Зміст

Вступ    3
Розділ І. Слово про поетесу    5
1.1. Короткі бiографiчнi дані    5
1.2. Огляд творчого шляху    5
Розділ ІІ. Поетичне слово Ліни Костенко    10
Розділ ІІІ. Етико-гуманістичний зміст інтимної лірики Ліни Костенко    21
3.1. Свято любові    21
3.2. “Це тихе сяйво над моєю долею...”    23
3.3. Листи Кохання, адресовані Йому    29
Висновки    32
Список використаної літератури:    34



Вступ

Звичайно ж , немає поетів, які б не писали про любов – вже надто значне місце вона посідає у спектрі людських почуттів. Кажуть, здатність до любові є мірилом людської душі. Любов підносить, ушляхетнює людину навіть тоді, коли несе страждання.
Почуття любові, можливо, як ніяке інше , прагне висловлення. Ось чому кохання дуже часто дає поштовх до творчості, до самовираження. Скільки написано творів, у які поети намагалися вкласти всю силу свого почуття!
Кожна “вічна” загальнолюдська тема – це тема кохання. Поезія Ліни Костенко на цю тему є класикою української любовної лірики.
На чому ґрунтується таке твердження? Всяка довершеність сама по собі передбачає красиве виконання. У художній манері Ліни Костенко домінує така риса, як власне краса мистецького виконання.
Так у чому їх краса? В чому красива довершеність їх красивого виконання?
Актуальність дослідження. Неповторність Ліни Костенко радше духовна, ніж формальна, вона визначає її спосіб існування в сучасній літературі - сприйняття традиції і водночас наявність індивідуальних рис поетеси, яка ніколи не ступала стоптаними стежками і вперто прагнула до вироблення власного, притаманного тільки їй стилю. Ліричне "я" поезії Ліни Костенко змагається з історією, порушує моральні проблеми, що стоять перед людиною XX століття, замислюється над жорстокістю цієї епохи, Ідо так брутально топтала будь-які вияви гуманності й водночас була сповнена гуманістичними ідеями. Найважливіша пам'ять (історична, особиста, родинна) полягає в тому, щоб не загубити чогось важливого в процесі побудови власного трибу життя. Поетеса, засвоївши уроки Тараса Шевченка, мовчазно, в щонайвищих алюзіях виспівала пісню про голод, про репресії проти української Інтелігенції, і, з другого боку, увібрала досвід чудового світу середземноморської культури з перспективи України, відгородженої від Європи політичною завісою. Звідси така важлива здатність поетеси виражати власний досвід у суперечностях і розтерзаності свого часу без лакування й полірування.
Предмет дослідження. Постать видатної поетеси Ліни Костенко.
Об’єкт дослідження. Видатна літературна спадщина поетеси, та її погляди на життя.
Мета дослідження. Дослідити погляди Костенко на життя, та як це виливається в її творах. Розглянути її духовність та почуття у ліричній поезії.
При вивчені даної теми, відповідно до мети переді мною постали такі завдання:
Подати біографічні відомості Ліни Костенко.
Розглянути творчий шлях.
Дослідити які методи використовує при написанні творів.
Вивчити джерело черпання натхнення поетеси.
Проаналізувати творчість Костенко, обґрунтувавши уривками з творів.
Дослідити етико-гуманістичний зміст інтимної лірики Ліни Костенко.
Зробити висновки.
Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.
Містить курсова робота 34 сторінки.



Розділ І. Слово про поетесу

1.1. Короткі бiографiчнi дані
Відома українська поетеса Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. в містечку Ржищеві на Київщині в учительській сім'ї. З 1936 р. жила в Києві, де й закінчила середню школу. Потім навча¬лася в Київському педагогічному інституті. В 1956 р. закінчила Мос¬ковський літературний інститут.
В літературу Л. Костенко приходить у післякультівську добу на хвилі «хрущовської відлиги» разом з такими поетами-«шістдесятника¬ми», як І. Драч, Б. Олійник, Т. Коломієць, В. Симоненко, М. Вінграиовський.
Творчий доробок поетеси досить вагомий. Перша збірка «Промін-ня землі» вийшла в 1957 р. На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989) тощо. Перу пи¬сьменниці належить історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), за який вона удостоєна Державної премії ім. Т. Г. Шевченка.
Самобутня творчість Л. Костенко, митця непростої до¬лі, безкомпромісного й сміливого, ліричного й громадян¬ськи активного, характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів, твор¬чими пошуками в царині  форми вірша, строфічної будови.

