ЗМІСТ:
Вступ..........................................................................................................................3

Розділ І. Поняття соціальної структури, її типи....................................................6
1.1. Поняття соціальної структури суспільства...........................................6
1.2. Соціологічні підходи до розгляду структури суспільства
та її складових.....................................................................................14

Розділ ІІ. Глобалізаційні процеси в сучасному світі та їх вплив на зміни
в соціальній структурі сучасних країн суспільства.............................................17
2.1. Глобальні проблеми...............................................................................17
2.2. Глобалізаційні процеси. Країни у глобалізаційних процесах.
Вплив процесів на соціальну структуру...........................................20

Список використаної літератури...........................................................................26



Вступ.

На початках існування соціології слід було чітко окреслити її специфічний предмет, коло досліджуваних явищ. Позитивістсько-натуралістична соціологія середини XIX ст. ще намагалася «вбудувати» соціологію у традиційну схему наук, розглядаючи суспільство як продовження і вищий продукт природи і вимагаючи застосування природничо-наукових методів дослідження до аналізу соціальних процесів. У цих намірах засновники соціології виходили з переконань, що людина і суспільство походять від природи і на них розповсюджується дія природних закономірностей. Це дало змогу трактувати соціологію як дійсну науку, але водночас суттєво звужувало її потенціал і обмежувало поле досліду.
Класична соціологія рішуче відокремлює соціальну реальність від природної, опираючись на відмінний від вищенаведеного принцип суспільної та людської винятковості і навіть, як зауважує сучасний американський соціолог С.Клаусмер, перервності еволюції між людиною та іншими біологічними істотами. Коріння цього другого принципу лежать ще у соціологізмі Е.Дюркгейма з його занадто жорстким визначенням предмету соціології як унікальної соціальної реальності, суттєво відмінної від усіх інших її різновидів. Це, з одного боку, дозволило підняти соціологію на якісно вищий рівень і зосередити увагу дослідників на специфіці соціального і людського начал, підкреслити незводимість соціального до біологічного, що в подальшому спричиняє бурхливий розвиток «розуміючої», гуманістичної соціології. Але, з другого боку, подібний принцип прямо чи опосередковано вимагає виключення біологічних і фізичних факторів при поясненні соціальних явищ і побудові соціологічних концепцій, розмежування соціокультурного та фізичного середовищ. Як наслідок, останнє стає все менш суттєвим і потрібним для пояснення нових соціальних фактів. В самій же соціології пріоритет здобувають такі її напрями, які досліджують структуру й динаміку соціального прогресу, механізми саморозвитку соціальних систем; при цьому ціна такого поступу, його залежність від стану біофізичного середовища або довкілля до уваги, як правило, не беруться.
Представники сучасної американської соціології В.Каттон та Р.Данлеп підкреслюють, що у XX ст. сформувалася так звана «парадигма людської винятковості-», або глибоко антропоцентричний (тобто скерований виключно на людину), надміру оптимістичний та антиекологічний підхід до вивчення суспільних явищ. Суть його полягає у трактуванні людських суспільств, як таких, що нібито не підлягають екологічним обмеженням і залежностям, і формулюється у наступних положеннях:
• люди суттєво відрізняються від усіх живих істот, над якими вони домінують;
• людина — господар своєї долі; вона обирає свої цілі і може робити все для їх досягнення;
• соціальні й культурні чинники (включно з технологіями) є головними причинами людської діяльності;
• соціокультурне середовище є визначальним, тоді як біофізичним середовищем можна нехтувати;
• соціальний і технологічний поступ може продовжуватися нескінченно, роблячи врешті всі соціальні проблеми такими, що їх можна вирішити і розв'язати за допомогою науки і техніки, нових технологій.
Втім, сучасний стан суспільства, людини та середовища їх розвитку доводять, що не можна ані ототожнювати поняття «природа» і «суспільство», «природне» і «соціальне», ані абсолютно їх розривати і протиставляти. Свою неспроможність виявили як повний відрив людини і суспільства від їх природних основ, так і абсолютизація місця і ролі біологічного на шкоду соціальному. У виникненні такого переконання велику роль відіграють явна деградація довкілля, дедалі зростаючий дефіцит природних ресурсів, занепокоєність населення планети станом оточуючого середовища, чисельні екологічні аварії та катастрофи типу Чорнобильської, поява соціальних конфліктів на екологічному грунті, тощо. Тому нині в соціології виникає й утверджується такий напрям, як альтернативна соціологія, побудована на новій екологічній парадигмі, що докорінно відрізняється від донедавна домінуючої.


Розділ І. Поняття соціальної структури, її типи.

