План:

Вступ.........................................................................3
Оратори давнини....................................................4
Демосфен..................................................................7
Ораторське мистецтво промовця.......................9
Висновок................................................................14
Список використаної літератури.....................15

Вступ

Історія ораторського мистецтва береже чудові зразки і прийоми красномовства, багатющі революційні традиції усної політичної пропаганди й агітації.
Кожна епоха характерна своїм стилем і методом у красномовстві, не говорячи вже про розходження їх політичних спрямованостей.  Але протягом ряду епох, особливо в періоди революційних потрясінь і прогресивного розвитку різних країн, в ораторському мистецтві, як і в інших сферах людської культури, формувалися деякі основні принципи, що мають визначену соціальну цінність і зараз.
Ораторське мистецтво знали ще в Древньому Єгипті, Ассирії, Вавилоні, Індії, Китаї.  Однак безупинна історія його починається в античної Греції, де ораторське мистецтво було породжено насущними суспільними потребами, стало діючим знаряддям соціального прогресу і розвитку рабовласницької демократії.
Хоча перші нагадування про ораторське мистецтво  і його представників зустрічаються в «Іліаді» і «Одісєї», створених ще в IX-VII ст.  до н.е., «Золоте століття» грецького красномовства наступило у другій половині Vст.  до н.е., після закінчення греко-перських війн, коли ораторське мистецтво перетворюється в істотний чинник громадського життя Афін і знаряддя політичної боротьби.  Від її учасників, що бажають впливати на хід державних справ, було потрібне уміння привселюдно відстояти свою точку зору, переконати і повести за собою народ.



Оратори давнини

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо відомий Демосфен (384—322 до н. е.), промови якого, насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат. Сучасники так характеризували Демосфена: «Нашого ритора з його умінням все запалювати і трощити своєю силою і владою можна порівняти з вихорем або блискавицею» '.
Демосфен жив у епоху, коли закінчувався період народоуправління. Він намагався зберегти віджилки лад і своїм життям заплатив за вірність переконанням та ідеалам. До наших днів дійшло тридцять промов Демосфена, зокрема найвідоміша — про жінок. Жодна з них не є плодом імпровізації, а результатом тривалої, скурпульозної праці, покладеної на віднайдення теми, її розвиток, схематизацію плану, на відпрацювання стилю, шліфування виразів.
Великий трудівник Демосфен цілі ночі проводив за роботою, тому його недруги говорили, що промови Демосфена тхнуть лампадним маслом, яке він спалював у величезній кількості. Але такі твори здавалися свіжими й чарівними, ніби щойно вилились із грудей: вони були наповнені життям, емоціями і, як творіння Фідіаса, не мали на собі жодних слідів різця2.
Теоретиком ораторського мистецтва і великим ритором античного світу був Марк Тулій Цицерон (106—42 до н. е.). Він провів на форумі майже 40 років і був справжнім ідейним поводирем римського Сенату. Цицерон відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блискучим, безпосереднім і пристрасним. Чудовими властивостями цицеронівської промови були мелодійність і ритмічність. Прославився він своїми знаменитими патетичними виступами і висновками. Складовими успіху оратора Цицерон вважав освіту, природний дар і ораторські здібності. Першу промову Цицерон виголосив у 25 років (під назвою «На захист Публія Квінція»), а останню (дванадцяту філіппіку *) — у рік своєї смерті (прожив 63 роки).
Марк Тулій Цицерон написав і виголосив низку ораторських шедеврів: «Брут», «Про знаменитих ораторів», «Оратор», «Про оратора». Пізніше видатний оратор Квінтіліан створив оригінальну систему навчання риторики на основі принципів Цицерона у вигляді дванадцяти книг риторичних настанов. Квінтіліан говорив, що небо послало Цицерона на землю, щоб показати, до якої величі може дійти слово.
У Цицерона органічно поєднувалися теорія і практика: свої теоретичні ідеї він блискуче втілював у практичній діяльності. Ідеалом оратора він вважав людину високої культури, яка знає літературу, історію, юриспруденцію, філософію; добре володіє і простим, і високим стилем, розуміє вплив ритму на слух аудиторії, уміє примусити її сміятися й плакати, може володарювати над її душею.
Для промов Цицерона характерні оклики, повтори, іронія, градація. В деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Такий риторичний прийом робив судову промову карбованою.
Цицерон був творцем латинської мови: з важкої, неоковирної зброї виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаємніші вигини людської думки. Він виголосив понад сто промов, тексти п'ятдесяти семи збереглися і є риторичною скарбницею для усіх часів та народів'.
Теорію ораторського мистецтва розробляли Арістотель і Платон. На думку Платона, красномовство має бути діловим, а не марнослівним, непідкупним, чесним і високоморальним. Особливо критично Платон ставився до судових ораторів.
Арістотель (348—322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розрізняв:
•    діалектику — мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;
•    ерістику — мистецтво будь-що залишитися правим у суперечці;
•    софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного використання недостовірних доказів.
Стародавня Греція, Стародавній Рим в епоху демократичного розквіту стали своєрідною скарбницею риторики і ораторського мистецтва. За законами Солону, кожний афінянин повинен був особисто захищати свої інтереси на суді, бо участь представників дозволялася лише у виняткових випадках, наприклад у справах осіб, які мали фізичні або психічні вади, жінок, неповнолітніх тощо.
Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяльності, яка б спиралася на практичні навички у найрізноманітніших галузях. Серед них вирізнялося й словесне мистецтво риторів, які за наймом творили судові промови.
Публічний виступ у суді перед багатолюдною аудиторією був невід'ємною частиною функціонування судової влади у демократичних полісах Стародавньої Греції. Крім того, ораторське мистецтво користувалося там величезною повагою, популярністю, тому численні ораторські школи давнього світу ніколи не були порожніми.
Перші настанови для тих; хто готувався виступати публічно, належали, очевидно, сицилійським риторам Тісію й Корку. Це були рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, закінчення) і які докази слід підбирати. Комедія Арістофана «Жаби», де інсценовано суперечку Есхіла й Еврипіда, а також деякі фрагменти промов софістів, ораторів Горгія, Ісократа дають уявлення про посібники для риторів.



