Зміст:

Вступ...........................................................................................................................3

Розділ І. Доходи населення і соціальна політика...................................................4
1.1. Доходи населення і їх диференціація...............................................................4
1.2. Рівень життя і бідність.......................................................................................6
1.3. Заробітна плата: суть, форми і системи............................................................8
1.4. Соціальна політика держави.............................................................................12

Розділ ІІ. Зайнятість та доходи сільського населення  України...........................15
2.1. Зайнятість............................................................................................................15
2.2. Рівень безробіття................................................................................................15
2.3. Доходи домогосподарств (зарплати та майно у власності)...........................18
2.3.1. Зарплати в сільському господарстві....................................................18
2.3.2. Доходи від володіння майном..............................................................19
2.3.3. Споживання продуктів харчування.....................................................20

Розділ ІІІ. Суспільні фонди споживання.................................................................21

Висновки....................................................................................................................25

Список використаної літератури.............................................................................27

Додатки


Вступ

В умовах кризового стану економіки та спаду виробництва в Україні введено соціальний норматив-межа малозабезпеченості, структура і розмір якої визначається законодавством. Згідно із Законом України "Про межу малозабезпеченості" межею малозабезпеченості є величина середньодушового сукупного доходу, який забезпечує непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на мінімальному рівні, встановленому законодавством.
Межа малозабезпеченості формується на основі нормативно-статистичного методу. Цим методом визначається набір продовольчих товарів.
Вартість непродовольчих товарів і послуг та вартість утримання житла визначаються відповідно до фактичних витрат сімей з низькими доходами. Вартість непродовольчих товарів не може ставити менше п'ятнадцяти відсотків вартості продуктового набору.
Набір продовольчих товарів і послуг для визначення величини вартості межі малозабезпеченості розробляється з участю профспілок Кабінетом Міністрів України.
На життєвий рівень населення негативно впливає інфляція. Тому в умовах інфляційних процесів розбалансованості ринку товарів і послуг, порушення народногосподарських пропорцій в економіці важлива роль належить державі щодо регулювання доходів населення, тобто індексація всіх видів доходів з метою компенсації збитків населення від зростання споживчих цін.
В Україні у квітні 1997 р. було прийнято закон ,який припускає індексацію доходів населення за інфляції понад 5%. При цьому передбачається, що індексуватися будуть тільки ті суми, що не перевищують трьох величин межі малозабезпеченості.


Розділ І. Доходи населення і соціальна політика

1.1. Доходи населення і їх диференціація

Доходи учасників ринкової економіки розподіляються за факторами виробництва (земля, праця, капітал, здібності до підприємництва). У ринковій економіці вважається нормальним і припустимим будь-який доход, який отримується в результаті участі у вільній конкуренції на ринках товарів і послуг, капіталів і робочої сили. Тут визначаються і високі доходи тих, хто має успіхи у підприємницькій діяльності, і низькі доходи тих, хто зазнав у ній невдачі. Причому низький дохід може бути наслідком недостатніх трудових зусиль тих чи інших підприємців, працівників найманої праці, а також результатом змін кон'юнктури ринку. Основними каналами доходів населення є:
•    трудові доходи робітників (заробітна плата, премія і т.д.);
•    доходи від підприємництва (прибуток);
•    доходи від власності (рента, відсотки і т.д.);
•    доходи від індивідуальної трудової діяльності;
•    інші надходження (спадщина, аліменти, гонорар).
Отже, під доходами населення розуміємо суму грошових засобів і матеріальних благ, які отримані або створені громадянами за певний проміжок часу. Роль доходів визначається тим, що рівень споживання населення прямо залежить від рівня доходів. Їх можна поділити на грошові і натуральні доходи.
Грошові доходи населення включають усі надходження грошей у вигляді оплати праці працюючих осіб, доходів від підприємницької діяльності, пенсій, стипендій, різних допомог, доходів від власності у вигляді відсотків, дивідендів, ренти, сум від продажу цінних паперів, нерухомості, продукції сільського господарства, різних виробів, доходів від наданих різних послуг та ін. Натуральні доходи включають перш за все продукцію, вироблену домашніми господарствами для власного споживання.
Відмінності в рівні доходів на душу населення або на одного зайнятого називається диференціацією доходів. Нерівність доходів характерна для всіх економічних систем. При переході від адміністративно-командної до ринкової системи ріст диференціації доходів пов'язаний з тим, що частина населення живе за старими законами, а одночасно інша частина населення діє за законами ринкової економіки. Чим більше населення залучається до ринкових відносин, тим швидше скорочується нерівність у доходах.
Диференціація доходів складається під впливом різноманітних факторів, які пов'язані з особистими досягненнями або незалежні від них, що мають економічну, демографічну, політичну природу. Серед причин нерівномірності розподілу доходів виділяють: відмінності у здібностях (фізичних та інтелектуальних), відмінності освіти і кваліфікації, працьовитість і мотивацію, професійну ініціативність і схильність до ризику, походження, розмір і склад сім'ї, володіння власністю і становище на ринку, удачу, везіння і дискримінацію. Міру нерівності доходів відображує крива Лоренца (додаток 1), при побудові якої по осі абсцис відкладена кількість сімей (в % від загального їх числа), а на осі ординат - їх дохід (у відсотках).
Теоретично можливість абсолютно рівного розподілу доходу представлене бісектрисою, яка вказує на те, що будь-який даний відсоток сімей отримує відповідний відсоток доходу. Це означає, що якщо 20,40,60% сімей отримує відповідно 20,40,60% від всього доходу, то відповідні точки будуть розташовані на бісектрисі. Крива Лоренца показує фактичний розподіл доходів, будується за реальними даними. Наприклад, 20% населення з найнижчими доходами отримує 5% загального доходу, 40% з низькими доходами - 15% і т.д. Заштрихована область між лінією абсолютної рівності і кривою Лоренца вказує на ступінь нерівності у розподілі доходів. Чим більшою є ця область, тим більша нерівність розподілу доходів у суспільстві. Реальне суспільство не характеризується ні абсолютною рівністю, ні абсолютною нерівністю. Проте, чим більше вигнута крива Лоренца, тим більша нерівність розподілу доходів, а чим вона більш пряма, тим більша рівність сімей за рівнем доходів. Наближення кривої Лоренца до прямої лінії абсолютної рівності вбиває стимули до продуктивної праці, а надмірна її вигнутість може викликати соціальну напругу в суспільстві.