1.1. Поняття соціальної структури суспільства

Суспільство представляє собою складне утворення, яке має свою структуру, з точки зору предмету соціології цю структуру прийнято розглядати як соціальну.
Перші, переважно інтуїтивні за своїм характером, здогадки про інтегративну суть суспільства з'являються ще у давньогрецьких мислителів. У працях Платона (427-347 pp. до н. е.) міститься аналіз моделі суспільного устрою, здатної позбавити суспільство суперечностей між індивідом і державою, тобто об'єднати їх в одне органічне ціле. Арістотель (384-322 pp. до н. е.) так само акцентує увагу на державі-полісі, що виникає природно, як і всі живі організми, і складається з людей — істот політичних, соціальних. Для нього держава — це синтез усіх форм спілкування заради досягнення вищого блага; це ідеальна система, що має свою структуру й функції. Тому доцільним є накопичення і оформлення знань для оптимального забезпечення розвитку соціальної системи. Звідси й спроби Аристотеля побудувати спеціальну науку, що займається управлінням державою, або політику.
В подальшому у філософській та соціологічній думці вичленовуються два основних різновиди системних уявлень про суспільство: системно-механістичний та системно-органістичний.
Системні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, покладають у центр класичну теорію механізму: поняття механізму-системи. Відповідно до основних ідей механіцизму робота механізму забезпечується функціональною спеціалізацією його частин, а також їх інтеграцією в єдине ціле. Механізм не має власного джерела розвитку; його внутрішні зміни привносяться ззовні. Системний механізм у соціологічній площині знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога Вільфредо Парето (1848-1923), який є автором одної з перших цілісних концепцій соціальної системи. В її основі — механістичне розуміння суспільства, що складається з сукупності соціальних атомів-людей. Соціальна система подібна до природної системи, яка збудована з атомів і молекул. Для Парето суспільство — це система, що знаходиться у стані рівноваги («еквілібріма»; від лат. aequilibris — те, що знаходиться у рівновазі), але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується і відновлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов'язані і механічно впливають одна на одну.
Суттєвою характеристикою соціальної системи є, згідно з Парето, соціальна гетерогенність, тобто неоднорідність, яка визначається первинною нерівністю індивідів-атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій підкоряються всі інші; еліта і не еліта складають відповідно вищий і нижчий прошарки суспільства. Найкращі з представників низів піднімаються вгору і входять до еліти, члени якої деградують і опускаються донизу у маси: відбувається так звана циркуляція, або коловорот еліт. Якщо ж стара еліта загниває, не поповнюється з низів, то настає спочатку ера застою, потім — ера революцій, що порушує суспільну рівновагу. Оновлення правлячої еліти відновлює «еквілібрім». Введене Парето поняття рівноваги системи займає згодом чільне місце у структурному функціоналізмі і використовується його представниками для розробки механізмів стабільності соціальних систем, забезпечення дієвого соціального контролю і прийняття ефективних управлінських рішень.
Системно-органістичні уявлення про суспільство розвиваються вже згадуваними у темі 2 засновниками соціології О.Контом і Г.Спенсером. Для них суспільний організм — складне ціле, що формується за законами доцільності; його особливістю виступає наявність саморегулюючих процесів. Суспільний організм, або соціальна система, — це динамічне утворення, що перебуває у постійному розвитку, як і кожний живий організм. Якщо прихильники системно-механістичних уявлень про суспільство наголошують на стані рівноваги, то представники організму звертають увагу передовсім на динамічні процеси всередині соціальних систем за аналогією до фаз розвитку живих організмів від їх зародження до розквіту і наступної загибелі.
Одночасно з системно-механістичними та системно-органістичними типами соціологічного знання наприкінці ХІХ-поч. XX ст. формується ще один тип системних уявлень про суспільство, який умовно можна назвати гібридним, або синтезованим, бо виникає він внаслідок злиття основних елементів перших двох типів. Це насамперед теза про розвиток суспільства, що проходить від етапу механічного до етапу органічного руху. Його представниками вважають Ф.Тьонніса і Е.Дюркгейма, основні іде? яких проаналізовано у темі 3. У Тьонніса «органічна» община (або гемайншафт) протистоїть «механічному» суспільству (або гезельшафту). В історичному розвитку відбувається перехід від стану з перевагою відносин типу «гемайншафт» до стану з перевагою відносин «гезельшафт», які мають утворити універсальне суспільство і універсальну державу.
Натомість Дюркгейм описує протилежне співвідношення «органічного» і «механічного», втіленого у солідарності. Він оголошує саме суспільство найбільш природним і органічним типом соціальності, заснованим на зростаючому розподілі праці. Саме розподіл праці — це той механізм, який у сучасному суспільстві створює міцний соціальний зв'язок і стає цементуючою силою, перетворюючи суспільство у гармонійну цілісну єдність. Тому механічна солідарність давнього суспільства, заснована на примусовій силі «колективних уявлень» і суспільних норм, поступається місцем органічній солідарності сучасного суспільства, яка забезпечує цілісність і міцність соціальної системи.
Така відмінність у розумінні понять «органічне» і «механічне» у двох мислителів зустрічається, очевидно, тому, що вони вживають їх стосовно до різних феноменів: Тьонніс — щодо спільнот і суспільства як великої спільноти, а Дюркгейм — щодо солідарності та її різновидів. Але в обидвох випадках є прагнення сполучити і порівняти органічне і механічне, які перебувають у діалектичному взаємозв'язку одне з одним, що і дає підставу зарахувати обидвох соціологів до третього, синтезованого підходу в системному розгляді суспільства. Очевидно, буде правильним сказати, що Тьонніс недооцінює сучасне суспільство, в якому наявні, крім механічних, також органічні взаємозв'язки, хоч і не в такій мірі, як у спільнотах, а Дюркгейм, навпаки, переоцінює це суспільство, де органічна солідарність є, по-перше, також вимушеною, зумовленою розподілом праці, а по'-друге, ця солідарність виступає радше бажаним, аніж реальним, широко розповсюдженим станом у відносинах між людьми.
У марксистській соціологічній концепції суспільство також трактується як живий організм, що перебуває у постійному русі й розвитку, її суттю є акцент на залежності і обумовленості всіх соціальних підсистем (політичної, духовної тощо) економічною підсистемою з основою на матеріальному виробництві та певних формах власності.
