3.1. Сутність економічного розвитку
3.2. Фактори економічного розвитку
3.3. Моделі економічного розвитку

3.1. Сутність економічного розвитку

Перш ніж звернутися до особливостей сучасного економічного розвитку, коротко зупинимось на визначенні загально-соціологічного, філософського змісту поняття «розвиток». У загальновживаному значенні під розвитком розуміється процес удосконалення тих чи інших елементів суспільних відносин або матеріально-речових складових суспільства, чи соціально-економічних та матеріальних систем у цілому, перехід до принципово Нових якісних характеристик. У такому значенні розвиток часто ототожнюється з прогресом. Історична практика засвідчує, що односпрямованого прогресу, лінійного розвитку в економіці не існує. Зміни відбуваються циклічно, хвилеподібно за схемою: прогрес-стагнація-регрес.
Важливо також визначити співвідношення між економічним розвитком і економічним зростанням, які тісно пов'язані між собою. Економічне зростання – це просте збільшення реального ВВП нації (країни) в одному періоді порівняно з іншим. Воно показує зростаючі можливості країни в реалізації своїх виробничих можливостей. Таким чином, економічне зростання є вужчим поняттям, ніж економічний розвиток. Але очевидно, що повноцінний економічний розвиток практично неможливий без економічного зростання. Економічне зростання є органічним складовим елементом економічного розвитку. Але якщо економічне зростання – виключно кількісний господарський розвиток, то економічний розвиток передбачає саме якісне економічне зростання з глибокими структурними змінами у відносинах власності, в системі суспільного поділу праці й зайнятості, в політиці доходів та соціальній сфері тощо. Економічне зростання є оборотним процесом, тобто після нього рано чи пізно наступає спад. Про оборотність економічного розвитку не можна так однозначно стверджувати, бо технічний прогрес, поява нових економічних форм свідчать про настання якісних змін у господарському розвитку при кількісних витратах у виробництві товарів та послуг. Це особливо характерно для сучасних перехідних економік.
Таким чином, підсумовуючи, слід наголосити, що економічний розвиток є визначальною фазою в процесі невпинних економічних змін, господарської еволюції людського суспільства.

3.2. Фактори економічного розвитку

Класична, традиційна економічна наука виділяє такі головні фактори виробництва, як земля, праця, капітал. Останнім часом до них додають менеджмент, технології та ін. Наведені чинники очевидно є визначальними, провідними. Вони порівняно легко піддаються квантитативному (кількісному) аналізу. Водночас суттєвий вплив на економічний розвиток справляють політичні та економічні інституції, форми і типи власності та суспільних відносин, релігійні та культурно-ментальні особливості різних націй і народів. Неабияке значення мають рівень суспільного поділу і кооперації праці й виробництва, а також розвинутість відповідних економічних форм, у яких реалізуються виробничо-господарські процеси.
Для аналізу економічних явищ у короткочасному періоді вирішальну роль відіграє перша група чинників. Динаміка економічного розвитку в усій її багатоманітності передбачає урахування факторів, що сприяють чи не сприяють їх більш ефективному використанню. Ці фактори (інституції, релігія, культура тощо) створюють загальні передумови, своєрідне середовище для реалізації головних чинників економічного розвитку. Вплив сукупності факторів економічного розвитку на зростання валового національного продукту країни можна виразити такою формулою:
%Y=f(P, R,T,X),
де Y — валовий національний продукт;
f — функція;
Р — кількість населення;
R — капітальні ресурси;
Т — техніка, технологія;
X — суспільні інституції.
Згідно з класичною економічною теорією одним з найголовніших засобів господарського розвитку є земля з усіма її особливостями (родючість, кліматичні умови, рельєф місцевості, географічне положення тощо). За всіх технічних, технологічних, інституціональних та інших змін, що відбулися в розвитку людських цивілізацій, земля й досі залишається чи не найважливішим чинником економічної еволюції, про що свідчать доволі гострі дискусії і з приводу земельних реформ у транзитивних країнах і на Україні. Водночас слід відзначити, що земля є консервативним, традиційним фактором економічною розвитку.
Найдинамічніші, революційні зміни в економіці пов'язані з розвитком техніки і технологій, які зрештою значною мірою визначають верхню межу господарських досягнень та багаторазово підвищують продуктивну силу людської праці. Сукупність суспільних інституцій різного рівня в поєднанні з базовими цінностями забезпечує безперервність і стабільність господарської еволюції, а інституціональні інновації щодо організації ринку, емісії грошей та ін. за своїм впливом на економічний розвиток порівнянні з технічними та технологічними інноваціями.
Початок 90-х років нинішнього століття ознаменувався пильною увагою до ще одного фактора економічного розвитку — до навколишнього природного середовища, до довкілля. Доведено, що довкілля справляє суперечливий вплив на господарське зростання на всіх його фазах і стадіях. Однак наявність такого впливу безперечна, тому можна доповнити формулу економічного розвитку ще одним чинником — довкіллям (N):
Y = f(P, R, T,X, N).
Таким чином, сукупність факторів економічного розвитку охоплює основоположні природні чинники, що складають його фундамент, та цілий ряд засобів і форм, створених людством у процесі своєї еволюції. Завдяки їхній оптимальній взаємодії країни і цілі регіони домагаються вражаючих результатів в економічному розвитку. І навпаки, розладнаність механізмів, що поєднують природні й набуті фактори господарського розвитку, спричинює серйозні економічні ускладнення і кризові процеси, що періодично спалахують у тих чи інших секторах світової економіки.

