Зміст:

1. Світовий досвід, формування та функція малого та середнього бізнесу.......3

2. Сутність та структура вільних економічних зон. Створення
економічних зон в розвинутих країнах світу.............................................13


1. Світовий досвід, формування та функція малого та середнього бізнесу.
1.1. Технополіси та досвід їх створення у розвинутих країнах світу

Технополіс — найвища форма інтеграції продуктивних сил (зокрема, людини, науки, техніки, інформації), вен-чурного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і дер¬жави в процесі виробництва з метою прискореного роз¬витку відсталих регіонів, поглиблення НТР і створення до¬сконалішого суспільства.
Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, венчурні підприємства, консультаційні фірми з проблем управління, обчислювальні центри, державні ор¬гани. Ці елементи розташовують у промислових зонах, на¬укових містечках і житлових квартирах. У вузькому зна¬ченні технополіси є центрами новітньої технології.
Найвідомішим технополісом є «Силіконова долина» в Каліфорнії, на території якої розташовані підприємства 17 найбільших фірм електронної промисловості США. Він виник без Прямого державного планування і виробництва.
В Японії з метою запозичення досвіду США і реалізації власних ідей було сформовано концепцію технополісів, у якій під керівництвом держави поєднано три стратегічні цілі: 1) проведення досліджень у сфері науково місткої тех¬нології; 2) реалізація японських програм регіонального розвитку; 3) запозичення передового досвіду процесу но¬вовведень «Силіконової долини». Стрижнем цієї кон¬цепції є національна стратегія науково-дослідних робіт, мета якої — розвиток найновіших технологій (зокрема, гібридних, наприклад, мехатроніки), укріплення позицій Японії в міжнародній конкуренції.
Для реалізації цих цілей Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості Японії сформулювало такі ос¬новні принципи вибору проектів технополісів, на які було оголошено конкурс: 1) площа технополісів повинна бути меншою 500 квадратних миль; 2) місце розташування має бути в межах ЗО хвилин їзди від міста з населенням не мен¬ше 150 тис. осіб. Ці принципи були закладені в Законі про технополіси, який прийняв японський парламент у 1983 р. На відміну від «Силіконової долини» у США, де підприємства електронної промисловості сконцентрува¬лись внаслідок пільгових законів оподаткування, виконан¬ня воєнних замовлень, технополіси в Японії повинні слу¬жити засобом перерозподілу населення, доходів і передо¬вих технологій на користь бідних районів.
Компанії, які вкладають кошти в будівництво техно¬полісів, отримують податкові пільги, стимулюючі субсидії та фінансові стимули. Держава, зокрема, здійснює політи¬ку прискореної амортизації (30% для устаткування протя¬гом першого року його експлуатації та 15% для будівель і споруд у зоні технополісів), яка супроводжується отриман¬ням податкових пільг, вкладає до 30% всіх капіталовкла¬день у споруди та устаткування для спільних проектів на¬уково-дослідних робіт з місцевими промисловими дослідницькими лабораторіями. Крім того, надаються пільги при сплаті місцевих податків, які передбачають пільговий режим при проведенні амортизації, знижку за економію електроенергії та контроль за забрудненням довкілля, пільги на основний капітал, придбання нерухомості. Спеціальні дотації надають на створення робочих місць, японський банк розвитку надавав кредити під низькі відсотки на нову технологію, за економію електроенергії та контроль над забрудненням довкілля.
