.: Menu :.
Home
Реферати
Книги
Конспекти уроків
Виховні заходи
Зразки документів
Реферати партнерів
Завантаження
Завантажити
Електронні книги


????????...

 
��������...
Політичне рішення - прийняття політичних рішень 


Політичне рішення

Зміст


Вступ    3
Політичне рішення: співвідношення теоретичного та практичного                    аспектів аналізу    6
Висновки    14
Список використаної літератури    15


Вступ
Питання прийняття політичних рішень, підготовка законів та інших актів завжди приваблювала увагу дослідників. Відзначаємо вагомий внесок у розвиток теорії державного управління  Платона, Шан Яна та інших політичних мислителів. Значну увагу в розробці концепції прийняття рішень приділяв Арістотель, який сформулював вихідний категоріальний апарат і розробив базову концепцію прийняття рішень. Питання раціонального та ефективного прийняття політичних рішень інтенсивно досліджувались мислителями доби Просвіти (Т.Гоббс, Б.Спіноза, Ж.Ж.Руссо). Можна виділити ряд найбільш розроблених проблем: види державних актів (Гоббс), роль радників при правителях (Гоббс, Макіавеллі), особливості голосування в представницьких органах (Спіноза, Руссо), врахування ресурсів і факторів соціального середовища при прийнятті рішень (Боден). В працях згаданих вище авторів є чимало ідей, які не втратили своєї актуальності і є предметом дослідження для багатьох науковців.
На жаль, ця тематика не є достатньо розроблена українськими науковцями, не зважаючи на те, що дослідження процесу прийняття політичних рішень є актуальною проблемою для сучасної України, яка ступила на шлях демократичних перетворень і яка ще не має виробленої процедури, випробуваної часом системи, ефективного прийняття політичних рішень, а особливо ефективної їх імплементації. Власне цим зумовлена необхідність теоретичного осмислення особливостей прийняття та імплементації політичних рішень на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Важливим в даному контексті є досвід західних дослідників, який  ми спробуємо проаналізувати і який, з нашої точки зору, може бути корисний при дослідженні аналогічних проблем, що постали перед українською спільнотою. Чи склалася теорія прийняття політичних рішень в самостійну дисципліну? Яка її внутрішня структура і місце в комплексі соціальних і управлінських наук? Ці питання є актуальними, оскільки чимало спеціалістів вважають вказаний напрямок лише ділянкою міждисциплінарних досліджень. Сучасне уявлення науки управління передбачає виділення в ній теорії прийняття рішень як самостійної наукової дисципліни. Предметом останньої є дослідження процесу прийняття рішень, основні результати охоплюють формування принципів і критеріїв вибору альтернатив, визначення відповідних способів і методів прийняття рішень. На початку свого становлення теорія прийняття рішень ототожнювалася з дослідженнями операцій і фактично була зорієнтована на вирішення добре структурованих проблем та застосування кількісних методів дослідження. З урахуванням особливостей соціальних систем, яким не притаманні добре структуровані проблеми, в сучасній теорії прийняття рішень утворився і набув широкого розвитку другий напрям, що базується на врахуванні організаційних, інтелектуальних і психологічних здібностей (досвіду) людей, та потребує вирішення в основному не структурованих проблем, за допомогою якісних (експертне оцінювання, змістовний аналіз ситуації, аналіз політики), а при можливості  й кількісних методів. Як бачимо, в західній політичній науці  виділяють два основні напрямки теорії прийняття рішень – нормативний та описовий відповідно до того, на якій із сторін теорії акцентується увага. Перша з них  зорієнтована на нормативний бік прийняття рішень, в другій – виявляється і описується сам процес, тобто як люди у дійсності приймають  і формують різного роду рішення. Зазначимо, що обидві частини функціонально взаємодіють між собою.
У сучасній теорії прийняття рішень приділяється також значна увага економічному, організаційному, правовому, соціально-психологічному та інформацій¬ному факторам у вирішенні проблеми. Це знайшло своє відображення у розвитку ряду методів, наприклад, економетричного моделювання, функціонально-вартісного аналізу та багатьох інших. Відповідно до вищезгаданих аспектів у процесі розвитку теорії прийняття рішень відбувалося подальше виділення окремих напрямів досліджень та систем наукових знань, таких як організаційна та психологічна теорія прийняття рішень. Організаційна теорія прийняття рішень безпосередньо пов’язана з організаційним проектуванням. Організаційне рішення передбачає визначення структури, розподіл функцій між виконавцями (підрозділами та посадовими особами), встановлення підпорядкованості і схеми взаємовідносин, закріплення останніх у системі правил і процедур. Психологічна теорія рішення, яка являє собою систему мотивованих тверджень щодо змісту діяльності людей у процесі прийняття рішень, безпосередньо пов’язана з теоріями людських відносин, що в свою чергу є соціологічними концепціями управління і засновані на системах морально-психологічного стимулювання з метою досягнення цілей.
Говорячи про сутність поняття „рішення”, зазначимо, що воно, як відомо,  означає вибір однієї з ряду альтернатив в процесі досягнення поставлених цілей. Альтернатива ж в свою чергу, є одним з варіантів дій, яка виключає можливість реалізації іншого варіанта. Рішення може впливати на майбутній стан  як об`єкта управління, так і на тих, хто їх приймає, тому прийняття рішень (особливо тих, які стосуються життя суспільства) повинні носити обдуманий, строго науковий характер. По природі і специфіці способів впливу на об’єкт управління можна виділити рішення: технічні, економічні і політичні, які взаємопов’язані та взаємозалежні  між собою. Політичні рішення є адекватними до стану політичних процесів, які відбуваються у суспільстві. Політичний процес в суспільстві – це рух, динаміка, еволюція політичної системи, зміна її стану в часі і просторі. Він являє собою сукупність дій, інституціалізованих і не інституціалізованих суб’єктів щодо здійснення своїх специфічних функцій у сфері влади, що ведуть до зміни і розвитку (занепаду) політичної системи суспільства. Всі форми політичної поведінки суб’єктів політики в остаточному підсумку поєднані однією і тією ж внутрішньою потребою – впливати на політичні рішення, які приймаються державною владою. Таким чином, основна проблема політичного процесу полягає у прийнятті і реалізації політичних рішень.

