План:

Вступ..........................................................................................................................3

І. Історичний аспект розвитку політичної економіки...........................................5
1.1. Система економічних наук.....................................................................6
1.2. Меркантилізм...........................................................................................6
1.3. Класична політекономія..........................................................................8
1.4. Прагматизм і марксизм у політекономії................................................9
1.5. Етапи розвитку політекономії...............................................................10

ІІ. Економічні ідеї в соціальних утопіях А.Сен-Сімона, Ш.Фур'є і Р. Оуена....11

ІІІ. Започаткування системи національної політичної економії в Німеччині....22

Висновки...................................................................................................................31

Список використаної літератури............................................................................32



Вступ.

Економічне буття, економічні явища й проце¬си завжди привертали до себе увагу людей, особливо вчених. Чому? Річ у тім, що економічні питання торкаються життя кожної людини: вони регулюють можливості життєдіяльності сім'ї, виникають у взаємовідносинах між людьми, між окремою особою та державою, між приватними закладами, між приватними та державними закладами і т.д. Тобто, в буденному житті: на транспорті, в мага¬зині, на роботі, в навчанні, під час відпочинку, займаючись підприємницькою діяльністю, кожен з нас виступає учасником економічних відносин і, вільно чи невільно, в своїй діяльності приймає рішення, які зачіпають не лише власні економічні інтере¬си, але й економічні інтереси людей, що нас оточують, нарешті, інтереси суспільства. Отже, перша проблема, яка постає перед людьми, - це проблема оптимальності тих рішень, які вони при¬ймають у процесі своєї господарської (економічної) діяльності. Від чого ця оптимальність залежить? Від знання законів розвитку економіки. Тому прагнення людей проникнути в суть економічних процесів диктувалося і диктується практичними потребами еконо¬мічного життя, впливу на нього в потрібних напрямах, прийняття ефективних рішень у процесі будь-якої економічної (господарської) діяльності.
Ще в Античному Світі економічна думка досягла значного розвит¬ку. Економічні погляди Ксенофонта, Платона, Арістотеля, а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії мали великий вплив на розвиток економічної науки наступних епох. Немало економічних спостережень ми знаходимо і в Біблії. Вона дає певне тлумачення економічного життя стародавніх народів, що населяли Палестину і навколишні землі у II і І тисячоліттях до нашої ери. Як правило, ці тлумачення даються в формі заповідей, вказівок про поведінку людини.
Але хоч економічні погляди, школи зародилися давно, еконо¬мічна теорія як самостійна наука виникла відносно недавно. Поштовхом цьому було зародження й розвиток капіталізму, формування національного ринку. Тоді ж з'явилася й назва цієї науки - політекономія. Вона походить від поєднання трьох давньогрецьких слів "політейя" - суспільний, державний устрій і вже знайомих нам "ойкос" і "номос", що в сукупності означає: наука про закони ведення суспільного господарства.



І. Історичний аспект розвитку політичної економіки

Вперше назва "політекономія" була вжита французом Антуаном Монкретьєному "Трактаті політичної економії", який побачив світ у 1615 p. Чому саме так Монкретьєн назвав свій твір, а не просто "економія" або "економіка", як це робили давньогрець¬кі мислителі або його сучасники? Річ у тім, що починаючи з Ксенофонта й Аристотеля, всі, хто вживав ці слова (економія, економіка), вкладали в них первісний зміст - це домоводство, управління особистим господарством, сім'єю. Але Монкретьєн пише не про таке господарство. Його думки були скеровані на процвітання господарства як державної, національної спільності. Підкреслюючи саме це, він і поставив перед словом економія визначення політична.
Проте головна заслуга Монкретьєна не в тому, що він дав назву новій науці, а в тому, що в своєму "Трактаті", спеціально присвя¬ченому економічним проблемам, він вперше виділив особливий предмет дослідження, відмінний від предмета інших суспіль¬них наук. Саме з цього моменту в загальному понятті "економіка" починають виділяти два аспекти: економіку як систему господар¬ської діяльності та економіку як систему наукових знань про господарську діяльність. А в самій економічній науці почався процес диференціації знань. З одного боку, формуються теоретичні економічні науки, з іншого - прикладні. Тепер економічна наука -це система дисциплін про економіку, провідною з яких є полі¬тична економія, яка відіграє роль теоретичного фундаменту, виконує по відношенню до всіх інших економічних дисциплін методологічну функцію. Див. схему.


1.1. Система економічних наук













У процесі розвитку політекономії як науки можна виділити декі¬лька етапів.

1.2. Меркантилізм

Політекономія як наука почала оформля¬тися лише із зародженням капіталістичного ладу, й тому об'єктом її вивчення була не економіка взагалі, а економіка капіталістичного способу виробництва. А так як капіта¬лістичні відносини почали складатися насамперед у торгівлі, то це знайшло відображення у теоретичних розробках перших економіс¬тів, які досліджували цю систему. Зокрема, виходячи з чисто поверхневої оцінки ринкових процесів, вони: 1) ототожнюючи багатство з грішми, вважали, що багатством є лише те, що може бути реалізоване в грошах, золоті; 2) виробництво розглядали лише як передумову для створення багатства; 3) безпосереднім джерелом багатства вважали обіг (торгівлю), тому що там товари перетворю¬ються в гроші й виникає прибуток завдяки продажу товарів дорожче, ніж вони були куплені.
Однак не всякий обіг вважався джерелом багатства, а лише то¬ргівля між країнами (міжнародна), бо саме вона збільшує кількість грошей у країні, тоді як внутрішня торгівля лише перекладає гроші з одних рук у інші, не приносячи країні прибутку. Звідси загальний висновок: баланс у зовнішній торгівлі повинен бути активним, тобто треба менше купувати за кордоном і більше продавати. Виходячи з цього, продуктивною вважалася праця, зайнята лише в торгівлі, насамперед у міжнародній, оскільки вона (так виглядало зовні) найбільш сприяла нагромадженню багатства країни.
Цей перший напрям політекономічної думки, який отримав у літературі назву меркантилізм (від італійського "мерканте" -торговець, купець), почав формуватися ще в останній третині 15 століття, але широкого розвитку набув з 2-ї половини 16 ст. Найбільш відомими представниками меркантилізму були: англій¬ські економісти Уїльям Стаффорд (1554-1612 pp.) і Томас Мен (1571-1641 pp.), італієць Г.Скаруффі (1519-1584 pp.), француз Антуан Монкретьєн та росіянин Іван Посошков (1652-1726 pp.).
Політика меркантилізму (накопичення грошей), протекціонізму^6 і державної регламентації господарства в епоху становлення капіталізму (15-18 ст.) була пануючою в країнах Європи - від Португалії до Московії. Зокрема, починаючи з другої половини 17 ст., вона широко застосовувалася Францією. Теорію меркантилізму успішно розробляли італійські спеціалісти. В Німеччині мерканти¬лізм у формі так званої камералістики був офіційною економіч¬ною доктриною до початку 19 ст. Проте провідну роль у розробці ідей меркантилізму та реалізації політики меркантилізму відіграли англійські економісти. Це пояснюється тим, що Англія раніше інших країн Європи стала на шлях капіталістичного розвитку і її буржуазія мала більше досвіду в утвердженні нового суспільно-економічного ладу.


