План:

Вступ................................................................................................................3
Етногенез українців та походження української мови..........................4
Висновок.......................................................................................................13
Список використаної літератури.............................................................14


Вступ

Складні й  багатогранні  процеси походження  народів та їхніх культур постійно привертають до себе увагу. Адже це питання про те, хто і звідки ми, питання нашої пра¬батьківщини, часу нашого виникнення, місця серед інших жителів планети.
Щодо українців особливого значення набуває розв'я¬зання проблем місця даного етносу в колі слов'янських народів, зокрема східнослов'янських, його зв'язків із най¬давнішими етапами історії, ролі іншоетнічних компонентів у його формуванні та етнічному розвитку.
Важливим джерелом вивчення етногенетичних процесів є дані антропології. Відоме положення про те, що «чистих», не змішаних у расовому відношенні народів уза¬галі не існує, цілком стосується й українців. Антропологіч¬ні дослідження показали, що не тільки нема єдиного укра-їнського расового типу (як і, скажімо, російського або німецького), а й наявні досить значні відмінності у межах відповідних регіонів. За даними багаторічних досліджень В. Д. Дяченка, з цієї точки зору Україна поділяється при¬наймні на п'ять областей: центральноукраїнську; валдайську, або деснянську; ільмено-дніпровську; нижньодніпровсько-прутську; карпатську. При цьому між ними протягом віків мали місце інтенсивні міжетнічні взаємини.


Етногенез українців та походження української мови.

