ПЛАН
1. Загальна характеристика.
2. Огюст Конт.
1. Загальна характеристика
У другій половині XIX ст. домінуючим напрямом у філософії в цілому і в політичних та правових вченнях зокрема стає позитивізм. Суть цього напряму можна коротко охарактеризувати так: джерелом знань є досвід і тільки досвід; методом науки є індукція і тільки індукція; предметом дослідження можуть бути факти і тільки факти. Ніяких абсолютів, ніякої метафізики, бо вони є нічим іншим, як джерелом помилок і нерозуміння. Пізнання, якщо воно не є науковим, не має жодної цінності. До філософії можна дійти тільки через науку. На науці повинна базуватися економіка, науковою повинна бути політика, на здобутки науки повинно опиратися мистецтво. Наука стверджує природні закони, яким підпорядковується все, не виключаючи й людини та її діяльності, її моралі, економічного життя, релігії, мистецтва і права.
2. Огюст Конт
Основоположником позитивізму був Огюст Конт (Conte), 1798-1857, який виклав свої погляди у шеститомному "Курсі позитивної філософії" (1830-1842) і чотиритомній праці "Система позитивної політики, або Соціологічний трактат про основи релігії людства" (1851-1854). Конт, випускник паризької Політехнічної школи, є перший в історії філософії мислитель, який мав базову технічну освіту. Це дало йому змогу принципово по новому підійти до розуміння і тлумачення цілої низки проблем, що й знайшло своє завершення в його теорії позитивізму. Він висунув ідею соціології як науки про закони функціонування та розвитку суспільства в цілому, окремих суспільних явищ. Він зазначав, що у своїй галузі соціологія повинна вирішувати такі ж завдання, які в інших галузях знань вирішують фізика, хімія, біологія, на відміну від конкретних наук (мінералогія, ботаніка, зоологія), завданням яких є опис конкретних явищ, а не встановлення їхніх законів. Конт писав: "Розумна політика не може ставити собі за мету змусити розвиватися людство, яке рухається завдяки власним імпульсам відповідно до закону, так само незмінного, як і закон гравітації, хоча і більш гнучкого. Але вона ставить собі за мету полегшити розвиток людства, навчаючи його". Соціологія, на думку Конта, є наукою про суспільні явища взагалі, її закони однаково актуальні для всіх часів і всіх народів.
Обгрунтовуючи необхідність нової науки про суспільство та його закони, її значення, Конт, спираючись на реалії XIX ст., підкреслював, що певний тип суспільства, який можна описати двома прикметниками - теологічне та військове, - відмирає. Середньовічне суспільство скріплювалося трансцендентною вірою, як вона інтерпретувалася католицькою церквою. Теологічний світогляд належить до того ж часу, який характеризувався і домінуванням військової діяльності, коли значне місце у суспільстві займали військові. На зміну йому приходить нове суспільство - наукове і промислове (індустріальне). Суспільство, яке зароджується, є наукове у такому ж розумінні, як і суспільство, яке відмирає було теологічним: для сучасної епохи характерний науковий світогляд, так само як для попередньої епохи був властивий світогляд теологів або жерців. Учені змінюють жерців і теологів як суспільну групу, що творить інтелектуальну та моральну основу суспільного порядку. У спадщину від жерців учені дістають духовну владу, яка в кожну епоху втілюється в тих, хто пропонує панівний хід думок, світогляд, а також ідеї, які служать основою, фундаментом соціального устрою. Подібно до того, як учені змінюють жерців, індустріали або промисловці, в широкому розумінні цього терміну (підприємці, менеджери, банкіри), приходять на місце військових. З того моменту, коли люди починають думати науково, війна людей між собою перестає бути основною діяльністю колективів - такою стає боротьба людей з природою, а також раціональна експлуатація природних ресурсів. Проаналізувавши тогочасне суспільство, Конт прийшов до висновку: головною умовою суспільної реформи є реформа інтелектуальна. Випадковості революцій не забезпечують перебудови суспільства, яке переживає кризу. Для цього необхідний синтез науки і формування позитивної політики. Знайомлячись з різними науками, Конт формулює і обгрунтовує два головні закони: закон трьох станів і закон класифікації наук.
Згідно з законом трьох станів, людський розум проходить три послідовні фази. На першій він пояснює явища, визнаючи в них істоти або сили, які можна порівняти з самою людиною; на другій вдається до абстрактних сутностей, таких як природа; на третій людина обмежується спостереженнями за фактами і виявленням постійних зв'язків, що можуть існувати між ними або в даний момент, або в часі. Він відмовляється розкривати причини фактів і задовольняється виявленням законів, що керують ними. Перехід від теологічної фази до метафізичної, а згодом - до позитивної в різних інтелектуальних дисциплінах здійснюється не одночасно. Тому закон трьох станів тісно пов'язаний з законом класифікації наук. Порядок розподілу різних наук розкриває порядок становлення позитивного розуму в різних галузях. Іншими словами, позитивне мислення не могло не сформуватися в математиці, фізиці, хімії раніше, ніж в біології. У більш складних галузях позитивізм виявляється пізніше. Чим простіша матерія, тим про неї простіше позитивно мислити. Є речі, саме спостереження за якими веде розум до позитивної фази.
Мета поєднання закону трьох станів з класифікацією наук полягає в доказуванні того, що спосіб мислення, який утвердився в математиці, фізиці, хімії, біології повинен у кінцевому підсумку перемогти і в галузі політики і привести до створення позитивної науки про суспільство. Конт ділить цю науку на дві основні частини: статику, яка вивчає умови співіснування суспільних явищ, і динаміку, яка вивчає послідовний рух суспільних явищ і є, по суті, вченням про прогрес людського суспільства. У цьому вченні він розглядає кілька проблем. Першою з них є розуміння індустріального суспільства, як обов'язкового етапу у розвитку всього людства. При цьому він не вважав суттєвими протиріччя інтересів пролетарів та підприємців. Між ними може спостерігатися тимчасове і другорядне за своїм значенням суперництво в розподілі багатств. Але, і тут Конт згідний з представниками ліберального напряму, зростання виробництва відповідає інтересам усіх. І закон індустріального суспільства - зріст багатства, який утверджує або передбачає, врешті-решт, узгодження інтересів. При цьому особливого значення він надає приватній власності та її концентрації, тобто зростанню багатства.
Конт підкреслював, що концентрація капіталу і засобів виробництва є явищем позитивним. Вона відповідає головній тенденції, яка спостерігається в історії розвитку людства. Матеріальна культура може розвиватися лише за умови, якщо кожне покоління виробляє більш ніж йому потрібно для життя і внаслідок цього передає наступному поколінню більший запас багатств, ніж воно отримало. Конт не вважав значущими суперечності між приватною і суспільною власністю, оскільки, на його думку, влада - чи політична, чи економічна - завжди має особистий характер. У будь-якому суспільстві править невелика кількість людей. Однією з причин, що спонукають (свідомо чи підсвідомо) вимагати усуспільнення власності, є сподівання, що зміна економічного устрою приведе до зміни структури управління суспільством. Але, підкреслював Конт, багаті завжди матимуть стільки могутності, скільки необхідно для того, щоб зберігати визначальний вплив у суспільстві. Проте власники не повинні допускати свавілля. Приватна власність неминуча, необхідна і корисна, але вона терпима тільки тоді, коли сприймається не як право на зловживання, а як здійснення колективної функції обранців долі або тих, хто завдяки своїм здібностям досяг економічного процвітання. Отже, Конт займає середню позицію між соціалізмом та лібералізмом. Він не домагається соціалізації засобів виробництва, проте й не ідеалізує її, власність для нього - це, радше, змога виконання суспільних функцій.