За допомогою профектур були створені некомерційні асоціації сприяння розвитку технологій та техноцентри, які проводять промислові обстеження, надають кредити під низькі відсотки. Крім того, в окремих технополісах для дослідників, які приїжджають, будують будинки бізнесу, надають допомогу венчурним підприємствам, ве¬дуть пошук талановитих науковців. Для зв'язку техно¬полісів з головними (материнськими) містами створюють інформаційні мережі, тобто загальнонаціональні мережі оптововолоконних кабелів і супутників зв'язку. Міністер¬ство зовнішньої торгівлі та промисловості в деяких технополісах сприяє розвитку кабельного телебачення, застосу¬ванню телетекстів, відеокасет, договірних мереж, супутникового телебачення і проведенню відеоконференцій, забезпечує (разом з Міністерством пошт і телекомунікацій) доступ технополісів до банків даних, науково-технічної, комерційної інформації. Крім того, програма передбачає впровадження нової системи домашньої, діло¬вої, дорожньої та медицинської інформації. З метою сприяння обміну інформацією (щодо маркетингу, наяв¬ності робочих місць, партнерів для венчурних під¬приємств тощо) і технологіями міністерство намагається об єднати університети країни, дослідницькі лабораторії, банки, місцеві та іноземні фірми, маклерські контори та інші організації.
Японським варіантом «Силиконової долини» є технополіси в місті Нагаока. Основними галузями розвитку об¬рано мехатроніку (нові гібридні технології), комерційні інформаційні послуги та агробізнес. На першому п’ятирічному етапі програми стимулювали розвиток авто¬матизованого виробництва на основі ЕОМ і роботів, гнуч¬ких виробничих систем, а також нових металів і сплавів, електронного сільськогосподарського устаткування і ме¬дицинської електроніки. У сфері агробізнесу проводили роботи із створення нових харчових продуктів і спиртних напоїв. З цією метою місцевих фермерів навчали нових методів ведення рослинництва. У сфері комерційної ін¬формації створювали фірми, які надавали послуги архітектурні, інженерні, з програмування та ін. На другому етапі ці напрями діяльності набули повнішого розвитку. Крім того, створювали комунальні, природоохоронні та про¬мислово-конструкторські фірми, підприємства з виготов¬лення біохімічних добрив та ін. На третьому етапі (1992— 2000 рр.) заплановано розвиток таких нових науковомістких галузей, як біотехнологія, автоматизоване кон¬струювання нових моделей одягу, галузей нових матеріалів (нових металів, композитних матеріалів).
До нових гібридних технологій (мехатроніки), які ви¬готовлятимуться в даному технополісі, належать системне устаткування з використанням ЕОМ і оптичних волокон, супутникове радіотелебачення, засоби кабельного телебачення, програмне забезпечення за індивідуальними замов¬леннями для домашніх систем безпеки, засоби автомати¬зації управлінської діяльності та ін.
Розвиток технополісів має багато позитивних на¬слідків. З метою реалізації поставлених цілей створюють¬ся нові інститути і фонди для залучення і виховання та¬лановитої молоді, венчурним компаніям надають креди¬ти під низькі відсотки (у разі невдачі кредити не повер¬таються).
Важливою рисою технополісів є створення атмосфери творчості, ініціативи, підприємництва, ризику тощо, яка разом із методами підбору талановитих кадрів, нових форм навчання сприяє розвитку всіх сутнісних сил люди¬ни, її здібностей. За реалізації такої мети розвитку техно¬полісів, як перерозподіл національного доходу і багатства на користь бідних районів, в людині розвиватимуться повніше риси власника. Крім того, позитивними сторона¬ми технополісів є інтеграція капіталів різних суб'єктів підприємницької діяльності, в тому числі держави; ство¬рення єдиної матеріально-технічної бази.
Водночас багатьом технополісам, зокрема «Силіко¬новій долині», властиві деякі негативні риси: висока вартість житла; транспортні затори; забруднення повітря й води; прагнення досягти короткотермінових цілей за рахунок довготермінових; переважаюче зростання чисель¬ності малокваліфікованих спеціалістів порівняно зі спеціалістами високої кваліфікації (при скороченні кіль¬кості некваліфікованих) та ін.
Всього у світі існує понад 300 технополісів, в тому числі у Франції — приблизно 50, в Німеччині — 30, Японії і США — по 20. В країнах СНД їх найдоцільніше створю--вати у межах вільних економічних зон. В Україні в 1998 р. налічувалося понад 10 технопарків і технополісів, але їх діяльність мала здебільшого формальний характер.
Важливою формою спільного підприємництва є офшорні компанії.

