ПОЛІТИЧНІ  ЕЛІТИ І  ЛІДЕРСТВО
План
' Сутність і типи політичних еліт.
' Феномен політичного лідерства і його типологія.
• Політична еліта і лідерство в Україні.
Терміном «еліта» (франц. еlіtе — кращі, вибрані) позначають провідні верстви в су¬спільстві, які здійснюють керівництво у пев¬них галузях суспільного життя. Залежно від того, які функції здійснює еліта у суспільстві, її поділяють на господарську, духовно-інтелектуаль¬ну і політичну. До господарської еліти належать визначні підприємці і менеджери, до духовно-інте¬лектуальної — провідні вчені, діячі мистецтва і священослужителі, до політичної — державні і політичні діячі.
Політична еліта — це організована група, яка здійснює владу в суспільстві (правляча еліта) або перебуває в опозиції до правлячої верхівки (контр-еліта). Політична еліта бере участь безпосередньо або опосередковано у прийнятті й організації ви¬конання політичних рішень.
Щоб зрозуміти природу і місце політичних еліт у суспільстві, потрібно ознайомитися з основними положеннями елітарних концепцій, серед яких вирізняються моністична і плюралістична.
Моністична концепція еліт сформульована у працях В. Парето, Р. Міллса, П. Бірнбаума.
В. Парето вказує на такі основні риси еліти. По-перше, еліта є однорідною (так звана теорія трьох С); вона усвідом¬лює, що є прошарком, відокремленим від суспільства, об'єд¬нана спільністю соціального походження та досвіду, відзна¬чається солідарністю при захисті власних інтересів. По-друге, еліта має зверхність над масами, що виявляється у таких елітарних психологічних якостях, як енергійність, мужність, доброчесність. Втрата елітою цих якостей при¬зводять до її занепаду. По-третє, всередині еліти відбува¬ються зміни (так звана циркуляція еліт), під час яких вона допускає у свої ряди нових членів і тим самим зберігає своє панування або чинить опір структурному і кадровому онов¬ленню, що призводить до революцій.
Р. Міллс намагається охарактеризувати американську політичну еліту, яка на його думку, складається з трьох груп: політичної верхівки (президент, його радники, вища адміністрація); економічної верхівки (керівники трансна¬ціональних корпорацій); військової верхівки (командуван¬ня та стратеги Пентагону). Кожна з цих груп є частиною єдиної уніфікованої та згуртованої владної еліти.
Р. Міллс вказує на такі основні риси еліти:
1)    спільність шляхів досягнення соціального статусу, яка виявляється у тому, що вищі верстви американського су¬спільства мають кращі стартові умови, ніж інші соціальні
групи, для здобуття елітарної освіти та власного збережен¬ня й відтворення через потомство;
2)    взаємозамінність, суть якої полягає в тому, що будь-який член економічної верхівки може перейти до політичної верхівки і навпаки.
П. Бірнбаум поширює теорію еліти Р. Міллса на фран¬цузьке суспільство. На його думку, еліта є закритою соціаль¬ною групою, яка передає своє становище із покоління в по-
коління через механізм соціалізації — сімейне виховання та систему середньої і вищої освіти. Крім цього, П. Бірнба-ум зазначає, що переміщення еліти відбувається з апарату державного управління не тільки у державний, а й у при-ватний сектор економіки.
Прихильники плюралістичної теорії еліти критично ставляться до розуміння керівної еліти як однорідного про¬шарку, якому властиве само-відтворення. Вони вважають, що у суспільстві існують багато політичних еліт, які змага¬ються між собою за владу. Найвідомішим представником цієї концепції є Р. Даль, Р. Арон.
Р. Даль, досліджуючи функціонування влади на рівні міста, дійшов висновку, що вона проходить шлях від абсо¬лютної олігархії до функціональної поліархії. У зв'язку з цим він виділив три періоди владної трансформації протя¬гом століття, при яких змінюють одна одну різні еліти:
1)    період влади патриціїв, коли керують авторитетні і багаті люди;
2)    період підприємців, коли управління здійснюють пред¬ставники великого бізнесу, котрі мають гроші, але не мають високого престижу;   
3)    період влади «екс-плебеїв», коли керують "вихідці із нищих верств населення, переважно етнічних меншин, істот¬ними рисами яких є не багатство, а високий соціальний престиж і популярність.
