Зміст:

Вступ..........................................................................................................................3
Проблема екзистенційного виміру буття людини у творчості Лесі Українки...5
Проблематика у творі  „Блакитна троянда”...................................................17
Висновок............................................................................................................20
Список використаної літератури.........................................................................21

Вступ.

Народилася Олена Пчілка в містечку Гадяч на Полтавщині в родині небагатого поміщика Петра Якимовича Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. Батьки прищепили їй любов до літератури, до української народної пісні, казки, обрядовості. У 1866 р. закінчила Київський зразковий пансіон шляхетних дівчат, жила у брата Михайла Петровича Драгоманова – згодом відомого вченого–історика, літературного критика, фольклориста і громадського діяча. Під впливом брата формувався світогляд Ольги Драгоманової. Дев‘ятнадцяти літ вона побралася з чернігівцем Петром Антоновичем Косачем, недавнім студентом – правником Київського університету і приятелем її брата.
Влітку 1868 р. разом з чоловіком виїхали на Волинь до місця служби П.А.Косача у містечко Звягель (нині Новоград-Волинський). 25 лютого 1871 р. тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім’я Косачів. Та не тільки сімейними клопотами жила Ольга Петрівна. Вона розпочала свій творчий шлях з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка „Український народний орнамент”, яка принесла Олені Пчілці славу першого на Україні знавця цього виду народного мистецтва.
Весною 1879 р. О.П.Косач з дітьми приїхала в м. Луцьк до свого чоловіка, якого було переведено на посаду голови Луцько-Дубенського з’їзду мирових посередників. У Луцьку вона вступила в драматичне товариство, а гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки. Тут Олена Пчілка займалася педагогічно – літературною діяльністю. З перекладів російських і польських письменників була підготовлена книга „Українським дітям” (вийшла з друку 1882 р).
У травні 1882 р. сім‘я Косачів переїхала в село Колодяжне на Ковельщині, яке стало з того часу їх постійною домівкою. Активна художня творчість і видавнича діяльність Олени Пчілки почалася в Колодяжному. У 1883 р. вона опублікувала свою першу поему „Козачка Олена” в альманасі „Рада”, у 1886 р. видала збірку поетичних творів „Думки-мережанки”. Разом з письменницею Наталею Кобринською видала альманах жінок-письменниць „Перший вінок” (1887).


