Зміст:

Вступ    3

РОЗДІЛ І. Генріх Сенкевич та його творчість    4
1.1. Творчість Генріха Сенкевича    4
1.2. Короткий зміст Романа    8
1.2.2. Основна частина роману    8
1.2.2. Епілог    14

РОЗДІЛ ІІ. Проблематика твору    15

Висновки    18

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ    20



Вступ

Учені досліджували, хоча й не завжди об'єктивно, безпосередню джерельну базу „Вогнем і мечем" у різних аспектах, але при цьому така невід'ємна її складова як непольські пам'ятки майже не бралася до уваги. До того ж, комплексного вивчення джерел у розрізі цілісного впливу на роман досі не було запропоновано, поза увагою залишалася й художня топіка. Назріла наукова потреба з'ясувати їхню природу і функції, залучивши категорію   діалогічності   стильового   ансамблю   роману,   розглянути особливості семантики роману на тлі дискурсивних детермінант епохи. Спробу з'ясувати деякі з цих питань здійснено у даному дослідженні.
Отже, актуальність запропонованої праці зумовлена потребою фундаментального й усебічного аналізу пограничних явищ, дотичних до історії та культури обох народів, зокрема неупередженого розгляду роману „Вогнем і мечем", що врахував би умовності, накладені на нього художніми дискурсами минулого, синтетичністю жанру, суспільно-історичною ситуацією й окремими знаковими текстами тогочасся. Ключовим питанням наукової рецепції, яке, однак, досі вичерпно й об'єктивно не висвітлене, є його генетичні, контекстуальні та метатекстуальні зв'язки, переплетені з авторським вимислом, емоційною тональністю, прийомами нарації, стильовими барвами і топікою. З огляду на пожвавлення загального інтересу до твору та появу нового культурологічного й літературознавчого інструментарію (у сфері інтертекстуальності, семіотики, топіки, історії ментальності), постає потреба розкрити тему на принципово новому методологічному рівні, подати її сучасну полі-критичну інтерпретацію.
Об'єктом дослідження є роман Генріха Сенкевича „Вогнем і мечем".
"Вогнем і мечем" — перша частина трилогії Сенкевича про несприятливий для Польщі час, коли вона перестала бути могутньою світовою державою. Інші дві частини "Потоп" і "Пан Володийовський" розповідають про шведську інтервенцію 1655-1656 рр. та війну із турками 1672-1673 рр.

РОЗДІЛ І. Генріх Сенкевич та його творчість

1.1. Творчість Генріха Сенкевича
Польський письменник Генрік Сенкевич походив із збіднілої шляхетської родини. Навчався у 1866—70 роках на медичному та історико-філологічному факультетах у Головній школі {з 1869 — Варшавський університет).
З ім'ям Генріка Сенкевича пов'язані досягнення польського історичного роману, а також роману психологічного та новели.
Літературну діяльність він розпочав вже у студентські роки.
Світоглядні пріоритети раннього Сенкевича формувалися під впливом так званого варшавського позитивізму — ліберальної течії, пов'язаної з процесами капіталізації Польщі у другій половині XIX століття, а також з наслідками поразки польського повстання 1863 року.
Перша повість молодого письменника «Даремно» (1872) відбивала настрої, поширені в колах молодої польської інтелігенції після повстання 1863 року. Ліберально-позитивістські тенденції ранньої творчості Сенкевича позначилися, зокрема, в оповіданнях «Гуморески з портфеля Воршілли» (1872), в яких критика аристократії поєднується з ідеалізацією ділків. Проте вже в ранніх оповіданнях, що принесли молодому автору популярність («Старий слуга» 1875, «Ганя» 1876), відчувається ностальгія за шляхетсько-... лицарськими часами.
У 1876—1879 роках Сенкевич мандрував містами Європи (Англія, Франція, Італія) та США. Ця мандрівка суттєво вплинула на письменника, сприявши формуванню світоглядної ідейно-ціннісної парадигми його творчості. Скептичне ставлення до цивілізації, заснованої на владі грошей, анти прогресистський песимізм Сенкевича поєднується із звеличенням польського патріотизму як вищої цінності.
Так, у своїх «Листах з мандрів» (1876-1878) Сенкевич в цілому схвально ставиться до діловитості й духу підприємницької ініціативи американців, проте, водночас за зовнішньою стороною американського процвітання він зумів розгледіти соціальні протиріччя, злидні та страждання трудящих, засудити з позиції справжнього письменника-гуманіста знищення американськими колонізаторами автентичного індіанського населення. Американські враження знайшли відбиття в його оповіданнях «Орсо», «Сахем», «За хлібом».
Особливе місце в художній спадщині Сенкевича належить селянській темі, у розкритті якої реалістичне змалювання вбогості й відсталості польського села поєднується з обуренням свавіллям польських чиновників та поміщиків і щирим співчуттям знедоленим селянам. Так у своїх «Ескізах вугіллям» письменник дає гротескно-саркастичну характеристику польських чиновників і поміщиків і водночас розкриває трагедію занапащеної ними селянської родини. Високим гуманізмом проникнуті оповідання про загибель селянських дітей-сиріт «Янко-музикант» (1879) і «Ангел» (1880). Протестом проти насильницького знімчення поляків сповнені оповідання «З щоденника познанського вчителя» (1879) та повість «Бартек-переможець» (1882).
У 80-ті роки Сенкевич звертається до історичної тематики. Інтерес письменника до минулого батьківщини не був випадковим. Посилення русифікації в Королівстві Польському в ці роки, національне гноблення поляків спонукали Сенкевича звернутися до героїчних сторінок історії польського народу, надихнути співвітчизників на продовження боротьби за національне визволення. Проте головною рушійною силою національної історії письменник вважав шляхту, відводячи народним масам другорядну роль. Це суттєво обмежувало його розуміння подій минулого та бачення історичної перспективи.
Вельми показовим в цьому відношенні є роман «Вогнем і мечем» (1883), який став першою частиною історичної трилогії, до якої пізніше увійшли романи «Потоп» (1886) та «Пан Володиєвський» (1888). У цьому творі чітко виявляється тенденційна позиція автора щодо національно-визвольної війни українського народу, очолюваної Богданом Хмельницьким. Всі симпатії Сенкевича на боці польської шляхти, лицарські чесноти якої в романі вкрай перебільшуються та ідеалізуються. Передові представники національної польської культури, зокрема Болеслав Прус, піддали роман «Вогнем і мечем» гострій критиці за відсутність в ньому історичної правди та за ідеалізацію шляхти.
Більший історичний реалізм притаманний роману «Потоп», в якому йдеться про боротьбу польського народу проти шведської навали у середині XVII століття. У романі «Потоп» дістають літературно-художнього осмислення глибинні причини подальшого занепаду польської держави — феодальна анархія, зрадницька політика магнатів, свавілля та егоїзм шляхти. Проте в цьому романі, як і в першій частині трилогії, виявилась обмеженість і суперечливість поглядів Сенкевича щодо історії Польщі.
Високий художній рівень твору, майстерно написані захоплюючі пригоди, яскраві образи трилогії зокрема роману «Потоп», сприяли успіху письменника. Образи героїв романів трилогії збагатили польську літературу. Попри схильність до ідеалізації шляхти, Сенкевич зміг відбити в персонажах своїх творів як позитивні, так і негативні риси шляхтичів.
Прикладом високого патріотизму й лицарської доблесті є головний герой роману «Потоп» Анджей Кмітіц, антиподом якого виступає старий шляхтич Заглоба — базіку хвалько, п'яниця боягуз і брехун — більш типовий представник польської шляхти XVII століття.
Попри літературно-художні достоїнства трилогії, романи, що її складають, характеризуються сюжетно-композиційною подвійністю. В основі сюжету кожного роману колізії долі вигаданої пари закоханих на тлі воєнних подій та діяльності історичних осіб. Розміщення персонажів у всіх трьох романах одноманітне: виводиться образ суперника, який, для надання більшої гостроти сюжету, належить до ворожого табору, всі герої, як правило, поділяються на позитивних та негативних, і лише деякі з них даються в розвитку. Розглянута вище трилогія є епопеєю, що поєднує тенденції билинного жанру та історичного роману вальтерскотівського типу, — головний літературно-художній здобуток Сенкевича. Вона характеризується ідеалізацією польського лицарства, не позбавлена рис націоналізму (особливо в романі «Вогнем і мечем»). Особливість цієї трилогії — зображення (вельми тенденційне) польських лицарів, що зумовило численні порушення історичної правди на догоду ідеологічним переконанням автора.
У психологічному романі «Без догмату» (1869—1890), якого також було створено з метою протидії занепаду національної самосвідомості поляків, Сенкевич дає реалістичний аналіз духовної деградації сучасної йому молодої людини під впливом зростаючого скептицизму та декадентських настроїв. Роман «Без догмату» написано у формі щоденника молодого польського аристократа Леона Плошовського. Людина освічена, розумна, наділена тонким смаком, Плошовський нічим не займається, ні у що не вірить. Його життя позбавлене мети та будь-яких прагнень. Йому притаманне, як і багатьом іншим освіченим молодим людям декадентської доби, відсторонене споглядацько-медитативне ставлення до дійсності, схильність до постійного самоаналізу, роздвоєність, скептицизм. Ці риси були також притаманні так званим зайвим людям в російській літературі. Плошовському в романі протиставляється його тітка, яка твердо дотримується настанов шляхетської моралі. За задумом Сенкевича, самогубство Леона Плошовського мало затвердити ідейну перемогу догматів католицизму та аристократично-шляхетського суспільства. Проте ціннісні настанови, що їх затверджував Сенкевич, виявились недостатньо переконливими ані для герою роману, який пішов з життя, ані для читача роману.
Інший роман Сенкевича, що присвячується автором сучасності,— це «Родина Поланецьких» (1894). Цей роман значно поступався попередньому як в ідейному, так і в художньому відношенні. Письменник створив ідеалізований образ збанкрутілого шляхтича Станіслава Поланецького, який вдається до підприємницької діяльності, спекулюючи хлібом під час голоду.
Попри літературно-художні достоїнства трилогії, романи, що її складають, характеризуються сюжетно-композиційною подвійністю. В основі сюжету кожного з трьох романів колізії долі вигаданої пари закоханих на тлі воєнних подій та діяльності історичних осіб. Розміщення персонажів у всіх трьох романах одноманітне: виводиться образ суперника, який, для надання більшої гостроти сюжету, належить до ворожого табору, всі герої, як правило, поділяються на позитивних та негативних, і лише деякі з них даються в розвитку. Розглянута вище трилогія є епопеєю, що поєднує тенденції билинного жанру та історичного роману вальтерскотівського типу, - головний літературно-художній здобуток Сенкевича. Вона характеризується ідеалізацією польського лицарства, не позбавлена рис націоналізму (особливо в романі "Вогнем і мечем"). Особливість цієї трилогії - зображення (вельми тенденційне) польських лицарів, що зумовило численні порушення історичної правди на догоду ідеологічним переконанням автора.

1.2. Короткий зміст Романа
1.2.2. Основна частина роману
1647 рік. Українські землі, що входять до складу Речі Посполитої. Ян Ськшетуський - молодий красивий офіцер, лицар без страху і докору, що перебуває на службі у князя Ієремії Вішневецкого, господаря безкрайніх земель на Лівобережжі Дніпра, рятує від ординців смуглявого вузькоокого велетня. Смілива і зарозуміла людина сей називає своє ім'я: Богдан Зиновій Хмельницький.
Незабаром Ськшетуський дізнається, що Хмельницький баламутить козаків проти шляхти. Про це тлумачать старі рубаки, серед яких виділяється огрядний сивобородий одноокий пан Заглоба, хвалько і балагур, готовий перепити цілий полк. У корчмі Ян знайомиться і з добродушним і наївним литвином, худим велетнем з обвислими льняними бровами і усищами - паном Лонгинусом з Мишикишек, озброєним величезним мечем Сорвіглавцем. Литвин признається Яну, що дав обітницю перебувати в цнотливості, поки за прикладом славного свого предка трьох басурманських голів одним махом не відсіче. Але Лонгинусу скоро сорок п'ять, серце вимагає любові, рід згасає, а трьох голів зарази відсікти ніяк не удається.
Через декілька днів Ськшетуський з паном Лонгинусом відправляються до Лубен, столиці князя Вішневецкого, якому Ян відданий всією душею. В дорозі загін натикається на зламану колимагу; поруч коштує мужоподібна стара і юна висока темноволоса красуня з сумними чорними очима. Побачивши дівчину, Ян німіє. А стара пояснює басом: вона - вдова князя Курцевіча-булиги, а дівиця - племінниця її, сирота, княжна Олена Курцевіч, що знаходиться на її, старі, піклуванні. Ян і Олена закохуються один в одного з першого погляду - і навіки.
Відвізши дам в їх садибу Видолинки, Ян бачить там четверо синів старої - грубих, неотесаних велетнів - і молодого красеня Богуна, знаменитого козацького підполковника, відчайдушного молодця з душею неприборканою і безрозсудною, безнадійно закоханого в Олену. Від старого татарина, слуги Олени, Ян дізнається, що маєток насправді належить дівчині - ось стара і обіцяла її Богуну, сподіваючись остаточно прибрати до рук Видолинки. Адже Богуну, який привіз зі своїх відчайдушних кримських набігів незчисленні скарби, садиба не потрібна. Але Олена Богуна ненавидить: він при ній людину розрубав. Кров між них лягла і ненавистю проросла.
На ранок Ян просить у старої руки Олени - інакше князь Вішневецкий вижене Курцевічиху з Видолинків. Ян же, одружившись, готовий залишити їй маєток. Сини старої кидаються на Яна з рогатиною, але Курцевічиха, боячись мести князя, вимушена пообіцяти Ськшетуському Олену.
У Лубнах Ськшетуський радісно зустрічається з кращим своїм іншому - великим фехтувальником паном Міхалом Володиєвським. Невисокий сей кавалер з вусиками, що стирчать, вічно в когось безмовно закоханий, швидко проникається симпатією до настільки ж чутливого пана Лонгинусу, з яким ходять вони разом зітхати на вал. На величезного литвина ніжно поглядає один з придворних пані княгині Вішневецкой, чарівна маленька кокетка Ануся Борзобогата-красенська. Пан Лонгинус у відчаї: обітниця не виконана, а спокуса настільки велика!
Князь Вішневецкий посилає Ськшетуського в Сікти - довідатися, що там відбувається. Проїжджаючи через місто Чигирин, Ян бачить Богуна, який ходить по шинках в обнімку з паном Заглобою. Богун хоче, щоб Заглоба усиновив його і зробив через те шляхтичем. Тоді козакові легко буде одружуватися на Олені. Заглоба ж прагне ладнати з козаками - раптом ті візьмуть верх? Адже всім відомо, що запоріжці готують похід на «ляхів» і Хмельницький вже попросив підмоги у кримського хана.
По дорозі на загін Ськшетуського нападають запоріжці і татари і після жорстокого бою беруть пораненого Яна в полон. Козаки вимагають смерті «сердитого ляха», але Хмельницький дізнається в полоненому свого рятівника і відпускає його на свободу. Проте той гнівно викриває Хмельницького, який «власних образ і приватних розбратів ради настільки жахливу бурю піднімає». Розгніваний Хмельницький звинувачує у всьому польських магнатів, що безбожно гноблять український народ.
Назавтра запорізьке військо виступає з Січі. У козацькому обозі везуть Ськшетуського, що розхворівся. У напівбезпам'ятності жахається він: батьківщина в небезпеці, він же не поспішає рятувати її! Незабаром «скривавлена Мова Посполита вже лежить в праху біля ніг козака». Хмельницький посилає нарешті Ськшетуського до Лубен: хай розповість князеві Вішневецкому, як сильні запоріжці.
Ян поспішає у Видолинки - верб жаху бачить на місці садиби попелище. А трапилося тут ось що: шістнадцятилітній Редзян, слуга Ськшетуського і шахрай з шахраїв, якого Ян, ще не доїхавши до Січі, послав з листом до Курцевічихе, велівши їй і Олені негайно сховатися в Лубнах, попала в руки Богуна. Віднявши у хлопця лист, Богун дізнається, що Олена просватана за Ськшетуського, і мчиться з козаками у Видолинки. Богун збожеволів від ревнощів і образи: він служив Курцевічам, як пес, здобиччю ділився - а з'явився шляхтич, і у козака душу вирвали!
Разом з Богуном їде похмурий Заглоба. Хоч він і баламут щонайперший, але про шкуру своєю піклується вельми - і розуміє: якщо Богун умкне наречену княжого улюбленця Ськшетуського, то і йому, Заглобі, в цю історію замішаному, не зносити голови.
У Разлогах Богун вбиває двох синів старої і сам отримує рану. Козаки розправляються з Курцевічихою і всією челяддю. Заглоба, перев'язуючи отамана, що ослабів, непомітно прикручує його до ліжка і, переконавшись, що козаки перепилися, заявляє Богуну: не мабуть йому, хамові, шляхтянки! А потім біжить з Оленою з садиби.
Але де сховатися? Всюди різанина і кров. Переодягнувшись бродячими музикантами, Заглоба з Оленою переправляються на «козацький» берег Дніпра. А селяни тим часом спалюють Видолинки, мстивши Курцевічам за жорстокі утиски. У вогні гине і старший син старої, блаженний сліпий Василь.
Дізнавшись, що Богун відчайдушно когось шукає, Ськшетуський розуміє: Олені удалося бігти. Ксьондз Муховецкий наставляє Яна: «Негоже більш про своє власне, чим про вітчизни нещастя засмучуватися!» І Ян з головою йде в справи ратні. Нарешті він зустрічається із Заглобой і чує від нього, що Олена - в неприступному Барі, у черниць. Потім Заглоба розповідає, як потрапили вони з Оленою в табір Хмельницького, як послав Хмельницький його, Заглобу, на Поділлі шпигувати і булаву свою дав замість охоронної грамоти. Ось і зумів Заглоба відвезти Олену в Бар, та ще і відгодував по дорозі.
До Ськшетуському є нарешті його слуга Редзян. Весь цей час йому довелося виходжувати пораненого Богуна. Отаман щедро винагородив хлопцеві - а той узяв: що ж розбійникові-то залишати?! Хоча звичка біля Богуна шляхетская.
Ськшетуський збирається в Бар - вінчатися. І тут приходить страшна звістка: Бар узятий, всі жителі загинули! Друзі бояться, як би Ськшетуський з горя розумом не рушив. Ян же з особою, що окам'яніла, спокійно і ревно несе службу. Після війни він вирішив піти в монастир.
Богун разом з відьмою Горпиной, здоровенною дівахою, везе обпоєну сонним зіллям Олену в Чортовий яр, на Горпинін хутір, де красуню ніхто не знайде. В Барі Богун першим увірвався в монастир, щоб захистити Олену від п'яного наброду, а вона себе - ножем! І якщо що - знову за ніж схопиться. Прокинувшись на хуторі, в світлиці, прибраній дорогими килимами і тканинами, Олена з жахом бачить красеня Богуна в розкішному наряді.

Ніжно і покірливо благає її отаман про любов. Ніколи! - гордо відповідає Олена.
Заглоба сп'яну потрапляє Богуну в лапи - і розуміє: легкою смертю йому, старому, не померти. Богун хвалиться, що скоро повінчається з Оленою в Києві. Заглобу замикають в хліву, звідки старого визволяє пан Володиєвський, що настигнув, який в сутичці ранить Богуна.
Незабаром Заглоба і Володиєвський знов стикаються з Богуном. Але тепер той їде до короля Казимира як посол - і, отже, особа отамана недоторканна. Проте Заглоба злими кепкуваннями примушує Богуна самого викликати Володиєвського на поєдинок. Страшним ударом Володиєвський розтинає отаманові груди. Заглоба перев'язує Богуна - марно, звичайно, але такий борг християнина.
Тепер ніщо не перешкодить друзям відшукати Олену. Пригадавши про неї, Заглоба ридає басом, а Володиєвський вторить йому тенорком. Але повернувшись в Збараж, де тепер коштують їх полиці, друзі дізнаються, що Ськшетуський вже відправився на пошуки, почув в Києві про загибель Олени і лежить тепер в затьмаренні.
Друзі п'ють мед, із сльозами змішаний. І тут з'являється Редзян, який недавно бачив оклемавшегося Богуна - і той послав його до Горішнє, сказати, щоб вона Олену до Києва везла. Отаман віддав Редзяну всі свої гроші, а той негайно доніс полякам, де ховається поранений Богун. Друзям це чомусь не подобається, але звістка про те, що Олена жвава, примушує їх ридати від щастя. Переодягнувшись козаками, Володиєвський, Заглоба і Редзян тут же відправляються за дівчиною. Відьми Горпини Заглоба не боїться - він сам дужче її чаклун.
У Чортовому яру Редзян вбиває Горпину, хоч Володйєвському і здається, що вчинок сей лицаря негідний. За годину Заглоба, Олена, що очамрів від її краси Володиєвський і Редзян, страждаючий, що не встигли відкопати захованих на хуторі скарбів Богуна, у весь дух мчаться в Збараж. В дорозі вони трохи стикаються з Богуном: мабуть, недоброзичливець Ськшетуського Реговський, якому Редзян доніс на Богуна, спеціально відпустив отамана.
У лісі за шляхтичами кидаються в гонитву татари. Редзян з Оленою ховаються в ночі, а Володиєвський і Заглоба, ризикуючи життям, затримують ординців. На щастя, незабаром настигає польський загін. Володиєвський і Заглоба їдуть в Збараж, вирішивши поки нічого не говорити Ськшетуському, який теж повернувся в цю фортецю.
А незабаром Збараж облягає Хмельницький. Відчайдушно рубається Володиєвський. Мій учень! - гордо говорить Заглоба. Під час страшного штурму він і сам з переляку вбиває відважного козацького отамана Бурляя. А щасливому панові Лонгинусу удається-таки відсікти три голови разом!
Але у фортеці кінчаються провіант і порох. Пан Лонгинус береться прослизнути мимо козаків в Сокир, до короля, за підмогою. Панові Подбіпятке непорочність не терпиться збути! - бушує Заглоба. Та все ж він, Володиєвський і Ськшетуський готові йти з другом на вірну смерть. Але князь Вішневецкий велить пробиратися в Сокир поодинці.
Першим відправляється пан Лонгинус - і гине лютою смертю. Другим йде Ськшетуський. Виснажений, голодний і хворий, пробирається він по річці і болотам мимо ворогів.
І ось в королівських спокоях з'являється страшна істота в скривавленому лахмітті, більш схожа на примара. Ледве тримаючись на ногах, розповідає Ськшетуський про безприкладний героїзм своїх товаришів. Приголомшений король негайно посилає свої загони на допомогу обложеним. Я боржник твій, говорить він Ськшетуському.
Вісім днів пролежавши в бреду, Ян опам'ятовується - і бачить щокату фізіономію Редзяна. І хоч велів хлопцю ксьондз поки мовчати, боячись, як би Ськшетуський від радості не помер, Редзян не витримує і розповідає, як вони Олену врятували, як він з нею від татар поскакав та потрапив до рук брата Горгоши, Дінця, і той сам дівчину до Богуну везти хотів, але тут поляки настигнули; козаків порубали, Дінця на кіл посадили, а Редзян, ледве відвадивши від Олени молодих шляхтичів, привіз панночку в Замостя.
Тут в кімнату вбігають Володиєвський і змарнілий Заглоба. Під Зборовом поміщений мир, облога знята! І схопившись на коней, друзі мчаться назустріч Олені. Углядівши карету, Ськшетуський спішується, падає на коліна, і серед загального переполоху його обіймають ніжні руки коханої. Заглоба, що розчулився, трохи забуває сказати Яну, що Володиєвський знову ранив Богуна і в полон узяв. Та Богун, схоже, сам смерті шукав. Вішневецкий хотів його на кіл посадити, а потім вирішив віддати Ськшетуському. «Великої відваги це воїн і додатково нещасливий, - говорить Ян, - Я його не принижу.»
Всі славлять Ськшетуського - героя Збаража. Ян, як справжній лицар-християнин, покірливо опускає голову. Очі ж Олени сяють гордістю: адже чоловікова слава для дружини - що сонячне світло для землі.