Політичне рішення: співвідношення теоретичного та практичного аспектів аналізу
В політичній науці прийнято вважати, що прийняття й виконання політичних рішень є важливим елементом політичного процесу, з допомогою якого забезпечується взаємодія управлінців та підлеглих.
Як підтверджує досвід, командно-адміністративний порядок прийняття та виконання політичних рішень мав негативний вплив на суспільство. Однією з прикмет прийняття політичних рішень у тоталітарній системі стала практично повна ізоляція цього процесу від впливу інформаційних систем і технологій, що значною мірою визначило ступінь ефективності даних рішень.
В умовах реформування українського суспільства й держави, розгалуження влади як по вертикалі, так і по горизонталі стає актуальною демократизація процедур підготовки та прийняття політичних рішень, аналіз їх на конфліктогенність, можливість їх корегування.
“Поняття “рішення” визначає вибір однієї з низки альтернатив в процесі досягнення визначених цілей. Альтернатива ж, в свою чергу, є одним із варіантів дії, який виключає можливість реалізації іншого варіанту” [1, с. 46]. Рішення може вплинути на майбутній стан як об’єкта управління, так і тих, хто приймає це рішення. Тому прийняття рішень (особливо тих, які стосуються життя суспільства) повинно мати обміркований, чіткий науковий (наскільки можливо) характер.
За природою й специфікою способів впливу на об’єкт управління можна виділити рішення технічні, економічні й політичні. Усі вони взаємопов’язані та взаємозалежні.
Політичні рішення є адекватними до стану політичних процесів, які відбуваються в суспільстві.
Політичний процес у суспільстві – це рух, динаміка, еволюція політичної системи, зміна її станів у часі й просторі. Він являє собою сукупність дій інституціональних і неінституціональних суб’єктів по здійсненню своїх специфічних функцій у сфері влади, які приводять до зміни й розвитку (або занепаду) політичної системи суспільства.
Усі форми політичної поведінки суб’єктів політики в кінцевому результаті об’єднані однією й тією ж внутрішньою потребою: вплинути на політичні рішення, які приймаються державною владою. Таким чином, головна й центральна проблема політичного процесу полягає в максимальній оптимізації прийняття та реалізації політичних рішень.
З проблемою прийняття політичних рішень учасники політичних дій зіштовхуються тоді, коли постають перед необхідністю вибору оптимального варіанта поведінки, тобто найкращого способу дії серед багатьох можливих у даних конкретних політичних умовах.
Політичне рішення – це свідомий вибір одного з не менше як двох можливих варіантів політичної дії. Варто зауважити, що рішенню завжди передують також політичні дії. Але внутрішня природа цих двох елементів політичного процесу відмінна.
Якщо політична дія є типом практичної діяльності, скерованої на закріплення або перетворення суспільних відносин, то політичні рішення самі по собі належать до типу позапрактичних дій. Їх внутрішній зміст відповідає таким дослідницьким операціям, як пояснення й розробка наукової теорії. Вироблення та прийняття рішення ще не є самою політичною дією, а лише підготовкою до неї.
Усю багатоманітність політичних рішень поділяють на чотири типи: а) закони й постанови вищих органів влади; б) рішення місцевих органів влади; в) рішення, які приймаються безпосередньо громадянами; г) рішення вищих органів політичних партій і громадських організацій.
Зі сказаного стає очевидним, що перший і другий типи рішень приймаються представницькими й виконавчими органами влади, третій – безпосередньо населенням, а четвертий – недержавними організаційними структурами політичної системи. Рішення, які приймають безпосередньо громадяни, мають переважно місцевий характер і приймаються органами місцевого самоврядування, сходками й зібраннями громадян.
У політичній науці сьогодення сформувалося два основних підходи до розуміння процесу прийняття рішень. Так, нормативна теорія трактує його як процес раціонального вибору політичних цілей у складних ситуаціях. У якості найважливіших засобів оптимізації такого вибору пропонуються різноманітні математичні моделі, дослідження операцій та інші інструментальні прийоми. Біхевіористська теорія, яка розглядає даний процес як специфічну взаємодію людей, зорієнтована на опис різноманітних факторів, які впливають на прийняття рішень у конкретній ситуації [2, с. 256–257].