Функціонування поліархії, на думку Р. Даля, грунтуєть¬ся на таких принципах:
1)    розподілі сфер впливу між елітами, при якому багаті люди здебільшого займаються економікою і мало втруча¬ються в політику, а менш забезпечені групи користуються
підтримкою з боку обраних ними політичних лідерів;
2)    наданні офіційного характеру виборчим торгам, де основне рішення влади приймається як результат угоди між зацікавленими  групами, що одночасно є суперниками і спільниками;
3)    здібності і популярність політичного лідера, що забезпечує йому перевагу над представниками інших політич¬них угруповань.
Р. Арон серед правлячої меншості виділяє політиків, що ведуть між собою політичні змагання, вищі адміністративні кадри та військове керівництво, лідерів громадських органі¬зацій, керівників державних та приватних підприємств, пред-ставників вищого духовенства, діячів науки та ін. Політолог вважає, що чіткого розмежування між цими групами — «правлячими категоріями» — немає, можливий взаємний перехід між ними або навіть одночасне перебування у бага¬тьох із них. Р. Арон робить висновок, що поліархія є не¬від'ємною рисою демократії як своєрідного результату су¬перництва різних правлячих груп між собою. Саме завдя-ки демократії, на думку Р. Арона, жодна з правлячих груп не може тривалий час здійснювати керівництво державою.
Отже, спільним для цих концепцій є визнання еліти як правлячої меншості, що має перевагу над більшістю завдяки своєму багатству, соціальному престижу, компетентності, полі¬тичній активності і здатності відтворювати себе через ме¬ханізми соціалізації (сімейне виховання й елітарну освіту).
Основна відмінність між цими концепціями полягає в тому, що прихильники моністичного підходу до оцінки еліти наголошують на її однорідності, замкнутості, горизон¬тальній мобільності (переміщення можливе лише в межах елітних груп) та її не підконтрольності з боку більшості навіть при демократичних інститутах.
Прихильники плюралістичної точки зору вказують на те, що демократичні механізми влади забезпечують кон¬куренцію і тим самим доступ до неї представників інших соціальних верств. Така конкуренція між елітами, на дум¬ку плюралістів, дає змогу різним соціальним групам впли¬вати на процес прийняття політичних рішень, оскільки вони можуть вибирати ту еліту, яка краще врахує їхні інтереси.
Аналізуючи еліти, потрібно враховувати конкретно-істо¬ричні етапи суспільного розвитку. Кожний тип суспільства залежно від історичної епохи має свої критерії оцінки еліт.

Так, у Стародавньому Сході, а також у часи Середньовіччя належність до еліти зумовлювалася соціальним станови¬щем: сам факт народження людини в знатній сім'ї нада¬вав їй привілеї. Така еліта була замкнутою групою і не піддавалася зовнішнім впливам.
У буржуазному суспільстві, в якому були скасовані фео¬дальні привілеї, замість родових еліт з'являлися фінансо¬во-промислові олігархії, які володіли багатством і грошима.
У сучасному суспільстві до еліти входять люди, які во¬лодіють не тільки грошима, а й високим інтелектом. Пра¬вила жорсткої конкуренції передбачають вступ або вихід з еліти залежно від успіху або поразки кожного і незалежно від його соціального походження і багатства. В конкуренції зростає попит на людей, які мають перевагу над іншими у професіоналізмі, інтелекті, моральних чеснотах, соціальній активності. Соціальне походження і в сучасних умовах відіграє важливу роль у процесі формування еліти, оскіль¬ки забезпечує сприятливі стартові умови для набуття елі¬тарних рис, необхідних для здобуття успіху в конкурентній боротьбі.
Аналізуючи поняття «еліта», необхідно зупинитися на понятті «квазіеліта» (квазі — префікс, що означає «нібито» «позірний»). Квазіеліту ще інакше називають псевдо еліта , анти еліта , охлократична еліта. Квазіеліта — це група лю¬дей, яка займає провідні позиції в політичній системі, але не відповідає сучасній моделі елітарних рис, не здатна ви¬конувати належним чином свої функції. Такі еліти ком-пенсують свою професійну неспроможність, інтелектуальну вбогість активною демагогічною діяльністю, вміло викори¬стовуючи інстинкти і стереотипи натовпу у своїх користо¬любних цілях.