Структурний функціоналізм, творчо використовуючи ідеї Конто, Спенсера, Дюркгейма та інших класиків соціології, суттєво розширює системні уявлення про суспільство. В центрі уваги знаходиться загальна система дії, однією з підсистем якої є соціальна система. Суспільство й виступає цією соціальною системою, володіючи найвищим рівнем самодостатності стосовно оточуючих її середовищ. Згідно з Парсонсом, будь-яка соціальна система має дві основні вісі-орієнтації: перша вісь — «зовнішнє — внутрішнє», тобто орієнтація системи або на довкілля, або на власні проблеми. Друга вісь — «інструментальна — консумоторне», або орієнтація системи на теперішні чи довготривалі потенційні потреби й цілі. Тому чотирма основними функціональними категоріями соціальної системи є функції інтеграції (внутрішнє), відтворення (зовнішнє), адаптації (теперішнє) та ціледосягання (довготермінове).
Ці функції соціальної системи забезпечуються відповідними підсистемами: адаптації — економічною, ціледосягнення — політичною, інтеграції — підсистемою правових інститутів і-звичаїв, відтворення — підсистемою вірувань, моралі та органів соціалізації включно з інститутами освіти і виховання.
Таким чином, системні соціологічні уявлення про суспільство мають довгу історію розвитку і широкий спектр течій та напрямків. Це зумовлено надзвичайною складністю суспільства як соціальної системи, його багатоманітністю та багатогранністю, необхідністю врахування історичних етапів розвитку, тощо. З огляду на це, дамо загальне визначення суспільства з точки зору соціології. В широкому значенні цього слова суспільство — це сукупність всіх способів взаємодії та форм об'єднання людей, в якій знаходить прояв їх взаємозалежність один від одного і які склалися історично. У більш вузькому сенсі суспільство виступає структурно або генетична визначеним типом спілкування людей, посталим як певна історична цілісність або система.
Найбільш характерними ознаками суспільства є:
* спільність території, на якій проживають люди, що взаємодіють і спілкуються між собою;
• цілісність і сталість суспільства як певного єдиного цілого;
• -автономність і самодостатність, самовідтворення, саморегуляція і саморозвиток;
• здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків;
• певний рівень розвитку культури з усталеною системою норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв'язків між людьми.
Отже, ці суттєві ознаки і характеристики суспільства, що виділяються більшістю вітчизняних і зарубіжних соціологів, дозволяють трактувати його насамперед як систему. Соціальна система — це цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв'язки, взаємодії і відносини. 'Суспільство складається з безлічі індивідів, але не являє собою простої суми чи сукупності людей; це не сумативна, а цілісна система з якостями, яких немає у жодного зі складових її елементів окремо. В залежності від різноманітних підходів до розуміння суспільства як певної системи розрізняються й спроби розгляду його структури. У вітчизняній філософсько-соціологічній літературі найбільш розповсюдженим є системний підхід з виділенням трьох рівнів аналізу: в ньому макро- і мікрорівні доповнюються мезорівнем, або середньою ланкою. Таке бачення рівнів дослідження, як слушно зазначає С.Уетич, дещо відрізняється від прийнятого у західних системних дослідженнях, опертих на традиційно-кібернетичний підхід з його макро- і мікрорівнями. Як ми вже зазначали у темі 4, сучасна західна теоретична соціологія власне і побудована на засадах макро- та мікрорів-невих інтерпретацій соціума, коли в першому випадку акцент ставиться на організацію і функціонування суспільства як єдиного цілого (макрорівень), а в другому — на дослідженні і тлумаченні дій індивіда (мікрорівень).
Введення особливої, проміжної ланки — мезорівня — дозволяє соціологам скерувати науковий пошук насамперед на соціальні спільноти, які нині стають центральною категорією соціології. І це не випадково. Сучасний етап розвитку суспільства засвідчує однобічність і недостатність, а також практичну неспроможність дослідження суспільних явищ або суто глобально-універсального, або суто індивідуалістського характеру. У розвинутих промислових країнах однією з нових проблем стає криза держави як втілення і уособлення суспільства на макрорівні; продовжується і загострюється також криза індивідуалізму, який разом зі збільшенням особистої свободи людини породжує зростання її відчуженості та. самотності, почуттів ізольованості і непотрібності у холодному і ворожому до неї соціальному просторі. Все це спонукає сучасних західних дослідників все частіше звертатися до мезорівня, а саме соціальних спільнот. Один з провідних соціологів США Р.Смелзер зазначає у зв'язку з цим, що західна соціологія від Ф.Тьонніса і до наших днів була введена в оману уявленнями про незначність і вторинність спільнот у порівнянні зі складними, раціональними та цілеспрямованими організаціями макрорівня. Або, інакше, сучасна людина однаково незатишно почуває себе як у величезних макроструктурах, так і у мушлі самотності; їй бракує порівняно невеликих за розмірами, надійних і органічних спільнот, де б вона почувала себе невимушене і захищено.
Стосовно цих міркувань можливо уявити, що суспільство як система структурно складається із людства в цілому (макрорівень), соціальних спільнот з утвореними ними соціальними інститутами (мезорівень), індивідів (мікрорівень).
Можливі й інші спроби розгляду структури суспільства, де її складовими розглядаються економічна, соціальна, політична і культурна підсистеми, кожна з яких впливає на інші, зазнаючи на собі зворотньої дії.
Російські соціологи (див., наприклад, «Социология: Учебное пособие». — М.: 1995) до числа соціальних процесів і явищ, які складають суспільство, включають соціальні дії та взаємодії, зв'язки та соціальні відносини, соціальні цінності і норми, тощо.
Вказані підходи можливо поєднати, якщо дотримуватися наступних процедур:
• схематично уявити соціальну систему як пласку піраміду, елементи якої функціонують на трьох рівнях: макро-, мезо- та мікрорівнях;
• наповнити цю піраміду об'ємністю із доданням чотирьох бічних сторін відповідно до підсистем або сфер: економічної, соціальної, політичної та культурної;
• просякнути цю багатовимірну піраміду прямими та навскісними стрілками, які позначають соціальні взаємодії, взаємозв’язки та соціальні відносини між людьми, людьми та спільнотами, людьми та суспільством в цілому, суспільством та спільнотами, спільнотами та соціальними інститутами, тощо.
Отже, відповіді на питання, що собою являє суспільство, чому і яким чином воно створюється, що і чому об'єднує людей, є різноманітними, але певний консенсус тут поступово досягається. Його суть полягає у тлумаченні суспільства як цілісної системи, такого соціального утворення, яке наділене інтегральною системною якістю, що не зводиться до характеристик окремих людей чи їх простої суми. Разом з тим слід застерегти від абсолютизації першості і вищості суспільства над людьми, які його складають (див., наприклад: Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: Курс лекций. М.,1995). Надмірне наголошування на тому, що суспільство — це самостійна субстанція, первинна по відношенню до індивідів; що внаслідок своїх інтегральних властивостей соціальна система набуває самостійності, — все це зміщує органічну єдність в бік макроструктур і макроутворень, що було властивим ще для Е.Дюркгейма.


