ЗМІСТ:

Вступ..............................................................................................................3
Що таке мова?...............................................................................................5
Назва нашої мови..........................................................................................9
Мова в суспільстві.......................................................................................11
Висновок......................................................................................................14
Список використаної літератури...............................................................15


Вступ.

Моя рідна мово! Красо моя! Як мелодійно та лагідно ти звучиш, як трепетно торкаєшся найтонших струн нашого серця. Ти схожа на чарівний спів солов’я, який своєю піснею благословляє світанок. В тобі злилися всі поривання людської душі: невтішний сум та безмежне щастя, непримиренна ворожнеча та всепоглинаюча любов. І як же  ти все це вміло поєднуєш, створюєш з усіх цих тендітних поривів людської душі довершену та досконалу мелодію!
В тобі, мово, мудрість віків і пам’ять тисячоліть, неосяжна душа народу, його щирість і безсмертя. Як я люблю зажуру дзвінких пісень і музику слів твоїх! Мово рідна, ти – найбагатший і найнездоланніший у світі скарб для свого народу.
Мово рідна, мелодійне звучання одного-однісінького твого слова зігріває мою душу, наче ясне сонечко, і підносить мене на своїх дужих та вільних крилах вище хмар.
Будь завжди, рідна мово! Живи вічно, віще слово, у поезії та прозі, в щирій, задушевній розмові та молитві, пісні і в кожній людській душі!
Ти відцурався рідної країни,
Тепер в твоїй душі безладдя і руїни,
Ти не живеш, а лиш по світу ходиш,
Ніде ні спокою, ні щасті не знаходиш.
Ти до листочка доторкнешся – він зів’яне,
Ніхто і після смертні не пом’яне
Тебе. Ти проклятий навіки
І не шукай тепер цілющі ліки.
Тебе зневажили батьки і діти,
І не для тебе вже цвітуть пахучі квіти.
А сонечко сміється й землю щедро гріє,
Тобі ж ніщо на світі не зуміє
Зігріть той камінь, що у грудях б’ється,
І крижану ту кров, що в жилах твоїх ллється,
Ти осквернив, зневажив рідну мову,
Тепер пташину пісню світанкову
Ти не почуєш, ти глухий став
В провалля ти страшне й глибоке впав.
Ти відцурався рідного народу,
Тобі вже не побачити природу
Її чарівності, гармонії, єднання
Ти не збагнеш ні щасті, ні кохання,
Бо ти незрячий, ти сліпий навіки.
Вже не розкриються твої важкі повіки,
Твій дух слабкий, нікчемний, гордовитий,
До твого тіла каменем прибитий
Він не злетить у небо поміж хмари –
У нього буйні крила відібрали.
Він не спроможний більше мріяти, чекати,
Йому судилося заснуть і помирати.
Чому ти сам себе, немов катюга, стратив?
Чому ти віру, мужність, честь утратив?
Нема у тебе долі, лиш її шматки
Й ти чуєш вироку страшні рядки:
Ти винен – і нема пощади.
Бо не прощаємо зневаги ми і зради.
Віднині ти ніхто й ніхто тебе не знає,
Ніхто тебе не любить, не чекає.
Ти – привид безтілесний, тінь, що бродить світом,
Ніколи вже не стать тобі пахучим цвітом.


