1.1.Зміст поняття „розвиток”

Зміст поняття  „світовий розвиток” привернув увагу вчених, котрі належать до різноманітних  шкіл і напрямків наукової думки. Цим пояснюється різнобічність у поглядах щодо визначення цього поняття. Одні вчені розглядають „світовий розвиток” як сукупність розвитку окремих країн, держав і народів, інші – як розвиток світу у цілому. Але такі визначення не пояснюють деякі проблеми „світового розвитку”, зокрема, співвідношення між окремими країнами та їх різноманітними сферами соціально-економічного, політичного та культурного розвитку. Людські цивілізації завжди розвиваються нерівномірно і на земній кулі були певні регіони, які значно відставали від найбільш передових і тому виникає проблема визначення і розуміння змісту поняття „світ у цілому”, адже до цього часу ще не вдавалося виявити єдині принципи внутрішньої динаміки, єдиний універсальний для всіх цивілізацій цикл розвитку.
Російський дослідник М. Косолапов дотримується точки зору, що „світовий розвиток” утворюють деякі складні процеси взаємодоповнення, взаємообумовлення внутрішнього розвитку країн і народів, еволюції та розвитку систем зв’язку і відносин між ними.
Закономірно, що для більш повного розуміння змісту поняття „світовий розвиток” виникає необхідність осмислення поняття „розвиток”: його суті, спрямованості та співвідношення з певними видами перемін. Аналіз виникнення ідей розвитку в релігійних вченнях і  філософських трактатах приводить до висновку, що розвиток здійснювався у часі і має певну спрямованість (тобто послідовність розвитку стадій у часі (раніше-тепер-потім) та їх векторне розташування один за одним (одні фактори розвитку базуються на інших) як у причинно-наслідковому спрямуванні, так і у напрямку прогресу чи регресу.
Для розуміння суті „розвитку” як явища, дослідник М.Косолапов ставить цю категорію у єдиний понятійний ряд „переміни-зміни-трансформація-еволюція-розвиток”. Ключовими критеріями різниці між цими категоріями є протяжність (тривалість)  відповідного явища у часі, їх походження і характер (випадкові-закономірні), тип їх спрямованості (зворотні-незворотні).
„Переміни” можуть бути різної протяжності (тривалості) у часі, торкатись будь-якої сфери життєдіяльності суспільства і людини, бути випадковим чи закономірним явищем. Найбільш важливою їхньою ознакою їх є зворотність, тобто можливість легко і швидко  міняти напрямки у різних просторах (фізичному, соціальному та когнітивному).
Зміни здебільшого більш  довготривалі за термінами їхнього визрівання і становлення за часом і ефектом їхньої дії. Тим самим майже відсікається фактор випадковості. Зміни відображають, виражають і матеріалізують у собі, як правило, деякі закономірності. Важливо відзначити, що зміни надто стійкі до зворотності. Не будучи категорично зворотними зміни, які виникли через закономірності і з певних причин і підстав, здатні ефективно протистояти не тільки  об’єктивним факторам, але і цілеспрямованим, усвідомленим суб’єктивним намірам повернути їх назад.
Трансформація у кількісному її вимірі рівнозначна змінам (або їх сумі чи сукупності), які можна визначити як серйозні, масштабні, глибокі та ін. (окремо або разом). Але категорія трансформації вводить у понятійний ряд два нових операційних критерії якісних перемін (суть трансформації саме у появі нової якості, а не у об’ємі змін як таких), а також балансу змін спадковості (допускаючи найглибші зміни, трансформація все ж передбачає високий ступінь збереження спадковості). Спадковість робить трансформацію  в принципі зворотнього, а забезпечення такої зворотності вимагає надзвичайно серйозних підстав.
Еволюція є цілісною послідовністю деякої множини трансформацій, які закономірно витікають одна із одної і впродовж тривалого часу в сукупності приводять до  придбання об’єктом еволюції стійких, незворотніх нових для нього якісних рис, під впливом і внаслідок яких об’єкт суттєво змінює свою природу, прояви, функціонування.
Розвиток – це довготривала (надто довготривала) за його становленням і функціональною тривалістю, закономірна за причинами, рушійними силами, природою і характером, шляхами і способами його матеріалізації, чітко спрямована (в часі, просторі, характері і змісті перетворень, що відбуваються), і за всіма цими причинами незворотня зміна матеріальних та ідеальних об’єктів.
Дослідник А.А.Єльянов у наукову літературу вводить поняття „доганяючий розвиток”. За своєю суттю це поняття лише фіксує загальну спрямованість розвитку країн „запізнілої” індустріалізації і позначає можливість їх підтягування до виробничих і споживчих стандартів світового економічного авангарду. Такою можливістю у другій половині ХХ ст.  блискуче скористались Японія, яка висунулась в економічні лідери, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг, які „доросли” завдяки технічно-економічному ривку до статусу нових індустріальних держав, також  Іспанія, Португалія і Греція, які вибрались із напівпериферійного стану і влилися в ряди передових країн.
Для дослідження впливу міжнародних відносин на „світовий розвиток” і навпаки - „світового розвитку” на формування структури міжнародних відносин важливим є розуміння зв’язку явища „розвиток” із явищем „світовий розвиток”.

1.2. Зміст понять „розвиток суб’єктів міжнародних відносин”, „системи міжнародних відносин” і „розвиток суспільства”

Аналіз показує, що  явище „розвиток” є складним і це значно ускладнює його типологію за видами і проявами. З певною умовністю в явищі „розвиток” дослідник М.Косолапов  виділяє розвиток суб’єктів міжнародних відносин, системи міжнародних відносин як явища і його конкретних втілювань, суспільства як соціально-історичного феномену, в єдності його внутрішніх якостей і всій сукупності відносин і зв’язків у міжнародному житті.
Як правило, розвиток суб’єктів  міжнародних відносин виступає  у трьох якостях:
- як соціально-історичний розвиток конкретного суб’єкта (наприклад, процес еволюції певної країни, народу впродовж всієї або частини її історії);
- як розвиток повного типу суб’єкта (наприклад, еволюція демократичного або авторитарного суспільства з моменту його появи і до теперішнього часу);
- як розвиток певних типів суб’єктності у міжнародних відносинах (тип суб’єкта – це учасник міжнародних відносин певного типу: держава, транснаціональна компанія, міжнародна організація, громадська  група і , навіть, окрема особа).
Розвиток системи міжнародних відносин передбачає зміну характеру і природи суб’єктності її учасників, послідовну зміну світових порядків і розвиток власне системи і структури міжнародних відносин.
Зміна характеру і природи суб’єктності означає, наприклад, що в процесі еволюції демократичної держави з моменту виникнення і впродовж її історичного існування змінюється характер і природа її суб’єктивного сприйняття міжнародної системи і її суб’єктивна дія чи протидія стосовно  цієї системи. Зміна світових порядків передбачає  розвиток системи поточних відносин між конкретними міжнародними акторами в конкретну історичну епоху. Розвиток структури міжнародних систем включає матеріальне і організаційне ускладнення в історичному масштабі часу, фізичному і соціальному просторах і також розвиток уявлень людини про світ і ті відносини, які його формують і  спонукають до змін. Сюди, перш за все, входить такий напрямок діяльності суб’єктів міжнародних відносин, як розширення кількості сфер діяльності людей на міжнародній арені і зростання різноманітності відносин та їх ускладнення.