Отже, неспростовно доведено археологами, що люди насе¬ляли територію нинішньої України з часів раннього палеоліту. З тих пір і до наших днів ця земля ніколи не була безлюдною. Тут споконвічно і постійно жили люди. У кожному археологіч¬ному періоді (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий та залізний вік) вони мали свою територію приблизно в межах нинішньої України, певні форми суспільної організації та господарського життя, оборонні чи наступальні засоби тощо. Цьому сприяли вигідні географічні та кліматичні умови нашої землі: тут межували три основні смуги помірних широт -степова, лісостепова й лісова. З усіх боків вони були оточені природними кордонами: на заході - Карпатські гори, на півно¬чі - непролазні болота, ліси Полісся і ріки, на сході та південному заході - ріки, що впадають у Чорне море, на півдні - Чорне та Азовське моря.
Таким чином, з одного боку, природа відкрила територію України для різних впливів та експансій, розташувавши ЇЇ в центрі Європи на стику Сходу й Заходу, з іншого - вона сприя¬ла відрубності, відокремленості цієї території від інших земель. Саме цим у першооснові й пояснюється довготривалість і без¬перервність формування українського етносу, становлення са¬мосвідомості й державності українського народу.
За тисячоліття територією України перекочовували численні хвилі навал і переселень народів. Україна була об'єктом екс¬пансії як зі Сходу, так і Заходу. Але це не означає, що її терито¬рія була сукупністю окремих земель, механічно об'єднаних у різні часи зброєю або внаслідок певних політичних угод. На¬впаки, з давніх-давен Україна становила собою цілісний при¬родний і економічний регіон, де окремі її частини поступово зближувалися, а не відчужувалися. Це й привело врешті-решт до формування тут українського етносу, який увібрав у себе елементи культур і впливів численних народів, що споконвічно жили в українській землі або прибули сюди з різних земель.
Отже, народ, який жив в українській землі мільйон років тому, і ті люди, які час від часу сюди прибували, вірогідно були пращурами українців, з яких згодом формувався український етнос, бо ніщо не зникає безслідно. І зрозуміло, надбання цих людей становлять певну складову українського етнокультурного комплексу.
Ми можемо дискутувати щодо назви прадавніх людей, виз¬начення поняття «українці» і дати першої згадки в літературі про це слово, але ми не можемо не погодитися з думкою про те, що у нашій крові є гени тих людей, які жили в українських зем¬лях у найдавніші часи.
Та розглядаючи проблему етногенезу українців, треба відзначити, що фундаторами і творцями європейської цивілізації, а отже нащадками слов'ян були насамперед народи індоє¬вропейської сім'ї. За класифікацією лінгвістів, вона складаєть¬ся з 13 груп, куди входять як сучасні, так і мертві мови. Найбільш поширеними в Європі є германська, балтійська, слов'янська, кельтська, романська і грецька групи сучасних мов. Із слов'янсь¬кої групи вийшли українська, польська, чеська, словацька, російська, білоруська, сербо-хорватська, болгарська і македон¬ська мови.
Історія індоєвропейської мовної сім'ї почалася приблизно 6 тис. років до н.е. На гігантській території між Атлантикою на заході, Індією на сході, Скандинавією на півночі та Індійським океаном на півдні жили народи, у мові яких був високий ступінь спорідненості, спільність або близькість, подібність лексичних основ і граматичних формантів, що виконували однакові семан¬тичні функції. Цю спорідненість учені пояснюють єдиним ге-нетичним корінням - індоєвропейською прамовою, яка в IV тис. до н.е. розпалася на ряд груп.
Перед наукою постало найголовніше завдання - відшукати цю прабатьківщину всіх індоєвропейських мов, територія якої мала відповідати природно-географічним, соціально-економічним і культурно-історичним характеристикам, які за до¬помогою лінгвістичного аналізу відтворили б спільні елементи цієї мови. Таку територію вчені (В. Даниленко, Л. Залізняк, Т. Сулемірський) визначили - це Україна. IV тис. до н.е. тут жителі вели осілий спосіб життя, скотарство виокремилось із змішаної землеробсько-скотарської економіки в самостійну галузь. Се¬ред домашніх тварин виділялися кінь, бик, корова, вівця, сви¬ня, собака. Культ коня і бика посідав панівне місце у суспільній свідомості. Високого рівня досягло землеробство. Здійснено перехід від мотичного до орного землеробства. Вирощували пшеницю, льон. Зерно мололи зернотерками та жорнами, пекли хліб. Знали садівництво і бджільництво.
Праіндоєвропейці виготовляли глиняний посуд, були знайо¬мі з металургією міді, срібла, золота.
Суспільний устрій жителів характеризувався патріархальністю, домінуванням чоловіка у сім'ї, військовою демократією.