У цьому аспекті важливо відзначити, що для Конта соціальна ієрархія має другорядне значення. Він підкреслював, що життя людини не визначається її місцем в економічній чи соціальній ієрархії. Крім світського порядку, де панує закон могутності, існує духовний порядок, порядок моральних цінностей. Пролетар, який знаходиться на низу світської ієрархії, може займати в духовній ієрархії найвище становище, якщо його моральні якості, готовність до самопожертви в ім'я колективу вищі, ніж подібні якості тих, хто знаходиться над ним у соціальній ієрархії. Духовний порядок не є трансцендентний порядок, яким він видається християнській релігії. Це не порядок вічного життя. Це порядок тут - на Землі, який замінює світську ієрархію сили і багатства духовним порядком моральних якостей. Кожен, на думку мислителя, повинен ставити собі найвищу ціль - стати першим в ієрархії моральності. З цього випливають дві головні засади суспільства. Порядок і прогрес - ось дві категорії, які є головними темами соціальної філософії Конта. Порядок як стабільність суспільства і прогрес як мирний і поступовий процес удосконалення та розвитку суспільства. А оскільки розвиток людського духу є основа і причина розвитку суспільства, то саме моральні якості є визначальними факторами суспільного прогресу. Він писав: "Ідеї правлять світом і викликають у ньому потрясіння. Увесь соціальний механізм спирається у кінцевому підсумку на думку людей". Посилення розумової діяльності та утвердження моральних якостей - головні фактори соціальної еволюції. Позитивізм, власне, й полягає в організації суспільства на засадах гармонії та солідарності. З утвердженням позитивізму витвориться нова форма організації суспільства, яку він називає соціократією, тобто таке суспільство, в якому всі його частини становитимуть єдине гармонійне ціле і в якому кожен індивід як складова частина цілого повинен виконувати свою певну функцію. Конт підкреслював, що індивід, взятий як окрема істота, - це абстракція, яка не має місця в реальному суспільному житті. Разом з тим він не заперечує існування класів у суспільстві, але не вважає, що між класами існує антагонізм і між ними неминуча боротьба. Навпаки, зазначаючи, що для будь-якого суспільства характерна наявність спільної цілі, Конт наголошував на важливості солідарності, виконанні кожним класом своїх функцій у суспільстві. Його ідеалом і було досягнення солідарної діяльності двох головних сил у суспільстві: концентрованої сили багатства і розсіяної сили мас, багатих патрицій і маси пролетаріату.
Цікавими і важливими для подальшого розвитку були погляди філософа на міжнародні відносини і міжнародне право. Він переконливо обстоював думку про єдність людства і наявність тісних зв'язків між народами. "Ні один народ, - писав мислитель, - не відділений реально від інших. Неможливо існувати ізольовано, не втрачаючи своїх справжніх моральних, інтелектуальних і, навіть, фізичних якостей. Прогрес завжди є розвитком усього людства в цілому, а не окремого ізольованого народу".
Загалом позитивізм Конта мав вплив і значення для всього суспільствознавства та філософії і, зокрема, його філософська система відіграла помітну роль у розвитку політичних та правових учень у другій половині XIX ст.
  

 Філософія позитивізму Огюста Конта
 1.  Загальне поняття позитивізму і його засновники.
 Позитивізм - напрям філософії, суттю якого є прагнення поставити філософію на тверду наукову основу. Позитивізм як перебіг філософської думки зародився в 30-і - 40-і рр. XIX сторіччя, пройшов велику еволюцію (махізм, неопозітівізм, позитивізм поста і ін.). Широко поширений і популярний в сучасну епоху.
 За засновника позитивізму вважається Огюст Конт (1798 - 1857) - французький філософ, учень Сен-симона. Також великий внесок до становлення і розвитку позитивізму внесли Джон Мілль (1806 - 1873) і Герберт Спенсер (1820 - 1903).
 2. Відмінність позитивного (наукового) філософського знання від звичайного філософського знання.
 На думку Конта, філософська суперечка між матеріалізмом і ідеалізмом не має серйозних підстав і бессмисленен. Філософія повинна відмовитися як від матеріалізму, так і від ідеалізму і грунтуватися на позитивному (науковому) знанні. Це означає, що:
 філософське знання має бути абсолютне точним і достовірним;
 для його досягнення філософія повинна використовувати науковий метод при пізнанні і спиратися на досягнення інших наук;
 основний шлях для отримання наукового знання у філософії - емпіричне спостереження;
 філософія повинна досліджувати лише факти, а не їх причини, «внутрішню суть» навколишнього світу і інші далекі від науки проблеми;
 філософія повинна звільнитися від ціннісного підходу і від оцінного характеру при дослідженні;
 філософія не повинна прагнути стати «царицею наук», наднаукою, особливим загальнотеоретичним світоглядом - вона повинна стати конкретною наукою, що спирається на арсенал саме наукових (а не яких-небудь інших) засобів, і знати своє місце серед інших наук.
 3. Закон подвійності (інтелектуальною і технічною) еволюції Огюста Конта. Стадії інтелектуальної і технічної еволюції і їх співвідношення.
 Конт також висунув закон подвійної еволюції - інтелектуальною і технічною. В зв'язку з цим філософом були виділені:
 три стадії інтелектуального розвитку;
 три стадії технічного розвитку.
 До стадії інтелектуально розвитку відносяться:
 теологічна (світогляд заснований на релігії);
 метафізична (світогляд, інтелектуальний розвиток заснований на несистематичному, імовірнісному знанні);
 позитивна (заснована на науці).
 До стадії технічного розвитку відносяться:
 традиційне суспільство;
 доїндустріальноє суспільство;
 індустріальне суспільство.
 Стадії інтелектуального і технічного розвитку в цілому відповідають один одному:
 теологічна - традиційному суспільству;
 метафізична - доїндустріальному суспільству;
 позитивна (наукова) - індустріальному суспільству.
 Філософія Конта лише заклала основи позитивізму. Надалі (аж до сьогоднішніх днів) позитивістська філософія доповнювалася і удосконалювалася рядом інших філософів.

Філософія - Щерба:3. Релігійна філософія
Релігійною називається філософія, основоположні ідеї якої визначені релігійним світорозумінням. Це насамперед ідея Бога як надприродної особи, яка створила світ і людину, володарює над ними. Ця ідея розробляється і конкретизується в таких вченнях як креаціонізм (лат. сгеаге — творити), тобто вчення про божественне творення, провіденціалізм (лат. providentia — передбачення) — вчення про те, що Бог передбачає і передвизначає перебігусіх подій у світі, в людській історії та в житті кожної окремої людини. Це також есхатологія (грец. eschatos — останній, кінцевий) — вчення про кінцеву долю світу і людини, про кінець світу, який рано чи пізно настане.
Характерним для релігії є мислене роздвоєння світу на світ природний (матеріальний) і надприродний (духовний), який є місцеперебуванням Бога й інших "небесних" істот; вчення про безсмертя індивідуальної душі та її загробне існування. Такі, принаймні, головні ідеї найбільш поширених "аврааміч-них" релігій, чиє виникнення пов'язується з ім'ям біблійного праотця єврейського народу Авраама, — іудаїзму, християнства, ісламу. В певній мірі відмінними є ідеї буддизму.
В релігійній філософії робиться спроба осмислення названих ідей і вчень у категоріях, властивих цій формі світогляду, розробки і обгрунтування їх логічними, раціональними методами. Ця філософія має багатовікову історію.
Вона оформилася в Середні віки, спираючись не тільки на релігійно-богословську думку, але й на такі філософські вчення античного світу, як платонізм, неоплатонізм, арістотелізм.
Ця філософія склалася в різних варіантах — залежно від особливостей того чи іншого напряму християнської релігії (католицька, православна, протестантська релігійна філософія), іудейської, ісламської і т.д. На ній позначився й характер способу мислення — більш містичний (близький до богословського), або більш раціоналістичний (зближений з наукою).