Розвиток суспільства передбачає насамперед історично послідовне розширення кіл соціальності, яку визнає внутрішнє соціальне середовище. Власне, це кордони того, що внутрішньо оформлений соціум вважає„своїм” і відрізняє від „несвого”. Тобто, це горизонти і зміст соціальної ідентифікації особистості, малих і середніх груп і соціуму в цілому. Фактично всі види взаємодії між „своїми” і утворюють суспільство стійке проти деструктивних виливів і діянь. У той же час міжнародні відносини історично були сферою стикання всіх видів взаємодії між „чужими”  більшою мірою ніж між „своїми”.
Як уже відзначалось, у другій половині ХХ – початку ХХІ ст.. суттєво проявились дві зовнішньо протилежні, а по суті взаємодоповнюючі тенденції: універсалізація життя народів і зростання різноманітності і нерівномірності у світовому розвитку. З одного боку, поступово зростає усвідомлення належності всіх людей, країн і народів до єдиного людського роду, і така свідомість народжує нове явище – транскордонні макрогрупові ідентифікації: особи певної віри, національності і переконань цю  спільність ставлять вище спільності внутрішньо оформленого соціуму, тобто державної спільності взагалі. З іншого боку – часто під впливом різноманітних факторів групова ідентифікація починає помітно посилюватись і переважувати ідентифікацію макросуспільну. Прояв цих обох тенденцій може призвести до зміни історичної моделі світового розвитку. Якщо раніше розвиток здійснювався як стихійно сформована рівнодія всіх, у тому числі і протилежно направлених сил, факторів і процесів, то в нових умовах поступово виникає нова модель розвитку,  все більш усвідомленого не тільки в частковостях, але і в стратегічній його цілісності, і цілеспрямованого контрольованого в інтересах життєдіяльності людства на Землі.
Слід зазначити, що вказані конкретні види і прояви розвитку взаємозв’язані між собою: розвиток одного з них не обов’язково супроводжується аналогічним розвитком іншого і навпаки – можуть мати місце тенденції протилежного типу, характеру і спрямованості.

1.3. Зміст поняття „світовий розвиток” у концепціях представників різноманітних шкіл і напрямків у ТМВ

Процес становлення єдиного, цілісного і взаємопов’язаного світу сам по собі піднімає значимість таких проблем, як:
-    принципи організації такого світу;
-    регуляцію у ньому проблем і суперечностей;
-    напрямок його еволюції і розвитку, як керованих так і стихійних.
Всі ці питання прямо і безпосередньо пов’язані з проблемою і перспективами світового розвитку, адже для стратегічного вирішення проблем і суперечностей такого розвитку необхідно бачити хоча б приблизно його характер і напрямки. Відсутність такого бачення може значно посилювати стихійність світового розвитку і пов’язані з цим процесом ризики і небезпеки.
У ТМВ існувала й існує значна кількість різноманітних шкіл і напрямків теоретичного дослідження процесів світового розвитку. Звідси виникає проблема розвитку єдиної концепції такого розвитку і для більш повного розуміння цієї проблеми проаналізуємо деякі ідеї світового розвитку в історичному контексті, які сформульовані представниками названих шкіл і напрямків.
Християнсько-нормативний підхід у ТМВ не визнавав ідею розвитку як таку.  Відповідно до християнських церковних догм Господь Бог одного разу створив світ, який у подальшому змінюється тільки згідно з Божою волею. Християнство як релігія і як церква (ідеологія в єдності із суспільною організацією) прагнули підкорити рух думки про розвиток стратегічним і політичним  вимогам – створенню всесвітньої релігійної держави.
Нормативний підхід за своєю суттю ідею розвитку розглядав також у спрощеному вигляді. Висунувши певні цінності та ідеали (будь-якого змісту і приналежності), які повинні реалізуватись у соціальних суспільствах, він розглядав рух до них лише в наближенні реалій світу до догм свого вчення, а все інше розглядалось як відхилення. Такий підхід до проблем світового розвитку можна проілюструвати на основі аналізу концепції парадигми політичного реалізму (основоположники: Ганс Моргентау та Реймон Арон). Виходячи з того, що міжнародні відносини мають анархічний характер і є ареною гострого протиборства держав, а головними міжнародними процесами є міждержавні конфлікти та їх крайня форма – війна, представники цього теоретичного напрямку в ТМВ розглядали світовий розвиток як вічну боротьбу всіх з усіма в сфері міжнародних відносин. У ході цієї боротьби можуть і будуть змінюватись переможці і переможені, але незмінною залишиться ідея того, що міжнародні відносини завжди і скрізь ґрунтуються лише на боротьбі суб’єктів цих відносин за владу і вплив на міжнародній арені. Тому в основі міжнародної діяльності держав, як відзначає Ганс Моргентау, лежить їх прагнення до збільшення влади і, відповідно, зменшення влади інших, і на цій основі забезпечується власна безпека.
Слід зазначити, що такий підхід до ідеї світового розвитку прирікає практичну діяльність на догматизм, на прихильність до виключно силових методів у міжнародних відносинах, а у науковому плані – різко обмежує прикладні можливості створюваних у рамках християнсько-нормативного підходу концепцій  розвитку. По суті християнсько-нормативний підхід у теперішній час не має у своєму розпорядженні чіткої картини світового розвитку і еволюції системи міжнародних відносин. Аналогічна обмеженість властива також базовій концепції геополітики.
Разом з тим слід відзначити гіпотензотворчу функцію нормативних теорій: будь-яка встановлена норма по природі є гіпотезою, а наукова і практична цінність гіпотези визначається у подальшому тим, яка частина її змісту отримує підтвердження у вигляді операційних теорій і концепцій. У цьому значенні християнсько-нормативний підхід об’єктивно дозволив сформулювати основи загальної теорії довготривалих міжнародних протиборств. Але світовий розвиток не визначається лише динамікою і наслідками таких протиборств. Більш   того, вимагають пояснення причини їх виникнення і в якій мірі вони пов’язані із світовим розвитком, визначаються ним і впливають на нього.
Виникнення марксизму означало і появу ще однієї парадигми у поглядах на міжнародні відносини і світовий  розвиток. У якості своєї ґрунтовної гіпотези марксизм висунув і розробив загальну концепцію розвитку та ідею соціально-історичного розвитку.
Класичний марксизм явище розвитку  трактував як притаманну всякій матерії, невід’ємну від неї універсальну властивість, як всезагальний принцип, що характеризує і визначає рух у часі фізичного і соціального світів, а також процесу пізнання. Закони явища і процесу розвитку матеріалістична діалектика розглядає в єдності і боротьбі протилежностей, переході кількісних змін у якісні,   в запереченні заперечення. Єдність і боротьба протилежностей передбачає присутність у будь-якому явищі двох, взаємовиключних начал, перехід кількісних змін у якісні означає періодичні „стрибки” від колишнього якісного стану об’єкту до нового, „вищого”. Суть заперечення заперечення полягає у тому, що у майбутньому неминуче виникає заперечення того нового, якісно „вищого”, яке колись так само стверджувалось як заперечення явища, яке виникло раніше до нього.
