.: Menu :.
Home
Реферати
Книги
Конспекти уроків
Виховні заходи
Зразки документів
Реферати партнерів
Завантаження
Завантажити
Електронні книги


загрузка...

 
��������...
Винниченко, дитяча література - дитячі твори Коцюбинського 


Винниченко, дитяча література

Зміст:




Вступ.......................................................................................................................3
Світ дитячої душі у творчості Володимира Винниченка...................................4
Емоційний потенціал дитячих оповідань Володимира Винниченка...............16
Висновки................................................................................................................21
Список використаних джерел..............................................................................23



Вступ

Після проголошення України незалежною державою в українській літературі почало з’являтися багато нових імен. Одним із них є ім’я Володимира Кириловича Винниченка. Ще в 1909 році Михайло Коцюбинський писав: “Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Знов Винниченка. Іван Франко по праву вважав Винниченка “найяскравішим з талантів-початківців”. Леся Українка писала про молодого Винниченка: “Безталанний не може випадково виявити те, чого у нього нема. Тільки талант міг створити такі живі постаті, ці природні діалоги і, особливо, цю широку яскраву картину”.
Понад п’ятдесят років нас переконували, що ми не маємо цього генія. Та “все повертається на круги своя”... І сьогодні ми переконуємося в цьому. Адже після тривалого забуття ім’я Володимира Винниченка, його творча спадщина знову привертають до себе увагу.
Поступово п’єси Винниченка завойовують глядачів України. Його твори заносять до шкільних програм з української літератури, політичну і громадську діяльність вивчають на уроках з історії України.
Уявлення пор літературну творчість Винниченка буде не повним, якщо не прочитати його оповідань про дітей і для дітей, не визначити їхнє місце в літературній спадщині письменника. З любов’ю, на повну силу свого таланту писав по  дітей, про їхні чисті й високі мрії, добрі помисли серця.


Світ дитячої душі у творчості Володимира Винниченка.