Проблема екзистенційного виміру буття людини у творчості Лесі Українки

Проблема людини в творчості Лесі Українки є далеко не буденним явищем, яке легко й просто можна вписати в систему соціальноекономічних, політичних та культурних відносин, що їх людина застає з народженням і покидає зі смертю. Звичайно, не треба заперечувати того, що Леся Українка розглядає людину в її соціально-економічних, політичних та культурних зв’язках, бо людина й народ як цілість являють собою носія тих відносин, у яких людина живе й творить, радіє й страждає, бореться й здобуває, перемагає й програє. Але це ще не визначає сутності феномена людини, бо все це скоріше є фактом, умовами, середовищем вияву та реалізації людського буття. То в чому ж тоді сутність людини, яка не тільки й не просто працює, думає, спить, їсть, щось читає, насолоджується життям і т. д. Окрім цього, є ще щось, що становить підвалину, основу, ядро людського єства. Це невидимі духовні пориви, творчі бажання, постійне тяжіння до чогось нового й долання старого, той сутніснодуховний та психологічний менталітет, який нічим не вимірюється і який виявляється на поверхні суспільного буття лише в об’явах (добрих чи злих). У творчості Лесі Українки є чітко виражене прагнення осягнути й осмислити глибинні основи людської сутності – ті основи, які визначають її екзистенційність, щось таємниче, невидиме, загадкове, але основоположне, джерельне як свого роду рушій дії, прагнень і мислення людини.
Проблема екзистенційної сутності людини у творчості Лесі Українки є багатоаспектною. Розкриваючи цю проблему, українська поетеса зосереджує свою увагу насамперед на цінності феномену життя. Людина, і все, що існує живе в природі, і з чим органічно пов’язується буття людини, є життям, а поза життям (усім живим) є лише нежива (мертва) природа. Володіючи життям, а точніше будучи життям, що є найбільшим даром і цінністю, людина крізь призму життя трактує все інше як певну цінність, поза життям усе інше не має вартості для людини. Адже в самому житті захована найбільша цінність, а оскільки само життя є цінністю, то радість життя є безсумнівною цінністю, незаперечним щастям для людини. Найголовніше – чи людина розуміє радість і щастя життя (свого життя та життя ближнього)?
Ця складна проблема вже в ранній період творчості Лесі Українки займала її увагу. Цінність життя не тільки в існуванні людини, але й – усієї живої природи, у якій є і людина. Поетеса вдається до алегорій і метафор, щоб передати розуміння великої цінності життя й водночас розкрити негуманне, байдуже і навіть жорстоке ставлення до нього, його нищення.
У вірші “Конвалія” Леся Українка, розкриваючи розуміння великої сили життя природи, у бінарній контрастності показує, з одного боку, природність та незаперечність життя, яке образно символізує “конвалія”, а з іншого, – байдуже, а навіть жорстоке ставлення людей до життя цієї невеликої ніжної рослинки, бо ж знищила людина її для хвилевої егоїстичної втіхи. Поетеса розкриває суть відношення “конвалія – людина” на контрастному співставленні конвалії як втілення величі, краси й благородності життя і людини, яка бездумно, егоїстично нищить це життя.
З перших рядків вірша читаємо цілком приємні слова:
Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,
Захищалась від негоди
Під віттям широким.
І ось беззахисна рослинка, яка своєю красою могла б принести радість усім, хто біля неї пройшов би, “недовго втішалась” своїм життям, бо “їй рука чоловіча віку вкоротила”. Панночка понесла конвалію на бал. І ось перед нами – велика сила контрасту: з одного боку, панночка та всі запрошені на бал дуже радіють, “на балі веселая музика грає”, “панночка в веселім вальсі закрутилась”, а з іншого, – велике горе конвалію проймає, бо “конвалії та музика бідне серце крає”, “в конвалії головка пов’яла, схилилась”. І якщо конвалія у своїй безвиході прощається з “гаєм милим” і “дубом високим”, “другом єдиним”, то панночка байдужою рукою “тую квітку зів’ялу кинула додолу”. Ось яка ціна життя і краси.
Поетеса робить доленосні висновки, прагнучи осягнути екзистенційну сутність природи життя як реальності. Поперше, справді в реальному бутті людина, засліплена своїми найближчими егоїстичними бажаннями, зовсім не задумується над даром життя взагалі і, прагнучи осягнути свою мету, іде по шляху зневажання, нівечення, й навіть нищення іншого життя, навіть життя людського. Подруге, у контрастному співвідношенні “конвалія – панночка” фактично з’ясовується питання добра й зла, де нищення життя є злом, бо життя конвалії “вкоротилося”. Але перемога зла є хвилевою й ніколи не приносить щастя для того, хто це зло вчинив, бо зло породжує зло.
Може, й тобі, моя панно,
Колись доведеться
Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.
Адже не треба забувати, що радість та щастя за рахунок життя конвалії позірні, короткочасні та й обманливі і зникають як амальгама від першого спогаду про конвалію. Неминуче доведеться панночці співставити життя конвалії із своїм життям, а життя завжди є тим явищем, яким треба дорожити як даром, єдиносущою цінністю.
Недовго й ти, моя панно,
Будеш утішатись
Та й по балах у веселих
Таночках звиватись.
Настане час отверезіння, і гіркий спогад про конвалію не тільки
збуджуватиме думку про сенс і цінність життя загалом і життя важного, людського зокрема, а й спричинятиме неминучі докори сумління за неправедне життя. По-третє, невміння чи небажання оцінити чуже життя як дар є водночас непоправним ударом по своєму власному життю. Ніщо не проходить даремно і завжди в цьому світі діє сила відплати, бо добро породжує добро, а зло породжує зло. І заподіяне життю конвалії повернеться тим же діянням у долі панни.
Може, колись оцей милий, що так любить дуже,
Тебе, квіточку зів’ялу, залишить байдуже!
У контексті екзистенційного виміру сутності людини Леся Українка
виділяє ядро в людському єстві, яке формує “людяне в людині”, що є незаперечною цінністю. “Людяне в людині” – це той зміст духовності, без якого властиво немає людини, а є просто жива істота як біологічне явище, прикрите деякою соціальністю, оскільки все таки живе в суспільстві. Зміст “людяного в людині” – багатогранний, і він визначається не просто сприйняттям обставин, відносин, життєвих подій, що є рівнем буденної свідомості, а насамперед – високою свідомістю, осмисленням та розумінням духовних цінностей, а з цього виростають багатства життєтворчих ідей та ідеалів, які роблять людину людиною і скеровують її мислення та діяльність на утвердження цих цінностей у реальному бутті.
З’ясовуючи питання “людяного в людині”, Леся Українка наголошує на тих потаємних первнях, які заховані в духовній сутності людини, які на поверхні життя виступають як одвічні ідеали братерства, рівності й свободи, первісно виступають як начебто невід”ємні сутнісні атрибути людського єства природнопсихологічні умови її існування. Поетеса підкреслює це у вірші “Мій шлях”:

Коли я погляд свій на небо звожу, –
Нових зірок на йому не шукаю,
Я там братерство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вгледіти бажаю, –
Тих три величні золоті зорі,
Що людям сяють безліч літ в горі .
Чому Леся Українка, як і, зрештою, кожна людина, зводить свій погляд на небо в пошуках зірок братерства, рівності і свободи? А тому що ці первні, що даються людині з її народженням як потаємні вимоги її існування, в ранньому житті частково або зовсім не зустрічають адекватного відношення. Адже сама людська природа – і біологічна і соціальна, – потребує для свого існування спілкування із собі подібними саме на грунті братерства, рівності й свободи як природними правами. Якщо ж у реальному житті людина чи народ не мають таких засад, як братерство, рівність і свобода, то людська природа, у якій затаєно ці первні як вимоги її буття, вступає тоді в суперечність з реальним життям, де є насильство, нерівність, ворожнеча. Це і є конфлікт між людиною і суспільством, народом і режимом. Ось тому під впливом цього конфлікту заховані, але заспокоєні й ніби дрімаючі первні збуджуються до стихійної та підсвідомої дії, активізуються та штовхають людину на пошуки зірок братерства, рівності й свободи, прагнучи їх утвердити в реальному житті, щоб своєму фізичному й духовному єству створити умови для повновартісної самореалізації. І тільки тоді, коли людина усвідомлює свою потребу в реалізації принципів братерства, рівності й свободи як природних прав, починається її дія осмислена, цілеспрямована, творча.
“Людяне в людині” – це усвідомлення вселюдських ідеалів, серед яких поетеса виділяє ідеал свободи – свободи людини й свободи народу. Свобода – це не “манна”, яка і ззовні дарується людині. Це внутрішня життєва вимога людського єства, без реалізації якої людина просто в’яне, нидіє, пропадає, вона тільки животіє, вегетує. Свобода – це вияв сутнісного прагнення людського “Я” сприймати й трактувати світ таким, яким він є, це вільне творче дихання людської душі, найблагородніші сподівання людського серця, найправдивіше мислення та діяння людського розуму в пошуках істини. Свобода – це відкрита й необмежена самореалізація людської сутності.
А якою ж то може бути реалізація людської сутності – “людяного в людині” у суспільстві, де відсутні взагалі елементарні умови справедливості та свободи? Це дуже добре показує Леся Українка в своєму творі “В’язень”. Трагізм дійства розгортається у взаємовідносинах двох людей: одна людина – в’язень, інша – вільна, проте теж не свобідна.

