План:

Вступ...........................................................................................................................3

1. Історичні умови виникнення і загальна характеристика класичної
політичної економії У.Петті...........................................................................5
1.1. Визначення багатства...............................................................................6
1.2. Теорія вартості..........................................................................................7
1.3. Теорія процента........................................................................................9

2. Виникнення та характеристика фізіократизму.................................................11
2.1. Загальна характеристика фізіократизму. Економічні погляди
Ф.Кене............................................................................................................11
2.2. Економічні погляди А.Тюрго...............................................................12
2.2.1. Предмет і метод вивчення.......................................................12
2.2.2. Теорія грошей...........................................................................13
2.2.3. Теорія вартості..........................................................................14
2.2.4. Теорія класів..............................................................................14
2.2.5. Теорія доходів...........................................................................14
2.3. Основні відмінності вчення Тюрго та фізіократів..............................15

3. Економічне вчення А. Сміта..............................................................................18

Висновки.........................................................................................................................32

Список використаної літератури.................................................................................34

Вступ

В рамках класичної політичної економії (або просто класичної школи) в працях її основних представників - А. Сміта, Д. Рікардо і ін. - вперше був даний систематичний виклад економічній теорії як єдиної цілісної наукової дисципліни. Тому саме після виникнення класичної політичної економії можна говорити про закінчення етапу становлення економічної теорії.
Класична школа - найбільший напрям в економічній науці за II період її існування. Більш того, ототожнення економічної теорії цього періоду з класичною школою не буде сильним перебільшенням. Звідси витікає, що ледве не найважливішою властивістю класичної школи є
а) акцент на аналізі проблем виробництва і розподілу матеріальних благ. Саме класики закріпили здійснене фізіократамі зрушення методології економічного аналізу від проблем етики господарювання до дослідження комплексу чинників, пов'язаних із створенням і розподілом матеріального багатства.
Серед інших елементів загальної характеристики класичної школи необхідно виділити наступні.
б) Вироблення і застосування прогресивних (для економічної науки того часу) методологічних прийомів дослідження типу причинно-наслідкового методу, методу логічної абстракції, дедуктивного методу.
в) Ядро економічного аналізу класиків - проблема цінності. Розвиток економічної науки в II періоді її існування проходив під знаком акцентування уваги на цій проблемі.
г) Всі класики трактували цінність як величину, визначувану виробничими витратами. Проте класичний підхід до аналізу цінності зовсім не був однозначним. В рамках вчення про цінність класичної школи існувало дві теорії цінності. По-перше, це трудова теорія цінності, що розроблялася засновником класичної школи А. Смітом і Д. Рікардо (а потім що одержала надзвичайно поглиблений розвиток в працях До. Маркса). Згідно цієї теорії, цінність товару визначається витратами праці на його виробництво. По-друге, це теорія чинників виробництва, також закладена А. Смітом, і що розвивалася Ж.Б. Се і Т.Р. Мальтусом (а потім що ввійшла як важливий складовий елемент в неокласичну мікроекономіку). Відповідно до цієї теорії цінність товару складається з доходів власників виробничих чинників, що брали участь у виготовленні даного товару.
д) Сприйняття економічної системи як системи, аналогічної об'єктам дослідження фізики того часу (а точніше, механіки). Це, у свою чергу, привело до наступних особливостями економічного аналізу класичної школи: переконаність у тому, що в ринковому (капіталістичному) господарстві домінують універсальні і об'єктивні (економічні) закони; і ігнорування суб'єктивно-психологічних чинників господарського життя.
е) Недооцінка ролі грошей і впливу сфери обігу на сферу виробництва. Гроші сприймалися класиками як технічний засіб, що допомагає полегшити обмін. Класики ігнорували роль грошей як самого ліквідного засобу збереження цінності. Завершувач класичної політичної економії Дж. С. Мілль писав: «Коротше кажучи, навряд можна відшукати в суспільному господарстві річ більш незначну по своїй важливості, ніж гроші, якщо не торкатися при цьому способу, яким економляться час і праця».
ж) Великий акцент на вивченні «законів руху», тобто закономірностей тенденцій динаміки, капіталістичної економіки. Класики були схильні до дослідження трендів змін економічних змінних, і, перш за все, економічного зростання і змін частки основних груп власників чинників виробництва (праці, капіталу і землі) в національному продукті.
з) Негативне відношення (за рідкісними виключеннями типа Дж. З. Мілля) до активного втручання держави в економіку. Класики вслід за фізіократамі виступали за ідеологію laissez-faire.



1. Історичні умови виникнення і загальна характеристика класичної політичної економії У.Петті.

Уільям Петті (1623—1687) — основоположник класичної по¬літичної економії в Англії. Він народився в сім'ї ремісника. У 14 років найнявся юнгою на торгове судно. Згодом вивчав медицину, математику, фізику, захоплювався музикою. З 1650 p. він — профе¬сор анатомії в одному з англійських коледжів. Під час придушення визвольного руху в Ірландії був військовим лікарем. За рахунок зе¬мель, конфіскованих у ірландців, став великим землевласником.
Оцінка економічних поглядів У. Петті є неоднозначною. Одні вважають його меркантилістом, інші (здебільшого марксисти) — засновником класичної політичної економії. Детальний аналіз його праць дає, однак, підстави для висновку, що він є економістом пере¬хідного періоду від меркантилізму до класичної політичної еконо¬мії. Його перу належить кілька наукових творів: «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682).
У своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину мерканти¬лізму. Обґрунтовуючи економічну політику держави, він розвиває теорію торгового балансу, виступає за нагромадження в країні золо¬та і срібла, виправдовує колоніальну експансію, виступає як прихи¬льник втручання держави в економічне життя.
Водночас уже в першій своїй праці Петті далеко виходить за ме¬жі питань, що їх звичайно розглядають меркантилісти. Він пише про гроші, позичковий процент, вексельний курс, податки, земельну ренту, монополії та інше. Постановка і вирішення цих питань відрі¬зняють його від меркантилістів.
У меркантилістів економічне пізнання — лише засіб для вирі¬шення конкретних питань, у Петті — розвиток самої економічної теорії, яка може застосовуватись на практиці. Не випадково його вважають «першим професійним економістом». К. Маркс назвав його найгеніальнішим і найоригінальнішим економічним дослідни¬ком, «батьком політичної економії».
Сам Петті, який усвідомлював свою роль у розвитку нової науки, яку він називав «політичною арифметикою», або «політичною ана¬томією», писав, що він намагався зробити “...в загальних рисах пер¬ший нарис політичної анатомії»''.
Завдання науки Петті вбачав у необхідності пояснити «таємничу природу» цілого ряду явищ, з'ясувати суть економічних процесів.
Застосував Петті й новий метод дослідження економічних явищ. Перебуваючи під значним впливом таких філософів-матеріалістів, як Ф. Бекон і Т. Гоббс, саме в них він запозичив деякі методологічні за¬сади, які доповнив розробленими ним самим статистичними таблиця¬ми. Недарма Петті називають ще й батьком економічної статистики.
Медик за освітою, він розглядає економічний лад країни як жи¬вий організм, «політичне тіло», а відтак бере собі за мету з'ясувати його «анатомію». Такий підхід наштовхнув його на висновок про іс¬нування закономірностей функціонування «політичного тіла». Він ставить проблему економічного закону. Отже, на відміну від мер¬кантилістів, які використовували емпіричний, описовий метод, Пет¬ті заклав основи абстрактного методу в політичній економії. Засто¬сування цього методу, хоч і не до кінця розробленого, є однією з основних заслуг Петті.