Ідеї класичного марксизму значно розвинув В.І.Ленін, який розглядав розвиток як процес „...який ніби повторює пройдені вже ступені, але повторює їх інакше, на вищій базі („заперечення заперечення”), розвиток, так би мовити, по спіралі, а не по прямій лінії, - розвиток стрибкоподібний, катастрофічний, революційний, – взаємозалежний і найтісніший, нерозривний зв’язок всіх сторін кожного явища,... зв’язок, що дає єдиний закономірний світовий процес руху” .
Багато в  позиції В.І.Леніна не тільки є сумісним із сучасними (кін. ХХ – поч. ХХІ ст.) уявленнями про розвиток, але і передбачало їх. Наприклад, ідея про світовий розвиток по спіралі є надзвичайно цікавою, продуктивною і об’єктивною. Але перетворення ленінської думки в догму марксизму-ленінізму на багато десятиріч скувала рух марксистської думки, і, як результат, в офіційній ідеології, політиці і науці епохи соціалізму утвердився, запозичений від християнства, погляд на розвиток, як на лінійний процес: від простого до складного, від вищого до нижчого. У зв’язку з цим виникла своєрідна ідейно-політична суперечність: на рівні наукової думки розвиток виступає в марксизмі-ленінізмі як можливість і неминучість: матерія і дух в принципі не можуть існувати, не розвиватись. Еволюція і революція, що мають принципову  різницю і одночасно діалектичну єдність, трактуються як два основних типи розвитку. При цьому не вказуються інші, тобто не основні типи. Але ці наріжні положення марксизму-ленінізму фактично ніколи не застосовувались до аналізу радянського суспільства країн соціалістичної співдружності і світового розвитку у цілому. Поступово поняття „світовий розвиток” було витіснено поняттям „світовий революційний процес”. Світовий розвиток ортодоксальний марксизм розглядав як процес неминучої перемоги соціалізму в усьому світі („Теорія перманентної соціалістичної революції”), а хід розвитку у двох частинах світу – соціалістичному і капіталістичному –„здійснювався” за різними по природі закономірностями. Фактично така концепція роздвоювала єдність світу і його розвиток.
Виходячи з ролі власності, як визначальної всього останнього, марксизм і його радянська модифікація на провідне місце висувала формаційний підхід до світового розвитку, ігноруючи цивілізаційний та соціокультурний, пов’язували його із сферою міжнародних відносин лише у загальній формі і, в результаті, так і не створили операційної теорії розвитку.
Відмінною від класичного марксизму є дещо спрощена концепція світового розвитку неомарксизму. Представників неомарксизму об’єднує  ідея цілісності світового співтовариства, його взаємозалежність і певна утопічність в оцінці майбутнього людства: перехід від капіталізму до соціалізму є тривалою перспективою, що проходитиме через декілька етапів і через становлення нової системи міжнародних відносин. Але поглибившись лише у сферу філософії, неомарксизм практично нічого не дав для теорій міжнародних відносин і світового розвитку.
Слід відзначити, що сама постановка проблеми „світового розвитку” є великою заслугою марксизму, адже актуальність і необхідність її дослідження визнається сьогодні всіма течіями науки про міжнародні відносини.
Для розуміння суті явища „світовий розвиток” важливим є аналіз  християнсько-позитивістського  підходу до вказаних проблем. З моменту свого виникнення християнство висунуло ідею часу і  його векторної спрямованості тільки на сферу духу. Але з розвитком пізнання і прогресу наук проявилась тенденція формування спочатку інтуїтивних, найзагальніших, а пізніше і наукових уявлень про зміни у фізичному і соціальному світах. Ідея часу привела, таким чином, до ідеї розвитку, яка поступово стверджувалась у природознавстві, філософії та ін. науках, (філософська  система Г.Гегеля і вчення Ч.Дарвіна про природний відбір).
В немарксистській науковій думці майже до кінця ХІХ ст. ідея розвитку в наукових колах трактувалась як еволюція – лінійний процес перемін, які послідовно виростають із попередніх станів матерії, що незмінно вели від простого до вищого. Таким чином, християнсько-позитивістський підхід розглядає проблему розвитку лише в рамках плоского, „двохмірного” еволюціонізму. Ідея соціально-історичного розвитку не приймається навіть як гіпотеза: розвиток капіталізму зупинився на рівні ринку і демократії, а дальше – можливі лише еволюційні зміни створеної, але ніяк не розвиток, що передбачає на якомусь з його етапів „заперечення заперечення”, тобто трансформації цієї системи у більш високу якість.
Серед представників вказаного підходу відносно широке поширення отримала ідея „великомасштабних історичних перемін” (large scale historical change). До них належать такі переміни, як крах великих імперій Стародавнього світу, перехід від рабовласницького ладу до феодального, колонізація Північної Америки  і Азії, розпад колоніальної системи, СРСР та ін. Що стосується розвитку системи міжнародних відносин, то недооцінюється її розвиток і не заперечуються її здатність до перемін і самі переміни. Тут об’єктом дослідження виступають здебільшого конкретний світовий порядок, який часто ототожнюється з поняттям системи міжнародних відносин (наприклад, версальська система, система „холодної війни”, ”постсоціалістична система”). Цей конкретний світовий порядок досліджується здебільшого через призму  концепції змін (change), у якій виділяють бажані і необхідні такі якості, як передбачуваність і керованість (guided), а також  концепції міжнародної стабільності (world stability), яку розуміють як передбачуваність і керованість бажаного типу світового порядку і конкретних станів.
Розвиток суб’єктів міжнародних відносин розглядається лише стосовно країн і оцінюється за декількома критеріями:
- рівнем соціально-економічного розвитку;
- наявністю ринкової економіки та її типу;
- рівнем політичного розвитку, що передбачає наявність демократії західного типу або ступінь руху до її створення.
Виходячи із  вищевикладеного, можна констатувати, що християнсько-позитивістський підхід виводив дещо спрощені гіпотези світового розвитку і його зв’язку з міжнародними відносинами.
Ціла низка об’єктивних і суб’єктивних причин виводять зараз на перший план світової політики проблеми розвитку. Ця проблема сьогодні різко актуалізується у зв’язку із обмеженістю ресурсів на Планеті і її здатністю регулювати процес життєдіяльності людства. Майже з 60-х років ХХ ст. світова наука попереджає людство про зростаючу і небезпечну несумісність традиційних форм економічного розвитку з екологічними можливостями земної кулі. Це означає, що проблема світового розвитку і його зв’язки з міжнародними відносинами із наукової перетворюється вже в практичну.