Сидить в темниці в’язень самотній
І скрізь блукає поглядом, смутний;
То по закуренім низькім склепінню,
То по стіні, по брудному камінню,
Над головою в нього розпустила
Нудьга свої широкі сиві крила .
Як видно з творчого задуму поетеси, в’язень сидить у темниці за праведну справу. Проте пригнічені люди здатні лише тривожно споглядати темницю, але чи то байдужі, чи безсилі що небудь зарадити, вони проходять мимо цього монстра, що є свідченням невільничих відносин у суспільстві.

Перед вікном широка бита путь,
По ній чужі байдужі люди йдуть.
Хто йде, хто їде – на темницю гляне.
Холодний погляд! Ох, як серце в’яне!
В темниці тут жива душа конає,
Ніхто про те не думає, не дбає .
Розкриваючи побутову психологію байдужості, страху та невільничого стану суспільства, поетеса виводить на сцену суспільного буття дуже яскраву постать дружини в’язня:
Дорогою йде жінка молода.
Яка ж сумна, убога та бліда!
І на руках несе малу дитину,
Обгорнену в подерту сірячину.
Яка ж вродлива, гарна, мов картина,
Та безталання вбогая дитина! .
Леся Українка розгортає ціле дійство, у якому чергуються то радість, то трагедія цих двох людей: “Побачив в’язень пару ту й зрадів”, а до того ще “весела і жвавенька була і щебетала дівчинка мала” – “татко ручку доні цілував і гіркими сльозами обливав”. Трагізм досяг свого апогею, коли “мала дитина почала квилить і стиха їсти в матері просить”, а “татусь, цілуючи свою дитинку, невільничого хліба дав скоринку”. І, нарешті, фінал трагедії цих людей розкривається в усвідомленні руйнування їх особистого та сімейного життя, що виражається у словах в’язня – “навіщо ми побралися з тобою!”.
У вірші “В’язень” Леся Українка лаконічно, лапідарно розкриває вічно болючу проблему свободи, акцентуючи увагу на відсутності свободи. Коли суспільство скуте кайданами, то й окрема особа, і народ втрачають свою свободу, стають жертвами насильства тиранії, а первні “людяного в людині” не діють пропадають, людина як духовна сутність гине. Але при цьому належить згадати ще один твір лесі Українки “Роберт Брюс, король шотландський”, у якому поетеса дає зразок непохитної боротьби за свободу. Сюжет не складний, але промовистий, бо нависла неволя над народом шотландським.

Вже буде літ п’ятсот тому,
На край шотландський вільний
Війною йшов король Едвард.
Англійський владар сильний.
Оскільки в бою була явною перевага англійців, король, щоб припинити кровопролиття і простішим шляхом опанувати Шотландію, запропонував “спокій повернути краю, прийти до згоди без війни по-братньому звичаю”. Хто погодиться, “той маєтками і людьми володітиме в спокою”, “а лицар буде вільний пан своєї батьківщини”. Кожний лицар має служити королю, у походи ходити, а зате матиме ласку й нагороду. І сталося: “шотландське лицарство здалось”, і “весь гурт шотландський панський” визнав Едварда королем Шотландії, віддавши свою країну під владу Англії. І тільки один зостався “при зброї лицар молодий” – Роберт Брюс.
Шість разів поривався Роберт Брюс до бою “за волю, за рідну країну!”, і кожний раз шотландці зазнавали поразки. До Роберта Брюса прийшла повна зневіра, а з нею психологічна резиґнація; втрата надії на свободу народу забрала всі сили. І в цій душевній апатії та безнадійності з’явився цілком випадковий, нічим у своєму природному вияві непримітний чинник, який став несподіваним вирішальним збудником прибитого, знівеченого, спустошеного пориву до свободи.
У хатині рибальській на безлюдному березі моря сидів самітний лицар Роберт Брюс. У важких роздумах зупинив він погляд свій на стелі, де “павутиння павук собі плів”. Шість разів павук зазнавав невдачі у своєму плетеві, але за сьомим разом осягнув своєї мети: “до стіни свою нитку прип’яв”.