В період буржуазного розвитку й бурхливого прогресу науки вплив релігії взагалі і релігійної філософії зокрема значно зменшився. Проте з кінця XIX і у XX столітті (в епоху значних зрушень у суспільному житті та соціально-психологічних ка-таклізмів), знову став пожвавлюватися інтерес до релігії як до засобу розв'язання людських проблем. Релігійно філософські доктрини, які, здавалося б, відійшли в минуле, здобули "нове дихання", почали переосмислюватись і пристосовуватися до потреб нашого часу і менталітету сучасної науки.
Типовим у цьому відношенні можна вважати виникнення неотомізму— відновленої, модернізованої філософії Фоми Ак-вінського (Томаса Аквіната, 1225—1274), який у свій час поставив за мету поєднати релігію з наукою тієї історичної доби, примирити віру і розум. Саме така установка привернула увагу католицьких ідеологій кінця XIX ст. У 1879 році енциклікою римського папи Льва XlHAetemi Patris вчення "ангельського доктора" (як він традиційно іменується) Фоми Аквінсь-кого було проголошено офіційно філософською доктриною католицької церкви. В 1914 році за розпорядженням папи Пія X були опубліковані "24 томістські тези", які формулювали основні положення томістської онтології (вчення про буття), космології (вчення про світ), теодицеї (вчення про "виправдання Бога" з огляду на існування зла). Томізм почав широко пропагуватися насамперед у католицьких країнах - як "вічна філософія" ("Philosopiaperennis"). У своєму оновленому вигляді він став називатися "неотомізмом". Ця філософія розробляється і викладається в ряді католицьких університетів, зокрема в Лувенському (Бельгія), Фрібурському (Швейцарія), в університетах Риму, Парижу та інших. Найвідоміші представники неотомізму — Д.Мерс'є, Л.Сертійанж, Ж.Ма-рітен, Е.Жільсон, Г.Веттер, И.М.Блохеньськийтаінші.
Відповідно до задумів своїх авторів, неотомізм повинен охоплювати всі основні філософсько-світоглядні проблеми і широким фронтом протистояти матеріалістичним і атеїстичним вченням. Тому він включає, крім названих онтології (метафізики) і космології, також антропологію, гносеологію, соціологію, психологію.
Традиційний томізм виходив із того, що існують два види істини: "істини розуму" і "істини одкровення". Перші доступні силам власного людського, "природного" розуму (при цьому стверджується, що сама людина з її розумом та іншими якостями створена Богом); другі не можуть бути відкриті розумом і пізнаються лише через "божественне одкровення", яке міститься у Святому письмі (Біблії), творах "отців церкви", авторитетнихцерковнихдокументах. "Істини одкровення" надрозумні, але не протирозумні. Розум не може їх обгрунтувати, але може довести, що йому, розуму, вони не суперечать. Це "істини" про троїстість єдиного Бога, про створення ним світу з нічого, про втілення Сина Божого і народження його як людини від Святого Духу і Діви Марії, про його смерть, воскресіння і вшестя на небо і т.д. Тобто все це — суто релігійні, містичні твердження, в які можна тільки вірити.
До "істини розуму" відносяться умоглядні положення про "метафізичну структуру буття", про існування Бога. Вважається, що розум сам по собі не може встановити що є Бог. Про його якості можна судити, тільки проводячи аналогію із створеним світом (неосхоластичний принцип аналогії сущого). Але ж розум може довести, що Бог є, існує. "Докази" буття Бога (онтологічний, космологічний, теологічний і інші) створювалися богословами ще до Фоми Аквінського, розроблялися самим Фомою. Продовжують цим займатись і сучасні богослови й релігійні філософи. Треба згадати, що ще І.Кант показав логічну неспроможність цих "доказів". Сама постановка цього питання є парадоксом: якщо Бог безсумнівно існує і без нього було б неможливе самобуття світу, то навіщо це існування доводити? Відомо, що для невіруючого ці доведення не мають сили, вони просто непереконливі.
Деякі впливові сучасні релігійні мислителі відмовляються від "раціональних" доведень і переносять акцент на екзистенціально-антропологічні мотиви віри в Бога — в тому розумінні, що ця віра, ідея Бога як абсолютного буття, розумного й морального першоначала світу виражає фундаментальну потребу й установку людини, дає їй правильну орієнтацію для розв'язання своїх життєвих проблем, забезпечує гуманістичний вимір сучасного науково-технічного і соціального прогресу. Такі пошуки релігійної думки, характерні для сучасного етапу еволюції, наявні, зокрема, у творчості видатних представників неотомістського напряму — Ж.Марітена, К.Ранера.
Інші богослови і філософи продовжують лінію Фоми Аквінського на "раціоналізацію" релігійного вчення і звертаються при цьому до понять і проблем сучасної науки, яка нібито приводить до висновку про існування Бога.
Створюючи свою систему, Фома запозичив ряд категорій з вчення найуніверсальнішого й найавторитетнішого мислителя античної доби - Арістотеля. Це такі категорії, як буття, сутність і існування, можливість і дійсність, форма і матерія та інші. Томістська "система знання" включає такі рівні: теологію, що трактує думку про "істини одкровення"; філософію (метафізику), яку розуміють як позадосвідне, умоглядне осягнення сутності речей; часткові думки, які грунтуються на емпіричному дослідженні, чуттєвому досвіді і глибинної сутності речей не розкривають. До цих рівнів на протилежних полюсах додаються: на верхньому- "блаженне бачення", доступне святим, на нижньому - звичайний, буденний досвід.
Категорія буття лежить в основі томістської метафізики. Ця категорія не тотожна поняттю об'єктивно реального буття, матерії: будь-якому буттю конкретному і обмеженому передує буття абсолютне, яким є Бог.
Згідно з вченням томізму про "ієрархію буття", на вершині ієрархії знаходиться Бог — буття чисто духовне, безмовне, вічне; в ньому немає відмінності між сутністю і існуванням, можливістю і дійсністю.
Другий ступінь — це буття духовне, але створене, похідне, представлене ангелами — істотами безплотними, а також (якщо зберігати ці середньовічні уявлення) дияволами, бісами, нечистою силою.
Третій ступінь - створене природне, матеріальне буття, в якому крім названих відмінностей сутності й існування, можливості і дійсності, наявна ще відмінність матерії і форми. Слідом за Арістотелем, традиційним томізмом матерія мис-лилася як начало пасивне, інертне, саме по собі невизначене, яке служить основою просторово-часового існування, індивідуалізації, тобто відокремлення речей і явищ одних від інших. Проте для існування різноманітних конкретно визначених речей необхідно, щоб матерія була поєднана з формою — активним визначальним началом. Форма — це ідея певної речі (або роду речей), істоти. Форми всіх речей одвічно містяться в божественному розумі, і коли якась річ виникає, це означає, що творчим актом Бога ідеї, сутності цієї речі надано реальне існування, можливість переведена в дійсність; форма поєднана з матерією. При цьому, на відміну від Арістотеля, томюти також вважали матерію не вічною, а створеною Богом з нічого. Таким чином, метафізична структура речей частковим наукам недоступна, цеїхскладеністьз матерії і форми (таке вчення називається "гілеморфізм", від грец. hyle - речовина, матерія і morfe — форма).