1.1. Визначення багатства

Уже сама постановка цього питання бу¬ла в Петті іншою, ніж у меркантилістів. Він намагається не просто дати його визначення, а й кількісно підрахувати його з тим, щоб сприяти впорядкуванню оподаткування.
На відміну від меркантилістів, він бачить багатство як суму ру¬хомого й нерухомого майна. У праці «Слово мудрим» він дає пере¬лік предметів, що становлять багатство, — сукупність земельних угідь, будівель, худоби, кораблів, золотої і срібної монети, посуду із золота і срібла, меблів, запасів різних товарів (залізо, мідь, олово, тканини, зерно, сіль), коштовних каменів та інше.
Поряд з таким конкретним визначенням, Петті дає й загальне (абстрактне) визначення багатства. У праці «Політична арифмети¬ка» він пише, що багатство кожної нації міститься, головне, у тому прибутку, який вона має у зовнішній торгівлі, бо саме зовнішня тор¬гівля доставляє більше «золота, срібла, коштовних каменів і іншого загального багатства».
Проте, як уже зазначалось, золото і срібло — це не єдиний вид ба-гатства. Заслугою Петті є усвідомлення «виробничого» походження багатства, джерелом якого є не сфера обігу, а праця, виробництво.

1.2. Теорія вартості

Петті вважають засновником трудової теорії вар¬тості. До проблеми визначення вартості він підходить з позиції пропор¬ційного обміну, що визначається витратами праці на виробництво това¬рів і залежить від її продуктивності в різних галузях! У «Трактаті про податки і збори» Петті пише: «Якщо хтось може видобути... і доставити в Лондон одну унцію срібла, за той самий час, за який він здатний ви¬робити один бушель хліба, то перша становитиме природну ціну друго¬го» . Якщо ж, на думку Петті, продуктивність праці з видобутку срібла зросте, наприклад, удвічі, то бушель хліба буде прирівнюватися вже до двох унцій срібла. Отже, «природна ціна» у Петті — це, по суті, вар¬тість. Але у Петті немає розуміння вартості як об'єктивної реальності, як внутрішньої властивості товару. Він визначає не вартість товару, а його відносну вартість у грошовому вираженні, не відокремлюючи вар¬тість від ціни, її грошового визначення.
Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла, які з самого початку функціонують як мінові вартості. Решта продуктів праці — це спо¬живні вартості, які лише в обміні стають міновими вартостями. У Петті немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа, то Петті поширює її дію на створення вартості. Звідси крилатий вислів Петті «Праця — батько і найбільш активний принцип багатства, земля — його мати». Земля у нього теж стає фактором вартості.
Намагаючись знайти єдиний вимір факторів вартості, або, як він сам пише, «природне відношення рівності між землею і працею», Петті вводить іще одне визначення вартості — вартість, створена землею і працею', або природна ціна. Її Петті визначає як «середній щоденний прожиток дорослої людини». Так, вартість ірландської хати дорівнюватиме кількості щоденних пайків, спожитих будіве¬льниками. Крім «природної ціни», під якою Петті фактично розуміє вартість, він виділяє ще й «політичну», тобто ринкову ціну. Її вели¬чина визначається не лише витратами праці, а й іншими факторами, зокрема попитом і пропозицією.
Заробітну плату Петті розуміє як ціну праці. Якщо меркантилі¬сти просто схвалювали закони, що фіксували максимальний рівень заробітної плати, то Петті намагається знайти її об'єктивні фактори, визначити природну ціну праці. Її величину він визначає вартістю засобів існування. Однак цю правильну думку Петті зводить нані¬вець, коли пише, що рівень заробітної плати має дорівнювати міні¬муму засобів існування, тобто забезпечувати лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб примусити робітників працювати. Низь¬ка заробітна плата, на його думку, гарантує одержання прибутку ка¬піталістами, здійснення нагромадження, а зрештою — конкуренто¬спроможність Англії на зовнішніх ринках.
Висновок, що робітник одержує не всю створену ним вартість, а лише мінімум засобів існування, привів Петті до розгляду питан¬ня про додатковий продукт, що його власники обертають на свою користь. Основною формою додаткового продукту в Петті є земель¬на рента.
Рента також є продуктом праці. Її величина — це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробницт¬ва, до яких Петті відносить заробітну плату й витрати на насіння. Отже, рента, як визнає Петті, — це результат неоплаченої праці ро¬бітника.
Водночас Петті називає «природною та істинною» земельною рентою чистий (натуральний) продукт, створений у господарстві дрібного виробника. Аналізує Петті й суто земельну ренту, зокрема дає досить глибокий, як на ті часи, аналіз диференційної ренти.
Заслуговує на увагу і спроба Петті визначити ціну землі. Її він правильно зв'язує з прибутковістю земельних ділянок. Ціна землі в нього дорівнює певній кількості річних рент.
Проте у визначенні самої кількості цих рент Петті не є послідов¬ним. За основу він бере земельну ренту за 21 рік. Це той термін, ко¬ли одночасно можуть жити представники трьох поколінь: дід, бать¬ко, онук. Відповідно це та кількість річних рент, яка необхідна людині, щоб забезпечити себе і своїх найближчих нащадків. Водно¬час у тій самій праці «Трактат про податки і збори» кількість річних рент, що визначає ціну землі, Петті ставить у залежність від «мо¬ральної впевненості» землевласника у сталості своїх доходів.

1.3. Теорія процента

Процент Петті називає «грошовою рентою» і розглядає його як щось похідне від ренти. Величина процента зале¬жить від розмірів земельної ренти й кількості грошей в обігу. У праці «Різне про гроші» він трактує процент як страхову премію і плату за утримання. Петті заперечує необхідність законодавчого ре¬гулювання процента.
Він розвиває ідею обернено пропорційної залежності між вели¬чиною грошової маси і процентною ставкою.
Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства й національного доходу. Він першим виокремив категорію національного доходу і здійснив його розрахунки. Національний дохід, на його думку, створюється і у сфері матеріального виробництва, і у сфері послуг. Останнє катего¬рично заперечувала марксистська теорія, проте західні економісти, зокрема Й. Шумпетер, який досить критично ставився до Петті як до економіста-теоретика, високо оцінювали саме його «Політичну арифметику», ідеї якої, зв'язані з визначенням національного дохо¬ду і його розрахунків, лягли в основу розвинутої в ЗО — 40-х роках XX ст. системи національних рахунків.