1.3. Класична політекономія

3 розвитком капіталізму, у зв'язку з тим, що капітал із сфери обігу проникає в сферу виробництва (і фундаментально там закріплюється), основні положення меркантилізму починають втрачати акту¬альність: на порядок денний виходять нові вимоги - свободи торгівлі та підприємництва. В політичній економії це знайшло відображення в гому, що концепція меркантилізму поступається місцем теоретич¬ним поглядам фізіократів у Францґі і класичної школи в Англїі. Починається другий етап у розвитку політекономії.
Фізіократи - представники одного з напрямків класичної по-літекономії, який виник у Франції в середині 19 ст. як реакція на меркантилізм. Вони, на відміну від меркантилістів, джерело багатства вбачали не в сфері обігу (торгівлі), а у виробництві. В цьому їх заслуга. В той же час фізіократи обмежували виробницт¬во лише землеробством. Промисловість вони вважали непродукти¬вною галуззю господарства, й тому всі зайняті в цій сфері нале¬жали до "безплідного класу". Визначними представниками Фізіократизму у Франції були: Франсуа Кене (1694-1774 pp.), Анн Робер Жак Тюрго (1727-1781 pp.), Віктор Мірабо (1715-1789 pp.). Теорії фізіократів розроблялися також в Італії, Великобританії, Німеччині, Швеції, Польщі та інших країнах.
Вершини свого розвитку на цьому етапі політична економія досягла в працях представників англійської класичної школи. Це:Уїльям Петті (1623-1687 pp.), Адам Сміт (1723-1790 pp.) i Давид Рікардо (1772-1823 pp.). Головні наукові досягнення класиків - це прагнення виявити глибинні закономірності в суспільному житті; постановка в центр теоретичної системи процесу виробництва, причому будь-якого виробництва, а не лише землеробського, як у фізіократів; започаткування трудової теорії вартості; виявлення нетрудового характеру прибутків підприємців. Завдяки саме цим доробкам дана школа отримала назву класичної.

1.4. Прагматизм і марксизм у політекономії

З досягненням капіталістичним суспільст¬вом високого ступеня зрілості виявилися його внутрішні суперечності. Це неминуче породило нові напрямки в розвитку політекономії, а саме прагматичну та пролетарську політекономії (19-20 століття).
Представники прагматичної політекономії, по-перше, вихо¬дячи з концепції обмеженості факторів виробництва, головну роль зосередили на питаннях використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в інтересах підприємців. По-друге, як ідеологи буржуазії, вважали основним своїм завданням прямий захист, всіляке прикрашання буржуазного ладу, не зупи¬няючись навіть перед замовчуванням суперечностей капіталізму. Але історичний досвід довів важливу роль соціальних питань у розвитку людського суспільства, тому прагматики 20 ст. змушені все частіше вдаватися до розгляду в економічній теорії і соціально-економічних питань, хоча відводять здебільшого їм другорядну роль.
Відмінність представників прагматичної політекономії від їхніх попередників полягає в тому, що представники класичної політ¬економії прагнули розкрити дійсні закони становлення та розвитку суспільного ладу, в якому вони жили (капіталізму). Тому А.Сміт і Д.Рікардо виводили прагнення до прибутку, нагромадження  капіталу із законів виробництва. Прагматики ж з метою апології капіталістичного виробництва обмежуються описом і поверхневою класифікацією зовнішньої видимості економічних процесів і не розкривають їх суті, а самі закони виробництва виводять з еконо¬мічних інтересів буржуазії, прагнення до прибутку.
Прагматизм, враховуючи інтереси пануючого класу капіталіс¬тичного суспільства - буржуазії, починаючи з 30-х років 19 ст., став домінуючим напрямом розвитку політекономії. Засновниками його виступили англійські економісти Томас Роберт Мальтус (1766-1834 pp.), Джеймс Мілль (1773-1836 pp.) і француз Жан Батист Сей (1766-1832 pp.). У 20 ст. серед його представників ми бачимо таких відомих економістів, як Джон Мейнард Кейнс (1883-1946 pp.), Фрідріх Хайек (1899-198 pp.) - Великобританія, Уеслі Клер Міт-челл (1874-1948 pp.), Пол Самуельсон (нар. 1915 p.) - США.
Як противага прагматичній політекономії в середині 19 ст. ви¬никає пролетарська політекономія. Основи її заклали ідеологи робітничого класу Карл Маркс (1818-1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 pp.). На відміну від прагматичної політекономії, яка увіковічнює буржуазний . ;ад»дпролетарська (згодом вона стала називатися марксистською), розкриваючи внутрішні суперечності капіталізму, доводить, що капіталізм так само закономірно, як він прийшов на зміну феодалізму, повинен поступитися місцем ново¬му, більш прогресивному суспільному ладові - соціалізму. Розвиток марксистська політекономія отримала в працях В.І.Леніна (1870-1924 pp.), а практичне втілення її ідеї знайшли в побудові першої в світі соціалістичної держави - Радянського Союзу (1922 p.), причини розпаду якого - предмет досліджень майбутніх економіс¬тів і політологів.