На основі певних елітарних рис у контексті конкретно-історичного суспільства і політичного режиму еліти поді¬ляють на такі типи: відкриті і закриті, легітимні і нелегкі-тижні, фрагментовані  ‚ нормативно та іделогічно  інтегровані. До відкритого типу належать еліти, котрі мають високу горизонтальну і вертикальну мобільність, тобто здат¬ність поповнюватися за рахунок вихідців як із різних еліт¬них груп, так і соціальних низів. Основними критеріями добору для відкритої еліти є особисті досягнення в бізнесі, політиці й адміністративній діяльності. Поступ на вищий щабель елітної ієрархії тут забезпечується високими профе¬сійними і моральними якостями. Для еліт цього типу при¬таманні такі риси, як відкритість, тактовність, критичність і раціоналізм.
У закритих елітах поповнення рядів відбувається повіль¬но, доступ до них заформалізований і ускладнений. У таких елітах при доборі кадрів акцент зміщується не стільки на професійні якості претендентів, скільки на його відданість системі чи вождю. Місце в елітарній ієрархії забезпечується тут здебільшого завдяки прихильності вищого керівництва, а не на підставі особистих якостей. Закриті еліти відзначають¬ся догматизмом, магізмом, нездатністю йти на компроміси.
Легітимними вважаються ті еліти, які отримали владу при добровільній підтримці мас, а не легітимними — ті, що панують над більшістю з допомогою примусу, насильства й ідеології.
Якщо поділ еліт на відкриті і закриті, легітимні і нелегітимні розкриває спосіб їх формування, зв'язок з іншими соціальними групами, то поділ еліти на еліти фрагменто¬вані, нормативно й ідеологічно інтегровані розкриває їхню роль у інтеграції суспільства.
Еліти фрагментовані, володіючи низьким рівнем структурної інтеграції, невеликою здатністю до консенсусу з приводу вибору та збереження основних суспільних цінно¬стей і норм, не забезпечують стабільності суспільства.
Нормативно інтегровані еліти відзначаються висо¬ким рівнем консенсусу в основних правилах політичної і суспільної діяльності. Боротьба забезпечує високий рівень стабільності суспільства.
Ідеологічно інтегровані еліти також забезпечують ста¬більність суспільства, але завдяки нав'язаному більшостіконсенсусу щодо системних вартостей, а також жорсткому партійному і поліційному контролю за їх дотриманням.
За ідеологічними цінностями еліти бувають демокра¬тичні, ліберальні, тотолітарні й авторитарні.
За видами політичної діяльності еліти поділяються на державну (адміністративну, депутатську), муніципальну, пар¬тійну і громадських організацій (груп тиску).
За місцем у елітарній ієрархії розрізняють еліти вищі, середні і нижчі. До вищої еліти належать особи, які займа¬ють найвищі пости в уряді, парламенті, основних партіях, впливових групах тиску і приймають стратегічні рішення. Середня еліта — це депутати, вищі адміністративні поса¬дові особи регіональних і муніципальних органів, бізнесме¬ни, діячі культури, які впливають на процес прийняття полі¬тичних рішень. До нижчої еліти входять адміністратив¬ний апарат державних органів, керівники регіональних відділень основних партій, а також керівники не впливових партій.
Політичний лідер — це особа, яка займає перші позиції у політичних структурах: державній владі, органах місце¬вого самоврядування і політичних партіях, групах тиску тощо.
Феномен політичного лідерства привертав увагу кращих представників світової політичної думки. Античні істори¬ки і філософи вбачали його у героях — монархах і полковод¬цях. Н. Макіавеллі розглядав політичного лідера як воло¬даря, здатного використати всі доступні засоби для збере¬ження влади, наведення порядку. Т. Карлейль іР. Емерсон вважали лідера творцем історії, наділеним особливим та-лантом. Ідею політичного лідера як надлюдини сформулю¬вав Ф. Ніцше. На його думку, політичний лідер — це завж¬ди сильна особистість, наділена всіма можливими достоїн¬ствами, яка здатна нав'язати свою волю масам.
Г. Тард розглядав феномен лідерства, виходячи з теорії наслідування. За Г. Тардом, люди схильні діяти, наслідую¬чи поведінку яскравої особистості, якою є лідер. У такому розумінні лідер виступає рушійною силою соціалізації осо¬би. Марксисти розглядають політичне лідерство в контексті історичної необхідності і класових інтересів. У такому ро¬зумінні лідер обслуговує інтереси класу, що висунув його на політичну арену, не претендуючи на особисті досягнен¬ня, а у випадку порушення традиції він може бути усуне¬ний тим же класом.
Що стосується типології лідерства, то тут також існу¬ють різні підходи. Одним із перших, хто запропонував типологізувати політичне лідерство, був М. Вебер. Виходя¬чи з трьох типів легітимного панування, він виділив три типи лідерства: традиційне, раціонально-легальне і харизматичне.