ЩО ТАКЕ МОВА?
Мова займає одне з найвищих місць на шкалі національних вартостей.
У.Вайнрайх.
Мова належить до так званих вторинних си¬стем. Вона існує не сама по собі, а в людському суспільстві, похідним від якого вона є. Водночас мова — один із факторів самоорганізації суспіль¬ства і невід'ємна ознака таких спільнот, як рід, плем'я, народність, нація.
Мова існує у свідомості членів суспільства, реалізується в процесах мовлення і "консервуєть¬ся" в результатах цього мовлення (у сказаному, написаному). Тому доля мови залежить від кож¬ного з мовців.
З матеріального погляду в мові, що реалізу¬ється в мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, речення тощо. За цими комбінаціями окривається величезний світ зна¬чень — фонетичних, лексичних, граматичних, сти¬лістичних. Саме в них відображені знання наро¬ду— носія мови — про світ, його структуру, ставлення людей до нього. "Мова народу — це його дух, і дух народу — це його мова" (В. фон Гумбольдт). У ній акумулюється духовна енергія на¬роду. Вона є головною ознакою і символом нації.
Через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо, "та¬ким, як він є". Насправді наше сприйняття світу відбувається крізь призму нашої мови. "Світ про¬сіється крізь сито слів" (К.Кравс).
Весь світ ми "розчленовуємо" і "сортуємо" так, як це змушує нас робити структура нашої мови, у якій зафіксовано досвід усіх попередніх поколінь різних епох. Тому зникнення будь-якої мови — це незамінима втрата, яка збіднює людство в цілому.
Мова — засіб самопізнання народу, форма іс¬нування надбудови в усіх її виявах. "Мова — дім духу" (М.Гайдеггер).
"Мова є річище, яким дух може котити свої хви¬лі з твердою впевністю, що джерела, до яких вони його підводять, ніколи не висохнуть" (В. фон Гумбольдт).
Мова — найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання ду¬мок, почуттів, волевиявлень. У цій ролі людська мова має універсальний характер: нею просто пе¬редати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами, морським зводом чи дорож-німи знаками, тоді як жоден із цих засобів спіл¬кування не може конкурувати у вираженні з мо¬вою.
Мова — це засіб формування, оформлення та існування думки: без називання нема думання, ос¬мислення реальності. "Ми не лише говоримо яко¬юсь мовою, ми думаємо, ковзаючи вже прокла¬деною колією, на яку ставить нас мовна доля" (Х.Ортега-і-Гассет).
Мова — система знаків, матеріальних за сво¬єю природою і соціальних за змістом та функці¬ями. Кожен елемент мови має свою значимість лише в єдності та взаємозв'язку з іншими еле¬ментами. Тому будь-яке насильство над окремим елементом негативно позначається на мові в ці¬лому.
Мова — явище суспільне. Вона виникає, роз¬вивається, живе і функціонує в суспільстві. Між мовою і суспільством існує взаємний зв'язок: не лише загибель суспільства призводить до загибелі мови, але й загибель мови веде до зникнення сус¬пільства, що не вберегло свою мову.
Мова — не тільки витвір історії суспільства, але й активний чинник цієї історії: не тільки об'єкт, а й суб'єкт історії.
Формою існування мови, свідченням її жит¬тєздатності є мовлення, тобто використання цієї мови людьми в комунікативних актах у всіх сфе¬рах громадського та особистого життя.
Перестаючи бути засобом спілкування, мова стає мертвою.
Головними компонентами мови є фонетика, лексика, граматика.
Фонетика — це звуки та елементи, що їх супроводжують: наголос, інтонація. Фонетику мо¬ви людина повинна засвоїти на сто відсотків. За-своєння це починається в ранньому віці: мелодику мовлення та деякі інші інтонаційні елементи лю¬дина засвоює ще в стані ембріона, звукотворення формується в основному до двох років. Більше то¬го: навіть перший крик немовляти має національ¬но-мовний характер. Фонетичні навички реалізу-ються автоматично, а тому опанування фонетикою іншої мови чи повернення до рідної вимагає пев¬них зусиль.
Лексика — це сукупність слів мови. Ця су¬купність внутрішньо організована, упорядкована:
слова об'єднуються в класи (частини мови), сло¬вотвірні гнізда, стилеві шари, синонімічні ряди, ан¬тонімічні пари і т. ін.
Словниковий склад різних мов неоднаковий: найбагатшим він вважається в англійській мові. У нещодавно перевиданому "Великому Оксфордсь¬кому словникові" зафіксовано понад 600 тисяч слів. Мови деяких племен у джунглях Амазонії не перевищують двох тисяч слів.
Словниковий склад — найбільш мінливий, не¬стійкий компонент мови. Він безпосередньо відо¬бражає життя народу і чутливо реагує на будь-які зміни в ньому.
Словниковий склад — найбільш відкрита мовна підсистема, сюди легко проникають слова з інших мов. Саме тут найвиразніше відчувається чужо¬мовна експансія, яка призводить до "розмивання" мови. Чужі слова тягнуть за собою чужі звуки, чужі словотвірні елементи, навіть граматичні фор¬ми.
Піклування про мову, її захищеність слід почи¬нати саме із захисту словника.
Вважається нормальним, коли мовець володіє одним відсотком словника мови. Цього достатньо, щоб вільно розмовляти іноземною мовою. Що стосується рідної мови, то, очевидно, на такій кількості слів зупинятися не слід. Адже, щоб нор¬мально учитись навіть у першому класі, дитині не-обхідно знати щонайменше 800 слів.
Душею мови, її "алгеброю" є граматика. Во¬на найчіткіше виявляє національний характер мо¬ви, її своєрідність. Граматика — це ситема правил поєднання слів у мовленні (словосполучення, ре¬чення, текст), їх змінюваності, що обумовлена по¬требами цього поєднання.
На відміну від словника, граматика характери¬зується більшою непроникливістю для чужомов¬них впливів. Однак порушення граматичної будо¬ви більш боляче відбивається на мові, ніж проник¬нення в мову чужих слів.
Граматичний стрій мови достатньо опанувати на п'ятдесят-девяносто відсотків, щоб бути зрозумі¬лим. Граматикою рідної мови, ясна річ, треба ово¬лодівати досконало.
Мова — головне знаряддя соціалізації, тобто перетворення біологічної істоти в соціальну, у чле¬на певного суспільства. Мова бере участь у тво¬ренні людини.
Мова — це генетичний код нації, який по¬єднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.