Як свідчить “Щоденник” Володимира Винниченка, письменник, остаточно відмовившись від спроб повернення на Україну заглиблюється у творчі пошуки, спостереження, переживаючи справжній творчий злет у 1921-1930 роках. Він із новим зацікавленням занурюється в проблеми філософії, етики, естетики, моралі, що мало значний вплив на твори, що були написані в цей час, зокрема, збірка “Намисто” (1921-1928).
У записі від 18 жовтня 1941 року Володимир Винниченко, накреслюючи творчі плани, зауваження, що не збирається зупинятися на “одному разку “Намиста”, а планує створити ще дві такі збірки. Але цим планом не судилося здійснитися. Як пише Г. Костюк, було створено ще два оповідання: “Стелися, барвінку, низенько” та “Білесенька”, що мали ввійти до другого “разка”, але Винниченко потім уже до цих оповідань не повертався, і вони лишилися ненадруковані в архіві письменника. А які причини перешкодили Винниченкові продовжити цю роботу, можна лише здогадуватися. Можливо, війна і тяжкі випробування, що випали на долю письменника під час окупації Франції, де він жив останні роки. Також, напевне, вплинуло і підкреслено байдуже та вороже ставлення до його творчості як з боку радянських українських критиків, так і представників української діаспори.
Збірка “Намисто” вирізняється тим, що її основу складають оповідання, назви яким дали народні пісні, кожна з яких тісно переплетена з тканиною твору. Народна пісня відіграє надзвичайно важливу роль у побутові оповідання, хоча використовує її Володимир Винниченко оригінально і по-новаторськи. Письменник відштовхує від традицій етнографічно-побутового реалізму, де пісня використовувалась більше як декоративна деталь, просто як символ українця; де вся тканина твору пронизана прямо запозиченою фольклорною символікою. В етнографічно-побутових творах часто використовувалася не сама пісня, а пісенна символіка й поетика як засіб творення образу героя. Завдяки цьому образ набирав (що парадоксально для реалістичної літератури) рис узагальненості, конкретності, тобто виводився якийсь типовий образ, а не індивідуальний і неповторний персонаж. Було цілковито відсутнє зображення психологічного життя героїв – лише із зовнішніх учинків можна було здогадуватися про їх почуття й переживання.
У Винниченка ж навпаки. Пісня в оповіданнях збірки покликана саме відтінити індивідуальність персонажа, його психологічний світ. Народна пісня тісно переплетена з художньою тканиною твору, і на неї покладено безліч конкретних і практичних завдань. Зокрема, вона може служити тематичною основою твору – для прикладу візьмемо оповідання “Та немає гірш нікому...”, написане на мотив народної пісні, що дала йому назву, в якій ідеться про нещасливу долю сироти, якому скрізь дістається і нікому приголубити; і в оповіданні мова йде про долі двох хлопчиків-сиріт, про їхні поневіряння. Прикладом може служити також оповідання “За Сибіром сонце сходить...”, як народна пісня про благородного розбійника Кармелюка покликала за собою двох малих шибайголів, що теж вирішили стати розбійниками і рушити в мандри; як вони в комічному варіанті “повторили” славні подвиги Кармелюка, аж поки не зіткнулися із справжніми, неблагородними розбишаками, що примусили їх тікати додому.
Пісні “Гей, ти, бочечко”, “Ой випила, вихилила”, Гей, чи пан, чи пропав” дають змогу авторові яскравіше відтінити характери малих героїв, підкреслити їх безжурну й веселу вдачу, що за зовнішньою задирикуватістю і відчайдушністю ховає справжні скарби чистих почуттів: доброти, готовності прийти на допомогу, сміливості й відваги.
В оповіданні “Гей, хто в лісі, обізвися...” пісня додає нові штрихи до образу другорядного персонажа Корчуна, що зображується через сприйняття хлопчака Зіня. Пісня відтіняє позитивні риси в портреті розбишаки й халамидника, виявляючи його безжурну широку натуру, додає в очах малого хлопця йому рис романтичної розбійницької величі, віє духом волі і простору.
В оповіданні “Гей, не спиться...” однойменна пісня з’являється в моменти особливої напруженості й небезпеки, допомагаючи розкрити психологічний стан – тривоги, сильного хвилювання, очікування, нетерпіння, що їх переживають герої, коли їх і справді “сон не бере”.
Загалом, народна пісня дає змогу письменнику більшою мірою відтворити тонкощі психологічного життя героя без зайвих описів і надмірної деталізації.