Тут Роберт раптом скочив на ноги,
Ухопив свою зброю до рук
І гукнув: “Та невже таки лицар
Менше має снаги, ніж павук?”.
Сталося несподіване: зрезигнований лицар, який після всіх визвольних невдач готовий був “піти у хрестовім поході” в Палестину, раптом збуджується дрібним прикладом наполегливої, незламної, вольової дії мізерного павука, який повсякденно повторює цю природну процедуру; і знову (символічно сьомий раз) береться Роберт Брюс за зброю для боротьби за свободу Шотландії й перемагає: Шотландія, шотландський народ – вільні!
Леся Українка пише про психологічну природу дії маленького, цілком звичайного життєвого стимулу, що збуджує до акції глибинно затаєні прагнення (первні) до свободи, викрошує неймовірну енергію, зміцнює віру в перемогу свободи. Поетеса доводить, що прагнення до свободи є природним атрибутом і, отже, природним правом людини, але у своїй реальності свобода не дарується, а здобувається, як переконуємося із поезії “Скрізь плач, і стогін, і ридання”:


Заржавіють від сліз кайдани,
Сами ж ніколи не спадуть! .
У руслі “людяного в людині” як вияв екзистенційного самовизначення людини є її природне прагнення до щастя. Звісно, щастя як певний душевний стан радості, задоволення, насолоди, блаженного спокою нерозривно пов’язується із свободою, бо не може бути щасливою людини поневолена, пригнічена, покривджена, поставлена в становище невільника. Водночас щастя, почуття щасливості ґрунтуються на морально-етичних засадах: у всіх випадках щастя мусить бути пройняте моральністю, моральною чистотою. Не може бути щасливою аморальна людина, її щастя – ілюзорне, фальшиве, обманливе, воно – нещастя.
А що ж таке щастя? Якщо виходити з того заложення, що в людському природному єстві є первісно природжена вимога й прагнення до щастя, в силу чого кожна людина має природне право на щастя, то щастя є метою, яку ще треба осягнути. А само щастя – це не просто якась матеріальна цінність, а певний емоційний стан людської душі, пройнятий радістю, задоволенням, благородним спокоєм, свідомістю благодатності, високим почуттям моральної чистоти. Але такий емоційний стан душі, як і все в житті, може бути короткотривалим або продовженим процесом у своєму поетапному розвитку, а кожна людина переживає і розуміє “своє” щастя “по-своєму”.
У поезії “Сон літньої ночі” Леся Українка розкриває своє бачення щастя на ґрунті пережитого життя. Вдаючись до метафори як засобу передачі думки, поетеса використовує слово “сон” як вираження щастя. Вона розповідає: “Приснилось невидане щастя дивне”, і тому “була я щаслива, безмірно щаслива”, але “сон був короткий” і “ранесенькорано вже зникла рожевая мрія моя”. І висновок такий: “Я щастя не маю і в мріях не бачу”.
Чи поетеса мала реальне почуття, справжнє переживання щасливості? Були такі хвилини в її житті, але вони виникали й зникали. Якщо це передавати метафорично в образах, то вони були сном на яву. У своєму особистісному баченні поетеса більш схильна не утішати себе хвилевим щастям, що минає як сон:
Поглянула я, що вже нічка зникала, –
І душу мою обгорнула печаль .
Мужність, непохитний характер Лесі Українки велять їй здійснити вольове рішення :
Коли я часами журюся і плачу, –
Я щастя у долі тоді не прошу.
Особисте життя, нелегкі переживання, стан душевного болю зумовили й відповідне ставлення та розуміння поетесою “свого” щастя, ставлення до нього. Тепер воно набуває зовсім іншого змісту, ваги й значення, це вже не хвилеве захоплення та емоційні переживання, а незгладна радість життя у важкій праці на благо народу. Тому щастя в образі сну залишає поетеса для інших, а сама йде по шляху незгасної, важкої творчої праці як реалізації радості свого важкого життя.