3.3. Моделі економічного розвитку

В теоретичних моделях розкриваються типові, спільні риси парадигмального, субстанціонального змісту, що не підлягають тимчасовим, кон'юнктурним коливанням і є відповідно відносно сталими протягом тривалого часу.
В сучасній науці виділяють кілька головних моделей економічного розвитку, які тісно пов'язані з господарським зростанням:
•    модель лінійних стадій розвитку (зростання);
•    теорія структурних трансформацій;
•    теорія зовнішньої залежності;
•    неокласична модель вільного ринку;
•    теорія ендогенного зростання;
•    модель сталого розвитку.
Розглянемо більш докладно названі концепції й моделі економічного розвитку.
Модель лінійних стадій. Обґрунтована американським економістом та істориком В. Ростоу, ця концепція передбачає, що будь-яка країна в процесі економічного розвитку за умови більш-менш органічного включення в загально цивілізаційну систему господарських координат має пройти ряд стадій. Це такі стадії:
•    традиційне суспільство;
•    визрівання передумов для ривка;
•    ривок до само підтримувального зростання;
•    перехід до технологічної зрілості;
•    ера масового споживання.
Ключовим елементом теорії Ростоу є наголос на необхідності накопичення передумов для здійснення ривка до само підтримувального зростання за рахунок внутрішніх і зовнішніх заощаджень, які дають змогу створити критичну масу інвестицій і здійснити на цій основі прискорене економічне зростання.
Теорія структурних трансформацій. У широкому значенні моделі структурних трансформацій є базовими для індустріальної цивілізації в цілому. Вони відображають історичний процес переходу в глобальному масштабі від аграрної до індустріальної моделі економічного розвитку. Цей процес розпочався кілька століть тому і «завершився в розвинутих країнах ще наприкінці XIX — на початку XX ст.
Зміст структурних трансформацій найбільш повно викладено в моделі А. Льюїса. В ній на основі узагальнення історичного досвіду країн, що пройшли стадію індустріалізації, економіка поділяється на два головні сектори. Перший — це традиційний сектор з натуральним сільським господарством, прихованим та явним надлишком робочої сили і примітивними знаряддями праці.
Другий — промисловий сучасний сектор економіки, який поглинає робочу силу, що надходить із сільського господарства, і за рахунок цього здійснюється процес модернізації всієї економіки, зміцнюється її індустріальне ядро.
Як і інші подібні економічні моделі, концепція Льюїса має низку обмежень. Численні припущення й абстрагування від реальних господарських процесів знижують її прикладне значення.
По-перше, модель не враховує технічний прогрес у промисловості, який, як відомо, часто-густо сприяє не розширенню зайнятті и промисловості, а витісненню робочої сили.
По-друге, модель постулює надлишок робочої сили в аграрному секторі економіки країн, що розвиваються, та повну зайнятість у промисловості.
По-третє, модель припускає функціонування в промисловому секторі конкурентного ринку праці до того часу, поки не буде вичерпано надлишок робочої сили в сільському господарстві.
Теорія зовнішньої залежності. Концепції зовнішньої залежності підштовхуються від дуже поширеної в західній історико-економічній літературі схеми взаємовідносин центр—периферія, яка почала формуватись ще в XV ст., разом із зародженням світового ринку.
Згідно з неоколоніальною моделлю залежності, зростаюча взаємозалежність країн світу є наслідком і продовженням залежності колоній від метрополій та інших розвинутих країн. Тим самим формуються відносини нееквівалентного обміну у взаємній торгівлі, розвинуті країни отримують економічну і технологічну ренту, транснаціональні компанії вилучають ефект масштабу виробництва, експлуатують природні і людські ресурси менш розвинутих країн тощо. Провідні позиції індустріальних країн у міжнародних фінансових організаціях дають їм змогу впливати на визначення умов надання позик і кредитів державам «третього світу» та країнам з перехідною економікою. Водночас у менш розвинутих країнах склалися чи формуються (як-от у постсоціалістичних