Щодо визначення належності Володимира Винниченка до певного напрямку течії в літературі, чіткого окреслення його творчого методу, то слід навести його власні слова, що він вкладає їх в уста художника Олафа Стефензона з однойменного оповідання, де він засуджує об’єктивно-протокольну манеру письма: “це мистецтво не людей, а якихось вчених псів... вони бачать і малюють з погляду собаки, коня, а не людей. Вони людського, того, що може бути в собаки, чого собака не може побачити і зрозуміти, вони того не малюють.”
Тобто Володимир Винниченко прагнув, перш за все, передати психологічне життя особистості, її думки, почуття, її ставлення до інших людей, побуту, природи і всього довколишнього оточення.
Це загалом співпадає з принципами неоромантизму.
Характерна для неоромантизму спроба відродити героїчне начало в літературі, прагнення до ідеалу – у Винниченкових оповіданнях в основі сюжету завжди якийсь драматичний складний епізод з життя героя, що вимагає від нього надзвичайних вчинків, уміння йти на самопожертву, приймати відповідні рішення.
Наприклад, в оповіданні “Ой випила, вихилила...” дев’ятирічна героїня Ланка змальована в тяжкий для неї період – затяжна хвороба матері, злидні через її хворобу, необхідність виконувати всю домашню роботу – все це штовхає дівчинку на відчайдушний вчинок, за який вона може заробить відро, де хвора мати буде парити ногу, - відрізати ґудзик у генерала.
В оповіданні “Федько – халамидник” – шибайголова Федько зухвало катається на крижинах, що сунуть по річці, відважно кидається на порятунок боягуза Толі, що вирішив позмагатися з ним у сміливості, але попав у халепу.
Васько з оповідання “Бабусин подарунок” змушений був, закинувши карбованця, подарованого бабусею, у яр через дурну суперечку здійснити просто-таки карколомні подвиги, полізши у глибокий яр і витримавши справжній двобій із гадюкою, у чию нору закотився карбованець.
Двоє товаришів – Михась і Гаврик з оповідання “За Сибіром сонце сходить...” – теж сумують за героїчними подвигами і рушають на пошуки пригод.
Головною особливістю романтичного героїзму у збірці є саме його трактування – з точки зору дитини. Для дорослих ці вчинки й поривання можуть бути не те що не героїчними, а й просто безглуздими, шкідливими. Але Винниченко проникає  саме в дитячу психологію, показує бачення дитиною героїчного і романтики, але не коментує його.
Ще одна із засад неоромантизму – посилена особистість начала, виділення героя з юрби, але без протистояння їй, також зображення юрби не як безликої, багатоногої і багаторукої маси, а як об’єднання незалежних особистостей – також знайшло яскраве вираження у творчості Володимира Винниченка.
Для прикладу візьмемо оповідання “Ой випила, вихилила...” В ньому яскраво виділяється Ланка – своїм бурхливим, запальним характером, ранньою дорослістю, що раптово настала, коли мати тяжко захворіла: “та й уся вона тепер інша стала: така задавака. На вулицю, чи в степ, чи навіть на річку її не докличешся”.
Але вона не протистоїть іншим персонажам – своїм товаришам, вона залюбки грається з ними у вільний час і завжди готова прийти їм на виручку.
Інші діти також окреслені бодай кількома штрихами, що підкреслюють їхню індивідуальність і допомагають створити цілісний образ: “Гришка – добрий і м’який, але дуже не любить бути у чомусь позаду інших. Тоді він стає не то сумний,   не   то   ображений  і  все  дивиться кудись убік, своїми сивими у жовтих віях очима.”
Або візьмемо оповідання “Бабусин подарунок” . тут теж виділяється головний герой Васько – упертий, рішучий хлопець, що нізащо не відступить від прийнятого рішення, переборовши навіть страх. Також приділяє увагу письменник і його оточенню – друзям – шибеникам, у кількох словах розкриваючи їхні напримітніші риси: Задьора – запальний і непосидючий, Микиша – добродушний і неповороткий, Посмітюха – слабосилий, єхидний, навіть підлуватий.
Що ж до прагнення неоромантиків відновити моральне здоров’я людини, то самий факт звернення до психології дитини яскраво свідчить, що не було воно чуже і для Володимира Винниченка. Адже саме в дитинстві формується характер людини, закладається фундамент її майбутнього. Тому саме дитинству присвячені найкращі сторінки творчості письменників нової хвилі – Коцюбинського, Стефаника, Лесі Українки, а також письменників, що творили пізніше, але зазнали впливу неоромантиків – Васильченка, Тесленка.
З любов’ю, на повну силу свого таланту писав про дітей, про їхні чисті й високі мрії, добрі порухи серця і Володимира Винниченка. Збірка “Намисто” увібрала в себе всі найкращі досягнення Винниченкової творчості і може вважатися однією з вершин майстерності письменника. Вона проникнута світлим гуманістичним пафосом, оптимістичною вірою в маленьку людину, вирішена в піднесеному романтичному дусі. Тут немає мотивів розчарованості в людях, як це ми помічаємо в його інших творах, де вони викликали зображення потворних, хворобливих явищ і характерів у творчості письменника, за що його неодноразово критикували.