1.2. Рівень життя і бідність

Сукупні доходи суспільства в цілому і кожного з його членів справедливо оцінюються як показники економічного добробуту. Отримувані населенням доходи складають базу певного рівня життя.
Рівень життя визначається на основі оцінки кількості і якості спожитих життєвих благ (матеріальних і духовних). Він оцінюється як забезпеченістю населення життєвими благами, так і ступенем задоволення потреб людей у певних благах.
Склад життєвих благ дуже різноманітний. Поряд з доходами населення рівень життя визначають умови життєдіяльності, під впливом яких складається певний спосіб і стиль життя, оцінюється його якість.
Система показників рівня життя, яка рекомендована ООН, включає широке коло характерних умов життя. Виділяють 12 груп показників:
1. Народжуваність, смертність та інші демографічні характеристики населення.
2. Санітарно-гігієнічні умови життя.
3. Споживання продовольчих товарів.
4. Житлові умови.
5. Освіта і культура.
6. Умови праці і зайнятість.
7. Доходи і витрати населення.
8. Вартість життя і споживчі ціни.
9. Транспортні засоби.
10. Організація відпочинку.
11. Соціальне забезпечення.
12. Свобода людини.
Отже, при оцінці рівня життя використовуються показники річного споживання продуктів харчування, одягу, взуття в розрахунку на людину і сім'ю, забезпеченість житловою площею, меблями, товарами довготривалого користування, предметами культурно-побутового призначення. Окрім цього, використовуються показники, які характеризують забезпеченість населення школами, дитячими садками, рівнем медичного обслуговування, пунктами побутового обслуговування, пральнями, перукарнями, банями, їдальнями тощо.
Відповідна повинна бути і структура харчування, наприклад, хліба і картоплі рекомендується споживати приблизно 80 кг в рік у розрахунку на одну людину, овочів - 150 кг, фруктів -70-80 кг, м'яса - 60-70 кг.
Проте значна частина населення при переході до ринкової економіки не може дотримуватися цих норм і проживає на рівні малозабезпеченості. Іще у 80-х роках ми вперше зіткнулися з наявністю бідності.
Бідність, малозабезпеченість має декілька рівнів і характеризується такими показниками:
1) прожитковим мінімумом,
2) гарантованим прожитковим мінімумом,
3) мінімальним споживчим бюджетом.
Розрізняють прожитковий мінімум фізіологічний і соціальний. Перший розрахований на задоволення тільки головних найелементарніших потреб в товарах і послугах. Другий, окрім мінімальних норм задоволення фізичних потреб, включає витрати на мінімальні духовні і соціальні запити. Соціально-фізіологічний мінімум - нижня межа малозабезпеченості (бідності).
Гарантований прожитковий мінімум - це офіційно затверджений рівень мінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги. Він не може бути нижчим за фізіологічний прожитковий мінімум і не може перевищувати вартісну величину мінімального споживчого бюджету.
Мінімальний споживчий бюджет як верхня межа бідності виражає в грошовій і натуральній формах той обсяг споживання життєвих благ, що мінімально достатній для фізіологічного і розумового розвитку людини. Він визначається суспільством як необхідний для збереження більш-менш допустимого рівня життя.
Розрахований прожитковий мінімум забезпечує можливість придбання найнеобхідніших товарів та одержання послуг (200 видів товарів). Розраховується також оптимальний (раціональний) споживчий бюджет. Він відображає ту величину і структуру споживання матеріальних і духовних благ, які забезпечують найповніше й розумне задоволення потреб людини за даного рівня розвитку продуктивних сил.