НАЗВА НАШОЇ МОВИ
... Немає в світі ані одного національного іме-ни, яке викликало б проти себе стільки ненави-сти, злоби й нападів та пропаганди, як слов'¬янська назва території й народу: "Україна", "український". Це свідчить про органічну зміс¬товність і важливість зв'язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу.
С.Шелухин.
Упродовж віків мова, яку нині називають ук¬раїнською, мала назви з коренем рус-: руська, ру¬синська, малоруська. Оскільки цей корінь є і в назві мови нашого північно-східного сусіда (руський язик), котрий займав панівне становище в царській Росії і посідав місце "старшого брата" в СРСР (назва мови ще одного східнослав'янського брата — білоруська — мало коли бралась до уваги; вона теж вважалась одним із наріч "русского", а згодом "триєдиного русского" народа), то висува¬лось твердження про існування "общерусского", наріччям якого ніби-то є "малоруська мо¬ва".
Вчитаймося в слова радянського академіка Б.Рибакова: "Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз'єднання окре¬мих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народнос¬ті".
Метафорично зміст цього пасажу можна зобра¬зити так: росло руське дерево, його стовбур над¬гриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки — українська і бі¬лоруська. Стовбур же, звісно, залишився російсь¬кий.
А коли так, то "...українці повинні триматися "общерусского" язика, себто великоруського лі¬тературного язика, та тут, очевидно, підмінюються поняття, бо великоруський язик, живий і літера¬турний, зовсім не "общерусский" язик, а таке саме тільки, як і український, "наріччя" того ідеального "русского" язика, чи східнослов'янського, що в дійсності конкретно не існує і не існував ніколи" (М. Грушевський).
"Русь" — це самоназва корінного народу се¬редньовічної Київської держави, а також назва са¬мої цієї держави. Це слово і його похідні: "русь-кий", "русин", "русинський", "руснак" та ін. — на західних окраїнах розселення українського ет¬носу збереглись до наших днів.
Галичина масово перейшла на терміни з коре¬нем україн- у кінці XIX — на початку XX століття (вирішальним поштовхом стало святкування сто-річчя "Енеїди" І. Котляревського). Робилось це свідомо — задля єдності українського народу, штучно розчленованого між двома імперіями: Ро-сійською та Австро-Угорською.
Згодом (у писемних пам'ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово "Ук¬раїна". Протягом століть слова Русь і Україна вжи-валась як синоніми. Так, і Хмельницький, і пись¬менники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.
А ще раніше в "Граматиці доброглаголивого еллинословенскаго язика" (її традиційцно називають "Адельфотес"), видрукованій у Львові в 1591 році, навіть на титульному листі написано: "Ко наказанію многоименитому Россійскому роду". Вислови "россійскій род", "росскій род" неодноразово вжи¬ваються і в тексті "Граматики". Проте йдеться тут не про "російський рід" у сучасному значенні, а про рід український, свідченням чого можуть слу¬гувати хоча б приклади слів із "Граматики": дівчинка, кошичок, хлоп'ятко, хлоп'яточко.