1.2. Огляд творчого шляху
Ліна Костенко посідає виняткове місце в українській літературі останніх чотирьох десятиліть не завдяки радикальним творчим експериментам, не з огляду на зайняту політичну позицію чи "провокативний" стиль життя - елементи, з яких критики звикли складати портрет митця і створювати йому похвальну громадську опінію. Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову од спокус облаштувати своє життя ціною поступок. Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості найкращі риси української поезії і відкинути гірші. Цими гіршими я вважаю велемовність, сентименталь¬ність, надмірний пафос, оперування надто скромним "словником" символів, що часто зводиться до кількох чи кільканадцяти елементів, запозичених з поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, народної пісні, послугування загальниками, стилізацію, легкість, з якою поезія потрапляє під вплив патріотично витлумаченої мілизни, стереотипність мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути цих шкідливих для лірики ознак, якими позначена творчість багатьох українських поетів, прозаїків, навіть критиків.
Ліна Костенко є також авторкою кіносценаріїв та кваліфікованим перекладачем польської лірики, зокрема поезій Марії Павліковської-Ясножевської. Поетеса уникнула репресій, яких зазнала частина непокірних українських письменників, її довголітнє мовчання, що мало бути покарою влади за оборону прав людини і, сказати б, прав культури на існування, переросло в загальний вияв протесту й обернулося високим авторитетом не тільки в сфері літератури. Від 1961 по 1977 рік поетесу не друкували, а підготовлені" у видавництві збірки лірики були розсипані. Перед періодом вимушеного мовчання видала три поетичні книжки: "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961). Уже ці три перші збірки засвідчили, що Ліна Костенко є, поруч з Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, видатною індивідуальністю в українській поезії після 1956 р. Зокрема третя збірка "Мандрівки серця" стала мистецькою подією 1961 року, на авторські вечори сходилися юрми людей, спраглих справжньої лірики, а не ідеології. "Її третя збірка має принципове значення, - писав тоді молодий поет Василь Симоненко, який пізніше трагічно вмер. - Уже самим фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких наших ліриків, що своїми утворами тільки захаращують полиці магазинів та підривають довір'я читачів до сучасної поезії". Політичні заморозки, які настали в середині 60-х років, спричинилися до того, що поетеса далі видавати свої книжки не могла.
Чергова книжка "Сонячний інтеграл" (1963) була порізана внаслідок втручання цензури. Те саме спіткало й книжку "Княжа Гора" (1972), підготовлену після багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка "Над берегами вічної ріки" стала в 1977 році наче новим дебютом, який відразу повернув Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вона опублікувала кілька важливих поетичних книжок: "Маруся Чурай" (1979), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987). Захоплено сприйнята читачами книжка "Вибране" (1989), видана тиражем 70 тисяч примірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в Україні. Та після активних 70-80-х років Ліна Костенко знову друкує небагато, не бере участі в публічному літературному житті й далі залишається мовчазним авторитетом сучасної української літератури, яка ніяк не може вийти поза навички мислення категоріями минулої епохи. Пише книжку про чорнобильську трагедію.
Уже в дебютній збірці Ліни Костенко "Проміння землі" були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, - історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності.
Тут можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю світу, вразливість тонкої людської натури, епічне переживання історії, схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі світом, пов'язаної в поетеси з постаттю освіченого мандрівного мудреця Григорія Сковороди, а також вплив філософії дзен (один з напрямів східної філософії).
Характеризуючи еволюцію поетеси на площині вірша, змін у поетиці, Микола Ільницький відзначає поступове ускладнення внутрішнього світу її ліричного "я" і ліричного героя. Цей процес він окреслює як "шлях від парадоксу до драматизму". Драматизму внутрішньої діалектики, який є основним нервом творчості Ліни Костенко, твердить критик і додає: "Ця діалектика має свою логіку, яка веде від раціоналістичних антитез до осягнення складності життя, суперечливості художнього пізнання, хоч не раз доводиться заперечувати себе саму". Протилежності можуть зберігати власну суверенність і навіть співтворити з правдою, якщо вони не протистоять фундаментальним основам життя і не будують світу за згори апріорно прийнятою тезою, яка завжди буде невистачальною, податливою на історичну і психологічну фальш. Полярність стає у поезії Ліни Костенко coinsidentia oppositorum (збігом протилежностей) і водночас єднає різні аспекти екзистенційного явища. Напруга між ними виявляється сутністю буття і перемін. Доводиться погодитися з критиком, що співвідношення між збірками "Над берегами вічної ріки" і "Неповторність" вкладається у принцип тези й антитези. Перша книжка утверджує тривкість духовних вартощів, друга підносить ідею унікальності кожного здобутку, кожного мистецькогофеномена. "Вибране" у цій перспективі було б синтезом і перетином найважливіших думок і досягнень поетеси, здатної погодити драму плинності з непроминальністю, любов зі смертю, слово на папері з живою пам'яттю, сміх і плач, гармонію і гротеск, Історію і щоденність.
"Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки",  каже ліричний суб'єкт вірша "Сосновий ліс перебирає струни..." Ліна Костенко наголошує на діалектичній єдності того, що відпливає, і того, що залишається незмінним у житті, історії, а водночас у структурі художнього твору. Не все, однак, можна охопити, описати, є речі й справи, які діються десь коло незнаних "берегів вічної ріки", часу. Бо то не час минає, це ми - минущі. Опозиція змінне - незмінне пронизує, як було вже відзначено, всю творчість поетеси і становить фундамент, на якому розгортаються філософські, моральні та естетичні проблеми. У збірці "Над берегами вічної ріки" переважає, однак, момент неперехідності, парадоксально виростаючи з плинності, ідея континуації реалізується переважно через звертання до міфологічного, історичного матеріалу та переплетіння мотивів на інтертекстуальному рівні. Спільне тут - міфологізм, історизм та інтер¬текстуальність - виразно характеризує творчий шлях Ліни Костенко.


Розділ ІІ. Поетичне слово Ліни Костенко

Інтерпретація поетичного тексту – не завжди вдячна робота. Певно ж, що гарну поезію завжди краще читати, ніж переказувати й доводити, чому вона гарна. Бо як би не старався, все одно не збережеш чарівність того словесного образу, який відкрився тільки творцеві. Але між авторським баченням і читацьким сприйманням “пульсує”, живе мова. Її світ такий безмежний, безкраїй, її влада над людиною така сильна, що твори словесного мистецтва тримають у своєму магнітному полі і автора, і читача. Коли ж читач відчуває, що перебуває з автором-творцем в одному мовному просторі, тоді робота над пізнанням таємниць авторського слова перетворюється на радість. Це робота над думкою – історією, психологією, філософією, культурою народу.
Чи можна через мову пізнати національну культуру? Адже для  спілкування іноді людині вистачає 300-400 слів, з десяток моделей речень, а для пізнання культури потрібне осягнення незліченної кількості текстів, а ще точніше —  знання, розуміння конкретних життєвих ситуацій, у яких формується й виявляється світосприймання  людини, належної до певної культури.
Тексти Ліни Костенко вражають читача синтезом інтелектуалізму й емоційності. Надзвичайно різноманітний словник поетеси, в якому семантика і стильове навантаження загальних та власних назв дають характерний часовий зріз літературної мови. За кожною власною назвою (з таких назв вибудовується словник музики, живопису, всесвітньої історії, географії, фольклору) відчуваємо велику жагу пізнання, глибинне аналітичне мислення поняттями, що об’єднують світи й століття, в які вписано Україну. Ось хоча б невеликий перелік власних назв із творів Ліни Костенко: Ассоль, Атлантида, Афродита, Байда, Бетховен, Богуславка, Брейгель, Венеція, Вернивода, Вернигора, Вишгород, Візантія, Геродот, Гесіод, Голгофа, Гомер, Горпина, Дебюссі, Десна, Джоконда, Довбуш, Закопане, Івасик-Телесик, Карпати, Кассандра, Княжа Гора, Колізей, Купала, Леглич, Лувр, Мадонна, Паганіні, Почайна, Рабле, Рогніда, Роланд, Саломея, Сальєрі, Святополк, Страдіварі, Сувид, Троя, Труханів острів, Туреччина, Тясмин, Фауст, Федькович, Чумацький Шлях, Яготин, Янус…
Кожна з цих назв несе в собі культурологічний зміст, але в поезії Ліни Костенко з’являється як конкретний семантичний і звуковий образ: поетеса любить звукову гру словами, так звану паронімічну атракцію, що стає основою для створення каламбурів, вираження іронії, увиразнення несподіваних асоціацій: “Не будь рабом і смійся, як Рабле”.
Чільне місце в індивідуальному словнику – загальних назвах –займають найменування понять рослинного і тваринного світу (до речі, ліс – одна з головних дійових осіб її ліричної поезії). У “велемовному, велелюдному світі” поряд із одухотвореними назвами природи живуть і конкретні найменування предметів та явищ української побутової культури. Пропущені крізь внутрішній емоційний світ автора, ці поняття означуються  оригінальними епітетами, входять у метафоричні образи. Тільки українська мовна свідомість могла підказати поетесі звукову суголосність дієслова (полив дощ) і прикметника (полив’яний) або художнє означення кропив’яний дідок у такому зоровому словесному малюнку:
Дощ полив, і день такий полив’яний.
Все блищить, і люди як нові.
Лиш дідок старесенький, кропив’яний,
Блискавки визбирує в траві.Струшується сад, як парасолька.
Мокрі ниви, і порожній шлях...
Ген корів розсипана квасолька
Доганяє хмари у полях.