1.5. Етапи розвитку політекономії

І етап

ІІ етап


ІІІ етап


ІV етап




ІІ. Економічні ідеї в соціальних утопіях
А.Сен-Сімона, Ш.Фур'є і Р. Оуена

Анрі Клод де Рубруа Сен-Сімон (1760—1825) — виходець з вищої французької аристократії, здобув прекрасну освіту, був вели¬ким землевласником. У віці шістнадцяти років бере участь у війні за американську незалежність. У роки революції відмовляється від дворянського звання і збагачується завдяки вдалій спекуляції на на-ціональному майні. Як політичне неблагонадійного його було ув'язнено. Після звільнення з в'язниці він займається комерцією, подорожує, вивчає науки. У період з 1813 по 1825 pp. виходять най¬важливіші його праці: «Про промислову систему», «Про стару і нову політичну систему», «Катехизис промисловців», «Нове християнст¬во». Їх написано під враженням від тих змін, які несло з собою на¬родження нового капіталістичного індустріального ладу.
Теоретичні підходи Сен-Сімона до аналізу суспільства базува¬лися на історичному методі. Сен-Сімон, як і інші утопісти, вирішує питання докорінної перебудови суспільства, але щодо загальнотео¬ретичних поглядів він вимагає, щоб минуле людства і його сучасне вивчалося як єдиний безперервний процес прогресивного розвитку суспільства.
Сен-Сімон пише, що будь-який аналіз сучасного, узятий ізольо¬вано, може призвести лише до дуже поверхових або навіть хибних висновків, і якщо не вивчати минуле, то неможливо відрізнити соці¬альні елементи системи, яка має зникнути, від елементів тієї систе¬ми, яка повинна утвердитись.
За Сен-Сімоном, суспільство, цілісна система політики, економі¬ки і знання, у своєму історичному розвитку проходить три формації:
рабовласницьку, феодальну та індустріальну. Кожна з них характеризується відповідним рівнем розвитку знань, політики та господар-ства, що, у свою чергу, проходять дві стадії: органічну, чи врівно¬важену, та критичну, коли попередню рівновагу порушено.
Економіка і політика, з одного боку, і знання — з іншого, розви-ваються, на думку Сен-Сімона, паралельно. Під час органічної стадії при владі перебуває клас, який відіграє найважливішу господарську роль у даний період, а в критичній стадії на економічну владу пре¬тендує інший клас, господарська функція якого зростає. Клас, що народжується, протистоїть тому, що вже існує. Проявом цього про¬тистояння є політична боротьба, яка завершується виникненням но¬вої формації.
Капіталістичне суспільство Сен-Сімон розглядає як проміжну ста¬дію між феодалізмом та індустріалізмом. Капіталізм поєднує ознаки розкладу попереднього періоду та елементи нового — індустрію.
Характеристика капіталізму ґрунтується на аналізі його супе¬речностей, ролі приватної власності та індустрії, що народжувалась.
Головною вадою капіталістичної системи Сен-Сімон уважав від¬сутність у ній організуючої, об'єднуючої основи. Наслідком цього є те, що у виробництві панує приватна власність і породжувана нею анархія; економіку й політику відокремлено одну від одної, і обид¬ві — від науки. За його визначенням, період, коли економіка й полі¬тика існують автономно, є перехідним. Саме тому капіталізм він відносить до критичного періоду, перехідного від органічного фео¬далізму до майбутньої органічної науково-індустріальної системи.
Трактування капіталістичного періоду в Сен-Сімона безумовно відрізняється від того, що пропонувала сучасна йому школа еконо¬мічного лібералізму. Він визнає дію природних економічних сил, але вважає, що саме вони і є причиною всіх пороків капіталізму, зу¬мовлюють його майбутню руйнацію.
Буржуазне суспільство він критикує ще й за те, що в ньому індуст¬рія не посіла відповідного місця. У капіталістичному середовищі вона стає такою самою причиною криз, як і приватна власність, сприяє розшаруванню суспільства на класи, яке з часом стає все глибшим.
Усе сучасне йому суспільство він поділяє в основному на два класи: на індустріалів (елемент майбутнього) і власників (непродук¬тивний клас, елемент феодалізму), між якими точиться боротьба за економічну владу. Цей антагонізм він часто формулює як антагонізм між власниками та трудящими, тобто між ледарями і трударями.
На думку Сен-Сімона, індустрія будує економічні передумови для формування нового суспільства: готує капітали до усуспільнен¬ня, забезпечує високий рівень споживання, створює умови для об'єднання трудівників на новій, індустріальній основі, для розвит¬ку науки. Необхідно лише сформувати відповідне соціально-політичне середовище, що привело б економіку, політику та науку у відповідність, і тоді капіталізм переросте в наступну стадію.
Економічною формою нового суспільства, що вирішить проблему узгодження трьох складових суспільного розвитку, на думку Сен-Сімона стане асоціація.
Спираючись на історичний метод, Сен-Сімон указує, що прогре¬сивний рух людства спрямований від більш дрібних асоціацій до більш великих: від родини до общини, від общини до нації, від нації до міжнародної згоди — це безперервний рух з відомим кінцевим пунктом — «всесвітня асоціація всіх людей на всій земній кулі і в усіх їхніх відносинах».
Формування асоціації відбуватиметься створенням промислових угруповань на базі існуючих капіталів та виробництв. Це буде об'єднання промисловців, торговців, банкірів, фермерів, робітників і вчених.
Сен-Сімон підкреслює, що «національну асоціацію» потрібно розглядати як «промислове підприємство», усі члени якого працю¬ють задля однієї мети.
Сен-Сімон — натхненний пророк індустріалізму. Майбутнє су¬спільство базуватиметься на індустрії, яку Сен-Сімон розуміє широ¬ко. Індустріалом він називає кожного, хто не ухилятиметься від суспільно корисної праці у будь-якій сфері: виробництва, обігу чи розподілу. Праця є складовою суспільної індустрії. У цій системі немає місця лише для феодальних елементів і ледарів. Для Сен-Сімона індустріальна система — це не лише нові можливості вироб¬ництва, що згодом забезпечуватиме всі потреби, а й зміна соціаль¬ного середовища, умови для формування якого підготувала ще капі-талістична індустрія.
Завдяки асоціації приватна власність трансформується в ко¬лективну. Попервах Сен-Сімон не відмовляє асоціації в праві на приватну власність. Спочатку виробництво стане суспільним лише в межах асоціації, відносини між окремими асоціаціями будуватиму¬ться на приватних засадах. Але в майбутньому, коли все суспільство стане єдиною асоціацією, він передбачає остаточне усуспільнення, націоналізацію власності.
Асоціація змінить форму розподілу. Капітал, власність підпри¬ємця — члена асоціації, є основою функціонування індустріальної си¬стеми Сен-Сімона, служить її розвиткові. На його думку, капітал має таке саме право на винагороду, як і праця. Прибуток визначається як сукупний дохід, що розподіляється відповідно до праці і вкладеного капіталу. Підприємець, за Сен-Сімоном, не тільки власник, а й керів¬ник промислового підприємства, а отже, його доходи— природна винагорода за висококваліфіковану працю. Справедливий розподіл благ у майбутньому суспільстві Сен-Сімон розуміє не як зрівнялівку, а як розподіл за внеском у спільне виробництво, проте, частина отри¬маного прибутку в асоціації використовуватиметься для задоволення суспільних потреб. Коли асоціація набере планетарного масштабу, розподіл узагалі здійснюватиметься за потребами.