1.2. Сутність та умови реєстрації офшорних компаній

Офшорний бізнес (англ. off-shore — за берегом) — бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпа-дає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

Офшорний бізнес отримав поширення в середині 70-х років. Капітал, який функціонує в цій сфері бізнесу, ста¬новить до 500 млрд дол. Основними причинами його ви¬никнення й інтенсивного поширення є:
1)    значна ліберальність податкового законодавства в офшорних регіонах;
2)    можливість реєстрації нерезидентських компаній;
3)    високий ступінь розвитку міжнародних телекомунікацій, транспортної мережі, банківських послуг;
4)    мінімальні обмеження на певні види ділової активності;
5)    економічна (стабільність курсу національної валю¬ти, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності та ін.) та політична стабільність.

Найадекватнішою формою підприємств для здійснен¬ня офшорного бізнесу є корпорації. Це зумовлено тим, що створення корпорації та надання їй права отримання при¬бутку дає змогу зменшити величину індивідуального по-дохідного податку (оскільки податок на прибутки корпо¬рацій нижчий) і розширити способи його законного зни¬ження. Крім того, таке зниження можливе шляхом реєстрації в країнах з пільговим режимом оподаткування. Ці причини та високий податковий прес на підприємства в Україні у 1991—2000 рр. стали найважливішим чинни¬ком відтоку за кордон понад 35 млрд дол., зосереджених на рахунках іноземних банків.
Більшість країн з офшорними регіонами використову¬ють при реєстрації юридичних осіб британське прецедентне право, згідно з яким корпорація вважається резидентною за місцем її розташування (мається на увазі країна, де корпорація зареєстрована, а її керівництво має постійне місце проживання). Якщо корпорація не має джерел до¬ходів, пов'язаних з резидентами країни реєстрації, то вона звільняється від оподаткування свого прибутку. Більше то¬го, в переважній більшості офшорних регіонів застосовують системи пільгового оподаткування навіть для рези¬дентів корпорацій. У країнах з такими регіонами існують, як правило, розгалужені мережі договорів з багатьма краї¬нами світу про усунення подвійного оподаткування.
В середині 90-х років у світі налічувалося до 50 країн і регіонів, сприятливих для реєстрації офшорних корпо¬рацій. При цьому важливо не порушувати низки вимог для здійснення такої реєстрації. До них належать: заборона використання назв уже існуючих компаній, імен короно¬ваних осіб; для корпорацій з незначним статутним капіта¬лом — назв, пов'язаних з великим обсягом і широкими масштабами операцій, та ін.
Для заснування офшорної компанії необхідно мати:
1)    документ про статут підприємства (так званий «Ме¬морандум про асоціацію», в якому відображають мету створення, сферу діяльності, розмір статутного капіталу, дані про засновників та ін.);
2)    засновницький договір (або «Стаття асоціації»), в якому визначають взаємовідносини між її засновниками, управлінський персоналом і засновниками.

На підставі цих документів офшорній компанії вида¬ють сертифікат про інкорпорацію (реєстраційне свідо¬цтво), яке надає їй право розпочати діяльність. В різних країнах кількість власників таких компаній неоднакова. З метою конфіденційності до засновницьких документів вносять імена повірених (номінальних власників). Для цього часто використовують номінальних директорів, які виконують розпорядження реальних власників.
Надзвичайно поширеними видами офшорних корпо¬рацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ни¬ми кошти можна вкладати в акції інших компаній або в банки різних країн світу. З метою зменшення оподатку¬вання компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають статусу дочірніх підприємств хол¬дингової офшорної корпорації, розташованої в офшорному регіоні. В такому разі податки зменшуються на величи¬ну дивідендів, виплачуваних холдинговій компанії. Інвес¬тиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу уникнути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки на прибуток від надання транс¬портних та професіональних послуг (консультаційних, во¬лодіння патентами, ліцензіями та ін.).
Широко практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних банків. Це дає змогу здійснювати депозитні операції в країнах, де вони не опо¬датковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах от¬римують страхові, трастові компанії.

1.3. Спільні підприємства та їх структура

Спільне підприємство (СП) — підприємство» засноване на спільному капіталі вітчизняного підприємства з фірма¬ми інших країн, а також на спільному управлінні вироб¬ництвом і власністю, в тому числі розподілі прибутків.