Це традиційний римований вірш, у якому постає, на перший погляд, звичайний пейзажний малюнок, але вдумаймось, як кожне промовлене слово диктує появу порівняння чи епітета: старесенький дідок – кропив’яний, бо напнутий від дощу кропив’яним мішком; струшується сад, як парасолька – струшується від дощу, як струшують парасольку, і сад – парасолька, бо крона кожного дерева нагадує формою парасольку. Коли ж перекласти поетичні рядки “ген корів розсипана квасолька доганяє хмари у полях” на звичну буденну мову – “пасуться в полі рябенькі корови”, то можна простежити шлях авторських асоціацій: рябенькі корови  здалеку нагадують рябеньку квасолю. Вони сприймаються зорово в тому просторі, в якому є поле, а над полем, у небі – хмари  як неодмінний атрибут дощового дня. Поетична уява здатна поєднати в одній просторовій конструкції обидва поняття – поле і хмари, конденсовано висловити відчуття руху й картинно-мальовниче сприймання простору.
Шматочок звичного українського краєвиду оживає в індивідуальних словах-образах.  Після дощу все в полі оновлене, все блищить, тому й збирає дідок блискавки в траві: на траві блищить роса, і дідок іде росяною травою.
Від такого “перекладу” на прозову мову втрачається поезія, але завдяки прозовій інтерпретації  маємо  змогу побачити сам механізм народження словесного образу із загальновживаної мови. Здається, будь-який наявний у вірші мовний елемент підтверджує висловлене поетесою, що “поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі”.
Особливість геніальної поезії в тому, що кожен читач знаходить у ній суголосні мотиви. Для тлумачення авторських епітетів, метафор, порівнянь достатньо невеличкого тексту, знання реалій – української природи, побуту, звичаїв…
Складніша річ – пояснювати слова-образи абстрактного змісту, як, скажімо, характерне для стилю Ліни Костенко слово-поняття час. Відомо, що час як філософська категорія завжди присутній у художній творчості. Найбільша влада часу виявляється в тому, що  поет не може вийти за межі  часо-просторового виміру національної мови: адже він розмовляє зі своїми читачами в певний час і в певному просторі.
Сучасність – це, мабуть, найбільш знакове слово для характеристики мови Ліни Костенко. Від неї іде вимір і минулого, і майбутнього. Філософське розуміння часу втілено в коротку формулу: “Час – не наша власність” або в ширший вірш-роздум:
Не час минає, а минаєм ми.
А ми минаєм… ми минаєм… так-то…
А час – це тільки відбивання такту.
Тік-так, тік-так… і в цьому вся трагічність.
Час – не хвилини, час – віки і вічність.
А день, і ніч, і звечора до рання –
Це тільки віхи цього проминання.
Це тільки мить, уривочок, фрагмент.
Остання нота ще бринить в повітрі,–
Дивися: Час , великий диригент,
Перегортає ноти на пюпітрі.
(“Нехай підождуть невідкладні справи”)

Лексико-семантичне поле “час” об’єднує слова: безсмертя, віки (вік), вічність, вчора, завтра, дні (день), ніч, епоха, ера, літа, роки (рік), століття, хвилина, мить, майбутнє, минуле, пора, темп, сучасність, а також похідні від них типу:  вічний, одвічний, вовіки, сучасний та ін.
До часових параметрів належать також іменники: пам’ять, спогад, згадка, дієслова: минати, іти, промчати, пройти з ознаками-прислівниками: швидко, шалено, повільно, неквапно. Навколо названих ключових слів у поетичній мові Ліни Костенко групуються характерні образні вислови, афористичні фрази. Вони побудовані на актуалізації звичних розмовних зворотів або на авторських несподіваних асоціаціях. Порівняймо:
Здається, часу і не гаю,
А не встигаю, не встигаю!
(“Здається, часу і не гаю…”)
…не розстрілюй часу робочого
кулеметною чергою слів! 
(“Відозва до балакучого гостя”)

Загальновживане конкретне значення слова час реалізується в усталених стереотипних словосполученнях не гаяти часу, робочий час. Із розмовної практики входять у поетичний монолог вислови типу: не ті часи, не той театр, що вживаються у значенні “конкретна історична доба”. Таку саму семантику, але з іронічним відтінком передає слово ера:
..наша ера
чомусь і досі не дає Гомера.
(“Скіфська Одіссея”)

Нерідко авторський словник актуалізує значення “часовий відрізок", пов’язаний із добою (днем) або з роком, наприклад:
Він (довіра – звір) любить час. Хвилини. Дні. Роки.
(“Не треба класти руку на плече”)

У мовній свідомості Ліни Костенко тісно переплітається час як вимір особистого, інтимного і час як осмислення глобальних загальнолюдських тем, порівняймо: І минатиме час, нанизавши сотні вражень, імен і країн, – на сьогодні, на завтра, назавжди! – ти залишишся в серці моїм (“Розкажу тобі думку таємну”); Юдоль плачу, земля моя, планета, блакитна зірка в часу на плаву (“Юдоль плачу…”).
Невблаганний час змінює все – і природу, і людей. Те, що видавалося колись вічним, принаймні довговічним, може змінюватися за життя одного покоління. Не випадково вислів через віки уточнюється змістом іншого вислову – через роки, наприклад:
Через віки, а то й через роки,
Ріка вже стане спогадом ріки.
(“Мені відкрилась істина печальна”)