Асоціація ліквідує також і конкуренцію. Промисловістю керува¬тимуть з одного центру за одним планом, що його розроблятимуть учені.
Політичний устрій суспільства Сен-Сімон обмежує колектив¬ним управлінням асоціацією вповноваженими індустріалами. Вико¬навчу владу буде доручено палаті депутатів, її буде також наділено повноваженнями опрацьовувати закони, що стосуватимуться ви¬ключно проблем зростання добробуту країни.
.Політика, не зникне, змінить свою сутність. Вона стане позитив¬ною наукою про виробництво, тобто такою наукою, змістом якої буде дослідження найбільш сприятливих для розвитку виробництва умов.
Економічний уряд прийде на зміну політичному, відбуватиметь¬ся управління речами замість управління людьми. Як працею, так і Капіталом розпоряджатиметься асоціація в особі створених нею ко¬легій та рад. Керуватимуть асоціацією лише найбільш обдаровані й досвідчені вчені та підприємці. Перші розроблятимуть відповідні наукові настанови, а другі втілюватимуть ці настанови в життя. Шляхи переходу до індустріального ладу.
Досягнення мети є, за Сен-Сімоном, можливим лише тоді, коли за справу візьметься держава, і поряд із функцією організатора асо¬ціацій виконуватиме також функцію духовного перевиховання чле¬нів суспільства, сприятиме відновленню суспільної моралі. Саме ідеї та доктрини мають стати вирішальними агентами соціальної трансформації.
Перевихований капіталіст-підприємець, усвідомивши, якої шко¬ди завдає суспільству приватний спосіб виробництва та розподілу, сам сформує, користуючись своїм капіталом, асоціацію, де влас¬ність і розподіл наберуть справедливих форм, перебуватимуть під контролем членів асоціації.
Отже, на думку Сен-Сімона, лише свідома діяльність забезпечує порядок і добробут суспільства.
Сен-Сімону пощастило зібрати навколо себе багатьох справді талановитих людей, які пропагували його ідеї. До його перших уч¬нів належали Огюстен Тьєрі, який був його секретарем, брати Євгеній та Оленд Родрігеси. Згодом до них приєдналися Анфантен і Ба¬зар. Після смерті Сен-Сімона вони заснували газету «Виробник», що5 поширювати ідеї свого вчителя. Вони, також, стали засновни¬ками свого роду наукового товариства. Базару, наприклад, доручили публічний виклад сенсімоністської доктрини в цілому лекційному курсі. Згодом ці лекції було опубліковано в двох томах під назвою «Виклад доктрини Сен-Сімона». Але це вже було соціальне вчення, яке дещо різнилося від доктрини Сен-Сімона.
Сен-Сімон не вимагав негайного скасування інституту власності, а його послідовники дотримувались поглядів Сісмонді і Прудона, ототожнюючи приватну власність з крадіжкою, експлуатацією, не¬справедливістю. Причини криз та анархії вони пояснювали тим, що власність розпорошена, належить різним людям, що її господарями через успадкування можуть стати ті, хто не має найменшого уяв¬лення про виробництво, потреби споживання і ресурси, про розпо¬діл знарядь праці.
Шарль Фур'є (1772—1837) над своєю  економічною системою почав працювати з 1799 p., але осно¬вна його праця «Теорія чотирьох рухів і загальних доль» з'явилася лише в 1808 p. 1828 року вийшов «Трактат про домашню і земле¬робську асоціації» (у другому виданні 1838 p. — «Теорія всесвітньої єдності»). 1828 року — «Новий промисловий і суспільний світ», 1835 — двотомна збірка статей «Фальшива промисловість, роздроб¬лена, відразлива, брехлива, і протиотрута — промисловість природ¬на, злагоджена, приваблива», в якому відображено основні його економічні погляди.
Основним змістом праць Шарля Фур’є  є ідея соціальної гармонії, що мо¬жлива лише в суспільстві, побудованому на засадах справедливості й рівності. Він негативно ставився до революцій, які «грабують ба¬гатих, щоб збагатити інтриганів», але, на його думку, капіталізм, в основу якого покладено приватну власність, що породжує конкуре¬нцію, анархію і соціальну нерівність, потребує обов'язкового ре¬формування. Вихід він бачить у запровадженні суспільної власності на засоби виробництва.
Сам Фур'є головним здобутком свого творчого життя вважав відкриття нової форми організації су¬спільства — асоціації, яку він називав Соціальною Гармонією.
Первинною господарською одиницею асоціації, за Фур'є, є фаланга. Для неї характерні суспільна форма виробництва на підставі спільної власності та розподіл відповідно до внеску кожного у ви¬робництво. Фаланга займає площу близько однієї квадратної милі і складається приблизно з 1500 осіб. Господарською основою фалан¬ги є агровиробництво в різних його видах, з особливим ухилом у бік землеробства і садівництва. Різні види промисловості є лише підсо¬бними промислами для сільського господарства.
Проте фаланга Фур'є — це не просто кооперація, яка передбачає поділ праці і спеціалізацію. Це щось на зразок акціонерного товари¬ства, але частину витрат фаланги становлять витрати на суспільні потреби — виховання дітей, утримання дитячих дошкільних закла¬дів та шкіл.
Отже, господарську систему нового суспільства він бачив як су¬купність окремих, економічно відособлених одиниць — фаланг, хо¬ча й підкреслював, що для загальносуспільних великомасштабних робіт будуть створюватись міжфалангові «промислові армії».
Економічною основою майбутнього ладу Фур'є вважає суспі¬льну власність на засоби виробництва, але трактує її досить оригі¬нальне.) Державними засадами організації суспільства він поступає¬ться на користь об'єднань, що перебуватимуть між собою у товарних відносинах. Власність усуспільнюється не державою, а окремими товариствами — фалангами, які і стають реальними влас¬никами. Але і в фалангах Фур'є зберігається приватна власність. Вона визначає пропорції розподілу продукту, хоч і не впливає на виробництво, що функціонує в суспільній формі. Хазяїном вироб¬ництва є весь колектив фаланги, він управляє виробництвом, планує спільну діяльність.
Розподіл здійснюється відповідно до внеску кожного, кожен отримує свою частку прибутків на зразок того, як це робиться в ак¬ціонерному товаристві. Капіталіст отримує винагороду за капітал, утілений в акціях^ Фур'є впевнений, що продуктивність праці в асо¬ціації буде настільки високою, що кожен матиме заощадження, які будуть інвестовані, а отже, даватимуть право на отримання прибут¬ку. Відтак власниками у фаланзі будуть не тільки багаті, власність матимуть усі.
Але розмір доходів визначатиметься не лише часткою майна ін¬дивіда у спільній власності, а й кількістю витраченої ним праці, йо¬го здібностями й талантом. У Фур'є розподіл прибутку відбувається за капіталом, працею і талантом. Таке трактування розподілу має особливий зміст: намагаючись обгрунтувати свій підхід до пробле¬ми справедливого розподілу, Фур'є залучає до цього фактори вироб¬ництва. Визначивши пропорції розподілу продукту у співвідношенні 5:4:3 (відповідно до часток праці, капіталу й таланту у виробниц¬тві), Фур'є тим самим дає суспільну оцінку значущості кожного з цих факторів.
Найманих робітників у фаланзі не буде, тому не буде й заробіт¬ної плати. Фур'є припускав, що якщо й не всі, то переважна маса членів фаланги матиме частку в прибутку, котра визначатиметься водночас і працею, і капіталом, і талантом (знаннями). Крім того, частина спільного прибутку відраховуватиметься у фонди суспіль¬ного споживання, забезпечуючи гарантований рівень доходів.
