Зміст:

Вступ..........................................................................................................................3

“Філософія серця” в українській культурній традиції..........................................5

Українська романтична елегія й кордоцентризм: деякі аспекти взаємопроникнення.................................................................................................14

Список використаної літератури...........................................................................16

Вступ

ХХ ст. характеризується тенденцiєю до формування нової парадигми свiтосприйняття. Вiдбувається перегляд усталених пiдходiв i оцiнок, утверджується дiалогiчне, плюралiстичне розумiння iсторико-фiлософського процесу. В iсторико-фiлософськiй науцi зменшується кількість “бiлих плям”, оскiльки стало зрозумiлим, що замовчування певних постатей або явищ, так само як i применшення їх ролi, веде до збiднення фiлософської думки, до звуження масштабiв мислення.
Творчiсть видатного українського мислителя ХIХ ст. Памфiла Юркевича є яскравою сторiнкою в iсторiї вiтчизняної фiлософської думки, i все ж, незважаючи на зростаючу кiлькiсть дослiджень, вона залишається ще недостатньо вивченою i мало задiяною у сучасний культуротворчий процес. Тимчасом справжнє вiдродження українського суспiльства неможливе без повноцiнної духовної присутностi тих, хто зробив iстотний внесок у нацiональну та вселюдську культурну скарбницю.
Отже, актуальнiсть дослiдження зумовлена насамперед потребою розкриття цiлiсної картини розвитку української фiлософiї, необхiднiстю вивчення закономiрностей її професiйного становлення i впливу на духовнi процеси в суспiльствi. Повернення фiлософської спадщини П.Юркевича в усiй глибинi допоможе українськiй фiлософiї у її поступi i самоусвiдомленнi, у визначеннi своїх джерел, що кореняться в ментальностi українського народу, i свого мiсця на аренi свiтової фiлософської культури.
Релiгiйна фiлософiя православ’я, представником якої є П.Юркевич, має великий гуманiстичний потенцiал, тому що звернена до проблем людини, її внутрiшнього свiту, особистiсного вдосконалення, загальнолюдських моральних цiнностей. У царинi релiгiйної фiлософiї долаються антагонiзми мiж науковим знанням i релiгiйним одкро­венням, утверджується дiалог i спiвробiтництво мiж наукою i релiгiєю. Все це в умовах суспiльного оновлення має велике теоретико-методологiчне i соцiально-практичне значення.
Останнiм часом стала особливо актуальною проблема специфiки фiлософського знання та його функцiй. Це пов’язано iз введенням у науковий обiг думок (часто нетрадицiйних) ранiше заборонених фiлософiв; iз зняттям з фiлософiї iдеологiчної заангажованостi та руйнуванням стереотипiв мислення; з прагненням до подолання фрагментаризацiї культури та вироблення цiлiсного гуманiстичного свiтогляду, необхiдного для виживання людства. Однiєю з найхарактернiших рис духовної ситуацiї сьогодення є визнання рiвноцiнностi найрiзноманiтнiших способiв сприйняття i осягнення людиною свiту. В цих умовах погляди П.Юркевича на суть i призначення фiлософiї, на спiввiдношення рацiонального i позарацiонального, розуму i серця, знання i вiри виявляються дуже цiнними. Вони спiвзвучнi з теперiшнiми пошуками “нової” рацiональностi, вiдповiдають назрiлiй iсторичнiй необхiдностi гуманiзувати мислення, а тому викликають неабиякий фiлософський iнтерес. Актуальнiсть дослiдження не в останню чергу визначається проведенням аналiзу фiлософiї П.Юркевича на основi цiлiсного пiдходу, що дозволяє показати цю фiлософiю в новому свiтлi, уникнути поширених однобiчностей у її трактуваннi.