Відчуття скороминущості життя, зокрема й життя природи, змушує нас замислитися і над долею річки, і над долею лісів. Тоді й з’являється емоційне звертання-замовляння:
Ліси мої, гаї мої священні!
Пребудьте нам вовіки незнищенні!
(“Одкам’янійте, статуї античні”)

Усвідомлення фізичної плинності часу, незгода із переінакшенням етичних орієнтирів, що суперечать вічному зв’язку людини з природою, виливається у відшліфовані мовні формули – застереження нашим сучасникам:
Минають фронди і жіронди,
Минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
Вона ніколи не мине.
В епоху спорту і синтетики
Людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
Торкнуть вам серце і вуста.
(“Вже почалось, мабуть, майбутнє”)

Справжні цінності в житті людства вимірюються часом, тому й з’являється у згаданій поезії такий семантично-звуковий (звуковий, тому що повторюються однакові склади слів) образ:
рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам.

У поезії Ліни Костенко віки, вічність, вовіки, навіки, одвічний – слова-знаки. Вони часто виникають поряд із “заземленими” поняттями, викликають в уяві поетеси доісторичні картини, наприклад:
І хочеться часом в двадцятому віці
забитись в печеру і няньчить вогонь.
(“Готичні смереки над банями буків”)
Нереальні, нездійсненні бажання спричиняють  самоіронію:
Щоб оце в двадцятому сторіччі
Та шукати те, чого нема!
(“У селі одному на Поділлі”)

Поєднання образу часу як високого поняття, непідвладного людині, з типовими українськими реаліями втілюється в авторське самовираження:
І засміялась провесінь: – Пора! –
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом –
Дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра –
Усі ідуть за часом, як за плугом.

Останній рядок наведеної строфи вірша “І засміялась провесінь”, по-різному модифікований, повторюється у всіх строфах, передаючи лейтмотив твору, порівняймо:
Невже і я в тумані – як туман
І я вже йду за часом, як за плугом?

Сема “час” наявна не лише в прямих називаннях відповідних понять. У значенні прислівників, часток типу: ще, досі, вже, тепер, тоді, колись давно, а також у префіксі пра= виявляється значеннєвий темпоральний компонент. У поетичних текстах Ліни Костенко спостерігаємо актуалізацію семи “час” в утвореннях із префіксом пра=: якщо слово прадід належить до загальновживаного словника, то пракорова, прапес і подібні з’являються під впливом історичних алюзій – як потреба відтворення знаків скіфської доби, де є скіфський місяць, зоряне Прадерево (Шлях Чумацький), порівняймо:
І спало все – пракішка й праконяка,
Прапівень, пракорова і прапес…
(“Скіфська Одіссея”)

Так само, як у словах із пра=, прочитується сема часу у співвідносних прислівникових словах ще і вже, які набувають актуалізованого темпорального змісту в контексті:
Ще назва є, а річки вже немає.

Однойменний вірш розкриває через зміст цього стрижневого рядка семантичне й асоціативне наповнення епітетів мертві річки, колишні береги. Поетеса тонко підкреслює різницю між словами ще і вже. Іноді невеличке слівце ще зміщує час, націлюючи думку читача на прочитання інших культурних пластів національної мови, зокрема фольклорних:
Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.
(“На конвертики хат”)

Виміри часу в Ліни Костенко надто різноманітні. Вона опиняється на шляху із варяг у греки, в саду нев’янучих скульптур, вона в часі Марусі Чурай і Богдана Хмельницького. Літературні і фольклорні ремінісценції озиваються в конкретних спогадах, проектуються на дні сучасні. Тільки в поезії можна поплисти назад по річці “незворотнього часу”, щоб осягнути вартість того, що втрачає людство із здобутками цивілізації:
Іде епоха моя головата
Кудись від етики до синтетики.
Ближчий мені старий Гайявата,
Ніж всі досягнення кібернетики.
(“Син білявого дня і чорнявої ночі”)

Від метонімії “Іде епоха моя головата” поетеса легко  переходить до конкретно-зорового образу, в якому всі слова вжито в їх первинному реальному значенні:
Старесенька, іде по тій дорозі.
Як завжди. Як недавно. Як давно.

Конкретний образок-спогад про бабусю, ”старшу маму” – знову ж таки загострює ідею незворотного часу і втрати тих вартостей, які назавжди відходять з дорогими людьми. Але йдеться не лише про особисті втрати, а про ціннісні орієнтири нації, людства:
Ну, космос, ну, комп’ютер, нуклеїни.
А ті казки, те слово, ті сади,
І так по крихті, крихті Україна –
Іде з тобою, Боже мій, куди?!
(“Старесенька, іде по тій дорозі”)

Із різних контекстів складається багатозначний зміст не лише іменника час, а й семантично пов’язаних із цим ключовим словом дієслів іти, минати, проминати. Асоціативні зв’язки цих дієслів здатні оновлювати усталені звороти, повертати їм втрачену внутрішню форму, первісну образність. Показова трансформація семи “час” в індивідуальному словесному символі "над берегами вічної ріки", де і прикметник вічна, і іменник ріка мають спільні семи – “час” і “плинність”.
Образ невпинного, невблаганного часу постає у звукових і зорових картинах. Сивий лірник (так названо ліс) перебирає струни; шум лісу нагадує, як бринять голоси, блукають луни:
Це сивий лірник. Він багато знає.
Його послухать сходяться віки.
Усе іде, але не все минає
Над берегами вічної ріки.
(“Сосновий ліс перебирає струни”)

Звертаючись до початкових слів Шевченкової поеми “Гайдамаки” (Все йде, все минає – і краю немає), Ліна Костенко ніби вступає в діалог із цим твердженням, заперечуючи його: Усе іде, але не все минає. Не все минає, тому що залишається сивий лірник – ліс, який зберігає  пам’ять:
І знову тиша. Лиш блукають луни.
Крізь день, крізь мить, крізь душу, крізь віки.