Вирізнялося три прошарки населення: жерці, військові та рядові общинники - землероби, пастухи, воїни. Поклонялися зброї, коню, сонцю-колесу, вогню, дереву.
Отже, рослинний і тваринний світ індоєвропейської прабать¬ківщини відповідає східній Європі, Україні, яка стала порубіжжям між осілими, миролюбними землеробами Європи та агре¬сивними народами азійського степу. Це визначило її історичну долю аж до XVIII ст.
До версії східноєвропейського походження індоєвропейців схиляється й М.Грушевський. Найбільш правдоподібним він вважає висновки, "прийняті рядом визначних сучасних уче¬них..., що правітчизною індоєвропейського племені (зване та¬кож арійським) була східна Європа".
Від написання "Історії України-Руси" минуло майже сто¬ліття. Висновки М.Грушевського підтвердилися. Прабатьків¬щина індоєвропейців не Азія, а Україна, а точніше - вона була її східним крилом.
Уся складність етнічної історії українців - у розмаїтті кон¬цепцій їхнього етногенезу. З чотирьох головних версій: три¬пільсько-арійська, ранньослов'янська, києво-руська та пізньо-середньовічна нам видається найпереконливішою перша, згідно з якою український етнос сформувався в III-IV тис. до н.е. Це принаймні набагато ближче до тих первісних людей, що засе¬ляли Україну мільйон років тому.
Трипільсько-арійська концепція, що заснована на "теорії безперервності "розвитку народів із пошуком їхніх етногенетичних коренів у надрах первіснообщинного ладу, стосовно ук¬раїнців виглядає так: прямими нашими предками, за тверджен¬ням київського археолога В. Хвойка (1850-1914), було енеолітичне населення, що проживало на території сучасної України. Згодом воно перетворилося на неврів - одного із скіфських пле¬мен, потім на антів, відтак на русів часів Київської Русі і зреш¬тою - на українців. Звичайно, точка зору В. Хвойки не стала ще домінуючою в Україні. Значна частина вчених схильна вважа¬ти, що найбільш інтенсивно український народ став формува¬тися в VI-IX ст., тобто перед добою Київської Русі.
Найбільш одіозною є середньовічна версія, згідно з якою українці як етнос з'явилися не раніше XIV-XVI століть, після розгрому татаро-монгольськими ординцями так званого "єди¬ного давньоруського народу". Ця заідеологізована концепція відображає російсько-радянські претензії на спадщину українсь¬кої держави - Київську Русь. Вагомих наукових аргументів на користь цієї версії не існує. До XV ст. український народ уже був виокремленою, самобутньою етнічною спільністю.
Автори кожної із цих чотирьох концепцій намагаються об¬межити і звузити етногенез українців до своєї точки зору, інші ж вони відкидають. Наявність їх засвідчує, що виникнення будь-якого народу, і в тому числі українців, не відбувається раптово, миттєво. Це тривалий процес, і етапи формування його харак¬терних ознак дають підставу говорити про утворення певної спільності, цілісності й монолітності.
На наш погляд, найправильнішою точкою зору щодо етно¬генезу українців є та, яка враховує перших людей, які з'явились на нашій землі, а це, як було сказано вище, - мільйон років тому.
Нашу версію про походження українців можна назвати "королевською" (від назви закарпатського села Королеве) або ж "теорією безперервності" формування українського етносу. Такий висновок базується на системному підході до проблеми, на взаємодії автохтонних культур із культурами прибулих лю¬дей.
Чи вписується названа концепція у загальноприйняті поло¬ження зародження народів: фіксація часу їх появи, наявність території, простеження безперервності і послідовності їхнього культурно-історичного розвитку, сформованість загальноетнічної самосвідомості, антропологічні ознаки, зникнення наро¬ду? Так, в основних параметрах їх можна простежити у жителів, що заселяли нашу землю від найдавніших часів. Тільки вони проявлялися в динаміці, у зростанні і в удосконаленні. Поколін¬ня людей виростали одне по одному. Незважаючи на стихійні лиха, війни, покоління від покоління переймали здобутки попе¬редніх надбань і передавали їх своїм нащадкам. Культурний розвиток на українських землях не переривався. Послідовна зміна культур на території майбутньої України складала з давніх часів етапи, щаблі формування та розвитку спільності, що по¬ступово оформилася в українську.
