План:

Вступ......................................................................................................................3

Розділ І. Діалог......................................................................................................4
1.1. Поняття діалогу..............................................................................................4
1.2. Правила ведення діалогу...............................................................................5
1.3. Діалогічне красномовство.............................................................................7
1.4. Бесіда — діалогічна форма викладу і вивчення нового матеріалу..........12

Розділ ІІ. Монолог...............................................................................................17

Висновки..............................................................................................................19

Список використаної літератури.......................................................................21

Вступ

Сучасна мовна ситуація характеризується залученням широких верств населення в публічну мову, різноманітністю її пологів (політична, військова, дипломатична, академічна, церковна, ділова) і жанрів (лекція, доповідь, проповідь, виступ на мітингу, в публічній дискусії і ін.)
Особливістю сучасного публічного мовного спілкування є його діалогізованість: на передній план виступають різні форми діалогу (суперечка, дискусія, полеміка, теледебати, інтерв'ю), нерідко опосередкованого засобами масової інформації. Діалог телеведучого і його гостя в студії, як правило, припускає наявність іншого, третього учасника — аудиторії глядачів, що може виражатися у відомій формулі: «Спасибі всім, хто був сьогодні разом з нами». Часом політичні опоненти, сперечавшися один з одним в засобах масової інформації, сперечаються перш за все для аудиторії, завойовуючи потенційних виборців.
Діалогизірованность спілкування виявляється і в монологічній формі мови. Для того, щоб бути ефективним, монолог (лекція, доповідь, виступ на мітингу, слово вчителя на уроці і т. д.) повинен включати засоби діалогизації: обіг, питання або питань у відповідь ходи, частинки, ввідні слова і вирази, які дозволяють встановлювати контакт з аудиторією, викликати і підтримувати її увагу і інтерес до мови.


Розділ І. Діалог.
1.1. Поняття діалогу
Діалог (dialog) - двосторонній обмін інформацією між двома людьми, людиною та ЕОМ в вигляді питань та відповідей.
Монологічний і діалогічний тексти розрізняються між собою як з погляду структури, що лежить в основі мовленнєвої ситуації, так і з погляду закономірностей текстоутворення, що в них діють (О.І. Москальська).
Відмінності в структурі мовленнєвої ситуації визначаються розподілом ролей між учасниками мовленнєвого акту. Монологічний текст – це усне чи письмове мовлення однієї особи, інший учасник мовленнєвого акту – адресат, реципієнт*, або мислиться, або не відразу реагує (лінійний ланцюжок речень). Діалогічний текст репрезентує альтернативний ланцюжок, що утворюється чергуванням висловлювань двох чи декількох учасників мовлення.
В основі діалогу лежить діалогічна єдність: вираження думок та їх сприйняття, реакція на них, що знаходить відображення у структурі цього акту мовлення. Діалог складається з взаємопов'язаних реплік співрозмовників.
Діалогічне спілкування являє собою не один якийсь вид мовленнєвої діяльності його учасників, а мовленнєвий акт (обмін інформацією), у якому говоріння і слухання – нерозривно пов'язані види мовленнєвої діяльності.
Основними ознаками діалогу є: намір, цілеспрямованість, правила ведення розмови.
Цілеспрямованість мовленнєвої дії в діалозі – це наявна чи прихована мета мовця (слухача) (повідомлення про щось, питання, наказ, порада, обіцянка і под.).
Для того, щоб досягнути своєї мети кожний із співрозмовників реалізує свій намір, спонукаючи партнера до певних мовленнєвих дій. Необхідною для діалогу є правила ведення розмови: а) повідомлення подається певними порціями; б) повідомлення відповідає темі розмови; в) співрозмовники роблять мовлення зрозумілим, послідовним.
Існує типовий набір смислових частин розмови:
1) установлення контакту із співрозмовником (зоровий – мовленнєвий, зоровий + мовленнєвий);
2) початок розмови;
3) розвиток теми (реакція співрозмовника + репліки); кінцівка розмови.
Істотним для діалогу є той факт, що відповідач знає, про що йдеться, що дуже важливо. Саме знання ситуації і є тією ознакою, яка визначає граматичний лад усного діалогічного мовлення.

