План:

Вступ...........................................................................................................................3
Краса і велич рідного слова у поетичній творчості Максима Риль-ського...........4
Краса української літературної мови у творах Т.Г. Шевченко.............................7
Стан української мови в сучасній Україні.............................................................10
Висновок....................................................................................................................15
Список використаної літератури.............................................................................16



Вступ

Мова - це скарбниця духовних надбань нації, досвіду співжиття, праці і творчості багатьох поколінь. У її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, поетичне чуття, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Разом із тим мова – це своєрідний оберіг звичаїв і традиції, запорука інтелектуального удосконалення людини. Вона характеризується єдністю, взаємозв”язком та взаємозалежністю всіх її складових одиниць. Мова існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого є. Існує вона у вигляді різноманітних актів мовлення, що повторюються усно та фіксуються письмово. Мова є основною формою національної культури й насамперед першоосновою літератури.
Літературна мова – варіант загальнонародної мови. Вона протиставляється діалектам, просторіччю, жаргонам. Українська літературна мова, що належить до найбільш розвинених мов світу, існує в усній та писемній формах.


Краса і велич рідного слова у поетичній творчості
Максима Риль¬ського

М. Рильський надавав проблемам мови великого значення впродовж усієї творчості. Він був надзвичайно вимогливий до мови власних творів, невтомно працював над збагаченням свого поетичного словника. Поет за-кликав своїх сучасників боротися за чистоту і збагачення української мови. Прикладом такого звернення є вірш “Мова”, в якому поет з великою ніжні-стю і любов'ю говорить про мову. Вона звучить для поета як пісня океану. Мова рідного народу глибока у своїй мудрості. Як тонкий знавець мовних проблем, М. Рильський вважає, що у наро¬ду, його поезії, розмовній мові треба шукати джерела нового наповнення літературної мови [цитата].
Мова українського народу – самобутнє і неповторне явище. Обов'язок кожного митця турбуватися про її долю, удосконалювати і збага¬чувати [цитата].
Своєю творчістю М. Рильський подав гідний приклад турботи про удосконалення мови. І в оригінальній поезії, і у перекладах численних зару-біжних авторів, зокрема російських (Пушкін, Лєрмонтов), польських (Міц-кевич. Словацький), французьких (Верлен), він збагачував українську мову власними новотворами, розширював її синтаксичні можливості.
Вагомий внесок поета у словникову справу української мови. Словни¬ки та довідники, видані за участю М. Рильського, не втратили свого значен¬ня й сьогодні. Як згадують друзі поета, праця над словниками і зі словни¬ками була найулюбленішим його заняттям.
У вірші “Мова” поет закликає і своїх сучасників частіше “заглядати у словник”. На його переконання – “це пишний яр, а не сумне провалля”. Високу оцінку дає автор вірша словникові Грінченка й Даля.
Вірш “Мова” написаний у 1956 р. На той час українська мова зазнала помітних деформацій у зв'язку із відведенням їй більшовицькими ідеолога¬ми другорядної ролі у суспільстві. Після XX з'їзду партії, на якому було піддано критиці культ особи Сталіна, в якійсь мірі вже можна було говори¬ти про національні утиски і насамперед про занепад національних мов. В Україні одним з перших на захист мови виступив М. Рильський. Його пое¬зія “Мова” у яскраве свідчення цьому.
У 1959 році на IV з'їзді письменників України М. Рильський прочитав вірш “Рідна мова”. Своїм незвичайним виступом на письменницькому фо¬румі поет ще більше загострив увагу на потребі повноцінного функціону¬вання української мови. Для цього українська мова мала всі підстави.
У мові знайшли відгук історія народу, бурхливе, неспокійне його життя, яке поет прирівнює до “гулу віків”, “шуму століть”. У ньому – “бу¬рі подих”, “неволі стогін”, “волі спів”, “сурма походу світанкова”.
В умовах російського царського гноблення українська мова зазнала жорстокого переслі-дування, нищення. Вдаючись до засобу персоніфікації, поет з болем згадує страшні знущання блазнів російського царя над її “ве-лично-гідним духом”.
Немає сумніву, що підставою для таких поетичних узагальнень М. Рильського були всі ті ганебні документи, які забороняли українське слово в офіційно-діловому мовленні. Це був горезвісний Валуєвський цир¬куляр, Ємський указ та численні неопубліковані заборони у радянські часи, Про всі ці знущання над словом М. Рильський писав з особливим болем.
Кожен рядок наведеної строфи узагальнює гірку правду поневолення, спрямованого на те, щоб зникла, вмерла наша мова, щоб не розходилася її слава по світу. За спробу протистояти імперській сваволі не раз доводилося платити власною волею. І це вже стосувалося не тільки минулого століття, а й 20-30-х – кінця 40-х років XX століття. Навіть під час хрущовської “від¬лиги” М. Рильський не міг відверто виступити на захист рідної мови. Саме на такі асоціації наводить його поезія “Рідна мова”. Тому у другій частині вірша поет так багато уваги приділяє російсько-українським культурним зв'язкам та вільному розвитку української мови. Зрозуміло, що говорити про “вільне слово” українського народу у колі братніх мов доводилося більше з огляду на те, щоб не накликати біди на себе особисто та й на спро¬би відродження української культури у післякультівські часи.
Краса і велич рідного слова оспівані М. Рильським у вірші “Сонет про словник”, поемі “Слово про рідну матір” та інших творах.