2. Виникнення та характеристика фізіократизму.
2.1. Загальна характеристика фізіократизму. Економічні погляди Ф.Кене

Джерело багатства і процвітання нації фізіократи бачили винятково в розвитку сільського господарства. Тут зовсім чітко просліджується вплив давньогрецьких мислителів, зокрема Ксенофонта, що писав, що землеробство - мати і годувальниця всіх професій. Ксенофонт вихваляє сільське господарство яке дає плоди, придатні навіть для жертвоприносин, що тренує фізично громадян, що робить їх відмінними воїнами, що штовхає людей на шлях взаємодопомоги, що забезпечує і всім необхідним.
Основоположником і главою цієї школи був Ф.Кене (1694-1774), придворний медик Людовика XV. Він не тільки сформулював основні теоретичні положення, але також економічну і політичну програму фізіократизму. Треба сказати, що у певній мірі фізіократизм являв собою реакцію на меркантилістську політику Кольбера в період царювання Людовика XIV, політику заохочення і розвитку мануфактур при повній зневазі сільським господарством.
Фізіократи оголосили сільське господарство єдиною галуззю, що створює багатство країни. Вони наполягали на тому, що саме постійно відтворені багатства сільського господарства є основою для всіх інших форм багатства, забезпечують заняття усім видам професій, сприяють добробуту населення, надають руху промисловості і підтримують процвітання нації.
Тільки в землеробстві, за твердженням Кене, створюється нове багатство, а велика продуктивність землеробської праці обумовлена самою природою. Обґрунтовуючи цю тезу, фізіократи докладно розробили навчання про "чистий продукт". Під чистим продуктом вони розуміли надлишок продукції, отриманої в землеробстві, над витратами виробництва. "Чистий продукт, - писав Кене, - це щорічно створювані багатства, що утворюють доходи нації, і представляють продукт, що витягається з земельних володінь після вилучення усіх витрат". Таким чином, фізіократи вважали, що чистий продукт виникає тільки в землеробстві. І на їхній стороні була сама очевидність, тому що ніде приріст продукції не демонструється настільки наочно, як у сфері тваринництва і рослинництва.
Фізіократи затверджували, що в промисловості існує лише споживання, промисловість з'являлася "марною галуззю" через те, що там лише перетворювалася форма продукту, даного природою. Оскільки, на думку фізіократів, чистий (чи прибавочний продукт) створюється винятково в землеробстві, земельна рента виявляється в них єдиною формою чистого продукту. У промисловості ж, через її "безплідність", прибавочний продукт не створюється, а доход підприємця і заробітна плата робітника являють собою витрати виробництва.
З вченням про чистий продукт у фізіократів тісно пов'язана концепція про продуктивну і непродуктивну працю.
Вперше в історії економічної думки вони віднесли до продуктивної праці тільки працю, що створює чистий продукт. Отже, відповідно до їхніх поглядів, тільки праця, зайнята в сфері сільського господарства є продуктивною, а праця в інших сферах народного господарства є непродуктивною чи "марною".

2.2. Економічні погляди А.Тюрго

2.2.1. Предмет і метод вивчення

А. Тюрго не вважав себе ні учнем, ні послідовником Ф.Кенэ, заперечуючи яку-небудь свою причетність до «секти», як він виразився, фізіократів. Проте творча спадщина і практичні справи свідчать про його прихильність основам фізіократичного вчення і принципам економічного лібералізму.
Наприклад, подібно фізиократам, А. Тюрго затверджував: «Землероб є першою рушійною силою в ході (всіх) робіт; це він проводить на своїй землі заробіток всіх ремісників... Праця землероба — єдина праця, що проводить більш того, що складає оплату праці. Тому він єдине джерело всякого богатства».
Після смерті свого друга В. Гурне Тюрго опублікував твір «Похвальне слово Венсану де Гурне», в якому розкрив негативне значення протекціоністської політики в економіці і виразив переконання в тому, що «загальна свобода покупки і продажу є єдиним засобом забезпечити, з одного боку, продавцеві — ціну, здатну заохотити виробництво, з іншої — покупцеві — якнайкращий товар по найменшій ціні».

2.2.2. Теорія грошей

Ще в 1749 р. будучи в 22-річному віці, опублікувавши «Лист абатові де Сисе про паперові гроші», А. Тюрго передбачив ідеї кількісної теорії грошей, «класично» викладені через майже 30 років самим А. Смітом. Зокрема, в «Листі» він запитував до Джона Ло словами: «Але чи дозволено було Ло не знати того, що золото, як і все інше, втрачає в ціні, якщо його кількість збільшується?» Крім того, він з розумінням суті проблеми аргументував і положення про незручність паперових грошей, коли їх кількість не відповідає кількості вироблюваних товарів і послуг.
Гроші з дорогоцінних металів розглядаються А. Тюрго по суті як один з товарів в товарному світі, підкреслюючи, що «особливе золото і срібло більш, ніж всякий інший матеріал, придатні служити монетою», бо вони «по самій природі речей зробилися монетою і притому загальною монетою незалежно від всякої угоди і всякого закона». На його переконання, гроші, тобто «золото і срібло, змінюються в ціні не тільки в порівнянні з усіма іншими товарами, але і по відношенню один до одного, дивлячись по більшому або меншому їх надлишку».
Нарешті, критикуючи меркантилістів, до «багатства нації» А. Тюрго відносить перш за все землі і отримуваний з них «чистий дохід», оскільки, на його думку, «хоча гроші складають безпосередній предмет заощаджень і є, так би мовити, головним матеріалом капіталів при освіті їх, але гроші, як такі, складають майже непомітну частину сукупної суми капіталів», а «...розкіш безперервно веде до їх знищення».

2.2.3. Теорія вартості

А. Тюрго, як і Ф. Кене, дотримувався витратної концепції походження вартості, зводячи її суть до витрат живої і упредметненої (минулої) праці. В той же час, обгрунтовувавши механізм формування цін на ринку, А. Тюрго виділяє ціни поточні і основні. Перші, як він вважає, встановлюються співвідношенням попиту і пропозиції, другі «в застосуванні до товару є те, чого дана річ коштує працівникові... це той мінімум, нижче за яке вона (ціна) не може опуститься». При цьому, на думку А. Тюрго, рідкість є «одним з елементів оцінки» при придбанні товарів.

2.2.4. Теорія класів

А. Тюрго, розділяючи погляди Ф. Кене, виділяє в суспільстві три класи: продуктивний (люди, зайняті в сільськогосподарському виробництві); безплідний (люди, зайняті в промисловості і інших галузях матеріального виробництва і сфери послуг); власники землі. Проте перші два класи він називає «працюючими або зайнятими класами», вважаючи, що кожний з них «розпадається на два розряди людей: на підприємців, або капіталістів, що дають аванси, і на простих працівників, які одержують заробітну плату». Причому, як уточнює вчений, саме безплідний клас включає «членів суспільства, які одержують заробітну плату».

