З м і с т

Вступ    3
1. Поняття про душу    4
2. Поняття міфіології    4
3. Уявлення про філософію    9
Висновки    10
Список використаної літератури:    12


Вступ
З давніх часів люди передавали свій життєвий досвід з покоління в покоління, навчали один одного, пояснювали, як правильно робити ту чи іншу роботу, що треба робити так а не інакше. Одним словом людина жила по виробленій нею ж системі – інструкції. Звідси ж і полилась злива питань „чому”, „чому”, „чому”. Це призвело до роздумів над проблемою, її більш глибокий аналіз, інакомислення, неадекватного вирішення проблеми. Так і виникла філософія – любов до мудрості, інакомислення, нестандартності.
На відміну від міфології і релігії, які, будучи духовними засобами соціального контролю з необхідністю породжуються суспільством, філософія покликана до життя особливими соціальними умовами. Соціальні умови не тільки сприяли розвитку філософії чи гальмували його. Вони часто визначали і коло проблем, що цікавили філософів. Ключ до розуміння багатьох філософських проблем лежить у соціальній сфері. Саме філософія допомагає людині вирішувати проблеми її буття, сенсу існування, обґрунтовує пріоритетні цінності в житті суспільства, визначає прийнятні шляхи і способи досягнення цих цінностей. Філософський світогляд заснований на розумі, тобто він передбачає аргументацію, роздуми, сумніви, дискусії. При цьому предметом філософського дослідження стають найбільш загальні проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа, що таке добро і зло, тощо. Чи всяке суспільство дозволить мислителю вільно трактувати такі питання? Зрозуміло, що ні. В так званому традиційному суспільстві, де дії людей суворо регламентовані, відсутня вільна особа, будь – яке вільнодумство неможливе.