... На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму.
У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди.

Тарас Шевченко

Краса української літературної мови у творах Т.Г. Шевченко

Широта політичного мислення, боротьба проти соціальної неправди і неволі, проти будь-якого насильства над людськими душами піднесла Т. Шевченка до вершин речника української нації. Шевченкове слово, його поетична мова запалювали серця мільйонів патріотичним вогнем. Поет оповивав крилом слави українську історію. Як висловився Дж. Грабович, «...він співець і пророк, що передавав голос свого народу, він духовний батько відродження української нації» 1. Завдяки його творчості українська література, пройнята гуманістичними ідеями, вийшла на широкий інтернаціональний шлях історичного поступу і вивела із забуття всю націю. Іти пліч-о-пліч з іншими народами — історична потреба кожної нації і неодмінна умова справжнього прогресу в її духовній творчості. «Національна література ніколи не розвивалася на самоті і в ізоляції від інших літератур», — справедливо зауважує Д.С. Лихачов.
Структурний феномен мови Шевченка полягає насамперед у тому, що вона, на відміну від мови Квітки-Основ’яненка чи навіть Котляревського, була зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний обшир. У ній, як і в мові Котляревського, ліричний струмінь злився з сатиричним, але горизонти лірики й сатири в Шевченка були набагато ширші, ніж у будь-кого з його попередників. Як казав сам поет, «Енеїда Котляревського — добра, а все-таки сміховина». А далі продовжував: «Покійний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислуховувався до язика, бо може його не чув у колисці од матері, а Г[улак]-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся». Отже, предметом постійної уваги Кобзаря була не просто мова, а насамперед її зміст в устах народу і народні почуття. Ще одна не менш важлива особливість його мови — це те, що в ній при повному домінуванні народнорозмовного джерела знайшли належне структурне місце й елементи давніх слов’янських літературних мов.
Народнорозмовна основа поезії Т. Шевченка незаперечна. У ній органічно злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені всім тим, що збереглося від давніх мов, уживаних в Україні-Русі.
У мові геніального поета України відображені цілком народна фонетика й морфологія в їхній варіативності, представленій у говірках Середньої Наддніпрянщини, але без елемента спеціального копіювання, який був, скажімо, у Г. Квітки-Основ’яненка. Звичайно з кількох фонетичних варіантів слова або з кількох однозначних морфологічних форм Шевченко вибирав ті, які були йому звичні і які він чув не тільки на рідній Звенигородщині. А поїздив і походив він по Україні багато, прислухався, як говорять і в Києві, і в Полтаві, і на Слобожанщині, і на Поліссі, і на Поділлі. Побував і в Катеринославі, і на острові Хортиця. Скрізь чув і записував ту саму мову, її й відтворював у своїй поезіях, по можливості не вдаючись до вузькомісцевих слів і форм. Звісно, оскільки українська літературна мова в цей час тільки-но творилася, у мові того чи іншого письменника важко виділяти загальнолітературні й діалектні елементи. І все ж не можна не зауважити, що Шевченко, який добре знав фольклор і відчував наддіалектність його мови, зробив ще один крок назустріч тому, що не роз’єднує, а об’єднує всі українські діалекти, — назустріч виділенню їх спільних рис.
Найвиразніше це помітно в лексиці. Навіть ті слова, з приводу значення яких ще й досі інколи точаться суперечки, виявляються при розширенні кола джерел не вузькодіалектними, а належними принаймні до кількох діалектних масивів. Це стосується, наприклад, слова перетика, яке в «Словарі української мови» за ред. Б. Грінченка подається в двох значеннях: 1) перепона; 2) межа між двома володіннями, утворювана рядом дерев; друге значення, правда, супроводжується знаком запитання. Автори «Словника мови Т.Г. Шевченка» у слові перетика виділяють тільки друге значення, дещо скорочуючи його: смуга дерев, чагарник і т. ін. У обох словниках слово перетика ілюструється цитатами з того самого вірша Шевченка, що, таким чином, веде до висновку про його рідкісність і локалізацію в говорах, рідних поетові. Однак його фіксує і «Словник української мови», укладений у 1838-1843 рр. П. Білецьким-Носенком під Прилуками. І хоч «Кобзар» названий серед джерел його словника, але вірш «У перетику ходила» був написаний тільки в 1848 р., а опублікований аж у 1867 р.