2.2.5. Теорія доходів

У визначенні суті і величини заробітної плати робочих А. Тюрго не розходиться ні з У. Петті, ні з Ф. Кене, як і вони, вважаючи її результатом «від продажу своєї праці іншим» і вважаючи, що вона «обмежена необхідним мінімумом для його існування... тим, що йому безумовно необхідно для підтримки життя». Але на відміну від своїх попередників, А. Тюрго відносив заробітну плату до елементів, що лежать в основі висунутого ним поняття про «загальну економічну рівновагу». Останнє, за його словами, встановлюється «між цінністю всіх творів землі, споживанням різного роду товарів, різними видами виробів, числом зайнятих (їх виробництвом) людей і ціною їх заробітної плати ».
Серйозну увагу приділив А. Тюрго дослідженню природи походження і такого доходу, як позичковий (грошовий) відсоток, засуджуючи при цьому забобони моралістів, що розглядають «віддачу в зростання як злочин» і що вдаються до слів з Євангелія: «У позику давайте, не чекаючи нічого». Він стверджує, що протягом часу позики кредитор втрачає дохід, який міг би отримати, тому що ризикує своїм капіталом, а позичальник може використовувати гроші для вигідних придбань, які можуть принести йому великий прибуток. Тому, укладає А. Тюрго, кредитор «...не наносить ніякого збитку позичальникові, бо цей останній погоджується на його умови і не має ніяких прав на зайняту суму. Прибуток, який можна отримати, маючи гроші, є, поза сумнівом, однією з найбільш частих спонук, що схиляють позичальників брати в позику під відсотки; це одне з джерел, яке дає можливість виплачувати цей процент». Що стосується поточного відсотка, то він, на думку А. Тюрго, служить на ринку термометром, по якому можна судити про надлишкок або недолік капіталів, уточнюючи, зокрема, що низький грошовий відсоток — це і наслідок і показник надлишку капиталів.

2.3. Основні відмінності вчення Тюрго та фізіократів

Великим промахом фізіократів було повне нерозуміння цінності, чому вони зобов'язані своїй грубоматеріалістичній і аграрній концепції виробництва. Вони рідко говорять про неї, і те, що вони говорять, погано і неясно. Саме звідси витікають всі їх помилки щодо непродуктивності торгівлі і промисловості. Промах їх тим більше незрозумілий, що питання про цінність блискуче розібране багатьма їх сучасниками. Наприклад, Р.Кантільон, якого вони вважали у багатьох відношеннях своїм, розглядає його в своєму "Essai sur la nature du commerce en generaf ("Досвід про природу торгівлі взагалі"), опублікованому в 1755 р., абат Галіані - в своїй книзі "Про гроші" ("Delia Moneta", 1750 р.), абат Мореллі - в "Prospectus d'un Nouveau Dictionnaire du Commerce" ("Проспект нового словника по торгівлі", 1769) і особливо Кондільяк, книга якого "Le Commerce et le Gouvemement" ("Торгівля і уряд") з'явилася в 1776 р., правда, після того, як їх система була опублікована і переконання їх встановилися.
Сам Тюрго, що був, правда, лише наполовину фізіократом, висловив на рахунок цінності більш наукові погляди. Він визначив цінність як "вираз ступеня оцінки, яку людина дає різним предметам своїх бажань". Це визначення добре виражає суб'єктивну сторону цінності і містить в собі два поняття: "ступінь оцінки" і "бажання", які ще точніше визначають її. Правда, у іншому місці він говорить, що цінність, не дивлячись на свою відносність, завжди містить в собі "деяку реальну, властиву предмету якість", але цими словами, які так часто ставилися йому в докір, він хоче, на нашу думку, сказати просто те, що наше бажання припускає у речей наявність певної якості, що незаперечно, проте, при припущенні, що ця якість може бути також і уявним, - випадок, про який, здається, Тюрго не думав.
Можливо, що Тюрго подав думку Кондільяку, але можливо, що сам він запозичував її у Галіані, книга якого, що з'явилася 20 роками раніше книги Тюрго (останній, правда, цитує її), вже містить в собі дуже тонкий психологічний аналіз цінності, в основу якої він кладе корисність і рідкість.
Але Тюрго відрізняється від школи фізіократів не тільки своїми поглядами на цінність; є між ними багато інших точок розбіжності, і притому таких, що було б правильнішим і справедливішим присвятити цьому особливий розділ. Взагалі його погляди сучасніші, ближчі до поглядів Адама Сміта. Деякі основні положення учення Тюрго, які відокремлюють його від фізіократів:
1. Основна протилежність між продуктивністю землеробства і безплідністю промисловості, якщо не зовсім залишена, то вельми умалена в своєму значенні.
2. Земельна власність видалена з інститутів божественного походження. Вона відмовляється навіть посилатися на так звані земельні витрати: вона покоїться лише на факті, на заволодінні і на суспільній корисності.
3. Навпаки, рухома власність, тобто продукт праці, займає обширне місце; вельми ретельно аналізується роль капіталу і вичерпно доводиться законність відсотка.