Для інших і доля, і щастя хай буде,
Собі я бажаю не сну, а життя, –
Хто зо сну прокинувсь, хай щастя забуде,
Йому вже до щастя нема вороття! .
Своєрідно трактує Леся Українка проблему щастя в оповіданні-легенді “Щастя”, пов’язуючи його відповідно до задуму з діями “злого духа” який тільки й те робив, що пакостив людям, сіяв лихо, чинив зло. Наситившись злодіяннями, “злий дух” вирішив створити щось більш постійне людям на біду і “створив думкою своєю дивну постать”: “Вона була блискуча, як рання зоря, і міняла свій вид щохвилини, як вогонь. Злий дух дав їй життя і назвав її: щастя. У задумі злого духа щастя, долаючи людей і ранячи їх серця, стало “яблуком незгоди”, “яблуком неспокою”, “яблуком ненаситності”: “Всі прагнули щастя, а ніхто не знав його, всі хотіли бачити його, мати його на хвилинку і вмерти потім, бо воно стало їм миле над життя”. Щастя запалило душу, сіяло жадобу до себе, а втім десь заблисло зорею і назавжди зникло. “І кожний бачив його, хоч у сні, хоч на малу хвилинку. На одного воно глянуло коханими очима, іншому заблищало золотом, іншому засіяло світлом слави. Всіх зачарувало воно навіки, і чари його були отрута. Воно летючою зорею падало в серце і починало горіти. Хто раз бачив його, той не забував його до смерті. Пекельний вогонь прокинувся в душах всіх людей. Всі шукали щастя, всі хотіли мати його ціле в своїх руках. Для нього віддавали все найдорожче, губили себе і других, сльози й кров лились річками во ім’я його. А щастя літало по світі зорею, блискавицею, вогником бродячим і ніде не спинялось надовго, і ніхто не мав його ціле в руках” . Над землею стояв “великий крик” – “Щастя! Щастя!”, а його не було. “З того часу не стало на землі ясного спокою, потьмарилась блискуча Божа мрія” [7, c. 106]. Це ж бо була радість “злого духа”.
Розглядаючи щастя як витвір “злого духа”, Леся Українка мала на меті показати, що вся біда не в злій природі щастя, а в людських бажаннях та устремліннях до щастя. Природа щастя справді мінлива й рухлива: щастя з’являється і зникає, а точніше стає звичним, бо людина з ним зживається, призвичаюється, тому воно втрачає своє попереднє значення. А людина власне бажає “цілого” щастя і то назавжди; оскільки ж такого не буває (відповідно до самої природи щастя як певного емоційного стану, піднесення задоволення, радості), то в людини з’являються ремствування, незадоволення, переживання тощо. На поверхні явищ, як це мовиться в легенді, здається, що це витівки “злого Духа”, який наділив щастя такими зловісними властивостями; а насправді, за своєю суттю творцем цього лиха є жадоба (ненаситність) самої людини.
Загалом Леся Українка трактує щастя як піднесений емоційний стан людини, збуджений саморозкриттям багатства духовної сутності людського єства, благородними дійствами, осягненням благодатної мети, утвердженням добра для народу.
Проблема людини та екзистенційності її буття вирішується у творчості Лесі Українки в проекції на самоаналіз поетесою екзистенційності свого власного життя і на розкриття екзистенційності людського єства в руслі життя народу. Це справді нове бачення поетесою людини, її світогляду, життєвої місії.

Проблематика у творі  „Блакитна троянда”