1.2. Правила ведення діалогу
Все наше життя триває у процесі діалогу: вдома, на роботі, під час відпочинку, навіть із самим собою. Для того щоб діалог дав позитивні результати, запрошуємо ознайомитися з такими правилами.
Правила для того, хто говорить:
• доброзичливість, повага до партнера, з яким спілкуєтесь;
• ввічливість, відсутність категоричності;
• скромність у самооцінках, ненав'язливість;
• орієнтація на партнера, створення для нього психологічного комфорту;
• постійне стимулювання зацікавленості партнера до проблем спілкування;
• логічність у викладі своїх поглядів та пропозицій;
• підтримка уваги партнера, стимулювання його активності в сприйнятті;
• вибір такого стилю розмови, який був би сприятливим не тільки для ситуації спілкування, а й для сприйняття партнером.
• враховувати дистанцію в спілкуванні, систему жестикуляції і міміки тощо.
Правила для тих, хто слухає:
• не шкодуйте часу для того, щоб вислухати партнера;
• терпимо й шанобливо ставтесь до того, хто говорить;
• не перебивайте партнера, вислухайте його до кінця;
• дайте партнерові виявити себе в спілкуванні, стимулюйте його активність;
• використовуйте мовні, жестові, мімічні засоби емоційно-психологічної підтримки того, хто говорить.
Дотримання запропонованих правил сприятиме безконфліктному спілкуванню.
Філософ-стоїк Епіктет пояснював, що під час розмови треба більше слухати, ніж говорити: "Недарма Бог дав нам один язик і двоє вух". Уміння слухати має першочергове значення для людського
спілкування. За статистичними підрахунками, час, який ми витрачаємо для контактів на роботі і вдома, розподіляється таким чином: 9 % — пишемо, 16 % — читаємо, 30 % — розмовляємо і 45 % — слухаємо (точніше, повинні слухати). Слухати — це не просто мовчати, це вміти зосередити й утримувати увагу на предметі розмови протягом усієї розмови.
Досвідчені, тактовні люди кажуть, що треба вміти мовчати взагалі про все, що має значення лише для тебе. Тому важливо, як писав Цицерон: "Не слід заволодівати розмовою, як вотчиною, з якої маєш право вижити іншого. Навпаки, потрібно намагатися, щоб кожний мав у розмові свою чергу".
Українські прислів'я про спілкування.
• Треба знати, що і де казати.
• Гостре словечко коле сердечко.
• Говорить п'яте через десяте.
• Хто каже до ладу, то вухо наставляй, а хто без ладу, то теж не затикай.
• Менше говори — більше вчуєш.
• Мовчанка гнів гасить.
Поради.
• Говоріть по суті й красиво.
• Говоріть лише тоді, коли є про що сказати.
• Говоріть коротко й точно.
• Говоріть, щоб вас чули.
• Не вживайте незрозумілих слів.
• Говоріть так, щоб вас цікаво було слухати.
• Менше жестикулюйте.
• Не читайте мораль у процесі діалогу.
• Прагніть тримати себе впевнено навіть у складній ситуації.
• Не піддавайтесь емоціям.
• Прагніть постійно контактувати з аудиторією чи опонентом.

