Зміст
1. Перший період партизанського руху
2. Другий період руху Опору
3.Третій період радянського партизанського руху

Використана література























Перший період партизанського руху
Перший період партизанського руху хронологічно охоплює час від початку війни (22 червня 1941 р.) й до кінця листопада 1942 p., тобто до оточення німець¬ко-фашистських військ під Сталінградом. Той період характеризувався відсутні¬стю сталих і узгоджених поглядів різних радянських інстанцій на основну мету та завдання партизанського руху, пошуком найдоцільніших форм керівництва бойовими й диверсійними діями його учасників, створенням із значним запізнен¬ням системи спеціальних штабів для централізованого управління силами остан¬ніх, організації їх діяльності в інтересах Збройних Сил СРСР. Водночас емпірич¬ним шляхом проходило становлення форм внутрішньої організації та структури партизанських сил, оптимізації їх чисельності, вироблення власної тактики. У зазначений період бойові дії учасників руху опору мали переважно розрізнений характер, спостерігалася відсутність взаємодії між їх окремими загонами, епізо¬дичними були диверсії на комунікаціях гітлерівців.
Суспільно-політичне становище в той період на тимчасово окупованих те¬риторіях СРСР позначалося поступовою зміною настроїв переважної більшості населення, яке, внаслідок репресій фашистів, позбавлялося ілюзій щодо можли¬вого співіснування з окупантами і схилялося до форм активного опору їх політи¬ці.
Хоча у розпорядженні дослідників немає достовірних документів, але, за свідченням учасників тих подій, традиційно вважається, що 30 червня 1941 р. після наради в Центральному комітеті КП(б)У було створено оперативну групу на чолі із секретарем ЦК із кадрів М.Співаком для організації підпільно-партизан¬ської боротьби у тилу противника й керівництва нею. Від політбюро Центрально¬го комітету КП(б)У цією ділянкою роботи опікувалися секретарі ЦК М.Бурмистенко та Д.Коротченко. Зазначена вище група координувала свою діяльність із 4-м управлінням Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР і військовими радами Південно-Західного й Південного фронтів.
Як згадував колишній начальник Українського штабу партизанського ру¬ху (УШПР) Т.Строкач, створення перших його загонів в Україні розпочалося з 5 липня 1941 р., коли стався стрімкий прорив німецьких танкових та моторизованих частин на київському напрямку. Перші дії партизанів у тилу фашистів мали місце в липні—серпні 1941 р. на території Житомирської й Київської обла¬стей, у зоні дислокації Південно-Західного фронту.
За деякими даними, за період із червня по вересень 1941 р. НКВС УРСР підготував та перекинув у тил ворога 122 загони народних месників чисельністю 5,8 тис. бійців. На 1 жовтня 1941 р. в областях України, за відомостями ЦК КП(б)У, було сформовано 738 партизанських загонів (26 257 бійців) і 191 ди¬версійна група (1374 особи). Разом із тим несприятливий перебіг бойових дій на фронті, коли радянські війська терміново залишили західні області, фактично зірвав заходи щодо розгортання у цьому регіоні руху Опору. Хоча в липні — ве¬ресні 1941 р. туди було перекинуто через лінію фронту 37 озброєних загонів (по¬над 550 чол.) та 233 організатори підпілля, більша частина з них не зуміла роз-горнути своєї діяльності, розпалася або була ліквідована фашистськими контр-розвідувальними органами. Серйозною перешкодою на шляху організації ра¬дянського партизанського руху у Західній Україні стала ОУН С.Бандери, яка ко¬ристувалася широкою підтримкою місцевого населення.
На хід партизанської боротьби в УРСР у 1941 р. негативно вплинула швид¬ка окупація переважної більшості її території військами німців й їх союзників, що не дозволило радянській владі провести в життя низку заходів із розгортан¬ня руху Опору. Крім того, загравання німецької окупаційної адміністрації в лип¬ні — вересні 1941 р. з місцевим населенням — звільнення з полону червоноармійців-українців, дозвіл на відкриття церков, створення національних громадських організацій, видання україномовної преси, перепоховання жертв терору НКВС — помітно обмежувало його участь у створенні партизанських загонів.