Такі підприємства створюють з метою привласнення більших прибутків на основі кооперації їх виробничої, збутової, наукової діяльності при виготовленні товарів і послуг.
Додатковими мотивами їх створення є:
1)    розширення діючих виробничих потужностей і зни¬ження на цій основі витрат виробництва, а отже посилен¬ня конкурентоспроможності продукції;
2)    досягнення тієї самої мети на основі поглиблення спеціалізації та кооперації виробництва, прискореного оновлення асортименту товарів і послуг;
3)    економія капіталовкладень усього комплексу ре¬сурсів (природних, матеріальних, трудових, інформацій¬них) при створенні нових потужностей;
4)    покращення організаційно-економічних відносин за рахунок обміну управлінським досвідом і удосконален¬ня маркетингових досліджень;
5)    послаблення ризиків (виробничих, збутових, інвес¬тиційних тощо) в період погіршення економічної кон’юнктури;
6) проникнення на нові ринки збуту, доступ до нових джерел сировини, енергії та ін.
Організаційно-правовою формою СП є акціонер» товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші господарські товариства, а також підприємства за¬сновані на власності фізичних осіб двох або декількох країн. Водночас підприємства-партнери зберігають свою юридичну самостійність. На початку 2000 р. податкові пільги для СП в Україні були відмінені.
У світі щорічно реєструються понад 5000 СП. У країнах Східної Європи створення їх розпочалося наприкінці 60-х років, в Україні — у 80-х роках. Проте в нашій країні цей процес спочатку відбувався повільно, що було зумов¬лено існуванням адміністративно-командної системи. У перші роки існування незалежної України ситуація зміни¬лася на краще. Так, лише за 1992 р. чисельність діючих СП зросла більш ніж на 550 одиниць. Проте більшість їх у цей період займалась експортом продукції.
У 1993 р. в Україні діяло понад 2500 СП, у 1998 р. — до 4700, більшість із них займалась посередницькою діяль¬ністю.
Зареєстровані спільні підприємства до 1 січня 1995 р. не оподатковувалися протягом 5 років з часу внесення кваліфікаційної інвестиції. Аналогічну пільгу встановлено для СП з обсягом іноземних інвестицій не менш 100 тис. дол. на основі договорів про виробничу кооперацію, укла¬дених до 1995 р., та інших видів спільного виробництва із залученням іноземних інвестицій.
Створені СП у промисловості та сільському госпо¬дарстві оподатковувались до 2000 р. за ставкою 22%; якщо частка іноземного капіталу в статутному фонді перевищу¬вала 30%, то ставка оподаткування становила 18%. Якщо СП займалися посередницькою діяльністю, то ставка опо¬даткування прибутків — 70%. Залежно від інвестицій збільшувався період звільнення від податку на прибуток: для інвестицій до 500 тис. дол.— на рік; понад 500 тис. — 5 млн дол. включно — на два роки; понад 5 млн — 50 млн дол. включно — на три роки; 50 млн дол. — на п'ять років. До СП застосовують також норми прискоре¬ної амортизації машин та устаткування, що означає отри¬мання додаткових пільг в оподаткуванні прибутків.
З 1992 по 1999 рр. в Україну було залучено майже 3,1 млрд іноземних інвестицій, що становило приблизно 50 дол. на душу населення. Для порівняння зазначмо, що в Польщі цей показник ще в 1998 р. становив 830 дол., в Естонії — 320* в Чехії — 400, в Угорщині — понад 1000 дол. Інвестиції України в економіку інших країн в 1998 р. дорівнювали приблизно 98 млн дол.
У 1998 р. з майже 4700 СП інвестиції у виробництво здійснили приблизно 1260 (понад 60% у формі рухомого і нерухомого майна). Серед галузей народного господарст¬ва найбільше інвестицій вкладено у харчову промис¬ловість (до 13%), машинобудування і металообробку (12%), транспорт і зв'язок (4%), будівництво і промис¬ловість будівельних матеріалів (4%), хімічну і наф¬тохімічну промисловість (3%). З вкладених інвестицій на фірми США у 1997 р. припадало 19%, Німеччини — 16, Росії — 8, Великобританії—7, Нідерландів і Кіпру — по 6% від загального обсягу. Обсяг інвестицій з України при¬близно в 300 разів менший від обсягу інвестицій в еко¬номіку нашої держави. Найбільшими інвесторами еко¬номіки України є СЩА (у 1998 р. вони інвестували 510 млн дол.), Нідерланди (264 млн дол.), Німеччина (214 млн дол.), Великобританія (210 млн дол.).
Загалом діяльність СП відчутно не вплинула на наси¬чення внутрішнього ринку, оскільки майже половина з них зайнята у сфері торгівлі. Багато з СЛ залишають свою валютну виручку за кордоном, ухиляючись від сплати по¬датків, не займаються вдосконаленням техніки і технології тощо.
Для поліпшення роботи СП необхідно проводити раціональну економічну політику, прийняти ефективні й стабільні закони, істотно підвищити рентабельність ви¬робництва і капіталовкладень, активізувати внутрішні інвестиції та ін.