1.3. Заробітна плата: суть, форми і системи

У ринкових економічних системах основним доходом населення є зарплата. У світовій економічній науці є чимало варіантів визначення поняття заробітної плати.
За концепцією В.Петті, Д.Рікардо, зарплата є грошовим виразом "мінімуму засобів існування". За А.Смітом, заробітна плата включає в себе вартість життєвих засобів людини, щоб вона могла "працювати". А.Маршал в "життєво необхідні засоби" включає вже засоби "щоб працювати" і "щоб жити". В.Петті в XVII ст. вважав, що зарплата - це ціна праці.
К.Маркс розробив теорію заробітної плати як грошового виразу вартості і ціни, робочої сили, тобто робітник продає не працю, а робочу силу (здатність до праці). На початку XIX століття була поширена теорія заробітної плати, що ґрунтується на теорії "трьох факторів" Ж.Б.Сея.
М.Туган-Барановський вважав заробітну плату часткою робітничого класу в суспільному продукті, яка залежить від продуктивності суспільної праці і соціальної сили робітничого класу. Е.Бем-Баверк звертав увагу на можливість поступок підприємців у частині підвищення розміру заробітної плати під загрозою страйків, організованих профспілками, але відзначав наступний відтік капіталу з галузей з підвищеною зарплатою, заміну живої праці машинною, що в кінцевому підсумку неминуче призведе до зниження зарплати.
Необхідність прямого втручання в регулювання величини і динаміки заробітної плати обґрунтував Дж.М.Кейнс. Щоб уникнути соціальних потрясінь, він запропонував замість зниження зарплати шляхом перегляду колективних угод використати поступове або автоматичне зниження реальної зарплати в результаті зростання цін. Кейнс обґрунтував необхідність політики жорсткої грошової заробітної плати.
Його ідеї розвинуті в працях Е.Хансена , Л.Клейна, Д.Робінсон та ін., які запропонували різні методи регулювання заробітної плати і доходів населення, виходячи з визнання активної ролі держави у розподільчих процесах.
У сучасній економічній теорії праця однозначно вважається фактором виробництва, а заробітна плата - ціною використання праці робітника. Прихильниками цієї концепції є відомі американські економісти П.Самуельсон, В.Нордгауз.
З точки зору відносин розподілу заробітна плата - це грошове вираження частини необхідного продукту, яка надходить в індивідуальне споживання робітникам фірми у відповідності з кількістю і якістю затраченої ними праці у виробництві.
Організації і фірми виплачують заробітну плату в грошовій формі, це обумовлено наявністю товарно-грошових відносин і ринку. В цивілізованій економіці виплата зарплати не може проходити в натуральній формі. Грошова заробітна плата - найбільш гнучкий засіб обліку затрат і результатів праці.
Регулювання заробітної плати здійснюється фірмою і державою. Перш за все встановлюється міра праці. Вона відбиває кількість праці (величина затраченої мускульної і нервової енергії), інтенсивність праці і якість праці (ступінь складності і значення роботи). В результаті з'являються норми виробітку, норми часу, норми обслуговування на тих чи інших роботах. Підприємства і держава проводять нормування праці. Виконана норма - це перш за все кількість праці певної якості, яку віддав робітник фірмі чи державі протягом певного часу. За це він отримує грошову винагороду в формі заробітної плати.
Держава і підприємство встановлюють такі принципи диференціації заробітної плати працівників:
-    величина заробітної плати залежить від складності праці, професійних навичок і кваліфікації робітника;
-    величина заробітної плати залежить від умов роботи, від її важкості, шкідливості для здоров'я. Праця у важких і шкідливих умовах оплачується вище;
-    величина заробітної плати залежить від результатів виробничої діяльності фірми в цілому.
Розрізняють дві основні форми заробітної плати: погодинну та відрядну. Погодинна зарплата нараховується робітникам залежно від кваліфікації і фактично відпрацьованого часу. Вона застосовується для оплати праці тих робітників:
1) виробіток яких неможливо чітко нормувати;
2) в роботі яких головним є не зростання продуктивності праці, а підвищення якості продукції;
3) виробіток яких в основному залежить не від їх індивідуальних трудових зусиль, а визначається технологічним процесом.
Функції ж робітника зводяться тільки до налагоджування, спостереження і контролю за роботою обладнання. При погодинній формі величина заробітної плати обчислюється як добуток погодинної ставки і кількості праці. Погодинна оплата передбачає просту погодинну систему, що обумовлює оплату за фактично відпрацьований час та погодинно-преміальну, яка враховує ще й інші моменти: виконання норми, ріст продуктивності праці, якість робіт і продукції, економію ресурсів.
Відрядна форма заробітної плати застосовується на роботах, де праця піддається точному і повному обліку, де широко використовуються норми виробітку. Величина заробітної плати при ній обчислюється як добуток розцінки одиниці виробу і кількості виробів. Виділяють такі системи відрядної заробітної плати:
-    пряма відрядна заробітна плата. Вона передбачає прямо пропорційну залежність між зростанням об'єму виробки і збільшенням заробітної плати;
-    відрядно-прогресивна заробітна плата. Суть її полягає в тому, що виготовлена продукція в розмірі норми виробітку оплачується по основних розцінках, а продукція понад норму - по розцінках більш високих і зростаючих;
-    відрядно-регресивна заробітна плата. При ній кожному відсотку збільшення виробітку понад норму відповідає приріст заробітку менше одного відсотку. Вона робить невигідним перевиконання норми виробітку.
-    відрядно-преміальна заробітна плата. При цій системі виготовлена продукція в розмірі норми виробітку оплачується по основних розцінках, а за продукцію, виготовлену понад норму, за дотримання технологічної дисципліни, за безаварійну роботу передбачена премія;
-    акордна заробітна плата. У цьому випадку заробітна плата встановлюється не за кожний виріб або операцію, а за весь об'єм робіт по акордних розцінках;
-    колективна відрядна заробітна плата. При цьому заробітна плата робітника знаходиться в залежності від виробітку бригади, лінії, зміни. Колективний заробіток розподіляється між членами бригади у відповідності з присвоєними їм розрядами, коефіцієнтами і відпрацьованим часом.
Останні десятиріччя характеризуються все більш широким застосуванням погодинної заробітної плати і відповідним скороченням відрядної внаслідок зростання механізації та автоматизації виробництва. У Великобританії, США, Німеччині і Франції 60-70% промислових робітників отримують погодинну заробітну плату.
Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату. Номінальна заробітна плата являє собою суму грошей, яку отримує робітник за виконану роботу. На її величину впливають різні фактори: рівень кваліфікації, різні умови й ефективність праці та кількість і якість праці. Підвищення середньомісячної зарплати на перший погляд свідчить про певне поліпшення добробуту населення. Але точнішим показником тут є реальна заробітна плата.
Реальна заробітна плата - це сума матеріальних і духовних благ та послуг, які можна придбати за номінальну зарплату. Реальна зарплата залежить від ряду факторів :
а) рівня номінальної зарплати;
в) цін на товари і послуги, які споживає населення;
с) величини податків, які сплачуються різними верствами населення в бюджет.