1.3. Діалогічне красномовство
Діалогічне (полілогічне) красномовство формується не одним промовцем, а двома або кількома. Основні види такого красномов¬ства: бесіда, дискусія, суперечка, диспут, нарада, прес-конферен¬ція, інтерв'ю, ділова гра, вечір запитань і відповідей, вікторина, «круглий стіл» тощо.
В умовах правової держави, коли авторитарний стиль змінюється демократичним, зростає роль конструктивного діалогу не тільки в . політиці та пропаганді, а й у інших сферах суспільного життя, зок¬рема в культурі, освіті. Невміння вести конструктивний діалог при¬зводить до непотрібного протистояння і протидії сил, до гальму¬вання демократичного розв'язання проблем.
Діалог як вид красномовства є дуже давнім. Великим майстром діалогічного ораторства був Сократ. У грецькій риториці мистецтво вести суперечку, полеміку називалось еристикою. Еристика є складнішим видом, ніж монологічне красномовство. Оскільки, як правило, учасникам діалогів і полілогів притаманні різні погляди, суперечливі думки й емоції, а це потребує неабиякої уваги співбе¬сідників, підготовки, відповідного настрою, переконливих доказів, тактовності тощо.
У діалозі-полілозі може бути зіткнення учасників різних ідео¬логій, різних способів міркування, соціальних ролей, неоднаково¬го життєвого досвіду, діаметрально протилежних душевних станів, різної міри вихованості, а в результаті все-таки треба дійти згоди і знайти прийнятне розв'язання проблеми. Тому оратори і педагоги, для яких також головною формою роботи з вихованцями є діалог-полілог, мають враховувати всі аспекти підготовки діалогу: мов¬ний, логічний, психологічний, педагогічний, аксіологічний (оцін¬ний), політологічний і соціологічний.
Еристика
Еристика (від гр. егізіікок — той, що сперечається) — це рито¬рика діалогічного мовлення. Вона виявляється в таких жанрах, як:
дискусія, полеміка, диспут, дебати, суперечка.
Дискусія (від лат. аіясивкіо — розгляд, дослідження) — це об-говорення певної проблеми або групи питань чи одного дуже важ¬
ливого питання з метою досягнення істини. Мовно-жанрові озна¬ки дискусії добре простежуються у зіставленні її з полемікою.
Полеміка (від гр. ро1еті1со$ — військовий, ворожий) — це та¬кож обговорення певної важливої проблеми чи окремого питання. Проте якщо для дискусії головним є пошук істини шляхом вдалої постановки і зіставлення аргументів і контраргументів, то для поле¬міки головним є досягнення перемоги шляхом зіткнення різних поглядів, утвердження власного погляду, хоч і на шкоду істині. В дискусії протилежні сторони називаються опонентами, у по¬леміці — супротивниками, суперниками, конкурентами. У дискусії опоненти шукають істину, компроміс, консенсус, угоду, злагоду; у полеміці — утвердження власного погляду, перемогу своєї позиції. Дискусія ведеться за певними правилами і за згодою її учасників. Тема дискусії формулюється заздалегідь або до початку дискусії. Учасники її почергово висловлюють свої положення, думки, спро¬стування, в результаті чого дискусія набуває логічного, зв'язного ! характеру. Мовні засоби дискутування мають бути прийнятними V' для всіх учасників дискусії, толерантними. Використання неперед-бачуваних засобів осуджується і може зупинити дискусію без вис¬новків і завершення її. Натомість полеміка не дотримується таких правил. У ній перемагає ініціатива суперників, ситуативність спілку¬вання, непередбачувані і раптово знайдені «під руку» засоби не зав¬жди переконливої, але наполегливої і напористої аргументації.
Диспут (від лат. (ііврито — досліджую, сперечаюсь) — це зазда¬легідь підготовлена і проведена у певний час на обрану тему (нау¬кову, політичну, літературну тощо) публічна суперечка між попе¬редньо визначеними опонентами. Тема обирається така, яка містить у собі складну проблему, різні тлумачення або різновекторні шля¬хи її розв'язання. Саме тому не менше двох промовців повинні опонувати один одному, щоб усебічно висвітлити проблему і знай¬ти шляхи її вирішення.
Дебати (фр. сіеЬаїез, від оеЬапге — сперечатися) — це представ¬лення своїх ідей, поглядів, концепцій, програм, свого бачення роз¬в'язання важливих державних, громадських проблем на протива¬гу іншій стороні (учаснику) дебатів. Риторика діалогічного мов¬лення також виробила певні правила, технологію і культуру еристи¬ки. На основні та окремі з них варто звернути увагу освіченим громадянам, особливо тим, хто готує себе до активної державної, політичної, громадської чи якоїсь іншої публічної діяльності. Передусім слід пам'ятати про таке:
— Ніколи не треба дискутувати чи сперечатися з приводу тем, понять, що є аксіомами і не потребують доведення. Такі теми не дають простору, перспективи для розгортання думки, дискусія «за¬хлинеться», опоненти не зможуть себе показати. Слід обирати теми, що «потребують роботи думки» (Арістотель).
— Пам'ятайте, що основною і найкращою метою всіх без винят¬ку суперечок є змусити супротивника думати так, як ви, прийняти вашу позицію. Ця висока і, на ваш погляд, благородна мета потре¬бує від вас стратегії і тактики.