Демосфен

Найбільшим політичним оратором Давньої Греції був Демосфен (384 р. до н. е). Як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань: гаркавість і слабкий від природи голос оратора не імпонували темпераментним афінянам. Але в цьому кволому на вид юнаку жив воістину могутній дух. Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу над собою. У древніх письменників знаходимо: «Неясну, шепеляву вимову він долав, вкладаючи до рота камінці і читав на пам'ять уривки з поем, голос зміцнював бігом, розмовою на крутих підйомах…»… Щоб позбутися від мимовільного посмикування плечей, він вішав над собою гострий спис, що заподіювало йому біль при будь-якому необережному русі.
Наполегливість і енергія перемогли. Демосфен переборов фізичні нестачі, довів ораторську техніку до досконалості, став найбільшим політичним оратором. Своїм прикладом він підтвердив найважливіший принцип: оратором може стати практично кожний, якщо не пошкодує для цього часу і праці. У своїх промовах Демосфен робив ставку на вплив публічного виступу на психіку людей, на їхню волю й емоції. Такому впливові сприяли відмінно поставлений голос Демосфена і ретельно пророблений ним текст промови з опорними і кодовими фразами. Кожна така фраза, у сполученні з чудово відпрацьованою мімікою та жестикуляцією, поетапно трансформувала психіку мас у потрібному ораторові напрямку так, що люди самі не зауважували моменту, коли під впливом слова Демосфена переходили на його сторону, навіть будучи споконвічно налаштованими проти ідей виступаючого… На питання: що складає найістотніше достоїнство оратора, Демосфен завжди відповідав: «По-перше, вимова, по-друге, вимова і, по-третє, знов-таки вимова».
Оратор і великий політичний діяч Демосфен у своїх промовах закликав афінян до енергічної політики, викриваючи бездіяльність і продажність афінських правителів, і намагався згуртувати грецькі держави-карлики для спільної боротьби з ворогом. Його полум'яні промови були результатом великої праці, а ораторські прийоми будувалися на глибокому знанні психології слухачів. Демосфен гармонійно поєднав ораторську майстерність із пристрастю борця, переконаного в правоті своєї справи. «Не слова і не звук голосу складають славу оратора, а напрямок його політики», - стверджував він.