Після поразки німецько-фашистських військ під Москвою в грудні 1941 р. і загального наступу Червоної армії взимку 1942 р. намітилась активізація пар¬тизанського руху. В Україні особливо вдало діяли об'єднані загони С.Ковпака, І.Копьонкіна, О.Сабурова, О.Федорова, інших командирів. За даними НКВС УРСР, за період з 1 серпня 1941 р. по 1 березня 1942 р. українські партизани знищили 1652 об'єкти військового призначення, у тому числі підірвали 27 воро¬жих ешелонів. Втрати противника в боях та диверсіях оцінювалися більш як у 12 тис. солдатів і офіцерів, власні — майже в 600 бійців.
За станом на 26 червня того ж року на обліку в ньому перебували 704 заго¬ни (26,8 тис. бійців) та 622 винищувальні групи (1483 особи), але штаб мав ра¬діозв'язок лише з 22 загонами (3310 бійців), котрі діяли у північних районах Лі¬вобережної України Відомості про стан і діяльність інших формувань були від¬сутні. За даними ЦШПР, діючими в УРСР рахувалися 238 загонів чисельністю у 12 133 бійців. Але Москва вважала, що можливості для розширення руху Опо¬ру на українських територіях використовувалися незадовільно. 15 липня 1942 р. Центральний штаб партизанського руху зробив зауваження УШПР про те, що ні¬чого не зроблено для розгортання збройної боротьби у тилу фашистів у південній та південно-західній частинах України, особливо в районах правобережжя Дні¬пра.
На нашу думку, згадані закиди у бік УШПР у світлі відомих фактів були несправедливими. На середину літа 1942 р. суспільно-політичне становище в УРСР було надзвичайно складним і малосприятливим для розвитку партизансько¬го руху. Під натиском німців радянські війська залишали українські терени. 22 липня 1942 р. фашисти повністю захопили територію УРСР, встановивши на ній жорстокий окупаційний режим. Невдачі на фронті й відступ Червоної армії з Ук¬раїни позначилися на моральному стані населення. Гітлерівці шляхом каральних акцій проти непокірних, а також обіцянками і посулами намагалися залучити на свій бік найменш стійкі елементи, й це їм частково вдалося. З даного приводу ві¬домий командир з'єднання М.Наумов говорив: "Бої у той час точилися під Сталінградом. В партизани ніхто не йшов... Коли за місяць прийде до загону одна лю¬дина з оточення — це вже добре". За його словами, нерідко доводилося застосову¬вати примусову мобілізацію у партизани, загрожувати в разі відмови розстрілом. До того ж сам УШПР у той період опинився на берегах Волги і через брак радіо-засобів не мав можливості керувати збройною боротьбою на українських терито¬ріях, постачати партизанів зброєю, боєприпасами, іншим спорядженням.
Тим часом, незважаючи на всі недоліки, рух Опору в Україні не припиняв¬ся. Цей факт підтверджується німецькими джерелами. Так, у звіті командуван¬ня охорони тилу групи армій "Б" за серпень 1942 р. повідомлялося, що в зоні йо¬го дислокації відмічено присутність 5 тис. партизанів. Центрами їхньої діяльно¬сті були райони Льгов — Бахмач — Щорс — Грем'яч — Середина-Буда, де відбуло¬ся 59 бойових зіткнень німців із озброєними загонами. Відзначалася також ак¬тивність партизанів на північ від лінії Дніпропетровськ — Павлоград — Лисичанськ й особливо на південний схід від Харкова. 1 вересня 1942 р. начальник СС і поліції України наказав "припинити негайно рух одиночних машин усіх си¬стем у рейхскомісаріат України в областях на північ від залізничної лінії Черні¬гів — Овруч — Білокоровичі — Олевськ — Сарни — Ковель — Любомль".
Перший період партизанського руху, у тому числі й в УРСР, був часом най¬тяжчих іспитів для щойно створених загонів, гірких поразок та прикрих втрат. Учасники Опору, ризикуючи власним життям, виправляли помилки і прорахунки вищого керівництва щодо організації збройної боротьби на окупованій тери¬торії, набували досвіду ведення партизанської війни, вдосконалювали тактику та форми бойової, диверсійної й розвідувальної діяльності.