1.4. Соціальна політика держави

Соціальна політика - це заходи держави, спрямовані на пом'якшення нерівності в розподілі доходів, що є неминучою характерною рисою ринкової економіки. Вона спрямована на послаблення диференціації доходів і майна, пом'якшення суперечностей між учасниками ринкової економіки і запобіганню соціальних конфліктів на економічному ґрунті.
Тому важливим завданням соціальної політики є адресна (тобто призначена для конкретних груп населення) соціальна підтримка зі сторони держави, в першу чергу найменш захищених верств. Для того, щоб допомогти цим людям, гарантувати їм необхідні засоби, існує соціальна галузь економіки, яка називається соціальним забезпеченням. На організації соціального забезпечення держава покладає турботу про ті категорії населення, які в законодавчому порядку мають право на довготривалу або постійну допомогу у зв'язку з віком, інвалідністю, обмеженою працездатністю, відсутністю інших джерел існування.
Найбільш поширений вид соціального забезпечення - пенсійне забезпечення. Пенсіонерам за віком виплачується пенсія, яка залежить від стажу роботи і рівня заробітної плати, яку отримувала людина до виходу на пенсію. Окрім трудових пенсій за віком, за вислугу років, виплачуються пенсії по інвалідності. Пенсії по інвалідності не залежать від віку і обумовлені тільки станом здоров'я, неможливістю або обмеженою можливістю людини здійснювати трудову діяльність. Пенсії виплачуються з пенсійного фонду, створеного за рахунок страхових внесків підприємств та громадян.
Соціальна допомога надається також за рахунок асигнувань з державного та місцевих бюджетів. Нині діють такі форми соціальної допомоги :
-    надання грошової допомоги і пільг сім'ям, що виховують дітей;
-    надання натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам (забезпечення безплатними обідами, одягом і паливом, пільгами щодо оплати транспорту, житла тощо);
-    обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян у будинках-інтернатах, територіальних центрах соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян, відділеннями соціальної допомоги вдома.
Поширеним видом грошової допомоги студентській молоді є виплата стипендій.
Особливий вид соціальної допомоги - медична допомога. В період переходу України до економіки ринкового типу неминуче часткове використання грошових засобів населення і підприємств на потреби охорони здоров'я в формі платної і страхової медицини. Фонд медичного страхування утворюється за рахунок страхових внесків підприємств та громадян, а також благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків, інших кредиторів та інших джерел, формування яких не заборонено законодавством України. Медичне страхування забезпечує право працюючих громадян та членів їх сімей на кваліфіковане медичне обслуговування, матеріальне забезпечення у разі захворювання.
Держава надає також значну допомогу безробітним. Перш за все вона проявляється у вигляді виплати офіційно зареєстрованим безробітним державної допомоги по безробіттю. Кошти фонду спрямовуються на фінансування професійної орієнтації населення, професійного навчання вивільнюваних працівників і безробітних, що сприяє їх працевлаштуванню та організації додаткових робочих місць.
В умовах переходу до ринкової економіки відбувається різке збільшення диференціації доходів населення і гостро проявляється проблема соціального захисту населення від зростання цін. Для того, щоб ріст цін на товари і послуги не призводив до катастрофічного зниження споживання і життєвого рівня, частково здійснюється індексація доходів. Це означає, що заробітна плата, пенсії, стипендії, інші види доходів збільшуються в міру зростання роздрібних цін.
Індексація доходів населення застосовується в різних країнах, хоч, наприклад, у Франції і Німеччині відмовились від індексації доходів населення, вважаючи, що її негативні наслідки для економіки переважають позитивні. Проте в умовах значного зростання роздрібних цін протягом останніх років індексація доходів населення неминуча і виправдана. Але певна нерівність все ж повинна зберігатися, зрівняльний розподіл суперечить ринковим принципам.


Розділ ІІ. Зайнятість та доходи сільського населення  України

2.1. Зайнятість

Серед різних видів господарської діяльності сільське населення переважно зайняте в сільському господарстві, лісовому господарстві та риболовлі (понад 55 %, у т.ч. особисті господарства населення – 23 %); 15 % – в освіті та охороні здоров’я, 11 % – у видобувній та переробній промисловості та 6 % – у роздрібній і оптовій торгівлі.
76,5 % сільського населення є найманими працівниками, а 19,2 % працюють як самозайняті.
Згідно з інформацією вибіркового обстеження, проведеного Державним комітетом статистики України у листопаді 2001 року, у складі 61,1 % або майже в двох третинах домогосподарств України є працюючі особи, з яких 50,2 % – сільські домогосподарства. У сільській місцевості частка домогосподарств без працюючих осіб дорівнює 66,7 %.
У багатьох домогосподарствах є земельні ділянки, що активно використовуються. У 37,1 % з усіх домогосподарств України утримують велику рогату худобу, птицю або вулики. Із цих домогосподарств 85,7 % знаходяться у сільській місцевості, 31,5 % – у маленьких містах і 3 % – у великих містах. У 62,4 % усіх домогосподарств  є у володінні земельні ділянки, з яких 98,7 % належать сільським домогосподарствам. У 44,3 % сільських домогосподарств є у землекористуванні  наділи площею  понад 1 га, а майже в однієї третини  (30,6 %) їх площа становить від 0,16 до 0,30 га.