Такого типу підходи відображають двоякий характер управлінського процесу. З одного боку, велика роль відводиться інститутам та органам управління, регламенту й процедурі прийняття рішення, ролі технічного персоналу й матеріального забезпечення діяльності всіх осіб, які беруть участь у цьому процесі або, інакше кажучи, – значенню тих зовнішніх і внутрішніх фактів, які виражають раціональність, технократизм цієї форми політичної діяльності людей.
З іншого боку, незважаючи на велику роль, яку відіграють у цій справі регламенти й інститути, найчастіше в процесі прийняття рішень панують неформалізовані процедури, які залежать від особистого досвіду осіб, що визначають цілі й засоби їх досягнення, від інтуїції та персональних знань управлінців, їх міжособистісних зв’язків. Більше того, оскільки в суспільстві, здебільшого не існує якої-небудь однієї групи, що була б здатна повністю контролювати процес прийняття рішень, то цей процес завжди репрезентує собою компроміс або примирення протидіючих вартостей, що тільки посилює роль суб’єктивізму в даній справі.
Таким чином, слід визнати, що політична влада реалізується через особистісний вплив управлінців і, незважаючи на регламентуючу роль правил та процедур прийняття рішень, такий процес є непередбачуваним і непрогнозованим. У кінцевому результаті процес прийняття рішень представляє собою симбіоз раціональності й ірраціональності, раціонально організованої взаємодії структур та інститутів влади й значного суб’єктивізму управлінців.
Підготовка й прийняття політичного рішення репрезентує собою складний процес, який складається з ряду елементів, які в даному випадку краще назвати стадіями або етапами. Загалом у цілому в цьому процесі можна виділити чотири стадії: 1) постановка й виявлення соціальної проблеми, яка потребує свого вирішення; 2) формулювання можливих альтернатив вирішення проблеми; 3) обговорення, або порівняльний аналіз, можливих альтернативних рішень; прийняття рішення, тобто вибір оптимальної альтернативи як плану дій.
Однак слід забувати, що процес прийняття рішень має своїх суб’єктів, а самих суб’єктів можна розподілити на певні типи. Зробимо спробу коротко їх розглянути.
Було досить просто розкрити цю проблему, якщо б можна було стверджувати: суб’єктами, які приймають політичні рішення, є суб’єкти політичних дій. Однак така відповідь була б грубим спрощенням питання. Як не є тотожними поняття “суб’єкти політичних відносин” й “учасники політичних дій”, так не співпадає з ними й поняття “суб’єкти політичних рішень”. Можна бути активним учасником процесу прийняття рішень, але не брати участі в їхньому виконанні й навпаки.
Суб’єктами політичних рішень безпосередньо є індивіди, громадяни, члени громадських організацій або їх представники у виборних органах державної влади, політичних, професійних та інших громадських організаціях, у компетенцію яких відповідно до конституції входять вироблення й прийняття рішення.
Це загальне положення потребує певної конкретизації. На різних етапах процесу підготовки й прийняття політичних рішень можуть бути використані різноманітні соціальні суб’єкти. Так, на першому етапі виявлення проблеми, можуть заявити про свої інтереси широкі верстви, політичні партії в цілому та громадські організації за інтересами. На етапі формулювання й аналізу проблеми, яка не залишає байдужими найрізноманітніші верстви, на перший план виходять політичні партії, громадські організації, експерти, державна адміністрація.
На етапі прийняття політичного рішення в дію вступають представницькі органи держави, партійні й громадські об’єднання.
В окремих випадках сам акт прийняття рішень (залежно від значення проблеми) може здійснити більше або менш широке коло громадян (зібрання) чи більшість дорослого населення (референдуми, голосування).
