МАК (Петрова) Ольга Нилівна народилася 21 липня 1913 року в місті Кам'янці-Подільському. Тут здобула освіту у семирічній школі № 3. Працювала в радгоспі с.Цибулівка, ліквідовувала неписьменність, а потім вступила у технікум іноземних мов.
Наприкінці 1931 року Ольга Мак пов'язала свою долю з ученим-мовознавцем, уродженцем Кам'янця-Подільського Вадимом Дорошенком (1905-1944), який навчався в аспірантурі. Після успішного захисту дисертації чоловікові запропонували посаду доцента Ніжинського педінституту. Саме у цей вуз і вирішила вступити Ольга Мак. Закінчує літературно-мовний факультет і одразу ж стає дружиною "ворога народу".
Писати твори Ольга Мак почала під час навчання в інституті, але "на люди" не показувалася. Під час війни переїхала до Австрії, а затим — до Бразилії. І тільки 1970 року їй вдається емігрувати до Канади, у м. Торонто.
Першою її книжкою стали спогади про пережиті роки сталінського терору "З часів єжовщини" (Мюнхен, 1954), хоч до цього друкувала оповідання під псевдонімом у газеті "Свобода".
Замешкавши з 1947-го в Бразилії (ця країна переживала економічний спад), Ольга Мак свідомо вибирає для себе шлях не матеріального благополуччя, а духовності. У цей час з-під пера письменниці виходять друком роман-дилогія з бразильської тематики "Жаїра" (1957-1958), роман "Проти переконань" (1960), повісті "Бог вогню", "Чудасій" (обидві — 1956), "Куди йшла стежка" (1961), "Руслом угору", і вже в Канаді завершує роботу над повістю про голодомор 1933 року "Каміння під косою" (Торонто, 1973). За оповідання "Дала дівчина хустину", "У великодню ніч", "Столиця голодного жаху" отримувала премії на конкурсах, що їх проводила світова федерація українських жіночих організацій (СФУЖО).
Переважна більшість творів Ольги  Мак написана для дітей — молодших і старших. У більшості прозових   творів   зображена молодь, яка прагне до морального вдосконалення, шукає свою стежку в житті. Головних героїв письменниця наділяє рисами доброти, людяності, високих гуманістичних ідеалів, поривань. Стиль її письма позначений імпресіоністичною наснагою, пройнятий ностальгійними елементами, любов'ю до України, її герої вольові, сповнені енергії, люблять свій народ, свою країну.
Ольга Мак постійно протестує. І навіть тоді, коли 1993 року було введено новий правопис, вона, як філолог, відчуває, що не все повернуто українській мові, що у неї забрано елементи правопису Г.Голоскевича 1933 року. Вона пише з приводу цього філологічні роздуми, зауваження, вносить поправки з "колючками" на адресу наукових установ України, розсилає розлогий текст друзям, знайомим, у редакції газет і журналів. Та не всі пішли назустріч протесту письменниці, і тільки журнал "Сучасність" (1996, № 11) друкує полемічну статтю Ольги Мак "Кафедра українських студій чи Кафедра малоросіянства". Після 1996-го письменниця знизила творчу енергію, бо важко захворіла. І це її найбільше засмучувало.
Померла Ольга Нилівна Мак (Петрова) 18 січня 1998 року в Торонто.

Віталій МАЦЬКО



ЯК ІВАН-ВЕЛИКАН ЧОРТІВ ПЕРЕХИТРИВ
(З призабутих казок)
Колись дуже-дуже давно там, де Дніпро у Чорне море впадає, поміж каміннями та скелями великими, прокопалися чорти із середини землі, із самого пекла, на світ Божий. І виходили, коли хотіли, чи то вночі, чи то й удень, і добрим людям усілякі капості чинили: воду в криницях каламутили, рибалкам сіті дерли, а на полях поміж пшеницею та житом кукіль розсівали. І так усім допекли, що мусіли християни насиджені землі покинути і на всі чотири сторони світу розсіятися, бо ніхто не міг з нечистою силою дати ради.
А жив собі у столиці, у Києві, веселий та дотепний парубок Іван-Великан. Був він дуже побожний, дуже милосердний і дуже відважний, а нечистої сили не любив — страх! І коли зачув, яке лихо людям над Чорним морем сталося, довго не думав. Узяв у торбину шмат хліба, плесканку свіжого сиру і ще там чого, торбину закинув на плече, з родиною і сусідами попрощався, до церковних хрестів перехрестився і вийшов за браму міста.
Чи довго йшов, чи ні, але прибув на берег моря й побачив діру з пекла. Та и неважко було її знайти, бо з неї хмарою дим валив, а всередині клекотіло, наче в казані.
Став Іван-Великан, помолився, поснідав, подумав і заходився каміння відвалювати та від Дніпра рів копати. Аж тут і чортяка з діри виліз. Чорний та рогатий, та поганий-поганющий і з хвостом предовгим. А сіркою від нього так заносило, що Іванові аж у носі закрутило.
Привітався чорт з Іваном і питає:
—    А що це ти, парубче, тут робиш?
—    Хіба не бачиш?  — відповідає Іван-Великан.  — Хочу ріку у вашу діру завернути. Як у Києві на Йордан посвятять воду у Дніпрі, а вода в пекло потече, то ви там усі й погинете.
Злякався чорт, аж позеленів. Бо ж усім відомо, що свяченої води ніяка нечисть не витримує.
—    Правда  ж то, Іване? — питає. — Не жартуєш?
—    У мене з чортами жартів нема. — відповідає Іван. — Видушу вас усіх — і сліду не лишиться!
Ще більше злякався чортяка і під землю — шусть! Лишень китичка на кінці хвоста майнула.
Прибіг до самого найстаршого чорта — до Сатани й оповідає.
—    Так і так, — каже, — прийшов із Київської землі Іван-Великан і річище Дніпра нам у пекло хоче завернути, щоб на Йордан нас свяченою водою вигубити. Що накажеш робити, царю?
Злякався й Сатана, залізними зубами задзвонив і за роги вхопився.
—    Біда! — застогнав.  —  Біда! Велика біда! Чув уже я про того Івана—Великана: він не одному нашому братові хвоста прикрутив. Як напосядеться на нас — буде лихо! Але ти візьми його на спитки. Може він якраз і не такий сильний, як про нього кажуть. Зроби йому першу спробу з каменем.
Вертається чортяка до Івана й говорить:
—Чи ти, Іване, й справді такий дужий, що нас не боїшся? Таж ми така  сила, що проти нас ніхто не встоїть. А Іван йому на те:
—    Божа сила більша від вашої. А я з Богом, то й вас переможу!
—    Ну, як так, — каже чорт, — то давай мірятися. Будемо один одному задачі давати. Хто переможе — той сильніший.
—    Добре, — згодився Іван. — Кажи ти перший, яку там задачу маєш.
Узяв чорт у руку камінь і каже:
— Задача така, щоб у руці камінь роздушити. Стиснув каменюку, і вона й розсипалася піском. Подивився Іван, почухав за вухом, подумав і відповідає:
—     Роздушити камінь — невелике діло. Ти спробуй камінь так
стиснути, щоб з нього аж вода потекла.
—     Ге-ге! — каже чорт. — Такого ніхто не втне, бо в камені води нема.
— Як нема? — ніби дивується Іван. — Зараз я тобі покажу.
Щоб чорта засліпити, перехрестив торбу, витягнув з неї грудку сиру і каже:
—    Дивися!
Стиснув сир у кулаці — а сироватка так і потекла.
— А що, є вода в камені, чи нема? — питає.
У чорта від подиву й страху аж у копитах похололо. Хресний знак йому очі затулив, то він і не побачив, що Іван з торби сир витягнув. Зігнувся нечистий, махнув хвостом і знову до Сатани на пораду.
— Так і "так,   —   оповідає,   —  той  Іван може з каменя воду
витиснути.
Гепнув спересердя Сатана копитом у землю і наказує:
—    Візьми його ще на пробу вогнем. Цієї проби ніхто з хрещених не витримав, то, може, й Іван не витримає.
Вернувся чорт до Івана і каже:
—     Зробімо, Іване, ще одну спробу. В мене така гаряча рука, що я нею без вогню можу підпалити сирий пень і на тому пні цілий день руку грітиму. Як і ти зможеш свою руку на вогні цілий день втримати — виграєш, а як ні — програєш.
—     Гаразд, — погодився Іван. — Хай буде.
Поклав чортяка свою пекельну руку на великий дубовий пень — так пень одразу й затлівся. І тлів од ранку до вечора, а чорт на жарі руку тримав і навіть не кривився.
—    Взавтра, — мовив до Івана, — буде твоя черга.
—     То й добре.
Вночі зладив Іван шкіряну торбу, набрав у неї води, сирицею стягнув і в рукав засунув. А щоб чорт підступу не побачив, рукав перехрестив і ліг спати.
Приходить чорт уранці й каже:
— Ну,  Іване,  клади свою руку на вогонь  —  побачимо, чи витримаєш?
Підійшов Іван до того самого пня, що вже до половини згорів, поклав руку на жар, а другою рукою — смик за сирицю! Люнула вода з торби, погасила вогонь — і лишень пара пішла.
— Е-е, — сміється Іван, — що ж це ти, чорте, такий ледачий вогонь поклав, що на ньому добрий християнин і руки нагріти не може!
Засмутився чортяка, аж йому хвіст зів'яв, і ще раз побіг до свого царя.
Вислухав його Сатана і розхорувався. З горя випив сім бочок смоли, обтерся і тоді   каже до чорта:
— Візьми ж ти того Івана ще на останню спробу — на мою булаву. Та гляди, щоб не загубив де, бо тоді я сам тобі роги скручу!
От вертається чорт до Івана і несе на плечах сатанинську булаву. А булава з кованого заліза, величезна та важезна — на сто пудів. Несе її чорт — і під ним земля вгинається.
—     От, Іване,  — мовить чорт,  — зробимо останню спробу. Це булава самого нашого найстаршого царя. Хто її підкине вище — той виграє. Годишся?
—     Годжуся, — відповідає Іван, а сам і зажурився. Бо як ту булаву підкинути ?
А чортяка як розмахнувся, та як пошпурить тією булавою — аж загуло! І полетіла булава вгору зранку, а вернулася і впала на землю як сонце заходило. Та як упала, то земля під нею розкололася, а на дні розколини вода виступила.
— Ну, — каже чорт, — узавтра рано твоя черга кидати.
Завдав собі булаву на плечі й пішов.
Ранком повертається, приносить булаву й дає Іванові.
— Бери ж та й підкидай, — говорить.
Узяв же Іван булаву за тонший кінець та й ледве здолав його на три лікті піднести, а голова і з місця не зрушилася. І взяла досада парубка. Силач він був великий і недарма Великаном прозивався, але щоб таку тяжелезну булаву підкинути — куди-куди! Ніякої людської сили на таке діло не вистачило б.
А чорт скаче довкола й принаглює:
—    Та ну бо, Іване, підкидай, не гайся!
—    Почекай, — каже Іван, а сам надумується.
—    Та чого там чекати! — нетерпеливиться чорт. — Підкидай!
—    Зараз, зараз...
І далі стоїть.
Чорт знову до нього:
— Та Іване. Та чому ж ти отягаєшся? Он сонце вже підбилося
як високо! Чого ти чекаєш?
Розсердився Іван та як крикне:
—    Ох і впікся ти мені, чортяко! Та чекаю, поки он та хмара ближче насунеться:  загирю вашу пекельну булаву на неї, а тоді побачимо, як ваш Сатана буде без неї верховодити.
Чорт аж підскочив з переляку, та за булаву! Видер її Іванові з рук і ГУР-гур — назад у діру — тільки курява за ним знялася.
— Слава ж Тобі, Господи! —  перехрестився Іван.  —  Позбувся клопоту! Тепер можу знову до діла взятися.
І став знову рів копати.
Копає-копає, коли гульк — іде до нього якийсь дід, увесь у білому і зі срібною бородою по коліна. Привітався з Іваном і питає:
—    А що це ти, Іване, робиш?
—    Так і так, — каже Іван, — хочу річище Дніпра у ту діру відвести, щоб на Йордан свячена вода пекло зруйнувала, а всіх чортів винищила.
Похитав старець головою і мовить з докором:
—    А що ж оце ти, Іване, старший за самого Бога, чи як? Коли б Господь схотів пекло зруйнувати, то досить Йому мізинцем кивнути. Але Він того не робить. Пекло зруйнує Ісус Христос, але тоді лишень, як на землі ні одного грішника не зостанеться. А ти не маєш права того робити!
Злякався Іван, хотів щось дідові сказати — а діда вже й нема. Зажурився парубок, сів і думає: що його у світі Божому робити? Отой дід напевно не був звичайним дідом, а, може, був самим святим Петром, якого Бог послав. Отже, не можна Дніпра у пекло пускати. То тоді як? Знову дати чортам волю на миром хрещеним збиткуватися ? Також гріх.
А тим часом у пекла переполох великий. Як почув Сатана, що Іван хотів його булаву аж на хмару закинути, то зі страху мало дуба не дав. Скликав усіх чортів од старого до малого і давай раду радити. Радили, радили, і врешті врадили.
— Піди, каже Сатана до чорта, — і спитай у того Івана-Великана, який він окуп від нас хоче. Дай йому, скільки б він не заправив, лишень хай іде собі, звідки прийшов.
І ще раз приходить чортяка до Івана, та такий смирний, наче побитий пес.
— Іване, — каже, — чи не взяв би ти   в нас окупу? Дамо тобі золота, скільки хочеш, тільки не губи нас і йди собі геть звідси.
Зрадів Іван і мовить:
— Не так буде вам легко мене позбутися. Ти мені тричі задачі задавав. Тепер я тобі задам: ось як до трьох разів насиплеш мені повний бриль золота, то я собі піду отак; але як не насиплеш, то я тобі хвоста намну, а до того накажу вам зсередини пекла діру засипати і замурувати і більше на світ не виходити. Згода?
Зрадів чорт, бо що там за задача до трьох разів бриль золота насипати! Він за один раз це зробить. І каже Іванові:
—    Добре, зараз іду принесу.
—    Та ні. — відповідає Іван, — узавтра вранці принесеш.
—    Хай буде.
Пішов чорт. А Іван дочекався вечора, перехрестив довкола себе на всі чотири сторони світу повітря, щоб чортяка нічого не побачив, і заходився копати глибоку яму. Яму хмизом притрусив, землею посипав, лишень невелику діру посередині лишив. На ту діру поклав дном униз бриля, а в дні бриля маленьку шпарочку прорізав. І ліг спати.
От приходить зранку чорт і приносить торбу золотих червінців. Сипнув червінців у бриль, а червінці через дірочку і посипалися в яму. Глянув чортяка — а бриль як був порожнім, так і є.
Почухав він потилицю заднім копитом, покрутив хвостом і побіг назад. Приносить цілий міх золота. Висипав у бриль, а червінці знову через щілину — в яму, і бриль, як був порожнім, так лишився.
І втретє побіг чорт по золото. Набрав його повну волову шкуру, аж зігнувся, поки доніс. Так що ж — і на цей раз бриль через шпарочку всю волову шкуру червінців в яму пропустив, а сам, як був порожнім, так порожнім лишився.
Чорт — у плач, а Іван хап його за хвіст, накрутив на руку і давай смикати з усіх сил. Чорт уже й проситься і благає, а Іван смикає і смикає. Мало не відірвав.
Насилу-насилу видерся чортяка й прожогом утік у діру.
Три дні й три ночі гарували всі чорти в пеклі, засипаючи та замуровуючи вихід на світ, а Іван прикотив величезний камінь і заклав діру зверху. Тоді пішов сповіщати по цілому краю, щоб люди поверталися і жили, як раніше. А на ті гроші, що їх із ями вигріб, сказав збудувати найбільшу у світі церкву і поставити найвищу дзвіницю.