Тематика Винниченкових творів про дітей дуже різноманітна, причому в одному оповіданні часто переплітаються кілька тем. Це і сирітство, і знедоленість дітей, як бідних так і багатих – “Кумедія з Костем”, “Віють вітри, віють буйні...”, “Та немає гірш нікому...”, “Гей, ти бочечко...”; формування характеру у нелегких випробуваннях – “Гей, не спиться...”, “Ой випила, вихилила...”, “Федько – халамидник” та інші.
Перед нами постають образи різних за віком, характером і становищем у суспільстві дітей. Якщо у Стефаника, Коцюбинського, Васильченка – це передусім селянська дитина, то у Винниченковій творчості з’являються нові герої – діти міських робітників, купців, панів, дрібних орендарів. Вони зображені у складних і багатоманітних, часом суперечливих стосунках як між собою, так і з дорослими. В цьому письменник ішов від правди і суперечливості самого життя. Тому й з’являється тема зворушливої дружби двох сиріт – панича і шевського попихача з оповідання “Та немає гірш нікому...”, що була і неможлива у творах соціально-побутового реалізму – адже ж це не типове, вони можуть бути тільки класовими ворогами. Так само як і палка любов байстрюка Кості до свого батька – поміщика з оповідання “Кумедія з Костем”. Володимир Винниченко намагався зобразити якраз незвичні, нетипові, хоча цілком реальні факти, що так характерно для романтизму; сильні почуття й переживання, складні і драматичні ситуації, в які потрапляють юні герої. У нього немає довгих описів, докладної біографії персонажів, надмірної деталізації їхньої зовнішності, одягу, побуту. Письменник вихоплює якийсь промовистий епізод, миттєве враження про життя героїв, наголошуючи, що це лише частковість, мить із життя, передаючи його динамізм, мінливість.
Розвиваючи тему, Володимир Винниченко використовує прийом поступового нагромадження думок, епізодів, вражень; зростає напруга дії, сягаючи свого піку в момент, коли відбувається подія, що найяскравішим світлом окреслює характер героя, його почуття, риси вдачі, моральні якості. Для прикладу можна взяти оповідання “Гей, ти, бочечко...” Зустрічається два Семени – Ґедзь і Комар, пастушки при панській худобі. Старший Семен Ґедзь вороже ставиться до Семена Комара, бо вважає, що той, кепкує, знущається з нього. Його недоброзичливе ставлення наростає, і він влаштовує різні капості товаришеві та його бабусі. Врешті вирішує підставити його так, щоб хлопець дістав покару від пана за недбайливість. Але випадково підслуховує розмову Комара з бабусею, у якій той захоплюється старшим Семеном, вважає його за приклад, гідний наслідування, перевертає все в душі шибеника. Картаючи себе за підлість, він вирішує прийняти на себе неминуче покарання. Але каяття винагороджується: хлопці обдурюють жорстокого хазяїна, і після цього все змінюється в їхніх стосунках.
Характерною особливістю Винниченкових творів є те, що персонажі у нього з’являються уже сформованими, а характер їх вимальовується поступово, проявляється в поведінці, рішеннях, вчинках. Слід відзначити, що переважає не пряма авторська оцінка та аналіз, а враження самих героїв, їх спостереження. Автор ніби розчиняється в своїх персонажах, примішує читача дивитися на світ їхніми очима і міркувати їхніми думками.
В образах дітей, створених Володимиром Винниченком, є багато спільного з образами дітей у творах інших українських письменників, і в той же час у них є чимало відмінних рис – ці образи вирізняються оригінальністю й самобутністю. Це можна дослідити, порівнявши твори Володимира Винниченка з творчістю деяких його попередників і сучасників, що теж зверталися до дитячої теми – зокрема В. Стефаника, М. Коцюбинського, Б. Грінченка.
Дитячий світ у Винниченкових творах тісно переплітається зі світом дорослих. Дорослі турботи й нещастя часто вриваються в безтурботні дитячі ігри, примушуючи дітей міркувати і діяти по-дорослому, брати на себе велику відповідальність. Всі бурхливі події напередодні революції переходять через дитячий світ і подаються в дитячому сприйнятті.