З середини 60-х років і до кінця ХХ ст.. результати науково-технічної і технологічної революцій, результати  наукових досліджень у галузі природничих і гуманітарних наук значно змінили уявлення про явище розвитку. Переміни, які тут спостерігаються, представники російської школи теоретичних досліджень ТМВ (М. Косолапов, П.Циганков, М. Загладін, А. Неклесса та ін.) підсумовують так:
- по перше, в науці фактично відбулась відмова від погляду на розвиток як на виключно лінійний процес. Цей процес тепер розглядається як один з можливих при цьому найпростіших варіантів явища розвитку в цілому. З’явився новий погляд, що найбільш складними видами розвитку є системи, і їх розвиток нагадує витягнуту у часі спіраль;
по-друге, поступово утверджується визнання циклічного характеру будь-якого розвитку, а також процесів, з яких складається цей розвиток. Сама циклічність може бути при цьому надзвичайно  складної природи і, як правило, включає низку циклів різної причинності і тривалості, володіє багатоманітною амплітудою коливань. Але за кожним припливом будь-якого процесу розвитку завжди наступає відплив;
по-третє, співвідношення амплітуди, масштабів, змісту цих „припливів” і „відпливів” визначає спрямованість розвитку у цілому - висхідний розвиток, прогрес, або нисхідний розвиток - регрес. Фактично визнається положення, що у кожного позитивного розвитку („від простого до складного, від нижчого до вищого”) є його антипод – деградація, виродження („від вищого до нижчого, від складного – до простого”);
по-четверте, у сучасній науці з’явилась здатність відрізняти довгу – і найдовготривалішу спрямованість розвитку у цілому і окремі етапи цього процесу. Висхідний розвиток може на якихось його відрізках включати окремі і навіть тривалі періоди низхідного розвитку. І навпаки: деградація, виродження можуть на певний час перериватись спалахами відносного прогресу;
по-п’яте, стає очевидним, що процес розвитку не є універсальним, більше того, що розвиток не є неминучістю, що він швидше – потенційна можливість, реалізація якої залежить від наявності достатньо складного комплексу специфічних умов, конкретний зміст яких визначає ймовірність того,  чи стане фактичний розвиток висхідним або низхідним, або виявиться у глухому куті;
по-шосте, поступово визріваюче визнання того, що реалізація потенційної можливості висхідного розвитку вимагає не тільки наявності в системі, що розвивається, певного надлишку ресурсів, енергетики, часу, але і зусиль щодо використання цього надлишку в цілях і на потреби розвитку. За відсутності таких зусиль сам по собі надлишок стимулює лише процес ентропії (розпаду, деградації, виродження, саморозпаду);
по-сьоме, з урахуванням всього викладеного на перший план виходять дослідження:
-    внутрішніх механізмів розвитку;
-    закономірностей організації і функціонування складних структур та процесів їх самоорганізації;
-    явищ стабільності, дестабілізації, криз у складних системах як факторів, передумов і механізмів розвитку цих систем;
-    явищ біфуркації у фізичних, біологічних, інформаційних і соціальних системах (явище „біфуркації” передбачає можливі різкі і негайні локальні обурення у рутинному протіканні звичайних і стійких процесів, що вони здатні стати причиною катастрофи або початком нового  розвитку).
Зазначені вище переміни свідчать про те, що сучасна наука переосмислює концепцію розвитку у цілому і, поки що, не має можливості дати вичерпне визначення явища розвитку. Відсутність загального визначення значно ускладнює вироблення перспективного наукового розуміння світового розвитку.
Політичне трактування „світового розвитку” пояснює це поняття як загальну сукупну позитивність, що передбачає:
-    подолання відсталості;
-    економічне зростання країн;
-    підйом рівня і якості життя населення;
-    розвиток охорони здоров’я, освіти і культури;
-    екологічна безпека та ін.
Що стосується політичного змісту, розвитку, то він оцінюється перш за все за ідеологічними критеріями. Наприклад, для Китаю це „перемога в кінцевому результаті соціалізму над капіталізмом”, для країн Європейського союзу – „перемога вільного ринку і політичної демократії”, для ісламських країн – „всесвітнє поширення ісламу і побудова ісламського суспільства”. У галузі міжнародних відносин таке ідеологізоване трактування орієнтує тих, хто його дотримується, на перемогу своєї сторони, на підкорення світового розвитку інтересам і амбіціям держави або групи держав. Але така політика може провадитись (і провадиться) в життя з елементами агресивності і фанатизму, але у будь-якому випадку вона здатна лише посилювати стихійність реального світового розвитку в умовах, коли така стихійність може стати загрозою існування людського роду та Землі.
Політологічне і філософське трактування поняття „світовий розвиток” спирається на положення про те, що розвиток у цілому рухається через відмирання соціально-історичних конкретних форм, що вичерпали себе. (Загибель одних цивілізацій є формою становлення нових). Взагалі політологічна і філософська наука, вступаючи у суперечність з ідеологією, визначає, що світовий розвиток в умовах всесвітньої історії веде не лише до стандартизації культур, не до механічного повторення усіма одного і того ж шляху, відтворення одних і тих же форм, але і до більшої духовної, соціальної і політичної різноманітності.
„Світовий розвиток”, - відзначає дослідник М. Косолапов, - це процес і результат становлення деякої раніше не існуючої системної цілісності, довготривалого, чітко вираженого якісного ускладнення такої цілісності, або такого ж невипадкового розпаду однієї цілісності, який одночасно є передумовою і процесом становлення на її місці іншої, нової цілісності.
За такого розуміння явище світового розвитку вивільнюється від будь-яких ідеологічних критеріїв і оцінок і виступає як об’єктивна якість. Тоді міжнародні відносини і міжнародне життя у цілому є сферою, де в першу чергу матеріалізуються потенційні можливості світового розвитку. Якщо майже до  середини ХХ ст. світовий розвиток виражався у формуванні і періодичних змінах системи міжнародних відносин та їх суб’єктів, то з появою тенденцій до становлення єдиного і цілісного світу у змісті світового розвитку суттєво проявляються компоненти практичної і політичної організації цієї цілісності.
Розуміння світового розвитку як явища, його взаємозв’язок з функціонуванням і розвитком міжнародних відносин приводять до висновку про циклічність будь-якого розвитку, який передбачає можливість і високу ймовірність наступу тимчасового відкату тих процесів, що раніше визначали хід і зміст міжнародного життя.

5.2. Глобалізація як одна із провідних тенденцій світового розвитку

5.2.1. Зміст поняття „глобалізація”

Останнім часом проблеми глобалізації привертають до себе особливу увагу вчених, що належать до різних шкіл і напрямків наукової думки. Це породжує багатоманітність поглядів на процеси, що розгортаються у сучасному світі.  Сьогодні існують сотні різноманітних, у тому числі і взаємовиключаючих визначень глобалізації, що відображає складність і неоднозначність цього явища.
Наукове розуміння глобалізації, - відзначає дослідник М.Косолапов, - повинно виходити із усвідомлення спільності і відмінностей групи явищ (і відповідно їм понятійного ряду), безпосередньо суміжних з глобалізацією. Таким понятійним рядом є „інтернаціоналізація – регіоналізація – єдиний і цілісний світ – глобалізація”. Всі явища, що відображають вказані поняття, об’єднуються тим, що, будучи раніше внутрішньодержавним процесом розвитку, вийшли за межі кордонів окремих країн. Різниця між ними полягає в умовах і часі виникнення, в їх суті, конкретних і соціально-історичних функціях, у масштабах, глибині інтенсивності явищ, а також у безпосередніх підсумках і наслідках.
Інтернаціоналізація –найстародавніший (як і сама цивілізація) процес, що  виник, в основному, на базі торгівлі. Товари у закінченому вигляді вироблялись у межах окремих країн і потім експортувались. Таким чином, інтернаціоналізація:
- передбачає вихід явища суто внутрішнього за початкові рамки, а також об’єднання дій декількох суб’єктів світової економіки і політики навколо спільних для них завдань, цілей та виду діяльності;
- попереджує самостійні стійкі, існуючі та діючі в багатьох аспектах вже автономно від держави форми міжнародних взаємодій (союзи, угоди і організації). Вона проявляється в цих формах, формує цілі напрямки та галузі діяльності, здійснення яких можливе лише за міжнародного співробітництва. Як явище, інтернаціоналізація носить універсальний характер. За охопленням суб’єктів міжнародних відносин і простору, ефективніше розвивається на локальному рівні або в застосуванні окремих сфер. Головною її функцією є забезпечення стійких міжнародних зв’язків „поза простором” і в реальному часі. Разом з тим, зростаюча інтернаціоналізація в перспективі веде до обмеження економічних можливостей не тільки національних держав, але і територіально-політичних структур у цілому.
