (біля 14 °С в лютому, 28 °С у серпні); просуваючись в північно-західному напрямку температура знижується ( до 8-10°С в лютому, 24°С в серпні).
Середня річна кількість опадів 400 мм, вона змінюється від 1100-1300 мм на північному-заході до 50-100 мм на південному-сході, мінімум – в липні-серпні, максимум – у грудні. Характерні міражі, які часто спостерігаються в Мессінській протоці. (так звана Фата-моргана).
    Нами підготовлено ряд кліматичних карт:
?    Річна кількість опадів у Середземному морі.
?    Тиск повітря і вітер у Середземному морі (січень і липень).
5. Середземне море – найбрудніше на планеті. В наш час антропогенні перетворення вод Середземного моря досягнули глобальних масштабів, це негативно позначилося на гідрологічному режимі, екологічному стані, кліматичних умовах, органічному світі даної водойми.
Цьому сприяли такі основні чинники: будівництво найбільшого комплексу гідротехнічних споруд в Єгипті на річці Ніл; видобуток нафти, газу, залізо-марганцевих конкрецій, магнію; викиди в море шкідливих і небезпечних для життя і здоров’я людини речовин; зростання тоннажу флоту та обсягів перевезень; виникнення великих приморських промислових комплексів; туристсько-рекреаційне навантаження на узбережжя Середземного моря.
Основними шляхами розв’язання екологічних проблем моря є перехід до матеріало- і енергозберігаючих технологій, що дасть змогу перейти до маловідхідного виробництва і зменшить забруднення водойми; раціональне природокористування; розосередження екологічно шкідливих виробництв; екологічна освіта і виховання населення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.    Александровская Н.В., Ерамов Р.А., Игнатьев Г.М. и др. Физическая география частей света. М., 1963. – 352 с.
2.    Апродов В.А. Вулканы. М., 1982. – 402 с.
3.    Бобринский Н.А., Гладков Н.А. География животных. 1961. – 273 с.
4.    Булатов Р.П., Бараш М.С., Иваненко В.Н. и др. Атлантический океан. – М.: Мысль, 1975.
5.    Волошин І.І, Чирка В.Г. Географія Світового океану: Навч. посібник для вчителів серед. Загально освіт. шк. – К.: 1996. – 224 с.: іл.
6.    Гвоздецкий Н.А., Голубчиков Ю.Н. Горы. – М,: Мысль. 1987. – 399 с., ил., карт., схем. – (Природа мира).
7.    Герасимов И.П. Очерки по физической географии зарубежных стран. – М.: Географгиз. 1959. – 435 с.
8.    Грацианский А.Н. Природа Средиземноморья. – М.: Мысль. 1971. – 273 с.
9.    Гудзевич А.В. Регіональна фізична географія (Європа та Азія): навчальний посібник. – Вінниця: “Віндрук”, 2005. – 464 с.
10.    Добрынин Б.Ф. Физическая география Западной Европы. – М.: Учпедгиз. 1948. – 416 с.
11.    Ерамов Р.А. Физическая география зарубежной Европы. – М.: Мысль. 1971. – 375 с.
12.    Ильинский А.П. Растительность земного шара. М.-Л., 1937. – 254 с.
13.    Исаченко А.Г., Шляпников А.А. Природа мира: Ландшафты. – М.: Мысль, 1989. – 504 с.: ил., схем.
14.    Карри-Линдалл К. Европа. – М.: Прогресс, 1981. – 346 с.
15.    Кобышев Н.М., Кубанцев Б.С. География животных с основами зоологии: Учеб. пособие. – М.: Просвещение, 1988. – 192 с.: ил.
16.    Макеев П.С. Природные зоны и ландшафты. – М.: Географгиз, 1956. – 344 с.
17.    Михайлов Н.И. Физико-географическое районирование. – М.: Изд-во МГУ, 1985. – 344 с.
18.    Наша планета: Пер. с англ. /Под ред. Д.А.Тимофеева, – М.: Мир, 1985. – 248 с.
19.    Панасенко Б.Д. Фізична географія материків і океанів: Навчальний посібник. Частина Євразія. – Вінниця: „ГІПАНІС”, 2005. – 510 с.
20.    Серия «Страны и народы»: Зарубежная Европа. Южная Европа. – М.: Мысль, 1983. – 374 с.  
21.    Суслов С.П. Физическая география Азиатская часть. М.: Учпедгиз, 1954. – 376 с.
22.    Физическая география частей света. Под общ. ред. А.М. Рябчикова, – М.: Высшая школа, 1963. – 549 с.
23.    Щербань М.І. Клімати земної кулі. – К.: Рад. школа, 1986.

Search:
????????...

цитати про чіпку

стройові прийоми під час руху

правосуддя середньовіччя

Виховна година на тему 14 жовтня Покрова

навчальні програми секцій

діалектика і догматизм

діалоги з української мови

автономні міжнародні організації

Блаженний Августин "Сповідь"

характеристика ахилла



?????????? ????????? ????
   
Created by Yura Pagor, 2007-2010