Природні причини явищ і подій томізм визнає вторинними, похідними стосовно першої причини всього сущого, якою є творча воля й діяльність Бога. Принцип креаціонізму (божого творіння) по суті протистоїть принципу еволюції, природного саморозвитку, в процесі якого з'являються нові якості. Але оскільки ідея еволюції увійшла в сучасну науку, релігійні філософи змушені визнавати її припустимість у конкретно-науковому знанні, хоч ті з них, хто дотримується традиційних позицій, заперечують принципове світоглядне значення цієї ідеї. Людину традиційний томізм розглядає як істоту, яка займає особливе місце в ієрархії буття, оскільки вона (людина) тілом своїм належить до природного, матеріального, просторово-часового світу, але має "духовну душу" — безтілесну і безсмертну, хоч при житті людини душа і тіло утворюють субстанціальну єдність. Душа — це і є "форма" тіла, вона твориться Богом індивідуально для кожної людини ще на початку ембріонального розвитку, тобто при зачатті.
Тому особа має онтологічну, сутнісну першість щодо суспільства. Суспільство — це поєднання особистостей, які у своїх глибинних основах конституйовані не ним (суспільством), а Богом.
Середньовічна схоластика не відповідає запитам нашого часу і втратила свою колишню авторитетність. Відбувається подальша модернізація як томізму, так і інших напрямів релігійної філософії. Робляться спроби знайти шляхи примирення і зближення релігії з наукою. Церква визнає свої колишні "помилки" в цьому відношенні; переслідування вчених (зокрема Бруно, Галілея) тлумачить як непорозуміння, в якому винні обидві сторони. Висувається теза, що наука XVIII-XIX ст. набула антирелігійного характеру, а сучасна, навпаки, підтверджує основні положення релігійного вчення — про початок існування світу (і отже, вважають його створеним), про наступний кінець цього світу, про духовне першоначало, індивідуальне безсмертя ("життя після життя") і т. п.
Своєрідним і по-своєму симпатичним явищем була концепція, створена видатним французьким вченим-палеонтологом і антропологом, членом ордена єзуїтів П. Тейяром де Шар-деном (1882 — 1955), автором книги "Феномен людини".
В цій концепції робиться спроба поєднати релігійну ідею бога-творця і наукове поняття еволюції. Космос, на його думку, перебуває в процесі еволюції, відбувається закономірний перехід від "переджиття" до життя, виникає людина, яка і стає центром подальшої еволюції, єднання людей. їх спільна інтелектуальна енергія спричиняє перетворення біосфери (живої оболонки Землі) в ноосферу, охоплену розумом1.
Рушійною силою спрямованої, прогресивної еволюції є "радіальнаенергія", яка має психічний характер і відрізняється від "тангенціальної енергії", що зумовлює взаємодію між явищами одного рівня. Космічна еволюція іде від первинного, вихідного стану, який позначається як "точка альфа", до кінцевої мети — "точки омеги"; це, власне, науковий еквівалент релігійного поняття "Бог"; наближенням до цієї мети є стан "наджиття". Таке уявлення про однозначну спрямованість еволюції, про її наперед визначене завершення в певному кінцевому стані називається фіналізмом (від лат. finis — кінець).
У теоретичній діяльності Тейяра, незважаючи на теологічні елементи, відступи від суворо наукового аналізу, вчений-при-рододослідник, еволюціоніст виступає на перший план, відсуваючи богослова-католика. Тейярдизм був спочатку засуджений церквою, Тейяру де Шардену було заборонено друкувати і пропагувати свої твори. Але незабаром після його смерті, у зв'язку з узятим католицькою церквою курсом на "аджерна-менто" (італ. — "поворот до сьогоднішнього дня"), який був визначений II Ватиканським собором (1962—1965), ставлення до ідей Тейяра змінилося на більш зацікавлене.
Головний напрям еволюції сучасної релігійної філософії - це її "антропологізація" — висунення на перший план проблеми людини в світі, підкреслення гуманістичного змісту релігійного вчення, яке, як вважається, може стати дороговказам для розв'язання проблем духовно-морального і соціального життя. У визначальному для релігійного світорозуміння відношенні "людина - Бог" акцент переноситься на людину, її життя, потреби, прагнення й перспективи.
Внаслідок такої орієнтації навіть у католицькому світі томізм втратив своє монопольне становище. Католицькі й протестантські ідеологи звертаються до таких філософських напрямів, як екзистенціалізм, персоналізм, антропологічні концепції. З ними добре знайомий папа Іоан-Павло II. Ряд його енциклік має філософське забарвлення в трактуванні проблеми сучасної людини.
Характерне звернення церкви до соціальних питань, вироблення рекомендацій і програм, спрямованих на поліпшення життя широких мас населення (зокрема в країнах, що розвиваються), на збереження миру і забезпечення суспільного прогресу. Вважається, що головною передумовою і визначальним чинником цього прогресу повинна стати "євангелізація" людства (в християнському світі), утвердження релігійно-моральних засад у свідомості й поведінці людей. Така орієнтація позначається на змісті філософських і соціологічних концепцій, використовується для їх обгрунтування.
Тенденція гуманізації й соціологізації релігійної думки, зокрема її філософського рівня, наявні і в країнах традиційного впливу православ'я (тут широко використовується спадщина В.Соловйова, С.Булгакова, М.Бердяева, С.Франка, П.Флоренського та інших відомих філософів і богословів), а також в ісламі та іудаїзмі.
"Поворот до людини" - знамення часу. Не стосується як філософської, так і релігійної думки.

Персонализм как философское направление, для которого человек является в первую очередь действующей личностью, а не просто абстрактным мыслящим субъектом, возникает, формируется в XX веке. Среди социально значимых причин его появления историки философии называют глубокий экономический кризис конца 20 - начала 30-х годов, утверждение тоталитарных и фашистских режимов в ряде стран Европы и Азии. Именно тогда встали во всей своей остроте вопросы специфики личностного бытия человека, его смысла, на которые искали ответ задолго до появления персонализма и другие философские школы.
Персонализм пытается ответить на эти вопросы преимущественно в рамках теистической традиции, главным образом на основе христианского вероучения, во всевозможных его модификациях: так, католические традиции очевидны в работах Кароля Войтылы, ныне Папы Римского Иоанна-Павла II, лево-католические настроения проявляются в творчестве Э. Мунье и его французских коллег, разнообразные протестантские и методистские - в трудах американских персоналистов. Анализ бытия и смысла существования человека персонализм осуществляет, не только обращаясь к историко-философским традициям и теологическим трудам, но и прибегая к исследованию текстов художественной литературы, которая также выступает своеобразным "свидетелем истины", раскрывая конкретно-исторический и одновременно универсальный характер бытия человека.
Признание личности (на латинском языке "persona") первичной творческой реальностью и высшей духовной ценностью, по мнению одного из основоположников персонализма Поля Рикёра, является значительно более перспективным для философских исследований, чем философствование с помощью таких понятий, как сознание, субъект, индивид. Другой основоположник персонализма Эмманюэль Мунье считает, что становление человека-личности совпадает с общим движением человеческой истории к цивилизованному способу бытия, к подлинной культуре и духовности. Хотя, по мнению персоналистов, в основе философии лежит положение о множественности существований, сознаний и воль личностей, однако они сохраняют главный принцип теизма - сотворенность мира Богом как верховной личностью. В отличие от других философских направлений, персоналисты обращаются к конкретному человеку, понимаемому во всем многообразии его проявлений и видов деятельности. Личность для персоналистов - важнейшая онтологическая категория, она - самопроявление бытия, непрерывное существование которого определяется волевой активностью человека и его непрекращающейся деятельностью. С точки зрения персонализма личность характеризуют три основных параметра, находящихся в сложном взаимодействии друг с другом: экстериоризация, интериоризация и трансценденция. Экстериоризация представляет собой самоосуществление человека во внешнем мире, а интериоризация предполагает углубленную саморефлексию, анализ личностью своего мира. Оба этих процесса обладают глубинной связью и направленностью на постижение сверхкатегориального трансцендентного бытия, познание которого выходит за пределы того, что можно постичь при помощи естественных познавательных способностей и что дается только в акте веры. При этом в процессе трансцендирования личность соотносится с высшими божественными ценностями - истиной, добром и красотой.