1.2. Соціологічні підходи до розгляду структури суспільства
та її складових

В залежності від різноманітних підходів до розуміння суспільства як певної системи розрізняються й спроби розгляду його структури. У вітчизняній філософсько-соціологічній літературі найбільш розповсюдженим є системний підхід з виділенням трьох рівнів аналізу: в ньому макро- і мікрорівні доповнюються мезорівнем, або середньою ланкою. Таке бачення рівнів дослідження, як слушно зазначає С.Уетич, дещо відрізняється від прийнятого у західних системних дослідженнях, опертих на традиційно-кібернетичний підхід з його макро- і мікрорівнями. Як ми вже зазначали у темі 4, сучасна західна теоретична соціологія власне і побудована на засадах макро- та мікрорів-невих інтерпретацій соціума, коли в першому випадку акцент ставиться на організацію і функціонування суспільства як єдиного цілого (макрорівень), а в другому — на дослідженні і тлумаченні дій індивіда (мікрорівень).
Введення особливої, проміжної ланки — мезорівня — дозволяє соціологам скерувати науковий пошук насамперед на соціальні спільноти, які нині стають центральною категорією соціології. І це не випадково. Сучасний етап розвитку суспільства засвідчує однобічність і недостатність, а також практичну неспроможність дослідження суспільних явищ або суто глобально-універсального, або суто індивідуалістського характеру. У розвинутих промислових країнах однією з нових проблем стає криза держави як втілення і уособлення суспільства на макрорівні; продовжується і загострюється також криза індивідуалізму, який разом зі збільшенням особистої свободи людини породжує зростання її відчуженості та. самотності, почуттів ізольованості і непотрібності у холодному і ворожому до неї соціальному просторі. Все це спонукає сучасних західних дослідників все частіше звертатися до мезорівня, а саме соціальних спільнот. Один з провідних соціологів США Р.Смелзер зазначає у зв'язку з цим, що західна соціологія від Ф.Тьонніса і до наших днів була введена в оману уявленнями про незначність і вторинність спільнот у порівнянні зі складними, раціональними та цілеспрямованими організаціями макрорівня. Або, інакше, сучасна людина однаково незатишно почуває себе як у величезних макроструктурах, так і у мушлі самотності; їй бракує порівняно невеликих за розмірами, надійних і органічних спільнот, де б вона почувала себе невимушене і захищено.
Стосовно цих міркувань можливо уявити, що суспільство як система структурно складається із людства в цілому (макро-рівень), соціальних спільнот з утвореними ними соціальними інститутами (мезорівень), індивідів (мікрорівень).
Можливі й інші спроби розгляду структури суспільства, де її складовими розглядаються економічна, соціальна, політична і культурна підсистеми, кожна з яких впливає на інші, зазнаючи на собі зворотньої дії.
Російські соціології до числа соціальних процесів і явищ, які складають суспільство, включають соціальні дії та взаємодії, зв'язки та соціальні відносини, соціальні цінності і норми, тощо.
Вказані підходи можливо поєднати, якщо дотримуватися наступних процедур:
• схематично уявити соціальну систему як пласку піраміду, елементи якої функціонують на трьох рівнях: макро-, мезо- та мікрорівнях;
• наповнити цю піраміду об'ємністю із доданням чотирьох бічних сторін відповідно до підсистем або сфер: економічної, соціальної, політичної та культурної;
• просякнути цю багатовимірну піраміду прямими та навскісними стрілками, які позначають соціальні взаємодії, взаємозвязки та соціальні відносини між людьми, людьми та спільнотами, людьми та суспільством в цілому, суспільством та спільнотами, спільнотами та соціальними інститутами, тощо.
Отже, відповіді на питання, що собою являє суспільство, чому і яким чином воно створюється, що і чому об'єднує людей, є різноманітними, але певний консенсус тут поступово досягається. Його суть полягає у тлумаченні суспільства як цілісної системи, такого соціального утворення, яке наділене інтегральною системною якістю, що не зводиться до характеристик окремих людей чи їх простої суми. Разом з тим слід застерегти від абсолютизації першості і вищості суспільства над людьми, які його складають. Надмірне наголошування на тому, що суспільство — це самостійна субстанція, первинна по відношенню до індивідів; що внаслідок своїх інтегральних властивостей соціальна система набуває самостійності, — все це зміщує органічну єдність в бік макроструктур і макроутворень, що було властивим ще для Е.Дюркгейма.