МОВА В СУСПІЛЬСТВІ

Раби — це нація, котра не має Слова,
Тому й не зможе захистить себе.
О. Пахльовська.
Суспільство внутрішньо неоднорідне: у ньому наявні різні класи, стани, прошарки, групи тощо.
Кожен із цих стратумів має свої мовні інтереси, більше того, намагається виробити власну систему спілкування. Виникають соціальні діалекти, жар¬гони, арго, у літературній мові існують різні стилі.
Усі ці різновиди загальнонародної мови назива¬ються її субкодами. Наявність таких субкодів — цілком нормальне явище в житті мови, вони є свід¬ченням природності її розвитку: неоднорідність суспільства відображається в його мові. Загально¬народна мова збагачується елементами, виробле¬ними в її субкодах.
Мова без усієї сукупності таких субкодів, вла¬стивих розвиненим мовам на сучасному етапі, не може належним чином задовольняти комунікатив¬ні потреби суспільства, його стратумів, що знеці¬нює її в очах чужинців і власних носіїв, особливо молоді. А це має наслідком використання в українському суспільстві не тільки певних субкодів чужої мови, але й чужої мови взагалі.
Хіба не свідчать про це епітети "колхозний", "курдупельний", "рагульській язик", якими наді¬ляють нашу мову її "доброзичливці"?
У ситуації непаритетної двомовності певні суб-коди формуються на основі іншої, домінуючої мови. Так, українсько-російська двомовність характери¬зується відсутністю молодіжного жаргону українсь¬кої мови, багатьох професійних субкодів, виробни¬чо-технічного стилю, недостатньою розробленістю наукового стилю та його різновидів (медичного, юридичного, хімічного, фізичного тощо).
Якщо ж врахувати, що на сучасному етапі до¬мінуючу роль у розвитку національних мов віді¬грають субкоди, пов'язані з науково-технічним прогресом, то виразною стає небезпека подальшо¬го розвитку української мови, названі субкоди якої або взагалі не розвиваються, або просто копіються з іншої мови.
Майстри слова — поети, прозаїки, публіцисти зробили і роблять чимало для функціонування і розвитку української мови. Однак їм не під силу освоїти всі сфери функціонування мови, особливо в тих ділянках, де домінують певні субкоди.
Звідси — велика відповідальність за мову та її майбутнє, яка лягає на науковців, технічну ін¬телігенцію, виробничників, адміністративно - уп-равлінський апарат, організаторів фізкультури і спорту, духовенство тощо. Адже "інтелектуальна діяльність і мова єдині і невіддільні одна від одної" (В. фон Гумбольдт).
Із нервовим прискоренням рухається час у кінці XX століття. Змінюється політична карта світу, відходять у небуття донедавна всесильні доктрини, знову стає вартісним те, що вважалось пережитком минулого і як таке зневажалось та переслідувалось тими, хто видавав себе за уособлення прогресу і підганяв інших до "світлого майбутнього".
Нівельовані та уніфіковані цивілізацією, люди світу починають гарячкове шукати своїх етнічних коренів, витоків своєї культури і духовності, без яких загроза перетворення людини на біоробота стає чимраз очевиднішою, а безсенсовність існу¬вання — відчутнішою.
Остаточно втрачають кредит довір'я концепції та теорії про історичні і неісторичні, державні і не¬державні, передові і відсталі народи. "Неісторичні" стають історичними, "недержавні" здобувають де¬ржавність, "відсталі" за незначний для історії відрізок часу наздоганяють, а іноді переганяють "передових". І в усьому цьому відчувається нездо¬ланна воля до свободи. Природно, що не у всіх народів вона виявляється одночасно і з однаковою силою.
Черговий раз, після незліченних жертв і втрат, піднімається з колін народ Русі-України. Фізично почетвертований, на третину яничаризований, на¬половину манкуртизований, поголовне зневаже¬ний — він здіймається на повен зріст, щоб "у на¬родів вольнім колі" знову оголосити на весь світ:
"Ще не вмерла Україна!"
"Ще не вмерла і не вмре!"
Бо живе наша мова. Отже, живий наш дух, жи¬ва наша пісня, наша історія, наша єдність і одність.
Живе наша мова — і з нами наші князі і геть¬мани, наші письменники і вчені, наші державники і збройні оборонці.
Живе наша мова — і з нами 15-мільйонна діас¬пора.
Живе наша мова — і наш голос звучить у все¬ленському хорі народів.
Бо наша мова — це наша релігія, наша держава, наша минувшина, наша надія, наше майбутнє.
Бо наша мова — це ми, українці, — добрий, чес¬ний, працьовитий народ, що тисячоліттями живе на берегах Дніпра і Дністра, там, де була колиска індоєвропейських народів, де сформувався тип бі¬лої людини.
Бо наша мова — це наша пісня, а народ, котрий має таку пісню, не здатний чинити неспровоковане зло іншим народам.
Отож, не лише клянімося в любові до рідної мо¬ви, не лише плачмо над її долею, а працюймо для неї, вивчаймо, заглиблюймось у її походження й історію, поширюймо, пропагуймо її.