Не випадково в одному ряду з часовими поняттями (день, мить, віки) названо й поняття душа. Невблаганний, невпинний плин часу не може стерти з пам’яті збережених звуків-лун, серед них – і відлуння голосів друзів. Знову-таки йдеться про реальний, об’єктивний час, що минає, і про цінності духовні – етичні орієнтири, які мають непроминальне значення для людини.
Мить і вічність, мить і віки –таке поєднання слів-понять характерне для стилю Ліни Костенко, що засвідчують і початкові рядки двох ліричних творів, наприклад:
І день, і ніч, і мить, і вічність,
І тиша, і дев’ятий вал…
Порівняймо:
Маю день, маю мить,
маю вічність собі на остачу.

Логічно взаємозаперечні поняття виявляються взаємозамінними, тотожними з погляду емоційно-суб’єктивного сприймання дійсності, надто тоді, коли до емоційної оцінки додається глибоке філософське розуміння часу, в якому живе і який сприймає людина.
Виокремлюючи сему “час” як наскрізний мотив поетичних текстів Ліни Костенко, звертаємо увагу на експліцитно виражений мотив часу у творі “Старий годинникар”. До речі, і в прикметнику старий,  і в назві годинникар повторюється та сама сема “час”.
У поетичному тексті зміщено семантичні межі конкретного часу, тобто годин, хвилин, секунд, які показує  годинник, часу як об’єктивної категорії буття і часу, в якому живе людина, тобто епохи, порівняймо:
Ми розминулись в часі і у просторі.
Йому було, мабуть, уже віки.

Поняття “стара людина” в дитячій уяві перетворюється на поняття “той, хто живе віки (вічно)”.
Традиційне опредметнювання часу, його персоніфікація знаходить також конкретне словесне вираження в поезії “Три принцеси”: годинник з зозулькою відлічує не тільки години. У ньому живе “страшний безжалісний чаклун” – час, який зачаклував трьох принцес “у сивих зморщених бабусь”. Однак це не лише дитяче бачення, це й поетична уява, яка дозволяє повертати минуле й надавати йому конкретних чуттєвих рис. І хоч спогад – то лише мить, в образній уяві він здатен постати як картина, точніше, як відбиток зображеного, або естамп:
Лишає мить у пам’яті естампи
(“У Корчуватому, під Києвом”)
Який печальний в пам’яті естамп!
(“Дорогий мій, сонячний, озвися”)

Асоціативний зв’язок між спогадами-пам’яттю і малярським мистецтвом відбито в самих назвах творів, наприклад: “Акварелі дитинства”, “Українське альфреско”.
Спогади часто кличуть поетесу в найкращу пору – дитинство. У часовому вимірі тоді – тепер вимальовуються образи дитячого сприймання. Тоді – це  гномик, цвіркун, хатка, як біла мушля, бабуся,  що тепер оцінюється зовсім по-іншому:
Таке все тоді звичайне,
Таке все  тепер дороге!
(“У запічку гномик плямка”)

Дитячі роки – це все дуже особисте, і той особистий, інтимний час Ліна Костенко вміє перетворити в час свого, і не тільки свого, покоління. Бо за кожною миттю спомину оживають для небайдужого читача картини української природи, рідної землі, осяяної вічною красою, і землі, що переживала лихоліття. Прихиливши, за її словами, голову “в душі свого народу”, поетеса проектує кожну мить життя на вічність, перевіряє все пережите мірилом вічності. До таких мірил вічності належить рідне слово. “Мого народу гілочка тернова” – у цьому вислові Ліни Костенко сконденсована думка і про непросту долю українського слова, і про терновий шлях людини-творця. Один епітет, один вислів здатен умістити глибокий філософський зміст  поетичної думки. Щоб відчути цей зміст, треба сягнути глибин народного слова, тримати в пам’яті часові видозміни семантики загальновживаних слів,  пізнавати  скарби  літературної мови, в якій зберігаються мовно-естетичні знаки національної культури.


Розділ ІІІ. Етико-гуманістичний зміст інтимної лірики Ліни Костенко

3.1. Свято любові
Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані.
Такі сади були тоді розхристані.
І вся в гірляндах, як індійська жриця,
Весна ряхтіла в іскорках роси.
Плакучі верби не могли журиться,
Такі були у іволг голоси!
Н а перший погляд здається, що про кохання тут не сказано жодного слова. Але це поверхове враження. Насправді ж тут кожне слово промовляє про любов. Навіть не промовляє, а кричить, шаленіє. Бо йдеться про свято любові. У поетеси немає слів, які про це свято сказали б прямо. Тому вона показує захмелілу від щастя природу – розхристані, немов сп’янілі від весняної повноти життя, сади, гостру свіжість вранішньої роси, що виблискує під першими сонячними променями, бентежно-радісний спів птахів, що не дають журитися навіть плакучим вербам. “Настрій” природи абсолютно відповідний настрою сповненої любовними почуттями  героїні.
Але, як це завжди буває у Ліни Костенко, найбільш вражаючі рядки – у фіналі твору. Саме вони надають довершеності :
А під вікном цвіли у нас троянди,
Не вистачало трішечки доби
А на дошку прозорої веранди
Ходили то дощі, то голуби...

Це дає нам відчуття, і бачення середовища, у якому перебували двоє сп’янілих від щастя людей, їм так було добре вдвох, що вони не могли набутися один з одним – “не вистачало трішечки доби”. При всій зовнішній простоті, остання фраза надає поезії остаточної довершеності.
Якщо все ж таки спробувати схарактеризувати любовну лірику Ліни Костенко зі змістового боку, то треба відзначити, що вона містить досить широкий емоційний спектр цього почуття – від його найвищої піднесеності , своєрідного “піку” почуттєвого підйому, коли любов, здається набуває ознак близької до божевілля навіженості, до більш спокійних, навіть пригасаючих станів. Почнемо з поезії , у яких любов – невгамовна пристрасть:
Спини мене отямся і отям
Така любов буває раз в ніколи
Вона ж промчить над зламаним життям
За нею будуть бігти видноколи
Вона ж порве нам спокій до струни
Вона ж слова поспалює вустами
Спини ж мене спини і схамени
Ще поки можу думати востаннє
Ще поки можу але вже не можу
Настала черга й на мою зорю
Чи біля тебе душу відморожу
Чи біля тебе полум’ям згорю.