— Ніколи не викладайте відразу всі положення, тези чи аргу¬менти. Тут монологи не потрібні. Ніби намацуючи дорогу, виберіть одне, але добре сформульоване положення. Послідовно додавайте по одному тези й аргументи, але завжди майте про запас що сказати.
— Вгамуйте хвилювання, страх, бо інакше вони пригальмують вашу думку. Пам'ятайте: тут, як у монолозі, чим більше хвилю¬ватиметесь, тим гірше думатимете і говоритимете. Переляканого пожаліють, але не пошанують. Потім, коли повернеться спокій і твереза думка, відчуєте незадоволення собою і помітите свої по¬милки та упущення.
— Будьте уважними до опонента, суперника, конкурента, запа-м'ятовуйте не тільки те, що він каже, а й те, що казав раніше. По¬мітивши суперечність у його висловлюваннях, повертайтеся до раніше сказаного ним та вже забутого і методом сократівської іронії заженіть у кут: ставте запитання, поки він не стане сам собі запе¬речувати.
— Не підмінюйте тему суперечки і не дозволяйте опонентові це робити, якщо сперечаєтеся чесно. Перескакуючи з однієї теми на іншу, жодної не розглянете вичерпно, і не буде з чого робити висно¬вок. Впорядкуйте спочатку всі питання теми і послідовно обгово¬рюйте кожне, виділяючи результат одним реченням, а потім з цих речень сформулюєте висновки.
— На початку розмови домовтеся про метамову (терміни, дефініції, поняття, категорії, класифікації, джерела тощо).
— Не намагайтеся все заперечувати. Використайте прийом умов-ного схвалення, при якому можна погодитися з певними положен¬нями опонента. Станьте ніби на його позицію, але потім заперечте йому у найсуттєвішому. Так ви пом'якшите йому біль за втраче¬ною позицією.
— Уникайте суперечок про те, чого добре не знаєте. Вчіться вчас¬но переводити розмову в інше русло. Майте для цього якісь заго¬товки, свіжі новини, події, факти, сенсації, приказки, дотепи тощо. Але не смійтеся зі своїх жартів, хай інші з них сміються.
— Будьте завжди готовими не тільки до кроку вперед, але й до кроку назад, не соромтеся вибачитися, перепросити. Заспокойте себе тим, що, добре підготувавшись, ви іншим разом надолужите втрачене.
— Якщо дискусія чи полеміка публічна, не забувайте про ауди¬торію, залучайте її до паритету (колеги знають.., слухачі підтвер¬дять.., студенти пам 'ятають...), але дуже шанобливо і не вислов¬люйте негативних оцінок.
— Намагайтеся основні положення, поняття, дефініції, ознаки повторити, підкреслити у різних контекстах кілька разів з тим, щоб ваша позиція запам'яталася і закріпилася.
— Пам'ятайте, що, як і в монологічній промові, головним у діа-логічному спілкуванні (і суперечці) є тези й аргументи. Для діало¬гу вони мають бути дуже короткими, точними і «ударними». Тези формулюються за принципом актуального членування речення:
тема (дане) — рема (нове).
— Аргументація має будуватися на причиново-наслідкових зв'язках і законах формальної логіки: це є так тому-то...; якщо це є таким, то...
— Найкращими аргументами у суперечці є доказові положен¬ня, точні факти і цифри, конкретні явища, події.
— Завжди починайте розмову якомога приємнішим, спокійні¬шим і тихішим тоном, щоб був простір для наростання суперечки і щоб завжди відчували, що є можливість підвищення тону, але ніколи не підходьте до межі підвищення тону, не зривайтеся на крик, бо смішно виглядатимете в очах присутніх. Зробіть очевид¬ну паузу і, якщо не зможете приємним, то хоча б байдужим тоном обов'язково завершіть розмову (на жаль. Ви мене не зрозуміли, шкода, що ми не домовилися; це втрата для мене, як, можливо, і для Вас; продовжимо розмову наступним разом; шкода, що ніхто з нас не переконав іншого).
— У розпалі суперечки, коли можуть злетіти з уст недобрі, злі, останні слова, негайно зупиніться (глибоко дихайте носом). Пам'я¬тайте, що після будь-якого конфлікту з суперником доведеться миритися і щось прощати, тоді самому буде незручно за різні сло¬ва. Коли настрій поганий, не дискутуйте, бо все одно програєте, й уникайте ситуацій «з'ясування стосунків».
— Продумайте тактику відступу, відкладання на потім — на . випадок неуспіху чи поразки (Сьогодні справді ще не час, але...;
Ми до цього ще повернемося пізніше, а зараз...; Ви самі з часам переконаєтеся...).
У разі поразки ведіть себе чемно і гідно. Придумайте варіанти:
вчуся дискутувати: хотів переконатися в тому, що Ви знавець;
Ви для мене зразок для наслідування; я поступаюсь Вам, зали-шаючись при своїх переконаннях; і все ж аргументи не вичерпані тощо).
В усіх випадках, навіть образливих для вас, пам'ятайте про мов¬ний етикет. Мило привітавшись поширеним звертанням, зробіть опоненту комплімент, запевніть його у своїй повазі, почніть роз¬мову з нейтральних коротких тем (погода, час, дорога, люди), не помітно і м'яко підходьте до основної теми. У процесі дискусії також не забувайте кілька разів звернутися до опонента (на ім'я, ім'я і по батькові, шановний, друже, мій опоненте тощо), перепросіть, запропонуйте щось, висловіть свої наміри в бажальній формі (я б хотів почути, чи міг би я спитати Вас).
Пам'ятайте про ввічливість і пошанні мовні формули навіть тоді, коли програєте суперечку. Програвайте красиво — це також одна з ваших перемог.