2.2. Рівень безробіття
Офіційний рівень безробіття низький: 3,3 % станом на листопад 2004 року, але цей показник не відповідає дійсності. Більшість експертів сходяться на думці, що офіційний рівень безробіття занижений, а реальний рівень безробіття, більш вірогідно, становить 9,3 %.
Проблема зайнятості сільського населення є, як завжди, нагальною. Кількість офіційних робочих місць для сільських мешканців з 1990 року на сьогоднішній момент зменшилася на 30 %. Вся зайва робоча сила  досі зайнята в особистих селянських господарствах товарність яких невисока.
Серед звільнених в Україні у період з січня до вересня 2003 року (приблизно 146 800 осіб) майже  кожен п’ятий працівник (приблизно 31 400 осіб) був зайнятий у сільському або лісовому господарстві.  Слід відзначити, що середня кількість безробітних у країні у перші 9 місяців 2003 року віком від 15 до 70 років порівняно з цим же періодом попереднього року  зменшилася на 7,2 % або на 161,6 тис. осіб (додаток 2). Однак у сільській місцевості рівень безробіття зріс до 9,6 %, що становить 38,5 тис. осіб.
Можливості для зайнятості на підприємствах у сільській місцевості є дуже обмеженими. Фактично серед сільського населення кількість людей, які втратили будь-яку надію знайти роботу, протягом перших 9 місяців 2003 року складала 22900, що більше на на 9,3 %, ніж у минулому році. Наприклад, співвідношення між кількістю сільських мешканців, які не змогли знайти роботу, та економічно активним сільським населенням було в два рази більшим, ніж у містах –  відповідно 4,6 %  і 2,5 %. Згідно з рекомендаціями міжнародних організацій зазначена категорія повинна розглядатися як безробітне населення.
Через недостатню кількість незайнятих робочих місць в офіційному секторі економіки та розповсюдження незареєстрованого безробіття в сільській місцевості середньомісячна кількість зареєстрованих безробітних сільських мешканців, зафіксована у січні-вересні 2003 року, перевищила розрахований Міжнародною організацією праці рівень безробіття на 2,5 %.
Відповідно до оцінок фахівців рівень прихованого безробіття в сільській місцевості становить десь 0,9-0,95 мільйонів осіб.
Випробуваним методом створення нових робочих місць і зменшення рівня безробіття в сільській місцевості є активний розвиток малого та середнього бізнесу.
Гендерний аналіз (Джерело: Проект аграрного маркетингу та АПК-Інформ, 2003)
Гендерні проблеми в сільському господарстві України відрізняються від гендерних проблем в багатьох інших країнах, що розвиваються. У консервативніших сільських районах жінки зазнають статевої дискримінації, оскільки їх часто першими звільняють при зниженні ділової активності підприємств, зменшенні  обсягів виробництва. Історично склалося так, що жінки в Україні працюють поза своїми домогосподарствами і водночас піклуються про свої родини, рідних, виконують домашні обов’язки.
У результаті проведеного проектом  USAID “БІЗПРО” глибокого аналізу підприємницької активності жінок в Україні було отримано висновок, що кількість жінок-власників малого бізнесу є такою самою, як і чоловіків. Фірми, які належать жінкам, складають більшість в оптовій та роздрібній торгівлі; на кожного зайнятого там чоловіка припадає дві жінки.
Майже 70 % розглянутих в огляді підприємств, якими володіли жінки, діяли в галузі оптової та роздрібної торгівлі (підприємств, якими володіють чоловіки, у цій сфері 37 %). Найбільша частка  підприємств, якими володіють жінки,  функціонує  у сфері торгівлі, ресторанного і сільського господарства. У сільському господарстві, наприклад,  підприємств жінок і чоловіків відповідно 34 % і 67 %. Жінок більше, ніж чоловіків, і в оптовій торгівлі.
У більшості видах сільськогосподарської діяльності в малих сімейних господарствах жінки працюють стільки ж, як і чоловіки, але мають при цьому додаткові обов’язки щодо догляду за дітьми, ведення домашнього господарства та догляду за худобою. З огляду на ці обов’язки жінки в сільській місцевості перебувають у більшій соціальній ізоляції, ніж чоловіки, меншою є вірогідність того, що вони зможуть вчитися в містах або відвідувати курси внаслідок відсутності можливості залишити з кимось дитину, поганого транспортного сполучення, наявності інших домашніх обов’язків.
У 2002 році Land O’Lakes було проведено обширне обстеження неурядових організацій у сфері сільського господарства, яке показало, що приблизно 10-30 % їхніх членів – жінки. Існує ціла низка жіночих фермерських асоціацій, наприклад Спілка жінок-фермерів і Асоціація жінок-фермерів Харківщини, асоціація „Жінки в аграрній освіті” у Києві, Рада жінок-фермерів України і Клуб жінок-фермерів (Хуторяночка) в Одесі та жіночий кооператив на Закарпатті.
Двома найбільшими жіночими організаціями в і сільському господарстві є Асоціація ради жінок та Спілка сільських жінок. Асоціація, яка нараховує 3,5 тис. членів у 14 областях, надає членам базові знання з фінансових питань, обліку, планування бізнесу, комп’ютерної грамоти та надає консультації у сфері кредитування. Надається також допомога в розповсюдженні інформації, яка стосується проекту, та надає в обмеженому обсязі юридичну допомогу жінкам-фермерам. Крім того, асоціація створює торгівельні кооперативи в Одесі, Миколаєві та Херсоні.
Спілка сільських жінок у Полтавській області налічує 4 270 членів-фермерів в 20 районах. Асоціація надає своїм членам такі послуги: (1) юридичні консультації, особливо з приводу земельних питань і щодо того, яку вигоду може принести збільшення комерційної діяльності фермерам з низьким рівнем доходів; (2) консультаціями у сфері сільськогосподарського виробництва; (3) послуги розвинененої мережі центрів інформації  в Інтернет та з питань розвитку кооперативів, у т.ч. кредитних спілок.

2.3. Доходи домогосподарств (зарплати та майно у власності)

2.3.1. Зарплати в сільському господарстві
У 2000 році зарплати в сільському господарстві були в два рази меншими, ніж в цілому в народному господарстві. Така диспропорція збереглася і після підвищення зарплат у сільському господарстві у 2003 році. Дані свідчать, що, хоча середня зарплата при повній зайнятості в сільському господарстві зросла на 18,2 проценти в 2003 році порівняно до попереднього року, ця збільшена зарплата все ще становила лише 45,4 % середньої зарплати в народному господарстві країни та була в 2,8 рази нижчою, ніж зарплата в промисловості.
Для того, щоб якось компенсувати зменшення зарплат та зменшення можливостей зайнятості в сільській місцевості, сільські домогосподарства все більше зверталися до виробництва в підсобному господарстві як до основного джерела забезпечення продуктами харчування  та грошових доходів. У багатьох випадках дохід, отриманий від підобного господарства, нижчий за межу бідності. Приблизно 40 % сільських мешканців відповідно до офіційного визначення бідності в Україні мають дохід нижчий  за межу бідності. Середнє сільське домогосподарство виробляє в місяць продуктів харчування на 35 доларів США, з яких продукція еквівалентна 24 доларам США споживається в самому домогосподарстві, а решта продуктів харчування домогосподарством продається для отримання грошового доходу (Доповідь Організації економічного співробітництва та розвитку /Світового Банку „Досягнення сільськогосподарського потенціалу України: стимулювання зростання сільського господарства та покращення життя на селі (Achieving Ukraine’s Agricultural Potential: Stimulating Agricultural Growth and Improving Rural Life, 2003 рік).