Справедливий розподіл зробить працю привабливою для всіх.
Фур'є твердо переконаний у перевагах вільної праці. Він дово¬дить, що продуктивність її буде невимірно вищою, і що в асоціації буде повністю знищено бідність. У фалангах використовуватимуть¬ся не лише матеріальні стимули до праці, а й моральні, організову¬ватимуться змагання. Завдяки свідомості і високому рівню продук¬тивності праці, на думку Фур'є, буде досягнуто суспільної рівності, яку він розуміє як рівність стосовно засобів виробництва.
Основною рушій¬ною й організуючою силою суспільства Фур'є вважає сильну владу, яку на період формування нового суспільства буде, на його думку, репрезентувати держава. Саме держава примусить робітників і капі-талістів до спільних дій із трансформування суспільства, сприятиме організації фаланг. Спрямовуюча роль держави з остаточним фор¬муванням фаланг поступово відімре, але сильна влада в фалангах зберігатиметься.
Кошти на формування фаланг дадуть капіталісти—акціонери фаланг.
На думку Фур'є, з часом усе світове господарство перетвориться на систему фаланг.
Фур'є не бачив можливості одразу побудувати Світ Гармонії. Він передбачав існування перехідного періоду, який називав гарантизмом, коли кожному гарантуватиметься прожитковий мінімум, неза¬лежність та комфорт, тобто майже все, що становить предмет тур¬бот робітничого законодавства.
Фаланга Фур'є — це сприятливе середовище, де люди зможуть мати всі умови для праці й усебічного розвитку. Саме тому, що вона не дотримується комуністичних принципів, крім одного — суспільного споживання, — вона може стати прийнятною для всіх госпо¬дарською формою.
Програма, що мала на меті не експропріацію власності, а її коо-перування як форму усуспільнення і знищення найманої праці, не боротьбу класів, а асоціацію таланту, праці й капіталу, яка пропові¬дувала примирення антагоністичних інтересів капіталіста та робіт¬ника, виробника і споживача, кредитора і боржника, поєднуючи їх в одній особі, — така програма й справді привертала увагу багатьох сучасників Фур'є.
Роберт Оуен (1771 — 1858) - економічний теоретик і практик. Основні праці Оуена: «Про формування людського характеру» (1813), «Доповідь графству Ленарк» (1820), «Зауваження про вплив промислової системи» (1815), «Виклад раціональної системи суспі¬льства» (1830). Він є автором проекту Фабричного закону, а після 1834 p. починає видавати журнал, в якому пропагує євангелістське вчення та пише праці на теми моралі, з яких головною є «Новий мо¬ральний світ» (1845). Він ви¬ступав за створення нового суспільства за допомогою просвітитель¬ства й законодавства.
В основу його програми покладено теоретичну систему, провід¬ною ідеєю якої є формування соціального середовища, сприятли¬вого для ефективної праці та всебічного розвитку людини. Оуен проголошує, що людина — продукт середовища і що змінити її мо¬жна, лише змінивши середовище, в якому вона існує. Це одна з го¬ловних ідей теорії та практики Оуена.
Під середовищем він розуміє суспільно-економічні відносини, що впливають на поведінку людини.
Комуністичне суспільство — головна мета теоретичної систе¬ми Оуена. Реорганізацію всього суспільства на комуністичних заса¬дах він уявляв як створення окремих громад. На відміну від Фур'є, Оуен не визнає приватної власності взагалі. Тому в громадах немає місця капіталістам та капіталістичному прибутку. Не передбачено також винагороди за здібності й талант. Усі спільно працюють і всі спільно користуються результатами своєї праці.
Господарською основою перших кооперативних громад мало стати землеробство. Оуен розумів, що з промисловості не можна починати реформаторську діяльність, оскільки вона працює на ве¬ликі ринки й цілком від них залежить: ізолювати її від ринків — значить знищити. Інша річ землеробство. Хоча й воно залежить від ринків, однак забезпечує значно більше передумов для створення замкнутих, незалежних від ринку господарських одиниць, що могли б наочно довести можливість побудови комуністичного суспільства.
Аграрні кооперативні громади були для Оуена не ідеалом і не кі-нцевою метою, а тільки початком комуністичного перетворення су¬спільства. Лише з часом його громада мала стати прообразом кому¬ністичного суспільства, де існували б суспільна власність на засоби виробництва, свідоме ставлення до праці, розподіл за потребами, високий рівень освіти, моралі і культури.
Коли громада «Нью-Гармонія» зазнала краху, проіснувавши всього три роки, Оуен зрозумів, що суспільство не готове до глибо¬ких перетворень, і обмежився організацією асоціацій, але своїх уто¬пій не зрікся.
Оуен не залишив школи у прямому розумінні цього слова.  Водночас ідеї Оуена та його діяльність справили величезний вплив на суспільну думку. Як у Лондоні, так і в провінціях виникла ціла низка товариств, організованих за принципами Оуена. 1827 p. було створено «Асоціацію фонду» з метою зібрати капітал для ство¬рення кооперативної громади в околицях Лондона, виникло також кооперативне товариство обміну — прообраз майбутнього «Банку справедливого обміну». У 1830 р. в різних частинах Англії існувало вже близько 300 кооперативних громад. Видавалося кілька коопера¬тивних оуенівських журналів і газет.
Сам факт нехай тимчасового, але реального існування «Великої національної об'єднаної спілки виробництв» та «Банку справедли¬вого обміну» свідчить про те, що ідеї Оуена справді мали серйозну підтримку в суспільстві.
Оуен не був революціонером: він відмовився брати участь в чартистському русі, ніколи не виступав за експропріацію приват¬ної власності, обмежуючись лише ідеєю соціалістичного реформу¬вання суспільства з допомогою найсвідоміших його представників та уряду.
Створені  Фур'є  та Оуеном моделі «справедли¬вого» суспільства різнились між собою. Фур'є, Оуена та їхніх послідовників називають асоціаціоністами, оскільки вони шукали вирішення всіх проблем сучасного їм капіталізму у вільній асоціації (інтегральній кооперації), організованій свідомо, за наперед складеним планом. Асоціаціонізм, індивідуалістичний за своєю природою, передба¬чає добровільне об'єднання самостійних агентів і зберігає цю са¬мостійність. Асоціаціоністи, так само як і ліберальні економісти, намагалися з'ясувати причини, що перешкоджають вивільненню економічного потенціалу індустріального суспільства, і вважали, що існуюче соціальне середовище є штучним, воно спотворює дію еко¬номічних законів.
Але асоціаціоністи відрізняються від економістів ліберальної школи тим, що вони беруть собі за мету шляхом асоціаціювання ви¬робників створити нове суспільне середовище. Саме тому їхній со¬ціалізм і називають утопічним.
Разом з тим асоціаціонізм Фур'є та Оуена відрізнявся за формою: у Фур'є кооперація будується на корпоративних началах, зберігає¬ться приватна власність, хоча й обмежуються її функції у сфері роз¬поділу, доходи формуються за суспільною вартістю факторів та че¬рез суспільні фонди споживання; в Оуена кооперація базується на суспільній формі власності, передбачає розподіл за працею і також через суспільні фонди споживання.