Розділ ІІ. Глобалізаційні процеси в сучасному світі та їх вплив на зміни в соціальній структурі сучасних країн суспільства.

2.1. Глобальні проблеми.

XX століття стало століттям глобальних проблем. Глобальні проблеми - це сукупність найгостріших життєвих питань, від яких залежить прогрес і саме виживання людства: екологічна криза, породжувана катастрофічним по своїх наслідках вторгненням людини в біосферу; наростаюче вичерпання невозобновимых природних ресурсів, стрімке зростання чисельності населення ("демографічний вибух") у бідних країнах і різке падіння народжуваності в країнах розвитих.
В даний час до всіх цих лих додалася ще антропологічна катастрофа: ушкодження генофонду і як наслідок цього - поява усе більшого числа розумово відсталих і фізично неповноцінних дітей. Це викликано і забрудненням навколишнього середовища, у тому числі радіоактивним, і ростом споживання алкоголю, і знищенням кращих людей суспільства. У Росії був винищений колір нації: спочатку дворянство і купецтво, потім найбільш ініціативна й енергійна частина селянства, творча інтелігенція. Величезний збиток генофондові був нанесений війною, голодом і репресіями: першими гинули завжди найкращі , самі ініціативні, самі талановиті,
Глобальні проблеми називаються так тому, що немає жодної  країни у світі, яких вони так чи інакше не стосувалися б - і ще тому, що вирішити їхній можна тільки загальними зусиллями всіх країн разом.
Ще одною глобальною проблемою став вже в XXІ столітті міжнародний тероризм, що загрожує всьому цивілізованому людству. За спалахами насильства, убивствами заручників, вибухами будинків з людьми в різних країнах коштує, можливо, ціла розгалужена організація, фінансована великими промисловими групами або навіть цілими державами. Боротьба з міжнародним тероризмом стала найважливішою  глобальною проблемою сучасності, для се рішення поєднуються зараз усі демократичні держави світу.
Глобальною проблемою стали сучасні засоби масової комунікації. Телебачення і радіо не тільки поширювали інформацію, але були і могутнім знаряддям культурного утворення народу. Але за останні 20 років у всіх розвитих країнах сформувалася така система масової комунікації, у якій усе централізовано і монополізоване.
Раніш різні групи людей у різних країнах могли інтерпретувати происходящее по-своєму. Тепер всі інформаційні потоки поширюються по усім світі власне кажучи з одного центра і найчастіше  дають перекручені інтерпретації що відбувається. Переважна більшість комунікаційних потоків виробляється або контролюється вузькою групою медийных олігархів. Глобальне суспільство в дійсності перейшло в руки власників гігантської "фабрики мрій". Наприклад, американський спосіб життя стає домінуючої для усього світу. Американське кіно, що транслюється всіма телекомпаніями світу, у тому числі і російськими, коштує недорого (чому і купується усіма), а зміст цього "культурного ширвжитку", - майже суцільно кров, насильство, безперервні убивства і т.д. Порівняння нашої Останкінської телевежі зі шприцом з наркотиками, уткнутим у тіло Росії, досить адекватно відбиває існуючу ситуацію.
Для величезних мас людей увесь світ сконцентрований на екрані телевізора. Без телебачення ніякі ідеї не існують, ніякі політики не функціонують, ніякі соціальні рух невідомі, якщо не показані на екрані. Зараз політика - це те, що пройшло через екран телевізора. Наша заклопотаність рівнем злочинності або екологією прямо зв'язані з тим, у якому обсязі ці теми зачіпаються СМИ, насамперед  телебаченням. Наша представлення про значимості деякої події, тобто  про його "событийности", знов-таки виникає завдяки його демонстрації телеканалами. У цьому змісті не тільки окремі політики "робляться" телебаченням; телебаченням робиться сама політика. Усе це дуже тривожні симптоми сучасного процесу глобалізації.
Ми живемо в епоху масового функціонування розгорнутої системи "симуляров". Симуляры - це такі копії, або подоби, що витісняють собою оригінал, стають важливіше оригіналу. Об'єкт реклами, наприклад, має досить віддалене відношення до "реального" предметові, продати який намагається комерсант. Купуючи його, ми купуємо не стільки сам предмет, скільки його образ. Об'єкти наших прагнень (і, відповідно, покупок) мають досить віддалене відношення до наших реальних потреб.
Симулярами може бути усі: любов, секс, смерть, політика, війна. Самодостатні знаки - симуляры - поглинули собою предмети, тобто  "реальність" у звичному змісті слова.
Суспільство як би перестає існувати всерйоз, симуляры, гра, фантоми поглотают вага. Можливо, це свідчить про кінець людської історії, - якщо люди не знайдуть у собі сили знайти або відкрити нові глобальні змісти свого існування і призначення.


2.2. Глобалізаційні процеси. Країни у глобалізаційних процесах. Вплив процесів на соціальну структуру.

Інтеграція і глобалізація – найчастіше обговорювані теми як у політичних колах, так і серед фахівців-вчених і громадськості. Процеси глобалізації істотно впливають на зміст і темпи формування нових типів відносин у сучасному суспільстві і фахівців нового покоління. Від людини ХХІ століття потрібні особлива мобільність і здатність адаптуватися до жорстких умов життя, змін структури і змісту професій, культурного середовища. Показником глобальної мобільності людини, імовірно, буде універсальне утворення і здатність мобілізуватися й учитися протягом усього життя. У новому тисячолітті міжнародне співробітництво переходить в еру глобалізації розвитку, що відкриває для людства не тільки нові, раніше небачені можливості розвитку і якісного росту, але і нові загрози, проблеми і глобальні конфлікти. Тому сьогодні вже немає сумніву, що перед людством об'єктивною стала глобальна проблематика, порядок денний ХХІ століття і невідкладні проблеми глобальної організації світоустрою і прийнятного для всіх держав глобального управління.
Глобальні зміни, разом з іншими об'єктивними факторами, сприяють пошуку ефективних шляхів зменшення несприятливих наслідків, надійних методів прогнозування можливих змін з метою виживання і подальшого процвітання держав. Завданням сучасного суспільства в умовах глобалізації є перетворення його потреб у корисні можливості для людини і нації.
У зв'язку з тим, що знання й інтелект стали новою формулою власності для створення і нагромадження багатства, глобалізація економіки обумовила перехід до «економіки знань» чи інформаційно-інтелектуальної економіки. Збільшення ролі і місця інтелектуальної і гуманітарної глобальної інтеграції вступає в протиріччя з глобальною теорією трансатлантичного економізму. В останній третині ХХ століття виникла і перейшла в ХХІ століття ідеологія глобалізма як небачений по своїй «потужності» всесвітній ідеологічний проект. Сила даного проекту полягає в тому, що його локомотивом, рушійною силою є величезний економічний потенціал США, країн великої сімки і розвинених держав світу. Це рукотворний проект, не стихійне природне явище – а справа людських інтересів. В основі економічної глобалізації знаходиться інтеграція світової економіки і її особливий синергетичний ефект. У цьому зв'язку перед нами тільки один вибір – усі люди світу повинні впливати на цей процес.
До речі, про термін “глобалізація”. Вперше цей термін був введений американським економістом Т. Левіттом у статті, яку він опублікував у 1983 р., для означення феномену злиття ринків окремої продукції. Свій подальший розвиток поняття глобалізації дістало завдяки книзі консультанта Гарвардської школи бізнесу японця К. Оме “Мир без границ” (1990 р.). У ній автор стверджував, що тенденції розвитку світової економіки неминуче ведуть до того, що транснаціональні фінансово-промислові групи все більш рішуче витісняють зі світового ринку національні корпорації. Цей процес неминуче призведе до інтернаціоналізації і глобалізації всієї системи світової економіки та її ринків. Інакше кажучи, світ опиниться на порозі нового етапу свого цивілізаційного розвитку
Серед наукових категорій, якими оперують сучасні дослідники в галузі соціально-економічних і політичних процесів, на перше місце стрімко виходить поняття "глобалізація".
Глобалізації і глобалізаційним процесам присвячено десятки монографій, тисячі наукових та публіцистичних статей. Проте саме у цьому випадку слід зазначити, що "кількість" ще не переросла в "якість".
Не лише у широкому загалі, а й серед науковців набуває популярності дихотомічне, аж ніяк не наукове твердження "за" чи "проти"...  За результатами останніх опитувань громадськості значно більше тих, хто "проти". Зокрема помітно набирає сили тенденція до критичного сприйняття глобалізації внаслідок явного розмивання суверенітету національної держави. Окрім того, так звані "антиглобалісти" наголошують на негативних наслідках домінування у світовому масштабі ТНК (транснаціональних корпорацій) та єдиної на сьогодні "наддержави", а також на численних недоліках, що супроводжують цей процес: різке зростання безробіття, посилення соціальної напруги, тенденція до популяризації світового співтовариства і маргіналізації на планетарному рівні, тероризм, "кримінальна глобалізація" тощо.
Такі обставини, на наш погляд, є найголовнішим "каменем спотикання" сучасної глобалістики. Звичайно однополюсна глобалізація "по-американськи" у деяких прошарках населення багатьох країн світу викликає природний опір – "антиглобалізацію". Проте глобалізація не може обмежуватися лише негативними проявами та конкретними, чітко спланованими акціями глобалізаційних "лідерів" і "аутсайдерів". Адже стрижневим компонентом цього явища є об'єктивне підгрунтя – перш за все детермінантний процес всеохоплюючих економічних зв'язків і відповідні соціально-політичні процеси.
Глобалізація є порівняно новою і найвищою стадією розвитку давно відомого процесу інтернаціоналізації (транснаціоналізації) численних аспектів суспільного життя. Вона відображає об'єктивний процес активізації взаємопроникнення та взаємозалежності сучасних соціально-економічних і суспільно-політичних процесів у світовому масштабі, які не лише долають національні бар'єри, а й поєднують на перший погляд несхожі й різновекторні явища.
Термін "глобалізація" епізодично застосовувався впродовж багатьох десятиліть, проте лише на початку 80-х рр. він став фігурувати як базовий елемент різних концептуальних побудов. Серед багатьох визначень дефініцій цього явища найбільш вдалим, на нашу думку, є злиття трьох в одне: глобалізація - це "вища на даний момент фаза інтернаціоналізації (інтеграції) економіки і політики, а в зародковому стані - і культури" (В.Пефтієв, В.Черновська) яка першочергово проявляється в процесах гомогенізації і суверенізації (К.Ейк) а також "у зростаючій взаємозалежності різних суспільств" (Г.Ділігенський).
Наведені ознаки  ілюструють досягнення глобалістики як окремої галузі наукових знань. Проте вони не позбавлені деяких недоліків, зокрема не містять конкретних указівок щодо перспектив національних політичних інститутів і не називають функцій національної держави.
Саме відповідь на ці питання має стати ключем до розуміння сутності глобалізації.
Національні політичні інститути знаходяться в епіцентрі глобалізаційних процесів. Тривалий час вважалося, що національна держава є неодмінною основою політичної організації людства. Проте події останніх десятиріч віддали цей постулат під великий сумнів. Глобальні масштаби взаємозв'язків та взаємозалежностей не лише прискорюють еволюційний розвиток національних політичних інститутів, але надають їм нових якостей, як консолідуючих, так і руйнівних. Останніх, виходячи з принципів і реального втілення політики глобалізації, більше. Породжуваний нею "турбокапіталізм", за визначенням американського вченого Ед.Луттвака, підриває спроможність держави здійснювати притаманні їй функції. У побудованій дослідниками "п’ятиповерховій піраміді владних відносин", що формується під тиском глобалізаційних процесів, лише один "поверх" відведено національній державі, яка одну частину власних функцій передає наверх (міждержавним і міжнародним об’єднанням), іншу – вниз (територіальним та муніципальним органам).
Національні політичні інститути підпадають під "магнітне поле" двох основних різновекторних, але (що важливо) не взаємовиключних, не "антагоністичних" тенденцій: гомогенізації та суверенізації.
Відомо, що гомогенізація, тяжіючи до однородності й уніфікації у світовому масштабі, сприяє розмиванню політичного суверенітету народу і національної держави (досить часто багатонаціональної, але, як правило, з переважанням титульної нації) "зверху". До речі, саме ця обставина є головним об’єктом критики "антиглобалістів". Наприклад, за песимістичним висновком певною мірою тенденційного російського дослідника О.Панаріна, у політичному відношенні епоха глобалізації є новим феодалізмом. Вона нищить демократію (в її прямому значенні) політичного суверенітету народу, який вибирає і контролює свою владу, підмінюючи її владою міжнародних нотаблів.
З іншого боку, під тиском глобалізації набирають сили процеси суверенізації, які, за справедливим визначенням американського дослідника К.Ейка, першочергово харак-теризуються  тенденцією руйнування до рівня складових мовних, національних, релігійних чи етнічних компонентів. Отже, суверенізація вказує на посилення ролі окремих суб’єктів влади в межах одного державного організму і тяжіє до його розпорошення "знизу". Реалізація цієї ідеї  повним обсягом була б катастрофічною для людства. Якщо світ роздробиться на 3 тисячі суверенних держав (за кількістю етносів), то, як вірно визначено російським дослідником Е.Алаєвим, з майбутнім можна розпрощатися. До такої перспективи підштовхували б не лише конфлікти на національному грунті, а й відсутність загального керування суспільними процесами світового значення.
Але процес поступового розмивання державно-політичних бар’єрів, які за недавніх часів ізолювали народи, можна розглядати  під іншим кутом. Гомогенізацію та суверенізацію не слід ототожнювати зі ще одним процесом, що супроводжує явище глобалізації, зростанням взаємозалежності суспільних організмів. Пригадаємо, що саме цей фактор є одним з ключових у тлумаченні поняття "глобалізація". У такому випадку має йтися про глобальне розповсюдження загальнолюдських правил співіснування, про тісне міждержавне співробітництво, про взірець і досвід. Причому згідно з параметрами глобалізації (як всеохопного явища) слід запозичувати досвід не лише західної, а й східної цивілізацій.    
У середовищі дослідників дискутується закономірне питання, чи не відійдуть національні політичні інститути в ХХІ столітті у небуття, розчинившись в національних владних органах? Сукупний аналіз багатьох тенденцій, що супроводжують глобалізаційні процеси, не дозволяє дати стверджувальну відповідь на це питання. Так під тиском глобалізації національна держава зазнає серйозного випробування, а слабка держава може навіть втратити надкритичну частку суверенітету, перетворившись на своєрідну "квазідержаву". Проте, на думку фахівців, така перспектива може загрожувати лише тим державним організаціям, які перебувають у перманентному кризовому стані. Адже глобалізація стимулює не лише руйнівні процеси, а й такі, що спонукають політиків до опрацювання нових, більш ефективних механізмів глобалізації в американському варіанті має стати об’єднана Європа. Та й США є в першу чергу національною державою, а вже на цій основі – державою  "над"...
Під тиском глобалізації додаткового навантаження зазнають так звані "перехідні" суспільства, до яких належить і Україна. Адже вони певною мірою знаходяться на роздоріжжі політичного процесу, і проблеми, що супроводжують глобалізацію, додаються до численних проблем державної важливості.