“Філософія серця” в українській культурній традиції

Багатьом національним культурам притаманна філософська система або вчення, що найбільше характеризує її своєрідність та унікальність у світі. Таким філософським вченням, яке виражає специфіку української національної культури і філософії, є “філософія серця”. Найбільш яскраве відбраження вона знайшла у Григорія Сковороди та філософії Памфіла Юркевича. Памфіл Юркевич, зокрема, відводить серцю особливе місце в своїх філософських пошуках, вважаючи його осередком усіх сутнісних сил людини. “Філософія серця” з'являється як філософська основа українського романтизму та знаходить своє відображення у працях Михайла Максимовича, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка.
Чимало дослідників розглядали проблему “філософії серця” та її місце в філософії та культурі України. Так, І.Бичко, говорячи про “кордоцентризм” вітчизняної філософії, наголошував на ментальній співзвучності української та європейської філософської традиції. Н.Кохан визначає “філософію серця” як парадигму українського менталітету. Дуже багато наукових робіт присвячено розгляду “філософії серця” П.Юркевича. Його філософсько-етичній концепції присвячені статті О.Шинкаренко, М.Громова, С.Вільчинської, М.Лука, Р.Пітча, С.Ярмуся, Л.Кострюкової, М.Запорожця.
Вчені по-різному оцінюють цю філософію. Але незаперечним залишається те, що вона мала великий вплив на розвиток української філософії та культури, і найцікавішого розвитку набула у філософському доробку П.Юркевича. Що ж уявляє собою ця філософія і чому вона викликала й викликає таке неодностайне ставлення до себе?
Головною рисою української національної психології є емоціоналізм – надання високої оцінки відчуттям, своєрідне бачення природи, так би мовити, злиття з нею. Образ серця як центру емоційного життя людини ми віднаходимо вже в українців Княжої доби, він прослідковується в народних піснях, казках, приказках. Києво-руська культура формувалася у творчому діалозі візантійського християнства та слов'янської міфології, вже тоді виявляється тенденція, що трактує серце як орган розуміння, як центр, що зводить воєдино думку, волю та віру. У “Слові про закон і Благодать” Іларіон писав, що коли князь Володимир задумав увести Християнство на Русі, в нього в серці “засіяв розум”.
Уже після прийняття християнства серце починає переважно розглядатися як орган, яким ми сприймаємо Бога і через який Бог спілкується з людиною, а також як центр морального життя і духовності. Звідси, власне, і виникнення проблеми співвідношення віри та розуму, бо саме серце починає розумітися як носій чогось втаємниченого, віри. Отже, серце виступає тут як загальнохристиянський символ. Розгляд серця під таким кутом зору зустрічається в багатьох пам’ятках нашої давнини. Так, наприклад, увага авторів “Києво-Печерського патерика” зосереджена на зображенні внутрішнього морального життя людини, її відчуттів і прагнень, які пов’язані із серцем, через яке до неї мовить Бог.
З християнською антропологією пов’язані світоглядні настанови таких видатних мислителів, як Г.Сковорода, Г.Кониський, П.Могила, Д.Туптало.
Проте найбільшого теоретичного обґрунтування “філософія серця” набула в творчості Памфіла Юркевича. Саме через етичну проблематику “філософії серця” він виходить на одну з центральних проблем в українській філософії взагалом та в українській академічній філософії зокрема – проблему співвідношення розуму і віри.
У Г.Сковороди “філософія серця” розглядає людину як центр Всесвіту. Поняття “серця” тлумачиться ним не лише як емоційна сфера, а й як символ духовного життя людини. Взагалі, духовний світ людини є основним об'єктом дослідження мислителя. У понятті “серця” філософ розмежовує матеріальне і духовне начало, підкреслюючи, що тільки духовне, внутрішнє, моральне вдосконалення приведе людину до щастя. З вченням про серце пов'язана етична концепція філософа, за якою серце є найважливішою моральною цінністю і основою щастя людини, яке можливе, коли серце “чисте” і “світле”. Життя людини – це процес безперервного духовного розвитку, засобом якого є самопізнання. Лише вдивляючись у середину себе, в своє серце, людина стає здатною до такого самопізнання. Саме з цією спроможністю людини пов’язана ідея “сродної праці” Сковороди. “Сродною” є та праця, яка “лягає нам на серце”.
Сутність концепції Сковороди полягає в тому, що, розглядаючи людину як “мікрокосм”, він розділяє її на “внутрішню” та “зовнішню”, ставлячи при цьому “чисте серце” в центр цієї “істинної”, “внутрішньої” людини і навіть ототожнюючи з ним. Проблема серця в його роботах нероздільно пов’язана з проблемою Богопізнання. Тому шлях пізнання свого серця – це шлях до осягнення трансцендентного. Серце у Сковороди – це крапка, центр людської душі, яка не існує ніде в світі, але водночас воно є усюди, в усій людській істоті.
Поняття “серця” є центральним у філософії романтизму. Представники цього філософського напряму досліджували духовний світ людини через складність її внутрішньої емоційної культури і людської індивідуальності. Романтизм протиставив класичному “наслідуванню природи” творчу активність митця з його правом на самобутність та оригінальність, підняв мистецтво до рівня найвищої цінності і його сприйняття як вияву глибинної сутності і смислу життєдіяльності, де понад усе цінується творча особистість, її настрої і преживання, прагнення її серця.
Душа, серце є визначальними у творчості видатного представника романтизму, російського письменника – М.Гоголя. Він, як і Г.Сковорода, називає душу “серцем”, яке є глибоким джерелом для пізнання. Шлях уникнення помилок, за М.Гоголем, – це улюблена справа людини. Ця ідея співзвучна з ідеєю “сродної праці” Г.Сковороди, де зрідненість людини з улюбленою працею дає можливість використати свою індивідуальність, неповторність і здійснити власний моральний вибір у житті. Микола Гоголь стверджує, що “порив і надхнення рухає душу, а надхненням багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею”. У творчості М.Гоголя серце виступає як емоційний образ і як християнський символ. Можна віднайти в його роботах і думки про внутрішнє життя серця.
Гоголю, як і іншим романтикам, притаманні закоханість у природу, обожнення її, злиття з нею, використання її символів, пошуки абсолютної цінності й свідомості останньої межі у світі, через які тільки й лежить шлях до самого світу. Призначення людини полягає в тому, щоб привносити у світ гармонію, добро, красу, працювати над вічним, що є найдорожчим для нас, завдяки чому знайти своє місце у світі. Причина зла, на його думку, – в черствості й мертвості людини, якій бракує глибини чуття, несвідомості глибин і таємниць своєї душі. Отже, людині потрібно пізнати саму себе, свої помилки, вади, пізнати саму себе, своє єство, серце.
Слід також зазначити, що упродовж усього розвитку української духовної історії “філософія серця” намагається гармонійно співіснувати з інтелектуально-розумовими рефлексіями, не вступаючи в гостре протистояння. Для української філософії характерним є звернення до розуму, заснованого на вірі – “духовному розумі”.
Початок містичної інтерпретації серця було покладено в 1860 р. статтею П.Юркевича “Серце та його значення в духовному житті людини згідно вчення Слова Божого”. Тут серце описувалось як особливий орган душі, який є осередком всього тілесного і багатоманітного духовного життя людини, серце називається витоком життя, воно є колом нашого народження, тобто коло і колесо, в обертах якого полягає наше життя.
Використовуючи традиції своїх попередників, а передусім Г.Сковороди, Памфіл Юркевич вперше представив “філософію серця” як теоретично обґрунтоване філософське вчення. Центральною проблемою у філософії П.Юркевича, як і Г.Сковороди, є проблема людини. Людина – це малий світ (мікрокосм), за твердженням як Г.Сковороди, так і П.Юркевича.
У філософії Юркевича поняття “серця” виступає центральною ідеєю, яку він аналізує у праці “Серце та його значення в духовному житті людини, за вченням Слова Божого”. У цій праці він представляє досить своєрідну філософсько-антропологічну концепцію про серце як основу фізичного та духовного життя людини. При цьому він запропонував досить незвичайний на той час підхід до розгляду людини як конкретної індивідуальності. Підхід, який не був сприйнятий його сучасниками і не підходив ні до матеріалістичної, ні до ідеалістичної антропологічної теорії.
На думку Юркевича, релігійне переживання відкриває перед нами той факт, що серце є більш глибокою основою душевного життя, ніж розум. Мислитель наголошує на тому, що релігійна свідомість людини лежить в її серці, а, отже, релігія утворена на природному грунті. У своїй видатній роботі “Серце та його значення в духовному житті людини згідно вчення Слова Божого” Юркевич наводить більше 120 цитат з Біблії, показуючи тим самим, що автори Святого Письма розглядають серце як центр духовного життя, як особливий орган для сприйняття Бога.
Багато уваги приділяється образу серця у Святому Письмі. У ньому говориться про “таємної людини серця” (Петр. 3, 4). Серце є глибиннішим у душі, воно відкрите лише Богу (П с. 43, 23). Біблія розглядає серце в різних аспектах: і як сутність усіх пізнавальних дій душі, і як центр духовного життя, і як осередок відчуттів і емоцій людини. Серцю приступна радість, благодушіє (Єг. 65, 14); велике горе, біль (Єг. 65, 14); ревнощі, заздрість (Як. 3, 14). Серце може бути лютим (Єр. 16, 12); метушливим (П с. 5, 10); нерозумним (Рифм. 1, 21) і т.д. Лише в старозаповітних текстах серце згадується 851 раз.
Дійсно, душевне серце слугує місцем проявів потягів, афектів і почуттів. У серці біль душі (Прит. 14. 10), відчуття любові (Суд. 16. 15), довіри (Прит. 31. 11), радості (П с. 18. 9), відрази (Прит. 5. 12). Серцю приписується не лише емоційна, а й інтелектуальна діяльність. “Мудре серце” слугує в Біблії постійним оборотом мови. “Широта серця” означає всеохоплюючий розум. У серці знаходяться також і моральні принципи.
Таким чином, серце згідно з біблійними уявленнями є осередком всієї людини, усіх її душевних сил. Це не означає, що душа людини тотожна душевному серцю, але вона найбільш ясно і повно відображається саме в ньому. Це стосується не лише почуттів, а й розумової діяльності. Арістотель, наприклад вважав, що саме фізичне серце, а не мозок, є органом мислення. Паскаль писав про особливу “логіку серця”, а Гегель визначив душу як “мисляче серце”.
Перше місце серця як центру морального життя людини розроблене Юркевичем за християнською традицією. Мислитель вважає, що серце є тим принципом, який визначає індивідуальність і неповторність людини, бо людина в дусі своєму – істота унікальна, вона унікальна сама в собі і в своїй свободі. Це зародок екзистенційного мислення, який потім буде обґрунтовано і розвинуто К.Ясперсом, Е.Гуссерлем, М.Гайдеггером, М.Бердяєвим та ін.
“Юркевич був християнським мислителем і, зовсім природно, він присвячував багато уваги таємниці людини. Він мислив і працював з двома цілями на меті: по-перше, він намагався краще пізнати внутрішні тайни людини; а по-друге, він висвітлював безпідставність матеріалістичної науки про людину. Усі твори Юркевича просякнуті наукою про людину”, – пише з цього приводу С.Ярмусь.
Центром дослідження Юркевича стає “серце” як осередок душевного і духовного життя людини – джерело походження моралі, справжня субстанція людської душі. При цьому він відкидає як раціоналістичні теорії, що підносять роль розуму в людині, проголошуючи його місцем душі, так і психологічні концепції його часу, що стверджують повну залежність психічних явищ від фізіологічних процесів. Серце – це охоронець і двигун усіх фізичних сил людини.
“Серце”, за Юркевичем, – основа неповторності та унікальности людини в світі, тоді, коли розум виявляє лише загальне в діяльності людини. “У серці людини лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, що не випливають з жодного загального поняття чи закону”. У концепції Юркевича розум, “голова” керує, планує, дириґує, а серце творить. Як і в Сковороди, так і в Юркевича, серце – сфера духовного життя людини. Поняття серця багатозначне, але передусім серце – це духовний стан людини, її душа. В його понятті душа – “серце” людини затримує, як цінність, все те своє власне, що є важливим для “серця”. Це власне і визначає світогляд людини, її особистість, індивідуальність і неповторність у світі.
“Серце” у філософії Юркевича є цілісний світ людини, в нього входять не тільки моральні переживання, почуття, а й акти пізнання, тільки не взяті як процес логічного, розсудкового мислення, а як акти “об’яви істини, що виникають безпосередньо і раптово”. Може саме від цього походить наше українське “розуміння і пізнавання серцем”. Серце згідно з поглядами мислителя – це зосередження усієї пізнавальної діяльності людини. У площині гносеології Юркевич навчав, що знання Абсолюту людині недоступне, але знання про Абсолют – доступне. Людина доходить до цього знання за посередництвом сердечного релігійного відчування, усередненої й свідомої філософічної медитації та сердечного й совісного містичного прозрівання.
Філософічні медитації й свідоме містичне прозрівання імплікують процес мислення, але Юркевич застерігає, що суть людини не полягає в її мисленні, бо “дерево пізнання – це не дерево життя”. Сутність людини виринає з кореня духовного життя, із її серця. Звідси виходить, що homo sapiens – це ще не повна людина, з погляду Юркевича. Повна людина – це людина-індивід повно розвинений у царині її почувань, емоцій, в царині її серця.
Завдячуючи “філософії серця”, П.Юркевич вводить духовну вертикаль у вимір буття, розкриває глибинну сферу “задушевного”, ту основу, яка є рушійною силою створення доброго, морально-ціннісного. Найбільшою таємницею буття, на думку філософа, є сама людина, яка виконує перехідну роль між світом ідей і світом речей, насамперед завдяки багатству свого внутрішнього індивідуального душевного світу.
З серцем філософ пов’язує і моральне достоїнство. Юркевич вважає, що людські вчинки слід оцінювати залежно від того, чи викликані вони зовнішніми умовами і думками, чи випливають вони з безпосередніх і вільних прагнень серця. Ці його погляди пов’язані з християнським вченням про любов як джерело всіх дійсно моральних дій людини.
Викладаючи власне розуміння сутності людини, П.Юркевич виходить із загальновизнаної опозиції “серце–голова”. За біблійною традицією, серце є хранителем і носієм усіх тілесних сил, тобто осередям усього душевного і духовного життя. Воно – корінь і різноманітних почуттів, хвилювань, страхів, пристрастей, моральних станів, і пізнавальних дій душі. Розум же – лише видима вершина айсберга духовної сутності серця. Вона є лише частиною (теоретичною складовою) духу. Таким чином, людина складається не з душі і тіла як двох субстанційних частин, а із серця і розуму як двох душевно-тілесних сторін однієї конкретної сутності. Саме оця душевно-тілесна сутність може бути і мислячою, і сердечною. Серце є основою психіки людини, тоді як розум лише її надбудова. Якщо серце є носієм знання інтуїтивного, то розум оперує логічним, доведеним знанням. Але таким розведенням серця й розуму Юркевич намагався, яке це не дивно, їх поєднати, зробивши наголос на тому, що одне без одного існувати не може.
Людське тіло (одухотворена матерія) є тілесним органом душі. Серце, як центр тіла, мислиться Юркевичем як найближчий орган душевного життя, у тому числі розумового. Мозок – лише один із органів тіла, який підтримується серцем і відповідає за “внесення” в душу зовнішніх впливів. Зв’язок між ним та душею не причинний, оскільки душа не має просторових вимірів, на які вона отримувала б імпульси від просторових рухів мозку. Вони можуть взаємодіяти лише ідеально. Наші думки, слова і діла не спричиняються цими взаємодіями, вони не образи зовнішніх впливів, що йдуть від речей, а образи і вираження загального почуття душі, породження нашого щирого сердечного настрою.
Таким чином, мислитель намагається вирішити споконвічне питання співвідношення розуму та віри, намагаючись віднайти їх спільне коріння і не протиставляючи їх одне одному.
Отже, антропологія Юркевича ґрунтується на двох основних силах людського духу: голові (розумі) і серці (як осередку емоцій і носія віри), а точніше на балансі цих двох сил. Він доходить висновку, що серце людини може відкривати і схоплювати, висловлювати і розуміти – в тільки йому притаманний спосіб – такі переживання духу, які в силу своєї виключної духовності й ніжності, віддаленому знанню розуму недосяжні. Поняття і віддалене знання розуму, оскільки воно формується нашим душевним настроєм, а не залишається віддаленим образом зовнішніх предметів, – відкривається в серці людини, а не в голові. Воно має проникнути в цю глибину, щоб стати діяльною силою і двигуном нашого духовного життя.
На основі цього Юркевич доходить висновку, що вартість людини не залежить від обсягу знання нею правди, не від пізнання, а від того, як ця правда впливає на людину, що людина робить зі своїм знанням правди. Тому, щоб говорити про вартість людини, треба знати, на що спрямоване, що приваблює її духовне зацікавлення, що її радує, що завдає болю, або – що стає скарбом її серця?.
У постаті Юркевича ми маємо українського філософа, якого росіяни вважають видатним представником російської культури, як і М.Гоголя вважають видатним російським письменником. “Філософія серця”, отже, мала вплив не тільки на національну духовну культуру України, а й на загальноєвропейський культурний процес.
Деякі дослідники зазначають, що не можна дивитись на українську філософію і культуру через призму “кордоцентризму”, вони підкреслюють, що “філософія серця” не надає належного значення раціонально-вольовим компонентам у виявах національного характеру, так потрібних у сьогоднішному світі. Але є дослідники, які дотримуються протилежного погляду. І.Бичко визначає українську філософію як “кордоцентричну”, він відзначає також, що такі мислителі, як Ілларіон, Сковорода, Гоголь, Юркевич, власне і були виразниками саме цієї філософії – “філософії серця”. Можна по-різному ставитися до цієї філософії – сприймати її чи ні, критикувати, заперечувати, не погоджуватися, але незаперечним є те, що її не можна ігнорувати. По-перше, ця філософія увійшла в духовну культуру України як своєрідний світогляд, що відображає морально-етичні цінності української нації, зв'язок і гармонійне співіснування людини з природою. По-друге, “філософія серця” є своєрідною етичною концепцією, яка представляє національну традицію українського способу мислення і менталітету.

Українська романтична елегія й кордоцентризм: деякі
аспекти взаємопроникнення
Елегія в українській поетичній традиції чи не найбільш адекватно відбиває душевний склад і менталітет українського народу. Справді, вітчизняна елегія має суто національне коріння. По-перше, життєдайним джерелом елегійної поезії стала народна пісня, пронизана смутком та тугою від життєвих негод, глибокими і щирими почуттями любові, розмірковуваннями про долю простої людини. По-друге, шляхи розвитку елегії, її еволюція так чи інакше визначалися історією країни, а українська дійсність, наповнена драматичними політичними, релігійними та культурними подіями, була нестабільна складна й трагічна. Митцям і на думку не спадало зображувати вигадані події неіснуючих героїв та оспівувати надумані почуття.
В українців елегія чи не “найнаціональніша” форма художньо-поетичного мислення, яка в протягом багатьох століть перебуває в епіцентрі ідейно-естетичних пошуків художньої свідомості, що й зумовлює постійний інтерес літературознавців до цього жанру. “Національне естетичне обличчя” елегії передусім визначається її світоглядною основою – кордоцентризмом, що відображає специфіку ментальної свідомості українців, яким притаманні надмірна розчуленість, сердечність, релігійність, мрійливість та задумливість.
Уміння серцем жити вважається однією з кращих рис менталітету українського народу. Теоретичне обґрунтування філософії серця, яка трактує серце як центр людського буття, в Україні започатковує К. Транквіліон-Ставровецький, розвиває Г. Сковорода, а в ХІХ столітті – Т. Шевченко, П. Куліш, П. Юркевич та інші.
За їх вченням, серце – не тільки носій та оберіг усіх тілесних сил людини, а й центр душевного й духовного життя українців. У серці народжується й зачинається рішучість людини на ті чи інші вчинки, у ньому виникають різноманітні наміри і бажання, воно є осереддям волі й почуттів. І насамкінець, серце – осереддя морального життя українців. У серці з’єднуються усі їх моральні стани. Воно – початок усього доброго і злого у словах, думках і вчинках українців. Відтак серце становить значну частину нашого єства, це скрижаль, на якій викарбуваний природний моральний закон. “В серці людини знаходиться основа того, що її уявлення, почуття і вчинки набувають особливості, в якій виражається саме її душа, а не інша, і набувають такого особистого, приватно-визначеного спрямування, за силою якого вони суть прояву не загальної духовної істоти, а окремої живої справді існуючої людини”.
Про вплив “філософії серця” на розвиток української літератури йдеться у багатьох працях українських вчених, зокрема Д. Чижевського, Т. Бовсунівської, А. Калюжного, Т. Закидальського.
Як відомо, у центрі елегійного жанру екзистенціальні проблеми людини. Елегія - це “ліричний твір медитативного характеру, журливої тональності, поетична сюжетна основа якого – емоційна реакція суб’єкта на певні події, ситуацію, психічні імпульси (почуте, згадане, пережите) чи конкретний душевний стан ліричного “Я”, яке охоплене меланхолією, смутком, навіть стражданням”. А кордоцентризмові властиві саме виразні емоційні форми та зв’язок ентузіастичних настанов з чуттєвою сферою.
Ми спробуємо на рівні образної системи простежити зв’язок української елегійної поезії з філософією серця та її вплив на еволюцію жанру.




Список використаної літератури:


1. Бичко І. Спізвучність української та європейської філософської традиції: “кордоцентричні мотиви” // Київські обрії: історико-філософські нариси. – К., 1997.
2. Іларіон. Слово про закон і благодать // Київська старовина. – 1992. – № 1.
3. Сковорода Г.С. Разговор, называемый алфавит, или букварь мира // Повне зібрання творів. – Т. 1.
4. Гоголь Н.В. Избранные произведения. – М., 1948.
5. Юркевич П.Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия // Юркевич П.Д. Философские произведения: приложение к ж-лу “Вопросы философии”. – М., 1990.
6. Юркевич П.Д. Твори. – Канада, 1979.