1. Поняття про душу

Через вчення про душу Арістотель оригінальне говорить про пізнання. Нагадаємо, що за Арістотелем третій вид душі — розумна душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву, зауважує Арістотель. А це означає,  що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум — це Бог. Таким чином, у Арістотеля перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.
Інша важлива властивість душі, по Аристотелеві, її безтілесність. Він послідовно й аргуметування відстоює те, що душу не може бути тілом, тому що вона є, як виражається Аристотель, зміст і форма. Причому душу як форма живого тіла не є зовнішньою формою, це внутрішня форма живого тіла, що Аристотель називає ентелехією. Водночасс заперечуючи піфагорійцям і своєму вчителю Платонові, Аристотель наполягає на тому, що душа невіддільна від тіла, а тому неможливо переселення душ. Особливо це стосується рослинних і тваринною душ. Що стосується душі людини, то про її безсмертя Аристотель дозволяв собі різні судження, що породило суперечки серед його послідовників у середнього століття й епоху Відродження.
2. Поняття міфіології
Грецьке слово «міф» буквально означає «переказ, оповідь, слово». Звичайно розуміється оповідь про богів, духів, обожнених або пов’язаних із богами своїм походженням героїв, про першопредків, що діяли на початку часу і брали участь (прямо чи непрямо) у створенні самого світу, його елементів як природних, так і культурних. Міфологія – це сукупність подібних оповідей про богів і героїв, і в той же час – система фантастичних уявлень про світ.
У міфі співпадає описання моделі Всесвіту (космологія) й оповідь про виникнення його окремих елементів, про діяння богів і героїв, що визначили його нинішній стан. Актуальна структура Всесвіту: рельєф, види тварин і рослин, спосіб життя, суспільні та релігійні інституції, знаряддя праці, прийоми полювання і приготування їжі – все це виявляється наслідком подій давно минулих часів і дій міфологічних предків, богів, героїв. Оповідь про події минулого служить у міфі засобом описання будови світу, способом пояснення його нинішнього стану. Міфічні події виявляються етапами становлення міфологічної картини світу. Таким чином, міфологічний час – це час першопочатковий, ранній, перший; це прачас, час до часу, до початку історичного відліку часу. Це час першопредків, першотворення, «час сновидінь», в якому не існує межі між минулим, теперішнім і майбутнім.
Найважливішою функцією міфологічного часу і самого міфу є створення прикладу, моделі, взірця. Залишаючи зразки для наслідування і відтворення, міфологічний час і міфологічні герої одночасно випромінюють магічні духовні сили, які продовжують підтримувати установлений порядок у природі і суспільстві; підтримання такого порядку також було важливою функцією міфу. Ця функція здійснюється з допомогою ритуалів і свят, які часто прямо інсценізують події міфічного часу. У ритуалах і святах міфологічний час і його герої не тільки зображаються, але і якби відроджуються з їх магічною силою, а події повторюються. Ритуали і свята забезпечують їх «вічне повернення» і магічний вплив, що гарантують безперервність природних і життєвих циклів, збереження колись встановленого порядку.
У цілому, міфологія – це найдавніше, архаїчне ідеологічне утворення, що має єдиний, неподільний характер. У міфі переплетені зародкові елементи релігії, філософії, науки і мистецтва.
Все нескінчене багатство міфів можна поділити на наступні категорії.
1. Космогонічні міфи, міфи про творення, про походження Космосу з хаосу, основний вступний сюжет більшості міфологій. Починаються з описання хаосу, відсутності порядку у Всесвіті, взаємодії першопочаткових стихій – вогню і води, землі і неба тощо. Основні мотиви космогонічних міфів – структурування космічного простору і часу, розподіл богами землі й неба, встановлення космічної осі (світового дерева), світил (розділення дня і ночі, світла й темряви), створення ландшафту, рослин і тварин, вкінці – людини, суспільства, соціальних і культурних норм.
2. Теогонічні міфи, міфи про походження богів. У більшості традицій всі боги походять від першої божественної пари (або двостатевої істоти), яка часто втілює небо і землю. Пантеон формується у процесі породження міфологічних поколінь й боротьби (битви) між ними.
3. Дуалістичні міфи, міфи, описуючі світобудову як єдність протилежних явищ і символів: космологічних (Космос і хаос, місяць і сонце, небо і земля, день і ніч) , біологічних (чоловіче й жіноче), соціальних (дуальна організація суспільства), етичних (добро і зло).
4. Астральні міфи, міфи про зірки і планети. В архаїчних міфологічних системах зірки або цілі сузір’я часто уявляються у вигляді тварин, рідше дерев, у вигляді небесного мисливця, що переслідує звіра тощо.
5. Есхатологічні міфи, міфи що кінець світу. Для архаїчних міфологій характерне уявлення що світову катастрофу, що відокремлює міфологічні часи першотворення від сучасності – про потоп, пожежу, зникнення (знищення) перших поколінь – велетів тощо. Первісні есхатологічні міфи далекі від етичних установок: так, у кетів серія потопів уявляється як «полоскання землі».
6. Етіологічні міфи пояснюють появу різних природних і культурних особливостей і соціальних об’єктів. Це оповіді про походження деяких тварин і рослин, гір і морів, небесних світил і метеорологічних явищ, окремих соціальних і релігійних інституцій, видів господарської діяльності, а також вогню, смерті і т.д.
7. Антропогонічні міфи, міфи про створення (походження) людини (першолюдини), міфічних першопредків народу, першої людської пари тощо. Найбільш архаїчними є тотемічні міфи про перетворення в людей тварин-тотемів або про «дороблення» людей культурними героями із зародків з нерозчленованими частинами тіла. Розповсюджені міфи про створення людей деміургами з дерева або з глини.
8. Тотемічні міфи, етіологічні міфи про спорідненість людей з об’єктами живої і неживої природи. Головні персонажі – зооантропоморфні тотемічні першопредки, що після завершення міфологічного першотворення перетворюються у тварин, камені, світила, священні об’єкти. Розповсюджений мотив тотемічних міфів – шлюб людини із зооморфним першопредком, істотою зооантропоморфної природи або здатною до перевертництва (метаморфоз): від цього шлюбу походить етнос (народ).
9. Календарні міфи. Це міфи, пов’язані з циклом календарних обрядів, як правило, з аграрною магією, орієнтованою на регулярну зміну пір року, особливо на відродження рослинності навесні, на забезпечення врожаю. У середземноморському регіоні панує міф, символізуючий долю духу рослинності, зерна, врожаю. Розповсюджений календарний міф про помираючого і воскресаючого бога або героя.
У міфах діють наступні категорії міфологічних персонажів.
1. Боги, клас наймогутніших істот у розвинених релігійно-міфологічних системах. На відміну від духів, що втілюють множинність об’єктів природи (дерев, джерел і т.д.) і соціальних зв’язків (предки, родичі і т.п.), боги персоніфікують найважливіші стихії (море, землю, небо, вогонь, блискавку тощо) або соціальні функції (боги-покровителі жерців, вояків, громадян, міст і т.д., боги-деміурги).
2. Деміург, міфологічний персонаж, що створює елементи світобудови, космічні і культурні об’єкти, людей, як правило, шляхом виготовлення – подібно ремісникові. У багатьох міфологіях деміург зливається з образом небесного бога-творця, що відрізняється космічним масштабом діяльності і створює не тільки окремі об’єкти – елементи світобудови, але й Космос у цілому, і не тільки шляхом виготовлення, але й за посередництва магічних перетворень, словесного означення предметів та ін.
3. Духи, міфологічні істоти, що пов’язуються звичайно з людиною, її тілом, її життєвим середовищем, у тому числі і природним. На відміну від богів, що утворюють пантеон, духи зараховуються до нижчої міфології. Розрізняються духи-помічники, духи-господарі, духи природних об’єктів і злі духи. Серед останніх особливу категорію складають духи загробного світу.
4. Першопредки (прабатьки) - це культурні герої, що вважались родоначальниками роду, племені, народу. Їх діяльність відносилась до міфологічних часів першотворення. Найбільш архаїчними є образи тотемних першопредків. що часто мають зооморфний і зооантропоморфний вигляд. У ролі першопредка також міг виступати першочоловік
5. Культурний герой, міфологічний персонаж, який здобувай або вперше створює для людей вогонь, знаряддя праці, культурні рослини та інші предмети культури, вчить їх прийомам мисливства, ремеслам, мистецтвам, впроваджує соціальну організацію, шлюбні правила, магічні накази, ритуали, свята і т.д. Культурному героєві приписується також участь у створенні світобудови: вилов землі із світового океану, установлення небесних світил, регулювання зміни дня й ночі, пір року тощо.
6. Герой, універсальна категорія міфологічних персонажів, характерною особливістю якого є божественно-людське походження і, відповідно, поєднання в його образі рис бога і людини. На відміну від богів (духів), що створюють космічні і культурні об’єкти, герой найчастіше знаходить або здобуває їх готовими, відбираючи або викрадаючи їх у початкових хранителів або ж виготовляють ці об’єкти подібно гончарям, ковалям теслям. Іноді діють за ініціативою богів або з їх допомогою, але, як правило, набагато активніше від богів.