Другий період руху Опору
Другий період руху Опору, який хронологічно датується кінцем листопада 1942 р. і завершується кінцем 1943 p., був добою його найбільшого розвитку на окупованій території СРСР, позначився збільшенням кількості діючих партизанських формувань та зростанням їх чисельності, якісними змінами в бойовій діяльності останніх, у розвитку їхньої тактики, в перетворенні цього виду бороть¬би у фактор оперативно-стратегічного значення. В даному періоді завершилося створення мережі спеціальних органів для централізованого керівництва парти¬занським рухом, який набув масових форм. Було здійснено широкі заходи щодо підготовки кадрів для Опору й їх матеріально-технічного забезпечення.
У згаданий час сталися помітні зміни в суспільно-політичному становищі на окупованих українських територіях, зумовлені поразками гітлерівців та їхніх союзників на фронтах світової війни. Ще у жовтні 1942 р. батальйон пропаган¬ди німецьких збройних сил на південній ділянці Східного фронту повідомляв, що наступальні дії більшовиків, особливо тривалі бої під Сталінградом і ширші мас¬штаби діяльності партизанів, розглядаються місцевим населенням України "як слабкість німецького вермахту", а тому "явно відчувається зростаюче негативне ставлення до німців та зневіра до їхніх заходів". Із такого перебігу подій нео¬дмінно мала скористатися радянська сторона.
Особливістю цього періоду слід визнати й виникнення на теренах Волині — По¬лісся Української повстанської армії (УПА), яка стала фактором, котрий помітно впливав на дії радянських партизанів у західних областях України. Повстанці та під¬пільники, згуртовані в лавах ОУН-УПА, виявилися гідними супротивниками остан¬ніх.
Основним змістом партизанської боротьби в Україні у другому періоді ста¬ла реалізація розроблених ЦК КП(б)У й УШПР оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942—1943 pp., на весняно-літній 1943 p., зокрема плану за¬хоплення та утримання переправ через ріки Десна, Дніпро, Прип'ять і допомоги Червоній армії щодо оволодіння Києвом (вересень — жовтень 1943 p.). Ці плани були схвалені вищим партійно-радянським керівництвом й узгоджені з команду¬ванням відповідних фронтів.
У процесі виконання плану бойових дій партизанів України на зимовий пе¬ріод з 1 листопада 1942 по 1 квітня 1943 р. чисельність особового складу бойових формувань, які перебували в підпорядкуванні УШПР, збільшилася майже втричі. У лавах 74 формувань та з'єднань налічувалося 15 тис. бійців, не рахуючи місце¬вих              озброєних загонів та груп. За неповними даними, резерв кадрів парти¬занського руху обчислювався в 200 тис. чол., готових при наявності зброї стати до боротьби з фашистами. Гучний резонанс серед населення окупованих територій ма¬ли рейди з'єднань С.Ковпака, Я.Мельника, М.Наумова, О.Сабурова й О.Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, у район білорусько-українського По¬лісся.
Через труднощі, пов'язані з транспортуванням людей та вантажів на окупо¬вану територію, активні дії партизанів розпочалися із середини червня 1943 р. У глибокий тил ворога вирушили з'єднання С.Ковпака, Я.Мельника, М.Наумова, О.Федорова, інших командирів. Вже в червні командування оперативного тилу групи армій "Південь" відзначило 135 випадків появи у зоні своєї дислокації пар¬тизанських загонів і з'єднань, а в серпні 1943 р. вже інформувало, що відбулося понад 940 боїв між ними й німцями. Особливого резонансу набув рейд у Карпа¬ти з'єднання С.Ковпака (червень — вересень 1943 p.). Незважаючи на втрати, пар-тизани помітно дезорганізували діяльність німецької адміністрації на Станіславщині, підштовхнули до антифашистської боротьби підпільні структури ОУН(Б). Рейд ковпаківців до Галичини в черговий раз підтвердив вразливість у цьому ре¬гіоні позицій німецької влади від дій добре вишколених та гарно озброєних уча¬сників формувань руху Опору, однак ЦК КП(б)У й УШПР не змогли скерувати туди інші партизанські загони.
Особливо відчутних збитків зазнали гітлерівці від диверсійних дій україн¬ських народних месників. За період з 1 квітня по 1 серпня 1943 р. на території УРСР було підірвано 713 ешелонів, внаслідок чого знищено або пошкоджено 788 паровозів, 8030 платформ, цистерн, вагонів, зруйновано 108 залізничних і 283 шосейні мости, розібрано або підірвано 57,5 км рейок, здійснено 8 нападів на за¬лізничні станції. Під ударами партизанів у той період перебувало 40 напрямків та ділянок залізниць загальною довжиною близько 4 тис. км.
Хоч починаючи з весни 1943 p., під впливом подій на фронтах світової вій¬ни, де війська держав "вісі" терпіли поразки від збройних сил антигітлерівської коаліції, населення окупованих районів України почало активніше вступати до лав партизанів, однак зростання чисельності формувань останніх, з огляду на брак озброєння, відбувалося ще повільно. А це в свою чергу обмежувало можли¬вості руху Опору щодо розширення масштабів збройної боротьби у тилу фашистів в Україні у весняно-літній період 1943 р. Незважаючи на те, що на 1 серпня то¬го року УШПР мав у своєму підпорядкуванні 116 озброєних загонів і 31 групу (всього — 25 тис. бійців), ця чисельність виглядала явно недостатньою для реа¬лізації масштабних та складних бойових завдань у ворожому тилу.
Вже наприкінці травня 1943 р. командир партизанського загону А.Грабчак повідомив УШПР, що до нього щоденно приходить 20—30 добровольців, але через брак зброї він не може їх зарахувати до своїх лав. Незабаром після цього до шта¬бу надійшла радіограма від керівника кам'янець-подільських партизанів С.Олексенка із скаргою на відсутність необхідної кількості озброєння й неможливість з цієї причини приступити до виконання бойових завдань36. Не краще виглядала си¬туація і в наступні місяці. А за повідомленням уповноваженого ЦК КП(б)У по Ки¬ївщині І.Чепурного від 16 серпня 1943 р., до загонів учасників руху Опору обла-сті при наявності зброї можна було б прийняти до 5 тис. чол.37 До ЦК КП(б)У та УШПР постійно надходили також звернення партизанських командирів про гос¬тру нестачу вибухівки й мінно-підривних засобів, що помітно гальмувало дивер¬сійну діяльність.
У контексті зазначеного варто зауважити, що брак зброї помітно впливав на розвиток руху Опору і в Західній Європі. З цього приводу керівник "Воюючої Франції" генерал Ш. де Голль писав: "Фактично контингенти бійців внутрішніх сил перебували у прямій залежності від озброєння, яке їм давалося".
Поряд із недостатнім забезпеченням партизанів України озброєнням та бо¬єприпасами однією з причин, яка не дозволила в повному обсязі виконати зав¬дання оперативного плану бойових дій на весняно-літній період 1943 p., були прорахунки ЦК КП(б)У й УШПР щодо об'єктивної оцінки стану бойових сил оз¬броєних формувань республіки, недооцінка здатності гітлерівців захистити свій тил. Перед партизанами часто-густо ставилися завдання, які перевищували їхні реальні можливості, що призводило до невиправданих втрат. Саме з цієї причи¬ни було змушене повернутися з Карпат з'єднання С.Ковпака, а формування Я.Мельника не зуміло закріпитися на теренах Вінниччини. Не вдалося пробити¬ся у південні райони України та в Молдавію іншим партизанським загонам і з'єд¬нанням.
У ході виконання оперативного плану на весняно-літній період 1943 р. ра¬дянські озброєні формування зустріли несподівано сильний опір з боку ОУН-УПА на теренах Волині — Полісся. Саме ця обставина не дозволила вивести оператив¬ні групи ЦК КП(б)У й УШПР на територію Дрогобицької, Львівської, Станіслав-ської та Чернівецької областей. Крім з'єднання С.Ковпака, на терени Галичини не зуміла пробитися решта партизанських формувань.
Масове звільнення території УРСР від нацистів, яке розпочалося після по¬разки німецько-фашистських військ у битві під Курськом, висунуло перед уча¬сниками руху Опору України нові відповідальні завдання. Йшлося про те, щоб партизанські загони і з'єднання надали активну допомогу наступаючим частинам Червоної армії в подоланні так званого "Східного валу" по Дніпру, а також інших водних рубежів. 15 вересня 1943 р. Військова рада Воронезького фронту затвер¬дила розроблений УШПР план захоплення збройними загонами переправ через Десну, Прип'ять, Дніпро й сприяння радянським військам у справі визволення Києва. Для участі в накреслених діях передбачалося залучити 11 формувань чи¬сельністю понад 17 тис. бійців. 22 вересня того року УШПР проінформував ко¬мандуючого Центральним фронтом генерала армії К.Рокоссовського про те, що українські партизани отримали вказівки взаємодіяти з його військами.
Як показав час, партизанським формуванням України вдалося впоратися лише з першою частиною згаданого оперативного плану. Починаючи з 19 верес¬ня 1943 p., вони на Чернігівщині та Київщині приступили до організації й утри¬мання переправ для радянських військ на Десні, Прип'яті, Дніпрі, в зоні дисло¬кацій Центрального, Воронезького і Степового фронтів. Всього було організовано 25 переправ, у тому числі 3 — на Десні, 12 — на Дніпрі, 10 — на Прип'яті. Війсь¬кова рада Воронезького фронту в наказі від 10 жовтня 1943 р. відзначила, що партизанські формування І.Бовкуна, М.Таранущенка, В.Ушакова, Ю.Збанацького, І.Хитриченка та Г.Покровського "поставлене їм бойове завдання щодо захо¬плення й утримання до підходу частин Червоної армії переправ на ріках Десна, Дніпро і Прип'ять виконали успішно".
Що стосується участі учасників руху Опору у звільненні від фашистів столиці УРСР, то безпосередньо ця акція не вдалася. Партизанські формування, які дислоку¬валися на Правобережній Україні, не зуміли своєчасно вийти у визначені їм райони, а противнику, із свого боку, вдалося зірвати наступ радянських військ на Київ із Букринського плацдарму. Лише кавалерійське з'єднання М.Наумова зуміло наблизитися з північного заходу до столиці України на 40—50 км, але було відкинуте фашистами.
За цих обставин УШПР поставив перед партизанськими формуваннями зав¬дання розгорнути бойові та диверсійні дії в оперативному тилу німецького вій¬ськового угруповання, яке утримувало київський плацдарм. 9 жовтня 1943 р. у донесенні коменданта 585-го армійського району (4-а танкова армія) повідомляло¬ся, що партизани, отримуючи постачання з повітря, готуються до ударів по ні¬мецьких військах на захід від Киева. В зв'язку з цим командування противника зажадало від своїх частин активними діями знищити останніх у зоні своєї дисло¬кації (частина Житомирської області й Київська).
Після звільнення Червоною армією столиці України та з огляду на потуж¬ний контрнаступ вермахту на київському напрямку, який розпочався 13 листопа¬да 1943 p., партизанські формування брали активну участь в оборонних боях ра¬дянських військ, які продовжувалися фактично до кінця грудня того ж року. При цьому варто відзначити захоплення учасниками руху Опору райцентру Ємільчине (з'єднання М.Наумова) й міста, і залізничної станції Овруч (з'єднання О.Сабу¬рова). Військове командування високо оцінило дії партизанських загонів І.Дібро¬ва, М.Кришталя та інших командирів, які створили сприятливі умови для оволо¬діння частинами 5-ї гвардійської танкової армії (2-й Український фронт) містом та залізничною станцією Знам'янка (Кіровоградщина).
Другий період партизанського руху став часом найбільших його досягнень у бойовій, диверсійній і розвідувальній діяльності в тилу німецько-фашистських військ, вершиною військової майстерності. Більша частина командування руху Опору впевнено почувалася у тактиці, вміла планувати й проводити складні бойо¬ві та диверсійні операції, організовувати тривалі рейди по тилах противника. Ха¬рактеризуючи бойові можливості українських партизанів, генерал армії М.Ватутін відзначав "їх здатність самостійно і разом з частинами Червоної армії здійсню¬вати серйозні й великі за масштабами військові операції". Високої думки про останніх були зокрема командуючий 13-ю армією 1-го Українського фронту гене¬рал-полковник М.Пухов, багато командирів корпусів та дивізій.