1.4. БЕСІДА — ДІАЛОГІЧНА ФОРМА ВИКЛАДУ
І ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ.
З усіх форм живого слова найефективнішою для учнів молодших класів є бесіда — діалогічна форма викладу і вивчення нового матеріалу. Вона активізує педагогічний процес, збуджує мислення дітей, підвищує працездатність і самодіяльність учнів. Німецький педагог А. Дістервег зазначав, що будь-який метод поганий, якщо привчає учня до простого сприймання або пасивності, і добрий в тій мірі, в якій пробуджує в ньому самодіяльність.
Бесіду проводять тоді, коли можна послатися на факти, які хоча б частково відомі дітям з прочитаних книг, з влас¬них спостережень над предметами або явищами серед природи, в куточку живої природи, на навчальне-дослідній ділянці. Проте бесіду можна побудувати і на маловідомому або навіть не відомому учням матеріалі при умові викори-стання роздавального матеріалу, картин, таблиць, карт, кіно- або діафільмів та ін. її проводять у формі запитань учителя і відповіді учнів. Іноді учні також ставлять за¬питання, які потребують вичерпної відповіді. Запитання до учнів треба ставити так, щоб вони збуджували думку, самостійне мислення, спонукали до відповіді. Конкретні, точні, чіткі запитання дають змогу проводити бесіду послідовно, логічно пов'язувати в окремі частини програмний матеріал. Провести жваву, насичену навчальним матеріа¬лом, логічну, цікаву для дітей бесіду нелегко, особливо для молодого вчителя. К. Д. Ушинський звертає увагу на те, що запитання, відповіді на які розкривають повністю зміст прочитаного, не так легко поставити, як може зда¬тися на перший погляд, і наставнику слід спершу самому засвоїти зміст статті і підготувати запитання до неї. Спочатку краще попередньо навіть записувати ці за¬питання.
Щоб ставити запитання учням, учитель, готуючись до бесіди, повинен враховувати вік учнів, їхній розумовий розвиток, рівень знань з раніше вивчених тем, відомості, які дістають учні з кінофільмів, радіо- телепередач, науко¬во-популярної літератури та ін.
У II і III класах зміст запитань стосується в основному зовнішнього вигляду предмета — його назви, форми, величини, кольору, частин тощо. У IV класі зміст за¬питань ускладнюється: починаючи із зовнішнього вигляду предмета або явища, вони повинні привести до розкриття внутрішньої суттєвості, пояснити причинно-наслідкові зв'язки. Чому саме такий колір мають тварини пустині? Чому на Чорноморському узбережжі Кавказу цілий рік зеленіють і розвиваються рослини? Яке літо? Чому?
Запитання повинні бути точними, сформульованими коротко, без зайвих слів, одне запитання повинно бути продовженням попереднього логічно пов'язані між собою. Запитання не повинні підказувати відповідь. Не-доцільно ставити запитання, які потребують складних і. довгих відповідей. У такому разі матеріал краще розділити на дрібніші запитання. Однак не треба ставити і таких запитань, на які можна дати тільки короткі відповіді: «так» чи «ні». У деяких випадках треба ставити навідні запитання. Запитання в кінці бесіди повинні привести до відповідного (наміченого) висновку.
Щоб залучити всіх учнів до роботи під час бесіди, учитель ставить запитання до всього класу; після деякої паузи слід викликати одного учня, який повинен дати повну відповідь. Неповну і неточну відповідь доповнюють інші учні.
Можна проводити бесіду на різних етапах уроку: при опитуванні вивченого матеріалу, при закріпленні його тощо. У II класі за допомогою бесіди учнів підготовляють до читання статей природничого змісту. Є бесіди роз'яснювальні, контрольні і заключні. Роз'яснювальні мають на меті виклад і  пояснення нового матеріалу, контрольною вчитель перевіряє правильність засвоєння вивченого ма¬теріалу учнями, заключною узагальнюються і системати¬зуються знання учнів, наголошується на основному з вивченого.
Проводять бесіди на підставі спостережень, дослідів, статей з підручника, розповіді вчителя, екранних засобів, за планом або картою, картиною тощо.
На основі спостережень бесіду проводять, щоб забез¬печити вірне сприймання учнями навколишньої дійсності, сформувати правильне поняття й уявлення про предмети і явища природи. Послідовно ставлячи запитання, вчитель пропонує дітям уважно розглянути предмет, спрямовує їхню увагу на головні ознаки предмета або явища, допо¬магає сформулювати результати спостережень, зробити висновки.
Для того щоб виявити, як учні зрозуміли зміст викона¬ного досліду, пояснити причину спостережуваного явища, з'ясувати, який висновок можна зробити, де буває подібне явище в природі, де використовується тощо, бесіду про¬водять на основі дослідів. Проведенню такої бесіди передує пророблення дослідів учнями під керівництвом учителя.
Бесіду на основі прочитаної статті проводять, щоб виявити, як діти розуміють описаний дослід, явище, особ¬ливості предмета або господарської діяльності населення певної місцевості. Учитель ставить запитання, за допомогою яких виявляє знання учнів, систематизує і доповнює їх.
У III класі природничий матеріал дається у формі оповідань, віршів, ділових статей. Перед читанням учитель за допомогою послідовного ряду запитань підводить дітей до свідомого сприймання прочитаного, формує чітке уяв¬лення про предмет або явище. Набуті знання під час бесіди систематизуються, поглиблюються і розширюються за допомогою підручника. Статтю можна поділити на частини, до кожної з яких потім підібрати запитання.
Після розповіді вчитель виявляє, як діти зрозуміли зміст викладеного і засвоїли новий матеріал, а також як систематизують знання.
Обов'язковою є бесіда при застосуванні на уроках природознавства екранних засобів. За допомогою бесіди проводяться актуалізація знань і постановка конкретних завдань, що забезпечує активізацію сприймання. Під час бесіди вчитель керує сприйманням кожного кадру діа¬фільму, діапозитивів. Застосовують бесіду, щоб виявити зміст переглянутого кінофільму (діафільму), систематизу¬вати й узагальнити набуті знання.
Бесідою, яку проводять за картиною, вчитель досягає конкретизації природничого матеріалу, створення відповід¬ного уявлення, кращого засвоєння матеріалу. На уроці використовують картини, які відповідають даній темі. Найчастіше картини аналізують від загального до окремого: що показано на картині? що зображено на передньому плані? що зображено справа? та ін. Одночасно вчитель пояснює особливості предмета або явища. У кінці бесіди ставляться узагальнюючі запитання.
При організації бесіди за картою доцільно використо¬вувати вже відомий матеріал. Учитель повинен, спира¬ючись на відоме, розкривати нове. Наприклад, учитель пропонує знайти Уральські гори. В якому напрямку простягаються Уральські гори? Яка річка бере початок у горах і тече на південь? Куди вона впадає? Яка низовина роз¬ташована на захід від гір? і т. д.
Хорошим засобом вивчення карти і вміння читати її є метод умовних подорожей. Учитель вказує учням мар¬шрут подорожі, а учні осмислюють і розповідають усе, що їм відомо про місцевість, через яку проходить маршрут.


Розділ ІІ. Монолог

Монолог, монологічне мовлення (від моно і греч. lуgos - слово, мова), вид мови, зовсім або майже не пов'язаної (на відміну від діалогічної мови) з мовою співбесідника ні в змістовному, ні в структурному відношенні. Монологічне мовлення володіє набагато більшою мірою традиційності при виборі мовних, композиційних і інших засобів, має, як правило, складнішу синтаксичну побудову в порівнянні з репліками в діалозі. У побутовому спілкуванні монологічне мовлення зустрічається украй рідко, що дало підставу Л. У. Щербе припустити її похідна від діалогічної (у історичному плані). Основні комунікативні ситуації її вживання - сфера мистецтва, ораторського виступу, спілкування по телебаченню і радіо, ситуація навчання (мова вчителя в класі і т. п.). По своїй мовній і структурно-композиційній організації монологічне мовлення набагато складніше, ніж інші види мови; ці її особливості вивчає т.з. лінгвістика тексту (проблема складного синтаксичного цілого, абзацу і т. п.).
За межами художніх творів форму монологу приймають окремі різновиди усних висловів, таких, як мова оратора, лектора, виступ по радіо, телебаченню. Монологічне мовлення, що має зовнішнього адресата, характеризується такими загальними ознаками, як наявність в ній обігу, а також займенників і дієслів другої особи, дієслів наказового нахилу і інших форм волевиявлення. Мовні типи монологу обумовлені властивими монологу комунікативними функціями (розповідь про подію, міркування, сповідь, самохарактерістіка і т. п.). Так, для монологу оповідного типу характерне з'єднання дієслівних фраз, в яких співвідношенням видо-тимчасових форм дієслівних присудків виражена послідовність дій, рух подій. Для монологу-міркування типові синтаксичні побудови, які містять висновок, констатацію фактів, передають логічний зв'язок явищ (конструкції причинно-наслідкові, умовні, допустові, і ін.). Монолог-сповідь звичайно об'єднує в собі оповідні форми мови з формами міркувань. Орієнтуючись на усний вислів, монологи різних типів вільно допускають вживання розмовної і, експресивно забарвленої лексики, вигуків, розмовних і розмовно-експресивних синтаксичних побудов, в т.ч. і конструкцій діалогічної мови.
Особливим різновидом монологу є так званий внутрішній монолог, в якому імітується емоційно-розумова діяльність людини в її безпосередньому протіканні («потік свідомості»), Відповідно в монологічному мовленні цього типу часто уживаються переривисті, незавершені фрази, зовні не пов'язані один з одним синтаксичні побудови.
Сума втрат інформації при монологічному повідомленні може досягати 50%, а в деяких випадках і 80% від об'єму початкової інформації. Монологічність в спілкуванні виховує людей з малорухливою психікою, низьким творчим потенціалом. Дослідження ж показують, що найефективнішою формою спілкування є діалог.