Большинство персоналистов различают понятия индивида и личности, считая, что человек, являющийся частью рода человеческого и частью общества, может быть определен как индивид, своего рода социальный атом, в то время как личность обладает свободным волеизъявлением и на основе этого в состоянии преодолеть все социальные преграды, а также трудности внутреннего плана, возникающие у человека. Реализация личностью самой себя зависит от имеющейся у каждого человека свободы воли, ее направленности, свободы выбора своей активности и наличия нравственной оценки собственных действий и поступков.
В работах французского персоналиста Эмманюэля Мунье (1905-1950) изложены программные основания этого философского направления ("Манифест персонализма"), обобщается опыт борьбы философов-персоналистов за человеческую личность во времена фашизма ("Что такое персонализм?"), а в главной (итоговой) работе "Персонализм" во всей полноте представлена аргументация персоналистской философии. Автор считает "персоналистскими любое учение и любую цивилизацию, которая утверждает примат человеческой личности по отношению к материальной необходимости и системам коллективности, лежащим в ее основании".
Мунье утверждал, что персонализм родился как протест против тоталитаризма и в защиту личности, потому что последняя является не ячейкой общества, а вершиной, с которой берут начало все пути, ведущие в мир. Движение к личности - это всегда конкретное, активное и ответственное самоутверждение человека в мире. По мнению Мунье, человек вовлечен (ангажирован) в мир, то есть он присутствует в мире как активное, ответственное и осмысленное существо, находясь в нем "здесь и теперь". Осуществляя транс-цендирование, человек постоянно совершенствуется и самопреодолевает свое существование, а соотносясь с Абсолютом, который несоизмерим с миром, он получает ориентиры как для себя, так и для истории в целом.
Краткая формула существования современного человека, с точки зрения Мунье: "Я-здесь-теперь-среди людей - со своим прошлым". Персонализм не тождествен индивидуализму, наоборот, он противостоит ему, потому что именно личность способна на подлинную коммуникацию, открыта "другому", она существует в мире и устремлена к миру. Трансцендирование, по мнению Мунье, представляет собой путь преодоления. Здесь он согласен с Ф. Ницше, считавшим, что человек создан для того, чтобы преодолевать себя. "Принцип преодоления является силой, тесно соединяющей принцип экстериориза-ции и принцип интериоризации и не дающей интериоризации превратиться в субъективизм, а экстериоризации в вещизм", - писал Мунье.
Многие социальные проблемы своего времени персонализм воспринимал с позиции вовлеченности человека в существование, что предполагало его активный диалог с современными реалиями. Персоналистская философия рассматривалась его сторонниками как своеобразная педагогика, имеющая своей целью пробуждение личностного начала в человеке. Персонализм близок к философии "встречи" или "диалога". Во французском персонализме сильна также традиция понимания социальной обусловленности личностного существования, им создана концепция третьего пути, не тождественного ни капитализму, ни социализму.
Персонализм Поля Рикёра (р. 1913) в начале его творческого пути отличался тем, что, провозглашая личность фундаментальным понятием философии, он рассматривал ее в связи с формированием "полей культурных смыслов" и в этом контексте стремился выявить значение человеческой субъективности как творца мира культуры. Позже Рикёр полностью переключился на проблематику герменевтики как общей теории понимания, однако и в ней он использует деятельностный принцип и обращается к анализу деятельности индивида в контексте культуры, усматривая в ней фактор, благодаря которому осуществляется связь времен и сохраняется поле культуры.
Философские работы Кароля Войтылы появляются в середине XX века. В центре внимания в них стоят проблемы современного бытия человека и его поступков, любви и ответственности, телесности человека, его трудовой и родительской деятельности и многие другие. При этом человек представляется как личность, а не как "особь определенного вида". Подчеркивая значение "хотения" или акта воли в личности, автор указывает, что естественная необходимость "хотения" не может быть безудержной и бесконтрольной. Осуществление контроля за собственными поступками во многом зависит от сформированных у личности нравственных установок и приобретенной ею нравственной интуиции. Автор считает, что большинство его работ возникло потому, что надо было в новых условиях жизни обосновать нормы католической этики и вернуться к изначальным нравственным ценностям. Такой "главной ценностью является человеческая личность, а нравственным правилом, тесно связанным именно с миром людей, является "заповедь любви", поскольку любовь - это благо, присущее людям".
Персонализм - это специфическая форма социальной утопии, предполагающая, что распространение принципов персонализма в конечном итоге изменит все общество, разрешит все социальные проблемы и конфликты современности, потому что духовно преобразованный человек, ставший личностью, сумеет преодолеть все трудности бытия современного человечества.
  [ред.] Література

ГЕРМЕНЕВТИКА
ГЕРМЕНЕВТИКА, (греч. hermeneutike - толкование) - направление в философии и гуманитарных науках, в котором понимание рассматривается как условие (осмысления) социального бытия. В узком смысле - совокупность правил и техник истолкования текста в ряде областей знания - филологии, юриспруденции, богословии и др. Философская Г. видит процесс понимания как бесконечный, что воплощается в принципе герменевтического круга. Исторические разновидности Г.: перевод (опыт иного и перенос смысла в свой язык), реконструкция (воспроизведение истинного смысла или ситуации возникновения смысла) и диалог (формирование нового смысла - и субъективности - в соотношении с существующим). Первый этап исторической эволюции Г. - искусство толкования воли богов или божественного намерения - античность (толкование знамений) и средние века (экзегетика как толкование Священного Писания). Понимание как реконструкция преобладает, начиная с эпохи Возрождения, в виде филологической Г. В протестантской культуре оно накладывается на религиозную Г. - проекты отделения в Писании божественного от привнесенного человеком. Техники реконструкции были наиболее развиты Шлейермахером: целью работы герменевта является вживание во внутренний мир автора - через процедуры фиксации содержательного и грамматического плана текста необходимо создать условия для эмпатии - вчувствования в субъективность автора и воспроизведения его творческой мысли. В традиции историцизма применительно к проблемному полю Г., Дильтей настаивал на дополнении этого метода исторической реконструкцией ситуации возникновения текста (как выражения события жизни). Кроме того, Дильтей выдвинул идею понимания как метода наук о духе, в отличие от присущего наукам о природе объяснения. Он рассматривает как базис Г. описательную психологию, а приоритетной наукой, в которой раскрывается Г., - историю. До Дильтея Г. рассматривалась как вспомогательная дисциплина, набор техник оперирования с текстом, после - как философская, цель которой - задать возможность гуманитарного исследования. Совершенно оригинален подход Хайдеггера, который рассматривает понимание (себя) как характеристику бытия, без которой оно скатывается в позицию неподлинности. Такое понимание служит основой всякого последующего истолкования: и того что есть, и возможностей. Понимание Г. как порождения новых смыслов в диалоге традиций (Рикер) с традицией (Гадамер, Хабермас) преобладает в философии 20 в. (вероятно, именно такой образ Г. привел к "герменевтическому буму"). Гадамер, интерпретируя Хайдеггера, отмечал, что бытие само себя понимает через конкретных людей и события - такое бытие есть язык, традиция. Цель работы герменевта - наиболее полно выявить механизмы формирования своего опыта (предрассудки), которыми наделяет его традиция. Выявление происходит через практику работы с текстами, через соотнесение их содержания с опытом "современности". Это - диалог, посредством которого рождается новый смысл - этап жизни традиции и самого текста. Хабермас видит Г. как рефлексивное средство критики и преодоления традиционной "извращенной коммуникации", приводящей к современному уродливому сознанию. Рикер рассматривает гносеологическую сторону Г. - в семантическом, рефлексивном и экзистенциальном аспектах. Семантика - изучение смысла, скрытого за очевидным - коррелирует с психоанализом, структурализмом и аналитической философией, а также экзегезой. Рефлексия как самопознание должна опровергнуть иллюзию "чистоты" рефлексирующего и обосновать необходимость познания рефлексирующего через его объективации. Экзистенциальный план подразумевает распознание за различными образами интерпретации разные способы бытия - при проблематичности нахождения их единства. Г. для Рикера необходимо связана с философией. Она должна ограничить сферы применимости каждого из этих методов. В противоположность этому Э. Бетти выступает за сохранение Г. как независимого от философии метода гуманитарных наук. В то же время Г. в 20 в. стала большим, чем просто конкретной теорией или наукой, - она стала принципом философского подхода к действительности. (См. также Гадамер, Дильтей, Рикер, Шлейермахер, Хабермас, Герменевтический круг.) ¦ Д. В. Майборода