3. Економічне вчення А. Сміта

Адам Сміт (1723—1790) — видатний англійський економіст мануфактурного періоду. У його працях і в працях його послідовни¬ка Д. Рікардо класична політична економія досягла найвищого роз¬витку.
Народився А.Сміт у шотландському місті Керколді в родині мит¬ного чиновника. Навчався в університетах Глазго і Оксфорда, де вивчав філософію, літературу, історію, фізику, математику. 1751 р. був обраний професором університету в Глазго і згодом очолив там кафедру моральної філософії. 1764 р. Сміт залишає університет і стає вихователем англійського герцога Баклю, з яким подорожує протягом трьох років. Перебуваючи у Франції, Сміт знайомиться з енциклопедистами і фізіократами. Повернувшись до Англії, він осе¬ляється в рідному місті Керколді, де працює над книжкою «Дослі¬дження про природу і причини багатства народів», її було опубліко¬вано 1776 р. і вона здобула Смітові світову славу. Його стали називати «шотландським мудрецем», творцем нової науки — полі¬тичної економії. Останні роки свого життя Сміт був митним коміса¬ром Шотландії.
Наслідуючи філософів-просвітителів, які за вихідний пункт своєї системи брали «соціальну людину», Сміт ставить перед собою нау¬кове завдання ЇЇ комплексного дослідження. У своїх працях він роз¬глядає окремі аспекти, сторони людської природи: моральні, гро¬мадські, економічні. У «Багатстві народів», зокрема, Сміт досліджує «людину економічну», однак не ізолює ЇЇ від двох інших аспектів людської природи.
Метод, який застосовує Сміт, можна назвати дедуктивно-індук¬тивним. Він аналізує як внутрішні закономірності економічних явищ, так і описує їхні зовнішні прояви. Працям Сміта притаманні системність, історизм і еволюціонізм. Щодо історизму, який запере¬чувався в марксистській літературі (на тій підставі, що Сміт трактує капіталізм як вічний спосіб виробництва), то він проявляється в тім, що Сміт визнає зміни звичаїв, інститутів, економічних категорій, неоднаковість таких у різних народів, і вважає, що вивчення й пі-знання їх можливе лише в процесі еволюції.
Суспільство Сміт розглядає як сукупність індивідів, що наділені від природи певними властивостями, які наперед визначають їхню економічну поведінку. Головними є такі, як трудове походжен¬ня життєвих благ, схильність до обміну послугами або результа¬тами своєї праці, егоїстичні інтереси — намагання поліпшити своє становище.
Трудове походження життєвих благ змушує людину жертвувати заради них «своїм дозвіллям, свободою, спокоєм». Схильність до обміну, «схильність міняти,, вимінювати, обмінювати один предмет на інший» — одна з вирішальних ознак людської природи. Вона зумовлює те, що люди через поділ праці концентрують свою діяль¬ність на якійсь певній її формі, що підвищує ЇЇ продуктивність. Ке¬руючись егоїстичними інтересами, пошуком особистої вигоди, лю¬дина оптимізує свої зусилля, а це обертається на вигоду для всього суспільства.
Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної еко¬номії про «природний порядок», Сміт звільняє його від феодальних нашарувань. Він підкреслює, що за умов «природного порядку» (ві¬льної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності людей керує «невидима рука», тобто економічне життя людей під¬порядковується об'єктивним закономірностям. У трактуванні «при¬родного порядку» Сміт виходить з двох принципів: об'єктивної за¬кономірності природи — дії об'єктивних законів природи — «невидимої руки» і «природної свободи» людини.
Дія об'єктивних законів спрямована на благо людини. Проте благотворність дії об'єктивних законів не абсолютна. Вона передба¬чає певні соціальні умови, а саме — природну свободу людини, яка проявляється в можливостях кожної людини (за умов дотримання нею «законів справедливості») вільно захищати власні інтереси. Лише за цих обставин природна поведінка людини збігатиметься з дією природних сил, «невидимої руки», тобто із законами природи.
У концепціях наступників А.Сміта — Рікардо, Сен-Сімона й особливо К.Маркса — саме ця теза відсутня. У них залишилась ли¬ше об'єктивна закономірність, що керує поведінкою людини.
Ідею природного порядку Сміт поширює І на діяльність держави. Він є прихильником економічного лібералізму, вільної гри госпо¬дарських сил, невтручання держави в економічне життя. Але разом з тим Сміт визнає роль держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ тощо. Він також висловлювався за державне регулювання норми процента й мінімуму заробітної плати.
Поділ праці і гроші. Свій твір А. Сміт починає з розгляду поділу праці. Це не випадково, адже він — економіст мануфактурного пе¬ріоду. На відміну від меркантилістів, які вважали, що багатство по¬роджується обміном, і фізіократів, які зв'язували Його із сільським господарством, Сміт чітко називає першоджерело багатства — пра¬цю. Вступ до свого твору він починає так: «Щорічна праця кожного народу становить первісний фонд, який доставляє йому всі життєво необхідні предмети і зручності, що споживаються ним протягом ро¬ку і складаються завжди або з безпосередніх продуктів цієї праці, або з того, що одержується в обмін на ці продукти в інших наро¬дів»1. Але кількість цих продуктів, продовжує Сміт, залежить від кількості праці, що функціонує у виробництві, і від майстерності робітника, рівень якої є результатом поділу праці. Вирішальним фактором зростання багатства й «загального добробуту» Сміт вва¬жає поділ праці, який веде до «величезного збільшення продуктив¬ності всіх різнобічних занять і мистецтв» .
Зростання продуктивності праці внаслідок її поділу зумовлюєть¬ся: 1) збільшенням вправності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) винаходом і застосуванням механізмів, які полегшують працю і дають змогу одному робітникові виконувати працю кількох.
Надаючи величезного значення поділу праці, Сміт, проте, не ро¬зумів його причин. Поділ праці в нього породжується схильністю до обміну. «...Схильність до обміну й була тим, що породило поділ праці». Насправді було навпаки: саме поділ праці є передумовою обміну.
Не можна погодитись із зауваженнями критиків А.Сміта, що він, нібито, плутає поділ праці в мануфактурі і суспільстві. Справді, Сміт починає аналіз з поетапного поділу праці в мануфактурі з ви¬робництва голок і через фаховий поділ, аналіз економічних функцій класів виходить на суспільний поділ праці. Оскільки, за Смітом, са¬ме можливість обміну веде до поділу праці, то міра останнього, пише він, завжди мусить обмежуватись розмірами ринку. Саме розвиток ринку, розвиток шляхів сполучення сприяють тому, що «про¬мисли будь-якого роду починають природно розподілятися й удо¬сконалюватися» .
Поділ праці й обмін передбачають наявність знаряддя обміну. Таким знаряддям у СмІта є гроші. Виникнення грошей СмІт прави¬льно розглядає як об'єктивний процес, а не як результат домовлено¬сті виробників. У своїй праці Сміт подає надзвичайно цікавий мате¬ріал щодо історії виникнення грошей. Він досить детально простежив цей процес і показав, що гроші — це товар, який від¬окремився від маси інших товарів в результаті розвитку обміну. Гроші, як і інші товари, мають вартість, їх Сміт розглядає як засіб, що полегшує обмін.
Визнаючи всі функції грошей, Сміт, проте, головною, визна¬чальною називає функцію грошей як засобу обігу. Гроші він назвав «великим колесом обігу» і підкреслив, що вони відрізняються від товарів, які обертаються з їхньою допомогою. На відміну від меркантилістів, які золото і срібло вважали носіями суспільного багатства, Сміт підкреслював, що дохід суспільства — це товари, а не гроші.
Сміт вважає за доцільне заміну золота і срібла паперовими гро¬шима для здешевлення обігу. Найбільш придатні для цієї ролі банк¬ноти. Загальна сума паперових грошей не може перевищувати кіль¬кості золотих і срібних грошей, які вони замінюють. Регулювання кількості паперових грошей в обігу повинні здійснювати банки.
Теорія вартості. Передовсім нагадаємо, що Сміт, як і інші еко¬номісти тієї доби, користується терміном «цінність», а не «вартість». Цінність у нього має два значення: корисність і можливість при¬дбання інших предметів. Перше він називає «цінністю у споживан¬ні», друге — «цінністю в обміні». Це фактичне визнання споживної й мінової вартості. На парадоксі води й діамантів Сміт пояснює різ¬ницю між споживною І міновою вартістю. Речі, що мають велику цінність у споживанні, зазначає він, часто мають невелику цінність в обміні, і навпаки. «Нема нічого кориснішого за воду, але за неї на-вряд чи щось купиш і навряд чи одержиш щось в обмін. А діамант майже не має жодної цінності у споживанні, але часто в обмін на нього можна одержати дуже велику кількість інших благ» .