3. Уявлення про філософію
Філософія як певна система знань з’явилася бл. 2,5 тис. років тому. Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор. Слово “філософія” походить від двох грецьких слів : “філео” – “люблю” та “софія” – “мудрість”, отже означає “любов до мудрості”,“любомудріє”. Пояснення і закріплення в європейській культурі слова „філософія” пов’язане з ім’ям Платона (427 – 347 рр. до н. е.)
Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень “людина – світ”. Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. Звичайно, формуваннння предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та релігії. Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами: “До об’ективних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину і суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб’єктивних причин відносять своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією”.
До числа основних функцій філософії варто віднести: методологічну, ідеологічну, гносеологічну, світоглядну, практично-діяльну.


Висновки

Особливої уваги заслуговує вчення Арістотеля про душу. Він вважає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Арістотель називає душею. Арістотель розрізняє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична.
Міфотоворчість була важливим явищем у культурній історії людства. У первісному суспільстві міфологія відображала спосіб розуміння світу, а міф виражав світосприйняття й світорозуміння епохи його творення. Головними передумовами міфологічного мислення було те, що, по-перше, первісна людина не виділяла себе із природного і соціального середовища, і, по-друге, те, що мислення характеризувалось синкретизмом (неподільністю) і було майже невідокремленим від емоційної сфери. Наслідком цього стало олюднення (антропоморфізація) всієї природи. На неї переносились людські властивості, природним об’єктам приписувалась одушевленість, розум, почуття, людська зовнішність, і, навпаки, міфологічним предкам могли бути привласнені риси природних об’єктів, особливо тварин (зооморфізація). Певні сили й здібності могли бути пластично виражені багаторукістю, багатоокістю, найдивовижнішими трансформаціями зовнішнього вигляду: хвороби могли бути представлені чудовиськами – пожирачами людей, Космос – світовим деревом, живим велетом або твариною, родоплемінні предки мали двоїсту (антропоморфно-зооморфну) природу; цьому сприяло тотемічне уявлення про спорідненість і часткову тотожність племен (родів, кланів, фратрій) певним видам тварин, рослин, .Для міфу також є характерним те, що боги, духи і герої пов’язані кревно-родинними стосунками.
Філософія  являє  собою  особливу форму суспільної свідомості, що, маючи своїм  об'єктом  відношення  "людина –  світ", піднімається, з одного боку,  до  усвідомлення  граничних,  загальних основ буття людини і світу, а з іншого виробляє передумови,  засвоєння  яких допомагає  людині  виробити  загальні   орієнтири   своєї   життєдіяльності, піднятися до усвідомлення цілей і сенсу життя.
Цінність філософії – у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного просування в майбутнє.

Список використаної літератури:

1.    Елизарова М. и др. История зарубежной литературыХІX в. - М., 1961
2.    Искусство стран и народов мира: Краткая художественная энциклопедия: В 5 Т. - М., 1962-1980.
3.    Кертман Л. История культуры стран Европы и Америки. 1870-1917. – М., 1987.
4.    Конт О.  Курс  положительной  философии  в  3-х  тт.  -Т.1.  -СПб., 1899.
5.    Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. - М., 1990.
6.    Литература Средних веков. Хрестоматия. / Сост. Б. Пуришев и Р. Шор. - М., 1953.
7.    Мах Э.  Анализ ощущений и отношение физического к психичес¬¬-кому. -М.,1908.
8.    Модернизм: Анализ и критика основных направлений. - М.,1987.
9.    Никитина В., Паевская Е. и др. Литература Древнего Востока. - М., 1962.
10.    Спенсер Г. Происхождение науки. -СПб., 1898.
11.    Тойнбі А. Дж. Дослідження історії: У 2 Т. - К., 1995.
12.    Хилл Т.И. Современные теории познания. -М.,1965.