План:

Вступ........................................................................................................................3
Сучасна українська мова – еволюційне продовження трипільсько-
арійсько-староукраїнської.................................................................4
Мовна ситуація в Київській Русі..........................................................................8
Висновки...............................................................................................................14
Список використаної літератури........................................................................15




Вступ.

Сучасна українська мова - то еволюційне продовження трипільсько-арійсько-староукраїнської. Осетинський мово¬знавець В. Абаєв відстоює думку, що скіфська (сколотська, скитська) мова започаткована не в Індії (Ірані), а в Праукраїні. У 1853 році англійський лінгвіст Равлісон науково підтвердив, що всі клинописні фіксації на табличках, знайдених у Шумерії, зроблені скіфською мовою.
Як відомо, сучасну писемність в Україну принесли брати Кирило і Мефодій приблизно 1000 років тому. А до цього? Були ми темні і дикі? Близько 350 років імперській історіографії кортіло довести, що нас і нашої мови взагалі не було на світі. Але є неспростовний доказ писемності на території України, якій понад 4000 літ. Це - напис, зроблений на глиняному горщику у три-пільському поселенні поблизу Дніпропетровська (нинішнє село Попасне). Вчені розшифрували стародавні літери (перший у світі літерозвуковий алфавіт). Напис означає - "фарба". Хімічний аналіз справді підтвердив, що на стінках горщика є залишки кіновару.

Сучасна українська мова – еволюційне продовження трипільсько-арійсько-староукраїнської.

Про глибочезну давність української мови свідчить і по¬рівняння наших найпростіших слів зі словами шумерської мови. Це видно із таблиці.