Однак відповідь на запитання “хто готує та приймає політичні рішення?” не завжди може бути дана лише на основі положень конституції, у якій визначається компетенція різноманітних політичних інститутів. Повністю можливі ситуації, при яких політичні інститути, покликані приймати рішення, насправді є маріонетками, які виконують волю інших осіб. Вони лише надають законної форми підготованим та закулісно прийнятим політичним рішенням. Тому, щоб визначити, хто фактично при даному політичному режимі приймає рішення, необхідно ретельно вивчити взаємини між політичними елітами й формальними суб’єктами влади, виявити конкретних осіб або групи, які контролюють діяльність формальних політичних інститутів чи мають на них безпосередній вплив. Такі особи або групи й приймають реально політичні рішення.
Визнані авторитети в галузі управління (частково Ч. Лінблюм) вважають, що існує два основних методи прийняття рішень: раціонально-універсальний і метод послідовних обмежень (метод “гілок”) [3, c. 43].
Перший з них передбачає раціональне вичленовування проблеми й вибору шляхів її вирішення, найбільш відповідних цілям, які висуваються. Це наче ідеальний план вирішення питання, результат “правильного мислення”, що робить його найбільш поширеним серед представників опозиційних сил.
У той же час зрозуміло, що на практиці політики виходять не стільки з оптимального, скільки з можливого способу дій. “Здатність людини оперувати інформацією є значно меншою, ніж вимагається за цією моделлю . Цілком можливо, що кожен учасник управлінського процесу . раціональний у своїй діяльності, одначе при зіткненні великої кількості учасників процесу раціональність їх колективної діяльності по виробленню рішень стає прозорою”. Іншими словами, у практичній політиці уряд часто не слідує логічно прописаній схемі: постановка проблеми та її вирішення. А коли врахувати, що реальні проблеми, які вимагають політичного втручання, можуть виникати однаковою мірою і щезати достатньо несподівано, то слід визнати, що правлячі еліти нерідко змушені діяти ще задовго до того, як визначаться зі своїми цілями й перевагами.
Саме тому на практиці більше застосовується метод “гілок”, який виходить з необхідності включення у звичайну управлінську діяльність так званих “інкрементальних поправок”, які є необхідними для реалізації окремих цілей.
Припускаючи навіть суперечливі і часом взаємовиключні дії в межах загальної стратегії управління, правлячі еліти здатні тим не менше домагатися таким шляхом поступового нарощування загального успіху. З погляду стабільності режиму управління особливо важливим є те, що при таких методах управління уряд переважно уникає великих складностей і помилок. Слід зауважити, що йдучи цим шляхом, неможливо домогтися серйозних успіхів у політичному реформуванні суспільства.
Враховуючи плюси й мінуси того чи іншого методу прийняття рішень, ряд учених (зокрема А. Енцоні), наголошують на великій продуктивності так званого “змішано скануючого методу, який забезпечує, з їхньої точки зору, масштабний процес прийняття рішень, поєднуючи при цьому переваги обох вищезгаданих методів” [4, c. 296].
Іншими словами, цей метод передбачає широкий раціональний погляд на політичні проблеми суспільства й виокремлення їхніх найбільш загальних, типових властивостей, що дозволяє побачити глибинні, загально соціальні основи суперечностей і конфліктів, які зустрічаються. При цьому знання загальних типових властивостей політичних конфліктів повинно бути застосовано для розробки й вирішення якої-небудь одної проблеми, яка склалася в конкретній ситуації. За рахунок такого послідовного застосування загальнотеоретичних, раціональних знань для врегулювання конкретних питань і можливо досягнути ефективного політичного управління.