Явище регіоналізації також є одним із найдавніших проявів розвитку людської цивілізації. Воно сприяло формуванню середніх і великих держав в усі історичні періоди – від стародавніх до новітніх часів. Впродовж історичного процесу відбувались послідовні і закономірні цикли об’єднання і розпаду держав не стільки за етнічними параметрами, скільки  з економічними. Свобода переміщення товарів, послуг та капіталів за межі національних кордонів формували більш-менш стійкі репродуктивні зв’язки. Конгломерат національних економік поступово формував міжнародний поділ праці, єдині виробничі комплекси, і в результаті, як відзначає Е. Кочетов, на світовій карті намітились економічні кордони, що не співпадають з національними. При цьому посилюється гнучкість і рухомість міжнародних репродуктивних зв’язків. Великі підприємства і навіть стійкі транснаціональні репродуктивні комплекси об’єднуються в часові, але відносно стійкі регіональні утворення, які характеризуються спільною виробничою базою і науково-технічною єдністю процесів виробництва товарів і послуг.
Таким чином, суть явища регіоналізація полягає у формуванні на основі і через розвиток інтенсивних і глибоких для свого часу інтернаціональних зв’язків нових, більш крупних інтеграцій, соціально-територіальних систем, тобто міжнародних консорціумів і транснаціональних альянсів (союзів, корпорацій тощо).
Утворення регіональних організацій, кількість яких постійно зростає, - це і певним чином ступені глобалізації. Одночасно це спосіб досягнення ефекту від масштабу, оскільки окремим країнам такі організації можуть забезпечити певний захист від негативних наслідків глобалізації.
Єдиний і цілісний світ є, швидше  всього, не породження ХХ ст., а в деяких формах він виявляв себе раніше. З моменту виникнення стародавніх людських цивілізацій провідною тенденцією світового розвитку було розширення і поглиблення зв’язків між народами і державними об’єднаннями, форми таких зв’язків були різноманітними, здійснювались поетапно і ґрунтувались як на експансії одних народів до інших так і на тих чи інших формах співробітництва.
Як відзначають дослідники Е.Рашковський, В.Хорос, будь-яка  цивілізаційна система у своєму розвитку пройшла певні структурні рівні, в яких простежується чітко виражена тенденція до єдності і цілісності світу:
1. Рівень архаїчний, який вкорінений у підсвідомості, мові, фольклорі, етнокультурних традиціях. На цьому рівні простежується „анімістичний” зв’язок людини з оточуючою природою і безпосереднім первинним середовищем.
2. Рівень „осьовий”, опосередкований досвідом поширення великих світових релігій і філософських вчень, епох великих завоювань і утворення держав.
3. Рівень сучасний (modern), який відображає всесвітньо-історичний вплив на інші народи західного раціоналізму і суієнтизму і породження ними технологій виробництва соціально-економічних і політичних структур та ідейних поглядів. Отже, явище єдиного і цілісного світу є властивістю не тільки світу в цілому, але і окремих цивілізацій, що входять до його складу, хоча це розуміння розвитку тривалий час не усвідомлювалось сучасниками. Формування  цілісності і єдності світу є результатом світового розвитку, який з кожним циклом такого розвитку переглядається і відтворюється знову на новому витку історичної спіралі.
Сучасна епоха – це час глобальних вимірів основ суспільства: об’ємний, нелінійний образ виникаючого постсучасного світу явно виходить за межі звичних  раціоналістичних стереотипів і спрощених категорій. У цих унікальних історичних умовах стають все більш зрозумілими внутрішні механізми і мотиви глобальної трансформації сучасного світу. Але наукове визначення глобалізації як явища має певні наукові труднощі, пов’язані як з політичним звучанням, проблеми так і сутністю процесів, викликаних явищем глобалізації. У сучасних умовах надзвичайно гостро стоїть питання: що таке сучасна глобалізація, чи є та форма, у якій вона проходить, формально неминучою чи існує альтернатива, де пролягають кордони між об’єктивною і суб’єктивною складовими процесу глобалізації.
Кожний з міжнародних акторів має власну стратегію розвитку і прагне її реалізувати на міжнародній арені. Результатом взаємодії і боротьби цих стратегій є ті кардинальні зміни у сучасному світі, які пов’язуються з процесом глобалізації. При цьому зміни зачіпають всіх учасників процесу, а основний напрямок цих змін, при всій суперечності і непередбачуваності процесу, є незмінним – збільшення взаємного зв’язку, взаємної уразливості учасників. Як відзначає дослідник М.Іванов, саме посилення взаємних зв’язків, взаємних залежностей і  уразливості людей, спільнот і держав, яке отримало до кінця ХХ ст. глобальні масштаби і є основним об’єктивним змістом феномена глобалізації котра охоплює всі основні сфери життя суспільства: економіку, політику, соціальні відносини, культуру, ідеологію і сферу відносин людства з  навколишнім світом.
У науковій літературі найчастіше аналізується декілька джерел усіх або частини процесів, які у сукупності і утворюють явище глобалізації у цілому. Дослідник М.Косолапов, розглядаючи глобалізацію як якісно самостійну, складну систему явищ і відносин, сформулював низку процесів, розвиток яких викликає її і значно поглиблює. Це, перш за все:
- стабільні, довготривалі негативні екологічні наслідки господарювання людини на Планеті. З другої половини ХХ ст. ці наслідки стали настільки небезпечними, що мутація біосфери Землі стала не прогнозованою;
- розвиток різноманітних комунікацій, інфраструктур і відносин, який веде до такого ступеня соціальної  взаємопов’язаності і взаємозалежності світу, коли багаточисельні ознаки соціально-історичної дикості і варварства конкретних суспільств стають загальною проблемою усього людства, що загрожує його безпеці;
- поява перших суб’єктів світової економіки і політики (держав, міжнародних організацій, транснаціональних корпорацій), поєднання інтересів, здібностей і можливостей, які вимагають від них і дозволяють їм діяти глобально в одній або декількох сферах життя діяльності на щоденній основі. Фактично це вже діяльність „суб’єктів глобальних відносин”.
Але все це, - відзначає М.Косолапов, - лише видима частина явища глобалізації, основу якого утворюють єдність капіталізму у його найвищій у теперішній час стадії розвитку – техносфери як найбільш закінченого матеріального результату всієї попередньої еволюції індустріального суспільства і процесу, що розпочався, функціональної стратифікації держав  залежно від того, яке місце вони займають у системі забезпечення потреб техносфери.
Незважаючи на дискусійність у трактуванні поняття „глобалізація”, масштабність і недостатню вивченість цього феномену, ніхто з дослідників не заперечує того, що вона з самого початку спрямована на максимізацію економічної, науково-технічної і культурної взаємодії різноманітних країн незалежно від їх цивілізаційної належності, рівня розвитку і місцезнаходження. Ця взаємодія завжди несла в собі певний інтеграційний початок і пов’язана ,  з науково-технічним прогресом. На думку дослідника О.Єльянова, глобалізацію можна визначити як диверсифікацію, розширення, поглиблення і ущільнення усієї системи транснаціональних господарських і культурних зв’язків, що в  результаті надає їм загально планетарний, глобальний вимір. Так чи приблизно так визначають суть глобалізації і провідні міжнародні організації (у тому числі і економічні).