Вагомим підтвердженням автохтонності українців на своїй території є думка С.Злупка про взаємодію людини і довкілля. Адже ж відомо, що поза такою взаємодією існування народу неможливе. Людина, її тілесна будова і духовність існують в органічному зв'язку з довкіллям. Вирвати її з природного сере¬довища ще нікому не вдалося, бо людина живе природою, вона її органічна єдність. В організмі людини є всі елементи природ¬ного довкілля. Яскравим свідченням предковічного побутування українців на своїй землі є сформовані впродовж тисячоліть хліборобські продукти, які не тільки задовольняють людину в їжі, але є добрими ліками. До таких харчів-ліків належить, зок¬рема, знаменитий український борщ. До речі, найтривалішою у національній пам'яті є пам'ять про харчі. За словами відомого фітотерапевта Євгена Товстухи "борщ - це універсал, який ство-рений нашим етнічним автохтоном рідної землі для того, щоб ми вічно жили, були вічно здоровими". Він є українською на¬ціональною стравою і міг з'явитися тільки в українському при¬родному середовищі. Чи не в цьому закладені елементи трива¬лої туги за батьківщиною, чи не є це підтвердженням того, що споконвічне проживання на рідній землі органічно увійшло в тілесну будову людини. Отже, вже оцих фактів здається достат¬ньо, щоб переконатися у предковічності українців на своїй етнічній території.
Що стосується прикладів зникнення цілих народів через кожні 1-1,5 тисяч років (наприклад, хозари, печеніги, половці), то слід зауважити, що не всі вони зникають, зокрема, греки та італійці. Ми дотримуємося думки про те, що ніщо безслідно не зникає. Протягом тисячоліть відбувалися асиміляційні проце¬си, одні племена змінювали чи витісняли інші. Однак ядро ет¬носу залишалося. Воно зберігало історичну пам'ять, звичаї, віру¬вання, етнографічні особливості. Інакше ми не були б такими, ким є нині. Культурний генофонд краю не переривався, незва¬жаючи на лихоліття, які випали на долю нашого народу. Отже, український народ формувався довготривало, на власній землі, самобутнім, окремим шляхом, відмінним від інших народів. У цей процес зробили свій внесок і такі наступні людські спільності після трипільців як: племена північноєвропейського походження, племена степу, племена культури шнурової кераміки, племена праслов'янської та слов'янської культури.
Безпосередню участь у формуванні української нації відігра¬ли племена полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, волинян (дулібів) і білих хорватів. Принагідно зазначимо, що білорусь¬ка нація утворилася з племен дреговичів і радимичів, а російсь¬ка - зі словен, в'ятичів і кривичів, які змішалися з угро-фінськими племенами. Ця нація сформувалася в басейні верхньої Вол¬ги та Оки і вийшла на історичну арену в XIII-XIV ст., тобто значно пізніше, ніж з'явилася українська нація.
Таким чином, немає жодних підстав вважати росіян наши¬ми старшими братами. Цим самим розвіюється міф про спільне походження трьох "братніх" народів: українського, білорусь¬кого і російського. Зокрема, російський народ, про що йшла мова вище, сформувався з угро-фінських племен (меря, мурома, весь, чудь), які до слов'ян, тобто праукраїнців, не мали жод¬ного відношення. Пам'ять про них на території теперішньої Росії збереглася в назві Москви ("Маш-ква", що означає болото), Суздаля, Костроми, Рязані. Усі вони мають угро-фінське похо¬дження. Згодом до цих племен переселилися кілька слов'янських племен, а також татари. Усі вони разом із тубільцями і утвори¬ли російський народ. Нічого образливого для росіян у цьому немає. Все це загальновідомі факти, про які можна дізнатися з першої-ліпшої книги з етнографії, а "чистої нації" взагалі не існує.
Твердження про те, що три східнослов'янські народи (ук¬раїнський, білоруський і російський) виникли на базі спільної "давньоруської народності", є антинауковим. Ніякої такої дав¬ньоруської народності ніколи не було. Її вигадали комуно-ідеологи і російські шовіністи, щоб довести право Росії на всю спад¬щину Київської Русі. Ними була створена і кон'юнктурна докт¬рина про Київську Русь як колиску трьох братніх народів -- ро¬сійського, українського і білоруського, але російський брат проголошувався старшим. Цей не "старший", наймолодший брат ніколи не був у спільній колисці, бо коли він народився, "колиска" вже розвалилася. Тому безпідставною є думка, що нібито існувала одна для всіх давньоруська мова, якою користувались у Київській державі і яка згодом розпалася на три са¬мостійні мови. Але прихильники такого твердження випуска¬ють із міркувань таку обставину, що в житті середньовічних народів Європи існували дві мови - офіційна і народна. Наприк¬лад, століттями була поширена латина як офіційна мова науки, держави, церкви і водночас народ скрізь розмовляв своєю мо¬вою.
Схожа картина була і в нас, тільки роль латинської мови виконувала староболгарська мова, яка прийшла на Русь у X сторіччі після прийняття християнства і стала згодом основною для виникнення церковнослов'янської, котра поширилась потім на державні служби, літописи, літературу. А народ продовжу¬вав спілкуватися своєю мовою. Це була русинсько-дажбожичівська (язичницька) народна мова.
Церковнослов'янська ж мова (власне, староболгарська) за¬лишилась мовою богослужінь. Вона так і продовжувала бути штучною, книжною мовою, яка гальмувала розвиток національ¬них літератур.
Своєрідне формування російського народу відповідно по¬значилося і на особливостях виникнення його мови. Базову роль тут відіграла церковнослов'янська. Російська мова увібрала в себе також багато слів з мов тих народів, які жили на землях Московського князівства, особливо татар. Значний вплив на неї мала українська мова, що є однією із найдавніших у світі. Все, що було в мові московського народу і що є тепер в "русской речи", -слов'янського, переважно українського походжен¬ня.
Походження української мови, як і будь-якої іншої, слід розглядати в контексті з життям її носія, тобто народу. Щоб жити, люди мусили спілкуватися між собою. Розмовна мова - одна з визначальних ознак етнічної спільності. Жодна спільність не може існувати без мови.
Якою ж була мова тих людей, які жили на території ниніш¬ньої України мільйон років тому, науці невідомо. Але відомо, що їй був притаманний еволюційний розвиток. Вона безпе¬рервно змінювалась, її основні риси передавалися із покоління в покоління, зазнаючи певних впливів мов інших народів.
Розпад праіндоєвропейської спільності мов привів до виникнення праслов'янської, а згодом східнослов'янської єдності мов і, нарешті, до появи української мови.
Коріння української мови, як і українського народу, - пра¬історичне, дослов'янське. У своїх дослідженнях ("Мага Віри") Лев Силенко, вчений, проповідник Рідної Української Націо¬нальної Віри (РУНВІРИ) дійшов висновку, що санскрит - мова наших предків-трипільців. В "Історії Індії" є  свідчення того, що вихідці з території сучасної України прибули до Північної Індії 5-4 тисячі років тому. Ці племена писали санскритом і мали вже усні "Веди" (відомості, знання - найстародавніша на планеті книга). Саме тому вчений приділяв багато уваги з'ясуванню зв'язків між сучасною українською мовою і санскритом. Результатом цих досліджень і став "Порівняльний словник". Лев Силенко встановив, що 30000 слів в цих мовах мають подібність, а близько тисячі - майже тотожні за звучанням. Наприклад, санскритське слово "кара" перекладається українською як "на-речена", "ід" - "їда", "вар" - "узвар", "грамата" - "громада", "акчі" - "очі", "гріха" - "стріха, "калюша" - "калюжа", "тата" -"тато", "сік" - "сік", "стана" - "стан", "пан" - "друг". Цю дивовижну схожість слів у мовах, які знаходились на великій відстані одна від одної географічно й історично, можна поясни¬ти лише одним - ці мови мають спільний арійський корінь, а зазначені споріднені слова - арійського походження.
По-різному склалися долі цих двох мов. Санскритська ста¬ла "мертвою", нерозмовною, подібно до латини, яку підібрала медицина для своїх професійних потреб. Українська - зберег¬лась і відстояла себе. Та загроза не минула! Не можна допусти¬ти, щоб вона повторила долю санскриту й латини, бо без мови згине Україна.
Важливим є те, щоб санскритська "мертва" мова розповіла про вік живої української. Дійсно, для того, щоб споріднені сло¬ва змогли опинитися в обох мовах, вони повинні були ввійти в широкий ужиток задовго до розлучення, яке відбулось унаслі¬док переселення частини аріїв до Індії. А це означає, що цим мовам не менше 3-4 тисяч років.
Останнім часом з'являються нові погляди на етногенез стародавніх слов'ян — предків українців. Йдеться, зокрема, про давньоруську народність як історичну реалію всього періоду існування Давньоруської держави. В її етнічній історії пропонується виділити три періоди: генезисний — від VI ст. до об'єднання Північної та Південної Русі за князювання Олега; ранньофеодальний — до почат¬ку XII ст. у рамках єдиної монархії; період існування східнослов'янської спільності в епоху феодальної роз дробленості (до 40-х років ХІІІ ст.). Також по-новому ставляться питання про роль етнічних елементів у процесі формування східних слов’ян, про відмінності у культурі населення різних районів Стародавньої  Русі.


Висновок

На наш погляд, концепції безперервного розвитку народів  від  первісних часів є безпідставними, оскільки історія людства - це процес постійного виникнення, розвитку і зникнення етнічних спільностей та заміни їх новими. Не залишаються незмінними як самі етнічні спільності, так і їхні ознаки: територія розселення, особливості господарської діяльності, мови, культури.


Список використаної літератури:

1.    Грушевський М.С. Історія України-Русі-Х., - 1991р.
2.    Науко В.І., Артюк Л.Ф., Горленко В.Ф. Культура і побут населення України. – К., 1993.
3.    Смалій В.А., Гурксій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. – К., 1991р.
4.    Чапура С.М. “Історія державностей в Україні”. – К., 2002.