Звичайно, у конкретних державах зміст політичного процесу залежить не стільки від його реального використання в управлінні суспільством. Тому специфіка політичних процесів у даному випадку буде залежати від того, чи розрізняє керівництво держави політичні цілі всієї суспільної системи та її окремих складових; чи здійснюється при прийнятті рішень попередній аналіз ситуації групами експертів; чи державні лідери орієнтуються на власні знання, досвід та інтуїцію; чи визначається попередньо правлячими колами те коло проблем, яке може вимагати політичного врегулювання; чи ведеться опрацювання альтернативних варіантів і сценаріїв розвитку подій; наскільки раціонально оцінюються можливі вигоди й затрати від реалізації кожного варіанту прийнятих рішень; наскільки інтенсивно відбувається збір даних щодо реалізації цілей, чи аналізуються проміжні результати та оперативно вносяться корективи в рішення, які виявили розходження цілей і засобів їх досягнення; чи оцінюються і якщо оцінюються, то як саме, стимули, які пропонуються для масової поведінки; чи опрацьовується процес реалізації програм по стадіях (попередня інформація, реклама, усунення контрпропаганди та ін.); чи існують плани на випадок невдалих дій уряду, здатні допомогти йому зберегти своє обличчя й не викликати дестабілізацію влади; чи здатне керівництво швидко перейти на резервну систему прийняття рішень при зміні ситуації й таке інше.
Інакше кажучи, зміст політичного процесу прямо залежить від того, наскільки гнучкими й еластичними є стратегії, які вдається виробити правлячим елітам, можуть вони чи ні звільнитися від зваби радикалізму; чи здатні раціоналізувати політичні конфлікти в суспільстві; чи навпаки ведуть до їхнього загострення.
Незалежно від того, на основі яких підходів вироблялись політичні рішення, з моменту їхнього прийняття настає час щодо їхнього виконання. Тепер ми підійшли до того, щоб розглянути політичні рішення в динаміці й структурі політичного процесу.
Як правило, прийнято виокремлювати кілька основних типів реалізації політичних рішень: популізм, елітаризм, консерватизм, демократизм, радикалізм [1, c. 261]. Кожному з цих типів здійснення політичного процесу відповідають певні методи власного регулювання, ті чи інші характери взаємовідносин влади й населення, відповідні типи інформаційного режиму здійснення влади й управління.
Популізм як основний засіб досягнення тих чи інших цілей передбачає пряму апеляцію до суспільної думки. Тому він обов’язково зорієнтований на спрощення цілей, які пропонуються суспільству. Правлячі еліти намагаються висунути якесь гасло (заклик до населення), реалізація якого, на їхню думку, забезпечить подолання всіх суперечностей і швидке просування до успіху. Дуже часто в такому випадку використовуються улесливість (“комуністи – на чолі суспільного прогресу”), залякування зовнішньою або внутрішньою загрозою (“правлячі кола – на чолі мафії”), теорія обіцянки (“радикальні реформи швидко приведуть до підйому економіки”).
Більше того, популізм яскраво проявляється при харизматичному правлінні, популістські міри можуть виступати складовою частиною політичного курсу та при демократичних та іншого типу режимах, які дотримуються раціональних методів керівництва.
Відмінною рисою елітаризму є курс на запобігання будь-якої значної участі громадян не лише в процесах вироблення й корегування рішень, але й непідтримка різноманітних посередницьких форм взаємодії з електоратом, обмеження політичних формувань громадськості, закритий характер прийняття й здійснення політичних рішень на всіх етапах.
При консервативній політиці в діяльності влад переважає установка на збереження структури й функцій державних органів влади, традиційних методів і форм політичного регулювання.
Такі методи управління є характерні для стабільних політичних режимів, які культивують внутрішню підтримку громадянами традиційних цінностей та ідеалів у даному суспільстві. Це обов’язково підсилює патріотичні настрої і сприяє збереженню цілісності суспільного й політичного організмів.
До прямо протилежних результатів призводить радикалізм політичного правління. Навіть коли прагнення революціонізувати суспільство, домогтися його якісної перебудови, не є самоціллю влад, соціальні й політичні наслідки, викликані радикальними методами перетворень, і ті, які несуть громадський спокій, порядок і поліпшення життя населення, насилля – основний метод управління революційних режимів невідворотно перетворює владу в смертоносну зброю.