У такому випадку надзвичайно актуальним має стати питання усвідомлення політиками того місця, яке має посісти за нових умов національна держава. Глобалізаційні процеси як об’єктивне і надзвичайно потужне явище пробиватимуть собі шлях і без їхнього схвалення чи заперечення, але національні політичні лідери мають чимало засобів для того, щоб скорегувати розвиток цього явища з урахуванням особливостей власної країни і використати його для підвищення добробуту народу.
Є всі підстави для твердження, що і на перспективу національні держави залишаться основним ланцюгом згаданої піраміди влади. За ними залишаться функції головного носія народного суверенітету, загальні функції щодо захисту країни і представлення її інтересів у міжнародних відносинах, встановлення системи правових норм і забезпечення правопорядку, законодавчого врегулювання економічних і соціальних відносин, розвитку соціокультурної сфери, опрацювання і реалізації національної стратегії тощо. До речі, саме від зрілості і компетенції національних політичних інститутів залежить характер процесів гомогенізації та суверенізації.
Окрім того, слід пригадати, що в руслі принципів глобалізації реальною альтернативою національним політичним інститутам має стати лише наднаціональний "п’ятий поверх" зазначеної моделі. На сьогодні поки що єдиною інституцією такого роду є ООН. Але згідно з власними принципами ця інституція покликана стимулювати і консолідувати розвиток національних політичних організмів, а не навпаки. За деякими критеріями, прообразом цієї моделі може вважатися Євросоюз, якому притаманні майже всі ознаки держави: обраний населенням і наділений правом приймати закони Європарламент, виконавчий орган - Рада міністрів ЄС, яка підзвітна Європарламенту і виконує функції уряду, спільні фінансово-економічні інститути (валюта, центробанк, митний і візовий кордон) тощо. Однак через чітко дотримуваний принцип територіального обмеження і певного відособлення від "іншого світу" цей орган слід вважати моделлю регіональної, а не світової інтеграції.
На окрему увагу заслуговує та роль, яку відіграє в глобалізаційних процесах США. На сьогодні вона є безумовним світовим лідером і, очевидно, якнайповніше розкриває сутність сучасного стану глобалізації. Адже саме від неї залежить спрямованість більшості акцій планетарного масштабу. Вона користується і більшістю тих переваг, які надає глобалізація. На неї (почасти, справедливо) скеровується і вістря антиглобалізаційної критики. Проте, це лише одна сторона проблеми. Адже історичний досвід вказує на обов’язкову множинність реальних суб’єктів політики й альтернативність світового політичного процесу, на короткочасність відвертої домінації (за результатами аналізу авторитетного дослідника І.Валлерстайна, спроможність держави-гегемона безперешкодно нав’язувати свою волю іншим великим державам обмежуються 25-50 роками.). Ця думка, до речі, знаходить підтвердження у сучасній практиці. Так виникають і поступово набирають сили інші глобалізаційні центри. У даному випадку на першочергову увагу заслуговує КНР, яка в абсолютних вимірах ще знаходиться далеко позаду від світового лідера, але за темпами прогресу і масивом зростання ВВП (у середньому майже на 10% за рік) є потенційним лідером. Якщо пролонгувати цю тенденцію, то через 20 років, за прогнозом спеціалістів, ВНП КНР становитиме 20 трильйонів доларів, тоді як США - лише 13,5 трильйонів. "Великий Китай здатний кинути виклик Заходу", - до такої думки схиляється все більше дослідників. На перспективу гідною альтернативою глобалізації "по-американськи" має стати об’єднана Європа.
Сукупність вищенаведених фактів та логічних конструкцій дозволяє дійти деяких узагальнюючих висновків за проблематикою статті. Явний вплив глобалізаційних процесів на національні політичні інститути підтверджує попереднє висловлення про сутність глобалізації як складного і різнопланового явища. Під тиском глобалізаційних процесів національна держава зазнає різновекторних впливів, і не лише однозначно руйнівних. Хоча, звичайно, останні переважають. Руйнація загрожує, за нашим визначенням, як структурно-функціональним аспектам національної державності (гомогенізація і суверенізація), так і її системним основам (атака на демократію). Та водночас глобалізація спричиняє посилення взаємозалежності та взаємозв’язків між національними політичними інститутами в усьому світі, до швидкого розповсюдження ефективних моделей державного володарювання. Звучить парадоксально, але за нових умов роль національної держави має зростати. Адже вона передає між- та наддержавним інституціям лише деякі елементи власних функцій і має виявити більшу ефективність у здійсненні всіх традиційно існуючих функцій, у проведенні водночас чіткої і динамічної власної політики. Нові умови примножують завдання, котрі стоять перед сучасними політиками.

Список використаної літератури

1. Баньковская С.П. Инвайронментальная социология. — Рига: 1991.
2. Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: Курс лекций. — М.: 1995.
3. Смелзер Н. Социология. — М.: 1994.
4. Современная западная социология: Словарь. — М.: 1990.
5. Социология: Учебное пособие. — М.: 1995.
6. Социология: Наука об обществе. — Харьков: 1996,
7. Устич С.І. Системне дослідження суспільства. — Львів: 1992.
8. Яницкий О.Н. Альтернативная социология \\ Социологический журнал, 1994, — № 1.
9. Фундаментальне дослідження Станіслава Соколенка “Глобальные рынки ХХI столетия. Перспективы Украины” (– К.: Логос, 1998. – 565 с.)
10. Конференція з проблем глобалізації у  Донецькому інституті управління.
11. журнал Foreign Policy. «Рейтингу Глобалізації» (Globalization Index)