1.2.2. Епілог
Довго ще тривала ця війна. Хоробро воювала шляхта, відважно громив «ляхів» Богун. Історія зберегла пам'ять про безприкладні його справи. Він заволодів переважно земель Вішневецкого, нічиєї влади не визнавав, жив же у Видолинках. Там неначе і помер. І до самої смертної години жодного разу не осявала особи його посмішка.


РОЗДІЛ ІІ. Проблематика твору

Генріх Сенкевич - один із найпопулярніших польських письменників-класиків. У кращих своїх творах він виступав як основоположник реалізму, а його художнє слово відіграло велику роль у розвитку польської літератури. Історичний роман Г.Сенкевича «Вогнем і мечем" (друкувався в періодиці у 1883-1884 рр.) став новаторським у жанровому плані, однак контроверсійним у трактуванні історичних подій. У Польщі він „досі детермінує (звичайно ж, на популярному рівні) інтерпретацію польсько-українського минулого", залишаючись одним із наріжних каменів польської національної ідентичності: „Процеси загарбницької колонізації Польщі в XIX і XX ст. та протилежні їм мрії Сенкевича про колонізацію інших витворили у чомусь парадоксальну польську постколоніальну ментальність".
Рецепція „Вогнем і мечем" постійно супроводжувалася надзвичайною емоційністю. Після появи твору протягом декількох десятків років вирували пристрасті в колах польських критиків, літературознавців, письменників: більшість сприйняла твір захоплено, зокрема С.Тарновський, Ю.Б.Залеський, В.Дзєдушицький, С.Кшемінський, натомість Болеслав Прус, П.Хмєльовський, П.Свєнтоховський виступили проти спотворення історичної дійсності, ідеалізації жорстокої магнатської політики в Україні та викривленого зображення козацтва. Через двадцять років після виходу „Вогнем і мечем" полеміку ініціювали С.Бжозовський і В.Налковський, критикуючи ідейні основи трилогії Г.Сенкевича. У нових суспільно-політичних умовах другої Речі Посполитої (період міжвоєнного двадцятиліття) з'явилися численні її літературознавчі дослідження – К. Войцєховського, С. Ляма, Ю. Кіяса, Ю.Кляйнера та інших. Польський історик О.Гурка опублікував серію статей, які згодом склали книгу "Вогнем і мечем" та історична дійсність" (1934 р.). Він вважав, що картина минулого була змальована Сенкевичем неправдиво. Погляди цього вченого викликали бурхливу дискусію і змусили багатьох його колег (наприклад, З. Лясоцький, В. Томкевич, А. Чоловський, М. Кукель, В.Конопчинський) виступити проти викривальних висновків. Поляризація оцінок зберігалась і надалі: від визнання письменника генієм, а роману - вершинним мистецьким явищем (Л. Людоровський) до звинувачень у догоджанні уявленням і „дешевим мріям" пересічних читачів (Вітольд Гомбрович), емоційній та інтелектуальній незрілості автора (Чеслав Мілош).
В Україні твір також набув розголосу й одразу став об'єктом гострого осуду. Володимир Антонович, розглянувши його історіографічну концепцію, вказав на грубе спотворення правди. Своє неприйняття цього твору засвідчив І.Франко у численних принагідних згадках. М. Трушевський у циклі статей „Останні романи Г.Сенкевича" розглядає лише твори на сучасну тематику — „Без догмату" і „Родина Поланецьких", оминаючи попередній доробок письменника. За радянських часів українська полоністика майже не зверталася до літературознавчого аналізу „Вогнем і мечем": подекуди можна було натрапити лише на побіжні згадки про „зоологічний націоналізм" автора.   Російський  учений  І. Горський  у  комплексному  дослідженні історичної романістики письменника зосередився, зокрема, і на аналізі «Вогнем і мечем». На той час чи не найповнішу його українську характеристику сформулювала Ю.Булаховська у передмові до перекладу „Хрестоносців". Згодом ця дослідниця ширше проаналізувала „Вогнем і мечем" у своїх літературно-критичних статтях та передмові до першого його вітчизняного видання. На українському прочитанні роману спиняється у дисертаційній праці М.Васьків, особливу увагу зосереджуючи на стильових і жанрових особливостях трилогії. Огляд творчості польського письменника в цілому з виваженою сучасною оцінкою „Вогнем і мечем" належить Р. Радишевському. Широку дискусію серед учених-істориків, письменників, громадських діячів, публіцистів обох країн у кінці дев'яностих викликала кінопостановка Єжи Гоффмана (з українського боку в ній узяли участь Ю.Андрухович,   Ф. Сисин,   Ю. Шевчук,   П. Тима).   Тоді,   зокрема,   була сформульована причина не сприйняття роману українським суспільством як наслідок несумісності різних національних проектів. А останнім часом важливим чинником рецепції „Вогнем і мечем" у вітчизняному культурному просторі стало видання (у 2006 році) аж двох, його перекладів.
Символіка цього твору є, з одного боку, проекцією тогочасного стану суспільної історичної свідомості, а з іншого - вона активізує (через тотожність і заперечення) діалог із попередніми літературними епохами, тому семантику й поетику роману не можна оцінювати за спрощеними критеріями. Не коректно спиратися на принцип прямої референційності між художньою та історичною дійсністю, який часто застосовується у намаганні довести „правдивість" чи „облудність" роману. У даному дослідженні ми свідомо відмовилися продовжувати цю суперечку. Адже сучасне сенкевичезнавство віддає перевагу стилістичним (аналіз родоводу стилю „Вогнем і мечем") і міжтекстовим (спорідненість з фактичними джерелами) студіям. Уже перші критики намагалися розглядати твір у широкому контексті: чимало компаративних студій присвячено його зв'язкам, передусім, з бароково-епічною (А.Потоцький, Ю. Кшижановський, Т. Буйніцький, А. Новіцька-Єжова) та романтичною (А.Вільконь, К. Войцєховський, М. Вдзєховський, С. Мересінський, Й.Штахельська) художніми традиціями, історіографічними працями XIX ст. (Болеслав Прус, С. Сандлер, Т. Буйніцький) та фольклором (Х. Капелюсь). І.Горський та М. Васьків зазначали типологічну подібність між романом і поглядами П. Куліша („История воссоединения Руси").



Висновки

У книзі діють як вигадані персонажі — головний герой книги Ян Ськшетуський, його полюблена Олена Курцевіч, його слуга Редзян, Лонгин Подбіпятка, а також центральні персонажі всієї трилогії — Міхаїл Володиєвський і Заглоба; так і реальні історичні особи:
•    Ієремія Вішневецкий, князь, польський магнат, головний
військовий противник Хмельницького.
•    Богдан Хмельницький, предводитель повстання.
•    Ян Казимир, польський король.
•    Тугай-бей, татарський мурза, союзник Хмельницького.
•    Адам Кисель, польський сенатор, розділ «мирної партії».
•    Іван Богун, козацький полковник.

Ганна Ахматова
Безкультурність і неписьменність нинішніх чиновників просто
приголомшує, зате народ веселиться щосили - зачинаючи від головного знавця Ганни Ахметової і закінчуючи гуманними мистецтвознавцями картин пера Моцарта. Нині порадував перлами черкаський губернатор Олександр Черевко. Він тільки недавно повернувся з Польщі, де йому культурно вказали на хохляцьку натуру, чого він природно, не зрозумів.
Ділячись враженнями від поїздки, він признався, що час його візиту збігся з днем народженням відомого польського письменника Генріха Сенкевіча. Втім, читач буде уражений, дізнавшись, із слів Олександра Володимировича, що сей письменник ще і кіно знімав. Як чітко помітив губернатор «Сенкевіч - автор фільму «Вогнем і метаємо». Одним словом, братам Люмьерам, що народилися зі своїм кінематографом на десятиліття пізніше, доводиться відпочивати.
Слід також відмітити, що по сьому приводу приймаюча сторона організувала у себе «свято», яке і продемонстрували гостю зі свитою. Мабуть,   не   придумали   нічого   кращого,   ніж продемонструвати українцям сцену з однойменного роману «Вогнем і метаємо» - а саме битву українців і поляків (причому саме ту, в якій перемога дісталася полякам). Інсценування майстрово виконали переодягнуті в костюми хлопчики. Черевку сподобалося - особливо те, яке значення надають поляки патріотичному вихованню молоді. Такий дипломатичний хід можна розцінити по-різному - аж до національної образи.
Рада губернаторові: коли в гості приїдуть поляки, познайомте їх з історією Коліївщини і продемонструйте уривок з поеми «Гайдамаки». Хай подумають, що ми теж надаємо значення патріотичному вихованню молодь!


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