Впродовж 1943 р. партизанські загони і з'єднання, які підпорядковувались УШПР, здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури й кущі поліції, 24 — на штаби військових та тилових підрозділів і частин противника, 19 — на залізнич¬ні станції, оволоділи 21 районним центром. Було підірвано 3688 ворожих ешело¬нів. Від партизанів надійшло до УШПР 1260 донесень, які містили 2011 фактів розвідувального характеру. Зазначені показники були найвищими за всю історію збройної боротьби в Україні.
Третій період радянського партизанського руху
На завершальному етапі визволення території УРСР від гітлерівських оку¬пантів (січень — серпень 1944 p.), який став третім періодом руху Опору, перед партизанами України стояло завдання й надалі активними діями по дезорганіза¬ції тилу німецько-фашистських військ сприяти бойовим операціям Червоної ар¬мії. При цьому пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів і з'єднань на терени Західної Волині та Галичини.
Тим часом оперативна ситуація на Правобережній Україні й у західних областях республіки на початку 1944 р. мала нові особливості в порівнянні з 1942—1943 pp. По-перше, у зв'язку із скороченням довжини лінії фронту і змен¬шенням глибини оперативного тилу своїх військ противник отримав можливість створити в обороні високі тактичні щільності, зміцнити гарнізони навколо місць дислокації партизанів, посилити охорону комунікацій. По-друге, в західних обла¬стях України реальною бойовою силою у той час виступили ОУН-УПА, які кори-стувалися широкою підтримкою місцевого населення та були готові активно про¬тидіяти поверненню в регіон радянської влади.
Разом із тим, перейшовши на територію Польщі та відчуваючи підтримку її населення, з'єднання П.Вершигори, М.Наумова, інших партизанських командирів завдали чимало клопоту гітлерівцям. Вже 1 березня 1944 р. відділ "Іноземні армії Сходу" Генерального штабу сухопутної армії Німеччини відзначав, що у північно-західній частині тилу групи армій "Південь" добре озброєні формування партиза¬нів вступили на територію Польського генерал-губернаторства й здійснюють чи¬сленні диверсійні дії, загрожуючи залізничним лініям Перемишль — Люблін, Ль-вів — Люблін та деяким військовим і промисловим об'єктам. А відомий німець¬кий історик В.Герліц назвав рейд з'єднання М.Наумова "чудовим прикладом веден¬ня оперативної партизанської війни". За його словами, радянські озброєні з'єднан¬ня тривалий час завдавали ударів із лісових районів у витоках рік Західний Буг та Стрий по важливих комунікаціях, і німецьким військам не вдалося їх розбити.
На завершальному етапі визволення території України в січні — серпні 1944 р. партизанські загони й з'єднання підірвали 1015 ешелонів противника, зруйнували 464 залізничних і шосейних мости, розгромили 52 штаби та гарнізо¬ни, знищили 638 одиниць бронетехніки, 4647 автомашин, завдали ворогові втрат у живій силі. Оцінюючи діяльність українських учасників руху Опору на тому етапі, можна, на нашу думку, послатися на твердження відомого гітлерів¬ського воєначальника, генерал-полковника Г.Гудеріана. "Дії партизанів напри¬кінці війни, — згадував він, — особливо активізувалися й охоплювали всі райони бойових дій. Це примушувало використовувати для боротьби з партизанами цілі з'єднання, які були вкрай необхідні на фронті".

Використана література

1.    Базима Г. Я. Слідами великого рейду. - К.: Політвидав Укр., 1988. - 352 с.
2.    Баш Я. В. Зарево над речкой Ирпень: Документальная повесть. - М.: Политиздат, 1980. - 120 с., ил.
3.    Белявец В. Ф. Донецкие мстители: Зап. Партизана. - Донецк: Донбасс, 1985. - 198 с.
4.    Беренштейн Л. Е. Друзья и недруги. - 2 - е изд. - К.: Политиздат Укр., 1991. - 399 с.
5.    Боярский В.И. Партизаны и армия. История утерянных возможностей. — Минск — Москва, 2001. - С.220.