ЗАГАЛЬНІ УЯВЛЕННЯ ШЕСТИКЛАСНИКІВ ПРО ІСТОРІЮ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ
 
У педагогічному середовищі існує досить часто вживане визначення освіти як того, що залишається у людини після завершення навчання. Однак, за свідченням психологів, пам’ять учнів зберігає лише незначний відсоток інформації, якою вони з часом зможуть вільно користуватися. У 1998-2000 роках у міських і сільських школах деяких районів Запорізької області нами було проведено у режимі експерименту дослідження розвитку пам’яті учнів 6-7 класів. Воно показало, що вже наприкінці уроку історії, на етапі закріплення навчального матеріалу, учні здатні пригадати 28% основної та 22% другорядної інформації (насамперед це факти та особи, значно слабше – дати, географічні назви й терміни). Наступного дня, якщо в розкладі немає уроку історії й навчальний матеріал спеціально не повторювався, ними пригадується до 20-22% інформації. А тиждень по тому, після закріплення й повторення вдома та на уроці, шестикласники здатні пригадати 28-30% інформації. Ще через тиждень, тобто через два тижні після вивчення нового матеріалу, пам’ять учнів зберігає 20-22% інформації. На кінець навчального року в пам’яті учнів залишається близько 8% інформації, отриманої на уроці [2]. Ці дані майже повністю збігаються з результатами дослідження пам’яті учнів, здійсненого психологом Н.Чутко у 70-х роках, і підтверджують загальну тенденцію її розвитку [3, с.75].
Оскільки частка інформації, що зберігається у довготривалій пам’яті, така невелика, то логічно виникає запитання: „Що саме складає основу уявлень школярів про історичний період?” Для з’ясування цього було здійснено анкетування учнів шостих класів п’яти шкіл м.Бердянська Запорізької області (ЗОШ №3, 5, 11, 15, 16). Обрані школи достатньо великі й розташовані у різних районах міста. Історію в шостих класах викладають сім учителів різного віку й статі, з різним педагогічним стажем. У навчанні використовуються підручники О.Бандровського та І.Щупака [1]. 
Анкетування, яким було охоплено 227 учнів, проводилося наприкінці травня 2003-2004 навчального року. Виставлені семестрові й річні оцінки виключали можливість тиску на учнів. Під час відповіді в них не було підручників і зошитів тому, що заздалегідь не попереджали. У більшості випадків заповнення анкет відбувалося за відсутності вчителя історії, що дозволяло учням бути більш розкутими у відповідях. Зрозуміло, повністю ізолювати учнів один від одного не можливо, шанс підглянути у листок товариша залишався. Але визначені умови позбавляли сенсу цю дію: учням було запропоновано 11 запитань, кожне з яких було спрямоване на виявлення певних образів стародавнього світу, що закарбувалися у пам’яті.
Відповідь на перше запитання: „Коли ти чуєш назву „Стародавній світ”, які образи у тебе виникають?” – вимагало від учнів знайти найяскравіший образ, що асоціюється з визначеним періодом історії. У більше половини учнів (51%) історія стародавнього світу викликає образ сюжетної картини. У 32% учнів вона пов’язана з первісністю: стоянка первісних людей (21%), полювання первісних людей (5%), „напівоголені люди”, „люди в шкурах” (6%). 13% складають військові сюжети: давня війна (7%), гладіаторські бої (6%). 2-5% – сюжети, пов’язані з культурою: раби будують піраміду (3%), грецький театр (1,5%), олімпійські ігри (0,5%). Досить часто учні (49%) асоціюють стародавній світ з відомою архітектурною спорудою, головним чином, з тих, що винесені на обкладинку підручника або зображені на початку розділів: єгипетські піраміди (24%), житло первісної людини, печера (10,5%) (хоча останнє дуже умовно можна вважати архітектурною спорудою – К.Б.), „чудеса світу” (9,5%), Колізей (6%), сфінкс (6%), китайський мур (1,5%), вавілонська вежа (0,5%).
Набагато менше учні пов’язують стародавній світ з історичними постатями, героями та богами (8%): Цезар (2%), Тутанхамон (1%), Клеопатра (1%), грецькі боги (2%), єгипетські боги (2%). Ще рідше в учнів шостого класу при пригадуванні стародавньої історії виникають образи конкретних історичних подій (7%), та й серед них, в основному, ті, що вивчалися останніми: повстання Спартака (4,5%), вбивство Цезаря (2%), пунічні війни (0,5%).
У незначної кількості учнів (6%) стародавній світ асоціюється з географічним орієнтиром, насамперед, із стародавніми містами Римом (5,5%) та Помпеями (0,5%). Лише деякі шестикласники створюють образ стародавнього світу на основі окремих предметів або абстракцій та узагальнень, а саме: амфора, ієрогліф, троянський кінь, папірус, фараон, багатство тощо.
20% учнів не спромоглися створити образні асоціації або підмінили образ історичного періоду образом підручника або вчителя, на зразок : „У мене в голові спливають сторінки підручника...”, „Коли я чую назву „Стародавній світ”, то бачу вчительку, яка лагідним голосом розповідає про життя людей у минулому”.
У цілому слід відзначити, що найстійкішими й найчастіше пригадуваними учнями є образи, пов’язані із первісністю (42%) та стародавнім Єгиптом (33%), і мало у кого виникають асоціації з Грецією та Римом. Нині історія стародавнього світу значно менше, ніж ще 5-7 років тому, поєднується в уявленні учнів з нищівною експлуатацією рабів (5%). Тому відповіді, подібні до такої: „Коли я чую слова „Стародавній світ” я уявляю худих рабів у розірваному одягу й знахабнілих, злих рабовласників,” – є поодинокими. Разом з тим, в учнів переважають статичні образи, позбавлені присутності конкретних історичних осіб.
Друге питання анкети логічно продовжувало перше й було спрямоване на виявлення емоційного ставлення учнів до означеного історичного періоду. Учням пропонувалося схарактеризувати за допомогою 2-3 найяскравіших прикметників період історії стародавнього світу.
Переважна кількість учнів не зрозуміла запитання й намагалася дати характеристику не історичного періоду, а процесу вивчення й уроку історії як формі його організації (близько 60%). Ось чому у переліку обраних ними прикметників переважали цікавий (54%), загадковий (13%), захоплюючий (15%), яскравий (1%), такий, що легко запам’ятовується (1%), „класний”, „прикольний” (2%), нецікавий (2%). 39% учнів наголосили на тривалості цього періоду: „давній”, „старий”, „тривалий”, „нескінченний” тощо. 40% шестикласників підкреслили позитивний вплив періоду стародавньої історії на розвиток людства: значущий (12%), красивий, унікальний (8%), добрий, чудовий, мудрий, тріумфальний, милосердний, науковий, розвивальний. Майже стільки ж анкетованих (38%) наводять прикметники з негативним забарвленням: жорстокий, безсердечний, злий, грубий (23%), войовничий (12%), дуже важкий, жахливий (4%), руйнівний (2%). І лише 22% учнів вважають основною характерною рисою періоду наявність соціальної нерівності, називають ці часи рабовласницькими (19%), бідними (14%), нерівноправними, експлуататорськими, егоїстичними тощо (1%). Отже, шестикласники переважно позитивно ставляться до історії як до навчального предмету, але неоднозначно – як до історичного періоду, вважаючи його як позитивним, так і негативним.