Стан української мови в сучасній Україні

Українці – це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовного поневолення, генетичних мутацій, цілеспрямованого переміщення народів на її тереторії, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її спотворювався віками, і велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути.
Врешті-решт ми дочекалися завершення тривалої української неволі. Коли ж з гуркотом упала залізна завіса, виявилося, що по той бік завіси нас нема. Україну мало хто знає, її все ще плутають з Росією, її проблеми для світу неактуальні, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих нами й досі. Виявилося, що майже ніде в університетах світу немає українських кафедр, все сприймається крізь призму русистики, що в діаспорі молодь українського походження захищає докторати з російської літератури, бо інакше матиме проблеми з працевлаштуванням, що українські наукові й культурні інституції ізольовані і не мають стабільних контактів зі значно престижнішими інституціями інших діаспор. Що ставлення до українців як до нації дуже специфічне, їм нерідко й досі інкримінується то націоналізм, то сепаратизм.
Що повинна була відразу зробити Україна? Насамперед – об’єктивно оцінити ситуацію. Розробити свою гуманітарну політику, її стратегію та пріоритети. Зафіксувати себе у свідомості людства парадоксом молодої держави з тисячолітньою культурою, що була досі заблокована через історичні причини. Бути відкриттям для світу.
Замість цього у нас пішли за інерцією. Прийняли добродушно дотепну формулу Л.Кравчука “Маємо те, що маємо”, і не зробили рішучої спроби змінити ситуацію. Більш того, ще й поглибили її за останні роки.
Навіть після кількох літ незалежності мовна ситуація в Україні викликає тривогу. Українська мова слабо захищена Конституцією і вже давно (з 1989 року) існуючим Законом про мови, який демонстративно ігнорується. Державні чинники не спроможні забезпечити виконання “Державної програми розвитку української мови та інших національних мов на період до 2000 року”, як виявляється, декларативної, або виробити гідну нашого народу мовну стратегію. А постійне маніпулювання закликами про “насильственную украинизацию”, якої насправді нема ані сліду, прагнення, особливо у виборчих компаніях, домогтися офіційного (державного) статусу російської мови. Отже, комусь вигідно за допомогою мовного питання, яке перебуває на поверхні розуміння більшості населення, поглибити розкол у нашому суспільстві, домогтися загострення міжнаціональних стосунків.
Колоніальна мова панує в стінах високих і нижчих урядових установ. А вже ганьбою є те, що Президент України в зустрічах на найвищому рівні користає не з мови державної. Тому не дивно, що представники посольств в Україні теж необов’язковим мають знання української мови, і в засобах масової інформації послуговуються мовою неукраїнською.
Не додає Україні престижу й мова її громадян. Як відомо, давні греки тих, хто погано говорив по-грецьки, вважали варварами. У цьому сенсі в нас суспільство майже всуціль варварське. Ні справжньої української мови, ні російської. То якої ж другої державної прагнуть так звані “російськомовні”? Чи відомо їм, що їхню “другу державну” в західних наукових виданнях вже офіційно називають суржиком?
Явище вимагає терміна, і воно його одержало.
Слово “суржик” давно відоме в Україні, насамперед у млинарстві. Суржиком називали мішанину зерна, а також муку з такого зерна, і це було не першосортне зерно та низької якості мука.
Сьогодні слово “суржик” почали вживати і в широкому розумінні – як назву здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваності від рідного, як назву для мішанини залишків давнього, батьківського з тим чужим, що нівелює особистість.
Загальновизнано, що користуватися сумішшю з двох мов – це одне з найтривожніших явищ загальнопедагогічного характеру. Скалічена мова отупляє людину, зводить її мислення до примітива. Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Суржик в Україні є небезпечним, бо загрожує змінити мову, що формувалась упродовж віків. Мову, велечезне багатство і мелодійність якої дістали загальне визнання 1943 року в Парижі на всесвітньому конкурсі краси мов, де українська зайняла третє місце (на першому – французька, на другому – перська).