Для з'ясування основних правил, що визначають мінову цінність товарів, Сміт ставить три завдання: 1) визначити справжнє мірило мінової цінності, тобто визначити справжню ціну всіх товарів; 2) показати, з яких частин вона складається; 3) з'ясувати, через які обставини відбувається відхилення ринкової ціни від природної. Мінову, або природну, цінність товару Сміт, як і Петті, визначає через працю. «Праця, — писав він, — є справжнє мірило мінової цін¬ності всіх товарів». Але на відміну від Петті, який вважав, що праця створює вартість лише в галузі видобутку золота і срібла, і фізіокра¬тів, котрі зв'язували цей процес із сільським господарством, Сміт стверджує, що праця є основою цінності в усіх сферах виробництва. Він говорить про рівноцінність усіх видів праці. Сміт розрізняє квалі¬фіковану й просту працю і зазначає, що кваліфікована праця в одини¬цю часу створює більше цінності, ніж праця проста, некваліфікована.
У творах Сміта дивовижно переплетені два погляди на цін¬ність— суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний полягає в тім, що, на його думку, робітники оцінюють свою працю як жертву, як вимушену відмову від свободи й відпочинку. Водночас він оцінює працю об'єктивно як основу багатства. Проте саму працю він не аналізує як субстанцію вартості, а звертає головну увагу на мінову вартість, тобто на кількісний бік вартості.
Отже, у трактуванні теорії вартості Сміт не був послідовним. Він заявляє, що трудова теорія справедлива лише для «раннього, примі¬тивного» суспільства. Коли ще працю не було поділено, вона могла бути мірилом для обміну.
З розвитком поділу праці ситуація змінюється. По-перше, обмін стає необхідним, тому що дає змогу одержувати найрізноманітніші товари. По-друге, як зазначає Сміт, багатство особи — це її можли¬вість одержувати продукти чужої праці в обмін на свій продукт. За цих умов мінова цінність товару для товаровиробника буде визнача¬тись кількістю чужої праці, яку він може одержати в обмін на оди¬ницю свого товару.
Товаровиробник, обмінюючи свій товар на якийсь інший, одер¬жує, з власного погляду, більше праці, ніж віддає. Те саме відбуває¬ться і з супротивною стороною. Тобто кожний учасник обміну одержує більше праці, відносно своїх можливостей щодо виробниц¬тва одержуваного товару, ніж віддає. Тут ми знову маємо справу з поняттям суб'єктивної цінності, проте Сміт виводить його не з принципу корисності (австрійська школа), а з принципу праці.
Отже, перше з поставлених питань Сміт розв'язує цілком одно¬значно. Основу цінності товару становить праця, уречевлена в това¬рах, які одержують з допомогою обміну на даний товар.
Як же вирішує він питання про окремі складові ціни товару? На перший погляд, нелогічною є сама постановка такого питання. Які можуть бути складові ціни, якщо вона визначається працею?
Річ у тім, що Сміт чітко бачив різницю між обміном товарів у первісному суспільстві і за умов простого товарного виробництва, коли виробники обмінювалися працею, уречевленою в товарах, і обміном за умов капіталізму, коли відбувається обмін живої та уре¬чевленої праці. Робітники стають продавцями товару «робоча сила», а капіталісти — його покупцями. Щоправда, Сміт вважав, що робіт¬ники продають свою працю, що, так само, як і інші товари, має «справжню й номінальну ціну»1 (номінальна й реальна заробітна плата). За цих умов, пише Сміт, порушується закон еквівалентного обміну. Робітник віддає більше живої праці, ніж одержує уречевле¬ної. Цінність, яку робітник додає до матеріалів, складається з двох частин: заробітної плати і прибутку капіталіста, Третьою складовою цінності, за Смітом, є рента. Отже, як пише Сміт, «три першооснови будь-якого доходу, як і будь-якої мінової цінності, — це заробітна плата, прибуток і рента»2. Відтак цінність Сміт визначає доходами.
Визначення цінності як суми доходів свідчить про те, що Сміт, проявивши геніальну непослідовність, заклав основи теорії факторів виробництва, яка в XIX ст. стала панівною.
Щодо третього завдання, то воно зводиться до з'ясування причин відхилення ринкової ціни від природної. Природна ціна у Сміта — це, по суті, грошове вираження цінності. Природна ціна включає повну величину ренти, праці і прибутку. Ринкова ціна — та, за якою продається товар.
Сміт детально аналізує фактори, які впливають на відхилення ринкової ціни від природної. За умов природного стану (вільної конкуренції") ринок працює як своєрідний регулятор природного тя¬жіння руху товарних потоків до стану ринкової рівноваги. Попит і пропозиція стають факторами встановлення ринкової ціни. Людське втручання у вигляді різного роду привілеїв, монополії, регламентів порушує природний стан. Воно, пише Сміт, призводить часто до ре-зультатів, протилежних тим, на які сподівались, і стримує зростання продуктивності праці. Щоправда, якась група або клас можуть мати вигоду від такого втручання, проте воно завжди зашкоджуватиме стратегічному завданню — економічному зростанню. Отже, Сміт постійно звертається до принципу природної свободи, до дії «неви¬димої руки».
Класи і доходи. Сміт прямо зазначає, що три складові ціни є ви¬дами доходів трьох різних категорій персоніфікованих економічних функцій, що відповідають трьом факторам виробництва: праці, ка¬піталу й землі. Власники кожного із цих факторів утворюють відпо¬відні класи: найманих робітників, підприємців і землевласників. Це основні класи суспільства, їхні доходи є первинними. Усі інші групи і прошарки отримують вторинні доходи внаслідок перерозподілу.
Заробітна плата — це продукт праці, природна винагорода за неї. Коли виробник працює власними засобами виробництва і на своїй землі, він одержує повний продукт праці. За умов капіталізму найманий робітник отримує лише частину цінності, яку праця додає до матеріалу, що обробляється, іншу частину одержує власник капі¬талу як прибуток. Отже, Сміт бачив не принципову, а лише кількіс¬ну різницю між доходом простого товаровиробника і найманого ро¬бітника.
Сміт визначає «нормальний» рівень заробітної плати кількістю за¬собів існування робітника і його сім'ї. Нормальний рівень заробітної плати підтримується стихійним ринковим механізмом і залежить від попиту і пропозиції на ринку праці. Зниження заробітної плати до фізичного мінімуму загрожує робітникам вимиранням, а її значне під¬вищення, на думку А. Сміта, веде до зростання народжуваності, збільшення пропозиції робочої сили на ринку, посилення конкуренції. Відтак заробітна плата зрештою знову почне знижуватися.
Провідну роль у визначенні заробітної плати відіграють капіталі¬сти, які можуть, пише Сміт, змовитись і очікувати сприятливих умов найму робочої сили, чого не можуть робітники. Сміт був при¬хильником високої заробітної плати і вважав, що вона сприятиме зростанню продуктивності праці.
Прибуток у Сміта теж має трудове походження. Він писав, що «цінність, яку робітники додають до матеріалів, зводиться... до двох частин, одна з яких оплачує їхню винагороду, а друга — при¬буток їхнього наймача на весь авансований ним фонд матеріалів і заробітної плати». Тобто прибуток — це різниця між заново ство¬реною вартістю і заробітною платою, результат неоплаченої праці. Сміт заперечує тим, хто називає прибуток оплатою праці з нагляду й управління. Цей прибуток, зазначає Сміт, не схожий на оплату пра¬ці, він має інші джерела й визначається величиною капіталу, що ви¬користовується у виробництві.
Праця з нагляду й управління на двох підприємствах, пояснює Сміт, може бути однаковою, а прибуток абсолютно різним, тому що він залежить від величини авансованого капіталу . До того ж функ¬цію управління можна доручити «якомусь головному службовцю» І винагорода за працю у такому разі набере форми звичайної заробіт¬ної плати.
З прибутку Сміт виводить і процент як похідний прибуток. Ве¬личина процента і його рух визначаються нормою прибутку, яка з розвитком промисловості й торгівлі має тенденцію до зниження. Зниження норми прибутку, а отже і процента, Сміт розглядає як прояв економічного здоров'я нації, котре забезпечується природним порядком. Протидіє такому порядку будь-яка монополія. Тому Сміт є непримиренним противником різних монополій і привілеїв.
Земельна рента у Сміта — це плата за користування землею, її причиною він називає приватну власність на землю. Сміт відрізняє ренту від орендної плати, в яку включається і процент на вкладений капітал. Рента, підкреслює він, не зв'язана з витратами капіталу, оскільки їх, як правило, здійснює орендар. Що ж до землевласника, то він користується вигодами капіталовкладень, тому що за віднов¬лення орендного договору вимагає підвищення плати.
Виходячи з позицій трудової теорії вартості, Сміт ренту (також і прибуток) розглядає як відрахування від праці робітника. Інше трак¬тування походження ренти зв'язане у Сміта з його теорією витрат виробництва. Рента в цьому разі є природною винагородою за кори¬стування землею, подібно до того, як прибуток є природною вина¬городою за капітал, а заробітна плата — природною ціною праці. Рента поряд з прибутком і заробітною платою формує цінність. А це означає, що земля, як І праця, є джерелом цінності.
Проте рента відрізняється від інших ціноутворюючих факто¬рів — прибутку й заробітної плати. Вона не зумовлена жодною жер¬твою (як праця й капітал) з боку власника землі. Відрізняється рента від прибутку й заробітної плати і як складова ціни. Останні консти¬туюють ціну, а рента є її функцією. «...Рента, — писав Сміт, — вхо¬дить до складу ціни продукту інакше, ніж заробітна плата і прибу¬ток. Висока або низька заробітна плата і прибуток на капітал є причиною високої або низької ціни; більший чи менший розмір рен¬ти є результатом останньої».