2. Сутність та структура вільних економічних зон. Створення економічних зон в розвинутих країнах світу.

Крім міжнародного підприємництва, пов'язаного з ос¬новними формами міжнародних економічних відносин (світовою торгівлею, вивозом капіталу, міжнародною міграцією робочої сили), у межах світового господарства функціонують і розвиваються окремі форми спільного підприємництва. До них належать передусім вільні еко¬номічні зони, технополіси, офшорні компанії та спільні підприємства.

2.1. Сутність та структура вільних економічних зон

Вільна економічна зона (ВЕЗ) — форма організації гос-подарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила еко¬номічної діяльності.
На території ВЕЗ діють пільгові податки, митні, валют-но-фінансові та інші відповідні умови діяльності як націо¬нальних, так і зарубіжних суб'єктів підприємництва. Ме¬тою створення ВЕЗ є залучення іноземних інвестицій, по¬ява нових робочих місць, освоєння та впровадження у ви-робництво прогресивних технологій, збільшення вироб¬ництва товарів на експорт і для потреб внутрішнього рин¬ку, розвиток ринкової інфраструктури, обмін передовим управлінським досвідом та ін. У міжнародній практиці на¬раховується понад 20 різновидів ВЕЗ: митні, безмитні, ек¬спортні, виробничі, зовнішньоекономічні, спільні підпри¬ємства тощо. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу — транзитні, митні, екс¬портні, банківські, туристичні та ін.
Так, у вільних торговельних зонах створюється пільго¬вий експортно-імпортний режим для перевезення, оброб¬ки і зберігання вантажів тощо. Складовими елементами таких зон є вільні порти, безмитні склади, транзитні зони тощо. В Україні перший вільний порт було створено в Одесі у 1817 р. Такі порти, як правило, перетворювалися на ВЕЗ.
У 84 країнах світу нині нараховується понад 1000 ВЕЗ різних типів, на які припадає майже 20% загального світо¬вого торгового обороту. Тільки у США існує до 240 зон вільної торгівлі. Особливістю ВЕЗ у США є підвищення підприємцями ціни на товар за відсутності мит та інших оподаткувань. ВЕЗ створюються на різній за розміром те¬риторії. В Китаї, наприклад, вони займають площу від 300 до 35 тис. км2, охоплюють цілі міста приморського поясу. В Бразилії ВЕЗ займає територію 3,6 мли км2.
ВЕЗ прискорюють розвиток окремих регіонів і еко¬номіки країни загалом, підвищують ефективну зайнятість населення, рівня життя, сприяють встановленню тісних економічних зв'язків між країнами тощо. Для інвесторів вигода від ВЕЗ полягає у зменшенні витрат на робочу си¬лу, сировину, енергоносії та ін:
У країнах з різним рівнем розвитку економіки ВЕЗ створюють з різною метою. У розвинутих країнах — пере¬дусім для сприяння національним компаніям у виході на зовнішні ринки збуту та розширенні їх. У слаборозвину¬тих — з метою залучення іноземних інвестицій і водночас передових технологій тощо. Завдяки створенню ВЕЗ пільгові умови їх діяльності в деяких країнах поширюють¬ся на розташовані поблизу регіони та окремі підприєм¬ства, а певні типи та різновиди таких зон починають част¬ково виконувати функції більш розвинутих.
У жовтні 1992 р. Верховна Рада України прийняла За¬кон «Про загальні принципи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». У цьому законі висвітлено процедуру створення ВЕЗ на території нашої держави, але питання управління, зміни податкового, митного, правового режиму тощо з'ясовані недостатньо. Тому необхідно насамперед вдосконалити законодавчу ба¬зу, прийняти державну програму регіонального розвитку, а також розробити і прийняти методику техніко-економічного обґрунтування доцільності створення таких зон. Доцільно створити в Україні кілька ВЕЗ усіх типів з метою вивчення механізму їх функціонування.
Найбільш сприятливі умови для створення ВЕЗ — у Закарпатті, Одесі, Львівській області, Криму, Донецьку, Харкові. Для цього необхідно сформувати стабільне і до¬сконале законодавство, передусім забезпечити гарантії не¬доторканності іноземного капіталу, ефективне страхуван¬ня іноземних інвестицій, надати раціональні пільгові умо¬ви вітчизняним та іноземним інвесторам.
Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси.