.: Menu :.
Home
Реферати
Книги
Конспекти уроків
Виховні заходи
Зразки документів
Реферати партнерів
Завантаження
Завантажити
Електронні книги


????????...

 
��������...
Порівняльний аналіз думок - платонізм відродження 


Порівняльний аналіз думок

Зміст:


Вступ............................................................................................3
Платон і Аристотель.................................................................6
Еллінізм. Антична філософія Риму......................................11
Висновок....................................................................................14
Джерела інформації..................................................................15

Вступ.

Емпедокл і Анаксагор, поклавши в основу філософствування принцип мно¬жинності першоелементів світу, по суті накреслили тен¬денцію розрізнення та індивідуації космічного цілого, що знайшло своє найбільш повне виявлення в атомістичній концепції буття. Проте Емпедокл і Анаксагор лише підводили до цієї концепції. Перше ж адекватне її формулюван¬ня знаходимо у творчості Левкіппа (бл. 500-440 до н. е.) та його видатного учня, одного з найвідоміших античних мислителів Демокрита (бл. 460—370 до н. е.). Про. Левкіп¬па. на жаль, не збереглося майже ніяких відомостей, хоча саме він увів у філософію поняття атома як неподільної часточки матерії, а також поняття порожнечі, в якій ру¬хаються атоми.
Отже, єдине, що існує — це нескінченна множина ато¬мів, однакових за своєю «субстанцією», але відмінних за формою. Другий компонент реальності — порожнеча. Вона, як і атоми, матеріальна і в цьому плані є не чим іншим, як позитивною умовою руху атомів, є тим, куди  (або «в чому») рухаються атоми. В понятті атома знаходить своє відносне завершення принцип індивідуації (розділення на нескінченну множину часточок, серед якої немає жодної, абсолютно тотожної якійсь іншій) цілісно-мінливого (іо-нійці) або цілісно-непорушного (елеати) космосу.
Говорячи про атомістичну концепцію Демокріта, слід ще раз зосередити увагу на специфічності західної (антично-еллінської), філософської парадигми, згідно з якою увесь предметно-речовий світопорядок, його гармонія жорстко і однозначно детерміновані «веліннями невблаганного ро¬ку», незворушної долі. Людина є частиною цього світопорядку (космосу) і в цьому плані постає своєрідним «ато¬мом» суспільного «космосу». Доля («ананке») так само Невблаганно визначає вчинки людей, як необхідність («ей-мармене») жорстко визначає рух у порожнечі кожного атома. У цьому плані, античне грецьке суспільство, в якому Індивіди сприймали свою життєдіяльність як спонукувану Ззовні долею, виступає своєрідним соціальним прообразом Дємокрітівського космосу (про подібний соціальний під¬текст атомістичного вчення Демокріта свідчить пізніший латинський переклад Грецького слова «атом» —individuum).
У філософській концепції Демокріта знаходимо і роз¬в'язання проблеми, яку порушили елеати. Демокріт збе¬рігає елейську концепцію вічного, сталого і непорушного буття (саме такими — вічними, сталими і непорушними щодо свого «субстрату» — є його атоми). Зберігає він і га-даний (що існує лише в гадці, а не в думці) характер від¬чутного, даного для наших чуттів розмаїття навколишнього світу. «Лише у спільній гадці,— писав про позицію Демок¬ріта Гален,— існує колір, у гадці — солодке, в гадці — гір¬ке. Насправді ж існують лише атоми і порожнеча. Так го¬ворить Демокріт, вважаючи, що всі відчуванні якості вини¬кають із з'єднання атомів, існуючи лише для нас, хто спри¬ймає їх. За природою ж немає нічого ані білого, ні чор¬ного, ні жовтого, ні червоного, ні гіркого, ні солодкого... Отже, атоми суть всілякі дрібні тіла, що не мають якос¬тей. Порожнеча ж — певне місце, в якому всі ці тіла, про¬тягом вічності носячись вгору і вниз, або сплітаються яки¬мось чином між собою, або наштовхуються одне на одне і відскакують, розходяться і сходяться знову між собою в Такі з'єднання, і таким чином вони утворюють і всі інші складні тіла і наші тіла та їх стани І відчуття».
Проте, на відміну від елеатів, змушених заперечувати реальність руху, Демокріт, приймаючи услід за Емпедоклом і Анаксагором ідею множинності фундаменту Світу, поряд із незмінними атомами покладає іншу, так само ма¬теріальну реальність — порожнечу, котра дає змогу вічним і незмінним атомам рухатися і утворювати найрізноманіт¬ніші з'єднання, котрі й виступають у чуттєвому людському сприйнятті як різноманітні речі та процеси світу, що ви¬никають і зникають.
Атом Демокріта реалізує індивідуацію космічного цілого, але реалізує на абстрактному рів¬ні. Софісти ж звертаються до людського індивіда як до індивідуальності особливого типу. Специфічною рисою останньої виступає здатність тлумачити пре речі, оцінювати їх і, отже, відрізняти одну від одної, тобто — індивідуалізувати. Софісти, звичайно, ще не можуть піднестися над; «речовистським» підходом до людини, притаманним античному способу мислення, хоча, хай і в «рєчовистськнх» щеі рамках, вирізняють людину з-поміж усіх інших речей світу як таку індивідуальність, яка здатна сама індивідуалізувати. Інакше кажучи, софісти першими в історії давньо¬грецької філософії стають на шлях свідомого вирізнення з-поміж різноманітних відношень світу суб'єктно-об'єкт¬ного відношення, головного, як відомо, у формуванні самого предмета філософії. Правда, лише стають, оскільки остаточне визначення і усвідомлення суб'єктно-об'єктного відношення, з дещо правда, перебільшеним наголосом на суб'єкті, належить одному з найвидатніших мислителів античного світу Сократу (бл. 469—399 до н. е.). 

Платон і Аристотель.

Платон (428/427-347 до н. е.) — один з найвідоміших філософів давньої Еллади. Захопившись в юнацькі роки вченням Сократа, Платон багато подорожував по світу. У 397 р. він заснував в Афінах філософську школу,  відому під назвою Академії (вона знаходилася при гімназії в саду, присвяченому міфічному герою Академу). Згадаймо, що однією з головних труднощів, що постали перед Сократом, була проблема існування загального. Не було сумнівів в існуванні загального, але як воно існує — ніхто не міг сказати.  Існувати (особливо з позицій античної свідомості)   означало бути предметом, але ж загальне ніби «розпорошене» між багать¬ма  реальними предметами   (краса, як зазначалось, є і в дівчини, і у вази, і ще в багатьох інших реальних предме¬тів, але сама вона не існує у вигляді окремого предмета). Полеміку Сократа з софістом Гіппієм щодо краси Платон змальовує в діалозі «Гіппій більший», показуючи нездатність Гіппія відповісти на поставлені запитання. Не дає від¬повіді й Сократ, хоча в діалозі «Філеб» Платон вкладає в уста Сократа свою власну відповідь: «Ніщо інше не робить річ прекрасною, ніж присутність прекрасного самого по собі або ж спільності з ним... я наполягаю лише на тому, що всі прекрасні речі стають прекрасними через прекрасне самі по собі».
Інакше кажучи, Платон долає трудність, з якою зітк¬нувся Сократ, дуже «просто». Справді, не можна назвати серед, предметів навколишнього світу предмет, котрий був би реальним буттям загального (наприклад, «красою» взага¬лі). Проте чому ж не припустити існування специфічних предметів, відмінних від речей навколишнього світу, адже ж ми говоримо про геометричні фігури (куби, піраміди, кулі тощо) як про цілком реальні предмети, хоча серед речей навколишнього світу немає жодної математично точ¬ної кулі, куба або піраміди.
Припустивши таким чином реальне (незалежне від ма¬теріального світу речей) існування ідеальних предметів (як це, до речі, робив вже задовго до Платона Піфагор), Платон проголошує ті ідеальні предмети (називаючи їх ідеями) досконалішими і тому «реальнішими» у своєму існуванні порівняно з речами повсякденного світу. Адже, міркує Платон, загальне як ідеальний предмет — ідея — в «чистому», тобто найдосконалішому, вигляді репрезентує той або інший зміст, якість тощо («краса» як така, «буди¬нок» як такий, «трикутник» як такий і т. п.).
У: повсякденному чуттєвому світі звичайно, теж є кра¬са, але тут вона існує «розчиненою» в чомусь іншому. Тут є і будинки, але дуже різні, тут є і трикутні предмети, ба¬гато з яких можуть упритул підійти до математичної (гео¬метричної) форми трикутника. Проте жодний з речових будинків не стане просто «житлом («будинком взагалі»), жодна з трикутних речей не стане трикутником «як таким». Отже, речі повсякденного світу виступають у ролі чогось недосконалого, «збиткового» (порівняно з «ідеєю»), як це буває з копією або тінню того чи іншого предмета-оригінала. Ідеї, які внаслідок своєї досконалості виявляють риси такого «оригіналу», претендують тим самим на роль «справжньої» реальності, первинної до речей навколиш¬нього світу. Останнім, зрозуміло, відводиться роль «копій», «тіней», вторинних щодо «справжньої реальності» ідеаль¬ного світу.
Проте виникає питання: чому ж;у такому разі люди у своєму повсякденному житті схильні вважати первинними «копіями», «тінями» речей, а не навпаки. Таке питання ставить Платон у діалозі «Держава» і відповідає знаменитою притчею про печеру: «Люди перебувають ніби у підземно¬му помешканні, подібному до печери, в якій впродовж усієї її довжини тягнеться широкий отвір. З мали літ у них там на ногах і на шиї кайдани, так що їм не зашити з місця, ! і бачать вони тільки те, що у них прямо перед очима, бо і повернути голови вони не можуть через ті кайдани. Люди і повернуті спиною до світла, що йде від вогню, який горить далеко у височині, а між вогнем і в'язнями проходить верхня дорога, огороджена   невисокою   стіною на зразок тої ширми, що за нею фокусники ставлять своїх помічників, коли над ширмою показують ляльок... Уяви собі і те, що за цією стіною інші люди Несуть всяке начиння, тримаючи його так що його видно над стіною; проносять вони і статуї, і всілякі зображення живих істот, зроблені з каменю та дерева... Чи ти-не думаєш, що, перебуваючи у такому становищі, люди можуть щось бачити, своє чи чуже, крім тіней, які відкидає вогонь на розташовану перед ними сті¬ну печери?»
Змушені все життя бачити лише тіні; не бачачи реаль¬них предметів, що ці тіні відкидають, люди звикають вва¬жати саме тіні реальними предметами. Так і в реальному житті люди, живучи в чуттєвому світі речей, не здатні свої¬ми чуттями сприймати нічого, крім цих речей, які насправ¬ді є лише «тінями», «блідими копіями» справжньої реаль¬ності (недосяжної для чуттів, «невидимої», так би мовити, для них) — ідей. І подібно до в'язнів печери, люди ніколи б не здогадалися навіть про існування цієї справжньої реальності, якби не розум, за допомогою якого вони можуть безпосередньо споглядати «царство ідей», що знаходиться за межами речового світу в особливому «розумовому місці позбавленому речовості.
Взаємодію ідей і матерії Платон виражав математич¬но. Дуже цінуючи філософію Піфагора, особливо в останній період своєї творчості. Платон багато що запозичив з пі¬фагореїзму, зокрема ідею ототожнення ідей з нескінчен¬ністю; а матерії — з нулем. Сучасна математика показує, що множення нескінченності на нуль дає будь-яке число. Теж саме виходило і в Платона, оскільки взаємодія іде¬альної нескінченності та матеріального «нуля» і породжу¬вала, за Платоном, будь-яку конкретну річ.
Ідеї Платона (як і атоми Демокріта) були наслідком
розвитку принципу індивідуальності, типової для античності, оскільки ця індивідуальність не містила в собі нічого особистісного, ніякого «психологізму». Звідси гуманістична тенденція платонізму, успадкована ним від софістів і Сократа, має вкрай об'єктивістсько-космічний характер. Ра¬зом з тим гуманістичний «заряд» платонізму зберігається в численних його модифікаціях протягом усього середньовіч¬чя, проходячи через Відродження і Новий час аж до наших днів.
Аристотель (384—322 до н. е.) —один з найавторитет¬ніших мислителів давньої Еллади. У 17-літньому віці він прибуває до Афін і стає тут учнем Платона. Після навчання в його Академії Аристотель приймає запрошення македон¬ського царя Філіппа II і стає вчителем царевича Александра, майбутнього великого полководця. Після вступу Александра на македонський престол Аристотель повертається до Афін, де засновує власну філософську (так звану «перипатетичну», від грецького   слова «перипатос», яким називалася крита галерея, в якій відбувалися заняття) школу. Інша назва Аристотелевої школи — Лікей походить від сусідства школи з храмом Аполлона Лікейського.
Аристотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона  (розходження між ними почалися ще під час перебу¬вання Аристотеля  в Академії)   в  його головному  пункті. Йдеться про окреме від реальних речей існування ідей, які претендують на те, щоб бути причинами речей, їх сутністю. Однак, зауважує Аристотель, як можуть непорушні ідеї бу¬ти причиною руху? І взагалі неможливо, щоб сутність і те, сутністю чого вона є, існували окремо одне від одного. Як можуть ідеї, будучи сутностями речей, існувати окремо від них?
Для попередньої філософії виникнення речей, та й світу в цілому було просто «упорядкуванням» («гармонізацією») чогось уже існуючого, однак існуючого «неупорядковано», хаотично. Такий підхід до проблеми виникнення ще не ви¬ходив за межі міфології. Адже виникнення світу у всіх міфологіях змальовується саме як процес гармонізації та диференціації певного однорідно-змішаного первісного ста¬ну. Не відходять принципово від такої міфологічної схеми ні гераклітівська ідея «спалахів» світового вогню (коли весь світ стає однорідно-«вогненним») і його періодичного «згасання» (коли вогонь перетворюється в повітря, воду та інші «стихії» і, зрештою, в різноманітні речі навколишнього світу), ні емпедоклівська Любов, що з'єднує періодично все суще у світову єдність, та Розбрат, який цю єдність та¬кож періодично диференціює на окремі речі, ні навіть демокрітівські одвічні «з'єднання» атомів, які лише уявля¬ються нам (внаслідок недоступності нашим чуттям цих з'єднань і роз'єднань), виникненням і зникненням тих або, інших конкретних речей.
Лише запровадження категорій можливості та дійсності. створило нові підходи до проблеми виникнення, творення (творчості взагалі), оскільки можливості справді перетво¬рюються (стають іншим буттям, ніж буття можливості) в дійсність.
За Аристотелем, філософія постає наукою, що до¬сліджуй суще як таке, а. також те, що притаманне йому са¬ме по собі. Ця наука не тотожна жодній з так званих част¬кових наук, оскільки жодна з інших наук не досліджує при¬роду сущого як такого, а всі вони, зосереджуючи увагу на  якійсь частині сущого, досліджують те, що властиве саме цій частині, як, наприклад, науки математичні. Оскільки ж ми шукаємо начала і вищі причини, то ясно, що вони повинні бути началами і причинами чогось самосущого. Як уже зазначалось, Аристотель будує свою концепцію в поле міді з поглядами свого вчителя, але з метою не спросту¬вання ;. вихідних принципів платонізму, а вдосконалення останнього, надання йому більшої «раціональної» строгості, усунення його слабких місць, передусім численних елемен¬тів міфології»; .


Еллінізм. Антична філософія Риму.

У III ст. до н. е. античний світ вступає в період поступово зростаючої кризи. Хронологічно це збігається з добою, так званого еллінізму. Остання була тісно пов'язана із завоюванням Александром Македонським майже всієї Ойкумени (так називали греки територію відомого їм на той час світу), внаслідок чого еллінська культура (і, звичайно ж, філософія) поширилася у величезному регіоні Середземномор'я, Близького Сходу, Парфії та Бактрії (Пенсії й Середньої Азії), Західної Індії та ін.
Істотні зміни намічаються в змісті традиційної філо¬софської парадигми античного суспільства. Йдеться про те, що цілісне, предметно-речове бачення світу ніби «подвоюється» поряд зі звичним предметним світом речей мов¬би виростає новий — духовно-ідеальний (вже не і предмет-ний), «внутрішній», «індивідний» (той, що «випадає» із сві¬тової гармонії буття) світ. У елліністичній (після арістотелівській) філософії вказані зміни виявляють себе насам¬перед не просто поворотом від космосу до людини (такий поворот здійснює вже Сократ), а виключним інтересом до морально-етичних проблем, до суб'єктивної тематики. Даний поворот чітко простежується у всіх трьох провідних філософських напрямах елліністичної філософії — епікуре¬їзмі, стоїцизмі та скептицизмі.
Епікур (341—270 до н. е.) у 306 р. до н. е. заснував в Афінах філософську школу. Майже буквально відтворю¬ючи у своїй концепції всі положення Демокрітової філосо¬фії (вчителем Епікура був послідовник Демокріта Навсіфан), Епікур водночас надає останній зовсім іншого зву-чання. Проте відмінність ця виростає із зовсім, здавалося б, незначної «деталі» вчення, «дрібниці» .порівняно з тим, у чому мислителі були згодними. Йдеться про те, що в Де¬мокріта атоми рухаються в порожнечі виключно під дією необхідності. Що ж до Епікура, то в нього поряд з необ-хідністю з'являється ще один чинник — атом виявляє вла¬стивість «самочинного відхилення» від лінії необхідності:
Універсальний порядок буття і в елліністичну епоху, так само як і в класичну, продовжує панувати над людиною. Проте це вже не Логос досократиків і класичної античності, що «охоплює своєю гармонією космічне ціле, в якому рівною мірою розчиняються» як природа, так і людина. Тепер це зовнішня щодо людини необхідність, котра підпорядковує але не виражає «самості» індивіда. Ця необхідність вже не тільки, «наперед визначає» (як давній рок), скіль¬ки примушуе. Звичайно, протистояти їй так само безглуздо, як і Долі; але, якщо від останньої «нема куди подітися», то по відношенню до необхідності з'явилася непідпорядкована їй; сфера—внутрішній світ людини, її дух». Саме в цьому виявляється Епікурове відхилення атома від лінії Необхідності. Цей же момент є відправним у міркуваннях; іншої   впливової  філософської  школи  епохи  еллінізму — стоїцизму.
Стоїцизм (назва походить від слова «стоя» — портик в Афінах, де виникла ця школа) заснував у 300 р. до н. е. Зенон (6л. 333—262 до,н. е.) з Кітіона (о. .Кіпр). В історії цього напряму розрізняють Давню Стаю (III—II ст. до н. е., представники — Зенон, Клеанф, Хрісіпп), Середню Стою (її—І ст. до н. е., представники — Панецїй, Посідоній) і Пізню (Римську) Стою (І—II ст. н. е., представни¬ки— Сейека, Епіктет, Марк Аврелій). У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй. Людина цілком залежна від усього, що діється у зовнішньому світі, природі. Проте слід уважно ви¬вчати природу та її необхідність. І хоча1 це і не завадить діянню необхідності, проте дасть змогу, знаючи необхідність, добровільно підкорятися останній.
Скептицизм, так само як і епікуреїзм та стоїцизм, кон¬статує «розчинення» індивіда в суспільно-природному по¬рядку буття. Проте розчинення це (на відміну від класики і особливо досократівської традиції) тлумачиться тепер як суто «тілесне», тобто в тій мірі лише, в якій людина про¬довжує лишатися природною істотою і тому мусить їсти, Спати і, зрештою, вмирати. Разом з тим кожний з напря¬мів елліністичної філософії вказує на наявність певної сфе¬ри: (внутрішнього — духовного — світу особистості), в якій людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність зов¬нішній необхідності. Звідси і позиція можливості «відго¬родитися» від світу зовнішньої необхідності і «втечі» від нього в глибини; власного «внутрішньою» (духовного) сві¬ту—атараксія  (епікурейці та скептики), апатія  (стоїки).
Такі практичні рекомендаці, по суті, замикали дух в «бездушній гармонії» зовнішнього світу. Тут і зароджу¬ється поширений (уже в межах середньовічної свідомості) мотив тіла як «темниці душі». І з «темниці» цієї немає виходу (принаймні, раціонального), адже світ цей, по суті, непідвладний розумній (раціональній) критиці. Не можна ж всерйоз критикувати закони природи, а суспільний порядок виглядає таким же «природним», як і порядок самої природи. Здоровий глузд,  принаймні, не може порадити нічого крім примирення з гнітючою «гармонією» буття.



Висновок.

Відмінностями між римською та еллінською (латиномовною і грекомовною) ментальністю багато в чому і зумовлюються й відмінності подальшої історичної долі античної культурної спадщини. Специфіка римської античної культури (практицизм, а також похідні від нього - експансіонізм, місіонерство тощо), так би мовити «римський  дух»,  були  успадковані  західноєвропейською і латиномовною традицією, а  через  неї   (середньовіччя  та Відродження) і західноєвропейською «буржуазною» культурою. Латиномовність римської культурної традиції була, до речі, однією з головних причин практичної відсутності етнонаціональної диференціації в культурі західноєвропейського середньовіччя. Заслуговує неувагу, що ця обставина, у свою чергу, зумовила відмінності західноєвропейського культурного процесу від східноєвропейського.
І справді, Східна Європа, насамперед Київська Русь, успадковує культурну традицію (в тому числі і світоглядно-філософську) античності в її елліно-візантійському варіанті однак не в грекомовній, а в слов'яномовній формі. Аналогічно склалася доля візантійської християнської культури і в -Грузії, Вірменії та ряді інших країн, які не прийняли її грекомовної форми.
Феодальне суспільство, елементи якого починають формуватися ще за доби еллінізму, характеризується зростанням ролі духовного чинника в життєдіяльності людей. Внутрішній світ людини, сфера «духу», автономія якого помітно зростає ще на ранніх етапах елліністичної філософії (епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм, неоплатонізм), дедалі більше втрачє риси чогось лише «суб'єктивного», «внутрішньо-приватногно» і починає претендувати на роль єдино «справ¬жнього», і.«істинного»,  «досконалого»  буття.  Ідеологічною  формою, в якій людська особистість починав усвідомлюва¬ти свою духовність .вже не як безстороннє споглядання сві¬ту, а як гостре і пристрасне переживання свого суб'єктивно-неповторного існування у світі, в європейському культурному ареалі стає християнство.

Джерела інформації:

1.    Кононенко П,П. «Українознавство».
2.    Андре Боннар, "Греческая цивилизация", изд. "Искусство" 1992 г., I-III книги;
3.    М.Луи Буржея, "Наблюдение и опыт у врачей "Гиппократова сборника", 1953 г.
4.    В.С.Нерсянц, "Сократ", изд. "Наука",1984 г.;
5.    Войтович В. Первовічне коріння світового Дерева Життя // Берегиня.- 1999.- Чис. 1.- С.57-67 Міфорелігійний світогляд давніх українців.

Search:
????????...

застосування терезів

книга Екклезіястова - критика

в добу феодальної роздробленості народна творчість

генеалогічна класифікація мов

анкета визначення для соціології

соц дослідження завдання функції

Виховна година про Запорізьку січ

Що таке реалізм

типи вирівнювання тексту у PowerPoint

Які драми написав Панас Мирний?



?????????? ????????? ????
   
Created by Yura Pagor, 2007-2010