Наприклад, близнята Івашко та Любка з дилогії Володимира Винниченка “Гей, не спиться...” та “Гей, чи пан, чи пропав...” перебувають у вирі бурхливих подій: спершу таємні сходки в них на квартирі із загадковими для них розмовами, де навіть вживають такі слова, що їх малі школярі не можуть вимовити; далі страйк на заводі, арешти і втеча в’язнів, яку вони готують нарівні з дорослими. Діти розуміють, що арештованих треба врятувати, навіть поступившись своєю мрією про голубник, адже серед них – їхній дядько. Саме він за допомогою казки намагається їм пояснити суть подій, що відбуваються навколо. Але хоч близнята й розуміють усю серйозність завдання, на яке вони самі напросилися, вони все одно лишаються дітьми. Небезпеки, романтичні нічні пригоди приваблюють їх, і Івашко розробляє зухвалий план, який можуть вигадати і здійснити тільки такі шибеники, як вони; йому стала в пригоді його здатність до всяких дотепних витівок.
В оповіданнях Володимира Винниченка малим героям нерідко доводиться скуштувати і злигоднів, і важкої праці. Письменник виявив надзвичайно тонке розуміння внутрішнього світу дитини, правдиво відобразив нерідко гірку долю дітей-бідняків. Але діти є діти. І Володимир Кирилович міг би з повним правом повторити слова свого талановитого послідовника С. Васильченка, який підкреслював, що “дитяче життя не можна малювати одним лише сумними фарбами. І неприродне, і не потрібне, і навіть шкідливе. Я гадаю, що не слід гасити навмисне бадьорість, життєрадісність, радість життя, що мусить бути у всякому житті, навіть у житті сільської голоти.”
Навіть тоді, коли Володимир Винниченко змальовує сиріт та знедолених дітей, його твори позначені ліризмом, світлою тональністю, що йде не лише від автора, а й від інших персонажів, що співчувають покривдженим. В оповіданні “та немає гірш нікому...” панича-сироту Льоню за витівки в гімназії жорстоко побив рідний дядько. Хлопець сподівався, що за це його виженуть із ненависної гімназії та оддадуть у пастухи, але даремно – його лишають. Льоня поринає у глибокий відчай. Але тут наймичка, співчуваючи його лихові починає співати пісню про сироту, яку він так любить. І дитина оживає. Все вже здається не таким жахливим та безнадійним. Або оповідання “Ой випила, вихилила...” Головна героїня Ланка, щоб заробити цебер, що так потрібен для її хворої матері, відрізає із штанів у генерала великий  гарний ґудзик. Генерал помічає її та здіймає галас, гадаючи що його хотіли зарізати. Городовий веде Ланку до поліції. Він різко блимає блакитними очима і не здається ні на які благання. Завівши дівчинку в малолюдну вуличку, він зненацька випускає її руку і штурхає в спину: біжи щодуху! Потім починає репетувати: “Держи її!” – і, гуркочучи чобітьми, вдає, ніби женеться за нею, а сам ховає посмішку в рудих настовбурчених вусах. І ця посмішка ніби осяває всю картину теплим гумором, раптово переводячи її з трагедійно-романтичної площини в гумористичну.
Винниченкові образи дітей не могли не приваблювати тогочасного читача, так само як і теперішнього, невичерпною здатністю радіти, захоплюватися красою, яскраво відчувати добро і зло, справедливість і кривду; своєю емоційною і моральною реакцією на навколишню дійсність, а самі твори – глибокою правдивістю, яскравістю образів, тонким психологічним малюнком, природністю і в той же час романтичною не буденністю ситуацій. В образах дітей вгадуються великі потенційні сили народу і його можливості духовно збагачуватися і розвиватись.
Характерною ознакою творчої манери Володимира Винниченка є підкреслено суб’єктивне зображення дійсності. Природа, побут, події, зовнішність і вчинки персонажів зображаються не в протокольно-об'єктивній манері стороннього спостерігача, а через сприйняття самих персонажів. Перед нами постає на світ сам по собі, а враження від нього героя твору, причому це враження, звичайно, залежить від психологічного стану того, хто сприймає, його настрою переживань, безлічі суб’єктивних особливостей – тому весь час відповідно до них змінюється, оскільки міняється і саме сприйняття. Для прикладу можна навести опис кімнати, якою її сприймає увечері наляканий темрявою Гринь з оповідання “Віють вітри, віють буйні...”: “На печі душно, черінь пече, жене духом глини і розігрітого кожуха. Але Гринь лежить непорушно, тільки голову виставив з-за завісочки у той загадковий, чудний світ, що починається зараз же за піччю. Все там тепер якесь інше, ніж звичайно: все ніби таке саме, як удень – і стіл з клітчатою цератою і мисник з розбитою Гриньком шибкою, і зелена в рожевих квітках скриня з горбатою спиною, на якій Гринь їздить верхи в Київ, - все те саме, але якесь воно тепер хитре, принишкле, з одведеними набік очима.”
“Гринь скошує очі вниз, на стіну, де висить одежа. Там щось ворушиться, длубається вимотується з-під темної купи.”