Є у Сміта й елементи фізіократичного трактування земельної ренти як результату дії сил природи, що їх землевласник надає у ко¬ристування фермеру. Праця в сільському господарстві, писав він, продуктивніша, бо тут поряд з людиною працює природа.
Сміт бачив різницю в родючості й місцезнаходженні земельних ділянок і її вплив на величину ренти. Розглядав він також залеж¬ність ренти від капіталовкладень. Проте у Сміта ще немає розуміння понять диференційної й абсолютної ренти. Водночас він визначає монопольну ренту (хоч і не вживає цього терміна), що виникає тоді, «коли кількість землі, котра може бути пристосована під якусь осо¬бливу культуру, занадто незначна для задоволення реального попи¬ту»". Оплачує її споживач.
Учення про продуктивну й непродуктивну працю. Сміт, на відміну від попередників, не обмежується галузевим визначенням продуктивної й непродуктивної праці. У нього продуктивною є будь-яка праця, незалежно від того, до чого ЇЇ прикладають. Проте Сміт зберігає ієрархію галузей стосовно їх продуктивності. На пер¬ший план він ставить сільське господарство, потім промисловість і торгівлю. Але не це головне в його вченні про продуктивну й не¬продуктивну працю.
Сміт визначає продуктивну й непродуктивну працю не лише за¬лежно від того, де вона застосовується, а й від того, що виготовляє¬ться з її допомогою. У нього є два підходи до визначення продукти¬вної та непродуктивної праці. Перший підхід — ціннісний. Продуктивною працею є та, що створює цінність. Непродуктивна праця цінності не створює. Так, праця мануфактурного робітника додає цінності матеріалам, які він обробляє. Водночас праця слуги не додає цінності ні до чого. На купівлю продуктивної праці витра¬чається капітал, а непродуктивної — дохід.
Другий підхід до визначення продуктивної і непродуктивної праці зв'язується з її матеріалізацією, уречевленням. Продуктивна праця — праця робітника, яка закріплюється і реалізується в яко¬мусь предметі або товарі, що придатний на продаж. А праця слуги не закріплюється і не реалізується в товарах. Його послуги зникають в момент їх надання. Згідно з таким визначенням продуктивної пра¬ці вся сфера нематеріального виробництва оголошувалась непроду¬ктивною. До цієї сфери Сміт відносить діяльність держави, ЇЇ чино¬вників, церкву, армію, флот тощо.
Такий підхід Сміта до визначення продуктивної і непродуктивної праці був підданий критиці багатьма його сучасниками, які ширше трактували продуктивну працю. Економісти класичної школи нав¬паки — сприйняли такий підхід. З певними застереженнями сприй¬няв його і Маркс.
Сміт надавав великої ваги поняттям продуктивної та непродук¬тивної праці, оскільки він зі збільшенням кількості продуктивної праці зв'язував зростання національного багатства країни.
Капітал у Сміта — це головна рушійна сила економічного про¬гресу. Під капіталом він розуміє запас продукції, що приносить при¬буток, або за допомогою якого працею створюються нові блага. Запа¬си певної особи, писав він, поділяються на дві частини. «Та частина, від якої вона чекає одержання доходу, називається її капіталом. Друга частина — це та, яка йде на безпосереднє її споживання».
Капітал він поділяє на основний і оборотний. До основного капі¬талу належать машини й різні знаряддя праці, промислові й торговельні будівлі, склади, будівлі на фермах, «поліпшення землі» (роз¬чищення, осушення, удобрення), «людський капітал» — капіталізо¬вана цінність «придбаних і корисних здібностей усіх жителів, або членів суспільства». Віднесення Смітом людського капіталу до ос¬новного логічно випливає з того, що капітал у нього — це виготов¬лені матеріальні ресурси, а здібності робітників до праці також «ви¬готовлені» за допомогою використання матеріальних ресурсів.
Трудові навички й здібності робітників включав до основного капіталу ще Петті. Сміт, оголошуючи здібності, навички капіталом, робив висновок, що робітник, крім «звичайної заробітної плати» за «звичайну працю», має одержати й відшкодування витрат на навчання і прибуток на них. К. Маркс, як побачимо далі, теж дотри¬мується думки, що кваліфікованіша робоча сила має вищу вартість.
Оборотний капітал у Сміта складається з грошей, запасів продо-вольства, сировини і напівфабрикатів, а також готової продукції, що перебуває на складах і в магазинах.
Поняття основного й оборотного капіталу Сміт застосовує до будь-якого капіталу, незалежно від сфери його використання. Різ¬ницю між ними він бачить у тім, що перший дає прибуток, не всту¬паючи в обіг і не змінюючи власника, а другий — тільки в процесі обігу І зміни власника. Основний капітал формується І поповнюєть¬ся за рахунок оборотного. Співвідношення між основним і оборот¬ним капіталом, підкреслює Сміт, неоднакове в різних галузях ви¬робництва.
Великого значення Сміт надавав нагромадженню капіталу. Це, по суті, основна ідея праці Сміта. Він має на меті не тільки досліди¬ти природу і причини багатства взагалі, а й з'ясувати процес зрос¬тання саме національного багатства. «Зростання... доходу й капіталу означає зростання національного багатства». Отже, економічне зростання Сміт зв'язує не лише зі зростанням доходу, а й з нагрома¬дженням капіталу.
Нагромадження капіталу, за Смітом, є результатом ощадливості. Ощадливість капіталістів збільшує фонд, призначений .для утриму¬вання продуктивних робітників. Збільшення кількості останніх веде до зростання цінності, що додається до оброблюваних продуктів.
Річний продукт нації, робить висновок Сміт, може бути збільше¬ний лише за рахунок зростання кількості продуктивних робітників і підвищення продуктивності їхньої праці. Зростання продуктивності праці Сміт зв'язує із застосуванням машин, механізмів, що потребує додаткових капіталів. Вартість засобів виробництва він включає як четверту складову в ціну кожного окремо взятого товару окремого капіталіста. Що ж до всієї товарної маси всього класу капіталістів, то в її мінову цінність включаються лише три складові: заробітна плата, прибуток і рента. Відтак цінність річного продукту суспіль¬ства складатиметься лише з доходів. Такий підхід Сміта до визна¬чення мінової цінності сукупного суспільного продукту в марксист¬ській літературі одержав назву «догми Сміта». Сміта звинуватили в тім, що він виключає перенесену вартість із вартості сукупного про¬дукту. Проте він виходить із того, що матеріальні витрати (перене¬сена вартість) — це не що інше, як чиїсь доходи, отримані на попе¬редніх стадіях виробництва. Такий підхід спрощував аналіз теорії вартості. «Догма Сміта», по суті, вирішувала ту саму складну теоре¬тичну проблему стосовно визначення вартості, що й марксистське вчення про двоїстий характер праці (конкретна праця переносить вартість уречевленої праці, абстрактна — створює нову). Маркс, аналізуючи «догму Сміта», показав, що вона має сенс або за повного абстрагування від фактора часу, або в процесі аналізу формуван¬ня вартості продукту за досить тривалий період. Для короткого проміжку часу формула Сміта не має сенсу тому, що у вартості такого продукту завжди є частка, яка не розпадається на доходи цього року, а відшкодовує вартість засобів виробництва, які були на початку року.
Зауваження цілком слушне, проте ця частка є відносно невели¬кою порівняно з усім річним обсягом матеріальних витрат і її можна не брати до уваги. Відтак практичну цінність «догми Сміта» важко переоцінити, її широко використовують на Заході в багатьох видах економічного аналізу. Крім того, аналізуючи «догму Сміта», слід ураховувати, що він чітко розрізняє валовий і чистий дохід нації. Під валовим доходом він розуміє весь річний продукт країни. Чис¬тий дохід — це нова цінність, яка лишається після відшкодування основного й оборотного капіталу.
Отже, річний продукт праці й землі країни поділяється на фонд відшкодування капіталу і фонд доходів власників капіталу й землі. Праця продуктивних робітників оплачується з фонду відшкодуван¬ня. Джерелом зростання капіталу стають прибутки. Сміт підрахував, що фонд відшкодування капіталу в багатих країнах є більшим і абсолютно, і стосовно частки валового продукту. Це означає, робить висновок Сміт, що більша частина валового продукту йде на утри¬мання продуктивної праці, що, у свою чергу, веде до зростання багатства.
У підсумку зазначимо, що заслуга Сміта полягає не лише в тім, що він започаткував систематизований виклад політичної економії. Сміт підкреслив значення особистого інтересу як рушійної сили прогресу за умов, коли всім забезпечено однакові можливості. Коли власний інтерес намагаються реалізувати за рахунок інших, він на¬бирає несприятливого для суспільства характеру. Ринковий механізм створить гармонію лише тоді, коли його буде включено у від¬повідні правові та Інституціональні рамки. Англійський історик економічної думки М. Блауг писав: «...Сміту немає рівних ні у XVIII, ні навіть у XIX ст. за глибиною І точністю проникнення в суть економічного процесу, економічної мудрості...»