Таким чином, незважаючи на певну схематичність, вказані визначення розкривають основний зміст і загальну спрямованість глобалізаційних процесів, забезпечують їх  ув’язку між собою. У першу чергу, мова йде про такі узагальнюючі форми їх прояву, як інтернаціоналізацію – єдиний і цілісний світ – глобалізацію. Слід зазначити, що, незважаючи на безумовну смислову близькість цих понять, це зовсім різні процеси, що характеризують зміст світового розвитку.

2.2. Міжнародні відносини і тенденції світового розвитку в контексті історичного процесу

Історія людств є надзвичайно суперечливою і міжнародні відносини то прискорювали, то надовго гальмували світовий розвиток. Світ ніколи не стояв на місці, його сучасний розвиток ніколи не був таким, як у недалекому  чи далекому минулому. Практично вже в межах одного абсолютного модуля тривалості  у суспільства виникали нові цінності, принципи і організаційні схеми управління, які підривали принципи влади в суспільних інституціях. Багатьох дослідників науки про міжнародні відносини вже давно турбують ці процеси, які відбувалися і відбуваються у сфері міжнародних відносин. Вони створюють новий світ чи його розвалюють, забезпечують якісний стрибок у майбутнє чи провал у минуле, удосконалюють людську цивілізацію чи сприяють її деградації.
Аналізуючи прояв закономірностей у сфері міжнародних відносин в історичному контексті, дослідник М. Загладін виділяє низку тенденцій світового розвитку.
Перш за все, це тенденція, що веде до розширення і поглиблення взаємозв’язків між народами і державами, які ґрунтуються як на конфліктах, так і на співробітництві. Важливо відзначити, що впродовж людської історії мотиви, які стимулювали еволюцію інтернаціональних зв’язків, змінювались, удосконалювались і набували нових форм. Постійним супутником була експансія: люди шукали нових цінностей та джерел збагачення – данини, величезних багатств стародавніх імперій та держав епохи Середньовіччя і Нового часу. З розвитком капіталізму фактором експансії стає пошук зовнішніх ринків, джерел сировини і енергопостачання, сфер вигідного вкладання капіталу. Почала формуватись система міжнародних відносин, відбувся розподіл територій світу між монополістичними об’єднаннями і окремими державами за сфери впливу, і склалась відповідна система міжнародного поділу праці, характер якої з кожним етапом світового розвитку якісно змінювався. В результаті – в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. система взаємозв’язків між народами якісно змінилась. Єдина система світового господарства, становлення якої припадає на XXІ ст., перейшла до етапу глобалізації ринкової економіки, створення єдиних економічних просторів, панування транснаціональних корпорацій у світовій економіці. Розвиток різноманітних комунікаційних систем призведе до виникнення єдиного, загальнопланетарного інформаційного простору, тобто до такого рівня міжнародних взаємозв’язків, що умовою подальшого існування людства стало співробітництво у забезпеченні міжнародної стабільності і безпеки, вирішенні проблем охорони навколишнього світу і  прав людини.
Значне поглиблення взаємозалежності світу не виступало однолінійним і безперервним процесом. Впродовж людської історії суттєво проявлялись дві протилежні але взаємодоповнюючі тенденції:
- універсалізація  життя народів і ріст різноманітності і нерівномірності у світовому розвитку.
Тенденція до універсалізації виявлялась, перш за все, у прагненні прихильників провідних світових релігій (індуїзму, християнства, ісламу) до їх повсюдного поширення. Наприклад, ведучи боротьбу проти „невірних”, ісламський світ разом з тим дуже багато запозичив від еллінської, іудейської, християнської і стародавньо-персидської культурних традицій. Взагалі взаємодія, взаємозбагачення і взаємовідтворення цивілізацій  проходило впродовж усього історичного процесу. В епоху Середньовіччя в країнах Європи і Азії виникали величезні державні об’єднання які, незважаючи на те, що об’єднувались за допомогою зброї і були конгломератом мало пов’язаних одна з одною територій і, як правило, швидко розпадались, взаємозбагачувались і взаємовпливами одна на одну. (Держава Карла Великого, Хозарський каганат, Київська Русь, Арабський халіфат та ін.). Японська цивілізація  значною мірою формувалась на запозиченнях із Китаю, а потім Заходу. Регіон Південно-Східної Азії цивілізаційно формувався на „перехресті” будистських, індуїстських, ісламських, а пізніше і євроамериканських впливів.
Виникнення індустріального суспільства і характер росту країн вимагали оволодіння новими ринками. Застосування більш передової військової техніки і збройних сил дозволило створювати великі колоніальні імперії. Це призводило до залучення щоразу нових держав у систему світових господарських зв’язків, у якій виділялось декілька держав (США, деякі країни Західної Європи) . Саме процес формування єдиної системи світового господарства у ХІХ-ХХ ст. характеризує поступову універсалізацію світу.
Майже до Французької буржуазної революції і початку промислового перевороту в Англії (кін. ХУІІІ ст.) рівні життя людей та технології виробництва мало чим відрізнялись. Різноманітність світу виявлялась головним чином у сфері традицій культури, релігії, побуту, особливостей суспільно-політичного життя та державного устрою різних народів. Промисловий переворот у групі країн Північної півкулі землі збільшив  динамізм розвитку народів. Різноманітність світу значно зросла: багато держав розділились на індустріальні і аграрні, в одних з’явились нові форми суспільного господарства і життя, в інших – збереглись його традиційні форми.
Незважаючи на тенденцію до універсалізації світу, в процесі формування єдиної системи світового господарства  обличчя багатьох індустріальних держав значно відрізнялось: ті країни, які рухались до індустріальної цивілізації стихійно і поступово (так званий органічний розвиток), стали основним фактором поширення ліберально-демократичної політичної культури, а ті країни, у яких модернізація здійснювалась прискореними темпами і за активної ролі держави, ліберальні ідеї отримували менше поширення і переважали етатистські погляди.
Перехід групи найбільш розвинених держав (США, Канада, Західна Японія низка „нових індустріальних країн”) у стадію постіндустріального, „інформаційного суспільства” ще більше посилив різноманітність світу. Сьогодні, базуючись на таких критеріях, як здатність до створення і впровадження „високих технологій”, виробництво знань, умовно за рівнем економічного розвитку можна виділили держави:
-    високоіндустріальні, які виконують роль лідера у сфері виробництва знань;
-    індустріальні і ті, які успішно завершують процес індустріалізації;
-    країни, які залишаються сировинним і аграрним  придатком в індустріально розвинених держав і відіграють роль периферії у системі міжнародного поділу праці;
-    маргінальні держави, які ще залишаються поза системою міжнародного поділу праці.
Природно, що кожна з цих  груп держав має суттєві відмінності в економічній і соціальній структурах і по–різному впливає на загальне становище у світі. Різноманітність світу значно зросла і після розпаду колоніальної системи, адже багато держав втратили можливість прямого впливу на розвиток країн третього світу, тобто периферії. У світі виникло багато незалежних держав, кожна з яких відрізнялась одна від одної соціально-економічною системою, унікальністю культури та іншими факторами людської життєдіяльності.