2.3.2. Доходи від володіння майном
У 2001 році сільські домогосподарства заробляли у доларовому еквіваленті 4,24 доларів США щомісяця за рахунок оренди та дивідендів, що на 27 % більше, ніж місячний дохід в середньому по країні. Це є результатом земельної реформи, в результаті якої у сільських мешканців з’явилась можливість здавати в оренду свою землю. Володіння землею забезпечило сільським домогосподарствам значне джерело грошових доходів. Ці доходи дорівнюють близько 25 % їхніх готівкових зарплат або приблизно 40 % готівки, яку сільські домогосподарства отримують від продажу продуктів харчування з власних підсобних господарств (Доповідь Організації економічного співробітництва та розвитку /Світового Банку „Досягнення сільськогосподарського потенціалу України: стимулювання зростання сільського господарства та покращення життя на селі”, 2003 рік).

2.3.3. Споживання продуктів харчування
Бідність в сільській місцевості України є причиною серйозних проблем із забезпеченням продовольством та охороною здоров’я, оскільки 70 % доходу сільського домогосподарства витрачається на продукти харчування (для порівняння: у Франції – 25 %, інших країнах ЄС – 21 %, Японії – 20 % та США – 15 %). В Україні сільські домогосподарства споживають на 33 % більше молока, на 46 % більше картоплі та на 7 % більше хліба, ніж міські домогосподарства , але в них споживають на 3 % менше м’яса, на 30 % менше фруктів і на 21 % менше яєць, риби та рослинної олії. У результаті  у розрахунку  одного сільського мешканця споживання калорій є на 4 % вищим, ніж в середньому по країні (додаток 3).


Розділ ІІІ. Суспільні фонди споживання

У сучасних умовах поряд із заробітною платою і доходами від підприємницької економічної діяльності існує ще така форма розподілу доходів, яка гарантує задоволення важливих соціальних потреб населення.
Сучасний рівень виробництва передбачає певний рівень загальної освіти і професійної підготовки працівників. Ось чому держава бере на себе частину витрат на дошкільне виховання, одержання загальної, середньої спеціальної та вищої освіти.
Крім того, члени суспільства мають одержувати медичну допомогу, користуватися послугами культурно-освітніх закладів. Наявність дітей вимагає від батьків додаткових видатків. При тимчасовому захворюванні працівник втрачає право на заробітну плату, проте він повинен мати кошти для свого існування та утримання непрацездатних членів сім'ї. Людина досягає похилого віку і вже не має можливості повноцінно виконувати свою попередню роботу. Така людина заслуговує на відпочинок і одержання коштів для і свого існування.
Отже, потрібна особлива форма розподілу життєвих засобів існування. Вона об'єктивно виникає у вигляді суспільних фондів споживання (СФС). Назва цієї форми розподілу в різних країнах неоднакова. Наприклад, в США їх називають програмами по підтриманню доходів. Серед них є програма соціального страхування. Вона в основному фінансується за рахунок податків на заробітну плату. Крім цього, є програми державної допомоги, або благодійні програми, які надають допомогу тим, хто не може заробити сам через непрацездатність або має низькі доходи.
Різні допомоги, що виплачуються на дітей, під час хвороби, на безплатну освіту, медичне обслуговування, пенсії тощо, є в багатьох країнах, вони свідчать про соціальну спрямованість господарювання. Проте рівень їх розвитку неоднаковий. Особливого розвитку система соціального забезпечення досягла у Великобританії, Німеччині, Скандинавських та інших країнах.
В Україні є два види СФС: фонди спільного задоволення потреб і фонди для непрацездатних.
До фондів спільного задоволення слід віднести бюджетні та благодійні послуги, освіти, охорони здоров'я, будинків інвалідів та людей похилого віку, дитячих будинків. Головною функцією цього виду СФС є розвиток і підтримка здібностей населення, створення сприятливих економічних умов для розширеного відтворення народонаселення і робочої сили.
Основними ознаками СФС спільного задоволення потреб є: незалежність міри одержуваних благ від тривалості трудової участі, стажу роботи і величини зарплати; блага розподіляються переваж-но у вигляді безплатних послуг, матеріальна основа надання благ залишається в основному в державній власності.
Матеріальною основою СФС спільного задоволення потреб є продукт, що створений у виробництві; формою прояву - безплатні послуги. Ці фонди використовуються через держбюджет, фонди соціального розвитку підприємств і організацій.
Другим видом СФС є фонди для непрацездатних. До останніх належать ті, що досягли похилого віку або втратили працездатність внаслідок хвороби або каліцтва; особи, що втратили працездатність частково, а також ті, що не досягли зрілого працездатного віку: студенти стаціонарного навчання; учні середніх спеціальних та інших закладів. Іноді ці фонди називають фондами взаємодопомоги. До цього виду слід віднести пенсії, допомоги по тимчасовій непрацездатності, оплату відпусток по вагітності та пологах, оплату пільгових годин працюючим підліткам, стипендії студентам, допомоги дітям та ін.
Головна функція такого виду СФС є створення загальних сприятливих матеріальних умов для нормального відтворення народонаселення, робочої сили, підтримання звичайних умов життя, що склалися внаслідок особистої трудової діяльності. Основними ознаками СФС цього виду є: одержання благ, пов'язане з участю в праці у минулому і майбутньому; у ряді випадків розмір коштів залежить від тривалості трудового стажу і величини заробітної плати;
блага розподіляються у грошовій формі, переходять в особисту власність; споживач сам розпоряджається одержаними коштами. Формами прояву СФС є грошові виплати з бюджетних асигнувань і коштів підприємств, профспілкових організацій.
Структура суспільних фондів споживання у всіх країнах, де є ця форма розподілу доходів, має свої особливості. Розглянемо структуру СФС за економічним призначенням, способом розподілу, джерелами формування і формами надання споживачам на прикладі України.
За економічним призначенням СФС спрямовуються на забезпечення безплатної освіти і професійно-технічної підготовки, утримання дітей у дошкільних установах, школах-інтернатах, класах подовженого дня; безплатної медичної допомоги, фізичного виховання, організації відпочинку і соціального забезпечення (пенсії, допомоги), стипендії тим, хто навчається у навчальних закладах.
За способом розподілу серед членів суспільства розрізняються такі СФС: ті, що розподіляються незалежно від кількості та якості праці (безплатна медична допомога, навчання дітей і дорослих); ті, що розподіляються з урахуванням минулого заробітку і стажу роботи (пенсії, допомоги з тимчасової непрацездатності); ті, що розподіляються з урахуванням забезпеченості сімей (наприклад, при оплаті за утримання дітей в дитячих садках і яслах, пільги надаються малозабезпеченим сім'ям).
За джерелами формування СФС поділяють на загальнодержавні, які формуються з коштів державного бюджету і бюджету соціального забезпечення; кошти, що виділяються підприємствами; кошти громадських організацій, головним чином профспілок (одночасна допомога, безплатні або пільгові путівки в будинки відпочинку і санаторії тощо).
За формами надання СФС можна поділити на грошові виплати, натуральні видачі, безплатні послуги.
СФС повинні забезпечити розвиток загальнодержавних систем безплатної народної освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення, поліпшення умов відпочинку населення; пом'якшити об'єктивно існуючі відмінності у матеріальному становищі окремих громадян, сімей, соціальних груп у соціально-економічних і культурних умовах виховання дітей; підтримувати життєвий рівень малозабезпечених громадян.
Частина СФС у вигляді пенсій, допомоги з тимчасової непрацездатності пов'язана з розподілом за працею, і в дотриманні цього принципу здійснюється соціальна справедливість. Проте у вихованні дітей, їх утриманні у дитячих яслах, садках, у навчанні в загальноосвітніх школах, середніх і вищих навчальних закладах не можна повністю зберегти диференціацію, що склалась залежно від оплати праці їх батьків. Тут СФС повинні бути спрямовані на створення приблизно рівних умов у розвитку здібностей. Слід мати на увазі, що ринкова економіка посилює диференціацію доходів населення. Для людей, що мають високі доходи, виникають платні елітарні дошкільні та навчальні заклади. З'являється загроза появи нерівних умов у розвитку здібностей підростаючого покоління. Обдаровані діти з малозабезпечених сімей позбавляються відповідного виховання. Часто діти, які мають природні здібності до деяких професій, через брак фінансових коштів не одержують необхідної підготовки. Отже, для розвитку обдарованих дітей виникає потреба використання коштів з СФС.
В Україні посилюється роль суспільних фондів споживання, що мають благодійний характер. Для малозабезпечених людей встановлені субсидії для оплати житла, комунальних послуг та придбання інших життєвих засобів. Такі допомоги називають адресними, оскільки їх надають не всім, а тим, хто має низькі доходи, а отже, потребує матеріальної допомоги з боку суспільства за раху-нок СФС (грошові виплати, пільгові умови в оплаті за перебування дітей у дитячих дошкільних закладах, організація безплатного харчування, надання одягу, взуття тощо).
Диференціація розподілу суспільних фондів споживання повинна визначатись в основному обсягом споживання життєвих засобів, необхідних для відтворення народонаселення і робочої сили.
Висновки