Драму Лесі Українки „Блакитна троянда” ми розглядаємо як неоромантичну новаторську психологічну драму, яка містить багато нового, що вирізняє драматургію поетеси від її попередників. Уже заголовок символізує високе, чисте кохання. Образ „блакитна троянда” взято з середньовічних лицарських романів, у яких ця квітка, що росте десь у міфічному лісі, була поетичним символом любові. Доступитись до блакитної троянди міг тільки лицар „без страху і догани”, який носив на щиті зображення, а в серці образ своєї єдиної дами.
Сюжет твору, розвиток інтриги вибудовується на проблемі спадковості, яка у зв’язку з новими науковими відкриттями в галузі генетики і психіатрії хвилювала не лише вчених, а й письменників (Е.Золя, Г.Ібсена, Г.Гауптмана, І.Франка, В.Винниченка). Головна героїня „Блакитної троянди” Любов Гощинська хвора спадковим божевіллям і розуміє його можливі трагічні наслідки. Тому вона позбавляє себе права на особисте щастя, кохання, сім’ю. Гощинська переживає велику душевну травму, кохаючи молодого письменника Ореста. Це почуття взаємне, але дівчина не хоче зробити милого нещасливим, адже її переслідує приреченість, неминучість катастрофи. Непрості перипетії сюжету ускладнюють несприятливі життєві обставини, конфлікт з оточенням, яке не завжди розуміє героїню. Наступає трагічна розв’язка.
Важливим тут є мотив жертви, як зазначає Я.Поліщук, „...досить поширений у творчості неоромантиків” і небайдужий письменниці. Жертва трактується не лише в морально-філософській площині, а неодмінно і в соціально-філософській. Героїня здатна жертвувати собою не лише заради вищих ідей чи суспільних інтересів, а лише для того, щоб не зруйнувати життя однієї людини. Реальною свідомою жертвою виявляється відданість собі, своєму призначенню, готовність до кінця пройти власний шлях, не збившись на легші, але чужі манівці. Гощинська належить до людей, для яких найстрашнішою є зрада самому собі. Таким чином, вірність собі тут цінується вище, аніж вірність правді. У цьому випадку яскраво виявляється особистісний індивідуальний підтекст жертви. Крім того, самотня протягом життя, Любов і в жертві своїй – самотня. Отже, ця жертва дорівнює жертві за гріхи віків і жертві заради вічних цінностей, позбавлення себе та оточуючих від страждань.
У драмі порушується також проблема існування щастя в реальному світі, в житті божевільної і нормальної людини. Ця проблема є тісно пов’язаною з „життям у незнанні”, адже знання з давніх-давен вважалося ознакою особистого нещастя, а то й проклятості людини. Поняттю „щастя” в драмі протиставляються не лише знання Гощинської, але й така відносна категорія філософії, як правда, бо правда надто оголена, жорстока, раціональна, а щастя неможливе без емоцій, почуттів. Це, певно, відгомін ніцшеанського естетизму, де взаємозаперечувались краса і добро (Любов кохала Ореста, але її очі, її погляд убив їхнє щастя). Так вирішується вже названа проблема ймовірності існування щастя для божевільної людини, яка ніколи не буде мати особистого щастя. Гощинська кінчає життя самогубством на очах втрачаючого розум Ореста. Отже, справжнє щастя трагічне, бо проминуще, і в цьому його неперехідна цінність.
Уже в цій ранній п’єсі накреслюються деякі стильові ознаки, що далі розвинуться в наступних неоромантичних творах. У діалогах важливу роль починає грати підтекст, натяки, недомовленість. Крім того, вже тут помічаємо, як зростає функція метафори, збірної деталі, спрямованих на розкриття авторського задуму. Саме таку роль відіграє образ осіннього дощу, художні деталі (абажур, ноти, фата). Впродовж усієї драми витримується змістовне „звучання” кольорів – червоного і блакитного як тривоги і ніжності.
У драмі наявна також естетична проблематика взаємостосунків молодшого і старшого поколінь, розглядаються поняття про честь, гідність, совість, філософське осмислення таких категорій естетики, як краса, щастя, любов, добро і зло. Наприклад, по-новому в драмі розглядається категорія краси, проблема сутності краси, її буття в наскрізному часі. Модерністичне мислення Лесі Українки проявляється в тому, що земну красу вона ототожнює із смертю, небуттям. Краса – це справді трансцендентальна єдність. Досліджуючи її „перерваність”, Леся Українка підкреслює, що елемент краси пригнічує. Всі видіння, які реалізуються через діалоги, побудовані на мовній грі червоного кольору, що в античній і біблійній давнині символізував божественне, царське. Тому червоне – прекрасне – красне стають в один смисловий ряд. Його можна прочитати в образах: нитка, кров, червоне освітлення, яке підкреслює наростаючу тривогу.
Таким чином, модифікацію жанру драматичної поеми у неоромантичну можна простежити на прикладі „Блакитної троянди” Лесі Українки.