То як маємо трактувати наш суржик? Не як нашу вину, а як нашу органічну слабість, хворобу, яку треба лікувати. Мова – це також обличчя народу, воно тяжко спотворене.
У такій ситуації держава повинна мати глибоко продуману гуманітарну політику, створювати механізми ефективного впливу, координувати зусилля своїх учених і митців.
У нас є прекрасні вчені, фахівці з різних галузей знань, але чомусь прислухаються не до них. Зате безперестанку мигтять фальшиві зірки шоу-бізнесу або політики всіх мастей і калібрів, які вистрілюють у маси сумнівні гасла й сентенції типу : “так історично склалося”, “друга державна мова” і т.ін.
Чого варті, наприклад, постійні заклинання культури економікою – мовляв, відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження. І розквіт культури, і літератури, і мистецтва. Так ніколи не було, бо економіку розвалюють одні, а культуру створюють інші.
Блюзнірство говорити про те, що духовне життя залежить від економіки й добробуту, коли перед очима долі замучених, переслідуваних, репресованих українських письменників. Чомусь в історичне безсмертя увійшли саме вони, а не ті, що процвітали за всіх режимів.
Але чому ж люди не завдають собі клопоту подумати про причини культурного занепаду, чому ж знову й знову дають ошукати себе. Це можна було б назвати адаптованим розумом – тобто таким, що вже збляк, призвичаївся, втратив свою енергетику. Справді, дається взнаки розтрачена духовна спадщина і знівечене поняття людини в поневоленій нації. І визволення з рабства не може бути замінене зовнішнім визволенням.
Держава – це система, яка зберігає себе. І якщо ми держава, а отже, система, то чому ж ми дозволяємо її розвалювати? Кінець двадцятого століття, початок тисячоліття – нації, що й досі не збулися, нації слабкі й нестабільні, перспективи не мають. Нині в дію входять зовсім інші механізми. Вони жорстокі. Слабкі народи будуть перемелені в цьому млині. Наші проблеми нікого не цікавлять, і не треба думати, що вони у нас такі унікальні. Ми найкращі, а нам найгірше – в історії цей принцип не годиться. Перуанський письменник Маріо Вергас Льйоса писав ще багато років тому, що може статися так, що “найтяжчу боротьбу ми, латиноамериканці, будемо вести самі з собою. Нас обтяжують століття панування нетерпимості, абсолютних істин і деспотичних урядів, і скинути цей тягар буде нелегко”. Наче про нас.
Ми вже дорослі люди, молоді та енергійні, і зовсім небагато часу залишилось до того моменту, коли підемо в самостійне життя. І неодмінно задумаємось над тим, як зробити це життя гідним та забезпеченим. З цього приводу Д.Карнегі писав, що про людину судять з 4 речей :
-    як вона виглядає;
-    що вона робить;
-    як вона говорить;
-    що вона говорить.
Отже, на 50% ставлення до людини у світі залежить від її мови.
Черговий раз, після незліченних жертв і втрат, піднімається з колін народ Русі-України. Фізично почетвертований, на третину яничаризований, на¬половину манкуртизований, поголовне зневаже¬ний — він здіймається на повен зріст, щоб "у на¬родів вольнім колі" знову оголосити на весь світ:
"Ще не вмерла Україна!"
"Ще не вмерла і не вмре!"
Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жи¬ва наша пісня, наша історія, наша єдність і одність.
Живе наша мова — і з нами наші князі і геть¬мани, наші письменники і вчені, наші державники і збройні оборонці.
Живе наша мова — і з нами 15-мільйонна діас¬пора.
Живе наша мова — і наш голос звучить у все¬ленському хорі народів.
Бо наша мова — це наша релігія, наша держава, наша минувшина, наша надія, наше майбутнє.
Бо наша мова — це ми, українці, — добрий, чес¬ний, працьовитий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дністра, там, де була колиска індоєвропейських народів, де сформувався тип бі¬лої людини.
Бо наша мова — це наша пісня, а народ, котрий має таку пісню, не здатний чинити неспровоковане зло іншим народам.
Отож, не лише клянімося в любові до рідної мо¬ви, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й історію, поширюймо, пропагуймо її.