ІІІ. Започаткування системи національної політичної економії в Німеччині

Німеччина XIX ст. — це країна, що складалася з політичне й еко-номічно відособлених держав, об'єднаних у конфедерацію за націо¬нальною ознакою. Їхня економічна відособленість базувалась на фео¬дальних відносинах, нерозвиненій індустрії, політичному проти¬борстві та державній регламентації всіх сфер економічної діяльності.
Чи не найнаочнішою ознакою відсталості Німеччини (і важли¬вим чинником такої відсталості) було існування митних кордонів між окремими державами конфедерації. У самій тільки Пруссії іс¬нувало майже 70 різних торгових тарифів.
Цікаво, що ці митні перешкоди не стосувались відносин з держа¬вами за межами зовнішніх кордонів Німеччини. Німецькі держави закривали свої кордони тільки одна для одної, тому індустріальне розвинена Англія за короткий час спромоглася заполонити своїми дешевими товарами всю Німеччину, завдавши шкоди її торгівлі та нерозвинутій іще промисловості. Необхідна була негайна митна реформа. Її було проведено 1818 p., коли Пруссія створила власне торгове об'єднання, ліквідувавши внутрішні митні кордони і скасу¬вавши всі митні податки, які перешкоджали вільному ввезенню си¬ровини, та встановивши невисоке мито на ввезення мануфактурних товарів.
Ця реформа мала певні позитивні наслідки, але не поліпшила стану німецької економіки в цілому. Ставало все очевиднішим, що часткове реформування торгово-економічних відносин не вирішує проблем суспільства. Необхідною була політика, яка б створила умови для вільного економічного розвитку всіх німецьких держав.
На той час Німеччина вже мала давні традиції історико-філософських досліджень, але зовсім не провадились системні економі-ко-теоретичні дослідження.
Поширення ідей побудови єдиної могутньої німецької держави, що передувало зародженню національної економічної теорії в Німе¬ччині, дістало назву «романтичного руху». Романтизм базувався на вченні філософа й історика Іммануїла Канта (1724—1804), який наголошував на значенні морального закону й морального самовиз¬начення і стверджував, що держава існує для забезпечення розквіту нації. Людину створено для суспільства, а не суспільство для люди¬ни. Свобода, рівність і щастя можуть бути забезпечені лише держа¬вою й колективною волею.
Значний внесок у розвиток романтизму зробив філософ-суб'єк¬тивіст Йоган Фіхте (1762—1814), який у центр свого вчення поста¬вив людину, критикуючи Сміта за те, що останній основою всього бачить лише багатство. Для Фіхте держава — природне явище, а її закони є лише вираженням природного стану речей. Людина — це член суспільної асоціації, перед якою вона має певні зобов'язання. Держава нейтральна до індивідуальних інтересів, а тому може сві¬домо спрямовувати й забезпечувати розвиток суспільства.
Його послідовник Адам Мюллер (1779—1829) уважав, що дер¬жава сама формує ідеологію, згідно з якою має розвиватися суспіль¬ство. Вона створює умови, котрі сприяють економічному розвитку й процвітанню нації. Мюллер заперечував протистояння економічних інтересів у суспільстві й визнавав лише суперництво інтересів різ¬них націй. Він зазначав, що захоплення універсальними космополітичними схемами призводить до ігнорування національних особли¬востей, національних інтересів та пріоритетів.
Теорії представників романтизму мали ґрунтовний соціально-філософський характер, але не пропонували способів вирішення проблем економічного розвитку.
Науково обгрунтована економічна теорія, спрямована проти кла-сичної доктрини, виникла в Німеччині і мала великий успіх не лише на батьківщині, а й у США. Її основні принципи побудовано на фі¬лософії, яка не визнавала ідей невтручання держави у приватні справи, принципів індивідуалізму та космополітизму. Вона ставила національну ідею в опозицію до індивідуальних інтересів. Автором нової теоретичної системи був Фрідріх Ліст.
Фрідріх Ліст (1789—1846) народився у Вюртемберзі, де здобув початкову освіту. У 17 років був призначений на посаду службовця Тюбінгенського філіалу Вюртемберзького бюро. Там слухав лекції в місцевому університеті. Його першу наукову працю було присвя¬чено проблемі викладання в університеті курсу місцевого самовря¬дування. Аргументи, що наводились у цій праці, були настільки ва¬гомі, що Ліст отримав призначення на посаду керуючого справами і політикою Тюбінгена, а також став професором Тюбінгенського університету.
Ліст визнає ліберальні ідеї в тій їхній частині, що стосується роз¬витку капіталістичної промисловості, і закликає до реформ, перешко¬дою для яких, на його думку, є внутрішня митна політика Німеччини.
1819 p. під керівництвом Фрідріха Ліста у Франкфурті було за-сновано «Генеральну асоціацію німецьких промисловців і комер¬сантів» для впливу на конфедеративний уряд. Сам він звертається з петиціями до урядів Мюнхена, Штутгарта, Берліна, Відня, друкує статті в газетах із закликами до ліберальних реформ. Після обрання депутатом Палати Вюртемберзьких штатів у 1820 p. досить різко критикує реакційний уряд країни за бездіяльність.
Пропагування ним ліберальних, реформістських ідей економіч¬ного об'єднання Німеччини поставило його в опозицію до уряду і стало причиною звільнення з посади та політичних переслідувань. Він був змушений залишити Німеччину, жив у Франції, Англії, Швейцарії. Після повернення на батьківщину його було заарешто¬вано. Після відбуття покарання Ліста висилають із країни, і 1825 p. він виїздить до Америки.
В Америці Ліст був фермером, підприємцем, редактором газети, що в ній друкував свої статті на економічні теми. Діла його йшли досить успішно, але 1832 p., коли державна влада змінила свої полі¬тичні та економічні погляди, Ліста знов запросили до Німеччини. Країна тоді була вже на порозі митного об'єднання, за яке Ліст бо¬ровся протягом 13 років і яке 1834 p. стало реальністю. На жаль, його співвітчизники не дарували йому колишнього лі¬бералізму, не підтримали його боротьби за об'єднання Німеччини, не повірили в запропоновані ним реформи. Він знову опинився у ви¬гнанні і після нового повернення на батьківщину вкоротив собі віку. Як це часто буває, після смерті до Фрідріха Ліста прийшло величез¬не визнання: він став (посмертно) доктором наук, його ім'ям нази¬вали вулиці та навчальні заклади, на його честь було споруджено монументи в кількох німецьких містах.
Основною працею Фрідріха Ліста є написана ним у Парижі кни¬жка «Національна система політичної економії, міжнародної торгів¬лі, торгова політика й німецький митний союз» (1841), що ввібрала всі ідеї, викладені ним у безлічі памфлетів та статей. Цю книжку спрямовано на захист протекціонізму як обов'язкової умови станов¬лення економічної могутності нації.
Економічний націоналізм. На думку Ліста, класична політична економія обгрунтувала космополітичну теорію, що розглядає інди-відуальний інтерес кожної особи як основу розвитку суспільства, а саме суспільство — як загальносвітову спільноту людей. Справді, якщо людство — це сукупність рівноправних індивідів, то немає не¬обхідності будувати зайві перешкоди для їхнього спілкування. Але історично склалось так, що кожен індивід відрізняється від іншого своєю належністю до конкретної спільності: нації, держави, тому реалізація інтересів індивідів залежить від можливостей нації чи держави, а вони розвиваються нерівномірно.
Формування загальнолюдської спільноти можливе лише на па-ритетних основах. За принцип об'єднання треба брати однаковий соціально-економічний рівень розвитку, щоб жодна нація не потра¬пляла в залежність до іншої.
На думку Ліста, політекономія має бути саме тією наукою, котра, «віддаючи належне сучасним інтересам і особливому становищу націй, учитиме, як саме кожна нація може піднестися до такого рів¬ня економічної культури, щоб її союз з іншими націями був можли¬вим і корисним». «На нації, як на перехідній стадії між індивідуу¬мом і всім людством, засновано всю мою систему», — писав він.
Нація об'єднує людей в одне ціле і є результатом попереднього розвитку. Вона має власний характер, їй притаманні особливі на¬дбання як матеріальні, так і духовні. Вона продуктивна настільки, наскільки здатна організуватись для досягнення спільної мети.
За основний метод дослідження він бере «повчання історії», тобто історичні порівняння, історичний метод, які використовує для визначення тієї стадії розвитку нації, яка найбільшою мірою сприя¬тиме її згуртуванню, силі і стійкості.