Висновок.

Ольга Петрівна Косач не тільки виховувала, вчила, лікувала своїх дітей, але й була їх вимогливим критиком. Матері завдячувала Лесі Українка любов‘ю до літератури і світової історії, знанням іноземних мов. Під впливом матері розвинувся її мужній вольовий характер. Від матері успадкувала вона ненависть до царизму і національного гноблення, глибокий патріотизм. Мати була найпершим читачем і редактором її творів.
В кінці 90-х років родина Косачів переїхала на постійне проживання до Києва, де Олена Пчілка заснувала журнал „Рідний край”. У 1908 р. вийшла з друку збірка її повістей, оповідань, п’єс „Світова річ”. Їй належать спогади про М.Старицького (1904 р.), М. Лисенка (1912–1928 рр.), М.Драгоманова (1926 р.). Письменниця продовжувала фольклорно-етнографічну діяльність. З цією метою приїжджала в кінці 1902 р. в с. Запруддя (нині Камінь-Каширський район). Записані тут 12 унікальних колядок та інші волинські пісні цього жанру спонукали її опублікувати наукову розвідку „Украинськие колядки” в журналі „Киевская старина”. Початок нового століття приніс Олені Пчілці тяжкі особисті втрати – смерть сина Михайла (1903 р.), чоловіка (1909 р.), Лесі Українки (1913 р.). Олена Пчілка переїхала до Гадяча, куди перенесла редакцію „Рідного краю”. У 1921 р. повернулася до Києва, де їй було запропоновано в 1924 р. роботу в Академії Наук України, а в 1925 р. письменницю обрано членом-кореспондентом Академії Наук України. Працюючи тут, вона займалася етнографічними розвідками, писала спогади.
4 жовтня 1930 року перестало битися серце визначної громадської діячки, письменниці, вченої, яка, за словами Панаса Мирного була „родюча, як земля, а робоча – як бджола”. Олена Пчілка була завжди вірною демократичним і гуманістичним ідеалам, стояла на позиціях реалізму і народності, своєї творчістю і громадською діяльністю прагнула служити справі розквіту української літератури і культури.

Список використаної літератури

1.    Леся Українка. Конвалія // Твори: у 10 т. К., 1963. Т. 1. С. 44–45.
2.    Леся Українка. Мій шлях // Твори: у 10 т. К., 1963. Т. 1. С. 87–88.
3.    Леся Українка. В’язень // Твори: у 10 т. К., 1963. Т. 1. С. 67–68.
4.    Леся Українка. Роберт Брюс, король шотландський // Твори: у 10 т. К., 1963. Т. 2. С. 40–53.
5.    Леся Українка. Крізь плач, і стогін, і ридання // Твори: у 10 т. К., 1963. Т. 1. С. 99.
6.    Леся Українка. Сон літньої ночі // Твори: у 10 т. К., 1963. Т. 1. С. 135–136.
7.    Леся Українка. Щастя (Легенда) // Твори: у 10 т. К., 1965. Т. 7. С. 104–106.
8.    Гундорова Т.І. Реалізм і неоромантизм в українській літературі на початку ХХ ст. // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ –
9.    ХХст. / За ред. М.Т.Яценко – К.: Наукова думка, 1991. – С.166-191.
10.    Зеров М. Твори в 2 т.: Історико-літературні та літературознавчі праці. – К.: Дніпро, 1990. – Т.2. – 589 с.
11.    Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т.Гром’яка, Ю.І.Коваліва та ін. – К.: ВЦ „Академія”, 1997. – 752с.
12.    Пахаренко В. Нарис української поетики // Українська мова та література. – 1997. – №34. – С.48-50.
13.    Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму: Літературознавчі студії. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. – С.105-162.
14.    Правдива іскра Прометея // Літературно-критичні статті про Лесю Українку: Книга для вчителя / Упорядник О.Ф.Ставицький. – К.: Рад. школа, 1989. – 223 с.