Відсутність у цьому вірші розділових знаків – літературний прийом із досить очевидною функцією. Вірш – схвильований, спонтанно виниклий монолог, невпинний потік слів ліричної героїні, що перебуває у стані високої психологічної напруги, афекту. Тому її мова немовби неорганізована, героїні не до розділових знаків, бо у неї одне прагнення – висловитись. За формою висловлення вона немовби не стежить.  Прийом спрацьовує, враження пристрасної спонтанності монологу створене. Але помилиться той, хто прийме цей монолог як неорганізований потік слів. Навпаки, пристрасне почуття, що володіє героїнею, є тією силою, що робить її монолог цілісним. Кожне слово максимально включене у процес вираження. Більше того, в поезії розвивається прекрасно продуманий внутрішній сюжет, або ж , точніше, внутрішній конфлікт, розгадка якого не тільки спростовує думку про недостатню організованість тексту, а й зачаровує його витонченістю. Лірична героїня і Він закохалися один в одного. Вона боїться кохання, боїться власної пристрасті. Відчуває його невгамовну силу. Тому й благає зупинитись. Він, як і належить мужчині, сильніший за неї. Тому Вона ще має надію на його спроможність зберегти холодну голову у цьому обвалі пристрасного почуття.
Чому вона боїться любові? Повної відповіді на це питання в тексті не знаходиться. Але вона нам і непотрібна, бо знаємо головне – ця небажана любов загрожує “зламаним життям”, довгонепроминущими наслідками (“за нею будуть бігти видноколи ”) , втратою спокою...А ще її мучить інтуїтивне передчуття якоїсь (психологічної) несумісності з Ним (“чи біля тебе душу відморожу чи біля тебе полум’ям згорю ” ).
Внутрішній конфлікт твору – це боротьба ліричної героїні з собою, зі своєю пристрастю. У цій боротьбі вона мобілізує усі сили, всю здатність чинити опір невгамовному любовному потягу. Поки що Вона тримається. Але Вона - жінка. Вона – слабка. Він мовчить , не чує її благань. Від нього нема допомоги. І Вона ламається, здається на волю долі. Момент зламу чітко зафіксовано : “ ще поки можу але вже не можу”.
Перед нами  - психологічна драма, показана на мініатюрній, як для драми, текстовій площі в 12 рядків.

3.2. “Це тихе сяйво над моєю долею...”
А ось інша драма. А може й не драма, а просто історія кохання, кульмінаційні моменти:
Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем? !
Такі вже рідні , і такі чужі.

Це дуже цілісна історія кохання. В ній є початок , розвиток і завершення. Вона закодована у 8 – рядковий текст. Сприйняти поезію – це “розгустити”, декодувати спресовану в ньому художню інформацію. Що й спробуємо зробити.
Спочатку дізнаємося про силу кохання. Вона, лірична героїня, “тяжко відболіла ним.” Кохання принесло багато болю і страждання. Емоційна напруга була такою високою, що зараз, коли вона вже певною мірою пригасла, все ж залишилася у пам’яті “ як марення, як сон”. Психологічно точно відтворено зародження любові – вона з’явилася не зразу, а поступово і не контролювалася розумом.
Кохання уже перейшло свій апогей. Але воно ще живе “тлінно” (“Любові усміх квітне раз, ще й тлінно” , - П. Тичина). Воно пригасає, навіть зникає у буднях. Проте щомиті здатне спалахнути. То звична форма його жевріння у часі. Поезія чудово відтворює цей стан. Лірична героїня готова до розлуки. В якийсь дуже буденний момент (“Будень”) їй здається, що прощання відбудеться легко, без болю. Проте це не так, бо саме в момент прощання ледь жевріюче, пригашене буднями почуття знову спалахне з певною силою, і тоді відкриється біль утрати, біль одинокого існування без любові, без Нього.
І як ми будем , як тепер ми будем?
Такі вже рідні  і такі чужі.

Звертає на себе увагу  виняткова вражальність фрази “І як ми будем, як тепер ми будем ? ” у якій розпачливість інтонації абсолютно згармонізована з розпачливістю змісту. Фраза “ такі вже рідні і такі чужі” навдивовижу точно і ємко виражає почуттєвий стан двох людей, які переживають кохання у його “тлінній”, згасаючій стадії: вони “вже рідні”, бо любов зріднила їх, але в той же час , зі згасанням почуття, вони все більше відчувають у своїх почуттях холод відчуженості. І справді – дивовижна вона майстер слова, Ліна Костенко.!
Але якби поезія і завершилася цими двома рядками, то ми мали б ще одну, блискуче зроблену ліричну мініатюру на банальну тему “ любов – прощання” Банальність ця муляла б, їй не можливо було б  приховатися  навіть за філігранною майстерністю Ліни Костенко.
Третя строфа вносить в цю тему нетрадиційний мотив , який знімає відчуття банальності теми:
Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! -
воно лишилось на усе життя.

Поетична розповідь про згасання почуття перетворилася у світлий гімн любові. Любов, хай навіть така, що приносить біль (а чи можливе справжнє кохання, яке б не супроводжувалося душевним стражданням?!) – це все одно “казка днів”,” світлий сон” у житті ліричної героїні. Вона облагороджує існування людини в цьому світі, стоячи “тихим сяйвом” над її долею.
Якщо ж тексти окремих поезій Ліни Костенко не можна розгорнути в цілісній історії, то вони вирізняються іншою, не менш привабливою якістю, а саме: навіюють певний настроєвий смисл, який легко входить у свідомість, як, буває, входить, і залишається, і починає звучати в тобі прекрасна музична мелодія. Ось одна з таких ліричних мініатюр, що наділена сильною сугестивною здатністю:
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на “ви”.
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.