Ораторське мистецтво промовця

У свій час ще Платон казав, що “красномовство належить до тих мистецтв, які усе здійснюють і усього досягають словом... Адже воно зібрало й тримає у своїх ру¬ках, можна сказати, сили усіх мистецтв!”
Красномовству властиво захоплювати серця й хвилювати їх уся¬кими способами. Воно то вривається в думки, то закрадається в них, сіє нове переконання, визволяє вкорінене.
Красномовство необхідне таке, яке відкидало б усяку нещирість й манірність, але яке, однак, мало б здоровий блиск і переймало красу від сил своїх. Бо у промові повинно бути те саме, що буває у тілі людському, яке бере свої істинні прикраси від доброї своєї бу¬дови.
Красномовство — це мистецтво говорити так, щоб ті, до кого ми звертаємося, слухали не лише без труднощів, але із задоволен¬ням, і щоб захоплені метою й підбурені самолюбством, вони захо¬тіли глибше у неї проникнути.
Істинне красномовство виникає самим природним способом із того, що говорять, про те, що думають і чим щоденно живуть,— з думок і уявлень, для нас цілком буденних.
Красномовство — це дар, який дозволяє нам оволодіти розу¬мом і серцем співрозмовника, здатність тлумачити чи навіяти йому все, що нам потрібно.
Завдяки красномовству нас може полонити людина, на яку ми звичайно не звертаємо уваги. Розум не лише одухотворює тіло, але певною мірою оновлює його; почуття й думки, які змінюють одне одного, оживляють обличчя и надають йому .то одного, то іншого виразу; розумна промова надовго приковує увагу до однієї й тієї самої людини.
Красномовство давніх часів, тобто красномовство високе й при¬страсне більше відповідає правильному смаку, ніж красномовство сучасне; воно є розумнішим і досконалішим, якщо ним правильно користуватися, воно завжди матиме великий вплив на людство... Якщо я не помиляюсь, наше сучасне красномовство належить до такого роду красномовства, яке критики давніх часів іменували крас¬номовством античним, тобто помірним, вишуканим і тонким, яке більш повчало розум, ніж торкалося почуттів, і при якому промо¬ва йшла у тоні простої розмови й розвитку аргументації.
Красномовство — це не що інше, як уміння надати красу логіч¬ним побудовам.
Немає красномовства без думок... Але для красномовства не¬достатньо ще того, що заготовлений у вас достатній запас думок:
вони надають тільки силу й служать основою. Відчуття становлять його чарівність. Вони лише надають творінню того цілющого тепло-твору, який зігріває душу, полонить її й рухає нею... Стрімкість, яка є достоїнством красномовства, може бути плодом тільки душі полум'яної, чутливої й абсолютно прив'язаної до свого предмета.
Зброя красномовства вимагає мудрості й чесності. Красномов¬ство має однаково як свої небезпеки, так і користь: все залежить від використання; воно може бути й щитом невинності, й мечем мужності, й кинджалом зломовності.
Ораторське мистецтво користується всіма вигодами поезії й усіма її правами...
Я не знаю, чому красномовство відносять до розряду мистецтв. Воно за своєю метою і значенням повинно стояти значно вище.
Справжнє красномовство полягає у сутності, але зовсім не у словах.
Одне слово, сказане від щирого серця, діє на наш розум силь¬ніше усіляких найважливіших доказів і переконливіше усіляких роз¬мірковувань, а особливо, коли воно сказане саме тоді, коли тре¬ба...
Красномовство — це теж вид мистецтва, і та обставина, що воно не розвивається саме як вид мистецтва, здавалося б, супере¬чить духові нашої епохи, епохи словесних битв... Можливо, слід пе¬редусім розширити коло людей, які виступають публічно, щоб крас¬номовство знову змогло воскреснути як вид мистецтва. Тоді ми по¬бачимо, що ораторське мистецтво може виявитися у різноманітних формах і, скажімо, поряд з промовою на зборах, надмогильним сло¬вом тощо і доповідь, і лекція можуть стати творами мистецтва.
Якщо хто вирішив оволодіти красномовством по-справжньому, він повинен бути людиною справедливою і тямущою у справах справедливості.
Оратор користується народною прихильністю лише тоді, коли завчасно продумує, що буде говорити: лише цим доводить він свою відданість народу, а той, хто не турбується, як буде сприйнята його промова, діє... як людина, яка більше спирається на силу, ніж на переконання.
Ні, нічим не можна принести більшої шкоди, ніж повідомля¬ючи брехню. Саме так, якщо ті люди, в яких державна діяльність полягає у промовах, не казатимуть правду, тоді хіба можна надійно керувати державою?
Оратор повинен стояти, як озброєний воїн у лаві, розв'язува¬ти справи великої важливості і завжди прагнути перемоги».
Оратором є лише той, хто в змозі говорити з кожного питан¬ня гарно, вишукано і переконливо, відповідно до важливості пред¬метів, на користь часові і для задоволення слухачів.
Не може бути оратором і ніколи ним не був той, хто, наче воїн, який вступає у всеозброєнні в битву, не з'являвся на форум, озброєний усіма знаннями.
Найбільша цінність оратора — не тільки сказати те, що по¬трібно, але і не сказати того, чого не треба.
Найкращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на них сильне враження.
Вчити — обов'язок оратора, давати насолоду — честь, яка на¬дається слухачу, справляти ж сильне враження — необхідність.
Балакучих людей знав я декількох, а красномовної людини — досі жодної. Балакучою тут я називаю таку людину, яка може до¬сить розумно й ясно говорити перед пересічними людьми, керую¬чись загальновживаними поняттями, а красномовною — тільки ту, яка будь-який обраний нею предмет може розкрити й прикрасити так, щоб він став більш вражаючим і пишним, і яка засвоїла і за¬пам'ятала всі ті знання, що можуть служити джерелом красномов¬ства.
Що стосується вправ для розвитку голосу, дихання, рухів тіла й, нарешті, язика, то для них потрібні не стільки правила науки, скільки праця. Тут необхідно з великою суворістю відбирати собі взірці для наслідування; причому приглядатися ми повинні не лише до ораторів, а й до акторів, щоб
Оратор говорить не з тим єдино, щоб його розуміли. Головний його намір, щоб переконати й схвилювати, у чому він не зможе
перемогти, якщо не відшукає насолоди. Він хоче увійти у розум і серце, а це він не інакше зможе зробити як проходячи через уяву.
Говорити багато й добре є дар гострого розуму, говорити мало й добре є властивістю мудрого, говорити багато й погано означає дурня, говорити мало й погано є ознакою божевільного.
Гонористість — найбільша перешкода істинному красномовству. К. Нічого немає легшого, як відрізнити людину, яка добре відчу¬ває, але погано говорить, від тієї, яка добре" говорить і нічого не відчуває.
Оратор, проповідник також з'являються перед публікою влас¬ною персоною, подібно до актора... Але тут велика різниця. Оратор з'являється для того, щоб говорити, а не для того, щоб виставляти себе напоказ: він виступає у своєму власному вигляді, грає не ко¬гось іншого, а тільки самого себе, говорить від власного імені, вис¬ловлює чи повинен висловлювати тільки власні думки; оскільки людина і дійова особа тут єдині, він на своєму місці... Але актор на сцені, розігруючи чужі почуття, проголошуючи лише тс, що йому вказано, зображуючи часто якусь фантастичну істоту, розчиняється і начебто щезає у своєму герої.
Без природних обдаровань оратором бути неможливо, але тео¬рія покаже початківцю, як слід користуватися такими фізичними засобами, які дала йому природа, як слід впливати на розум і сер¬це його слухачів.
Той хто бажає гарно говорити або писати, повинен обов'язково добре мислити й хороший мати смак.
Тільки забуваючи про самих себе, можемо ми захопитися яко¬юсь справою і зробити її апостолом. Політичний діяч захоплює маси, коли бореться за дорогу для нього справу; оратор, коли виступає з промовою і турбується тільки про успіх тієї ідеї, яку він хоче вик¬ласти перед своїми слухачами; чим глибше у ній переконаний, чим більше захоплений нею, тим менше він буде думати про власну осо¬бу, про те, як він увійде, як поклониться аудиторії, чи про ефект¬не завершення, яке він приготував для закінчення своєї промови.