країнах) відносно нечисленні, але економічно і політично впливові верстви (приватні підприємці, землевласники, вищі державні чиновники, профспілкові лідери, компрадорська інтелігенція та ін.), які заінтересовані у збереженні статус-кво, що забезпечує їм реалізацію власних економічних і політичних інтересів. Політика й економічна філософія місцевих еліт та фінансових олігархів спрямована дуже часто на імітацію радикальних реформ, що консервує політичну, економічну та технологічну відсталість бідних країн, посилює їхнє залежне становище в міжнародній економічній системі. Інколи такі форми розвитку називають наслідувальним, або залежним, капіталізмом.
Об'єктивними передумовами дуального розвитку в національних і міжнародних масштабах є, по-перше, співіснування в менш розвинутих країнах традиційного та сучасного секторів економіки, наявність у цих державах, з одного боку, багатої й освіченої еліти та маси неосвіченого, маргінального населення — з іншого, а в рамках світової економіки — взаємодія в одній системі потужних і багатих промислових націй та слабких і бідних найменш розвинутих аграрних країн.
По-друге, циклічність економічного розвитку спонукає до постійного відтворення відносин дуалізму на різних рівнях економічних структур, що надає йому іманентного статусу. Звичайно ж, у цій системі змінюються суб'єкти, вони можуть переходити з однієї сфери до іншої, мінятися місцями, але фактор дуалізму в різних формах залишається присутнім у загальній структурі економічного розвитку.
По-третє, розрив між різними елементами системи не лише не скорочується, а й зростає, що поглиблює дуальність економічного розвитку. Вона елімінується соціальною політикою окремих держав та заходами з демократизації міжнародних економічних відносин.
По-четверте, дуальний розвиток підтримується своєрідним економічним егоїзмом, що проявляється в незаінтересованості вищих ієрархічних структур у господарському і соціально-політичному розпитку нижчих, у створенні явних чи прихованих перешкод для цього. Одним з головних недоліків теорії дуального розвитку є її пасивно-споглядацький характер: вона радше фіксує наявне становище, ніж пропонує шляхи і механізми вирішення складних проблем економічного зростання і розвитку.
Неокласики пропонують вирішувати проблеми економічного зростання і розвитку шляхом:
•    створення сучасного ринкового середовища, де досягається максимальний ступінь економічної свободи для суб'єктів господарської діяльності та для вільного обігу ресурсів;
•    здійснення широких програм приватизації державної й комунальної власності, заохочення приватної ініціативи, розвитку малого і середнього бізнесу;
•    формування відкритої економіки, лібералізації торговельного режиму, гармонізації зовнішньоторговельних норм і правил з вимогами і стандартами ГАТТ—СОТ та ін.;
•    стимулювання інвестиційного процесу, створення критичної маси капіталовкладень шляхом залучення зарубіжних прямих і портфельних інвестицій та технологій.
Теорія ендогенного зростання. Нова теорія зростання (ендогенне зростання) була викликана до життя невирішеністю гострих проблем економічного розвитку в країнах, що розвиваються, а останнім часом і в нових незалежних державах, з одного боку, та явною недосконалістю неокласичної концепції вільного ринку — з іншого.
Головна особливість моделі ендогенного зростання полягає в орієнтації насамперед на внутрішні чинники і механізми господарського розвитку, які у своїй сукупності здатні забезпечити саморозвиток і самовідтворення цілісних національно-державних економічних систем. Вона не має нічого спільного з концепцією «опори на власні сили», але передбачає залучення в господарський оборот внутрішніх ресурсів і потенцій, що здатні створити необхідні стартові умови економічного зростання і підтримання його оптимальних темпів у довгостроковому плані. Важлива роль при цьому відводиться активній економічній політиці, яка покликана сприяти максимальному залученню всіх наявних у країні ресурсів і механізмів задля формування власної національної економічної системи та її кількісного і якісного вдосконалення.