Висновки
Власне, основне правило культури ведення діалогу тільки одне: маєш можливість висловитися сам, але змушений слухати з повагою іншого.
Правила ведення діалогу
Добре підготуйтесь до свого виступу.
Прочитайте все, що можна знайти з проблеми, яка обговорюватиметься.
Заздалегідь сформулюйте свою точку зору, добре аргументуйте власну позицію.
Подумайте, що може Ваш співбесідник заперечити.
Уважно вислухайте свого опонента.
Посміхайтеся!
Спробуйте зрозуміти, що він хоче Вам сказати.
Не соромтеся перепитати, якщо чогось не зрозуміли.
Пам’ятайте, що Ваша точка зору не є єдино можливою.
Подумай, чи можна в цій ситуації знайти компроміс.
Якщо Ви не можете знайти переконливих аргументів — запитайте в свого опонента, що він сам думає з цієї проблеми.
Не ображайте свого опонента: він має право на власну точку зору.
Додержуйтесь “правила мікрофону”: тільки той, хто тримає його в руках, має право висловлюватися.
Як ні були важливі відчуття, емоції, відносини людей, але спілкування припускає не тільки і не стільки передачу емоційних станів, скільки передачу інформації. Зміст інформації передається за допомогою комунікативного процесу.
Публічна мова може розглядатися як своєрідний витвір мистецтва, яка впливає одночасно і на відчуття, і на свідомість. Якщо діє тільки на здатність логічного сприйняття оцінки явищ, не зачіпаючи плотської сфери людини, вона не здатна виробляти сильне враження. Майстерність публічної мови полягає в умілому використовуванні загальних форм людського мислення: логічної і образної. Мистецтво є мислення образами - цей закон може бути застосовний і до ораторського мистецтва. Ідея мови, її зміст доходить до свідомості через емоційну сферу. Задача оратора полягає в тому, щоб впливати на відчуття слухачів. Сильне відчуття, переживання людини завжди зачіпають і розум, залишаючи незабутні враження. Мова є щось більше, ніж механічно вироблюваний ряд звуків, який виражає швидкоплинні спостереження і настрої, що займають в дану хвилину того, хто говорить. Мова - це людина в цілому. Кожен вислів і фактично, і в свідомості сприймаючого нею є миттєве розкриття всього досвіду і характеру, намірів і відчуттів людини. Мова - невід'ємна частина характеру і найширшим чином визначають особу. У наші дні мова, більш ніж коли або раніше, є головним засобом, за допомогою якого люди живуть разом і співробітничають в місцевих, національних і навіть міжнародних масштабах. Для світу, перед будь-якою загрожуючою йому небезпекою, слово буде тим засобом, яким люди доб'ються перемоги, якщо воно восторжествує.
Слово є засобом передачі інформації, але не завжди відбувається її повна передача від однієї людини іншому.
Для того, щоб зрозуміти суть комунікації хоча б в найзагальніших рисах, необхідно розглянути цю проблему в комплексі з іншими проблемами, тісно з нею зв'язаними. В зв'язку з цим цікаво було б розглянути різні передумови, що зумовили виникнення функції комунікації, специфічні особливості звукової мови, зокрема проблему слова і його взаємовідношення з поняттям, роль різних асоціацій в утворенні словарного складу мови, причини відмінності структур мов миру при єдності законів логічного мислення, специфіку віддзеркалення предметів і явищ навколишнього світу в мисленні людини і прояв цього віддзеркалення в мові і т.п.



Список використаної літератури
1.    Вечер Л. С. Секреты делового общения. — Минск, 1996.
2.    Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М ., 1999.
3.    Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000.
4.    Основи мовленнєвої діяльності. Автори - А.П.Загнітко, І.Р.Домрачева. Навчальний посібник для студентів денної, безвідривної та очно-заочної прискореної форми навчання спеціальності 2001. – Донецьк, Український культурологічний центр, 2001. – 56 с.
5.    Чмут Т. К. Культура спілкування. Навч. посіб. — Хмельницький, 1996.