Висновки

Якщо ж підвести тепер підсумок вкладу фізіократів в економічну науку, то ми побачимо, що він достатньо значний. З точки зору теоретичної:
1.    Думка, що всі соціальні феномени закономірні та, відповідно, пов’язані взаємовідносинами, які потрібно відкрити.
2.    Думка, що особиста зацікавленість, надана самому собі, знаходить те, що їй найбільш вигідно, і в той самий час те, що найбільш вигідно для усіх, хоча, між іншим, ця ліберальна доктрина нараховувала багатьох попередників раніше фізіократів.
3.    Думка, що вільна конкуренція встановлює гарну ціну, тобто ціну, найбільш вигідну для обох сторін, і конкуренція ж і знищує лихварство.
4.    Неясний, але дуже ретельний аналіз виробництва та різних категорій капіталів; перша класифікація доходів та законів їхнього розподілу.
5.    Доводи на користь земельної власності, що стали класичними.
З точки зору практичної:
1.    Вільність праці.
2.    Вільність торгівлі внутрішньої та доводи на користь торгівлі зовнішньої, що стали класичними.
3.    Обмеженість функцій держави.
4.    Вперше наведений доказ переваги прямих податків над другорядними.
Було б несправедливо докоряти їм, як це іноді робили, в тому, що вони займалися соціальною метафізикою. Трохи більше систематизації навіть корисно для науки на період її зародження: систематизація приносить їй користь навіть своїми помилками. Слід тільки сказати, що якщо їх концепція природного порядку слугувала підставою чи по меншій мірі опорою для всієї політичної економії, то вона була трохи відмічена оптимізмом, який пізніше загіпнотизував ліберальну школу, особливо у Франції.

Робота А.Тюрго «Роздуми про освіту і розподіл багатств» 1766 р. відображає всі головні економічні процеси і проблеми. Наприклад, Жак Тюрго розглядав порядок оплати праці найнятих робітників. Заробітну плату він зводив до мінімуму засобів існування найнятих робітників.
Тюрго надавав важливе значення освіті народу. Невідання, тобто незнання економіки, веде до відсталості людей, їх протидії навіть того, що важливе народу. Тюрго писав: «Майже немає селян, що уміють читати і писати. І дуже мало таких, на розум і чесність яких можна розраховувати; це уперта раса людей, які чинять опір навіть таким змінам, які направлені на поліпшення їх життя».
«Тюрго був великою людиною, бо він відповідав своєму часу.» «Він був одним з інтелектуальних героїв, що повалили старий режим.»
Реформаторська діяльність Тюрго викликала протидію впливових кругів, і його відправили у відставку.





Список використаної літератури.

1.    Смит А. Исследование о природе й причинах богатства народов. — Кн. I-— С. 148.-III. — М.1993.
2.    Гриценко Н.Н., Валовой Д.В., Валовая М.Д., Давтян М.А., Жданов Ю.Н. Политэкономия. История экономических учений. Экономическая теория. Мировая экономика: Учебник для студ. вузов / Дмитрий Васильевич Валовой (ред.). — 2.изд. — М.: ЗАО "Бизнес-школа "Интел-Синтез", 2000.
3.    Жид Ш., Рист Ш. «История экономических учений» - М.: Экономика, 1995.
4.    Зінченко В.О., Калько І.В. Історія економічних вчень / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. — Луганськ: Альма-матер, 2003.
5.    Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — Кіровоград: КДТУ, 2003.
6.    Кругляк Б.А., Молчанов В.Б. Історія економічних вчень: Навч. посібник для студ. екон. спец. ін-тів. — Житомир: Інститут підприємництва та сучасних технологій, 1998.