Вміння проникати в душевний світ дитини і “звідти” спостерігати навколишній світ знайшло яскраве вираження і своєрідну яскраву фор му в оповіданнях Володимира Винниченка.
В оповіданнях, що ввійшли до збірки “Намисто”, часто відсутня безпосередня авторська оцінка подій і персонажів, і в той же час відсутня пряма мова, при передачі думок героїв. Автор ніби фіксує “потік” безпосередньої свідомості героя і важко відрізнити, де закінчуються слова автора і де починаються думки персонажа. Щоб ще більше утруднити це розрізнення, в дитячих оповіданнях звучать постійно ніби два голоси – дитяче й доросле сприйняття світу. Дорослі й діти розмірковують над одними й тими ж подіями та фактами, оцінюють одне одного, кожен зі своєї точки зору. Ці оцінки часом співпадають, частіше розходяться, особливо в тому, що стосується різних витівок юних бешкетників. Таке “подвійне бачення” дійсності без зайвих описів і авторських аналізів допомагає краще розкрити особливості дитячої психології в порівнянні її з психологією дорослих, підкреслити особливості дитячого бачення світу.
Для прикладу візьмемо оповідання “Гей, хто в лісі, обізвися...”, де Володимир Винниченко блискуче змалював психологію малого хлопця, його ставлення дорослих до тих же самих подій. Хитрий дотепний хлопчак уже зрозумів, чого від нього хочуть старші, і лукаво цим користується:
“Зінь – дуже слухняний та лагідненький. Він майже ніколи не сперечається, ні з ким не свариться, не верещить, не пацає ногами. А тим часом добивається всього, чого хоче. Так же сумирненько схиляє голівку до плеча, так щиро-щиро дивиться чорненькими, хитрими оченятами, так ласкавенько посміхається, просто-таки соромно відмовити йому.”
Своїм гострим розумом і невеличким життєвим досвідом Зінь аналізує всі заборони і пострахи, що на нього покладають батьки, щоб він менше бешкетував. Його не лякає і Бог, бо малий уже втямив, що і його можна задобрити: “треба тільки гарненько скласти ручки, пошепотіти губами перед іконами, сильненько постукати лобом багато-багато поклонів – і бог вже задобрений”.
Оскільки його ніяк не можна почути і побачити, то Зінь і не дуже вірить в його існування. Більше лякає його босяк Корчун, оскільки він цілком реальний і страшний на вигляд. Отож, Зінь починає його вивчати, щоб зрозуміти, як його знешкодити. І поступово приходить до думки, що Корчун зовсім не такий, яким його бачать дорослі.
Якщо для старших Корчун – лише бридкий халамидник, волоцюга і злодій, від якого треба триматись подалі, то Зінь сприймає його зовсім інакше. Оскільки Корчун – всевладний, бачить усі його капості (як запевняють Зіня батьки), і може його в будь-який момент покарати, то Зінь вважає, що Корчун і є справжній Бог. І поступово хлопець приходить до висновку, що його бог не такий уже й поганий. Зіня заворожують його пісні, величезна сила – адже він сам – один витяг застряглого в болоті воза; його весела вдача, вільнолюбна й широка натура. А якщо він часом сердить і робить комусь зло, - міркує Зінь, - це від того, що йому ж ніхто ні свічки не поставив, а всім же богам треба ставити, щоб були добрими. І Зінь вирішує виправити цей недогляд і, вибравши слушну мить, таки задобрити Корчана.
І коли хлопець побачить загибель Корчуна – це стане для нього справжньою трагедією – як же ж можна вбивати всемогутнього бога.
Так Володимир Винниченко у невеличкому оповіданні зобразив, як трансформується міф у свідомості дитини, яких форм набуває. Письменник показує, як мала дитина мислить – здебільшого конкретно та образно, зображує весь процес розмірковування та аналізу дитячим мозком абстрактного поняття; як воно знаходить конкретне і реальне втілення у дитячій свідомості.
Творчість письменника характеризується посиленням інтересу до життя людини, до її психологічного світу, посиленням гуманістичного пафосу, чому найяскравішим свідченням є збірка “Намисто”; що ввібрала  в себе всі найкращі досягнення творчості Володимира Винниченка і може вважатися однією з вершин літературної майстерності письменника. Вона проникнута світлим гуманістичним пафосом, оптимістичною вірою в маленьку людину, вирішена в піднесеному романтичному дусі.
У світовій літературі мало знайдеться імен – рівновеликих в історії народу і літератури. Винниченко – один із тих, для кого політика і художня творчість йшли поруч. В цьому його сила, слабкість і неповторність.
Сповнена драматизму утвердження, протистояння боротьби, політична біографія Винниченка віддзеркалюється в художній.