Шумерське слово
Його значення
Український відповідник

Sik (сік)
удар
сікти, січа, січка

Schu (шу)
рука
шукати, шурувати

Ніп (гін)
йти
гони, перегони

Sahin (загін)
наближатися
навздогін, заганяти

Ни(гу)
голос
гукати, гук

Kur (кур) і т.д.
гора
курган


Про прадавність української мови свідчить і так званий "Рукопис Войнича", написаний вишуканою українською мовою на 232 пергаментних сторінках за 500 років до Різдва Христового. Яка історія цього рукопису? Цей історичний документ було знайдено ще 1666 року в Чехії. Згодом він потрапив до Італії, де 1912р. його купив колекціонер Войнич і вивіз до США. У 1975 році рукопис розшифрував болгарин-слов'янознавець Джон Стойко. Учений однозначно кваліфікував його як пам'ятку української мови дажбожичівської (язичницької) доби. Відобра¬жені в пам'ятці події учений датує VII-VI ст. до н.е. В рукописі згадуються Русь, Мідія та її цар Понт, прабатько українців Ор. Сам Д. Стойко назвав пам'ятку "Листи до Ока Божого" (у ній фігурує Око Боже - символ праукраїнської віри). Український видавець В.Довгич назвав її "Послання оріян хозарам".
Отже, "Рукопис Войнича" - це документальне підтверджен¬ня того, що українська мова звучала три тисячі років тому. І таке відкриття зробив дослідник, який не є українцем.
Ще один неукраїнець прийшов до аналогічного висновку. Це польський і російський філолог, талановитий сходознавець Михайло Красуський, який в опублікованій ще 1880 р. в Одесі брошурі "Прадавність малоросійської мови" довів, що "ук¬раїнська мова не тільки давніша від усіх слов'янських, але й сан¬скритської, грецької, латинської та інших арійських". Звісно, ця брошура старанно замовчувалась за радянського режиму як "буржуазно-націоналістична".
У 1991 році японські вчені, заклавши відповідні дані нашої мови в комп'ютер, одержали висновок, що вона - одна з неба¬гатьох найдавніших мов світу. Цим підтверджено об'єктивність і науковість аргументації М. Красуського. Невже і японський комп'ютер - український націоналіст?
Те, що коріння української мови сягає сивої давнини, дале¬ких дохристиянських часів, засвідчують зразки праукраїнської мови у багатющій спадщині обрядової поезії (щедрівки, веснян¬ки, купальські пісні та ін,). Більше того, мовознавці вважають, що вже у IV-V століттях українська мова мала виразносформовані діалекти. І завершився цей процес на рубежі XI-XII ст, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. У ті часи українська народність мала дві гілки: галицько-волинську (вона зберегла за собою традиційну назву "Русь") і наддніпрянську, коли в неї з кінця XII ст. з'являється назва "Україна".
Щодо походження української літературної мови, то в су¬часній науці ніяких проблем немає. Загальновідомо, що її запо¬чаткував І. Котляревський, а основоположником став Т. Шев¬ченко, які писали свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських говірок. До І. Котляревсько¬го і Т.Шевченка існувала староукраїнська мова, що сформува-лася на давньоруських літературних традиціях, а писемна мова одержала імпульс розвитку і вдосконалення після прийняття християнства в Україні-Русі.
Важливим джерелом етногенетичної інформації про ук¬раїнців є антропологічна наука. Антропологія (від грецьких слів "антропос" - людина та "логос" - наука, поняття) - наука про варіації фізичної будови людини у часі та просторі. Застосо¬вуючи суто біологічні методи вивчення людських популяцій (від латинського "популатіо" - населення), ця наука здатна добува-ти таку історичну інформацію, яка недоступна "власне історич¬ним" дисциплінам. Ця інформація стосується спорідненості чи відмінності давніх і сучасних етнічних груп, ролі міграцій у фор¬муванні народів, співвідношення місцевих та іноетнічних ком¬понентів у процесі етногенезу тощо.
Що стосується українців, то на їхні антропологічні риси мали вплив ще трипільці, яким були притаманні риси середзем¬номорської людськості: невисокий зріст, тендітність будови, темна пігментація, а також "чорнії брови, карії очі".
Через те, що Україна протягом багатьох віків служила, так би мовити, битим шляхом для масових рухів народів з Азії до Європи і навпаки, то населення не могло не змінюватись за скла¬дом, мусило затримувати в собі сліди попередніх етнічних верств. Ясна річ, що наслідком цього не могла не з'явитись пев¬на змішаність етнічного типу її території. Через це особливої чистоти етносів не буває. Ця реальність загальносвітова. Але на цій підставі не можна ставити під сумнів самодостатність наших предків.
Найближчими предками українців були слов'яни, їхню ан-тропологічну класифікацію здійснив проф. Е.Т.Амі (Франція). Він поділяв слов'ян на дві великі групи: 1) ясноволосу та ясно¬оку, субрахіцефалічну та низькорослу, з широким обличчям і часто видовженою головою, зачисляючи до неї полабських слов'ян (венедів), поляків, білорусів і росіян; і 2) темноволосу, темнооку, брахіцефалічну та високого зросту, до якої він відно¬сив сербів, хорватів, словенців, чехів, словаків та українців. За цими даними, українці належать до європеоїдної раси, в рам¬ках котрої тяжіють до її південної гілки.
Якщо говорити конкретно про головні антропологічні оз¬наки українців, то слід погодитися з висновками Х.Вовка (1847-1918), який довів, що українське населення є досить одноманіт¬ним. Воно темноволосе, темнооке, вищого за середній чи висо¬кого зросту, брахіцефальне (круглоголове), порівняно високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівня¬но короткими верхніми та розвиненими нижніми кінцівками. Відносно високий зріст та мідна статура більшості українців - це спадщина індоєвропейських землеробів і скотарів. Сукупність цих ознак ми вважаємо за можливе визнати українським антропологічним типом. Однак треба пам'ятати про можливе відхилення від названого типу в різних географічних регіонах України, особливо сільських. Таке відхилення спостерігається на півночі України, в зоні Карпат, Нижньому Подніпров'ї та Буковині, що дає підставу виділити тут окремі морфологічні варіанти. Найбільш давні архаїчні риси фізичної будови українців збереглися на Правобережному Поліссі та Волині. На Лівобережжі та Нижньому Подніпров'ї відчутний вплив давньо¬го іранського, а в Карпатській зоні та Буковині - фракійського компонентів. В окремих південних районах Середньої Над¬дніпрянщини спостерігається незначна монголоїдна домішка, що є наслідком слов'яно-тюркських взаємин.
У цілому ж українці досить однорідні в антропологічному відношенні, основні їхні ознаки формувалися на території Ук¬раїни протягом тисячоліть.
Розглянувши корені походження українського народу та його антропологічні ознаки, можна дійти висновку, що відко¬ли існує українська земля і на ній люди, відтоді стали поступо¬во формуватися у них певні елементи, що нині характеризують українців. Але це був довготривалий, складний процес, що об¬числюється тисячоліттями.
Як відомо, основною ознакою етногенезу є поява етнічної самосвідомості, зовнішнім проявом якої виступає самоназва. І хоча літописними джерелами вона зафіксована наприкінці XII ст., українська нація уже існувала в період діяльності Київської Русі. Далі вона зміцнювалася в процесі національно-визвольної боротьби XVI-XVII ст., коли творилася українська державність - Козацька республіка. Адже недаремно її жителів називали "нацією козаків". Формування української нації продовжується і нині.


Мовна ситуація в Київській Русі.

Розглядаючи мовні проблеми в Київській Русі, слід чітко розрізняти два рівні функціонування мови в давньоруському суспільстві - діалектний і літературний. У Київській Русі існували дві форми усної мови (усне народне діалектне мовлення та усно-літературні койне, тобто "спільні діалекти" для багатьох верств населення) і дві писемно-літературні мови - давньо-київська (давньоруська) і церковнослов'янська. Найпоширенішою формою функціонування мови в епоху Київської Русі було усне народне мовлення, яке реалізовувалося в численних діалектних варіантах. Сільське діалектне мовлення в більшості регіонів відзначалося лінгвістичною чистотою й еволюційною наступністю, що зумовлювалося різким протиставленням у той час села і міста. На відміну від міст з їхнім різноетнічним і різномовним населенням, панівною християнською ідеологією та культурою, село зберігало споконвічну народну культуру, мову й тисячолітні язичницькі традиції. Але сільське народне мовлення ніколи не було однорідним навіть на ранній (протоукраїнській) території, а тим більше - на всій території Київської Русі. Хоч, наприклад, волинянин і наддніпрянець чи прикарпатець і переяславець цілком могли порозумітися між собою, їхнє мовлення помітно відрізнялося і фонетикою, й окремими словами, і деякими мовними зворотами. Ще більша мовна різниця була помітна між віддаленішими територіями - наприклад, між мовою селян Київщини і Полоччини та Смоленщини або Псковщини і Новгородщини. Саме в мові тогочасних селян у різних діалектних ареалах формувалися і розвивалися ті фонетичні й граматичні риси, які стали як спільним надбанням, так і розрізнювальними особливостями української, російської та білоруської мов. Про стан і особливості давньоруського мовлення жодних прямих свідчень ми не маємо, бо магнітофонів тоді ще не було і живої народної говірки ніхто не міг зафіксувати. Ніхто не здогадався й детально описати особливості тогочасної народної мови. Про це можна міркувати лише на основі писемних пам'яток, але при встановленні часу появи окремих діалектних рис за давніми писемними текстами треба бути дуже обережним і ставитися до них критично. Адже до нас дійшли писемні пам'ятки, починаючи з другої половини XI ст., тобто майже через століття після прийняття християнства (ні з X, зі з першої половини XI ст. ніяких писемних джерел ми не маємо, хоч вони напевне були, але загинули в часи лихоліть). Крім того, час фіксації в писемних текстах певного діалектного явища можна було б вважати й часом його виникнення в живому народному мовленні лише в тому разі, якби давньокиївські книжники мали своїм завдання стежити за появою нових рис та особливостей у народних діалектах й обов'язково використовувати їх у писемній мові. Насправді ж усе було навпаки: книжники свідомо уникали будь-яких простомовних народних рис, бо керувалися офіційною настановою про те, що живе народне мовлення не слід допускати у священні книги - це вважалося блюзнірством. Розрив між літературною і народно-діалектною мовами в епоху Середньовіччя був дуже істотним, і про це слід постійно пам'ятати. Тому не можна, наприклад, цитувати уривок з "Повісті минулих літ" або зі "Слова про Ігорів похід", написаних тодішньою літературною мовою з багатьма церковнослов'янськими рисами, і на тій підставі, що вона не схожа на сучасну українську мову, робити висновок, нібито ніякої української мови в той час ще не було. Але ж вона існувала в усному, народнорозмовному варіанті. При фронтальному обстеженні церковнослов'янських пам'яток другої половини XI ст. і пізніших, таких як Остромирове Євангеліє 1056-1057 pp.. Збірники Святослава 1073 і 1076 pp., Архангельське Євангеліє 1072 р. та інших книг київського походження, створених церковнослов'янською мовою, знаходимо серед церковнослов'янської мовної стихії десятки й сотні прикладів відбиття мовних рис, характерних для живої української мови. Це - специфічний гортанний звук h замість вибухового g, специфічно український голосний звук й, що виник унаслідок злиття давніх ы, і, взаємно наближені ненаголошені голосні е" та й'', голосний і на місці, давнього т. ("ятя"), чимало притаманних українській мові морфологічних особливостей, місцеві слова, такі як багатьє, багно, гай, глечик, гребля, жадати, жито, зоря, кожух, криниця, лазня, оболонь, полонйна, тулитися, ховатися, яр та чимало інших. Ще більше живомовних українських рис засвідчують давньокиївські пам'ятки світських жанрів. Наприклад, у "Слові про Ігорів похід" (кінець XII ст.) відбито повноголосся (ворота, голова, голосъ. полонені, хороброе), закінчення -ові, -еві (-єві) в дав. відмінку іменників чол. роду (Дунаєві, Игореві, Романові, королеві), кличний відмінок іменників (Бояне, дружино, княже, Всеволоде, господине), форми дієслів теперішнього часу з м'якими закінченнями -ть (велить, плачуть, ржуть) і багато інших. Місцеві діалектні риси виникали і в інших регіонах Київської Русі - на Полоччині й Смоленщині, на Новгородщині й Псковщині. Наприклад, новгородські писемні пам'ятки ще з кінця Х ст. відбивають так зване "цокання" і "чокання", тобто змішування у вимові м'яких приголосних ц і ч, а в псковських, пам'ятках з XII ст. відображено нерозрізнення приголосних з - ж, с - ш. Отже, всі відзначені діалектні риси на українській та інших територіях у другій половині XI - у XII ст. були для мовлення тодішніх книжників настільки звичними, що мимоволі, всупереч усім настановам дотримуватися традицій, усе ж таки проникали в писемність, і писарі їх навіть не помічали. Переписуючи книжку, вони подумки проговорювали текст своєю рідною говіркою, через що робили помилки, і чимало діалектних рис потрапляло до тодішніх книг. Виникали ж такі риси набагато раніше, задовго до утворення Київської Русі й міфічної давньоруської народності. На думку відомого історика російської мови М. Русинова, між часом виникнення діалектної риси і її першою фіксацією минало щонайменше століття, а в деяких випадках - і декілька століть. Ми відзначили велику кількість українських діалектних особливостей, які в Х-XI ст., без сумніву, вже існували. Проте вони ще не створювали сучасної української мовної системи. Їй бракувало цілої низки фонетичних рис, що були наслідком занепаду зредукованих (тобто дуже коротких) голосних о та е, які на письмі позначалися відповідно через ъ та ь. Протягом XI-XIII ст. зредуковані голосні занепали в усіх східнослов'янських діалектах. У ранньо-українських говорах цей процес відбувся найраніше (в XI - першій половині XII ст.) і спричинився до появи нових фонетичних особливостей української мови. Так, унаслідок занепаду зредукованих ъ та ъ в українській мові голосні о, е в нових закритих складах перейшли в і (во-лъ -> віл, ко-нь -> кінь, но-чь -> ніч), замість давніх сполучень -ръ-, -рь-, -лъ- з'явилися сполучення -ри-, -ли- (кръвавыи -> кривавий, грьмї..ти -> гриміти, глътати -> глитати); приголосний л у певних позиціях перейшов у короткий звук у (воуна, воук, поуний, тоустий, моучати, які на письмі передаються як вовна, вовк, повний, товстий, мовчати); відбулося пом'якшення суфікса -ский у -ський, подовження приголосних у словах типу сбожие -> сбожье -> збіжжя, зелие -> зелье -> зілля, житие -> житье -> життя, судия -> судья -> суддя, ночию -> ночью -> ніччю та ін. Таким чином, рубіж XI-XII ст. можна умовно визнати часом завершення формування української мови і початком нового етапу її історії, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Такий висновок збігається і з поглядами українських мовознавців XIX - першої половини XX ст. на час виникнення української мови. Наприклад, П. Житецький ще в 1876 р. дійшов висновку, що система голосних звуків української мови визначилася вже у XII-XIII ст. На думку О. Потебні, українська мова за часів Київської Русі вже існувала. Всесвітньовідомий учений академік А. Кримський, дослідивши величезний фактичний матеріал, категорично твердив, що жива українська мова XI ст. "стоїть посеред східного слов'янства цілком уже відокремлена" (Шахматов О. - Кримський Аг. Нариси з історії українсської мови та хрестоматія з пам'ятників письмен-ської староукраїнщини XI-XVIII вв. - К., 1924. - С. 107.). Крім народного усного діалектного мовлення, у містах Київської Русі існували так звані усно-літературні койне наддіалектного типу. Вони утворювалися в процесі взаємин різних верств населення і представників різних етноплемінних груп, формувалися на основі якогось конкретного діалекту або вбирали в себе й мовні елементи інших діалектів, а також різноманітну термінологічну лексику, професіоналізми, жаргонізми тощо. Койне використовували купці, дружинники, князівські адміністратори, ремісники. У кожному місті ці койне мали свої особливості, тому їх не можна сприймати як спільний давньоруський мовний стандарт і називати його давньоруською мовою. Для всієї території Київської Русі спільними були дві літературні мови - церковнослов'янська і давньо-київська (її традиційно називають також давньоруською). Церковнослов'янська мова за походженням - старослов'янська (інша назва - старобоолгарська, бо вона виникла на основі одного з македонських діалектів староболгарської мови). Ця мова прийшла до нас разом із священними книгами після прийняття християнства і стала мовою православної церкви, освіти і культури. На східнослов'янському ґрунті ця мова зазнала впливу місцевих народних говорів і стала помітно відрізнятися від староболгарської мови. У науці вона дістала назву "церковнослов'янська мова". Однак, незважаючи на значні місцеві впливи, церковнослов'янська мова не змінила своєї суті. Вона залишилася спільною мовою всіх православних (а пізніше також і греко-католиків) як на Русі, так і в інших слов'янських християнсько-православних країнах. Для східних слов'ян вона була хоч і зрозуміла, проте все ж таки не рідна. Усі державні й світські культурні функції на всій території Київської Русі виконувала давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова. Вона виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики і дружинного епосу за зразками й мовними моделями старослов'янської мови. Маючи розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній), давньокиївська писемно-літературна мова функціонувала паралельно з церковнослов'янською мовою (деякі вчені вважають ці мови лише двома жанрами тієї самої літературної мови). Це - мова збірника законів "Руська правда", літопису "Повість минулих літ", а також "Слова про Ігорів похід", "Повчання Володимира Мономаха", "Моління Данила Заточника" та ін. У різних регіонах Русі ця писемно-літературна мова поступово збагачувалася місцевими лексичними й стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і частково російської писемно-літературних мов давнього періоду. Проникнення ж місцевих народнорозмовних елементів у церковнослов'янську мову спричинилося до виникнення української, білоруської та російської редакцій церковнослов'янської мови. Таким чином, церковнослов'янська мова по суті стала сукупністю багатьох (східнослов'янських, сербської, болгарської) її редакцій. Проте слід сказати, що спільність і церковнослов'янської, і давньокиївської (давньоруської) мов для всієї території Київської Русі від самого початку була дуже відносною. Правильніше було б говорити про спільність не самої мови, а лише писемних текстів. Церковнослов'янські й давньоруські тексти були вже з найдавнішого часу лише своєрідними графічними формулами, які читали в різних регіонах по-різному, вимовляючи слова "на свій лад". Той самий текст, прочитаний з книжки, скажімо, у Києві, Полоцьку й Суздалі, сприймали як різними мовами. Але "законодавцями моди" в книжній вимові, звичайно ж, були столичні (тобто київські) книжники. Зокрема, вони вимовляли g як h, ъ ("ять") як і; й, і як й; приголосні перед голосними й, е вимовлялися твердо тощо. Київська вимова писемних текстів з типовою для неї українською фонетикою впливала на вимову книжників і в інших регіонах. Особливо поширилася ця вимова у другому за значенням культурному центрі держави - у Новгороді й усій Новгородській землі - най-демократичнішій і найосвіченішій з-поміж далеких північно-східних провінцій Київської імперії. Завдяки широкій грамотності населення Новгородської республіки київська книжна вимова як орфоепічний еталон проникла в усі сфери життя й усі верстви суспільства не тільки в містах, але і в селах настільки глибоко, що стала органічною частиною повсякденного народного мовлення, вплинула на формування новгородських діалектів і збереглася аж до нашого часу.


Висновки.

На основі московського просторіччя і ділової писемної мови, щедро збагаченої церковнослов'янськими елементами, що набули загальнонародного характеру (наприклад, слова з неповноголосними сполученнями типу время, сладкий, з жд замість російського ж типу невежда, вражда, прежде, з щ замість ч. типу освещать, вращать та ін.), в середині ХУІІІст. в Росії розвивається єдиний усно-розмовний різновид літературної мови, який, поширюючись, усе помітніше проникає і в писемність, а також витісняє діалекти і поступово стає єдиним засобом усного спілкування. У писемній літературній мові Московської держави спочатку продовжувалися традиції Київської Русі. Однак поступово зростає розходження літературної мови з розмовною, яка з часом зазнавала значних змін. Інтенсивний розвиток суспільно-політичного, економічного і культурного життя Московщини вимагав оновлення літературної мови, зближення її з усним мовленням. Але це протиріччя було розв'язане на наступному етапі історії російської літературної мови - у період формування російської нації, коли в літературній мові все дужче починає виявлятися тенденція до внутрішньої єдності й відбувається зростаюче зближення літературної мови з народнорозмовною. У російській літературній мові кінця XVII - першої половини XVIII ст. переплелися і взаємодіяли архаїчно-книжні, народнорозмовні, "ділові" ("приказные") елементи, а також досить численні західноєвропейські лексичні запозичення. Це була хоч і виразна й багата, проте строката й нестійка мова, яка потребувала упорядкування й стабілізації. Такі спроби робили А. Кантемир, В. Тредіаковський, М. Ломоносов, Д. Фо-нвізін, О. Радищев, М. Карамзін, О. Грибоедов та ін. Проте єдині загальнонаціональні норми російської літературної мови були вироблені лише у творчості О. Пушкіна, який став основоположником нової російської літературної мови.

Список використаної літератури:

1.    Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. – Киев, 1990. – 397 с.
2.    Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Cамійленко С.П., Слинько І.І. Історична граматика української мови. – Київ, 1980. – 318 с.
3.    Плющ П.П. Історія  української  літературної мови. –  Київ, 1971. –  423 с.
4.    Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1. – Київ, 1993. – 640 с.
5.    Русанивский В.М. Походження і розвиток східнослов’янських мов. - Київ, 1980. – 61 с.