Авторитет традиційного лідера визначається уявленням про спадкоємність влади. Такий тип лідерства характер¬ний для династичних монархій, в яких особа визнається лідером не завдяки визначним якостям, конституції, а лише через те, що вона є представником правлячої династії.
Раціонально-легальний тип лідерства грунтується на визнанні особи лідером завдяки певній державній посаді, передбаченій конституцією, як, скажімо, президент.
Харизматичне лідерство засноване на вірі в талант лідера, його месіанську роль у політичному процесі. Такий тип лідера передбачає некритичне ставлення мас до нього. Проте у випадку невдач такого лідера маси глибоко розча-ровуються в ньому, авторитет лідера різко падає.
Сучасна політична наука намагається типологізувати політичних лідерів за їхніми професійними і соціальними рисами, груповими функціями у контексті політичних
ситуацій.
Теорія рис наголошує на тому, що лідер повинен мати сукупність визначних рис. Так, представник цієї теорії Е. Бо-гардус стверджує, що лідер виділяється з оточення людей енергією, розумом і характером. Він також вважає, що до необхідних рис лідера треба віднести почуття гумору, а та¬кож здатність привертати до себе увагу.
Р. Стогділл доповнює цю теорію, розкриваючи феномен лідерства через такі параметри: риси особистості лідера, відносини між ним і його послідовниками, рівень влади та масштаб завдань, які він виконує. Р. Стогділл виділяє такі стилі керівництва, як авторитарний, переконуючий, демо¬кратичний, інтелектуальний, виконавчий.
За стилем політичної діяльності Г. Лассуел виділив такі типи лідерів: адміністраторів, агітаторів і теоретиків. Пер¬ші — це лідери, здатні приймати політичні рішення, готові до компромісів, другі — харизматичного типу, схильні ви¬ступати перед публікою, завойовувати авторитет, треті — схильні розробляти програми, проекти, але не бажають зай¬матися практичною політикою.
Представник функціонального підходу до типології полі¬тичних лідерів М. Херман виділив критерії, за якими ха¬рактеризують політичних лідерів: наявність твердих полі¬тичних переконань; індивідуальність політичного стилю; мотиви політичної поведінки; реакція на тиск і стрес, тобто поведінка лідера в дискомфортній ситуації (зокрема, збере¬ження витримки і самовладання); обставини, за яких по¬тенціальний лідер став керівником, відповідальним за прий¬няття політичних рішень; попередній політичний досвід; політичний клімат і ситуація в країні у період становлен¬ня політичного лідера. Цей підхід наголошує не тільки на характеристиці якостей політичного лідера, а й на обстави¬нах, за яких відбулося його становлення.
У політологи також розглядається феномен лідерства як репрезентатора групи, котра має певний політичний інтерес. Деякі дослідники (Т. Парсонс, Ю. Дженінгс) вва¬жають, що можливості політичного лідера, його успіх жор¬стко зумовлені інтересами корпорації, до якої він належить. У зв'язку з цим виділяють неформального і формального лідера.
Неформальний лідер має вплив на групу завдяки пев¬ним лідерським рисам і може стати формальним ліде¬ром. Проте часто формальним лідером стає ординарна особа, без особливих задатків. Становлення особи як політичного лідера залежить від способу формування лідерства: бюрокра¬тичного і антрепренерського. Бюрократичний спосіб перед¬бачає формування лідера вузьким колом осіб за певними жорстко заданими критеріями (партійність, відданість систе¬мі, вождю), за антрепренерським способом — лідер форму¬ється у публічній конкурентній боротьбі, де вирішальним чинником є імідж самої особи, яка змагається за лідерство.
Залежно від політичного режиму виділяють два типи лідерства: авторитарний і демократичний.
Авторитарне лідерство передбачає одноособову політич¬ну владу, монополізм у прийнятті політичних рішень та здійснення всебічного контролю над політичними процеса¬ми. Домінуючим принципом здійснення влади для авто¬ритарного лідера є сила або загроза застосування сили. Ав¬торитарне лідерство пройшло ряд етапів, для яких харак¬терним був свій тип лідера: тиран, абсолютний монарх, дик¬татор у тоталітарному й авторитарному режимах. Автори¬тарний лідер — це здебільшого інтроверт, сенсорик, етик, ірраціоналіст.