Емоційний потенціал дитячих оповідань Володимира Винниченка.

Вагомий внесок зробив письменник у благородну справу розвитку української дитячої літератури, продовживши славні традиції І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Автор збірки “Намисто”, оповідань “Кумедія з Костем”, “Федько – халамидник”, “Бабусин подарунок” виявив себе тонким знавцем дивовижного внутрішнього світу маленьких героїв. Велика любов до дітей допомагала письменникові зворушливо-ніжно, зі співчуттям і болем сприймати, переживати, зображувати тяжку, а часто й трагічну долю “маленьких грішників”.
Художні образи здебільшого впливають на емоційну сферу суб’єкта сприймання. Почуття, що виникають внаслідок взаємодії суб’єкта із твором мистецтва, є складними і багатогранними. Беручи до рук художній твір, читач прагне дістати естетичну насолоду, пізнати нові явища, закономірності суспільного життя чи світу, природи, глибше заглянути в потаємні “куточки” серця людини, збагнути її сутність.
Естетичні потреби людини, які, на відміну від фізіологічних, не є вродженими, здебільшого задовольняються шляхом сприймання творів мистецтва. Характер емоцій суб’єкта в процесі сприймання художнього твору зумовлюється його змістом, художніми якостями, умовами сприймання, в тому числі підготовленістю людини.
Характер і роль почуттів, що виникають у процесі сприймання художнього твору, залежать від того, наскільки логіка розвитку художніх образів відповідає уявленням сприймаючого, від взаємозв’язку образів, тих обставин, які зумовлюють розвиток характерів героїв, тих “перешкод”, що постають перед ними. Школяр читаючи твори художньої літератури обов’язково “стає” на бік одних героїв і “веде боротьбу” поруч з ними проти інших. “Потреби” героїв твору, за яких він вболіває, немов зливаються з його власними потребами, а їхні дії він переживає, як переживав би свої.
Почуття викликаються наочністю, цілісністю, конкретністю і взаємодією художніх образів. Виникнення почуттів та їхня активна роль в процесі сприймання органічно зв’язані із фантазією, уявою, пам’яттю.
У процесі сприймання художнього твору емоційна сфера суб’єкта може виявити різну активність. Це зумовлюється зокрема його настроєм, який в емоційному житті людини відіграє величезну роль. Один і той же твір може сприйматись по-різному в залежності від настрою суб’єкта. Настрій видозмінює сприймані картини, посилює симпатії до одних образів і антипатії до інших. Почуття, що виникають в процесі сприймання художнього твору бувають різні за глибиною, силою, стійкістю, інтенсивністю й активністю. Це залежить насамперед від змісту художнього твору, а також від того, наскільки повно і конкретно зображені явища.
Значний емоційний потенціал мають твори Володимира Винниченка, присвячені дітям. Винниченко виступає майстром витонченого психологізму, що відрізняє його оповідання від подібних Грінченка, Васильченка, Коцюбинського, Стефаника. Він – майстер динамічної сюжетної розповіді, проникливого бачення суспільної та індивідуальної психології людей, його мова – метафорична, пейзажі – колоритні. Авторські слова хвилюють, бентежать душі читачів, тримають їх у напруженні під час всіх перипетій розгортання сюжету.
Винниченко часто аналізував підсвідомі першопричини поведінки людей, їхні інстинкти, соціальне та біологічне у вчинках. Такою є історія “паршивого байстрюка”, абсолютно не потрібного для оточення, яке переростає в трагедію, що змушує замислитись і героїв твору, й читачів.
Тема долі дитини – “байстрюка”, розкрита в оповіданні “Кумедія з Костем”, на час її виходу з друку (1910) була вже далеко не новою. Адже від появи Шевченкової “Катерини” та інших творів минуло понад сто років. Проте Винниченко зумів по-своєму майстерно відбити соціальні та моральні болячки суспільства, не через прямий осуд конкретних винуватців народження “байстрюків”, а завдяки розкриттю обставин життя й психології самих жертв.
Як і в оповіданні “Федько – халамидник”, письменник починає з категоричної нібито думки про свого головного героя: “Це був розбишака – халамидник”, “З Костем сталася чудная кумедія”; “Се був кумедний-таки хлопець”, вся “кумедність” якого полягала в тому, що він, непривабливий, з “ріденькими, гостренькими” зубами, “нізащо не кусався”, коли його били.
Рядок за рядком письменник розкриває нам, що за Костевою непривабливістю, відчайдушністю та дещо викличною поведінкою криються біль, прагнення мати хоч одну рідну душу на доказ того, що він – не “байстрюк”. Автор не обминає суто натуралістичних деталей в показі поведінки й зовнішності Костя: він схожий на “забитого, боязкого собаку”, що вишкіряє зуби й гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього. Чи не гірка іронія і протест проти безправного становища дитини звучить в рядках: “Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, не заплаче, таки ж... Його так і прозвали за це “кам’яним виродком”. Звичайно, “кам’яного виродка” не жаліли й діти.
А проте, коли Кость дізнався про свого батька, в нього прокидаються якісь надії, а згодом – дивна ніжність до недопалка, що побував у руках його батька-пана; Кость судомно тримає у руках його як найдорожчу в світі річ (“То татове!”), яка хоч якось пов’язує його з батьком. З тим недопалком у руці він і помирає, з тим недопалком Костя і поховають. Спроба кухарки забрати недопалок несподівано викликала сльози, “як горох” – вони, як усі оті “хр-р-р!” розкривають читачеві глибокий розпач “впертого” підлітка від усвідомлення власної “нічийності”. Твір пройнятий протестом проти нелюдського в людях і співчуття до “кумедного” Костя.
Є у Винниченка оповідання про трагічну долю бешкетника-лідера “Федька – халамидника”, який був не менше шибайголовою, а й чесною, благородною людиною.
Винниченко – реаліст уміє одразу виділити провідну рису свого героя: “Спокій був... ворогом” Федька, “з яким він боровся на кожному місці” – це є ключем до розуміння його “гріхів”: перекидання діжок з водою, ламання хаток, відбирання змію тощо. Федько ходить “руки в кишені”, “картуз набакир”, “чуб йому стирчком”, “очі хутко бігають”, під час повені одяг на ньому “весь мокрий”, “чобітки аж порижіли од води, шапка в болоті”. Навіть якби автор не дав оповіданню таку назву, промовистої характеристики не треба.
Невипадково дослідник С. Погорілий відзначив, що однією з головних рис портрета у Винниченка є очі. Справді, коли Федько задирається до дітей, “очі його хутко бігають” – від під'юджування Толі “очі стали такі чудні, гострі”; у хворого Федька в очах “стояли дивні жовті й зелені плями”. Через майже непомітні деталі розкрито привабливі риси Федька: він попереджає про свої вчинки, а коли його карає батько, “не плаче, не проситься, е обіцяє, що більше не буде”, в усьому відразу признається, ні на кого не перекладаючи власну провину. Навіть перебирає на себе провину Толі, хоча той і думає зневажливо про свого товариша з бідної робітничої околиці. Тому “босявка” й “халамидро” є улюбленцем хлопців, які в критичні хвилини називають його не інакше, як “Федя”. А коли Федько переходить річку, його однолітки “починають од щастя пищати, боротись, кидати камінням у кригу.”
Оповідання закінчується якимись на диво страшними своєю буденністю словами про смерть Федька: “на кладовище йшли хлопці зо всіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопа і Гаврик плакали навзрид.” Як бачимо, жодної авторської оцінки. Оце і є найвища майстерність в зображенні людської психології. Так  само майстерно через економні художні засоби постають  й інші підлітки в оповіданні, передусім Толя. Думки цієї “благородної”, як сказано, дитини, далеко не благородні: “Мурло репане”, “його папа багатий от і все”; Толі хотілося б, щоб усі з Федька сміялися. Раннє і, мабуть, остаточно моральне спустошення цієї нечесної боягузливої дитини показано в фіналі, коли Толя, не почуваючи й трохи власної провини за смерть Федька, з цікавістю роздивляється його похорон і, перекрутившись на одній нозі, біжить гратися Федьковим чижиком.
Недарма С. Черкасенко у схвальній рецензії на видане оповідання називав Винниченка “чудовим майстром”, який “виявив себе прекрасним глибоким психологом, як і завше”.
“Федько –халамидник” має велике виховне значення не тільки для дітей, а особливо в наші часи жевріння, кволості, занедбаності й обпльовування цінностей, властивих вдачі героїчній”.