Мініатюра досить складна за своєю поетичною технікою. Елементи пейзажу навіюють “осінній ” настрій, надають творові відповідної емоційної тональності. Поезії оповита серпанком таємничості ,якоїсь недомовленості. Все це притягує до себе, зачаровує, збуджує увагу та почуття. Прекрасною мелодією звучать такі одверті , такі інтонаційно виразні слова:” Я Вас люблю, о як я Вас люблю!”
Любов для Ліни Костенко – почуття світле. Недарма поезія, у якій йдеться про закоханість сiмнадцятирiчної дiвчини, названа "Свiтлим сонетом". Дівчина сумна, бо на її кохання хлопець не відповідає взаємністю. Так, вiрш "Свiтлий сонет" присвячений першому в житті сiмнадцятирiчної дiвчини коханню. Правда, кохання це нещасливе. Але це не страшно, бо:
Це ще не сльози - це квiтуча вишенька, що на свiтанку струшує росу.
Дiвчина лише вчиться печалi i вiрностi, любовним спогадам в справжньому коханню. Це не трагедiя, вона лише "зiткнулась з неприємнiстю..."
Анiтрохи не сумно, що дiвчина печальна, бо ця печаль - вісник нового, справжнього, глибоко кохання. Це велике щастя. Неперевершено Лiна Костенко оспiвує безсмертне почуття - Любов.
“Світлий сонет” починаємо аналізувати з назви : сонет – бо витонченість його форми відповідає поважній темі; світлий – бо він про юність , найщасливішу, найсвітлішу для кожного пору життя. У чому ж щастя сімнадцятирічної юнки, яка сумує -  ридає над нерозділеним коханням ? Щастя і печаль водночас . Чи не парадоксальне поєднання? Ні! Вона щаслива, ця “плакуча вишенька”, бо пережила глибоке духовне очищення: покохавши, піднялася над власним ego , винищилася в людяності, стала незмірно багатшою, душевно щедрішою, навчилася дарувати своє тепло іншим. То ж         
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.

Це перший екзамен у її житті. Вона його склала. Згодом, у зрілому віці, осяє спогад, відчуття, що те далеке минуле залишилося в серці “ і сьогодні, і завтра, й навік”. Такі міркування будуть містком до розгляду поезії “Розкажу тобі думку таємну ”. У ній - велика мудрість життя: неприємності забуваються, а благотворна сила справжньої любові освячує душу назавжди і не дає їй змаліти, зміліти, замулитися. Цей наголос на всевладності облагороджу вального впливу кохання відлунює не в одному вірші Ліни Костенко і щоразу по-новому:
якщо він лицар, - жінка кине квітку
на все життя очима проведе.
“Апологія лицарства”
Ця казка днів ,- вона була недовгою.
Цей світлий сон, - пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею!-
воно лишилось на усе життя.
“ Я дуже тяжко Вами відболіла.”

Акцентуємо увагу на двох останніх рядках поезії “Розкажу тобі думку таємну”:
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

Так, людська душа має право на свої таємниці, на сокровенне, надійно відмежоване від суєтності й метушні буденного світу. І про це мають пам’ятати всі, хто поруч. Найчистіше, найніжніше  не терпить чужої цікавості та навіть зайвого слова:
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.

У цих рядках - відчуття межі, шляхетний самоконтроль: якщо десь є ті, кому при поєднанні двох доль заболить без вини, то честь диктує єдино можливий вихід - відступитися. Навіть тоді, коли з іншого боку зроблено протилежний вибір. Ще й ще раз вчитуємося в рядки, опромінені великою, внутрішньою силою.
Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок єдиний,
коли найбільша мужність - утекти.
"Ти дивишся. А я вже - як на трапі"
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
"Не знаю, чи побачу Вас, чи ні..."

Лірична героїня вміє зберегти світле своє почуття в найскладніших ситуаціях і щаслива тим, що в коханні знає ціну найголовнішому - подарованому ним теплу, яке зігріває душу, пульсуючи десь на дні чистим, ніжним джерельцем. Захланні і прагматичні люди при вимушеній розлуці з коханим почувалися б нещасними, обділеними долею, бо вічно налаштовані на винагороду, і їм не під силу піднятися на висоту, звідки все так чітко видно:
Краса - і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.
"Я хочу знати, любиш ти мене"
Чи ще:
Ти Вельзевул. По душу теж приходив.
А я не віддала її - й жива.
***
Ти був високий, наче сонце полудня,
і сумнівам скорочувалась тінь.
Таким лишись. А я піду у зливи.
Молитись пням... Такі тотальні пні...
Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені.
"Отак пройду крізь твій великий подив..."

Непоступливість ліричної героїні суттю свого людського "я" не виключає турботи про духовний комфорт коханого, бажання захистити його від неусвідомлюваної небезпеки.
Гранична чесність перед собою й Ним - це теж умова, через яку не можна переступати:
Не жалкуй за мною. Я мічена.
Мене кожне лихо згребе.
***
Мене кличе суворо і трубно
мій обов'язок, мій король.
***
Я в любові - як в еміграції.
Відпусти мене в рідний край.
"Епілог"


3.3. Листи Кохання, адресовані Йому
Гортаємо сторінку за сторінкою ці листи Кохання, які адресовані Йому (майже завжди - з великої букви, не стільки Тобі, як Вам) і доходимо до тих, де панує повна гармонія почуттів, бажань і можливість їх здійснити.
Тоді "шаліє любові тропічна злива - землі і неба шалений шлюб",
І день, і ніч, і мить, і вічність,
і тиша, і дев'ятий вал –
твоїх очей магічна ніжність
і губ розплавлений метал.
"І день, і ніч, і мить, і вічність..."

Та тiльки невмируще почуття любовi гарантує вiчну тривалiсть життя на землi. Лiна Костенко оспiвала велике таїнство любовi як могутнє джерело й оновлення людської душi. Щедрість у даруванні себе обранцеві вражає невичерпністю і тією ж романтичною шляхетністю:
Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.
Або:
Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним!

Глибоко і зворушливо розкривається в цих словах прекрасна правда про людину: вона безмежна у самовираженні, в даруванні ніжності й доброти, якщо поряд така ж щира і високодостойна людина, якщо вони - пара.     
В інтимній ліриці Ліни Костенко чи не кожний рядок сприймається як окрема поезія
Отак і постає перед нами на весь зріст образ гордої українки, що має ті ж ціннісні орієнтації, що і її пращури - герої національно-визвольних змагань.   
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там... - Жорстокий клекіт бою...
"Моя любове! Я перед тобою..."