Тип демократичного лідерства почав формуватися ще в часи античної демократії і функціонує в сучасних демокра¬тичних державах. Демократичний лідер формується в умо¬вах конкурентної політичної боротьби, яка передбачає не тільки його високі професійні, інтелектуальні й моральні якості, а й наявність фінансових ресурсів і авторитетної й мобільної команди. Демократичний лідер — це екстраверт, інтуїтивний логік, раціоналіст.
Лідерів можна типологізувати за їх ставленням до перспектив суспільного розвитку. За цим критерієм можна виділити такі типи лідерства: консерватор нама¬гається зберегти старі цінності, адаптувати їх до нових умов; реформатор — змінити суспільні структури, норми, що віджили, надати суспільному розвиткові динамізму, скеру¬вати його у прогресивне русло; революціонер відкидає повністю існуючі цінності, намагається радикально змінити
суспільний лад відповідно до своїх переконань, котрі грун¬туються на абстрактних, здебільшого утопічних ідеологіч¬них схемах.
Типологізуючи лідерство, застосовують ще такі поняття, як вождь і керівник. Лідери вождистського типу — це осо¬би, для яких популізм є основним засобом досягнення мети. Щоб підтримати власну популярність, вони апелюють до найнижчих пристрастей мас (страху, ненависті, ворожнечі), вдаючись при цьому до завищених обіцянок, лексики на¬товпу, улесливості, «правдоподібної» брехні. Поняття «керів¬ник» використовують, як правило, на позначення держав¬ної особи, тобто формального лідера, або (при бюрократичній системі формування лідерства) особи, яка призначена звер¬ху, а також лідера загальнонаціонального масштабу.
Отже, основні риси сучасного лідера, а також чинники, що впливають на процес його становлення, такі:
політична освіта (знання соціології, політології, права, економічної теорії, менеджменту, історії);політичний досвід;
інноваційність (здатність продукувати нові ідеї, концепції, програми);
політична поінформованість (наявність детальних знань про різні сторони життя людей, проблеми населеного пунк¬ту, регіону, країни);
ораторське мистецтво (вміння донести до різних рівнів аудиторії найскладнішу інформацію, переконати людей у правоті власних принципів);
політична інтуїція (здатність відчувати історичну ситуа¬цію, своєчасно коригувати власний курс відповідно до вимог часу, дотримання правила: не йти на компроміс раніше від¬повідного часу, бо можна втратити авторитет, і не йти на компроміс пізніше відповідного часу, бо можна втратити ініціативу);
прогностичні навички (вміння аналізувати і передбача¬ти події, тенденції розвитку політичних і соціальних інсти¬тутів);комунікативна майстерність (вміння спілкуватися з різними категоріями населення, добираючи такий стиль по¬ведінки, який врахував би їх смаки, настрій, уподобання);арбітражні задатки (вміння знаходити оптимальні рішен¬ня в конфліктних ситуаціях і погоджувати різні інтереси);організаторські здібності (вміння добрати команду, ви¬значити основні стратегічні пріоритети своєї подальшої діяльності).
Вирішальним чинником успіху лідера є добір ним ко¬манди. Психологи довели, що найоптимальнішою коман¬дою для управління і міжособистісного спількування є гру¬па, яка налічує сім—дев'ять осіб. У такій команді чітко роз¬поділяються ролі. Голова, або лідер, — людина з високим авторитетом, яка вміє поставити перед командою стратегічні завдання. Лідер повинен досягти реалізації поставлених цілей не за рахунок влади, а завдяки такій організації ро¬боти, коли всі члени команди бачили б перспективу власно¬го успіху.
Специфічні функції в команді виконують інші її чле¬ни — секретар, генератор ідей, скептик-аналітик, організа¬тор, комунікатор — здобувач інформації, душа команди і контролер-фінішер.
Функція секретаря — документальне оформлення ре¬зультатів діяльності групи у завершений проект, який ре¬ально може бути втілений у життя.
Генератор ідей, маючи найвищий інтелектуальний рівень, є постачальником оригінальних, нових підходів, нетради¬ційних рішень. Він почуває себе сильним у фундаменталь¬них проблемах, проте може припускатися помилки у дета¬лях через власну неуважність. Такі люди часто неврівноважені у спілкуванні, тому інколи доводиться потурати пев¬ним рисам їхнього характеру.
Скептик-аналітик не висуває оригінальних ідей, а спо¬кійно, шляхом аналітичних міркувань виправляє помилки в пропозиціях і аргументах інших членів команди.
Організатор — орієнтований на практичне виконання

суспільний лад відповідно до своїх переконань, котрі грун¬туються на абстрактних, здебільшого утопічних ідеологіч¬них схемах.