Для розрахунків грошових доходів складають баланс грошових доходів і витрат населення. Цей баланс відображає обсяг і джерела грошових надходжень, обсяг і структуру їхніх витрат, співвідношення між грошовими доходами населення, роздрібним товарообігом, обсягом платних послуг і заощаджень.
На підставі балансу визначають рівень забезпечення населення готівкою, задають головні параметри для розрахунку показника емісії грошей. Баланс характеризує середній рівень достатку населення, дає змогу визначити реальні доходи, загальний обсяг платоспроможного попиту, розрахувати показники інфляції тощо.
Інформацію для розробки балансу надають Міністерство статистики, Міністерство фінансів, Національний банк. Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, інші позабюджетні державні та суспільні фонди, які є учасниками готівкового грошового обігу.
У процесі розрахунку грошових доходів робітників та службовців підприємств і організацій враховують грошові доходи населення, одержані в державних, кооперативних, спільних, орендних, акціонерних, приватних підприємствах і громадських організаціях, в інших установах, закладах, фондах тощо, а також доходи від підприємницької діяльності.
Стаття "Грошові доходи колгоспників (членів селянських спілок)" охоплює грошові доходи членів сільськогосподарських, риболовецьких колгоспів, а також заробітки працівників, залучених до сільськогосподарських робіт у колгоспах.
Розраховуючи надходження від продажу продуктів сільського господарства, враховують виторг від продажу сільгосппродуктів заготівельним організаціям у порядку державних закупівель, а також такі надходження: від продажу продукції сільського господарства державним підприємствам і організаціям для потреб торгівлі, промислової переробки і громадського харчування (крім держзакупівель); від продажу продуктів сільського господарства споживчій кооперації за домовленими цінами, продуктів сільського господарства на колгоспному ринку; від продажу худоби і сільськогосподарської продукції колгоспам та державним господарствам.
До статті "Трансфертні платежі" входять усі види одержуваних пенсій, допомог, стипендій та інших видів соціального забезпечення, отриманих через бюджет, спеціально створені соціальні позабюджетні фонди та інші джерела.
Надходження з фінансової системи охоплюють грошові виплати з державного страхування, позики, виграші, погашення позик, дивіденди, марку під час купівлі-продажу валюти тощо.
До складу витрат належать усі грошові витрати населення на придбання товарно-матеріальних цінностей, оплати послуг, купівлю цінних паперів, сплату обов'язкових податків і зборів.
До статті "Придбання товарів і оплата послуг" входять грошові витрати населення на закупівлю товарів у державній і недержавній торгівлі, на колгоспних ринках; на оплату послуг, наданих державними, громадськими, приватними та іншими підприємствами, які займаються обслуговуванням населення. До обов'язкових платежів та добровільних внесків належать грошові витрати населення на сплату податків, платежів зі страхування, внесків до різних фондів і організацій, повернення кредитів, позик та інших добровільних і обов'язкових платежів.  
Стаття "Приріст вкладів, придбання облігацій та інших цінних паперів" відображає грошові витрати населення, спрямовані на приріст вкладів в ощадних та комерційних банках, придбання державних облігацій, сертифікатів.
До статті "Придбання акцій і нерухомості" належать грошові витрати населення на придбання акцій державних, приватних суб'єктів господарської діяльності, а також нерухомості.