Відповіді на третє й четверте запитання мали виявити уявлення про віддаленість у часі й тривалість стародавньої історії. Аналіз анкет показав, що 40% шестикласників чітко уявляють, що історія стародавнього світу завершилася у V столітті нашої ери, тому дали відповіді: 1504, 1496 або 1500 років тому (за логікою 2004-500). 13,5% опитаних віддаляють історію стародавнього світу до її початку, тобто до появи людини (1 млн. років тому). У 4% учнів завершення історії стародавнього світу асоціюється з новою ерою. Решта (42,5%) або взагалі не називає дати, або визначає якісь окремі, часто випадкові, орієнтири (2500 рік до нашої ери, ІІІ століття до нашої ери тощо), розмірковуючи за схемою „така-то подія вважається складовою історії стародавнього світу – ця подія відбувалася в такому-то році – це означає, що стільки-то років тому була історія стародавнього світу”.
Аналогічно шестикласники уявляють і тривалість історії стародавнього світу. 19% учнів мають досить абстрактне уявлення про це, на зразок: „дуже довго”, „стільки й не насниться”, „до народження Христа та після” та інші. 40% вимірюють тривалість історії стародавнього світу мільйонами років (півтора мільйони, мільйони років плюс 500, кілька мільйонів). 10% учнів вважають історією стародавнього світу все, що було до нашої ери, і лише 3% – все, що було до V століття нової ери. 28% учнів називають тривалі, але нічим не обґрунтовані, проміжки часу у 100 тисяч років, 70 тисяч років, 300 тисяч років тощо. У деяких відповідях простежується спроба наблизити історію стародавнього світу до сьогодення: „Через 100 років наш час також стане стародавнім світом”, „Стародавній світ для нас це дуже давно, а для людей старшого віку це недавно”. У цілому ж, уявлення учнів про тривалість та відмінність історії стародавнього світу можна охарактеризувати як приблизне та часткове.
П’яте запитання було спрямоване на визначення уявлення учнів про історичний простір і потребувало назвати континенти, географічні регіони та країни, з якими пов’язана історія стародавнього світу. 21% шестикласників визнали цей період загальнопланетарним явищем – „з усіма континентами”, „з усім світом та іншими країнами”. 50% пов’язують його з Європою, 48% з Азією та Африкою. Лише 18% учнів не називають континенти або називають неправильно (наприклад, континент „Україна”). Щодо країн, які мали безпосереднє відношення до стародавнього світу, 84% називають Грецію, 82% – Рим або Італію, 73% – Єгипет, 55% – Китай, 46% – Індію, 30% – Палес¬ти-ну, 13% Межиріччя в цілому, 15% – Вавилон, 8% – Фінікію, 12% – Шумер та Акад, 8% – Ізраїль, Іудею. Примітним є той факт, що 7% учнів вважають, що Україна теж має відношення до історії стародавнього світу.
Відповіді на перше запитання, пов’язане зі створенням образів стародавнього світу, виявили, що учні не схильні символізувати історичні події та асоціювати з ними великі періоди історії. Передбачаючи це, розробники анкети запропонували учням назвати найяскравіші події історії стародавнього світу. За частотою згадування події вишикувалися так: падіння Риму (34%), пунічні війни (33%), поява первісної людини (27%), повстання Спартака (19%), будівництво пірамід (17%), походи Александра Македонського (11%), поява держави (10%), Троянська війна (8%), диктатура Цезаря (8%), греко-перські війни (4%), виникнення християнства (4%), заснування Риму (3%), льодовик (3%). Решта подій згадувалася лише поодинокими учнями. Отримані дані свідчать про те, що найчастіше найяскравішими подіями учні вважають ті, які вивчалися ними останнім часом (6 із 14 подій), і стосуються історії Риму. Багато учнів 6 класу не відрізняють події від історичних процесів, тому відносять до подій появу людини або утворення держави. Разом з тим, це свідчить про вплив на уявлення учнів теоретичних узагальнень, можливо, за рахунок опанування фактичним матеріалом. Помітним є й те, що учні серед найяскравіших подій назвали виникнення християнства, що навряд чи можна було спостерігати ще 5-7 років тому.
Сьоме запитання вимагало від учнів згадати непересічні історичні постаті, які, певною мірою, є символами історії стародавнього світу. Загальний перелік згаданих осіб склав 58 імен, з яких безпосередньо відношення до визначеного періоду мали 52, оскільки помилково до осіб були занесені грецькі боги Зевс та Посейдон, російський цар Петро І, Ян Гус й, навіть, Колізей. Якщо взяти до уваги ті імена, що згадувалися частіше, ніж двічі, то цей перелік скоротиться до 23 позицій: Цезар (74%), Клеопатра (26%), Александр Македонський (25%), Октавіан Август (22%), Гомер, Спартак (11%), Архімед, Калігула (7%), Тутанхамон, Нерон, Ромул (6%), Аристотель, Костянтин Великий (5%). Ганнібал (4%), Хамурапі, Траян, Помпей, Тутмос ІІІ, брати Гракхи (3%), Перикл, Нефертіті, Демосфен (2%). Такий результат анкетування наводить, принаймні, до кількох висновків. По-перше, ще раз підтвердилася теза про те, що краще пригадується те, що вивчалося пізніше. По-друге, учні виділяють ті історичні постаті, образи яких останнім часом знайшли відображення у кінематографі й на телебаченні (Цезар, Клеопатра тощо). Разом з тим, учні дещо гіпертрофовано сприймають їх роль в історії, наголошуючи, головним чином, на обставинах особистого життя, а не на внесок у розвиток тогочасного суспільства. Наприклад, „Клеопатра відома тим, що тричі побралася з імператорами, а потім отруїлася”. По-третє, у відповідях певної частини учнів (особливо дівчат) відчувається прагнення до гендерної рівності. Це виявилось у появі в переліку видатних осіб імен визначних жінок (Клеопатра. Нефертіті), чого не було ще у середині 90-х років. По-четверте, кількість пригадування учнями історичної особи свідчить і про визначення певних пріоритетів: на перший план висуваються правителі та політичні діячі, які прославилися завоюваннями, або правління яких пов’язане з масштабними політичними катаклізмами. Проте, значно рідше згадуються прибічники демократії й реформатори (3% учнів згадують братів Гракхів, 2% – Перикла, а Октавіана Августа – 20%, Калігулу – 7%) та діячі культури (Гомер – 11%, Архімед – 7%, Аристотель – 5%, Демосфен – 2%). По-п’яте, в деяких учнівських відповідях можна побачити намагання відійти від окреслення кола найяскравіших історичних осіб та визначити народи, які відігравали визначну роль на арені стародавньої історії. Але виглядає це досить кумедно, оскільки змішуються всі відомі учням народи не тільки з курсу стародавнього світу, а й з історії України („македонці, спартанці, палестинці, фінікійці, скіфійці, слов’яни, козаки, німці, махновці, сирійці”).