Таким чином, взаємодія двох базових тенденцій до універсалізації світу в рості, його багатоманітності визначала і визначає світовий розвиток, його неоднозначність і можливість вибору для кожного із народів шляху свого подальшого розвитку.

5.3. Сучасні тенденції світового розвитку в контексті глобалізації

Для продуктивного аналізу деяких основних тенденцій сучасного світового розвитку необхідно вияснити, що являє собою світове співтовариство (особливо його Західна частина) на початок ХХІ ст. Сучасне суспільство має певні генетичні зв’язки з класичним, монополістичним, соціал-реформістським і посткапіталістичним . Але генетичні зв’язки не означали симбіозу. Наприклад, на стадії державно-монополістичного капіталізму між приватними корпораціями і державою не було зрощування, хоча мали місце особисті унії - „блатний капіталізм” або „капіталізм дружків” (crony capitalism) існував і існує понині в Японії, Південній Кореї, Таїланді. Існував він і в Росії (при Єльцині) і в Україні (при Кучмі) під назвою „сім’я”.  Певною мірою цей процес можна прослідкувати і в економічній структурі розвинених країн Заходу: внески в каси політичних партій Німеччини і Франції, фінансування виборчих кампаній США. Але в сучасному світі між правлячими кампаніями і державою існує принциповий поділ функцій: корпорації роблять гроші, а держава видає закони. До певного часу держави були набагато сильнішими за корпорації, але за останню чверть ХХ ст. – початок ХХІ ст. транснаціональні корпорації набрали таку силу, що майже всі (за винятком Північної Америки, Західної Європи і Японії) держави виявились далеко позаду.
Для розуміння суті цього явища і враховуючи повну регіоналізацію розвитку світу необхідно більш детально проаналізувати економічний та політичний розвиток окремих регіонів Планети.
Незалежний канадський дослідник О. Бетлер сучасний світ умовно ділить на три групи країн на основі рівня їх економічного розвитку.
Перший світ (розвинені країни) – „золотий мільярд”, який складається із трьох зон: Північна Америка, Західна Європа і Японія із стійкими формами капіталістичної економіки і демократії. У кожного із трьох субрегіонів існують свої інтеграційні зони: в Західній Європі – Європейський союз, у Північній Америці – НАФТА, у Східній Азії – інституційно не оформлена підсистема Японія - США - СВН - ЮВА (Асоціація країн Південно-Східної Азії – АСЄАН).У першому випадку -як розвинена інтеграція, у другому – як процес, що розпочинається, у третьому – як тенденція.
Всі три субрегіони охоплені інтернаціоналізацією, на полі ж  глобалізації одноособовим лідером є США. Для того, щоб досягти справжнього глобального лідерства, США необхідно регіональну інтеграцію зробити відкритою, з’єднати її з глобалізацією і на виході отримати глобальну інтеграцію. В результаті - геоекономічне лідерство США перетвориться в глобальне лідерство. Саме тому США зацікавлені в глобальній інтеграції, в підкоренні всіх регіонів світу. А тому однією із форм опору зі сторони Європейських держав є локалізація, що передбачає залучення в локальний економічний простір як нових членів, так і міжнародних кампаній або інвестицій із будь-якої країни.
Другий світ (середньорозвинені країни) – СНД, частина країн Східної Європи, Китай і Індія. Їх специфіка – політика реформ, відмова від попередніх моделей соціалізму чи держкапіталізму і намір переходу на нові моделі, які є близькими до західних моделей капіталізму. Цей світ не  інтегрований і діє в середовищі інтернаціоналізації і є об’єктом глобалізації. У той же час серед цієї групи держав є наміри інтегрувань, наприклад: східноєвропейські держави до Євросоюзу, в рамках СНГ навколо Росії і у Південно-Східній Азії навколо Китаю. На полі інтернаціоналізації Другий світ також є об’єктом, а не суб’єктом, за винятком Китаю, Південної Кореї і Тайваню, зовнішньоекономічна діяльність яких є відчутною на ринках інших держав, у тому числі, в зоні „золотого мільярду”. Слід зазначити, що серед країн Другого світ є два претенденти (challenoder) на статус великої держави – Росія і Китай. На це вказує їх офіційна стратегія формування ”багатополярного світу” – намір зламати існуючу структуру міжнародних відносин.
Другий світ в усіх відносинах є значно слабшим від Першого і відчуває до нього синдром любові і ненависті. З одного боку, прагне до економічного співтовариства, з іншого – відстоює свою незалежність і самостійність. Важливим полюсом цього світу є Китай. Другий світ менш цілісний і менше взаємопов’язаний з економічної точки зору і фактично є географічною зоною: у нього немає єдиної політики, союзницьких відносин,, одна частина може примкнути до Першого світу – інша до Третього.
Третій світ (країни, що розвиваються) традиційно складається із країн Африки, Латинської Америки, Близького і Середнього Сходу, Східної Азії (за винятком Південної Кореї, Тайваня і КНР) і Південної Азії (за винятком Індії). Всіх їх об’єднує не тільки низький рівень соціально-економічного розвитку, але і те, що вони майже всі є країнами – об’єктами , а не суб’єктами світової політики.
У цьому світі в основному немає інтеграційних полів, він функціонує у сфері інтернаціоналізації в якості об’єкту і одночасно є об’єктом глобалізації. Об’єктивно Третій світ зацікавлений у багато -полярності, але ще  більшою мірою у біполярності, оскільки остання структура надає йому більше можливостей грати на суперечностях між „полюсами” на користь своїх інтересів. Сьогодні Третій світ – це конгломерат держав, який за своїм соціально-політичним устроєм знаходиться на стадії розвитку феодального суспільства з елементами капіталізму (Африка), на феодально-капіталістичному (Південно-східна Азія), на кримінально-капіталістичному рівні (країни Латинської Америки).
Незважаючи  на різний рівень розвитку окремих регіонів нашої Планети, можна зробити висновок про те, що капіталізм в кінці ХХ – на початку ХХІ ст. у цілому досяг того, заради чого у свій час вийшов на історичну арену: завершив формування цілісного світового господарства, що охопило майже всю земну кулю, і тим самим підвів Планету до необхідності політичного оформлення цих новий реалій. У першу чергу, це означає, що величезних масштабів досягли концентрація і централізація капіталу, що призвело до появи особливо складних організаційних структур. Такі структури необхідні як для забезпечення життєдіяльності капіталу у сучасних умовах, так держави і суспільства за ним.
Головним підсумком ХХ ст., і всього розвитку цивілізації за весь час її існування, відзначає дослідник М.Косолапов, стало становлення техносфери, що припало саме на ХХ ст., як штучного середовища життєдіяльності людини.
На рубежі ХХ-ХХІ століть про контури нової цивілізації висловились провідні дослідники соціальної перспективи: Є. Тоффлер, Дж. Гелбрайт, Дж. Несбіт, З. Бжезинський, А. Турен, Є. Люттвак, О.Еттціоні, Л. Дракер, Ф. Фукуяма, Е. Гіденс, І. Кіссінджер, Н.Бьюкенпен, О. Неклесса, М. Косолапов та ін. Дискусія серед вчених розгорнулась навколо таких феноменів світового розвитку, як глобалізація і глобальна трансформація, соціальний постмодерн, новий світовий порядок, господарська трансформація світу, інтенсивний розвиток інформаційної економіки та ін.