Висновок


У наш час знову відроджується значимість живого, публічного слова яке стае об'єктом усе більш численних наукових досліджень, у яких беруть участь тисячі вчених.  Крім вивчення історії ораторського мистецтва їх приваблюють проблеми, пов"язані з впливом промови, переконанням, вселянням і іншими аспектами ефективності усного слова.  Завдяки бурхливому розвитку телебачення здається, що весь світ говорить із нами, є присутнім у наших будинках.  Міжконтинентальні «мости», «круглі» столи, зустрічі в студіях із великими політиками, вченими, діячами мистецтва - одна з яскравих прикмет сучасності.  Стрімкі зміни в   демократичному суспільстві витискають епоху читання друкарських текстів із високих трибун, замінюючи їх на емоційну і живу промову сучасних ораторів.



Список використаної літератури:

1.    Іржі Томан. Мистецтво говорити. – К., 2000.
2.    Основи ораторського мистецтва. – К., 2002.
3.    «Антична література», м. Москва, у «Освіту», 1986 р.
4.    Вінничук Л. “Люди, нравы и обычаи Древней Греции и Рима”, Москва, “Высшая школа”, 1988, 496 с.
5.    М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтво древньої Греції», Москва,  «Художня література», 1985 р.;
6.    Історія стародавнього світу. – к., 1989.
7.    Історія красномовства. – к., 2000.
8.    Кузишин  О.П., “Історія Древньої Греції”, М., 1986р.
9.    Лекції з історії світової культури. Навч. вид. /за заг. ред. Яртися А.В., Шендрика С.М., Черепанової С.О., – Львів: Світ, 1994р.
10.     С.І. Радциг «Історія Давньогрецької літератури», Москва, у «Вища школа», 1999 р.;
11.    Тронський І.М., “Історія античної літератури” Л., 1957р.