Висновок.

Українська мова материкової України справляла помітний вплив і на мову діаспорних письменників і публіцистів. Існували й існують певні відмінності у мові тих та інших, і все ж мова зарубіжних українців у її літературній формі не викликає тепер ніяких труднощів для сприймання. Правда, деякі слова частіше вживаються в зарубіжній публіцистиці (підсовєтський, концентрак, непроминальний, предилекція, поетка, огірчення, мистець, переємство, червень та ін.), окремі з них виступають не в тій родовій формі, що у нас (аналізи).
Що було занедбане і з кожним роком ставало убогішим, — це мова діловодства і наукової літератури: ці сфери мововжитку були майже всуціль російськомовними, що збіднювало українську літературну мову взагалі, надавало їй рис вторинності і провінційності.


Список використаної літератури:

1.    Булаховський Л.А. Питання походження української мови. — К., 1956.
2.    Житецький П.И. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее. — К., 1900.
3.    Мова і час. Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови. — К., 1977.
4.    Свенціцький І.С. Нариси про мову пам’яток староруського письменства XI віку // Учен. зап. Львовского гос. ун-та. — 1948. — Т. 7.
5.    Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: В 3 кн. — К., 1994.
6.    Жовтобрюх М.А. Мова української періодичної преси (кінець XIX — поч. XX ст.). — К., 1970.
7.    Кобилянський Б.В. Лекції з історії української літературної мови. — Львів, 1965.
8.    Колете В.В. Древнерусский литературный язык. — Л., 1989.