Типологізуючи лідерство, застосовують ще такі поняття, як вождь і керівник. Лідери вождистського типу — це осо¬би, для яких популізм є основним засобом досягнення мети. Щоб підтримати власну популярність, вони апелюють до найнижчих пристрастей мас (страху, ненависті, ворожнечі), вдаючись при цьому до завищених обіцянок, лексики на¬товпу, улесливості, «правдоподібної» брехні. Поняття «керів¬ник» використовують, як правило, на позначення держав¬ної особи, тобто формального лідера, або (при бюрократичній системі формування лідерства) особи, яка призначена звер¬ху, а також лідера загальнонаціонального масштабу.
Отже, основні риси сучасного лідера, а також чинники, що впливають на процес його становлення, такі:
політична освіта (знання соціології, політології, права, економічної теорії, менеджменту, історії);політичний досвід;
інноваційність (здатність продукувати нові ідеї, концепції, програми);
політична поінформованість (наявність детальних знань про різні сторони життя людей, проблеми населеного пунк¬ту, регіону, країни);
ораторське мистецтво (вміння донести до різних рівнів аудиторії найскладнішу інформацію, переконати людей у правоті власних принципів);
політична інтуїція (здатність відчувати історичну ситуа¬цію, своєчасно коригувати власний курс відповідно до вимог часу, дотримання правила: не йти на компроміс раніше від¬повідного часу, бо можна втратити авторитет, і не йти на компроміс пізніше відповідного часу, бо можна втратити ініціативу);
прогностичні навички (вміння аналізувати і передбача¬ти події, тенденції розвитку політичних і соціальних інсти¬тутів);комунікативна майстерність (вміння спілкуватися з різними категоріями населення, добираючи такий стиль по¬ведінки, який врахував би їх смаки, настрій, уподобання);арбітражні задатки (вміння знаходити оптимальні рішен¬ня в конфліктних ситуаціях і погоджувати різні інтереси);організаторські здібності (вміння добрати команду, ви¬значити основні стратегічні пріоритети своєї подальшої діяльності).
Вирішальним чинником успіху лідера є добір ним ко¬манди. Психологи довели, що найоптимальнішою коман¬дою для управління і міжособистісного спількування є гру¬па, яка налічує сім—дев'ять осіб. У такій команді чітко роз¬поділяються ролі. Голова, або лідер, — людина з високим авторитетом, яка вміє поставити перед командою стратегічні завдання. Лідер повинен досягти реалізації поставлених цілей не за рахунок влади, а завдяки такій організації ро¬боти, коли всі члени команди бачили б перспективу власно¬го успіху.
Специфічні функції в команді виконують інші її чле¬ни — секретар, генератор ідей, скептик-аналітик, організа¬тор, комунікатор — здобувач інформації, душа команди і контролер-фінішер.
Функція секретаря — документальне оформлення ре¬зультатів діяльності групи у завершений проект, який ре¬ально може бути втілений у життя.
Генератор ідей, маючи найвищий інтелектуальний рівень, є постачальником оригінальних, нових підходів, нетради¬ційних рішень. Він почуває себе сильним у фундаменталь¬них проблемах, проте може припускатися помилки у дета¬лях через власну неуважність. Такі люди часто неврівноважені у спілкуванні, тому інколи доводиться потурати пев¬ним рисам їхнього характеру.
Скептик-аналітик не висуває оригінальних ідей, а спо¬кійно, шляхом аналітичних міркувань виправляє помилки в пропозиціях і аргументах інших членів команди.
Організатор — орієнтований на практичне виконання
Від початку державного відродження України до других парламентських виборів правляча еліта в основному форму¬валася з різних прошарків колишньої номеклатури, а також частково з націонал-демократичної опозиції. Одна частина номенклатурної еліти стала на шлях зміцнення державної незалежності України, але стосовно політичних та економіч¬них реформ зайняла половинчасту, вичікувальну позицію, інша ж її частина почала ревно відстоювати збереження ко¬лишнього ладу і повернення до «оновленого» СРСР.