Висновки
В політичній науці склалося два основних підходи до розуміння процесу прийняття рішень: нормативний та поведінковий. Нормативна теорія трактує його як процес раціонального вибору політичних цілей в складних ситуаціях. В якості важливих засобів оптимізації такого вибору пропонуються різні математичні моделі, дослідження операцій та інші інструментальні засоби [4; 256-257]. Поведінкова теорія, яка розглядає цей процес, як специфічну взаємодію людей, зорієнтована на змалювання різних факторів, які впливають на прийняття рішень в конкретній ситуації. Такого роду підходи відображають двоякий характер управлінського процесу. З одного боку, вони підкреслюють велику роль у прерогативі інститутів і органів управління, регламенту і процедур прийняття рішень, роль технічного персоналу і матеріального забезпечення діяльності всіх, хто задіяний в цьому процесі, тобто значення тих внутрішніх і зовнішніх факторів, які виражають раціональність,  технократизм цієї форми діяльності людей. З іншого боку, не дивлячись на велику роль, яку відіграють в цій справі регламенти та інститути, як правило, в процесі прийняття рішень панують неформалізовані процедури, які залежать від особистого досвіду осіб, що визначають цілі і засоби їх досягнення, від інтуїції і персональних знань тих, хто керує. Більше того, оскільки в суспільстві, як правило, не існує якоїсь однієї групи, здатної цілком і повністю контролювати прийняття рішень, то цей процес завжди є компромісом, чи примиренням цінностей, що змагаються між собою, що підсилює вагу суб’єктивізму в цій справі.
Таким чином, слід визнати, що політична влада реалізується через особистий вплив тих, хто керує і, не дивлячись на регламентуючу роль правил і процедур прийняття рішень, цей процес не можливо передбачити чи спрогнозувати. Отже, процес прийняття рішень є симбіозом раціональності та ірраціональності, раціонально організованої взаємодії структур та інститутів влади, та суб’єктивізму тих, хто керує. Ця особливість прийняття рішень вимагає окрім дослідження управлінських структур та інститутів, аналізу суб’єктів, що беруть безпосередню участь у виробленні, прийнятті та імплементації політичних рішень.
Список використаної літератури


1. Глущенко В., Глущенко И. Разработка управленческого решения. Прогнозирование и планирование. Железнодорожный, 1997.
2. Мельник В. Политология. М., 1996.
3. Шаран П. Сравнительная политология. М., 1992.
Саркисян С. Теорія прогнозирования и принятия решений. М., 1996.


Search:
????????...

формування давньогрецької філософії

малюнки про шкідливі звички

твори учнів до "ілліади"

кант про етику як науку

Характиристика чіпка

твір на тему: "Людина починається з родини"

чіпка борець за справедливість чи злочинність

Фізичні лабораторні роботи на різні теми

ендемічні хвороби

Якими талантами був наділений Тарас ШЕВЧЕНКО



?????????? ????????? ????
   
Created by Yura Pagor, 2007-2010