Ліст у своєму дослідженні звертав увагу на факти більше, ніж на теоретичний аналіз, його метод зовсім позбавлений ознак абстракції:
він виключає аналіз вартості, підміняючи її ідеєю продуктивних сил.
На його думку, народи у своєму розвиткові проходять такі періо¬ди: первинне варварство, скотарський, аграрний, аграрно-мануфак¬турний, аграрно-ману фактурно-комерційний.
Останній період — це ідеал, до котрого прямує нація у своєму роз-виткові. Для його досягнення потрібні особливі умови, які мають не всі народи: великі території зі значними запасами природних багатств і можливостями для розвитку індустрії, працьовита й об'єднана спі¬льною метою нація, що прагне створити могутню державу.
Німеччина, за Лістом, має всі ці умови, крім достатнього розміру територій, які, проте, можна збільшити за рахунок невеликих дер¬жав-сусідів (наприклад Голландії і Данії), котрі однаково не мають таких блискучих перспектив, як Німеччина.
Важливою умовою досягнення ідеального стану суспільства є здатність нації до створення багатств, що є важливішим за саме ба¬гатство. Тобто недостатньо, щоб праця й ощадливість забезпечували їй необхідну кількість товарів на даний момент, вона має бути здат¬ною на жертву заради великого завдання — здобути ті інтелекту¬альні та соціальні сили, які Ліст називає «продуктивними силами суспільства».
До продуктивних сил суспільства Ліст відносить різноманітні суспільні інститути: уряд, преса, духовні заклади, мораль, мистецт¬во, суд — нематеріальні чинники, які забезпечують свідоме ство¬рення високорозвиненого суспільства.
У поняття капіталу (Ліст називає його «фіксованим») він вклю¬чає матеріальне багатство, природні та набуті здібності людей. По¬єднання фіксованого капіталу та продуктивних сил є умовою розви¬тку виробництва. Але визначальним Ліст уважає відповідний рівень організаційно-економічних відносин: мануфактурну індустрію й розвинену транспортну інфраструктуру (особливо залізниці).
Створенню матеріального підґрунтя розвитку продуктивних сил Ф. Ліст надає такого самого значення, як і формуванню ліберально¬го спрямування морального духу нації.
Головний предмет досліджень економічної теорії Ліст бачить у визначенні ролі держави в конкретній історичній ситуації, її діяль¬ності зі «збудження» національних продуктивних сил суспільства. Політична економія має визначити, що саме треба зробити державі на конкретному етапі розвитку, аби продуктивні сили в межах даної країни забезпечили економічний розквіт.
Хоча Ліст і не заперечує підходів класичної політекономії, але вважає, що вона майже непридатна для застосування в перехідний період розвитку національної економіки Німеччини.
Роль держави і теорія протекціонізму. Держава в перехідний до вищої стадії розвитку період мусить здійснювати функцію орга¬нізації, об'єднання, виховання та захисту нації. Політичне сильна держава може цю функцію реалізувати і виконати завдання щодо створення умов для економічного прогресу. Сприятиме досягненню мети протекціоністська політика держави, яка захищатиме моло¬ду індустрію від конкуренції.
Класична школа політичної економії дотримувалася принципу, згідно з яким кожна держава має спеціалізуватись на випуску того виду продукції, котрий забезпечить їй переваги в міжнародній тор¬гівлі, а на внутрішньому ринку буде дешевшим за імпортований. Інші галузі виробництва будуть розвиватися лише одночасно із формуванням достатніх капіталів. Адже основною метою розвитку суспільства є збільшення в кожний даний момент багатства, яке споживає країна, і за умови вільної торгівлі ця проблема вирішуєть¬ся значно простіше. Політика протекціонізму стримує цей процес, бо вартість товарів на внутрішньому ринку зростає, а обсяги їхнього споживання зменшуються.
Але Ліст зазначає, що прийняття ліберальних митних законів (за моделлю Прусської держави) поставило Німеччину в умови конку¬рентної боротьби, яка була непідсильною для нерозвиненої ще інду¬стрії. З іншого боку, Англія та Франція самі перешкоджали експор¬ту німецьких продуктів землеробства.
Крім того, Ліст мав змогу переконатись, що економіки країн є дуже різними, а законодавство цих країн, гучно декларуючи загаль¬ні економічні свободи, відображає національні особливості розвит¬ку і спрямовується на захист національних інтересів.
Ліст підкреслював, що наслідування принципів лібералізму й бажання більшу частину свого споживання забезпечити за рахунок імпорту зробить націю залежною. Крім того, вільна торгівля пере¬шкоджатиме формуванню національних галузей промисловості, що забезпечують перехід до індустріальної стадії розвитку, сприятиме відпливу національних капіталів за кордон. Звичайно, протекціонізм не є вічним: після створення конкурентоспроможної індустрії він необхідно поступиться місцем міжнародній конкуренції. Але доти всі зусилля держави мають бути спрямовані на створення умов для власного економічного розвитку.
Серед заходів, які має застосовувати держава, — протекціонізм, духовне та «індустріальне» виховання нації.
Нація має бути готовою до сприйняття ідеї побудови незалежної ін-дустрії, із розумінням ставитися до протекціоністської політики держа¬ви. Але, зазначає Ліст, розуміння нацією протекціоністської політики можливе лише за умови її відсталості в індустріальному відношенні. У цьому разі не викликатиме суспільного протесту навіть демпінг.
Саме через протекціонізм держава реалізує функцію індустрі¬ального виховання нації. Ліст наголошує, що протекціонізм виправ¬даний як засіб індустріального виховання, коли в нації є перспекти¬ви (географічні, сировинні та ін.) і схильність (особливості націо¬нального характеру) до мануфактурного розвитку.
Винятком з політики протекціонізму є сільське господарство, продукція якого, на думку Ліста, завжди конкурентоспроможна, а, крім того, воно залежить від успіхів індустрії, а не навпаки.
Держава відповідає перед нацією за успіхи індустріалізації. Коли держава регламентує діяльність якоїсь економічно важливої галузі, вона має взяти на себе відповідальність за розвиток інших. Стиму¬люючи розвиток мануфактурної індустрії, вона мусить знайти якісь способи забезпечення балансу галузей, оскільки протекціонізм та¬кому балансові не сприяє.
Політикою протекціонізму, отже, не вичерпується роль держа¬ви в національній економіці. Її економічні функції полягають у формуванні раціональної виробничої структури, інвестуванні роз¬витку виробництв, які страждають від протекціонізму. Для цього державі потрібне власне господарство, тобто державний сектор економіки.
Ліст проаналізував вплив єдності нації й державного управління на економічний розвиток, на прикладах показав, як держава може, узгоджувати та спрямовувати діяльність окремих ланок національ¬ного господарства.
За Лістом, роль держави у створенні прогресивної економіки ви-рішальна, але її діяльність має спиратися на об'єктивні економічні закони, «особливі для кожної з націй»', і на те, що називають «ду¬хом (ментальністю) нації». Лише досягнувши певного рівня розвит¬ку, нація може розвиватись за космополітичними законами класич¬ної школи.
Теорія Ліста — це меркантилізм XIX століття, проповідь політи¬ки національної відокремленості в перехідний до вищої стадії пері¬од розвитку. Вона збагатила політичну економію абстрактною тео¬рією міжнародної торгівлі та протекціонізму. Це було оригінальне розуміння предмета політекономічного дослідження, згідно з яким існують два різновиди лібералізму — для внутрішнього викорис¬тання й космополітичного, два рівні природних економічних зако¬нів— особливих для окремої країни (нації) і загальних для всіх економік, що перебувають на тій самій стадії розвитку, два рівні економіки — макроекономічний та мікроекономічний. Зведення цих рівнів в одне ціле, на думку Ф. Ліста, має теоретично забезпечити політична економія.
Коли вийшла у світ книжка Ф. Ліста «Національна система полі¬тичної економії», в економічній думці вже склалось кілька течій, представники яких або критикували класичну теорію, або «вдоско¬налювали» її, розвивали та доповнювали новими підходами. Ф. Ліст був серед тих, хто, не спростовуючи основних постулатів класичної школи, збагатив метод дослідження, створивши політекономію на¬ції паралельно, а не всупереч класичній політекономії.