Правляча еліта в Україні на цьому етапі суспільного і державного розвитку виявилася неспроможною до швид¬ких комплексних реформ через те, що:
1)    складалася здебільшого з вихідців соціально-класо¬вих груп, які об'єктивно боялися втратити владу;
2)    не володіла кадрами, які б відзначалися високою актив¬ністю, рішучістю і сучасною управлінською компетентністю;
3)    зазнавала сильного спротиву з боку антидержавних і анти-реформістських сил;
4)    розлад механізмів соціального контролю призвів до поглиблення моральної деградації частини її представників ,що виявилося у поширенні таких явищ, як клептократія ,корупція і нарцисизм;
5)    визначальним у політичному курсі був принцип «голов¬не не реформи, а збереження державності й національно-куль¬турне відродження». Правлячій еліті не протистояла серйоз¬на реформістська опозиція, на роль якої могли б претендува¬ти націонал-демократичні сили, проте вони не мали стратегіч¬ної програми реформ, відповідного кадрового потенціалу.
Роз'єднані партійними суперечностями ці сили не змог¬ли істотно вплинути на процес реформування. Отже, в ціло¬му реформістський потенціал правлячої еліти на початко¬вому етапі становлення Української держави виявився не¬достатнім, щоб вивести її з кризового посткомуністичного стану. Часткові кроки на шляху фінансової стабілізації, приватизації, структурної перебудови і лібералізації зовніш-ньоекономічної діяльності призвели до масштабного зрощування владних структур з кримінальними елементами, швидкої поляризації суспільства.
Еліту цього періоду можна назвати ідеологічною тому, що її діяльність здебільшого скеровувалася на роз'яснення необхідності реформ, а не на їх рішуче здійснення. Цій еліті не вдалося здійснити основних реформістських пріоритетів: прийняти нову конституцію, вивести країну з економічної кризи, провести адміністративну реформу.
На зміну ідеологічній еліті прийшла технократична еліта, представники якої були рекрутовані з промислово-підпри¬ємницьких кіл центральних і південних регіонів України, а також прагматично зорієнтованих політиків різних полі¬тичних сил. Домінантою політичного курсу технократич¬ної еліти стала реалізація національної ідеї в державно-політичному та економічному аспектах. На практиці це означає здійснення конституційної й економічної реформ.
Цій еліті вдалося здійснити деякі фінансові стабілі¬заційні заходи, просунутися на шляху конституційної ре¬форми. Проте повільне і непослідовне здійснення нею інших напрямів економічної реформи, зокрема структурної пере¬будови і податкової політики, не дають змоги поки що по¬долати кризові явища.
Українську еліту цього перехідного періоду скоріше всьо¬го можна назвати квазіелітою, оскільки їй не вдалося про¬вести рішучих і комплексних соціальних перетворень, ви¬тримати випробування на моральну зрілість.
Поступове розшарування номенклатури, формування на її основі підприємницького класу, звільнення масової свідо¬мості від патерналістських, егалітарних і національно-ро¬мантичних ілюзій створює сприятливий грунт для появи підприємницької і сучасної адміністративної еліт. Однак таке елітне середовище не в змозі витворити сучасний де¬мократичний тип лідера-реформатора.
Загальнонаціональним лідером вважається президент як вища посадова особа в державі. Перший Президент Української держави Л. Кравчук відзначався високим ораторським мистецтвом і глибоким інтелектом. У перші роки державного відродження України він зробив значний вне¬сок у державотворчий процес: сприяв юридичному оформ¬ленню розпаду СРСР через підписання Біловезької угоди, доклав чимало зусиль для підтримання ідеї незалежності всеукраїнським референдумом, становлення інститутів Української держави.
Однак у справі здійснення реформ займав нерішучу, по¬ловинчасту позицію, заграючи з їх противниками, що в під¬сумку призвело його до поразки. До причин поразки Л. Крав¬чука як загальнонаціонального лідера треба віднести не тільки його особисті якості, а й передусім ситуацію, в якій йому не вдалося сформувати команду однодумців, заручи¬тися підтримкою впливових політичних сил.
Прихід до влади Л. Кучми ознаменувався рішучіши¬ми і послідовнішими діями на шляху реформування. Це пояснюється, насамперед, тим, що політичні сили команди другого Президента України виявилися значно прагматичнішими і мобільнішими. Спонукала до дії їх також і ката¬строфічна ситуація в Україні.
Загалом процес формування національної еліти й лідерів сучасного парламентського типу тільки розпочинається. Він вимагає передусім створення рівних правових умов для ви¬яву різних групових інтересів на державному рівні. Ця про¬блема може бути розв'язана завдяки створенню правового механізму соціального партнерства, де представники уряду, профспілок і підприємців зможуть за столом переговорів розв'язувати складні питання.