Висновок

Українська мова – найголовніша цінність нашого народу. З століття в століття вона розвивалася, не дивлячись на тяжкий гніт країн-сусідів.Перебуваючи під тиском панівної еліти наш народ вистояв і зберіг свою мову.
Проте на теперішній час наша культура перебуває в стані кризи. За кордон на постійне проживання виїжджають тисячі кращих фахівців, відчутний дефіцит нових підручників. Це не могло не відразитися на рівні суспільної культури. Та попри все наша мова невпинно розвивається, збагачується новими перлинами, цвіте поміж інших мов, розвивається українська література, яка своїми здобутками збагатила скарбницю культури.
Незважаючи на репресивний тиск останніх років щодо представників інтелігенції, наша мова і культура розвивалися.
Проголошення незалежності перетворила культурну політику на одну з важливих сфер діяльності держави. Культура і мова розглядались як один з головних чинників національного відродження, збереження національної самобутності українців, представників національних меншин, що населяють нашу Україну. В умовах національного відродження розширюється тематичний діапазон літературно-мистецьких творів, урізноманітнюються їхні стильові форми.


Список використаної літератури:

1.    Ващенко В.С. Епітети поетичної мови Т.Г. Шевченка: Словник-покажчик. — Дніпропетровськ, 1982.
2.    Возняк М.С. Галицькі граматики української мови. — Львів, 1911.
3.    Гудзій М.К. Українські інтермедії XVIІ-XVIІІ ст. // Українські інтермедії XVIІ-XVIII ст. — К., 1987.
4.    Єрмоленко С.Я. Фольклор і літературна мова. — К., 1987.
5.    Курс історії української літературної мови / За ред. І.К. Білодіда. — Т. 1. — К. 1958; Т. 2. — К., 1961.
6.    Левченко Г.А. Нариси з історії української літературної мови першої пол. XIX ст. — К., 1946.