Висновки.

Межею, що поділяє названі два напрями в політекономії, є відношення до власності на засоби виробництва. Представники прагматичної політекономії  відстоюють  приватну  форму власності як основу суспільного ладу. Марксисти ж вважають, що такою основою, яка може забезпечити найвищу ефективність розвит¬ку суспільного виробництва, є суспільна власність на засоби виробни¬цтва. Історичний же досвід свідчить, що протиставлення цих двох форм власності, породжуючи досить серйозні соціальні катаклізми, гальмує суспільний прогрес. Обидві форми в своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному розвитку. Проблема полягає лише в тому, як вони використовуються відповідно до конкретних умов та ступеня розвитку продуктивних сил суспільства. Це, зокрема, є проблемою номер один для сучасної України, економіка якої є перехідною.
Саме проблемою поєднання позитивних рис прагматичної шко¬ли, яка має вагомі доробки в з'ясуванні закономірностей мікроекономічних процесів, і класичної та марксистської політекономії з їх безсумнівними досягненнями в галузі вирішення соціальних питань і виявлення закономірностей проходження макроекономічних процесів і повинна займатися політекономія на сучасному новому етапі її розвитку.


Список використаної літератури:

1.    Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: ІЗМН, 1997.
2.    Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000.
3.    Борисов Е.В. Экономическая теория. – Москва: Юрайт, 1998. – 478
4.    Злупко С.М.  Економічна думка України: тексти лекцій. –Львів.1992.
5.    Історія економічних учень / Ред. Л.Я. Корнійчук. - К., 1999 .
6.    Ковальчук В.С., Сарай М.І. Історія світової економічної думки: Навч.курс.-Тернопіль.1996.
7.    Майбурд Е.М. Введение в историю экономической мысли: От пророков до профессоров. - М., 1996.
8.    Мешко І.Н. Історія економічних учень. - К., 1994.
9.    Несторенко О.П. Історія економічних вчень. - К., 2000.
10.    Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних вчень. Навчальний
11.    Українська економічна думка:Хрестоматія.К.1998.