Створення правових умов для партійної конкуренції, радикальна реформа апарату управління, утвердження рин¬кових форм взаємодії у суспільному житті, запровадження елітних навчальних закладів для підготовки професійних політиків сприятимуть формуванню в Україні сучасної еліти і лідерів на зразок розвиненого демократичного західного суспільства.
ВИСНОВКИ
1.    Терміном «еліта» позначають провідні вер¬стви суспільства, які керують певними галузями
суспільного життя. Політичні еліти — це організо¬вані групи, що здійснюють владу в суспільстві
(правляча еліта) або перебувають в опозиції до правлячої верстви (контреліта).До політичної елі¬
ти відносять керівну верству державних органів ,місцевого самоврядування, політичних партій, груп
тиску, а також представників інших еліт (господар¬ської, духовно-інтелектуальної),що беруть участь
у прийнятті та організації виконання політичних рішень.
Політична еліта в розвиненому західному су¬спільстві відзначається порівняно з іншими су¬спільними верствами волею до влади, професій¬ною політичною освітою, досвідом, високим со¬ціальним походженням, багатством. В сучасних умовах політичної конкуренції зростає насампе¬ред попит на високі професійні, інтелектуальні й моральні якості політичної еліти. Для неї, особ¬ливо у закритих суспільствах, характерними мо¬жуть бути також аморальність і низький рівень управлінської компетентності. Таку еліту нази¬вають квазіелітою.
2.    Еліти типологізують за такими критеріями :за способом формування (закриті ,відкриті); спо¬собом отримання і збереження влади (легітимні , нелегітимні); здатністю стабілізувати суспільство
(фрагментовані , нормативно інтегровані, ідеологіч¬но інтегровані); ідеологічними цінностями і спо¬собом здійснення влади (демократичні, ліберальні ,то талітарні, авторитарні); за видами політичної
діяльності (державна, муніципальна, партійна, груптиску).

3.    Феномен політичного лідерства передбачає першість особи у політичних структурах державної влади, політич¬них партіях і групах тиску. Він розкривається через особистісні риси політика, рівень його команди, тип політич-ного режиму і характеру політичної ситуації. В основі типологізації лідерства лежать такі критерії:   джерело ви¬знання (традиційне, легальне, харизматичне лідерство); місце у політичному режимі і стиль діяльності (авторитарне, де-мократичне); специфіка політичної діяльності (адміністра¬тивне, агітаторське, теоретичне). До типових рис політичноголідера відносяться: наявність професійної освіти й досвіду ,інноваційність , ораторське мистецтво,   висока комуніка¬бельність, вміння сформувати команду.
4.    Політична еліта в Україні на початку державного від¬родження складалася в основному з колишньої номенкла¬тури і за змістом діяльності була ідеологічною, тобто зде¬більшого проповідувала необхідність реформ, а не займала¬
ся їх втіленням. Після других парламентських і президент¬ських виборів прийшла технократична еліта, яка взяла курсна жорстку фінансову стабілізацію і конституційну реформу.
У суспільстві визріває нова підприємницька й адмі¬ністративна еліта, здатна по-сучасному мислити і діяти. Політичне лідерство в Україні грунтується в основному на вождизмі з націонал-романтичним і націонал-бюрократи1' ним ухилом. Цей тип лідерства не передбачає глибоких професійних знань, а також опори на фахову команду одно¬думців і сучасну політичну партію. Сучасний тип лідера — професійного політика з реформістською орієнтацією по¬чинає формуватися в середовищі підприємницької й адмі¬ністративної еліти.

Контрольні запитання
1.    Що ви розумієте під елітарними рисами? Чи
може без них існувати еліта?
2.    Чи можна вважати комуністичну номенкла¬
туру елітою?
3.    Які існують критерії типологізації еліт?
4.    Чим відрізняється моністична концепція еліт
від плюралістичної?
5.    Які фактори впливають на феномен політич¬
ного лідерства?
6.    Які ви знаєте типи політичних лідерів?
7.    Чому політична еліта в Україні виявилася
не на висоті вимог свого часу?
8.    Чи можна політичну еліту умовно розділи¬
ти на номенклатурно-ідеологічну, номенкла¬
турно-технократичну і підприємницьку?
9.    Чи могли б націонал-демократичні еліти про¬
вести реформи, якби прийшли до влади на по¬
чатку державного відродження?

10.    Порівняйте двох лідерів національного масш¬
табу — Л. Кравчука і Л. Кучму.
11.    Які сторони політичного лідерства в Україні
ви вважаєте позитивними, а які — негатив¬
ними?