Список використаної літератури:

1.    Витренко Н. М. Социальная инфраструктура Украины: Оценка уровня и перспектив развития. — К.: Наук. думка, 1993.
2.    Гайдуцький П. І., Подолєва О. Е. Фінансування соціальної політики. — К.: УАДУ, 1995.
3.    Государственное регулирование экономики и социальный комплекс / Под. ред. проф. Т. Г. Морозовой. — М.: Финстат-информ, 1997.
4.    Гриненко А., Кожан Т. Соціальний захист і боротьба з бідністю за умов переходу до ринку // Україна: Аспекти праці. — 1997. — № 5.
5.    Громадське харчування на сьогодні // Баланс. — 1998. — № 34.
6.    Данилишен Б. Сучасні тенденції регулювання процесів природокористування в Україні // Економіка України. — 1996. — № 11.
7.    Державна програма охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів України (концептуальний варіант). — К., 1995.
8.    Економіка міст / За заг. ред. В. Макуха. — К.: Основи, 1997.
9.    Економіка охорони здоров’я. — К.: Здравреформ, 1995.
10.    Економіка України / За ред. доц. Б. Ф. Заблоцького. — Львів: ЛБК НБУ, 1997.
11.    Абрамов В. М., Данюк В. М, Гриненко А. М., Колот А. М., Чернов В. L Нормування праці. — К., 1995.
12.    Абрамов В. М., Данюк В. М.,., Колот А. М. Мотивація і стимулювання праці в умовах переходу до ринку. — Одеса, 1995.
13.    Акимова Н. В. Производительность труда в промышленности.—К., 1991.
14.    Бандур С. И. Резервы трудоснабжения: территориально-трудовой аспект. — К.: Наукова думка, 1990.
15.    Богатыренко 3. С. Выявление и оценка резервов роста производительности труда на промышленных предприятиях (объединениях). — М.: Экономика, 1990.
16.    Бондарь И. К. Производительность труда. — К.: Наукова думка, 1991.
17.    Василъченко В. С. Ринок праці та зайнятість. — К., 1996.
18.    Волгин Н. А., Плаксин В. И. Доходы и занятость: мотиваци-онный аспект. — М.: Луч, 1994.
19.    Гангслі Теренс. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. — К.: Основа, 1995.
20.    Данюк В. М. Управление трудом в условиях рыночной экономики — К.: Знание, 1991.
21.    Долишний М. И. Трудовые ресурсы производственных систем. — К.: Наукова думка, 1990.
22.    Жуков Л. И., Горшков В. В. Справочное пособие по труду и заработной плате. М.: Финансы и статистика, 1990.
23.    Жуков Л. И., Погосян Г. Р. Экономика труда. — М.: Экономика, 1991.
24.    Завиновская Г. Т. Организация заработной платы в промышленности. — К.: Вища школа, 1985.
25.    Калина А. В. Организация и оплата труда в условиях рынка. — К.: МАУП, 1995.
26.    Казановский А. В., Колот А. М. Соціальне партнерство на ринку праці. — Краматорськ: Нац. Центр продуктивності, 1995.
27.    Колот А. М. Оплата праці на підприємстві: організація та удосконалення. — К., 1997. 18. Колот А. М. Мотивація, стимулювання й оцінка персоналу. — К.: КНЕУ, 1998.
28.    Лукьянченко Н. Д. Управление трудом в промышленных предприятиях. — Донецк, 1996.
29.    Никифорова А. А. Рынок труда: занятость и безработица. — М.: Международные отношения, 1991.


Д О Д А Т К И

Додаток 1



Рис. 1. Крива розподілу доходів (Крива Лоренца)


Додаток 2

Таблиця 1. Кількість безробітних у сільській місцевості, кількість осіб
Показники    Станом на 1 жовтня:
2003 р.    2002 р.
Усе безробітне населення країни віком 15-70 років    2 070 800     2 232 400
Безробітне населення в сільській місцевості віком 15-70 років    442 700     404 100

Працездатне доросле населення     442 300     403 800
Люди похилого віку не працездатні/інваліди    300    400

Джерело: Державний комітет статистики України



Додаток 3

Таблиця 2: Річне споживання основних продуктів харчування в Україні (в розрахунку на одну особу, кілограми)
Продукти харчування /Роки     1990    1995    1999    2000    2001    2002    2003
М’ясо та м’ясні продукти, у т.ч. субпродукти та жири    68,2    38,9    33,1    32,8    31,1    32,6    34,5
Молоко та молочні продукти     373,2    243,6    210,9    199,1    205,2    225,3    226,4
Яйця     272,0    171,0    163,0    166,0    180,0    209,0    214,0
Хліб та хлібобулочні вироби    141,0    128,4    122,4    124,9    129,6    131,2    124,5
Картопля    131,0    123,8    122,5    135,4    130,5    132,8    138,0
Овочі та баштанні     102,5    96,7    96,3    101,7    104,8    108,0    113,6
Фрукти, ягоди та виноград (без вина)    47,4    33,4    22,2    29,3    26,4    28,5    33,0
Риба та рибні продукти     17,5    3,6    7,3    8,4    11,0    11,9    12,0
Цукор     50,0    31,6    32,7    36,8    39,5    36,1    36,4
Олія    11,6    8,2    9,0    9,4    10,0    10,7    11,3

Джерело: Державний комітет статистики України



Додаток 4




Джерело: Державний комітет статистики України

Рис. 2: Річне споживання основних продуктів харчування в Україні (в розрахунку на одну особу, кілограми)