Відповідь на наступне запитання мало визначити, як шестикласники уявляють особливості світогляду та зовнішності людини у різних цивілізаціях стародавнього світу. Проте, абстрактне формулювання запитання („Чим людина стародавнього світу відрізняється від сучасної?”) призвело до зовсім іншого його тлумачення учнями. Майже всі анкетовані зосередилися на пошуку відмінностей між первісною та сучасною людиною. 79% учнів визначили, що сучасна людина насамперед вирізняється якісними характеристиками (розумніша – 35%, культурніше й освіченіша – 12%, винахідливіша – 7%, цивілізованіша – 5%, демократичніша – 4%, не має поганих звичок – 2%. 59% шестикласників наголошують на морфологічних відмінностях сучасників: більший мозок – 13%, рука – 11%, загальна будова тіла – 8%, чоло – 7%, статура – 4%, волосся, шкіра – 4%. 45% учнів помітили відмінності в житті та побуті: одяг – 22%, побутова техніка – 19%, зручності – 1%, житло – 1%, спосіб здобуття харчів – 1%. Лише 4% учнів визначили соціально-економічні відмінності: знаряддя праці – 1%, заняття – 1%, наявність соціальних станів – 1%, форма влади – 1%. В цілому ж, відповіді учнів хоча дещо примітивно, але відбивали комплексне бачення відмінностей стародавньої людини від сучасної. „Сучасна людина солідна, одягнена, нагодована, культурніша за тодішніх людей”, „Сучасна людина ходить прямо, одягається, має статеві органи, довші від первісної людини”.
Запитання дев’яте мало визначити уявлення учнів шостих класів про внесок стародавньої історії у розвиток людства. Тому пропонувалося назвати найвизначніші, з їхнього погляду, відкриття цього періоду. Загальний перелік відкриттів та досягнень містить 52 позицій. Серед названих відкриттів переважали культурні досягнення. Їх згадали 72% учнів („чудеса світу” – 17%, культура – 15%, театр – 11%, література – 10%, літери – 6%, абетка – 4%, релігія – 5%, школи – 3%). На другому місці за частотою згадування – економічні відкриття, переважно поява нових занять (землеробство – 14% ско¬тарство – 12%, ремесло – 5%, торгівля – 3%) та засобів виробництва (зрошувальні канали – 11%, сівалка – 11%, гроші – 11%). 35% учнів називають як важливі винаходи нові матеріали (папір – 11%, скло – 10%, фарби – 8%, папірус – 6%). 28% шестикласників пов’язують відкриття з транспортними засобами та довготривалими подорожами (парусні човни – 13%, календар – 11%, компас – 3%). 20% вважають, що основні винаходи було здійснено в пов¬сякденному житті, особливо щодо розваг (шахи – 9%, лазні – 2%, одяг – 2%). 17% опитаних вважають відкриттями суто технічні досягнення (гончарне коло – 15%, колесо – 12%). Близько 20% учнів замість конкретних відкриттів назвали країни та дали загальну оцінку ступеня їх розвитку: „Найвище досягнення стародавнього світу – розвиток Риму: встигли повоювати, встигли пожити...” Отже, уявлення учнів про внесок історії стародавнього світу до скарбниці світової історії можуть загальну характеристику як уривчасті й мозаїчні.
Десяте запитання мало з’ясувати характер уявлень учнів про повсякденне життя людей у стародавньому світі. Відповіді учнів свідчать про дуже обмежені уявлення шестикласників про повсякденне життя. Дуже часто поняття „повсякденне життя” вони підміняють поняттям „суспільні відносини” („раби працювали, воїни воювали, держава керувала”), а характеристики зводять до спрощених, навіть банальних фраз („вони носили одяг, якого вже немає”, „про одяг мені відомо, що він був простим і що його шили руками”, „в усіх людей усього було мало”, „їли вони, що дадуть”). Майже третина учнів або взагалі не відповіла, або не дала відповіді по суті на запитання. Більшість із тих, хто спромігся відповісти, зосередилися на основних заняттях – 11% („люди займалися землеробством, ловили рибу”), соціальному гнобленні та суспільному розшаруванні („імператор одягався гарно, у вояків була своя форма, у селян одяг бідний”, „влада підвищувала податки, крала землі, віддавала у рабство дітей”, „рабів за непокірливість били, а ще гірше – розпинали на хрестах”, „рабам видавали сорочку на рік, а потім забирали”). 15% учнів пов’язують побут із зовнішнім виглядом людини („носили пов’язки на нижній частині тіла”, „фарбували стіни печер та очі”, „одягалися в хутра вбитих тварин”). 13% школярів асоціюють побут із розвагами (відвідуванням Колізею – 4% і театру – 4%, полюванням – 2%, Олімпійськими іграми – 2%). 9% вважають житло людини основою її побуту, звідси й висловлювання, на зразок: „Вони були бездомними, а якщо й з домом, то їхній дім це якась печера або на дереві, чи у норі, в дуплі”. Лише окремі учні відзначили, що побут людей відрізняється залежно від часу та простору („У Римі проводили гладіаторські бої, у Греції – Олімпійські ігри, в Єгипті носили перуки та фарбували очі”, „Первісні люди носили шкіри, а греки – туніки”, „Первісні люди займалися полюванням, а єгиптяни будували піраміди”).
Одинадцяте запитання мало визначити емоційне ставлення учнів до певного періоду стародавньої історії та історії конкретної країни: „Якби у тебе була можливість переміститися у стародавні часи, то у який час і в який регіон? Ким би ти хотів там бути?” Щодо країни, то уподобання розподілилися так: 37% учнів хотіли би опинитися у стародавньому Римі, 35% – у стародавньому Єгипті, 12% – у Греції, 8% – у первісні часи, 4% – в Індії та Межиріччі. Щодо соціальної ролі, то 60% учнів обрали для себе роль правителів: абстрактних – 17% (вождь племені, фараон, ці, імператор тощо) або конкретних – 43% (Клео¬патра, Цезар, Олександр Македонський тощо). 16% воліли б стати звичайною людиною (полювальником-австралопітеком, первісною людиною, скіфом, будівельником пірамід, селянином тощо). 8% учнів схильні бути сторонніми спостерігачами, аби побачити будівництво пірамід, послухати Демосфена, спостерігати падіння Рима, підтримати Ісуса тощо. 4% вважають, що краще бути радником правителя, чиновником, полководцем, тобто мати змогу впливати на перебіг подій, але не нести відповідальності перед історією. Лише у 3% шестикласників виникло бажання бути діячем культури (мудрецем, музикою, винахідником). Стільки ж (3%) прагнули стати керівниками повстання рабів. Цікаво, що „переміщення” у стародавній світ учні пояснюють як соціальними мотивами („встановити справедливість – скасувати рабство”), так і суто особистими (це здебільшого притаманне дівчатам): „Хочу стати царицею Єгипту, щоб у мене закохався Цезар”, „Хотіла б бути Клеопатрою – дружиною Цезаря”, „Одного разу мені наснилося, ніби я Клеопатра, мені підкоряється ціле військо, а також усе місто. Я була дуже доброю та ще й вагітною”.
У цілому ж, стародавній світ в уявленнях учнів є тривалим та віддаленим у часі періодом історії Європи, Азії й Африки, який пов’язаний з давніми країнами – Грецією, Римом, Єгиптом, Китаєм, Індією. Він мав свої негативні та позитивні боки та сприяв цивілізаційному розвитку людства. Історія стародавнього світу сприймається учнями як низка статичних картин та кілька яскравих драматичних подій, пов’язаних з діяльністю окремих історичних осіб, переважно правителів (Цезаря, Клеопатри, Александра Македонського). Людина, яка жила у ті часи, уявляється дещо відмінною від сучасної як зовнішньо (за морфологічними ознаками, одягом), так і внутрішньо (менш розумна та освічена), у повсякденному житті вона постійно займається землеробською або скотарською працею, стикається із соціальною нерівністю та гнобленням, хоча зрідка може й розважитися. Тому, якщо б довелося жити в ті часи, краще бути правителем, оскільки тільки він міг почувати себе щасливим.