Процеси, що розгортаються на планеті, навряд чи можна вважати однозначними і такими, що легко прочитуються. З точки зору дослідника О. Неклесси в наші дні у сфері світового розвитку панують дві основні тенденції – глобалізація і індивідуація. З одного боку, на планеті відбувається „глобалізація корпорацій”, фінансове, економічне та інформаційне об’єднання світу, створюється можливість владної проекції сили у будь-яку точку планети. З іншого боку, не менш бурхливо і, можливо, менш виразно протікає  такий процес – розвиток індивідуації, суверенізації особистості, вільної у своїх діях, вільної від зовнішніх стосовно до неї сил і кордонів, і при цьому наділеної інструментарієм, що відображає всю могутність цивілізації. У суспільстві спостерігається загострення колізії між двома типами ментальності. Культура модерніті прагне утримати колишній порядок речей, хоча і в певних трансформованих формах. Але їй суперечить новий світ із своїми органічними закономірностями, часто кардинально відмінними від звичних для нас законів соціального буття.
Якщо узагальнити думки, що висловлюються сьогодні в наукових колах про цивілізаційну динаміку та історичну перспективу світу, то, з певною умовністю, різноманітні точки зору можна звести до декількох позицій.
Перша позиція. У світі нічого принципово нового не відбувається. З точки зору Френсіса Фукуями, трагічні і турбулентні події ХХІ ст. у кінцевому результаті відображають послідовний рух у майбутнє локомотива Модерніті, акселерацію процесу модернізації у світовому співтоваристві. І ті негативні явища, з якими ми стикаємось, - це певним чином витрати процесу, який розвивається надто інтенсивно.
Друга позиція полягає у тому, що на планеті відбуваються серйозні і, перш за все, якісні зміни. Процес модернізації у його фундаментальному змісті, у початковому значенні цього поняття, зайшов у глухий кут. У світі розвивається якісно новий процес, який найчастіше визначається як „соціальний постмодерн”, що проявляє себе як культурно - цивілізаційна поліфонія, завуальована демодернізація, як процес неоархаїзації світу. Цей погляд на сучасну реальність частково відображається в концепції Семюеля Хантінгтона. З його точки зору, у сучасному світі відбувається зіткнення різноманітних систем цінностей і глобальне „горизонтальне” зіткнення існуючих цивілізацій.
Третя позиція. На думку дослідника О. Неклесси, події, що відбуваються сьогодні , є не що інше, як „вертикальне”, діахронне зіткнення цивілізацій. Зіткнення сучасного світу не з тими  культурами, які добре нам відомі і існують на планеті у пров’яленому вигляді, а з деякою тінню, „привидом” цивілізації, що нависає із майбутнього. Інакше кажучи, замість оптимістичного сценарію сприятливого кінця історії або песимістичного – планетарного зіткнення цивілізацій ми, можливо, спостерігаємо зародження нової цивілізації зі своєю культурною мовою, законами і логікою соціального буття, власною шкалою цінностей. На думку дослідника О.Неклесси, мова йде про деякий, багато в чому невпізнаний „четвертий стан суспільства”, сутнісні характеристики якого є у всіх складових частинах тріади „дикість-варваство-цивілізація”, запропонованої у свій час маркізом Мірабо. Дивним чином виникає певна, можливо, поверхова аналогія з четвертим станом фізичної речовини (тверда, рідка, газоподібна, плазмова). Навколо нас утворюється соціальний космос, що нагадує властивості цього динамічного стану. Його хаотичність дуже близька до характеристик нового соціального середовища, що володіє рисами одночасно цивілізації, варварства і архаїки.
Така синкретична властивість світу лише починає вимальовуватись у своїй граціозній повноті. Але раціональний розум людства початку ХХІ ст. здатний уже зараз із розрізнених фрагментів створити якийсь значний образ сучасного світу.
Входячи із вище викладеного можна констатувати наступне:
- глобалізація із стихійного все більше перетворюється в інституційно оформлений, свідомо спрямований процес. Якщо раніше глобалізація підштовхувалась в основному державами-гегемонами та їх ТНК, то тепер цей процес отримує могутні власні рушійні сили з новою системою мотивацій;
- з інформаційної точки зору глобалізація виступає як мережева мегалогістична система управління світовим поділом праці з метою мінімізації трансформаційних і трансакційних витрат. Єдина ідеологія, якої дотримується сама глобалізація, - екстремізація господарської діяльності і розподілу доходу відповідно із змістом сіток доданої вартості;
- глобалізація виступає внутрішньо суперечливим процесом. Вона відкриває нові можливості економічного розвитку, взаємодії народів і держав, але в той же час загострює існуючі чи породжує нові проблеми. Наприклад, глобалізація веде до різкого ускладнення зовнішніх, умов існування стосовно суспільства як системи. Виникають могутні екзогенні зв’язки і залежності, що інтегрують окремі елементи суспільства в глобальні мережеві структури. Посилюються відцентрові тенденції, котрі ослаблюють і деформують традиційні ендогенні зв’язки і тим самим можуть сприяти розпаду суспільства як системи;
- глобалізація спрямована, перш за все, на максимізацію економічної, науково-технічної і культурної взаємодії різноманітних держав, незалежно від їх цивілізаційної приналежності, рівня розвитку і місцезнаходження.
Розвиток  різноманітних тенденцій контексті глобалізації і вирішальна залежність внутрішнього розвитку країн і народів від становища даної держави у світі сприяє посиленню обох властивостей міжнародних відносин – прискорення світового розвитку або його гальмування – і зростанню їх практичної і соціально-історичної значущості. Адже, з одного боку міжнародні відносини сприяють розвитку глобалізації міжнародних процесів і, з іншого, зростання світової реакції, яка пов’язана із низкою об’єктивних причин (утвердження у більшості країн ліберально-демократичної моделі суспільства, як кінцевого етапу  розвитку людства, крах соціалістичної ідеї і практики, посилення ролі правих ідейно-політичних течій і відсутність реальної лівої сили) неминуче повернеться глибоким і тривалим гальмуванням процесів і темпів світового розвитку.

Література

1.    Бэттлер А. Контуры мира в первой половине ХХ1 века и чуть далее // Мировая экономика и международные отношения. – М., 2002, №1.
2.    Загладин Н. Глобализация в контексте альтернатив исторического развития // Мировая экономика и международные отношения. – М., 2003, №8.
3.    Иванов Н. Вызовы глобализации: экономический аспект. // мировая экономика в международные отношения. М., 2002, №2
4.    Косолапов Н. Международные отношения и мировое  развитие // Мировая экономика и международные отношения. М., 2000, №2.
5.    Його ж. Глобализация: сущостные и международно-политические аспекты // Мировая экономика и международные отношения. М., 2001, №3.
6.    Неклесса А. Управляемый хаос: движение к нестандартной системе мировых отношения. М., 2002, №9 ;  його ж : Глобальная трансфомация: сущность, генезис, прогноз // Мировая экономика и международные отношения. М., 2004, №1.
7.    Рашковский Е., Хорос В. Мировые цивилизации и современность // Мировая экономика и международные отношения., 2002, №1.
8.    Эльянов А. Глобализация и догоняющее развитие // Мировая экономика и международные отношения. М., 2004, №1.