Як не згадати наші пісні - козацькі, стрілецькі, повстанські, де "дівчина чорнобривая" могла собі дозволити хіба що сльози за коханим та хустину в дарунок, але аж ніяк не сміла перечити його від'їзду "в чужу сторононьку" (в "жорстокий клекіт бою"), знаючи, що це святий обов'язок захисника вітчизни.
У вірші немає пафосних закликів, заяв чи клятв, є ствердження невіддільності власної долі від життя свого народу. Про це сказано з такою внутрішньою переконливістю, яка може залишити байдужим тільки манкурта. Сама думка про те, що можна зійти з рідного "тополиного шляху", над яким зависло древньою булавою важке українське сонце, лякає, видається неприпустимою. Цей мотив послідовно увиразнюється рефреном у майже молитовному стилі: "Не дай..." Звертання до любові водночас є ніби звертанням до самої долі, до вищих сил: за тим "Не дай" підсвідоме чується слово - "Боже!"
Усе це сприяє тому, що поезія "Моя любове! Я перед тобою..." сприймається як своєрідна, подана поетично самонастанова, життєва програма, яка до снаги лише аристократам духу.
З перших її рядків віє ніжністю, чаром солодкого передчуття. Нарешті всі муки вагань позад , і доля подарувала безтурботність блаженних слів. Але вже наступі рядки гостро дисонують такому настрою:
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не дай мені заплутатися в дрібницях,
Не розміняй на спотички доріг,
Бо кості перевернутися в гробницях
Гірких і гордих прадідів моїх.

Не в її правилах зрікатися своїх поглядів, бо вона має й самоповагу. Або ж так зухвало: “ Слухай, милий, ти захищайся!”.
Хочеш – не хочеш, а згадаєш грецький міф про войовничих амазонок. Любов діяльна для неї – це любов-ненависть до всього, що гальмує розвиток духовності. Мені здається, що в поняття любов поетеса вкладає новий зміст.
Людина часто буває слiпою, пiдносячи дрiб'язкове i скороминуче до рiвня iдеалу. Найсучаснiша мода i найгучнiша слава - то лише захоплення швидкоплинне:
Шукайте посмiшку
Джоконди,
Вона нiколи не мине, - закликає Лiна Костенко.
Бо тiльки справжня краса неминуча,
Лише вона в усi вiки робить людину людиною.

Щира й цікава інтимна лірика Ліни Костенко. Це своєрідні роздуми – монологи й діалоги, враження від пережитого. Зрештою, й ніби глибоко індивідуальне .
Такі мінорні мотиви тиражувалися в доволі великій кількості — хоча саме Ліні Костенко в майбутньому критика старанно й запопадливо ставитиме на карб почуття надмірного суму й смутку та брак бадьоро-оптимістичного настрою.
Якщо спробувати вибудувати словесну поетичну модель світу Ліни Костенко, то постане лексичний ряд іншосвіття, абстрактно-умоглядних понять, звернених до понадчуттєвої суті: сон, казка, мрія, марення, уява, магія, вигадка, чудо, омана, загадка, спогад, пам'ять. Шматочок реальної дійсності опосередковується цими абстракціями таким чином, що вислів сприймається у двох вимірах: реальному й поетичному - з акцентуванням останнього звичайно ж. Можна сказати "я не скажу "коханий", але у Ліни Костенко - "Я не скажу і в пам'яті "коханий"; або "ти любиш мене"

Висновки

Історичні асоціації, багатство яких вирізняє поезію Ліни Костенко, а також діапазон моральних роздумів, окреслюють важливий для лірики 60-70-х років спосіб мислення, протиставлення культури і традиції процесам, які відбувалися у сфері офіційного культурного життя. Спротив тоталітаризмові, пере¬конання, що поезія для духовності народу є важливою засадою його існування, що за нею - одвічна правда, бо поезія висловлює те, що в інших формах уже заглушене, задушене, - споріднює поезію Ліни Костенко з моралістикою Неслава Мілоша. Пов'язуючи минуле з сучасним, поетеса розширює часопросторові площини. Важливим є також переплетіння традицій: національної, міфологічної, історичної. Компонуючи їх майже як дослідник, авторка "Неповторності" апелює до етики, а якщо не може сказати чогось упрост, прямо, то вдається до іронії. Іронічну позицію вживає щодо сучасності, щодо безоглядних досягнень науки, які людина використовує проти себе, щодо техноло¬гічного баласту, що веде до обездуховлення І гедонізму. Ліна Костенко захоплена гуманістичними ідеями - одна з важливих рис поезії шістдесятників, - які трактує як спосіб протистояння холодному технологізмові й глухоті сучасної епохи. Духовне життя може існувати тільки в просторі вільної культури, де повторюваність і змінність виступають чинниками єдиного ненормованого процесу обміну, перетво-рення, наслідування, творення. Загальне й індиві¬дуальне в літературному процесі має виступати як особлива єдність вибору й комбінації. Але справжня поезія це не тільки стиль, уміло підглянута манера, інтелігентно виспівана ідея. Це також, а може, передовсім, відвага заглянути в майбутнє: "слух майбутнього - абсолютний". Неповторність і відвага є мистецьким і життєвим девізом Ліни Костенко. А ще - вірність собі, непокірність. Ліну Костенко характеризує енергійне простування проти течії, право на збереження власної індивідуальності у творчості під тиском ідеологічної машини, уміння брати з великої європейської традиції найцінніші вартощі без епігонства. У поезії Ліни Костенко індивідуальний стиль змагається зі стилями культури, вразливість творчої індивідуальності - з ідеями епохи, біографія - з історією. Поетеса, яка не все могла висловити, виспівати, усвідомлює, що з нею завжди залишаються іронія або мовчання. І ці дві останні цінності, які відсилають нас до її біографії і прикмет індивідуального стилю, вона зберігає як незаперечну печать власної неповторності.






Список використаної літератури:

1.    250 кращих творів з української літератури. – Харків: Основа, 1997.
2.    Брюховецький В.С. Ліна Костенко. – К.: Дніпро, 1990.
3.    Газета Українська мова та література 1997.№48
4.    Газета Українська мова та література 2000.№11.
5.    Дніпрова хвиля: Хрестоматія творів, нововведених до шкільних програм.- 2-ге вид., перероб. І доп. – К.:Освіта,1993.
6.    Журнал Дивослово. 2000 .3.
7.    Нечволод Л.І. Посібник-порадник з української літератури для старшокласників та абітурієнтів: – Харків.
8.    Поезія Л. Костенко, О. Олесь, В.Симоненко, В. Стус. - К.: Наукова думка, 1998.
9.    Українська література ХХ сторіччя: Навчальний посібник для вчителів та учнів 10-11 класів середніх шкіл. – К.: Український письменник, 1993.
10.    Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. Книга третя. - К.:Рось,1994.
11.    Ф.С.Кислий. Українська література.