Висновки

Постать Володимира Винниченка, на диво складна й суперечлива, зажди привертала до себе пильну увагу, навколо неї точилися суперечки, одні беззастережно приймали, інші – відкидали, а ще треті прагнули поставитись до його діяльності з урахуванням усіх складностей тої тривалої доби, коли він жив і творив.
Звичайно, не можна розмежовувати Винниченка - політика і Винниченка –письменника, але варто розуміти, що як каже визначний митець, Винниченко в красному письменстві йшов шляхом послідовного служіння реалізмові і, маючи необхідний талант, поставив своє ім’я в перший шерег найвидатніших письменників України першої половини ХХ століття.
Про Володимира Винниченка вже сказано й написано багато та водночас недостатньо, щоб пізнати й осягнути розумом і серцем весь його творчий доробок.
Нам, вихованим на “потрібній і зрозумілій” трудящим масам літературі”, зараз не досить орієнтуватися у творчій спадщині “відкритого” письменника: сьогодні необхідне опрацювання і всебічне вивчення діяльності Винниченка як літератора, політика, філософа.
У першій третині двадцятого століття Винниченко стає одним із найпопулярніших письменників не лише в Україні, а й далеко за її межами.
Та замість лаврів життя приготувало для Винниченка терновий вінок. Його твори перестають видавати, забивають ними полиці спец фондів, а часто й просто знищують.
Яка ж немилосердна жорстока доля: все життя пройшло в арештах, у ув’язненнях, боротьбі, шуканні готовності віддати життя за “темний, посоловілий від усяких історичних дурманів” народ, а найстрашніше - забуття нащадків.
Винниченкові дала притулок французька земля, але серце його залишалося в Україні. Важно стежив письменник за життям в Україні, до останніх днів він плекав мрію про повернення.
Справедливими, на нашу думку, є слова критика І. Борщака: “Винниченкові твори залюбки читатимуть й тоді, коли його вже не буде на землі. Гете мав рацію, кажучи, що прикметою збільшення кола його читачів”.
І справді, незважаючи на те, що далеко в минуле відійшли події його творів, але вони не втратили своєї актуальності. Навпаки, зараз у нашому жорстокому і черствому до біди і горя світі як ніколи потрібними і своєчасними є розмови про добро і зло у житті та серцях людей.


Список використаних джерел.

1.    Архів Володимира Винниченка // Літ. Україна – 1997. – 6 лютого
2.    Барабаш Ю. Чи варто “гаяти час” на Винниченка?...: З критичних нотаток // Київ. – 1991. - №8.-с.120-126
3.    Болюх О.В. Мовна майстерність Володимира Винниченка у зображенні внутрішнього світу героїв // Культура слова: Між від. зб. –вип. 44.-к.,1993.-с.20-24
4.    Винниченко В.К. Була, є й буде // Літ. Україна. – 1994.- 8 грудня.-с.5
5.    Винниченко В.К. Намисто: Оповідання – К.: Веселка, 1989.-380с.
6.    Винниченко В.К. Вибрані п’єси. – к.,1991, 370с.
7.    Винниченко В.К. Раб краси.-к.: Веселка, 1994.-383с.
8.    Винниченко Р.Я. Як писав свої літературні твори Володимир Винниченко //Україна.-1992.-№10-11.-с.14-15
9.    Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні// Хроніка – 200.-1998.-221-2.-с.186-213
10.    Гнідан О.Д., Дем’янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя, діяльність, творчість (навч. посібник для студ.-філол.)-к., 1996.-256с.
11.    Гнідан О.Д., Йолкіна Л.В. Винниченко – прозаїк очима укр.. критиків і читачів //В. Винниченко; Грицько Григоренко: Штрихи до портретів: Навч. посібник-К.: Вища шк., 1995.-с.50-77
12.    Гриценко Т. Грані таланту Володимира Винниченка//Диво слово. – 1994.- №9.- с. 35-38
13.    Єфремов С. Володимир Винниченко //Єфремов С. Історія укр.. письменства. 1989.-т.2.-с.290-298
14.    Жулинський М. Володимир Винниченко (1980-1951)//Літ. Україна-1989.-№48.-25 листопада.-с.6-7

Search:
загрузка...

Текст-інформацію про професію економіст

ІсторіЯ відкриття імунітету

План до Захара Беркута

Програма параолімпійських ігор

вода. біологічне значення води

вірші про дітей, які позбавлені батьківського піклування

козацьке бароко в україні

види людської діяльності теоретична

Твір на тему "У піснях історія мого народу"

цитати з твору Гобсек



Украинская Баннерная Сеть
   
Created by Yura Pagor, 2007-2010